Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Коли зійдеться три українці, то це вже хор. / Максим Рильський

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ


Максим Рильський

1895-1964

Один із найбільших поетів доби 1917—33, Максим Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві; там же закінчив гімназію Науменка (1908—15) та вчився спершу на медичному, потім на філологічному факультеті Університету св. Володимира. Многократні чужинні окупації, внутрішня боротьба і руїна в Києві перешкодили закінчити університет. Батько його — Тадей — з поміщиків,.відомий провідник руху так званих «хлопоманів», що старалися повернути спольонізоване панство в праматірне лоно служити визволенню і відродженню українського народу. В умовах заборони української школи і культури батько зумів дати синові українську освіту і самосвідомість. Ранні дитячі роки поета пройшли в селі Романівці Сквирського повіту на Київщині, звідки родом його мати селянка. Мабуть, від мами Рильський дістав інтимне знання народної української мови, пісні й традиції.

Українські вірші почав писати з дитинства; коли мав 15 років — вийшла друком його перша книжка поезій НА БІЛИХ ОСТРОВАХ (Київ, в-во «Життя й мистецтво», 1910). У ті ж часи друкував свої поезії в журналі «Українська хата». Рильський привітав українську національну революцію (вірш «Голос відродження» в журналі «Шлях», 1917, ч. 5—6), але його дві перші по 1917 році поетичні збірки — НА УЗЛІССІ, ідилії (Київ, в-во «Шлях», 1918, 16 стор.) і ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ (Київ, в-во «Ґрунт», 1918, 128 стор.) — показують його на чималій дистанції від гігантського революційного чорторию боротьби всіх проти всіх. В цьому юнацькому і ще несамостійному (впливи символістів) періоді творчости Рильського визначилась одна його постійна риса — інтимний зв'язок з природою, замислений ліризм тонкого обсерватора. В найтяжчих роках революції (приблизно 1919—21) Рильський рятується з Києва на село, де три роки вчить дітей у школі, захоплюється мисливством і рибальством, живе книгами і поетичною творчістю. Як показує його поема «Крізь бурю й сніг», революція на українському селі мала свій не менш трагічний розгін. Але тут була мож-ливість дистанції, самотности і самовпорядкування, створення собі духового «білого острова» серед розбурханого революцією океану, інтимного контакту з природою, в якої поет усе життя хотів підглянути таємницю погодження в вічній красі найстрашніших противенств. Результатом була його перша зріла самостійна книжка поезій СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ (Київ, в-во «Слово», 1922, 64 стор.), поетична перлина, в якій вражає інтимне поєднання відчуття гармонії природи і тисячолітніх пригод людського невтомного духа. В цей час до Києва, що почав оживати в новій радянській дійсності, вже повернулись із таких самих сільських островів університетські товариші Рильського — Зеров, Филипович, Бурґгардт (Клен), Петров (Домонтович): до них вертається і Рильський, стаючи вчителем у Києві. У цій групі, що їй (як свідчить М. Зеров) ворожа критика накинула назву «неоклясики», Рильський швидко займає перше місце, випустивши одну за одною блискучі збірки поезій: ПОЕМИ («Чумаки» і «Крізь бурю й сніг» — в-во «Червоний шлях», 1924, 32 стор.); КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ (Київ, в-во «Слово», 1925, 80 стор.); перероблене, на дві третини одсіяне і на третину доповнене новими поезіями видання збірки ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ (ДВУ, 1926, 104 стор.); ТРИНАДЦЯТА ВЕСНА (ДВУ, 1926, 76 стор.); ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ (Київ, в-во «Слово», 1929); ГОМІН І ВІДГОМІН (ДВУ, 1929). За цими збірками поетичних самоцвітів у шухляді поета осталось багато більше поезій, що їх він одсіяв крізь густе сито самокритицизму, найвибагливішо-го естетичного смаку і багатого духового багажу.

Офіційна радянська критика, роздратована суверенною позицією поета, взяла його під постійний обстріл. Втеча від сучас-ности, гедоністично-епікурейське сприймання світу, трубадур буржуазної культури, нарешті «буржуазний націоналіст» — це лише незначна частина з тих закидів, що сипались на його адресу. Рильський, що не вступав у політичну полеміку, все ж опублікував у київській газеті статтю «Моя апологія альбо самооборона» («Більшовик», ч. 216, 25 вересня 1923). Він просив критиків «не робити скороспілих присудів», відкинув зведення поняття «сучасність» до фабричного димаря і повстання проти капіталу. «Коли звернемось до моїх речей, — писав Рильський,— то справді дивно читати в 1922—23 pp. про рибальство, спокій і т. д. Це не значить, проте, що я в час революції лиш спокійно ловив рибу, а тільки вказує на одну особливість моєї психології: я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що «одстоялось» у душі і може мати прозору форму, питому моїй манірі. Інакше писати не можу».

Тоді ж у циклі «Пісні дроворуба» («Нова громада», 1923, ч.13—14) він дав і іншу відповідь комуністичним уніформістам: Ні, ні, прийдешнє не казарма! Не цементовий коридор...

А в писаній 1927—28 поемі «Сашко» (збірка ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ) у нього є така полемічна дегресія: Той класицизмом очі коле, А той рибальством допіка, Той тінь Плеханова — о, доле! — З могили марно виклика, І всі знайшли, а я шукаю, — І як їм знати, скільки мук Таїть у радості й одчаї Із серця вихоплений звук.

