Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
ПОЕЗІЯ Павло Тичина
1891-1967
Павло Тичина, якого один поет назвав «князем української поезії», народився в родині сільського дяка Григорія 27 січня 1891 року в селі Піски колишнього Козелецького повіту на Чернігівщині. Учився в Чернігівській духовній семінарії, де пильно вивчав Св. Письмо, захоплювався музикою і співом у хорі, — а також учився у Київському комерційному інституті. У Чернігові був під особистим і літературним чаром творця українського літературного імпресіонізму Михайла Коцюбинського, перед яким читав свої перші поезії. З Чернігова ж дебютував 1912 в київському журналі «Українська хата», що гуртував коло себе тодішню літературно-модерністичну молодь. З Чернігова ж виніс до Києва свою юнацьку дружбу з Василем Блакитним-Елланом, українським патріотом інтернаціоналістом, що потім став одною з провідних постатей українського комунізму і Радянської України 1919—25 років. В Києві Тичина до дна пережив Українську Революцію і тринадцять кривавих змін влади, а зокрема спонтанний вихід із вікового підпілля української культури. Тут він став найбільш конгеніяльним поетом українського відродження, що зайнялось надзвичайним світлом у першій збірці його поезій СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ (Київ, в-во «Сяйво», 1918, 62 стор.). В 1918—21 роки потопу відродження України під хвилями російських і західних інтервенцій, зокрема ж російсько-більшовицького тоталітаризму й терору, що розв'язали на додачу безпрецедентний шал внутрішньої громадянської війни,— Тичина мужньо йде проти хвилі, схоплюючи красу і викриваючи потворність «нового дня» у книжці писаних верлібром поезій ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ (Київ, в-во «Друкар», 1920, 32 стор.). Своїми пристрасними парами «строфа — антистрофа», широченною в своєму розгоні контрапунктною структурою образів ця маленька книжечка схопила центральні вузли трагедії і створила архитип трагічної лірики. Цей драматизм цілковито нової, на найглибших етичних духових засадах зрослої лірики живе далі, може в дещо звуженій формі, у його наступних книжках поезій: ПЛУГ (Київ, в-во «Друкар», 1920, 48 стор.); поема В КОСМІЧНОМУ ОРКЕСТРІ (Харків, в-во «Червоний шлях», 1924, 88 crop.) — а також у друкованих по 1927 рік окремих поезіях («Кримський цикл») та уривках поем (СКОВОРОДА й інші). Хоч Тичину називають то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузично-сти, та проте він не вкладається в рамки жодного «ізму». Тичина розклав і по-своєму синтезував класицистичні, народнопісенні і наймодерніші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії. З одного боку, це наче новатор-модерніст у західньому розумінні, але з другого боку — це модернізм нетиповий для Заходу, ренесансовий — а не декадансовий, сповнений радости і світла, відтіненого тьмою у многості нюансів і переходів. Духовий батько Тичини — Григорій Сковорода, український філософ 18 сторіччя, філософ «серця», визнавець божественної одухотворености людини і всього сущого, однорядности мікро- і макрокосмосу, що розумів смерть не як кінець, а як складник життя. В Тичини однаково сильне відчуття як глибин історії, так і бурунів сучасности, що на очах поета вступила в пору доглибних динамічних змін. Тому в його поезії музична праоснова світобудови («соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити», писав він 1920) контрастно поєднується з навальністю зламів і переламу. Він, що грав на найніжніших струнах вічного сонця, знає також мужню твердість, вміє поєднати спонтанність вітру і вогню з найбільшою опано-ваністю. В світогляді Тичини поєднувався духовий громадянин всесвіту з поклонником омісцевлення і сталого закорінення. Його бо універсальність була плюралістична, а не уніформно-централістична; виходила вона з неповторности одиничного, індивідуального, місцевого. Тичина, як і його великий земляк Олександер Довженко, любить Україну, але в ній найбільше таки свою Чернігівщину, як заповідник тисячоліть українського світу з його природою і людиною, традиціями і духом оновлення — від дохристиянських і старокняжих часів, через козаччи-ну-гетьманщину до новітнього українського відродження. Свій духовий світ Тичина оформив у постійній самоосвітній культурній експансії. Так він самотужки здобув глибоке знання музики. Самотужки опанував понад десяток чужих мов, а зокрема мови сусіднього Україні Сходу і Півдня — грузинську, вірменську, тюркські мови Середньої Азії, турецьку, арабську, єврейську... Дав з них цінні поетичні переклади. Взагалі Тичина сприймав Близький і Середній Схід та Південь як безпосередній сусідсько-зовнішній клімат України нарівні з Заходом і Північчю. Тичина дав такий вклад в український сходознавчий рух 1920-х років, що тут його ім'я мабуть стоїть зразу за іме-нем незрівняного українського сходознавця Агатангела Кримського.
