Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді

Трохи сумний, а трохи й веселий їхав підбитий і долею битий Дон Кіхот. Гнітила його поразка, а веселила думка про Санчову потугу, по-явлену при воскресінні Альтісідори, хоча тому, що закохана панна справді була нежива, щось не дуже вірилось. Зате Санчо їхав чорний, як хмара: як же це так Альтісідора не спевнила свого слова і не подарувала йому сорочок; він безперестану пережовував цю жуйку і нарешті сказав свому панові: [656]

- Далебі, пане, з усіх лікарів на світі я найбездольніший. Інший коновал, дивись, хворого вморить, але за працю свою дістає, хоть він тільки й робить, що прописує якесь зілля, а скапарить те зілля зовсім не він, а аптикар: вициганив гроші - і поминай як звали. А от я за чуже здоровля поплатився своєю кров'ю, пацанням, щипками, шпилькуван-ням, різками і дістав дулю з маком. Хай вони всі западуться, а потрапить мені до рук якийсь хворий, то я спершу зажадаю: хай мене підмажуть, піп, мовляв, з обідні живе. Пан Біг, бачте, не на те вщедрив мене такою потугою, щоб я ділився нею дурно.

- Правда твоя, друже Санчо,- притакнув Дон Кіхот,- Альтісідора зле вчинила, не подарувавши обіцяних тобі сорочок, і хоча тая потуга тобі gratis data*, бо ніякої науки ти не проходив, одначе ти зазнав тортур, а це вже наука. Від себе скажу ось що: як ти захочеш за хлосту для Дульсінеїного одчарування плати, то я тобі заплачу сповна, хоть я і не певен, чи слід таке лікування оплачувати, я навіть побоююсь, як би віддяка не ударемнила дії ліків. А все ж про мене утік, не втік, а побігти можна. Вирішуй, Санчо, скільки ти хочеш дістати, й одразу починай шмагатись, по чому сам собі заплатиш готівкою, бо всі мої гроші в тебе.

* Дісталася дарма (латин.).

На сю пропозицію Санчо вирячив очі і вуха розвісив, і, згодившись у душі вишмагати себе гарненько, сказав свому панові:

- Гаразд, пане, так і бути, я ладен прислужитися вашмосці і вволити вашу волю не без пожитку для себе: з любові до діток і жінки пошиєшся ще і в сріблолюбці. А скажіть мені, вашець, скільки ж ви дасте за кожен удар?

- Аби я збирався віддячити тобі, Санчо,- відповів Дон Кіхот,- відповідно до моці й дійовості сьогт ліку, то всіх скарбів Венеції й розсипів Потосі не старчило б мені. Прикинь, скільки в тебе моїх грошей, і сам признач ціну.

- Всього ударів,- мовив Санчо,- має бути три тисячі триста з гаком. Із них я вже завдав собі п'ять, а решта вся за мною. Хай ці п'ять ударів і будуть «з гаком», тож залишається три тисячі триста. Так ось, якщо покласти за кожен удар один квартильйо (а менше я не візьму ніяким світом), то всього набіжить три тисячі триста квартильйо, три тисячі квартильйо - то півтори тисячі півреалів, себто сімсот п'ятдесят реалів, а триста квартильйо складають півтораста півреалів, тобто сімдесят п'ять реалів; і от якщо до сімсот п'ятдесяти реалів додати ті сімдесят п'ять, то набіжить усього вісімсот двадцять п'ять реалів. Цюю суму я вирахую з грошей вашеці і повернусь додому багатий і веселий, хоть і добре вишмаганий, ну та хочеш рибки, замочиш штрипки.

- О Санчо благословенний! О Санчо любий! - гукнув Дон Кіхот.- Хіба після цього ми з Дульсінеєю не дякуватимем тобі поки нашого віку? Якщо лише Дульсінея відзискає свою подобу (а інакше й бути не може), її нещастя щастям обернеться, а моя поразка найелавнішим тріумфом. Вирішуй же, Санчо, коли почнеш бичуватися, і я, щоб справу приспішити, накину тобі ще сто реалів. [657]

- Коли? - перепитав Санчо.- Сю ніч, звичайно. Подбайте, ва-шець, щоб ми провели сю ніч у полі, просто неба, а я вже собі всю шкуру спущу.