Справді, безглуздим і тупим було трактування «солодкого світу» і клясичного «спокою» Рильського, як гедонізму пересиченого буржуа! Подібно як античні клясики, Рильський великим духовим зусиллям, що не раз обривалось одчаєм, виніс спокій із осереддя бурі, солодкість світу — із його отруйної гіркоти, світло і ясність — із кромішньої тьми і хаосу, прозорість — із каламутної повені його доби, рівновагу — із катастрофи. У многолітньому труді виробив він свій власний клясичний стиль, позбавлений будь-якого «академізму», епігонства чи пози. Це стиль духової перемоги, без якого не можна уявити собі великого відродження, як не можна уявити його без стилів зовсім інакших поезій Тичини й Бажана, драм Куліша, прози Хвильового чи Яновського, а чи вистав Курбаса і фільмів Довженка. У стилі Рильського засоби античної і європейської поезії доповнились секретами незрівняної української народної лірики, що їх вперше розкрив Шевченко.

Незглибна сила і духова ясність патріотизму Рильського походила із свідомости потенцій «новочасного Микули», його «симфонії мускулятур», із віри, що доля призначила цим разом його землі перебрати від попередників і донести до наступників естафету вічного вогню культури і життя. Піднісшись у висоту над битвою, він тримав розборсані нитки вічного божественного і вічного людського, щоб не втратились вони у свідомості розбудженої в полум'ї країни. Надто парадоксально-правдиво і неправдиво звучить скромне і віще признання поета: Мені не вславитись ділами голосними, І може в битві я покину меч і щит, Та рад я вірити, що знов земля цвістиме І новий плід зачне і вродить новий плід.

Для сучасників Розстріляного відродження кожна нова поезія Рильського була несподіваним джерелом у пустелі, черпнувши з якого, втомлена людина здобувала назад почуття свіжости, надії, тривалости.

В 1928 році Рильський викликав сенсацію серед українців, як і серед поляків, своїм незбагненно адекватним перекладом Міцкевичевого ПАНА ТАДЕУША, як також КРИМСЬКИХ СОНЕТІВ та ін. творів Міцкевича. Шедеврами мистецтва перекладної поезії був і його том ФРАНЦУЗЬКІ КЛЯСИКИ XVII ст., всі ліпші речі Пушкіна, поезія французьких парнасців, переклади Шекспіра чи античних поетів. Своєю многолітньою працею над власним стилем Рильський підготовив себе до того, щоб одним революційним розмахом піднести в тих перекладах українську мову до нових для неї висот досконалого медіюму античних і європейських поетичних шедеврів. Він увійшов в нечисленну в світовій літературі групу майстрів конгеніяльного поетичного перекладу.

З філософічним спокоєм дійшовши аж до камери в тюрмі НКВД (арешт 1931), Рильський, ніби за порадою Ґете, бере необхідність за основу і йде на повну капітуляцію перед новітнім Батиєм. В той час, як Москва усуває на десяток років із обігу всю його дотеперішню оригінальну і перекладну творчість (за винятком перекладів Пушкіна), Рильський піснями про Москву здобуває дві сталінські премії. Він потрібен був для виставової вітрини, як потрібен був визначний генерал серед полонених і капітульованих. Поет зникає в зеніті, саме тоді, як горизонти його розсунулись в безкрай, як закреслились контури майбутніх основних творів його життя.

МУЗИКА

Память Інокентія Анненського

Уночі налетіли вони — Чорний вихор у чорному світі — І заплакали дочки й сини, Що батьки їх, батьки їх убиті.

Почекайте. І вас не мине, І ясних немовлят не жаліє: На високім хресті розіпне, По широкому полі розвіє...

Хто це грає для смерти танець, Головою у такт їй киває, Як її королівський вінець Самоцвітною кригою сяє?

Чорний вихор, незнаного жах, Недобиті, розбиті святині... ...із нелюдським смичком у руках Фльорентійських ночей Паґаніні.

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Друге перероблене вид. Київ, ДВУ, 1926 (перше видання збірки Рильського ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ вийшло в Києві 1918 р. у в-ві * Ґрунт»).

•к *

Молюсь і вірю. Вітер грає І п'яно віє навкруги, І голубів тремтячі зграї Черкають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє, І серце б'ється, як в огні, І вид пречистої надії Стоїть у синій глибині.

Кленусь тобі, веселий світе, Кленусь тобі, моє дитя, Що буду жити, поки жити Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води, І грає вітер навкруги, І голуби ясної вроди Черкають неба береги.

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926, стор. 14-15.

* *

Плюскочуться білі качки В басейні, під тінню каштана. На крилах блищать крапельки, А в кожній — життя океана.

Хіба я не крапля мала, Що світ необмежний одбила, Лиш ґрунту свого не знайшла, Лиш крила родимі згубила.

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926, стор. 61.

*

Коли усе в тумані життєвому Загубиться і не лишить слідів, Не хочеться ні з дому, ні додому, Бо й там, і там огонь давно згорів, —

В тобі, мистецтво, у тобі одному Є захист: у красі незнаних слів, У музиці, що вроду, всім знайому, Втіляє у небесний перелив;

В тобі, мистецтво, — у малій картині, Що більша над увесь безмежний світ! Тобі, мистецтво, і твоїй країні Я шлю поклін і дружній свій привіт.

Твої діла — вони одні нетлінні, І ти між квітів найясніший квіт.

