Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської
2.
А втім, наш реалізм і рішучість "надати сенсу" смерті не мають призвести до применшення другої істини: смерть — це таїна. Хоч би що не повідували нам різні релігійні традиції, ми майже нічого не знаємо про цей "невідомий край, звідки не повертався жоден подорожанин". Дійсно, як говорить Гамлет, жах перед нею "сковує волю". Ми мусимо опиратися спокусі зазирати надто далеко і говорити надто багато. Ми не повинні перетворювати смерть на банальність. Це невідворотний і певний факт, але це також і величне невідоме.
Про тверезий реалізм, з яким ми маємо ставитись до смерті слушно висловився Ісаак Сирін:
"Приготуй серце своє до відходу. Якщо ти мудрий, очищай його щомиті. Щодня кажи собі: "Ось, той, хто прийшов за мною, вже біля дверей. Чого ж я сиджу бездіяльно? Я маю піти навіки. Повернутися я вже не зможу". З цією думкою щоночі лягай спати і обмірковуй її протягом дня. Коли настане мить відходу, зустрінь її з радістю і скажи: "Прийди з миром. Я знав, що ти прийдеш, і я не забув нічого з того, що може знадобитися в дорозі"3.
Смерть велика і мала
Визначаючи місце смерті та наше місце стосовно неї, потрібно постійно мати на увазі три моменти.
Смерть ближче до нас, ніж ми собі уявляємо.
Смерть цілковито неприродна, протилежна Божому задуму, і все ж таки вона є даром Господнім.
Смерть — це розлука, яка не розлучає.
Смерть набагато ближче до нас, ніж ми можемо собі це уявити, вона не просто завершальна подія нашого земного існування, а сьогоденна реальність, яка постійно триває в нас та довкола нас4. "Щодня я наражаюся на смерть", — каже апостол Павло (1 Кор 15,31), "Час смерті — кожна мить", — додає Т. С. Еліот. Усе життя — це різновид помирання: ми помираємо постійно. Але у цьому щоденному досвіді помирання кожну смерть супроводжує нове народження: будь-яке помирання — це також різновид життя. Життя і смерть не взаємозаперечні протилежності, вони переплетені між собою. Все людське існування — це поєднання помирання та воскресіння: "Як ті, що вмирають, а все живі" (2 Кор 6,9). Вся наша земна подорож — це безнастанне перетинання межі, постійний перехід через смерть у нове життя. Між народженням та смертю все наше існування складається з низки "малих" смертей та народжень.
Щоразу, засинаючи вночі, ми передчуваємо смерть; щоразу, прокидаючись наступного ранку, — начебто постаємо з мертвих. Одна єврейська молитва проголошує: "Благословен Ти, о Господь наш Бог, Цар всесвіту, що наново твориш Твій світ кожного ранку"5. Так само відбувається і з нами: щоранку, коли ми прокидаємося, ми начебто створені заново. Можливо, наша остаточна смерть буде таким самим відродженням — засинанням, після якого настане пробудження. Ми не боїмося засинати щоночі, бо знаємо, що наступного ранку знову прокинемося. Хіба ми не можемо з такою ж довірою поринути в наш смертний сон? Хіба не можемо очікувати пробудитися створеними заново для вічності?
Зв'язок життя і смерті проявляється так само під час дорослішання, хоча дещо в інший спосіб. Для того, щоб ми могли перейти на наступну сходинку життя, щось усередині нас щоразу має вмерти. Перехід — від немовляти до дитини, від дитини до юнака, від юнака до зрілої людини — щоразу потребує внутрішньої смерті для того, щоб щось нове могло народитись. І часто ці переходи, особливо коли дитина стає підлітком, можуть спричинити болісну кризу. Якщо у тій чи іншій точці ми відмовимось прийняти необхідність такого помирання, то не зможемо відбутися як справжня особистість. Як пише Джордж Макдональд у романі "Ліліт": "Ви будете мертві доти, доки відмовляєтесь померти". Саме смерть старого в нас уможливлює появу нового, без смерті не було б нового життя.
