Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори

Лист, що читаєш його, прибрів з далекого краю,

Де, розливаючись, Істр воду до моря жене.

Знай, якщо тобі мило живеться й здоров'я слугує,

То і в моєму житті часточка радості є.

А запитаєш, мій дорогий, як годиться, про мене,

То, хоч мовчатиму я, знатимеш сам, як живу.

Я нещасливий - ось як нещастя свої підсумую.

Кожен зазнає того ж, Цезаря хто прогнівив.

Хочеш дізнатися про племена в томітанському краї,

Хочеш про звичаї знать, серед яких я живу?

Хоч перемішані тут з місцевими гетами греки -

У непокорі своїй все ж відрізняється ґет.

Люду сарматського й ґетського тут чимало довкола -

Полем, на конях усі, скачуть туди і сюди.

Кожен - із сагайдаком; і лук, і стріли при ньому,

Вістрям в отруту змії вмочена вбивча стріла.

Голосом, поглядом жах навівають: Марси правдиві -

Ані волосся вони, ні бороди не стрижуть.

Варвар ножем не лінується вдарити - ніж наготові

В нього при боці висить, варто рукою сягнуть.

Ось серед кого живе оспівувач любощів ніжних!

Ось, що він, друже, тепер бачить і чує довкіл!

Що ж, хай живе тут, але - нехай тут не помирає,

Тінню щоб він не блукав у тих понурих місцях!

Пишеш, що повен театр пісням моїм плеще в долоні,

Що до ладу тих пісень танці виконують тут.

Я ж ті пісні уклав, ти знаєш, не для театру,

Тож і не треба гучних оплесків Музі моїй.

Тішусь, однак, що вигнанця забути щось заважає,

Що його ймення звучить досі на ваших устах.

Та як згадаю, бува, через що пішов на вигнання -

То і пісні, й Пієрид, їхніх натхненниць, клену.

Лиш проклену - й розумію: без них же мені не прожити,

Знову спішу до стріли, що у моїй же крові.

Так і те грецьке судно, евбейською хвилею бите,

По катарейських уже водах зухвало пливе.

Я по ночах тепер не для хвали, не для слави віршую:

Тихе, незнане ім'я нині б корисним було.

Працею скріплюю дух, про біди свої забуваю,

Болісну тугу свою пробую словом оддать.

Що ж іще інше почну, одинокий, серед пустелі?

Засіб який ще знайду для заспокоєння мук?

Чи на місцевості зір зупиню - місцевість немила,

Гіршої, прямо скажу, в цілому світі нема.

Чи подивлюсь на людей - їм і назва ця не підходить:

Дикої лютості в них більше, аніж у вовків.

Що їм закон? Справедливість тут поступається силі;

І правосуддя лежить: меч - одинокий суддя.

Шкури й широкі штани - од морозів пекучих рятують,

Лиця в них геть заросли, глянути - острах бере.

В декого ще збереглось відлуння грецької мови,

Варварський призвук, однак, чужості їй надає.

Всіх обійди, а такого нема, хто б міг по-латині

Мовити слово якесь, хай і буденне, просте.

Мушу і я тут (вибачте, Музи!) серед сарматів,

Римлянин, римський співець, їхньої мови вживать!

Сором, але зізнаюсь: відвикаю від рідної мови -

Слово латинське, бува, ледве що сходить на ум.

Мабуть, і в книжечці тій чужих чимало зворотів,

Та не людину вини - край, де людина живе.

Щоб із ужитку не вийшла, однак, Авзонії мова

І щоб до батьківських слів не онімів мій язик,

Сам із собою мову веду, повторяю забуте

Слово, ступаючи знов на лиховісні стежки.

Так, убиваючи дні, я свій дух, себе розважаю,

Щоб перед зором душі образ біди не стояв.

Хочу знайти забуття у піснях: забудуся трохи -

Значить, не марно писав, тим і вдоволений я.

8

Я не настільки упав, хоч повалений, щоб опинитись

Нижче від тебе, бо там - просто нічого нема.

Чим тебе, підлий, дійняв я, що так мене зневажаєш?

Те, що на глум береш, може спіткати й тебе!

Біль мій, падіння моє - тебе таки не зм'якшили?

Таж наді мною і звір міг би пустити сльозу!

Доля тобі не страшна - що на кулі завжди рухливій?

Заздрість і гордість її не погамують тебе?

Помсти Рамнусії, хто заслужив її, той не уникне -

Що ж на нещастя моє ти ще й ногою ступив?..

Бачив я: в морі втонув, хто сміявся над утонулим.

Мовив я: "Море таке - то справедливість сама!"

Хто жебракові колись не подав - живе із подачок:

Руку протягує сам - хліба ласкавого жде.

Місця ніде не нагріє Фортуна, усе вона в русі -

Кроком непевним, вертка, мовби наосліп іде.

То усміхнеться, то на обличчі знов спохмурніє,

Лиш непостійність ота - ось що постійне у ній.

Я, було, теж квітував, але квіт той був нетривалий,

От як на мить спалахне - й тут же погасне стебло.

А щоб у дикій злобі не радів ти всією душею -

Маю надію ще, знай, бога земного вблагать.

Бо моя помилка - то ще не злочин, і я через неї

Сорому серед людей - не ворожнечі зазнав,

Бо в неосяжних, од сходу й до заходу, обширах світу

Ласкою всіх здивував той, в чиїй владі вони.

Хай застосовувать силу до нього - марне заняття,

Все ж він до слізних благань хилиться серцем м'яким.

І за зразком богів, адже серед них колись буде, -

Вибачить - то попрошу кращої долі собі.

Сонячні й хмарні дні порівняй у цілому році -

Матимеш більше ясних, аніж захмарених днів.

Не поспішай же моєму падінню надмірно радіти:

Може, й мені, поміркуй, доля всміхнеться колись.

Може, стрінемось ми, коли принцепс погідніше гляне,

В Місті: ти - жалібний, я - розвеселений знов.

Хай би тебе я за більшу провину вигнаним бачив -

Ось із найближчих прохань перше прохання моє.

Додати в закладки

  
Переклад Translate