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926, стор. 80.

* * *

І шум людський, і велемудрі книги, І п'яних струн бентежно-милий спів, І славу, й злато — битія вериги — Я все розбив, розкидав і спалив.

І з-під кохання ніжної кормиги Я вирвався, як раб із кайданів, — Та серце холодом страшної криги Я, друже мій, ще зовсім не покрив, Я лиш оддав з низьким поклоном Долі

Всю суєту дитячих цих утіх

За день один в широкім чистім полі.

Я взяв собі у неї замість них Веселий сміх, безмежне щастя волі І ріг — мисливський переливний ріг!

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926.

Колишеться човен. На землю вечір пада. Біліє поплавець на синяві води. В душі знов образи взискуємого града, І руки тягнуться за небосхил — туди.

На березі життя: і гавкання, і крики. А в серці тишина незаймана живе, І в срібних одблисках надземної музики У небі журавлів далекий ключ пливе.

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926.

ЧЕРВОНЕ ВИНО

Стоять граби прозоро-жовті

В промінні яснозолотім...

Хай щастя, друже, не найшов ти, —

Але нащо тужить за ним!

Прозора склянка кришталева, Вино червоне і хмільне... Навколо шелестять дерева: «Все збудеться і все мине. І те, що дійсністю здавалось — Нікчемна тінь, даремний дим; І те, що в снах нам увижалось, Зробилось близьким і нудним.

Керуй на озеро спокою Свої шукання молоді; Все, що зосталось за тобою, — Лиш слід весельця на воді.

Минають дні, минає літо... Але нащо тужить за ним? Прозору склянку вщерть налито Вином червоним і хмільним!»

1918

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926.

*

Морозе! ти душа Парнаського співця, Так, як вона, ховаєш ти в кришталі І подих вод, і трав завмерлих жалі І все, від чого міняться серця.

І хто вгадає за спокоєм ліній Та непорочних тонів голубих Глибокий спів розливів весняних Чи літні грози і одчай осінній?

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926.

•к *

Прийшла! Таки прийшла нарешті! А я вже думав, що минеш ти Мене в мойому барлозі! — І знову став я срібнолуким, І богоданним вірю звукам, Як віриш ти моїй сльозі.

О, безтілесна, невідома!

Ти — як удар святого грому, Як дощ для спраглої землі.

Тобі несу і відкриваю

Я радість ніжну та безкраю, І блідні, спізнені жалі.

Стоїть, як янгол, надо мною, І пестить доброю рукою, І сповідь слухає, й проща... Моя ти нене, мій ти квіте, Не покидай і дай узріти Хоч би полу твого плаща.

1920

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, в-во «Слово», 1922, стор. 5.

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ

III

Старі будинки ажурові, І кожен камінь — вічний слід Давно минулої любови, Умерлих літ, безсмертних літ.

Кав'ярні й башти, сни з явою, Рабле, Рембо, квітки й трава, —

І хтось усмішкою чудною У невідоме зазива.

Фіялки, привиди Версалю, І кармін губ, і п'яний шлюб, І терпкощі чудного балю Крізь яд скрипок і тугу труб.

Ти випив самогону з кварти І біля діжки в бруді спиш, — А там десь голуби, мансарди, Поети, сонце і Париж!

1920

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 8.

У горах, серед каменю й снігів, Де слід людини око бачить рідко, Малюється на синім небі чітко Мисливська хатка, притулок орлів.

Огорне скелі снігова намітка, В проваллях загуркоче Божий гнів, — Ми сидимо, пильнуєм шашликів, У шахи граєм і п'ємо нешвидко.

Колись, як нам розказує поет, В такій же хаті відпочив Манфред, Щоб знов на прю з непереможним стати.

Так ми — як день розквітне молодий — Підем зо смертю в шахи погуляти, Ступаючи по стежці кам'яній.

1922

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 18.

СОНЕТ НУДЬГИ Й БАЖАННЯ

Немає гірш, як буть собі нудним. Не гіркість яду — кислощі цитрини, Не розмахи в оркестрі огнянім, А квиління фальшиве мандоліни.

Огонь пройшов і залишився дим, Про бурю спогад — жовті складки піни, Туман їдкий, де був потоп і грім, Де грала повінь — кумкання жабине.

Хоч би злочинні гордощі чола, Хоч би Кармен привабливо пройшла

І задзвеніли п'яні кастаньєти!

Хоч би чарок, хоч би пороків ряд, Хоч би у персні золотому яд, Хоч би удар веселого стилета!

1920

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 19.

ФАНТАСТИЧНИЙ БРІҐ

Октави

І

Я вас забув. Прощайте. Синім снігом

Завіяне і серце і вікно.

Пливу я в мріях фантастичним бріґом, —

Широко, свіжо, ясно, холодно!

Привіт останній книгам і кормигам, —

І все забуте, мов було давно, Мов розтопилось, як вечірнє злото

У тишині останньої скорботи.

II

Високі щогли, білі паруси

І вогкий вітер, свіжий та шумливий.

Неси мене, кораблику, неси!

Хто лине в даль, той сильний і щасливий, Той у краю мінливої краси

Загубить хорі муки і пориви, Як Гайне на вершині добрих гір...

Неси мене — хоч би й у смертний вир!

