Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори
13
Гостем небажаним (краще б я на світ не з'явився!)
День народження мій з обігом часу настав.
Нащо спішиш до вигнанця в роки його бідування,
В чорні його роки, замість покласти їм край?..
Мав би сумління - не турбувався б нині про мене,
З Риму за мною сюди, на чужину б ти не йшов.
Де мене вперше, на горе моє, дитям ще побачив,
Там і востаннє мені ти б усміхнутися міг!
Так і тоді, коли Рим навік я покинути мусив,
Ти, як і друзі мої, мовити б міг "Прощавай!"
Що тобі в Понті робить? Чи сюди, за межі морозні,
Ген на край світу й тебе Цезаря гнів скерував?
Почестей звичних чекаєш і тут - аби білосніжний
Плащ із моїх плечей згортками гарно спадав?
Щоб у вінках, як личить у свято, вівтар димився,
Щоб у священнім огні весело ладан тріщав?
Щоб привітав я тебе калачем - щорічним дарунком?
Щоб молитвами богів якнайщиріше благав?
Інші настали часи, не такі мої справи, щоб міг я
Радісно, як то колись, вийти назустріч тобі.
Про похоронний дбати б вогонь, а не про святковий,
Вівтар не квітом пора б, а кипарисом вінчать.
Ладан палити дарма: ним богів і так не вблагаю,
З уст навіть добрі слова в горі такому не йдуть.
Та коли можна в той день іще якесь мати прохання, -
Не повертайся, прошу, вдруге у ту чужину,
Поки живу я ще тут, де світу найдальший окраєць,
Понт, що даремно його люди прозвали "Евксин".
Гордосте вчених мужів, пораднику їх, опікуне,
Що поробляєш тепер, друже й мого талану?
Як мене ти вихваляв у щасті моєму, чи й нині
Дбаєш так само, аби хоч не забули мене?
Чи мої твори збираєш усе ще (кажу, розумієш,
Не про "Мистецтво": воно занапастило й митця)?
Тож постарайся, молю, поетів нових опікуне,
Щоб своїм тілом живим - творами - в Римі я був!
Бо ж не моїм книжечкам - мені присудили вигнання,
На покарання таке чим заслужили вони?
Батько-вигнанець не раз чужиною блукає, а діти,
Рідні діти його в Римі спокійно живуть.
Як і Паллада колись - без матері, тільки від батька
Вірші родились мої - кров моя, плід мій живий.
їх довіряю тобі, а що батька в них нині немає,
Значить, ще важчим стає твій, опікуне, тягар.
Чим заплямований я - лиш трьох моїх діток торкнулось,
Отже, про інших усіх ти, не ховаючись, дбай.
Є ще в доробку моїм п'ятнадцять книг "Перевтілень",
Що в похоронний мій день хтось врятував од вогню.
Міг би й для них я, коли передчасно б сам не загинув,
Слави в людей домогтись, одшліфувавши весь твір.
Так от вони й звучать в устах людей, шорсткуваті,
Втім, чи справді звучить серед людей щось моє?..
Можеш ще й ті, які б не були вони, вірші додати,
Тільки б таку далину їм подолати вдалось!
А коли хтось ті вірші мої прочитати захоче,
Перше хай зважить, коли й де я виношував їх.
По справедливості, вірю, оцінить, коли буде знати,
Що серед варварів я, на чужині їх писав.
Ще й подивується: як це могла у такому нещасті,
В смутку такому якісь вірші сплітати рука.
Так, підупав у бідах мій хист; щоправда, й раніше
Він не буяв, а лише скупо струмочком бринів.
Далі, яким уже був, без ужитку зовсім занидів,
А проминули роки - і до кінця пересох.
Книг тут нема, що живили б мене, будили до праці,
Меч тут і стріли дзвенять, а не рядки віршові.
Нікому й віршів читать, а коли б надумав читати, -
То все одно мене тут не зрозумів би ніхто.
Змоги нема й усамітнитись: мур на сторожі, й ворота
Замкнуті завжди, щоб гет не увірвався з мечем.
Слово шукаю не раз, чи ім'я, чи місцевості назву, -
Побіч нікого нема, з ким би порадитись міг:
Іноді мову про щось поведу - і (сором признатись!),
Наче бракує слів: чи розмовлять відучивсь?
Тільки й чую щодня фракійську та скіфську говірку,
Видно, по-гетському я скоро й писати почну.
От і боюсь, повір, щоб, читаючи вірш мій латинський,
І на понтійське слівце ти не натрапив бува.
Строго все ж не суди: на книжечку цю непримітну,
Зваживши, де я живу, друже, вибачливо глянь.
Може, помилки є (та й будуть!) у тих моїх віршах, -
Любий читачу, даруй, зваж-бо, коли я писав.
Ні, не похвал вигнанець шукав - душевного миру,
Щоб не одну лиш біду мати на думці щодня.
Так от і в'язень, вергаючи землю, співає в кайданах:
Пісня проста, а йому легше від неї стає.
Пісню й човняр заведе, коли човен свій проти хвилі,
Тіло подавши вперед, тягне у мулі в'язкім;
Так і весляр, до грудей раз у раз наближаючи весла,
Хвилю, що йде на судно, мірно, співаючи, б'є;
Так і пастух, на посох опершись чи сівши на камінь,
Втому од себе жене, дудкою тішить овець.
