Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської

На відміну від квієтиста, ісихаст не претендує на безгрішність і невразливість для спокус. Apatheia чи "безпристрасність", про яку говорять грецькі аскетичні тексти, — це не пасивна байдужість чи апатія, навіть не стан, коли згрішити вже неможливо. "Apatheia, — стверджує прп. Ісаак Сирін, — не означає, що людина не відчуває пристрасті, а означає, що вона не піддається їй"⁶². Як стверджує св. Антоній, людина має "відчувати спокусу до останнього подиху", а поряд зі спокусою завжди існує справжня можливість впасти в гріх. "Пристрасті залишаються живими, — стверджує авва Авраам, — але святі долають їх"⁶³. Коли старець заявляє: "Я помер для світу", то його сусід скромно відповідає: "Не будь таким упевненим, брате, доки ти не відокремишся від свого тіла. Ти можеш сказати: "Я помер", а сатана не помер"⁶⁴.

У грецьких авторів, починаючи від Євагрія, apatheia тісно пов'язана з любов'ю, і це чітко виражає позитивне й динамічне значення слова "безпристрасність". За своєю суттю — це стан духовної свободи, в якому ми можемо досягти Бога, сильно прагнучи цього. Це "не просто умертвіння тілесних пристрастей, а нова й краща енергія тіла"⁶⁵; "це стан душі, коли палка любов до Бога і до ближнього не залишає місця егоїзму і тваринним пристрастям"⁶⁶. Щоб підкреслити його динамічний характер, св. Діадох навіть використовує емоційну фразу "вогонь apatheia"⁶⁷. Усе це переконливо доводить, що між ісихазмом і квієтизмом пролягає безодня.

Наступне питання: припустімо, що спосіб молитви ісихаста є зовсім не таким, як у квієтиста, будь-якою мірою і в будь-якому єретичному значенні; тоді наскільки негативно ісихаст сприймає матеріальний світ і антисуспільно ставиться до інших людей? Цю проблему можна проілюструвати історією зі Сказань отців пустелі про трьох друзів, які стали ченцями. Перший, ставши аскетом, обирає служіння примирителя, намагаючись примирити тих, хто судиться. Другий доглядає за хворими, а третій іде в пустиню, щоб стати самітником. Минув час, і перші двоє зазнали цілковитого виснаження й зневіри. Як важко вони не боролися, та фізично й духовно неспроможні були виконувати всі вимоги, покладені на них. Близькі до відчаю, вони пішли до третього ченця, самітника, і розповіли йому про свої труднощі. Спершу він мовчав. Через деякий час він наливає у чашу води і говорить: "Погляньте". Вода мутна й неспокійна. Вони зачекали кілька хвилин. Самітник говорить: "Подивіться знову". Осад тепер упав на дно й вода стала абсолютно чистою; у ній віддзеркалились їхні обличчя. "Так завжди буває з тим, — сказав самітник, — хто живе серед людей: через неспокій він не помічає своїх гріхів. Але коли він навчиться мовчати, насамперед у пустелі, він визнає свої власні провини"⁶⁸.

Так, історія закінчується. Нам не відомо, чи стала у пригоді ченцям притча самітника. Можливо, вони повернулися до світу знову, розпочавши своє служіння; адже все-таки суспільство конче потребує миротворців і тих, хто доглядає за хворими. А втім, мабуть, вони спробували взяти з собою щось від ісихії пустелі. В такому разі вони зрозуміли слова третього ченця, що громадська справа, якою б невідкладною й потрібною вона не була, є недостатньою сама по собі. Якщо ми не будемо підтримувати зв'язок із глибинами нашої душі, якщо не знайдемо спокою серед бурі, якщо у своєму житті не збережемо таємну кімнату в серці, де ми на самоті стоїмо перед Богом, то втратимо почуття напрямку, в якому треба йти, й будемо розірвані на шматки. Безперечно, більшість читачів двадцятого століття схилятимуться до думки, що ми всі мусимо бути до певної міри самітниками серця. Але чи дійсно це малося на увазі? Напевно, ні. Швидше за все, метою цієї розповіді була пропаганда затворницького способу життя в буквальному — просторовому — значенні. І це неминуче порушує питання очевидного егоїзму й негативності такого виду споглядальної молитви. У чому ж тоді полягає справжній зв'язок ісихаста із суспільством?

Насамперед слід зазначити, що так само, як під час ісихастського руху XIV ст., ісихастського ренесансу XVIII ст. і в сучасному православ'ї, основними центрами молитви ісихастів були малі скити - пустині, що були населені лише невеликими групами братів і сестер, які жили у малій і тісно об'єднаній чернечій сім'ї, схованій від світу. Багато авторів-ісихастів однозначно віддають перевагу скиту, а не добре організованим монастирям; вважається, що життя у великій общині занадто відволікає від глибокої внутрішньої молитви. А життя в суспільстві, очевидно, відволікає ще більше.

Проте, якщо зовнішній устрій скиту вважається ідеальним, мало хто наважиться стверджувати, що він є повністю самодостатнім. Критерієм завжди виступають не зовнішні умови, а внутрішній стан. Є певні зовнішні умови, які можуть бути сприятливішими за інші для стану внутрішнього мовчання, але немає такої ситуації, яка б його унеможливила. Св. Григорій Синаїт, як ми бачили, послав свого послідовника Ісидора назад у світ; багато його найближчих товаришів на горі Афон і пустині Парорія стали патріархами та єпископами, управителями й розпорядниками Церкви. Св. Григорій Палама, який навчав, що безнастанна молитва є можливою для кожного християнина, закінчив своє життя архієпископом другого за значенням міста Візантійської імперії

Додати в закладки

  
Переклад Translate