III

Стерничий мудрий, капітан веселий, Матроси не від того, щоб хильнуть. Сам Бог дорогу нам широку стеле І зорями нам одбиває путь! Десь є французи, а десь є корели, І всі їдять, кохаються, живуть, — І десь одважні ляйтенанти Глани, Забувши милих, пінять океани.

VII

Надходить буря, завиває й свище, Хтось гонить хмари сталевим бичем, — Та ми відважні, і нове огнище На березі новому ми знайдем, А все минуле геть на кладовище З піснями і пляшками понесем, І лист останній пошлемо додому У пляшці з-під палаючого рому.

VIII

Прощайте, пані! Пляшка попливла! Нам свіжий вітер розвіва волосся Над зморшками побідного чола! Усе марою, дальня, пронеслося, Усе закрила понадводна мла, В якій бушують хвилі сивокосі.

Прощайте, пані! Годі Вам чекать, Щоб хто Вас так зумів поцілувать.

Зима 1920 року

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 22-23. Тут подано в скороченні — без 4, 5 і 6 октав.

*

Сладокъ св^тъ...

Солодкий світ! Простір блакитно-білий І сонце-золотий небесний квіт. Благословляє дух ширококрилий Солодкий світ.

Узори надвесняних тонких віт, Твій погляд, ніби пролісок несмілий, Немов трава, що зеленить ґраніт, Неначе спогад нерозумно-милий... Солодкий світ.

Чи янголи нам свічі засвітили По довгих муках безсердечних літ, Чи ми самі прозріли й зрозуміли Солодкий світ?

1919

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 12.

Катеринка на улиці грає, І монета упала з вікна. У людській переспіваній зграї Ти одна, ти одна, ти одна!

Клапті хмарок зворушливо білі, Синє небо за серце бере... О, блажен, хто в такому безсиллі, Хто в такому безсиллі умре!

1921

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. 1922, стор. 31.

* * *

Кропивка на ставу цвіте і пахне, Мигдалі й мед розточуючи звільна. Забуте вчора і брудне і За поплавцем слідкують очі пильно.

Стежки узенькі і жита високі. І вихорці над ними пил здіймають. Отак собі проминуть, друже, роки... Нехай минають!

Ходи собі шумливими шляхами, Гукай, кричи, роби акторські жести — А я б хотів у тиші над удками Своє життя непроданим донести.

1921

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 35.

* * *

Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі, Образ Кіпріди її благословляє з кутка;

Ми принесемо богині смокви медово-солодкі, Темний, міцний виноград і молодих голуб'ят.

Сонце сховається в морі, троянди запахнуть п'яніше.

Руки шукатимуть рук, уст пожадливі уста... Дай же нам сили, богине, в коханні вродливими бути

І в заворожену ніч мудрого сина зачать.

1921

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 56.

* * *

Вертоград моей сестры

Пушкін

Меди та пахощі живиці. Цвіте прозорий вертоград Край непорочної світлиці, Де Божий сад Марії сниться І кедрів патріярший ряд.

Минає дощ і сніг, і град, І темних бур зловісні птиці, —

І жертов дальніх аромат, І співів молитовний лад

У цвіті білому таїться.

Ні міді, ні мечів, ні криці! Далека смерть, забутий яд, Дзвенить відро в ясній криниці

І в тихім куреві живиці Цвіте прозорий вертоград.

1922

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 36.

* * *

У футрі лисячім мене одвідав гість Із люлькою в зубах та з пойнтером Нероном. Тепер удвох сидять. Нерон поважно їсть, Пан п'є — і тихий дім ввижається затоном.

Навколо — вир снігів. Ще не дзвонило й шість, А темно надворі, і заходом червоним Нам знову послано про день бурхливий вість, Про вітер сніговий із рогом міднодзвонним.

Нехай гуде і мчить на сивому коні, Припавши, як Нечай, до сталевої гриви, — У нас ясний огонь і спогади ясні.

Мій добрий гість — брехун, філософ і мисливий, Рибалка, мандрівець розповіда мені, Як бив колись акул в Бенгальському заливі.

1922

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 38.

НЩШЕ

Змію, людину, сонце та орла Благословив він у високих горах: Премудрість, світло, серце, міць крила Для бур, для щастя, для висот прозорих

Безумієм чоло оповила

Йому гадюка; терни мислів хворих

Людина непомітно принесла;

Орел упав на землю, в тлін і порох.

І він до сонця руки підійняв, Але воно сміялося зрадливо, — І на устах мовчання він поклав.

Чужий любови і далекий гніву, По сходах таємничих він зійшов, Де мертвий гнів і нежива любов.

1922

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 51.

ШЕКСПІР

Блукав я сам у браконьєрськім строї В гаях зелених Англії старої, А вколо, в затуманеній далі Проходили і блазні й королі.

Присівши на пеньку, серед поляни, Я розглядав видовисько туманне, І рисами тонкими рисував — І людям вічне у хвилиннім дав.

Актор, п'яниця, мрійник і мисливий, Любив я слів непереможні зливи, Кохання, муки, ревнощі і гнів, Характери із криці і з шовків.

1920

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 53.

БОДЛЕР

В раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіринних, — В пекельному раю його душа жила.

Лякати буржуа, назватись людоїдом, Що хтів би скоштувать малесеньких дітей; Впиватися гірким, самотним, тонким медом Нездійснених бажань і неживих ідей, —

І бачити в вині безстидної таверни Вино Причастія, єдину кров Христа... Хіба таке життя, потворне і химерне, Не зветься: красота?

