Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді

Повідає історія, що той галас, який почули Дон Кіхот, парох та цилюрник, справді зняли небога з клюшницею: жінки сварилися з Санчом Пансою, що намагався прорватись до Дон Кіхота, а вони його й на поріг не пускали.

- Чого сей волоцюга до нас приплентався? - репетувала клюшниця.- Іди собі, чоловіче, до своєї доми, бо я знаю, що то ти пана мого непутиш та баламутиш, по безвинах та по безвістях його тягаєш!

- Ти, ключнице, ти, гадючнице! - одгризався Санчо.- То не я пана, а пан мене баламутить, і непутить, і по тих безвістях за собою волочить! Та й то ще не вся правда, а тіки половина, бо він мене з дому вива-бив, усе голову морочив, казав, що острів дасть, та й досі дає...

- Вдавився б ти ним, Санчо проклятий! - се вже небога озвалась.- А з чим же хоть їх їдять, тії острови, ненажеро ненатлий? [341]

- їх не їдять,- одказав Санчо,- ними керують і правлять, і один острів стане за чотири міста й за п'ять суддівських посад.

- Чотири чи п'ять, то байдуже,- заявила клюшниця,- а ти, огидо, ти, занудо, все одно сюди не ввійдеш! Іди, керуй там своїм обійстям, управляй свою нивку та й викинь із голови всі оті острови й островиці!

Парох і цилюрник дослухалися до тої троїстої суперечки з видимим задоволенням, але Дон Кіхот, боячись, аби Санчо не намолов і не нагородив усяких неподобних нісенітниць та не пробовкнув чого зайвого на шкоду його честі, гукнув його до себе, а жінкам велів замовкнути і впустити гостя. Санчо ввійшов, а парох та цилюрник тут же попрощалися з Дон Кіхотом. Вони вже втратили останню надію на його уздоровлення, так уперто стояв наш гідальго при своїх чудернацьких думках, так убилося йому в тямку оте нещасне мудроване рицарство.

- От побачите, куме,- озвався парох до цилюрника,- що й не зоглядимось, як приятель наш ізнову тягу дасть.

- Не маю сумніву,- відповів цилюрник,- та мене дивує не так на-вісноголовий рицар, як його дурноверхий джура: убгав собі в голову того острова, і вже ніякі розчарування, ніякі сили тої химери звідти не виб'ють.

- Поможи їм Боже,- сказав парох,- а нам треба на бачності матися та дивитися, до чого доведуть ті навіжені химороди рицаря нашого та його зброєносця. От уже, справді, який брів, такого стрів, їх обох немов з одного модла вилито: панове божевілля без джуриної глупоти не варте було б і щербатого шеляга.

- Правда ваша,- погодився цилюрник.- Цікавий я знати, про що вони оце тепер балакають.

- Дізнаємось,- зауважив парох.- Я певен, що небога або клюшниця нам усе розкажуть; щоб вони та не підслухали!

Тим часом Дон Кіхот замкнувся з Санчом у себе в кімнаті і, зоставшися з ним сам на сам, заговорив:

- Прикро мені слухати, Санчо, як ти казав і кажеш, буцім я тебе з дому зривав, так наче я сам на місці сидів: разом ми рушили, разом їздили, разом блукали, і однака нам обом випала фортуна, однака доля. От що тільки тебе раз на ковдрі гойдали, а мені сто раз чосу давали - ото, мабуть, і вся моя перевага.

- Та вже ж не як,- обізвався Санчо.- Адже ви самі, пане, казали, що всякі злигодні скорше мандрованих лицарів побивають, аніж їхніх джур.

- Е, ні, Санчо, ти помиляєшся,- заперечив Дон Кіхот.- Знаєш, є така приказка: quando caput dolet...

- Я тії приказки не втну, бо тільки по-наському знаю,- перебив Санчо.

- Се значить от що,- пояснив Дон Кіхот,- коли болить голова, то болить і все тіло, а як я твій пан і володар, то я, виходить, ніби голова, а ти, слуга мій і джура, ніби частина мого тіла чи, сказати б, сустав. Тим-то як упаде на мене яке лихо, то й на тобі воно позначиться, так само й твоє на мені. [348]

- Може, воно й так,- сказав Санчо,- та коли мене, ваш би то сустав, на ковдрі гойдано, то голова моя за муром була та тільки дивилась, як я в повітрі літаю, а їй і за вухом не свербіло. А вже ж коли сустави мусять боліти, як голова заболить, то й голова повинна боліти за суста-вом.

- Ти хочеш сказати, Санчо,- перепитав Дон Кіхот,- що мені не боліло, як тебе на ковдрі підкидувано? То не кажи ж такого ніколи й не думай, бо душа моя тоді дужче боліла, ніж твоє тіло. Та годі вже про те, слушного часу ми ту річ обміркуємо і з'ясуємо якнайдокладніше. А тепер скажи лишень, друже Санчо, що там про мене в селі говорять? Якої думки про мене прості люди, шляхта й великі пани? Що кажуть про доблесть мою, про мої подвиги, про мої звичаї? Як оцінюють ту справу, на яку я піднявся - видвигнути з занепаду й відновити на всім світі орден мандрованих рицарів? Словом, Санчо, розкажи мені все, що тобі довелось чути про се діло, не додаючи нічого доброго і не втаюючи нічого лихого, бо вірні васали мусять говорити сеньйорам своїм суту і щиру правду, не прикрашаючи її лестками, не викривляючи шанобливими недомовками. Знай, Санчо, що якби до слуху володарів доходила гола правда, не вбрана в шати лестощів, то настав би зовсім інший світ: минулий вік називали б супроти нашого залізним, а на наш казали б напевне золотий. Сю осторогу я на те тобі подаю, аби ти розумно й сумлінно розказав мені по щирій правді все, що тобі відомо про речі, які мене цікавлять.

- Учиню так із дорогою душею, пане мій,- одказав Санчо,- тільки нехай ваша милость не кладе на мене гніву за тую голу правду, бо я, вважайте, за що купив, за те і продаю.

- Не бійся, гніватись не буду,- пообіцяв Дон Кіхот,- сміло кажи, Санчо, все, як єсть", без обрізків.

- Першим словом скажу я вам,- почав Санчо,- що люди наші мають вашу милость за шаленого, а мене за придурка. Такі як ви, шляхтичі, мовляв, полупанки, кажуть, що ваша милость високо несеться, «доном» себе величає і в великі пани пнеться, а яке вже там панство, коли винограду штири лозини та поля два упруги, та ще одна латка спереду, а друга ззаду. А великі пани, тії кажуть, що чого се неше-ретоване шляхетство з ними рівнятися хоче, а надто такі недопанки-шмаровози, що бути сажею чистять, а чорні панчохи зеленим шовком церують.

- То вже не про-мене річ,- зауважив Дон Кіхот,- бо ходжу я хороше, зроду латаного не носив. От хіба часом дране, та й то більше од збруї, а не од ветхості.

- А про вашу хвабрість,- провадив далі Санчо,- та про звичаї, та про подвиги, та про заміри - всяко говорять. Той каже: «Божевільний, але потішний». А той: «Хоробрий, але невдаха». А інший знов: «Ґречний, але кумедний»... І вже як почнуть на зубах перетирати, то і вашій милості, і мені хіба ж так дістанеться!

- Зваж, Санчо, на те,- сказав Дон Кіхот,- що скоро чеснота вгору піде, зараз на неї починаються нагінки. Мало хто із славетників давнього часу уник злісних наклепів і нашептів. Юлія Цезаря, понад усіх безстрашного, одважного та обачного полководця, винуватили [349] в честолюбстві й деякій нечистоплотності, маючи на увазі і одежу, і душу. Про Олександра, прозваного Великим за незліченні бойові подвиги, кажуть, що він буцімто кланявся скляному богу. Про Геркулеса, невтомного в трудах, говорять, що був пестій і до того ж бабій. Про дона Галаора, брата Амадіса Гальського, подейкують, що був великий бешкетник, а на брата кажуть плаксій. Коли вже на таких славетних мужів, о Санчо, злоріки клевету пускали, то нехай і про мене буде оте все, коли ти не приховав чогось іншого.

- Тим-то й ба! - вигукнув Санчо.

- Як, виходить, то ще не все? - спитав Дон Кіхот.

- Е, це ще квіточки, ягідки будуть далі,- одказав Санчо.- Коли ваша милость так уже хоче знати все, що на неї плещуть і клеплють, то зараз я приведу одного чоловіка, який розкаже вам геть-чисто все до останньої цяти. Вчора ввечері приїхав син Бартоломея Карраска, що то в Саламанці вчився й на бакаляра вийшов; пішов я до нього приїздом повіншувати, а він мені й каже, що вийшла, каже, історія вашої милості, так і називається: «Премудрий гідальго Дон Кіхот із Ламанчі». Каже, що й мене там пропечатано під моїм таки йменням - Санчо Панса, і сеньйору Дульсінею Тобоську, і все, що проміж нами говорилось на дві пари очей - я здумівся, аж перехрестився: і як воно, думаю, той писака про все дізнався?

- Запевняю тебе, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- що нашу історію списав який-небудь премудрий чарівник: такий як задумає що написати, то перед ним ніщо не втаїться.

- Еге! - вигукнув Санчо.- Який там премудрий чарівник, коли той бакаляр Самсон Карраско (бо його, бачите, Самсоном зовуть) каже, що книгу написав Сід Ахмет Брехунеллі.

- Се мавританське ім'я,- зауважив Дон Кіхот.

- І мені так здається,- сказав Санчо,- бо чував я не раз од людей, що маври - великі брехуни.

- Схоже на те, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- що ти перекрутив прізвище того Сіда, а «сід», щоб ти знав, по-арабському значить «пан».

- Мо', й так,- погодився Санчо.- То коли ваша милость звелить привести сюди бакаляра, так я миттю злітаю.

- Зроби мені таку ласку, друже,- сказав Дон Кіхот.- Оце загадав ти мені загадку, що й їжа на душу не піде, поки не дізнаюся, як, що й до чого.

- Зара' приведу його,- сказав Санчо.

Пішов і незабаром повернувся вже з бакаляром; тут між ними трьома поточилася прецікава розмова. [350]

Додати в закладки

  
Переклад Translate