І от нарешті запала ніч, очікувана Дон Кіхотом з величезним нетерпінням, йому вважалось, що колеса Аполлонової колісниці зламались і що день триває як вік, тут він нагадував закоханих, які завжди воюють з часом. Нарешті вони в'їхали в затишний гайок, неподалік од дороги, і, розсідлавши Росинанта й Сірого, простяглися на зеленій мураві і повечеряли Санчовим припасом. Тоді Санчо сплів з вуздечки Росинанта й обротьки Сірого гнучкого й замашного нагая і відступив ступнів на двадцять од свого пана, у затінок буків. Побачивши, як бадьоро й одважно він простує, Дон Кіхот сказав йому:

- Гляди, друже, не замордуй себе, перепочивай між ударами, не пар парка, щоб не видихнутися на півдорозі. Я не хочу, щоб ти, перестаравшись, позбавив себе життя, перш ніж дійдеш до кінця. І щоб ти ні перебрав, ні недобрав, я стоятиму поруч і рахуватиму на пацьорках відміряні удари. Поможи тобі, Боже, довести до скутку благий твій намір.

- Як дбаєш, так і маєш,- обізвався Санчо.- Битиму себе боляче, але не до смерті: адже все диво саме в цьому.

Він одразу оголився до пояса і, схопивши малахая, почав бичуватися, а Дон Кіхот заходився лічити удари. Ледве одміряв Санчо шість там чи вісім ударів, як уже зміркував, що це не жарт і гроші він заправив малі; переставши сікти себе, він сказав своєму панові, що продешевив і що кожен такий удар вартий не квартильйо, а півреала.

- Ну ж бо, Санчо-друже,- мовив Дон Кіхот.- Давай, давай, не хвилюйся, я плату подвоюю.

- Якщо так,- підхопив Санчо,- Боже поможи! Ох і дам я собі в шкуру!

Але плутько перестав шмагати себе по плечах і нумо шмагать по деревах, зойкаючи час од часу так, аж здавалось, ніби з кожним зойком душа вилітає з його тіла. Дон Кіхот, добра душа, став боятися, як би той не зашмагав себе на смерть, так і не доскочивши свого через власну необачність, тож і сказав Санчові:

- На Бога, друже мій, припини свою висіканку. Лік сей видається мені надто сильний, для нього треба відгал: адже не в одну годину здобуто Самору. Якщо я в рахубі не похибився, ти вже одміряв собі понад тисячу ударів: наразі досить. Хай осел (кажучи по-простацько-му) з важким набором, але не з перебором.

- Ні, ні, пане,- Санчо на те,- не хочу я, щоб казали про мене: «Грошики грабонув і ручки згорнув». Відійдіть, вашець, трохи далі, дайте я собі відважу хоча б ще одну тисячу: менше, ніж двома наворотами ми з цим ділом не впораємось, а справив діло, гуляй сміло.

- Ну, як ти піддав собі такого духу,- сказав Дон Кіхот,- Боже тобі поможи, шмагайся собі, а я відійду вбік.

Санчо з таким завзяттям узявся до того шмагання, що невдовзі кора на багатьох деревах була здерта: отак несвітськи, мовляв, ми чухраємося. Нарешті, щодуху оперіщивши бичем бука, гуконув гучно:

- Тут загинув Самсон і скількись там персон!

На цей замашний удар і жалібний крик кинувся Дон Кіхот. до [658] Санча і, перейнявши вуздечку-уплітку, що правила джурі за карбач, мовив:

- Льос, друже Санчо, не попустить, аби ти, мені на догоду, зашмагав себе до смерті: хто тоді годуватиме жінку й діти? Хай Дульсінея почекає ліпшої нагоди. А я, сподіваючись на скоре завершення сього перед-узяття, потерплю, поки ти зберешся на силі й доведеш його, на радість усім нам, до зробу.

- Якщо вашець, паночку мій, так собі зичить,- обізвався Санчо,- то хай буде по-вашому. Тільки накиньте мені на плечі вашу кирейку, а то упрів-єм і боюсь застудитися: схопити нежить недосвідченим бичів-никам недовго.

Дон Кіхот так і зробив і, зоставшись у самій камізельці, укрив Санча, і той проспав доти, доки його не збудило сонце. Тоді вони поїхали далі і спинилися аж у селі, віддаленому на три милі від гайка. Спішилися в заїзді, якого Дон Кіхот за такий і визнав, а не за якийсь'замок з глибокими ровами, вежами, спускними ґратами і звідними мостами; бо відтоді, як його подолано, він почав виявляти більше тверезості, як ми й побачимо це далі. Йому відвели нижню кімнату, стіни якої замість тисненої золотом шкіри, за сільським звичаєм, убрано старими мальо-видлами. На одному неоковирно намальовано умикання Гелени, зухвалий гість везе геть Менелаєву малжонку, а на другому історія Дідони та Енея. Дідона стоїть на високій вежі й махає мало не цілим простирадлом на прощання, а її гість-утікач чи то на фрегаті, чи то на бригантині жене морем. При розгляді Дон Кіхот зауважив, що Гелена зовсім не проти того викрадення, бо пускала очима бісики, а вродливиця Дідона лила сльози з волоський горіх завбільшки.

- Цим двом сеньйорам,- вирік Дон Кіхот,- дуже не повелося, бо вони родилися не в наш вік, а от я, я над усіх бездольніший, бо не родився в їхній вік: адже здибайся я з їхніми коханцями,- і Трою не спалили б, і Картагену б не сплюндрували. Я б одним убивством того Паріса відвернув від людей стільки напасті.

- Закладаюся,- обізвався Санчо,- що невзабарі не зостанеться жодної корчми, гостиниці, заїзду або ж голярні, де не висітиме картин, вашим діянням присвячених. От тільки бажано, щоб їх удав якийсь маляр, ліпший за отсього.

- Маєш слушність, Санчо,- притакнув Дон Кіхот,- адже цей маляр як той Орбанеха, квачомаз із Убеди, той, як його питалися, що він малює, одказував: «А що вийде!» Як, приміром, малював півня, то зав-сігди підписував: «Це півень», аби не подумали, що то лис. Гадаю, такого самого покрою, Санчо, мав бути той маляр чи письмак (зрештою, це все одно), який пустив друком історію новонасталого Дон Кіхота: він мазюкав чи писав, що вийде. А ще він скидається на Маулеона, нашого мадрідського віршника, в того на все була готова відповідь, от його недавно спитали, що означає: «Осанна в вишніх», а він: «Оса на вишнях». Але годі про теє, краще скажи мені, Санчо, чи збираєшся ти цієї ночі шмагатися і де саме: під дахом чи просто неба?

- На Бога, пане,- сказав Санчо,- хлоста може відбутися де-хотя, хоч - удома, хоч - у полі. А втім, Для мене краще під деревами, мені здається, ніби вони зі мною заодно й дають мені підсобку. [659]

- Ні, друже Санчо, я передумав,- ознаймив Дон Кіхот,- тобі треба зібратися на силі, відкладімо теє до нашого повернення в село, ми приїдемо туди найпізніше позавтрьому.

Санчо погодився, але сказав, що сам він був би радий швидше впоратися з тим, поки тепле і поки руки сверблять: служба проволоки не терпить, роби, небоже, то й Бог поможе, ліпше одне «на», ніж десять «дам», і краще синиця в руках, ніж журавель у небі.

- Досить прислів'їв, Санчо, ради самого Христа! - заблагав Дон Кіхот.- Ти, здається, знову взявся за своє. Говори просто, ясно, без вивертів, як я тебе не раз учив, краще менше, та краще.

- Вже й не знаю, що це за напасть,- мовив Санчо,- не можу слова сказати без приказки, і всяка приказка здається мені мудрістю, ну та гаразд, постараюся виправитись.

І на тім їхня розмова тимчасово урвалася.

Додати в закладки

  
Переклад Translate