1920

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 54.

УРИВКИ ІЗ ПОЕМИ «КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ»

Пролог

Сухого снігу сиві змії Шиплять у синій самоті, І скорбне дерево чорніє, Як тінь людини на хресті.

Кому і що твоя скорбота

І сніг твоєї самоти?

Хіба твій біль дрібний — Гол гота?

Хіба слова твої — хрести?

Хіба в кипучому просторі Ти справді хтось і справді щось? Хіба в твоїм мишинім горі У пурпур щастя одяглось?

Хіба твоя даремна постать Тобі самому не чужа? Хіба не міст облудний мостить Твоя заблукана душа?

Сліпець, що бачив на Патмосі Звіринний лик твоїх богів, Невже тебе веде ще й досі Під дикий, під охриплий спів?

Куди ти йдеш крізь юну бурю, Куди ти йдеш, куди ти йдеш? Поглянь: у далині понурій Розкрились пащеки пожеж.

І він ввійшов у город. В два ряди старці сиділи, і обрубки ніг, обрізки рук зчорнілі, сині й жовті, мов крамарі безстидні, простягали.

— Купіть цю яму чорну замість носа!

— Ці милиці!

— Ці рани!

— Це шмаття, де щось повзе й ворушиться!

— Цей голос, що молиться за вас і за батьків

і ваших діток проклинає стиха!

— Купіть у мене: дешево віддам

свій сифіліс. Найшов його під тином, короною Венери увінчав, полив його крівцею — не своєю — і трон йому зробив з дитячих сліз!

— Купіть, паничу, голод. Він у мене зовсім домашній: зуби підпиляв

йому я сам. Служить на задніх лапках розпеченим залізом научив, — але тепер і паличка звичайна його смиряє, як магічний жезл.

— Купіть у мене холод. Він веселий і спритний. Подивіться, як плига

і щирить зуби, — зовсім наче клоун з горшком на лисій голові...

— Купіть мене саму. Я ще зовсім маленька, ще свіженька. Отой поважний пан в пенсне з портфелем чорним під рукою посвідчить вам...

— ... Подайте ж ви мені, голубчики сизенькі!

(На колінах страшної, білоокої потвори дитя сидить бліде і чорнооке, підспівує не завше в тон: «подайте» — і яблуком туляється гнилим). «Що ж вам подам, брати мої і сестри, а вас якою кісткою вдавлю, що мрієте про поні та Спінозу і з естетичних, певне, міркувань не дивитесь на голих ніг обрубки? Кричав я небу, — небо супокійно синіло, як і личить Божій тверді, і сонце, мов заведена машинка, ходило, глузувало з Галілеїв і гріло паразитів і квітки».

«А був у мене брат. Була сестра. Я з ними в надвечірній сизий час

вслухався в казку, як зблудив Мизинчик у темнім лісі. Гнався Людоїд, дерева скалили криваві зуби, сова стогнала на верху ялини, твердої й нерухомої, як мрець. Хлоп'я маленьке бігло... Тріпотало безвладне серце...

— Ах, скажіть, бабусю, він утече?

— От-там, у тій хатині, де огник світиться, там дроворуб живе. Він добрий. Він його сховає.

— Він може навіть чарівник, бабусю?» Мизинчику! Шукай же дроворуба, і виростеш — і, може, й сам зрубаєш зловісні сосни, що до тебе скалять криваві зуби... Хлопчику малий!

Блискучі гори антрациту І голоси бібліотек. І він нарешті скинув свиту, Мій рідний братик, мій ацтек.

Співають люди і колеса, П'яніє сонце без вина. І де дрімали срібні плеса, Там океану глибина.

Нехай над мертвими жалоба У похоронний трубить ріг, Нехай знеможена Ніоба Дітей оплакує своїх.

Але на мідному майдані, Де слід огню і тіні бур, Сіяє в віщому тумані Симфонія мускулятур.

6

Закопано — а з-під землі чоло І пасмо кучерявого волосся Видніється (...Співуче сонце йшло, І коники бреніли стоголосі...)

Він спить, матусю. Розсідлай коня, Напій його студеною водою... Ти бачиш — чорну браму відчиня Твій син, твій син кривавою рукою.

Ти пам'ятаєш: він такий простий, І на ногах його брудні обмотки...

Ти плачеш? Ти хитаєшся? Постій, Уже твій день — уже твій день короткий!..

7

У мене «Колоски»...

— А я «Вінок»

Так дешево на ярмарку купила.

— Коли б мені діждатись чобіток, То певне й я б до школи вже ходила.

А я — Павлусь поважно докида — Я знаю «о». У мене вже й штани є. У мене будуть вуси й борода, І я тоді посватаю Марію.

— Нащо тобі?

— А щоб мене вночі. Надвір водила. Та й нудьга самому! ...І їм цвіркун співає на печі, І сняться їм книжки та калачі, І шелестить по-дружньому солома.

Шевченко оживає на стіні І сходить до поснулої малечі, І шепче їй у добрій тишині Свої гіркі, свої солодкі речі.

І хтось безмежно простий та ясний Розповіда про коваля Басіма, І бджіл всесвітніх золотавий рій їм блискає цікавими очима.

І дроти невидимі простяглись Поміж світами, як еольські струни, І з невідомих, голубих узлісь Отари йдуть поважні й білорунні.

Благословен молочний дальній шлях, Що рве серця і відкрива походи! Тут, на землі, на радісних полях Ростуть жита і юний вітер ходить.

