Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді
РОЗДІЛ LIX, де оповідається незвичайна придибашка або, коли хочете, й пригода, що приключилась Дон Кіхотові
Од пилу і втоми, що насіли на Дон Кіхота й Санча, від того бичого шанування освіжила їх гожа та чиста криниця серед тінявого гаю, над якою посідали наші здорожені пан і слуга, пустивши Сірого з Росинан-том пус і опаш, без оброті й вуздечки. Санчо сягнув рукою до сховищ своїх саков і добув відти те, що називав звичайно поживління; прополоскав собі в роті, а Дон Кіхот умився, і від тої води-прохолоди обом їм стало легше дихати. Та Дон Кіхотові з великої досади їжа не йшла на думку, а Санчо з самої увічливості не важився доторкнутись до їди, що перед ним стояла, ждав, поки пан не розговіється; але бачивши, що той поринув у мрії і не гадає піднести хліба-собі до рота, розтулив свого (не для того, аби що сказати, ні!) і, переступивши добрий звичай, заходився пакувати собі в кендюх хліб і сир, що мав перед собою. - їж, їж, друже Санчо! - обізвався Дон Кіхот.- Підживи собі життя, воно тобі дорожче, ніж мені, а я нехай умру собі від думок тяжких та від знегод моїх лютих... Я, Санчо, на те вродився, щоб жити, постійно вмираючи, а ти - щоб умерти ївши. Правду кажу тобі, подумай сам: описаний в історіях, прославлений у боях, призвоїтий у всіх учинках, шанований володарями, обожуваний дівицями, сподіваючись нарешті пальм, тріумфів і вінців, заслужених і виборених моїми доблесними подвигами,- сьогодні вранці до того дожився, що потоптано мене, понівечено і збагнічено ратицями брудних нечистих товаряк! Ця гадка тупить мені зуби, зводить щелепи, обезвладнює руки і відіймає будь-яку охоту до їди: помру я, мабуть, отут із голоду, а то з усіх смертей найлютіша.
- Виходить,- сказав Санчо, не перестаючи живенько жувати,- ваша милость не похваляє тої приказки, що каже: «Коли смерти не од-перти, хай умру нажертий». А от я не думаю збавляти собі віку - буду так, як ото швець-тягнишкіра: доти зубами шкіру розтягує, доки не витягне скільки йому треба,- буду, кажу, тягнути своє життя їдінням, доки Бог мені віку призначив. Дозвольте вам, пане, сказати, що нема більшої дурниці, як ото так, як ваша милость, у відчай удаватись. Ось послухайте мене: поїжте та ляжте поспіть на цих подушках зелених, на цій траві-мураві, а прокинетесь, то побачите, що світ вам угору піднявся.
Здалось Дон Кіхотові, що Санчо міркує тут скорше по-філософ-ськи, аніж по-дурнечи, послухався його і сказав:
- Якби ти, Санчо, зробив зараз для мене те, про що я попрошу, моя [604] полегша була б певніша, а журба моя не така тяжка: поки я спатиму, послухавши твоєї ради, ти собі відійди трохи оподаль і, заголившися, вліпи собі Росинантовим повіддям ударів три або й чотири сотні в рахунок тих трьох із чимось тисяч, що маєш завдавати собі для відчаруван-ня Дульсінеї; бо то ж не малий жаль, що бідолашна сеньйора й досі зачарована через твою оспалість і недбальство.
- Шкода мови,- одказав Санчо.- Поспімо поки що обидва, а там - дасть Бог час, дасть і раду. Знаєте, пане, то річ жорстока, щоб чоловік катував сам себе з холодною кров'ю, та як ще ті удари падатимуть на тіло замліле і зголоджене; нехай уже пані моя Дульсінея потерпить трохи, а тоді, коли менше за все сподіватиметься, я зашмагаю себе на решето; будеш жити - не помреш, кажуть люди, а я таки житиму і спевню те, що обіцяв.
Дон Кіхот йому подякував, попоїв трохи, а Санчо од пуза, і обидва полягали спати, попустивши двох нерозлучних друзів і товаришів, Ро-синанта й Сірого, пустопаш по буйних травах, якими тая лука була вкрита. Прокинулись - було вже нерано; посідали верхи і швидко рушили в дорогу, щоб поспіти до заїзду, що був звідти десь за милю. Кажу заїзду, бо цього разу назвав його так і Дон Кіхот супроти свого звичаю називати всі заїзди та корчми замками.
