Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори

Вже б на коліна стати тобі, Германіє грізна,

Звідавши, як і весь світ, Цезарів наших могуть.

Певно, вінками стрімкий Палатин уже запишався,

Ладан тріщить на вогні, в'ється жертовників дим.

Гостра сокира там б'є білосніжну шию бикові -

І багрецем довкруги землю забарвлює кров.

Не забуваючи дану обітницю, славні обидва

Цезарі жертву богам за перемогу кладуть.

Парость між ними - юнь, що Цезарів носить імення,

Щоб лише Цезаря дім світом усім керував.

Лівія між невісток за щасливе повернення сина

В храмі складає дари, як і не раз ще складе.

З нею - всі матері, як і діви, які невсипуще

Вести чистий вогонь, чисті самі, бережуть.

Радістю повниться люд, сенатори, вершники Риму,

Ще ж донедавна і я їхньою часткою був!..

Не для вигнанця в тій далечіні втіха загальна!

Відгомін радощів тих ледве долинув сюди.

В Римі весь люд оглядає тріумфи; вождів полонених

Може читать імена, назви підкорених міст,

На владарів, що з путом на шиї, може дивитись, -

Тут же, за ними, в ясній збруї, вінках - рисаки, -

Бачити лиця: одні - немов приголомшені горем,

В інших - мов тями нема, сяйвом їх очі горять.

Хтось із юрби про причини, ймена, діла запитає,

Хтось, не знаючи й сам, оповідати почне:

"Той он, з гордим чолом, що сідонським сяє багрянцем,

Був за вождя на війні; цей - його права рука.

Той, що сумирно йде, потупивши погляд у землю,

Зовсім не так виглядав, поки оружно ходив.

Цей ось, що гніву свого й тепер не хоче ховати,

Словом і ділом будив до непокори жагу.

Цей, що обличчя його - так буйно заріс - не побачиш,

Підступом, із укриття наші війська оточив.

Далі - той, хто богам, хотіли чи не хотіли,

Жертву, кажуть, не раз із полонених складав.

Гори, озера, названі тут, укріплення, ріки -

Кров'ю спливало все, трупом рясніло довкіл.

Друз саме в тих місцях отримав прізвище славне,

Парость щаслива - син, батька достойний свого.

Рейн, очеретом сумно вповитий, з обламаним рогом,

Закаламутив себе кров'ю своїх же синів.

А під ногою вождя нездоланного, простоволоса,

Там і Германія, глянь, тужить - і має чого:

Шию, хоч горда, мусить підставити римській сокирі,

Пута носить на руці, що воювала мечем!"

Ти, о наш Цезарю, на переможній своїй колісниці,

В сяєві пурпуру весь перед народом промчиш.

А по дорозі твій люд тобі буде в долоні плескати

Й кидати квіти до ніг, рясно встеляючи шлях.

Фебовим лавром чоло буде вінчане, й воїн затягне,

Скільки є сили: "Іо! Славний тріумфе, Іо!"

Сам побачиш не раз, як од оплесків, окликів люду

Стане вмить на диби біла твоя четверня.

Ось ти - на Капітолії, в храмах до тебе прихильних,

Де для Юпітера лавр, як і годиться, складеш.

Зором душі сягну туди й я, наскільки зумію, -

Звідки прогнали мене, вправі душа туди йти.

Вільно долає вона землі неосяжні простори,

Щонайкоротшим вона шляхом у небо майне -

Так вона й очі мої в сам Рим оддалений зверне,

Щоб до такого добра якось і я причастивсь.

Там задивлюсь на твою колісницю з слонової кості -

Й так я побуду хоч мить на батьківщині своїй.

Ну, а щасливий люд оглядатиме все це насправді,

І переможцем-вождем буде втішатись юрба.

А щодо мене, то лиш уявляти на віддалі зможу

Й дещо із радощів тих вухом хіба що вловлю.

Та чи хто-небудь сюди, на сам край світу загляне

З Лацію і залюбки спраглому все оповість?..

Хоч про минуле б уже повідав, усе ж я радів би,

Скільки б років не спливло, повісті цій про тріумф.

Хай же надлине той день, коли посвітлію душею

І над нещастям моїм стане загальне добро!

3

Дві Ведмедиці, велика й мала, що морськими шляхами -

Ця - фінікійські, а та - грецькі веде кораблі,

Ви, котрі бачите все із самої маківки неба

І не торкаєтесь вод, що на західній межі,

Ви, чий шлях коловий, обіймаючи неба простори,

Високо в'ється й ніде не досягає землі, -

Гляньте на стіни, через які син Ілії, кажуть -

Рем, було, перестрибнув, братові наперекір.

Погляд зіркий зупиніть на жоні моїй - чи пам'ятає

Мужа-вигнанця, чи ні - правду мені ви скажіть.

Горе! Звідки той страх? Під сумнів беру очевидне

І похитнутись даю добрій надії своїй.

Вір: чого хочеш, те є; що безпечне, того не лякайся,

Вірності певній жони вірою сам дорівняй!

Те, чого зорі тобі не розкажуть з обширів неба,

В тому ти словом твердим сам переконуй себе.

Знай, що жона, за якою так тужиш, тебе не забула

Й те, що дозволено їй, - ймення твоє береже.

Мовби ти поряд був, тобі в очі дивиться пильно,

Й любить, поки жива, здалеку любить тебе.

Таж, коли впертий біль по праву душу діймає,

Чи заспокійливий сон хутко на груди злетить?

Ні! Забринить сльоза, коли ложе, спальня навіють

Спогади і забуття навіть вночі не дадуть.

І проснуються жалі, й кінця не буде тій ночі,

Й місця не знайде собі тіло зболіле твоє.

Все це, я певен того, й тобі, дружино, відоме:

Болем тужливим любов знати про себе дає.

Мучишся так, мов фіванська жона, коли фессалійські

Коні, кривавлячи шлях, Гектора тіло тягли.

Врешті, про що благать? У якому душевному стані

Бачити б нині хотів, вірна дружино, тебе?..

Сумно тобі - на себе лихий: через мене страждаєш;

Весело - теж лихий; як це без мужа радіть?

Ні! Ти оплакуй таки свою втрату, чутлива душею,

Крізь моє горе дивись навіть на власне життя.

Плач над вигнанцем, плач! У сльозах своя насолода:

Слізьми повниться вкрай, слізьми й виводиться біль.

Краще б над мертвим ти, а не над живим голосила,

Знала б: лише через смерть муж твій покинув тебе.

Подих мій при тобі злетів би в рідне повітря,

Слізьми, вірна жона, тіло б омила моє.

Очі мої, що бачили б небо вітчизни востаннє,

Ти б і закрила мені дотиком ніжним руки.

І під дідівським пагорбом прах мій відпочивав би,

Й та, де я народивсь, тіло окрила земля.

Врешті, я був без вини, без неї - і звікував би,

Замість у соромі жить - у покаранні такім.

Горе мені, якщо ти, почувши: "Дружина вигнанця..." -

Почервонієш, якщо будеш ховати лице!

Горе мені, якщо бути моєю - ганебно для тебе!

Горе, якщо вже й свого мужа соромишся ти!

Де ті часи, коли мужем славним ти хизувалась

І не ховала іще ймення мого від людей?

Де ті часи (чи згадки не хочеш?), коли ти моєю

Не називалась лишень - а таки радо була?

Всім я подобавсь тобі, й до справжніх чеснот додавала

От що значить любов! - і не властиві мені.

Другому, хто б він не був, - таким уже незрівнянним

Я видавався тобі! - першості б не віддала.

Сорому й нині не май, що ти жона моя: шлюб наш

Хай тебе горем важким, а не ганьбою гнітить!

Од блискавиці впав Капаней, а де ж ти читала,

Щоб через мужа свого сором Евадну діймав?

Світу володар вогнем вогонь приборкав, та сестри

Не побоялись ридать над Фаетоном своїм.

Кадм не сахнувся Семели, дочки, хоч надто зухвале

В неї прохання було - і поплатилась життям.

Хай же, дружино, й твоє, хоч сам Юпітер у гніві

Громом мене вразив, не паленіє лице.

Краще, скільки снаги, на захист мій піднімися,

Дай зрозуміти усім - що таке добра жона.

Силу своїх чеснот зверни на справу печальну,

Слава не долами, знай, а крутосхилом іде.

Хто б нині Гектора знав, якби Трої поталанило, -

Тільки в загальній біді мужність дорогу знайшла.

Тіфію! Зайве мистецтво твоє при спокійному морі.

Фебе, так само - й твоє, якби ніхто не хворів.

Та, що у щасті нікому не знана, та й не потрібна,

Мужність серед нещасть на увесь зріст постає.

Тож дає змогу тобі моя доля слави сягнути,

Голову вірність твоя високо може піднять.

Час нелегкий посилає дари тобі: перед тобою -

Поле; на ньому працюй - не забариться хвала!

Додати в закладки

  
Переклад Translate