1923

ПОЕМИ. Харків, в-во «Червоний шлях», 1924.

Лягла зима. Завіяло дороги. Тремтять хати від холоду. Клуні Ховають жито миршаве і вбоге, Мороз погрози пише на вікні. О, бідний той, хто крізь завої сині Іде самотньо, мовчки, без мети: Лише гуртом і пущі і пустині З піснями, з гуком можна перейти. І в час, як білі пави ронять пір'я На тишу сіл, на хворі городи, Виходжу на засніжене подвір'я — І раптом стану юний і радий, Бо по дорозі з бідними саквами, Та з міццю думки, волі і руки Несхиблено, непереможно, прямо У дальню даль простують юнаки.

Колись шукали істин Пітагори, І для жерців горів огонь наук, — Тепер всесвітні перелоги оре У вбогу свиту вдягнений селюк. Він дасть землі, Микула новочаснии, Незнану міць — і процвіте земля, І стане лан, як стан злотопоясний, І нові вруна випестить рілля. Ідуть і йдуть. А на порозі мати Заплаканим майнула рукавом... І пада сніг лапатий, волохатий Спокійно й величаво над селом.

КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, в-во «Слово», 1925.

В буденщині процвіліи і прокислій, У поросі неправди і пліток Ви сяєте, як очі блискавок, Передчуття грози буйної — мислі.

Темніє небо. Чути дальній крок Тяжкого грому в тишині навислій, І враз на груди, у бажанні стислі, На землю лине пінявий поток.

І радо п'є, здригаючись од щастя, Земля краплини свіжі та сріблясті, І хилиться в знемозі зельний крин.

Так ви, тривожні, кличете людину Од буднів, од застою, од загину На снігові простори верховин.

КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, 1925, стор. 48.

Знов той же Сфінкс, і знову жде одгадок... Повзуть залізні змії по степах. Дедала бистроумного нащадок Пливе, як хижий і стоокий птах.

Ти йдеш, людино. Сяють смолоскипи, Але від їх іще чорніша мла... Невже й тобі, нових часів Едіпе, Сліпе блукання Мойра прирекла?

КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, 1925, стор. 51.

* *

Запахла осінь в'ялим тютюном Та яблуками, та тонким туманом, І свіжі айстри над піском рум'яним Зоріють за одчиненим вікном.

У травах коник, як зелений ґном, На скрипку грає. І нащо ж весна нам, Коли ми тихі та дозрілі станем, І вкриє мудрість голову сріблом?

Бери сакви і рідний дім покинь, І пий холодну, мовчазну глибінь, На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти І, стопчуючи килим золотий, Забудь про вежі темної гордині.

КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, 1925.

Я натомився від екзотики, Від хитро вигаданих слів, — А на вербі срібляться котики, І став холодний посинів.

Нехай я щастя не найшов того, — Його весна несе струнка, І держить свічку воску жовтого її мережана рука.

Іще осніженою лапою Зима на груди налягла, — А свічка капає і капає Над смутком білого села.

КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, 1925.

Я не можу тебе забуть, Хлопчику на Хвастівськім вокзалі!

Хай поети встилають путь

Снігом азалій, Хай із кубків золочених п'ють

Настойку на ідеалі, —

Я худу пам'ятаю грудь

І очі запалі.

Пам'ятаю: очі були Дві голодні, чорні жаринки, Поїзди свистіли й гули, Спекулянтки сміялися дзвінко. Ти сказав мені: мати пішли...

Скоро будуть... За дві хвилинки... По обличчі твоєму повзли Сірі тваринки.

1923

ТРИНАДЦЯТА ВЕСНА. ДВУ, 1926, стор. 42.

ВІКНА ГОВОРЯТЬ

Задзвеніла кригою тонкою Далечінь осінніх вечорів. Я, востаннє стрівшися з тобою, Може вперше, земле, зрозумів

Голоси тривожні зграй качиних, Посвист крил у темряві п'янкій... Я, безумний, ставши на коліна, Крикну: душу випий — тільки пий!

Ти зерно медами наливаєш, Ти сплітаєш, ти єднаєш — ти! А над зиму ти збираєш зграї І дзвениш їм кригою: лети!

Просвистить, прокрякає і зникне. Впала гілка на морозний мох. Червоніють на узліссі вікна, Очі темних і ясних тривог.

Перше вікно

Спи, коточку, Ходять сни, Тчуть сорочку З тишини, Із туманів, Із лісків, Хтось поранив, А не вбив.

Спи, прокляте, спи!

Я б пішла в степи, Я б метелицею віяла, Я б тебе й себе розвіяла —

В сповиточку —

Спи, синочку...

Друге вікно

Одбира в поросяти дитина Мал ай.

Жовта хата. Хазяйка Марина, А хазяїн — одчай.

Хтось під вікнами ходить, проходить, Кричить.

Діти родяться, жито не родить —

І колиска скрипить.

Одбирає людина в людини

Життя...

Так і треба, так треба, країно, Україно моя!

Третє вікно

Я блуджу між огниками, А на серці біль. Потоптали кониками Жито юних піль.

І серцями вирваними Гралися в шинках, І сиділи воронами

На живих мерцях. Мріями скривавленими Червоніє даль. Дітками задавленими Спить моя печаль.

Четверте вікно

Голубами спалахнули Срібні кораблі, Матері в хатах зідхнули, Моляться землі.