Так і служниця висновує з ниткою пісню протяжну -
Втомлива праця, а все ж наче миліша стає.
Кажуть, коли відібрали в Ахілла діву Лірнеську,
Струн гемонійських Ахілл, щоб не тужити, торкавсь.
Так, утративши вдруге жону свою, в тузі великій
Зрушував скелі й ліси силою пісні Орфей.
Муза - підмога й мені: на шляху покарання, до Понту,
Тільки вона день і ніч побіч вигнанця була.
їй одній не страшні ні підступи, ані фракійська
Зброя, ні варварський край, ані моря, ні вітри.
Знає, що я спіткнувсь, що не вчинок ганебний зі світу
Звів передчасно мене - я помилився, кажу.
Тим справедливіша нині до мене, що я через неї
Скараний; я і вона - двоє ми стали на суд.
О, якби знав я колись, що це мені піде на шкоду,
То якнайдалі б тримавсь од таємниць Пієрид!
Що ж робити тепер? Я досі у владі тих сестер:
Пісню, загибель свою, все ще люблю над життя!
Лотоса плід, що вперше до вуст підняли дуліхійці,
Так їх вабив, хоча найнебезпечнішим був.
Хто закохавсь - біду свою чує, та сам же до неї,
До свого лиха, летить - не зупинити його.
Так і книжки, хоч нашкодили, душу мені звеселяють,
Вістря, в моїй же крові, я ще й тулю до грудей.
Хочеш - то божевіллям назви той потяг до віршів,
Те божевілля, однак, чимось корисне мені.
Не дозволяє воно вдивлятись в одні лиш нещастя,
Горе щоденне своє я забуваю за ним.
Так і вакханка, бува, охоплена шалом священним,
По едонійських верхах, рани не чуючи, мчить.
Тільки-но груди мої од зеленого тирсу здригнуться,
Понад нещастя людські тут же зів'ється мій дух.
Що те вигнання йому, похмуре те узбережжя
Скіфського Понту, що - сповнені гніву боги?
Наче б летейського, для забуття, я випив напою,
Так на всі біди свої мовби крізь сон я дивлюсь.
Тож і шаную богинь, що сюди, з Гелікону, за мною
Йшли у таку далину, щоб лікувати мій біль.
І на морях, і на землях вони з вигнанцем ділили
Горе - чи плив я судном, чи суходолом ступав.
їхньої ласки й далі благаю, бо інші безсмертні
З Цезарем поряд були - спільно карали мене:
Стільки наслали бід, скільки бачиш край моря піщинок,
Скільки у морі є риб, скільки у них є ікри.
Легше квітки зрахувать навесні, колосся - улітку,
Легше - плоди восени, взимку - сніжинок рої,
Ніж усе те, що я переніс, блукаючи світом,
Поки на берег отой - лівий Евксинський ступив.
Та не полегшало й тут, анітрохи бід не вбуває:
Вслід мені доля моя примандрувала й сюди!
Бачу ясно тепер, яка нитка для мене снується
Ще від моїх уродин: темної пряжі вона.
Хоч би повів я про все, що тут на людину чигає, -
Мову правдиву мою просто брехнею назвуть.
Ой, як важко тому, хто був на вустах всього Риму,
Між чужаками тепер - бессами, ґетами жить!..
Як жалюгідно це - при зачиненій брамі, за муром
Жити, де й вал захисний - не запорука життя!..
Ще юнаком цуравсь я змагань на службі військовій,
От для забави хіба брав тоді зброю до рук.
Нині, хоча старий, сивину прикриваю шоломом,
Щит у лівицю беру, маю напохваті меч.
Щойно з горба чатовий попередить про небезпеку -
Тут же, хоч руки тремтять, я за оружжя берусь.
Ворог із луком в руці, отруйна стріла - наготові,
Вже попри мур тайкома мчить на хрипливім коні.
Наче ту бідну вівцю, що не встигла вбігти в кошару,
Через поля та ліси тягне зажерливий вовк,
Так і того, перед ким уже зачинились ворота,
Варвар добичу свою, спійману в полі, жене.
Йде полоненик тоді - ремінний зашморг на шиї -
Йде або тут же його вістря отруйне кладе.
Так і живу тут, житель новий неспокійного краю,
Час же на чужині, ой, як повільно пливе!
Все ж до пісень, до святощів давніх мене закликає
Серед таких бідувань Муза-вигнанка моя!
Хай напишу щось - кому прочитаю? Нема тут людини,
Щоб на латинське моє слово озватись могла.
Сам собі - ради нема! - і пишу, й читаю ті вірші,
Тож не бояться вони пильного ока судді.
Часто питав я себе: для кого тепер ті старання?
Може, сармат, а чи ґет буде читати мене?
От і лились таки над писанням непрошені сльози,
І розпливались рядки, мокрі були од ридань.
Серцем рани старі, наче нині вражений, чую -
Часто по грудях із віч ринуть печальні струмки.
Ким був учора, нині ким став, буває, згадаю,
Звідки забрала й куди кинула доля мене, -
Й так і на себе тоді, й на твори свої розізлюся,
Що, мов несповна ума, кидаю їх у вогонь.
Тож, хоча з багатьох лише деякі вірші лишились, -
Хто б ти, читачу, не був - ласкою їх обігрій!
Зглянься на них і ти, для кого чужий я вже, Риме:
І не гордуй, бо вони - діти вигнання мого.
Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