От доїхали вони до того заїзду і спитали в господаря, чи знайдеться їм де переночувати. Сказано їм, що знайдеться, і то з такими вигодами і з таким достатком, що в твоїй Сарагосі. Зсівши з осла, Санчо заніс сакви свої в кімнату, ключ од якої дав йому господар, а потім одвів Ро-синанта з Сірим до стайні, підсипав їм оброку і пішов чекати дальших наказів од Дон Кіхота, що сидів уже на кам'яній лаві; слава Богу, думав, що пан цього разу не взяв заїзду за замок. Настав час вечері, і вони пішли до своєї кімнати. Санчо спитав у господаря, що в нього є на вечерю, а той одповів, що є все до любої вподоби, нехай замовляє, що-хотя: чи то птахи небеснії, чи дробина земная, чи риба морськая - всього в сій корчмі здобіль.
- Стільки нам не треба,- сказав Санчо.- Досить буде з нас двох смажених півнят, бо мій пан дуже делікатні і їдять мало, та і з мене же-ретій не який.
Корчмар одказав, що курчат нема - шуліки розхапали.
- Ну, тоді, пане господарю, веліть нам засмажити курку, щоб тільки мняка була,- попросив Санчо.
- Курку, кажете? - перепитав корчмар.- Гай-гай, я оце тільки вчора оддав у город на продаж аж п'ятдесятеро курей, от їй же Богу; а крім курей, проси вашець що завгодно.
- Тоді, може, знайдеться телятинка або хоч козятинка? - спитав Санчо.
- Зараз нема, була, та вийшла вся,- одказав корчмар.- На тім тижні буде до сталої мами.
- Ото мені лихо: то нема, то вийшло! - вигукнув Санчо.- Може ж, ви хоть сала та яєць до сталої мами маєте?
- Жартун із вас, дорогий гостю! - мовив корчмар.- Т'адже я сказав, що курей нема, то де ж візьмуться яйця? Надумайте собі іншу яку лагоминку і годі вже про те птиче молоко. [605]
- Та кінчаймо вже, будь воно неладне! - розсердився Санчо.- Н« крутіть, пане господарю, а кажіть прямо, що у вас є?
Тоді корчмар:
- Як сказать вам по щирій правді, маю пару волячих клишок, схожих на пару телячих ніжок, або телячих ніжок, схожих на волячих клишок, гарненько зварених ще й з приправою - з бобом, із цибулькою із сальцем. Оце лежать там і гукають: «їжте нас, їжте нас!»
- Я їх беру,- сказав Санчо,- нікому їх не давайте, я добре заплачу, бо нічого смачнішого не знаю, а чи то клишки, чи ніжки, мені байде.
- Не 'ддам їх нікому,- запевнив корчмар,- бо інші мої гості то такі знакомиті люди, що возять із собою власних кухаря і ключника з усім припасом.
- Знакомиті, кажете? - перепитав Санчо.- А вже ж нема людей, знакомитіших за мого пана, тільки що закон його діла не велить йому возити з собою того припасу, ані тих пуздерків із пляшками; ми собі розташовуємось десь на лузі та й покріпляємось горішками лісковими чи дереновими ягідьми.
Така була розмова у Санча з корчмарем, і він вирішив на цьому й кінчити, хоч господар хотів іще допитатись, що ж то за діло таке у його пана. От настав уже й час вечері; Дон Кіхот пішов до своєї кімнати, корчмар приніс замовлену потраву і сам присів, щоб повечеряти на дурничку. Аж тут із сусідньої кімнати, відокремленої лише тоненькою перегородкою, Дон Кіхот почув такі слова:
- Прошу вас дуже, сеньйоре дон Херонімо, поки нам подадуть вечерю, почитаймо ще один розділ із другої частини «Дон Кіхота з Ламанчі».
Скоро Дон Кіхот зачув своє ім'я, зараз устав на рівні й почав пильно дослухатись до тої розмови. Чоловік, названий доном Херонімом, відповів:
- Чого се вашій милості, сеньйоре дон Хуане, захотілось читати отих дурниць? Адже той, хто читав першу частину історії Дон Кіхота, не відчує жодного смаку від цієї другої.
- А все ж таки варто прочитати і її,- заперечив дон Хуан,- бо немає такої поганої книги, в якій не знайшлось би чогось і доброго. Мені в сій книжці найбільше те не подобається, що Дон Кіхот відкинувся вже од Дульсінеї Тобоської.
Почувши теє, Дон Кіхот, угніваний і обурений непомалу, підніс голос і сказав:
¦- Усякому, хто скаже, що Дон Кіхот з Ламанчі забув чи може забути Дульсінею Тобоську, я доведу мечем проти меча, що він розминувся з правдою, бо незрівнянна Дульсіноя Тобоська не може бути забутою, а Дон Кіхот не здатен до забуття: його девіз - вірність, його заповідь - хоронити тую вірність вільно й щиро, без будь-якого насильства над собою.
- Хто се там до нас озивається? - почулося з сусідньої кімнати.
- А хто ж, як не сам Дон Кіхот з Ламанчі,- одказував Санчо.- Він справдить те, що сказав, і те, що коли скаже: добрий платій закладу не боїться. [606]
Ледве Санчо промовив сі слова, двері одчинились і до кімнати ввійшло двоє, з виду знати, шляхтичів; один із них, оповивши руками рицареві шию, сказав:
- Як ваша постать лише потверджує ваше ім'я, так ім'я ваше нестеменно посвідчує вашу подобу: безсумнівно ви, пане мій, є справжній Дон Кіхот з Ламанчі, провідна зоря і маяк мандрованого рицарства, всупереч і на зло тому, хто хотів узурпувати ваше ім'я і згладити зі світу ваші подвиги, як то вчинив автор отсієї книги, яку я вам уру-чаю.
Та й подав йому до рук книгу, що мав при собі його товариш. Дон Кіхот узяв її і мовчки почав гортати; за якусь хвилю він повернув книгу і сказав:
- Переглянувши сю книжку побіжно, бачу я, що її автор за три речі заслуговує догани. По-перше, то декілька виразів, що я їх вичитав у пролозі; по-друге, він закидає по-арагонськи - часом пропускає артиклі; по-третє,- що найбільше свідчить про його невігластво,- помиляється і різнить із правдою в найважливіших пунктах історії: так, він говорить, приміром, що Санчову жінку звати Марія Гутьєррес, тоді як насправді її звати Тереза Панса; а хто помиляється в таких принципових питаннях, дає привід до побоювань, що хибить і в усіх пунктах сії історії.
Тут обізвався й Санчо:
- Ото мені, справді, лепський писака! Добре ж він, мабуть, на наших справах знається, як дражнить Терезу Пансу, жінку мою, Марією Гутьєррес... Ану ж бо, пане, візьміть ту книжку і гляньте, чи я там є і чи не перекрутив він бува ще й мого мня.
- З того, що я, друже, почув,- сказав дон Херонімо,- здогадуюсь, що ви без жодного сумніву - Санчо Панса, джура пана Дон Кіхота.
- А так,- відповів Санчо,- і тим пишаюсь...
- Щиро кажучи,- сказав шляхтич,- сей новітній автор трактує ваш образ без належної пристойності: малює вас ненажерою, непрово-рою і недотепою, зовсім не тим Санчом, що описується в першій частині історії вашого пана.
- Прости-Бі йому,- сказав Санчо.- Хай би краще оминув мене своєю увагою: коли не музика, не берись за смика, а для святого Петра кращого місця за Рим не тра.
Двоє шляхтичів запросили Дон Кіхота до себе в кімнату - спожити з ними вечерю, бо знали, що в сій коршмі не водиться їди, гідної його персони. Дон Кіхот, увічливий як завше, здався на їхнє прохання і залишився в них на вечерю, а Санчо, ставши повновладним господарем принесеного горшка, сів за стіл на почесному місці: до нього присів і корчмар, що не менше за Санча кохався в тих клишках та ніжках.
За вечерею дон Хуан спитав у Дон Кіхота, які він має вісті про сеньйору Дульсінею Тобоську: чи вона одружена, чи вже народила дитину, чи ще тільки при надії, або, коли вона ще дівиця-правиця, чи згадує вона (зберігаючи, природно, честивість свою та пристойність) про любовні почуття сеньйора Дон Кіхота. На те рицар одказав:
- Дульсінея і досі дівиця-правиця, мої почуття до неї сильніші, ніж [607] будь-коли, стосунки наші, як і перше, платонічні, а красу її обернено у невроду брудної мужички.
І тут же почав розповідати їм докладно про те, як зачаровано сеньйору Дульсінею, що сталося йому в печері Монтесіноса, яку настанову дав віщий Мерлін щодо відчарування Дульсінеї, тобто про Санчове самобичування. Превелику мали втіху обидва шляхтичі, слухаючи Дон Кіхотрвої оповіді про дивні його пригоди, і дивували непомалу і тим дурницям, і тій доладності, з якою він їх розповідав. То мали його за людину розумну, то за шаленця, і не могли встановити міри й межі його розумності чи теж божевілля.
Тим часом Санчо повечеряв і розстався з корчмарем, який починав уже писати мисліте; ввійшовши до кімнати, де сидів його пан, він промовив:
- Щоб я так жив, панове, коли автор сієї-от книжки, що ви маєте, не хоче, аби ми собі тривали ладом та миром. Коли він уже ненажерою мене взиває, як кажуть ваші милості, то не хтів би я, щоб він мене ще й пияком назвав.
- А таки назвав,- сказав дон Херонімо,- лише не пригадую точно, яким саме чином, пам'ятаю тільки, що непристойними і брехливими словами, як я пересвідчився, вбачаючи вочевидь обличчя присутнього тут бравого Санча.
- Хай ваші милості повірять мені,- сказав Санчо,- що той Санчо і той Дон Кіхот, які в сій книзі показані, то зовсім не такі і не ті, що їх вивів Сід Ахмет Бен-Енхелі в своїй історії - ото вже істинно ми: мій пан хоробрий, розумний і закоханий, і я - простий собі веселий чоловік, а не якийсь там прожеря чи п'янюга.
- Так, я тому вірю,- сказав Дон Хуан,- і гадаю, що слід би було видати таке розпорядження, щоб ніхто не важився писати про великого Дон Кіхота і про все, що його стосується, окрім Сіда Ахмета, первісного автора його історії; так як колись Олександер розпорядився, щоб його міг портретувати один тільки Апеллес.
- Нехай би мене хто хоч портретував,- обізвався Дон Кіхот,- аби тільки не трактував і не дратував, бо інколи від надміру образ уривається терпець.
- Нема такої образи,- зауважив дон Хуан,- якої можна було б завдати Дон Кіхотові без того, щоб він за неї не помстився, якщо тільки не загородиться щитом терпіння, який, на мою думку, у нього великий і кріпкий.
На таких та на інаких розмовах збігла чимала частина ночі, і хоть дон Хуан наполягав, щоб Дон Кіхот прочитав іще щось із тієї книги (цікаво було почути його коментарі), але так і не зміг уговорити його. Дон Кіхот сказав, що вважає книгу за прочитану і ще раз назвав її дурною, та й годі; окрім того, не хотів би він, щоб письмак, узнавши випадком, що книга побувала в його руках, втішався тим, що герой її читав,- а від речей одворотних та безецних не тільки очі, а й думки одвертати годиться. Як же в нього спитали, куди він намірився далі путь верстати, одказав, що до Сарагоси, де гадає взяти участь у турнірі за почесний обладунок, який у тому місті одбувається щороку. Дон Хуан сказав йому, що в сій новій повісті оповідається про те, як Дон Кіхот, хто б він [60Н] уже там не був, брав участь у грі в кільце; оповідь та недолуга, мало в ній говориться про рицарські девізи, ще менше описів бойових обладунків, зате багато всяких нісенітниць.
- Якщо так,- зауважив Дон Кіхот,- то ноги моєї не буде в Сарагосі: тим я завдам брехні новітньому історикові, і ввесь світ побачить, що я - не той Дон Кіхот, про якого він пише.
- І добре зробите,- сказав дон Херонімо,- бо, скажімо, в Барселоні теж відбуваються турніри, де сеньйор Дон Кіхот зможе проявити свою доблесть.
- Так я й думаю вчинити,- сказав Дон Кіхот.- А тепер прошу ваших милостей відпустити мене, бо вже час і пора спати; вкінці, мої панове, можете вважати і записати мене в число найбільших друзів своїх і слуг.
- І мене так само,- обізвався Санчо.- Може, й я колись у пригоді стану.
По сім слові попрощались, і Дон Кіхот із Санчом вернулись до своєї кімнати, а дон Хуан та дон Херонімо довго ще дивувалися з тої суміші розсудливості й безрозумності і впевнились безпохибно, що то й були справдешні Дон Кіхот і Санчо, а не ті, що їх зобразив арагонський письмак.
На світанку Дон Кіхот устав і, постукавши в стінку до сусідньої кімнати, попрощався з своїми гостителями. Санчо розплатився досить-таки щедро з корчмарем і порадив йому менше свої припаси вихваляти або більше про них дбати.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