Земле, земле, шелест шовку, Дальня тишина! Змиєш синові головку Пурпуром вина.

Земле, земле, вік од віку Мати і дитя. Не завій грозу велику Снігом забуття!

Море, море, рокіт горя, Посвисти пустель!.. — Виплива в імлі суворій Срібний корабель.

Грудень 1923

ТРИНАДЦЯТА ВЕСНА. ДВУ, 1926, стор. 47-51.

3 АДАМА МЩКЕВИЧА

(Вступ до поеми «Пан Тадеуш»)

Про що тут думати на брукові Парижу, Принісши з вулиці і голову несвіжу, І вуха, сповнені словами брехунів, І серце, де горить запізній жаль і гнів?

Біда нам, земляки, що в часі небезпеки

Лякливі голови понесли в край далекий!

Бо де лиш ступлено, — тривога з нами йшла, І ворогами всіх сусідів нарекла, І, кривди сповнивши глибокодонну чашу, На наші голови скликає страту нашу, І нас оковує в безжалісний ланцюг, —

А світ на ці плачі не має, браття, вух!

Як ніч, як день тяжкі вражають нас новини, Що б'ються, ніби дзвін над віком домовини, І зичить смерти нам і недруг, і сусід, І помста, і ганьба ступає нам услід, І навіть в небесах надія не зоріє... Чи ж диво, що тепер людина гасне, скніє, І, розум втративши у муках нелюдських, Одно знущається і з себе, і з других!

Хотів би поминуть я — птах малий, лякливий, — І рокіт громовий, і зловорожі зливи, Шукати затишку та хатнього тепла, Та ще минувшини, що терном поросла.

Єдина втіха нам: у тиші присмерковій, Край доброго огню, у приязній розмові Од європейських чвар замкнуть замки воріт, І линути й пливти у край дитинних літ, І щастя згадувать, що вирина з туману...

Та тільки ж свіжу кров і незакриту рану, Ті сльози, що лились у Польщі, як річки, Ту славу, що гримить крізь наш одчай тяжкий, — І спогадати їх нема снаги і сили, Бо серце польськеє так стисли, так прибили, Що навіть сміливість, у всіх боях жива, Лице долонями стражденне закрива.

Адам Міцкєвич. ПАН ТАДЕУШ. Переклад Максима Рильського. Харків-Київ, 1928? Передрук із другого видання — Варшава, Український Науковий Інститут, 1934. Тут подано лише початкову частину «Вступу».

ДРУГЕ РИБАЛЬСЬКЕ ПОСЛАНІЄ

зовсім не до рибалки адресоване

В. Петрову

Дивуєшся, мій приятелю добрий, Чому в ці дні, коли шаліє обрій І крилами співучими тремтить Вітрами розколихана блакить, Не марю я про ті моря багряні, Про кедри на високому Ливані, І не п'янять моєї голови Собори злотоверхої Москви. Так, я не рвусь у таємничі мандри! Я знаю, — десь пахучі олеандри На землю кидають солодку тінь... (Я ж сам писав про синю далечінь!) Я знаю, — десь кипучі Тіціяни З проміння творять марево жадане, І в Кеніґсберґу золотий пісок Ще пам'ятає Кантів твердий крок... Але мені жагуче захотілось Верби, що сумовито похилилась І ронить срібні котики на став, Де квітень пінну чашу розплескав.

Там Родіон, як видра гостроока, У комишах весло своє широке

Поклав на дно, в несмолений човен, Щасливий, як новітній Діоген.

Там мій небіж — десятилітній клясик

Обманює плескоголових щук, Там по воді перебіга павук.

Тож не дивуй, що — стомлений без праці —

Смиренно утікаю, мов Горацій, На вогкий шовк родимих берегів, Де я зростав, де слухали мій спів

Лелеки й чаплі — не панфутуристи, Де тепле небо, де повітря чисте, Де комарі танцюють угорі, Де мислі теж легкі, як комарі.

Ах, може я так і оджив, не живши!..

Тож хай летять у далину щасливші, А я собі, кінчаючи свій круг, Втечу од бур, огнів і завірюх

У край, де друзі за удками стежать

І до гуртків письменських не належать.

18 квітня 1924

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, в-во «Слово», 1929, стор. 64-65.

* *

Хто храми для богів, багатіям чертоги Будує з мармуру, в горорізьбу фронтон Ясний оздоблює чи в лініях колон Задовольняє смак вибагливий і строгий, —

А я під буками, де сходяться дороги, Простоту радісну узявши за закон, Хатинку виліпив, — і наче довгий сон, Життя моє тече розмірено убоге.

Та не скупую я ніколи для гостей: Усе, що на землі доглянутій росте, З весни посаджене у мене і полите.

В оборі й кози є, і вже мені повір: Не відкладається нігде смачніший сир, А слова дружнього за гроші не купити.

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.

Як ліс, як щогли сміливих ф льоти лій, Знялися руки в темряві глухій. Чи ж сила є, щоб цій безмежній силі Сказати: стій?

В безкровні жили наші дайте крови І тіло вбоге сонцем обпаліть! Хай буде синь, хай буде спів сосновий, І золота мережа верховіть!

Це перший день творіння! Перший розум І перше слово! Перший квіт і звір! Радійте, груди, грозам і морозам, Людино, людям вір!

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.

