Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори

О, якби в пісні моїй ти себе називати дозволив -

Як твоє ймення у ній часто звучати б могло!

Про доброту твою не забуваючи, кожну сторінку

Книжки своєї - твоїм я прикрашав би ім'ям.

Чим я тобі зобов'язаний - знав би те кожен у Місті;

Та чи гортають мене в Місті, уже не моїм?..

Про твою чулість і нинішній вік, і завтрашній знав би,

Звісно, якщо давнина віршів моїх не зітре.

Не перестане розумний читач тобі дяку складати:

Ти за поета стояв - мав би пошану за те.

Цезаря перший дарунок мені - що дихати можу,

Після великих богів - друга подяка тобі.

Той - життя дарував, а ти - бережеш той дарунок:

Що послуговуюсь ним - в тому заслуга твоя.

Як багатьох, що були при мені, біда нажахала,

Дехто ж лише удавав, що нажахався біди.

З пагорба всяк тоді поглядав, як суденце тонуло,

Руку ж плавцеві ніхто так і не зволив подать.

Напівживого лиш ти одібрав у захланного Стікса -

Що пам'ятаю про те - також заслуга твоя.

Хай і боги, і Цезар до тебе прихильними будуть,

Це побажання моє - всім побажанням вінець.

Тільки дозволь - твої добродійства плетеним тонко

Висвітлю віршем своїм - їх подивлятиме всяк.

Навіть тепер, хоч мовчати їй велено, ледь не назвала

Муза імення твого - ледь не злетіло їй з уст.

Як гончака, що натрапив на слід тремтливої лані,

Жодної змоги нема втримати на повідку,

Як поривається кінь біговий - то копитом б'є дошку,

То в неї впреться чолом - чує вже пал до змагань,

Так і моїй забороною зв'язаній Музі все важче

Стриматись, бо раз у раз прагне назвати тебе.

Тож, аби вдячність моя тобі не вийшла на шкоду -

Тій забороні - не бійсь! - я покорюся таки.

Не покорився б, якби ти вважав, що про тебе забув я;

Вдячним я буду в душі - не заборониш того.

Поки ще бачу (аби вже недовго!) те сонячне світло,

Подихом кожним, повір, буду служити тобі.

10

Тричі вже Істр замерзав, відколи живу я край Понту,

Хвилю Евксинську пливку сковував тричі мороз -

Я ж, здається мені, вже стільки літ на вигнанні,

Скільки в облозі колись Троя дарданська була.

Так повільно йде час, що скажеш: він зупинився,

Рік, мовби ліньки йому, звільна верстає свій шлях.

Навіть літо мені не вкорочує довгої ночі,

Частки тягучого дня навіть зима не бере.

Видно, на шкоду мені змінився лад у природі:

Все тут до смутку мого крок достосовує свій,

А може, час іде звично для інших - тільки до мене

Став він жорстоким таким - до блукача, що його

Берег Евксинський (назва оманлива!) нині тримає,

Й лівий (дійсно такий!) дикої Скіфії край.

Дикі-бо тут, - їм ліку нема, - войовничі племена,

Жити з війни, грабежу зовсім не соромно їм.

Вийдеш у поле - пильнуйсь; але й пагорб, мури низенькі

Певного захисту теж од ворогів не дають.

Щойно ти пильність забув - налітає зграєю ворог,

Ще й не розгледиш його - мчить із добичею геть.

Часто й по цей бік стін захисних, хоч зачинені брами,

Стріли збираємо: скрізь тут на дорогах лежать.

Мало хто зважиться поле орать; однією рукою

Плуга, нещасний, веде, в другій - тримає меча.

Грає в шоломі пастух на скріпленій воском сопілці,

Не перед вовком вівця - перед війною тремтить.

Мало й укріплення нас захищають: варварів юрми,

Змішані з греками, й тут страх наганяють на нас.

Так! Серед нас - різниці немає - селиться варвар,

Саме у варварів тут - більша частина домів.

Хай не боїшся ти їх, але відчуваєш огиду:

В шкурах, у патлах вони - видно лиш очі одні.

Та навіть ті, що грецького роду свого не забули,

Одяг забули таки: носять, як перси, штани.

Мови такої вживають вони, яку тут розуміють,

Я ж хіба з поміччю рук - знаками мову веду.

Сам я - варваром тут: не втямлять жодного слова,

Мова латинська - гай-гай! - ґета тупого смішить.

Може, погане щось при мені, не ховаючись, мовлять,

Може, вигнанням мені всяк дорікнути готов.

Тож чи на згоду хитну головою, а чи заперечу

Знак той, як часто бува, піде на шкоду мені.

Меч додай, - за суддю, що право робить безправним,

Часто на площі таки сплачують кров'ю вину.

Грізна Лахесо, чому ти мені, хто таке над собою

Має сузір'я важке, не вкоротила життя?

Я ні вітчизни, ні вас, мої друзі, бачить не можу,

Я нарікаю на те, що серед гетів живу.

Дві мої кари важкі. По заслузі я вигнаний з Риму,

Та на місцевість таку, мабуть, я не заслужив.

Що, нерозумний, кажу? Я образив бога земного -

Цезаря! Міг він за це смертю скарати мене!

11

Хтось, читаю в листі, тобі дошкулив при сварці:

Мужем твоїм дорікнув, що на вигнанні тепер -

І заболіла душа, але не з жалю над собою -

Я ж у стражданні своїм загартувавсь, а тому

Що мимоволі до твого сорому я спричинився,

Що через мене не раз ти червоніла, жоно.

Будь у терпінні стійка! Не таке ще перенесла ти,

Як, розгнівившись, мене Цезар у тебе забрав.

Та помиляється той, хто вигнанцем мене називає:

Я за провину свою м'якшої кари зазнав.

Кара найважча - що Цезаря скривдив. Чом не помер я

Ще перед тим, як йому кривди тієї завдать?

Так, потерпіло суденце моє, але не втонуло,

Хоч і не в гавані, все ж - не під водою воно.

Я ні життя не позбувсь, ні майна, ані громадянства,

Хоч через хибу свою втратити міг геть усе.

Та врахувавши, що вчинок мій був не з наміру злого,

Цезар одне лиш велів: з рідного краю піти.

Наче до інших (ліку нема їм!), так і до мене

Цезар, бог наш земний, виявив ласку свою.

Сам же мене не вигнанцем - висланим він називає,

А при такому судді рук опускати не слід.

Тож недарма, що є сил, я своїм, який уже є він,

Віршем кожного дня, Цезарю, славлю тебе.

А водночас благаю богів, щоб тебе ще не скоро

Брали на небо, щоб ти богом земним залишивсь.

Люд тобі зичить того ж; як до моря збігають потоки,

Так поспішає туди й ледве помітний струмок.

Ти, хто вигнанцем несправедливо мене називаєш,

Долю мою ще й таким не пригинай тягарем!

Додати в закладки

  
Переклад Translate