Іншою формою смерті, як і під час дорослішання, є розлука, розставання з місцем або людиною, яку ми любили: partir, c'est mourir un peu (розставання — це мала смерть). А втім, такі розставання є необхідними для нашого дорослішання та становлення. Якщо ми не наважимось залишити наше оточення, попрощатися зі своїми друзями і встановити нові зв'язки, то ніколи не відкриємо в собі своїх справжніх можливостей. Занадто прив'язуючись до минулого, ми відмовляємось від можливості відкрити нове. Як стверджує Сесіл Дей Льюїс: "Становлення людини починається з її вирушання в путь, і любов випробовується тоді, коли її відпускають".
Ще один різновид смерті, з яким кожен з нас часом стикається, полягає у досвіді відмови. Скажімо, нам відмовляють під час влаштування на роботу (скільки випускників шкіл чи університетів мають пройти сьогодні через цю форму смерті!). Або відмова у коханні. Щось дійсно помирає всередині нас, коли ми дізнаємось, що наше кохання без взаємності і комусь іншому віддали перевагу. І все ж навіть така смерть може стати джерелом нового життя. Для багатьох молодих людей саме невдале кохання стає початком зрілості, вступом у доросле життя. Тяжка втрата, смерть близької людини викликають таку ж смерть у серці того, хто залишається жити. Ми відчуваємо, що втратили щось у нас самих, наче нам відтяли якусь частину тіла. Все ж, сприйнявши та внутрішньо переживши тяжку втрату, кожен з нас стає ще більш насиченим життям, ніж був до того.
Майже такою ж болісною, як втрата друга чи члена сім'ї, для багатьох віруючих може бути втрата віри — втрата переконань (або тих уявлень, що здавалися переконливими) про Бога або значення людського буття. Але це також досвід життя і смерті, через який ми маємо пройти для того, щоб наша віра набула зрілості. Істинна віра перебуває у постійному діалозі із сумнівом. Бог незрівнянно більший, ніж усі наші уявлення про Нього; наші розумові уявлення — це ідоли, яких потрібно скидати. А втім, для того, щоб бути дійсно живою, наша віра має постійно помирати.
Отже, в усіх цих випадках смерть виявляється творчою, а не руйнівною. Зі смертю настає воскресіння. Щось помирає — щось починає жити. Чи не такою є смерть у кінці нашого земного життя? Її слід розглядати як останню і найважливішу ланку з довгої низки смертей і воскресінь, що їх ми переживаємо від дня свого народження. Вона не є чимось абсолютно відмінним від того, що відбувалось з нами протягом усього життя, але є більшим, всеосяжним виявом того, через що ми повсякчас проходили. Якщо малі смерті, через які ми проходили, щоразу вели нас через смерть до воскресіння, то чи не так само відбувається у великий момент смерті, коли нарешті настає наш час залишити цей світ?
Але й це ще не все. Для християн постійно повторюваний зв'язок смерть-воскресіння у власному житті набуває глибшого значення через життя, смерть і воскресіння нашого Спасителя Ісуса Христа. Наша власна історія стає зрозумілою у світлі Його історії, яку ми щороку святкуємо протягом Світлої седмиці, а також щонеділі під час євхаристії. Наші малі смерті і воскресіння поєднані історією з Його визначальними смертю і воскресінням; наші малі переходи піднесені та стверджені Його великим Переходом. Смерть Христова, як йдеться в літургії свт. Василія Великого, — "життєдайна смерть". Його приклад є запорукою, що наша власна смерть також може бути "життєдайною". Він наш предвісник і першоцвіт. На Великодній всенічній службі православні проголошують слова, які приписують свт. Йоану Златоусту:
"Нехай не боїться ніхто смерті, адже від неї нас врятував Спаситель Своєю смертю; Пройшовши через смерть, Він зруйнував її. (...) Воскрес Христос і життя запанувало. Воскрес Христос і ніхто не залишений у гробі"
Книга: Калліст (Уер), єпископ Діоклійський Внутрішнє Царство Переклад з англійської
ЗМІСТ
На попередню
|
|