ПОЕТ

Не ваблять торжища і оргія не надить, І марно точиться, немов солодкий плин, Музика в далечі. Серед суворих стін

Німу розмову з ним суворий хтось провадить.

Ще хвиля — підступом царицю пишну вкрадуть, І встануть вояки на поклик як один, З орлиним клекотом, — і в згарищах руїн Тіла подоланих і коні будуть падать.

В Агамемноновім золоченім шатрі Вожді посходяться. їх голови старі На голови богів у правім гніві схожі.

Кому ж судилося підняти вбивчий лук На того, хто питво на вквітчаному ложі. П'є із Елениних рожевоперстих рук?

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.

ПОДВІЙНА ЛІРИКА

Упали білорунні хвилі, Замовкло море. На піску Ліг жовтий шум. Вітрила білі Не мчали в далечінь хистку.

І ти промовила: чудесно На світі жить! (Зовсім Олесь!) — А я згадав про свою Десну, Що там — на Україні — десь —

Коріння миє верболозам, Дітей підгойдує брудних, І мудрим присипляє розум, На ум навчаючи дурних, І ластівок, що день серпневий Мандрівно краяли крильми, І вечір радісно-рожевий З напівзнайомими людьми.

А море склилося. Дельфіни Не грали. Тільки погляд твій Та жовто-білі брижі піни Нагадували буревій.

23 лютого 1920

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 40.

ЛЮДСЬКІСТЬ

П. Тичині

Червонобоким яблуком округлим Скотився день доспілий і тяжкий, І ніч повільним помахом руки Широкі тіні чорним пише вуглем.

Солодкою стрілою пізній цвіт, Скрадаючися, приморозок ранить. Дзвенить земля, як кований копит. Зима прийде — і серця не обманить.

Все буде так, як списано в книжках: Зірчастий сніг, легкий на вітах іней І голоси самотні у полях.

Та й по снігах, метелицях полине, Як у дзвінких, незміряних морях, Невірний човен вірної людини.

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 49.

тополя

М. Зерову

З-під неба теплого і вірного, як друг, Перенесли її під наше небо змінне, Як слово зрадника. І чорної вершини Безсила пада тінь на потьмарілий луг.

Струмує, сріблиться осичина навкруг, Ставні дуби біжать, немов табун левиний, — Найвища ж падає. Зірветься в синь — і гине, Як світоч, що вночі піднісся і потух.

Нещасне дерево, Шевченкова любове!

Що слава хворому, що вбогому пісні

І що для мертвого покров кармазиновий!

Самотна, ти стоїш в чужій височині І, до чужинної весь вік байдужа мови, Мовчиш, рахуючи свої останні дні.

Чернігів, літо 1926

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 51.

ТРУД

Люби свій виноград і заступ свій дзвінкий. Народи й царства мруть, міняються віки, І там, де чабани дрімали супокійно, Зростають городи, киплять криваві війни, В змаганні вічному шаліє смертний люд! Та знай, що тільки тут, де невгамовний труд Землі насиченій родюче лоно ранить, Доспіють ягоди і радощі повстануть.

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. 1929.

•к * -к

...Пролог, не епілог... Франко

Так, ми пролог. У вас і королі, І шибениці, і церкви, й картини, А ми — лиш проба першої людини, Нас тільки вчора зліплено з землі.

Ми ще ніколи не були собою, Не підіймали стяга на морях, Ні по чужих невиданих краях, Де квіти квітнуть барвою новою.

Ми без'язикі, безіменні ми — Німа вода холодного свічада, Слизький туман. Ми привидів громада, Що непомітно ходить між людьми.

Народи й царства. Днів і поколінь Моря дзвінкі. Дивуйтесь немогутнім. У давнім ваше, наше у майбутнім. Для вас земля, а наша далечінь.

19 лютого 1927

ГОМІН І ВІДГОМІН. ДВУ, 1929, стор. 10-11.

Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

ЗМІСТ

1. Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
2. ЮРІЙ ЛАВРІНЕНКО
3. ПОЕЗІЯ Павло Тичина
4. Максим Рильський
5. Яків Савченко
6. Дмитро Загул
7. Михайль Семенко
8. Олекса Слісаренко
9. Микола Зеров
10. Василь Еллан (Блакитний)
11. Василь Чумак
12. Майк Йогансен
13. Володимир Сосюра
14. Володимир Свідзінський
15. Павло Филипович
16. Тодосій Осьмачка
17. Ґео Шкурупій
18. Дмитро Фальківський
19. Василь Бобринський
20. Михайло Драй-Хмара
21. Євген Плужник
22. Леонід Чернов (Малошийченко)
23. Степан Бен
24. Микола Бажан
25. Марко Вороний
26. Василь Мисик
27. Олекса Близько
28. Кость Буревій (Едвард Стріха)
29. ПРОЗА Микола Хвильовий
30. Валеріян Підмогильний
31. Григорій Косинка
32. Іван Сенченко
33. Борис Антоненко-Давидович
34. Юрій Яновський
35. Остап Вишня
36. ДРАМА Микола Куліш
37. Кость Буревій (Едрард Стріха)
38. ЕСЕЙ Андрій Ніковський
39. Юрій Меженко
40. Микола Хвильовий
41. Микола Зеров
42. Володимир Юринець
43. Олександер Довженко
44. Лесь Курбас
45. Михайло Грушевський
46. Юрій Лавріненко
47. Євген Сверстюк
48. ПОЖЕРТВИ

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate