Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді
РОЗДІЛ XII Про незвичайну пригоду завзятого Дон Кіхота з одважним Рицарем Свічад
Ніч по тому дню, як була зустріч із Смертю, ночували Дон Кіхот і Санчо Панса під високими та розложистими деревами. З намови свого джури Дон Кіхот покріпився харчами, що віз на собі Сірий. За вечерею Санчо сказав панові:
- Дурний би я, пане, був, якби погодився взяти нагороду з трохвеїв, що ваша милость мала добути в першій пригоді, замісто трьох лошат од панських кобил! То правда правденна, що краще синиця в жмені, ніж журавель у небі.
- Однак же,- заперечив Дон Кіхот,- якби ти, Санчо, не стримав був мене од нападу, то мав би собі за трофея принаймні золоту царицину корону та мальовані Купідонові крила; я б уже видер у них живосилом те добро і зложив би тобі в руки.
- Та 'дже в тих кумедіянтських царів,- одказав Санчо Панса,- корони й скипетри не щире злото, а все шумиха та бляха.
- То правда,- погодився Дон Кіхот,- воно б і не годилося, щоб ті клейноди театральні були суто-щирі: вони мають бути умовні чи уявні, як і сама комедія, котру я тобі, Санчо, раджу любити й поважати, зарівно з тими, що її виставляють і компонують, бо все то чинники вельми для держави корисні. На кожному кроці ставлять вони перед людьми дзеркало, де ми можемо живовидячки бачити події нашого життя, і ніщо інше не може нам показати так яскраво, які ми є і якими маємо бути, як комедія з своїми акторами. Хіба не правду я кажу? Адже ти бачив, як на сцену виводяться королі, цісарі й папи, рицарі й дами та інші всякі особи. Один грає ролю гультяя, другий шахрая, той купця, той вояка, хто розумного простака, а хто наївного зако-ханця,- а як комедія скінчиться і лицедії поскидають своє сценічне вбрання, то всі знов стають між собою рівні.
- Чом не бачити, бачив,- відповів Санчо.
- Таке ж саме,- вів далі Дон Кіхот,- спостерігаємо і в театрі сього світу, де одні виступають у ролі цісарів, інші в ролі пап чи там іще яких персонажів комедії, а як доходить до розв'язки, себто як життя [389] кінчається, смерть із усіх здіймає вбрання, що їх різнило, і домовина рівняє всіх.
- Слушне порівняння,- сказав Санчо,- хоч не з-так то й нове, бо чував я його не раз та й не два. Се так, як ото у шахи гуляють: поки точиться гра, то кожна фігура має свою осібну службу, а як дограють, то згребуть їх усі гамузом, і в торбинку, сказати б - тут тобі й могила.
- З кожним днем, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- ти чимдалі позбуваєшся дурості і набираєшся розуму.
- Та вже ж хоть якась окрушина мудрості мусить од вашої милості й до мене пристати,- відповів Санчо.- Отак буває і земля суха та ялова, а як добре її угноїти та обробити, то й уродить гаразд. Себто бачите, розмови з вашою милостю то було ніби добриво на яловий грунт мого сухого розуму, а час, що я вам служу й товаришу, то ніби оранка чи інша яка поранка; отож я й сподіваюся благословенного собі врожаю, що не зрадить і не осоромить доброї науки, що нею ваша милость ущед-рила убогий мій і кволий розумець.
Дон Кіхот аж засміявся, почувши од Санча такі напушисті речі, а проте ще більше впевнився в слушності свого спостереження; час від часу джура справді вражав його новою манерою вислову, хоть частенько і так траплялося, що Санчо, бажаючи промовляти високим та мудрим штилем, зривався з верха своєї простоти в безодню свого неуцтва. Найбільше дотепу й тямущості проявляв він усе-таки в численних приказках, що їх наводив раз у раз до речі й не до речі, як ми те вже не раз бачили й відзначали протягом усієї нашої повісті.
На таких ото розмовах і ночі вже чимало збігло; Санчові кортіло насунути швидше заслонки на очі, як він казав, коли спати хотілось, тож розсідлав не гаючись Сірого і пустив його на попасання. Росинанта ж і не розкульбачив, пам'ятаючи панову виразну вказівку, що не годиться з коня сідла знімати, коли ночується не під дахом, а десь у чистім полі: так уже здавна повелося і прийнялося у мандрованих лицарів, що зніми гнуздечку та й почепи на облук, а сідло здіймати - Боже крий! Так же й зробив Санчо, пускаючи на вільний попас Росинанта до свого Сірого,- а треба сказати, що дружба між тими двома животинами була така незвичайна й небувала, що славлять люди переказом од батька до сина, ніби автор правдомовної сієї історії присвятив був їй кілька спеціальних розділів, але, щоб не схибити проти пристойності й поваги, що личить такій героїчній повісті, не включив її в остаточний текст; інколи, щоправда, він ніби забуває про сей свій намір і описує, як вони зійдуться, бувало, докупи та й труться собі любенько, а як утомляться тим і вдовольняться, то Росинант покладе холку Сірому на шию, перехилиться через нього більше як на півліктя та й стоїть, було, отак, у землю очима втупившись, хоч би й три дні поспіль, хіба що їм переб'є хтось або голод пожене паші собі шукати. Подейкують навіть, що автор порівнював дружбу їхню до приязні, що єднала Ніза й Евріала, Ореста й Пілада; якщо сьому правда, то можна собі уявити, яка міцна дружба лучила сих двох сумирних тварин на диво всьому світові і на сором людям, які так часто хиблять проти взаємної дружби. Недаром же сказано:
Уже друзі розбратались,
Комиші списами стали... [390]
А то ще приспівують:
Другу друг плює у кашу...
І нехай ніхто не гадає, що задалеко зайшов автор, порівнюючи дружбу між сими тваринами до людської: адже люди багато чого навчились і перейняли чимало корисного од різного животвору: од лелек - клістир, од собак - блювання і вдячність, од журавлів - пильність, од мурашок - дбайливість, од слонів - порядність, од коней - вірність.
Тим часом Санчо заснув уже під корковим деревом, а Дон Кіхот і собі прикорхнув трохи під гіллястим дубом, та за коротку часину збудив його гомін якийся за плечима; схопився рицар на рівні і став розглядатися та розслухатися, що то воно й де гомонить. Аж бачить - вершників двоє; один зіскочив із сідла та й каже другому:
- Злізай і ти, друже, та попусти повіддя коням; для них у сьому місці, здається мені, досить буде паші, а для думок моїх любовних доволі тиші й самотності.
Сеє кажучи, простягнувся в три мига долі і, як припадав до землі, щось на ньому забряжчало, ніби зброя - певна ознака для Дон Кіхота, що то був мандрований рицар. Підійшов наш гідальго до сонного Санча, шарпнув його за плече та несплоха ж і розбуркав, а розбуркавши, сказав потихеньку:
- Брате Санчо, от нам і пригода!
- Дай Боже, щоб добра була,- обізвався Санчо.- А де ж вона, па-ночку, тая вельможна сеньйора пригода?
- Де, питаєш? - Дон Кіхот йому.- Візьми очі в руки та й дивись: он там лежить на землі мандрований рицар, і видиться мені, не дуже в нього на душі весело, бо і з коня зіскочив і додолу впав ніби аж з досадою, а як падав, то зброя на ньому бряжчала.
- А відки ж ваша милость знає, що се і єсть пригода? - спитав Санчо.
- Ну, може, як не сама пригода, то хоть її початок,- одказав Дон Кіхот,- бо так вони звичайно й починаються. Та послухай-но, він, здається, настроює лютню чи торбан, прокашлюється і продирає горло, певне зараз співати буде.
- А далебі, що так,- підтвердив Санчо,- і знати з усього, що лицар той закоханий.
- А незакоханих мандрованих рицарів взагалі не буває,- зауважив Дон Кіхот.- Послухаймо ж, то, може, по ниточці й дійдемо до клубочка його думок, бо з переповні серця, як то кажуть, промовляють уста.
Санчо збирався відповісти щось панові, та йому перебив голос Лісового Рицаря, а був той голос не надто добрий, та не надто й поганий. Наставили вони вуха й почули, що співав закоханий рицар.
СОНЕТ
Наказуйте, я слухаю, сеньйоро,
Святий закон для мене ваш наказ,
Всі ваші примхи виконаю враз,
Являючи безприкладну покору. [391]
Помру я без єдиного докору,
Як хочете, щоб я безмовно згас,
А хочете - дзвінкі пісні для вас
Велю зложити муз і грацій хору.
Моя душа, що від жаги стражда,
Як віск, м'яка, і, як алмаз, тверда,
І в ній Амур панує переможно.
Від мене в дар приймаючи цей скарб,
Лишіть на нім чи відбиток, чи карб,
- Я слід довіку збережу побожно.
Спів Лісового Рицаря завершився протяглим зойком, що вирвався йому, здавалось, із самісінької глибини серця, а небавом він уже заговорив жалісним та болісним голосом:
- О вродлива й невдячна понад усіх жінок у піднебесній! Чи то можлива річ, найясніша Касільдеє Вандальська, що ти попустиш томитися у ненастанних мандрах і вбиватися в тяжких і пресуворих трудах відданому тобі довіку рицареві? Чи не досить, що я примусив визнати тебе найбільшою вродливицею в світі всіх витязів наваррських і леонських, всіх левенців андалузьких і кастільських і вкінці всіх рицарів ламанчських?
- От уже що ні, то ні,- обізвався тут Дон Кіхот,- бо я ж то сам із Ламанчі, а ніколи не визнавав, не визнаю і не визнаю, не можу й не мушу визнати сієї речі, що принижує красу моєї володарки. Ти ж бачиш, Санчо, сей рицар блудить словами. Та слухаймо далі: може, він іще що скаже.
- Та певно, що скаже,- підхопив Санчо.- Воно на те показує, що розводитиме жалі свої цілий Божий місяць.
Та Санчо помилився; почувши Лісовий Рицар, що хтось поблизу гомонить, урвав свої нарікання, скочив на ноги і гукнув дужим, а проте приязним голосом:
- Хто йде? Що ви таке за люди? І з якого десятку будете - з гульливого чи, може, із журливого?
- Із журливого,- озвався Дон Кіхот.
- Ну, то ходіть до мене,- промовив Лісовий Рицар,- і ви побачите перед собою саму тугу і саму журбу.
Почувши такі лагідні й ґречні запросини, Дон Кіхот підійшов ближче, а за ним і Санчо.
Рицар-жалібник узяв Дон Кіхота за руку і сказав:
- Сідайте ось тут, пане рицарю,- бо що ви рицар, і надто ще мандрований, розумно мені вже з того, що спіткав я вас у цій дикій пущі, де вам товаришить лиш вітер вночішній: ото мандрованому рицареві притаманна оселя й постеля.
На ту річ одказав Дон Кіхот:
- Так, я рицар, і саме того ордену, який ви назвали; хоть же в душі моїй мають постійний притулок смутки, злигодні та знегоди, із співу вашого я зрозумів, що ваше горе любовної натури, тобто походить від кохання до вродливої невдячності, котру ви у ламентаціях ваших на ім'я назвали. [392]
Отак розмовляли вони удвох, сидячи рядком та ладком на твердій землі, нібито й не мали на рано один одному ран завдавати.
- А ви, пане рицарю,- спитав Лісовий у Дон Кіхота,- певне, теж маєте щастя бути закоханим?
- Маю таке нещастя,- одказав Дон Кіхот.- Хоча, правду кажучи, страждання, спричинені любов'ю до гідного любові предмета, слід таки вважати за велике щастя.
- Щира правда,- притакнув йому Лісовий Рицар,- аби тільки не каламутили нам розуму й чуттів оті погорда та зневага, що, як дознаєш їх раз і вдруге, скидаються радше на помсту.
- Жодного разу не дознав я зневаги од моєї володарки,- сказав Дон Кіхот.
- Авжеж, що не дознав,- обізвався Санчо, поблизу стоячи.- Моя пані така м'якенька, що хоть її у вухо бгай, хоть до рани прикладай.
- Се хто, джура ваш? - спитав Лісовий.
- Джура,- відповів Дон Кіхот.
- Зроду ще не бачив я джури,- зауважив Лісовий,- щоб отак насмілювався говорити, коли пан його говорить. От узять хоч би й мого - здоровий, ростом уже й батька догнав, а як я говорю, то ні в світі губи не розтулить.
- Овва! - вигукнув Санчо.- А я таки говорив і буду говорити, і нема чого боятись усякого... усякого... Та нехай уже, щоб не смерділо, краще не ворушимо.
Джура Лісового Рицаря взяв Санча під руку і сказав:
- Ходімо десь далі та й поговоримо собі досхочу по-наському, по-зброєноському, а панство наше нехай тут про любощі свої розводиться та списи ламає: от побачиш, вони й до білого світу не нагомоняться.
- Чи ходім, то й ходім,- погодився Санчо.- Я розкажу вашеці, хто я такий, то й. побачите, чи багато ще є таких джур говорючих.
По сім слові джури пішли геть, і між ними зав'язалася розмова, настільки весела, наскільки у панів їхніх вона була поважна.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