Десь коло 1922—23 Тичина переселяється з Києва до Харкова, що до 1934 року став був столицею Радянської України і головною ареною її боротьби за «власний шлях до соціялізму». Тут з Блакитним і Хвильовим стверджує нову радянську літературу, належить до спілки пролетарських письменників Гарт, а по смерті Блакитного — до заснованої Хвильовим ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури), редагує відділ поезії в товстому місячнику «Червоний шлях», стаючи хрещеним батьком багатьох молодих поетичних дебютів того часу. Участь у ВАПЛІТЕ і її виданнях дала привід ЦК партії заатакувати поета, який ніколи не брав прямої участи в гарячих літературно-політичних дискусіях того часу. Голова уряду УРСР Влас Чубар, який сам 1926 виступав проти відродження в СРСР російського колоніалізму (знищений в 1937), дістав наказ з Москви виступити проти Тичини. В газеті «Комуніст» Чубар писав 1927 про уривок поеми «Чистила мати картоплю», що Тичина «просовує націоналістичний опій під прапором пролетарської літератури». Тичина рішуче, і з повною рацією, відкинув (у тій же газеті) обвинувачення, як безпідставне. Але з півночі вже йшла хвиля тотального терору. Ще встигає двічі вийти в одному томі перевидання збірок Тичини «Соняшні клярнети», «Плуг», «Вітер з України» (ПОЕЗІЇ. Харків, ДВУ, 1929, 170 стор.), але не входить в цей том ніщо із написаного між 1924 і 1929 роками. Серед загального терору Москви на Україні, який через його несамовиті масштаби можна було б назвати катастрофою природи, Тичину врятували: його ім'я, відоме тоді поза межами СРСР, його згода продемонструвати свою повну капітуляцію перед Москвою і московським диктатором. Великий поет цілковито зник із сцени — з'явився безоглядний одописець тирана і російської зверхности, безпоетичний сталінський лавреат і безвладний президент Верховної Ради УРСР.
*
Іще пташки в дзвінких ліснях блакитний день купають, Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза (Вітри лежать, вітри на арфі грають); — А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь... Мов звір, ховається людина.
— Господь іде! — подумав десь полинь. Заплакав дощ... і вщух.
Мовчить гора. Мовчить долина.
— Господня тінь, — прошепотів полинь.
І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва...
Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли.
І полилася піснь, принеслась жертва.
Курять шляхи, біжать, біжать... Рвуть вихори, як жили, Рідке коріння верб старих, що моляться в сльозах.
А трави — й плакати не сміють.
Ідуть потужні сили! Морок. Жах...
...І дзвонять десь в селі.
І вже тремтять, все спокій сіють
Сріблясті голуби у небесах.
СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ. Київ, 1918, передрук із зб. П. Тичини ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, ДВУ, 1929, стор. 22.
ПАСТЕЛІ
II
Випив доброго вина
Залізний день.
Розцвітайте, луги! —
: я йду — день —
Пасітесь, отари! —
: до своєї любої — день —
Колискове, колоски! —
: удень.
Випив доброго вина
Залізний день.
IV
Укрийте мене, укрийте: Я — ніч, стара, Нездужаю. Одвіку в снах Мій чорний шлях. Покладіть отут м'яти, Та хай тополя шелестить. Укрийте мене, укрийте: Я — ніч, стара, Нездужаю.
СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ. Київ, 1918; пе редрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, ДВУ. 1929, стор. 32, 34.
* *
Одчиняйте двері — Наречена йде! Одчиняйте двері — Голуба блакить!
Очі, серце і хорали
Стали, Ждуть...
Одчиняйте двері — Горобина ніч! Одчиняйте двері — Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами
Тьмами
Дощ...
СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ. Київ, 1918, передрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, ДВУ, 1929, стор. 40.
* * *
По блакитному степу Вороний вітер!
Пригорнув раз та й подався — Вороний вітер...
Вийшла жита жати я. Громова хмара! Ой не всі з війни додому — Вороний вітер...
Гляне сонце, як дитя, А в селі голод! Ходять матері, як тіні, — Вороний вітер...
На чужині десь ген-ген Без хреста; ворон...
Будьте прокляті з війною! — Вороний вітер...
СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ. 1918, передрук із зб. ПОЕЗІЇ, Харків, 1929, стор. 45.
ЗОЛОТИЙ ГОМІН
Над Києвом — золотий гомін, І голуби, і сонце!
Внизу —
Дніпро торкає струни...
Предки.
Предки встали з могил;
Пішли по місту.
Предки жертви сонцю приносять —
І того золотий гомін.
Ах, той гомін!..
За ним не чути, що друг твій каже.
Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть, —
Бо їх не помічають.
Гомін золотий!
Уночі, Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле, Розчини вікно, послухай: Слухай: Десь в небі плинуть ріки, Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..
Човни золотії
Із сивої-сивої Давнини причалюють.
Човни золотії.
...З хрестом, Опромінений, Ласкою Божою в серце зранений
Виходить Андрій Первозванний.
Ступає на гори
: Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная! І засміялись гори, Зазеленіли...
І ріка мутная сповнилась сонця і блакиті — Торкнула струни... Уночі, Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле, Вийди на Дніпро!
...Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить, Бог засіває. Падають Зерна
Кришталевої музики. З глибини Вічности падають зерна В душу.
І там, у храмі душі, Над яким у недосяжній високості в'ються голуби-молитви, Там, У повнозгучнім храмі акордами розцвітають, Надхненими, як очі предків!
Він був, мов жрець сп'янілий від молитви, —
Наш Київ, —
Який моливсь за всю Вкраїну —
Прекрасний Київ.
— буря! Стихійно очі він розкрив —
І всі сміються, як вино...
— блиск!
— жах! Розвивши ясні короговки
(І всі сміються, як вино), Вогнем схопився Київ
У творчій високості!
: здрастуй! здрастуй! — сиплеться з очей.
Тисячі очей...
Раптом тиша: хтось говорить.
: слава! — з тисячі грудей.
І над всім цим в сяйві сонця голуби.
: слава! — з тисячі грудей.
Голуби.
То Україну
За всі роки неслави благословляв хрестом
Опромінений, Ласкою Божою в серце зранений
Андрій Первозванний.
І засміялись гори, Зазеленіли...
Але ж два чорних гроба, Один світлий.
І навкруг
Каліки.
Повзають, гугняв'ять, руки простягають
(О, які скорчені пальці!) —
Дайте їм, дайте!
їсти їм дайте — хай звіря в собі не плекають, — дайте.
Повзають, гугняв'ять, сонце проклинають, Сонце і Христа!
Проходять: бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари й музику —
Проходять: Чорний птах — у нього очі-пазурі! —
Чорний птах із гнилих закутків душі, Із поля бою прилетів.
Кряче.
У золотому гомоні над Києвом, Над всією Вкраїною —
Кряче.
О, бездушний пташе!
Чи це не ти розп'яття душі людської
Століття довбав?
Століття.
Чи не ти виймав живим очі, Із серця віру?
Із серця віру.
Чого ж тобі тепер треба
В години радости і сміху?
Чого ж тобі треба тепер, о, бездушний пташе?
Говори! Чорнокрилля на голуби й сонце — Чорнокрилля.
— Брате мій, пам'ятаєш дні весни на світанню
волі? З тобою обнявшись, ходили ми по братніх стежках, Славили сонце! А у всіх (навіть у травинки) сміялись сльози...
— Не пам'ятаю. Одійди.
— Любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш— Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, — Невже ж ти не впізнав?
— Відступись! Уб'ю!
Чорний птах, Чорний птах кряче.
І навкруг
Каліки.
В години радости і сміху
Хто їх поставив на коліна?
Хто простягнуть сказав їм руку, Який безумний бог — в години радости і сміху?
Предки з жахом одвернулись.
: виростем! — сказали тополі. : бризнем піснями! — сказали квіти. : розіллємось! — сказав Дніпро. Тополі, квіти і Дніпро.
Дзвенить, дзвенить, дзвенить І б'ється на шматки...
— Чи то не золоті джерела скресають під землею?
Леліє, віє, ласкавіє, Тремтить, неначе сон...
— Чи то не самоцвіти ростуть в глибинах гір? : виростем! — сказали.
: розіллємось! — Дніпро.
Зоряного ранку припади вухом до землі —
...ідуть.
То десь із сіл і хуторців ідуть до Києва —
Шляхами, стежками, обніжками.
І б'ються в їх серця у такт
— ідуть! ідуть! — Дзвенять, немов сонця, у такт
— ідуть! ідуть! —
Там над шляхами, стежками, обніжками.
Ідуть!
І всі сміються, як вино: І всі співають, як вино: Я — дужий народ, Я молодий!
Вслухався я в твій гомін золотий —
І от почув.
Дививсь я в твої очі —
І от побачив.
Гори каміння, що на груди мої навалили, Я так легенько скинув —
Мов пух...
Я — невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух.
Вітай же нас ти з сонцем, голубами.
Я дужий народ! — з сонцем, голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я — молодий!
Молодий!
СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ. Київ, 1918. Передрук із зб. ЗОЛОТИЙ ГОМІН (збірка збірок), Львів-Київ, 1922, стор. 48-54.
ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ
На Аскольдовій Могилі Поховали їх — Тридцять мучнів українців, Славних молодих...
На Аскольдовій Могилі Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти у світ.
На кого посміла знятись Зрадницька рука? Квітне сонце, — грає вітер І Дніпро ріка...
На кого завзявся Каїн? Боже, покарай! Понад все вони любили Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті З славою святих. На Аскольдовій Могилі Поховали їх.
Газета «Нова рада», 1918, ч. 38 (Київ). Цей вірш присвячений бійцям київського Студентського Куреня, що в кількості 300 чоловік поляг у нерівнім бою під Крутами з 6 000 війська Совєтської Росії 29 січня 1918; ЗО знайдених пізніше тіл поляглих були поховані 19 березня 1918 на Аскольдовій Могилі над Дніпром у Києві.
СКОРБНА МАТИ
Пам'яті моєї матері
І
Проходила по полю Обніжками, межами. Біль серце опромінив Блискучими ножами!
Поглянула — скрізь тихо. Чийсь труп в житах чорніє... Спросоння колосочки: Ой, радуйся, Маріє!
Спросоння колосочки: Побудь, побудь із нами! Спинилась Божа Мати, Заплакала сльозами.
Не місяць, і не зорі, І дніти мов не дніло.
Як страшно!., людське серце
До краю обідніло, II
Проходила по полю — Зелене зеленіє... Назустріч Учні Сина: Возрадуйся, Маріє!
Возрадуйся, Маріє: Шукаємо Ісуса. Скажи, як нам простіше Пройти до Емауса?
Звела Марія руки, Безкровні, як лілеї: Не до Юдеї шлях вам, Вертайте й з Галілеї.
Ідіте на Вкраїну, Заходьте в кожну хату — Ачей вам там покажуть Хоч тінь його розп'яту.
III
Проходила по полю. В могилах поле мріє — Назустріч вітер віє — Христос воскрес, Маріє!
Христос воскрес? — не чула, Не відаю, не знаю. Не буть ніколи раю У цім кривавім краю.
Христос воскрес, Маріє! Ми — квіти звіробою, Із крови тут юрбою Зросли на полі бою.
Мовчать далекі села.
В могилах поле мріє.
А квітка лебедіє: О, згляньсь хоч Ти, Маріє!
IV
Проходила по полю... — І цій країні вмерти? — Де він родився вдруге — Яку любив до смерти?
Поглянула — скрізь тихо. Буяє дике жито. За що тебе розп'ято? За що тебе убито?
Не витримала суму, Не витримала муки, Упала на обніжок, Хрестом розп'явши руки!..
Над Нею колосочки «Ой радуйся!» — шептали. А янголи на небі — Не чули і не знали.
СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ. Київ, 1918. Передрук із зб. ПОЕЗІЇ. Харків, 1929, стор. 41-44.
ВІЙНА
І
Кладусь я спать. Три янголі в головах стоять. Один янгол — все бачить. Другий янгол — все чує. Третій янгол — все знає.
І приснився мені Син.
Наче він сам проти ворога ставає. А той обступає, просто в груди рубає! (Перший янгол вид свій закриває).
І ніби поле рівне, рівне та зелене. І вітер стеле спів: «Прощайте, нене!» (Другий янгол із хрестом до мене).
І вітер стеле: «Не сумуйте, смерти той не знає, Хто за Вкраїну помирає!» (Третій янгол серце звеселяє).
І приснився мені Син.
II
Праворуч — сонце. Ліворуч — місяць. А так — зоря.
— Благословляю, синку, на ворога.
А він: матусю моя!
Немає, каже, ворога
Та й не було.
Тільки й єсть у нас ворог —
Наше серце.
Благословіть, мамо, шукати зілля, Шукати зілля на людське божевілля.
Звела я руку до хреста —
Аж коло мене нікого нема.
Тихо, лиш ворон: кря! кря!..
Праворуч — сонце. Ліворуч — місяць. А так — зоря.
ЗОЛОТИЙ ГОМІН. Поезії. (Збірка збірок). Львів-Київ, «Новітня бібліотека», ч. 42. Наклад вид. спілки «Нові шляхи», 1922, стор. 43-44. (Це галицьке видання має три розділи: три збірки Тичини — СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ, ПЛУГ і ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ. Вірш «Війна» вміщений тут у першому розділі зб. СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ).
ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ
Григорію Савичу Сковороді присвячую
Уже світає...
Уже світає, а ще імла... На небі зморшка лягла.
— Як зайшла ж мені печаль!
Промінні з ори воралися у хмари. Чую — фанфари!
— Як зайшла ж мені печаль...
Ой, не фанфари то, а сурми і гармати. Лежи, не прокидайся, моя мати!..
Прокляття всім, прокляття всім, хто звірем став! (Замість сонетів і октав).
Осінь На культурах усього світу майові губки поросли.
Осінь. По містах вже о четвертій — електричні ліхтарі. А в селі ступнів щось у десять (тінь од чабана) додому отару женуть.
Вони казали: можна ж купити старого кармазину, сяк-так заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову піддержувати треба!) — ачей вона ізнов до нас промовить.
А листя падало. І голова на в'язах не держалась.
Тоді — вкинулись в еклектику. Взяли трохи цегли і стільки ж музики. Думали — перемежениться...
А листя падало. І голова на в'язах не держалась.
На культурах усього світу майові губки поросли.
Антистрофа
Дорослі й семилітні: «Ой, яблочко, да куда котишся». Так. Народ у толоку, а поети в борозну. Годі ж кривитись на фабричну: предтеча завше Менш талановитий за Месію.
Терор
І знову беремо євангеліє, філософів, поетів. Людина, що казала: убивати гріх! — на ранок з простреленою головою. Й собаки за тіло на смітнику гризуться.
Лежи, не прокидайся, моя мати!
Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіря їсть?
— не прокидайся, мати...
Жорстокий естетизме! — й коли ти перестанеш любувати з перерізаного горла? —
Звір звіря їсть.
Антистрофа
Аеропляни й усе довершенство техніки — до чого це, коли люди одне другому в вічі не дивляться?
Не хватайте озлоблених у тюрму; вони самі собі тюрма.
Університет, музеї й бібліотеки не дадуть того, що можуть дати
карі, сірі, блакитні...
Л ю Сплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю.
І раптом якось повно! Люлі-лю...
Півні (вікно) і повінь зеленого пива (крізь вікно) — все звучить на О.
— Не розумію. «Марсель Етьєн! Марсель Етьєн!» — кричали з прапорами. Тепер тліють в землі. Ти кажеш — і я умру?
Геть через усе життя прослалося леґато (гудок
на заводі). Годі! Заголубій і на мою долю. Лю лі-лю
І тільки пташка за вікнами: тріолями, тріолями!
— А як же краса? І невмиручість? — Пригадую (аж смішно): повік з тобою! — заприсягала кохана. — Очевидячки люди лише по духу енгармонійні. Бо всі трагедії й драми — врешті є консонанси.
— Вставайте! — у місто вступила нова влада!
Розплющую очі («консонанси»).
На стіні від сонця густорамне вікно, як огнистий дієз...
Антистрофа
Іще й тоді, як над безмежною водою паслися табуни вітрів; —
іще й тоді, як гори затряслись, порепалась земля, а по шорсткій, гострій, як мечі, траві різні поповзли потвори —
— Хмари, на сонці хмари грались безтурботні. Ніжні форми дитинні! — витончені обриси! — кому вони були потрібні?
Дикун, наївшися сирого м'яса, довго стежив за ними незрозумілими очима й несвідомо нюхав квітку, подібну до будяка.
Найвища сила
Одягайсь на розстріл! — крикнув хтось і постукав у
двері.
Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. Зеленіло й добрішало небо. А над усім містом величезний рояль грав...
І зрозумів я — настав Великдень.
Антистрофа
Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху. Молюсь не самому Духу — та й не Матерії.
До речі: соціялізм без музики ніякими гарматами не встановити.
Ритм
Коли йде дві струнких дівчині — ще й мак червоний
в косах — — десь далеко! молоді плянети!
Пливуть. Струнчать. Атоми утоми — на світ, у світ із тьми. Танцюють, куряву збивають...
Сонця
стають у коло. А від них майви по всесвіту всьому.
Дві дівчині.
Антистрофа
Налила голодним дітям молока, — сама сіла та й
задумалась... А по гладишці, мов з очей незрячих, сльози покотились.
Одна швидше, вперед. А друга, мов знехотя, за нею, слідом...
Дві дівчині.
Е в о є !
Творці революції здебільшого лірики. Революція єсть трагічна лірика, а не драма. Як то подейкують. Евое!
За плугом ходити наші нащадки готуватимуться не менш, як зараз готуються в балетній студії. І на людину, що не вмітиме пісні, дивитимуться, як на справжнього контрреволюціонера.
Все на світі від примружених очей. Евое!
Антистрофа
Приставайте до партії, де на людину дивляться, як на скарб світовий, і де всі як один проти кари на смерть, Хай вас називають творцями за шторами, санти-менталістами... Хіба це так важно?
У нас ще й досі попіл висипають не на город, а десь у куточок, під тин.
Хто скаже
Крапнув щось дощ — і всі асфальти у висипному
тифі...
Молодий новеліст: — не хочу, не можу писати! Місто
гнітить, життя нервує.
Я мовчав. Поблизу десь бомба...
— Якби отак, знаєте, на село. Скупатись, по росі
походити. «Бий саботажника!» — прочитав я на'дному з
плякатів.
А за нами старчихи, простягаючи руки.
Антистрофа
Трава росте, де захоче. Вітер шпурляє в калюжу наказ про мобілізацію. Молочка! — плаче дитина, а тут же й хліба за душею нема.
Хто скаже: що єсть контрреволюція?
Шовіністичне
Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки, приказують: — Ну, хай же вам Бог посилає... та щоб ми ще не раз на вашій землі пироги їли.
А ми, позиваючи сусіда за межу, одказуємо: — Дай Боже, дай...
Іноді так: небо ясне, а з стріх вода капле.
Антистрофа
Праві йдуть назад, але голову намагаються держати
вперед. Ліві мчать уперед, але голову скрутили назад.
Як не хваліть учення Христа, а все-таки й він на ослах їздив і приймав осанну.
Іспит
Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа в руки, холоші закачали... —
ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура! Якісь цибаті чужоземці покурювали крізь пенсне. А навколо злидні — як гудина, як гич! А навколо земля, столочена, руда...
Тут ходив Сковорода.
Антистрофа
Найглибший, найвеличніший і разом з тим найпростіший зміст, укладений на двох-трьох нотах — оце й є справжній гімн. Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне «Христос воскресе».
Порожнеча
Умиваюсь. Вода — мов металофони. Занавіска —
вітер з прапорами! У дворі тополі і жінки.
— Ну, кажу ж вам: місто кругом оточене.
— Ой, світе мій!..
Зачинилось вікно. Ходить вода в глечику — віяло на стелі...
— А це вчора робітники на заводах... (-виразно чути канонаду).
Буде дощ.
Антистрофа
Місто в мальованих плякатах: людина людину коле. Читаємо списки розстріляних і дивуємось, що на провінції погроми.
Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Кукіль
Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.
...Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота, маму визирає. А мати лежить посеред вулиці з півхунтом хліба у руці...
Над двадцятим віком кукіль та Парсіфаль.
Антистрофа
Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще
не є революція. Орел, Тризубець, Серп і Молот... І кожне
виступає як своє. Своє ж рушниця в нас убила. Своє на дні душі лежить.
Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?
Павло Тичина, ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ. Київ, в-во «Друкар», 1920, 32 стор.
ПЛУГ
Вітер.
Не вітер — буря!
Трощить, ламає, з землі вириває... За чорними хмарами (з блиском! ударами!) за чорними хмарами мільйон мільйонів
мускулястих рук... Котить. У землю врізає (чи то місто, дорога, чи луг) у землю плуг.
А на землі люди, звірі й сади, а на землі боги і хмари: о пройди, пройди над нами, розсуди!
Й були такі, що тікали.
В печери, озера, ліси.
— Що ти за сило єси? —
питали.
І ніхто з них не радів, не співав.
(Огняного коня вітер гнав —
огнян го коня —
в н чі —)
І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі!
ПЛУГ. Київ, 1920; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, ДВУ, 1929, стор. 59.
*
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюев: Росіє, Росіє, Росіє моя! ...Стоїть сторозтерзаний Київ, і двіста розіп'ятий я.
Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! — Тумани, долини, болотяна путь... Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, — не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю. Під регіт і бурю, під грім од повстань од всіх своїх нервів у степ посилаю — поете, устань!
Чорнозем підвівся і дивиться в вічі, і кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край не є злочин, коли це для всіх!
ПЛУГ. Київ, в-во «Друкар», 1920; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, ДВУ, 1929, стор. 61.
На майдані коло церкви революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули: за отамана буде.
Прощавайте, ждіте волі, — гей, на коні, всі у путь! Закипіло, зашуміло — тільки прапори цвітуть...
На майдані коло церкви посмутились матері: та світи ж ти їм дорогу, ясен місяць угорі!
На майдані пил спадає. Замовкає річ... Вечір. Ніч.
ПЛУГ. Київ, 1920; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, ДВУ, 1929, стор. 62.
Міжпланетні інтервали! Сонце (скрізь цей сон!), Юпітер... А між ними не хорали — Вітер
Марс — як Бога! — Марс, Венера. — скрізь там ждуть як Бога друга: Очі революцьонера, Туга
Крик в міжзоряному лоні: Ми б цвіли, пили б веселе! — Так душа, — душа в полоні, Леле
Ми б, як трави, як отави... Так ті ж самі скрізь прокльони! Крають серце не октави — Нони
ПЛУГ. Київ, 1920; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, 1929, стор. 66.
МЕСІЯ
Уявляю —
(страшна мить!) —
Прийде, заридає з одчаю
і сонце затьмить.
Хтось кине слово п'яне: — В розстріл! на тротуар!
І місяць встане, як на пожар.
Замість дощу, замість роси —
каміння з неба... І чиїсь голоси: — Не треба! не треба!
Каліка, поспішаючи кудись, наступить на дитину. І всі будуть кричать без упину: — Месію! Вітайте Месію!
— Осанна Йому, Він прийшов! І кров
смертний екстаз перетворить у мрію.
ПЛУГ. Київ, 1920; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, 1929, стор. 70.
МАДОННО МОЯ...
І
Мадонно моя, Пренепорочна Маріє, прославлена в віках! На наших самотніх вівтарях лиш вітер віє...
Пройди над нами з омофором, заридай над селом. — Уже ми Тобі ані пісень, ні псалом не воспоем диким хором.
— Жона відважна, діва гріховна гряде до нас.
Нагая — без одежі, без прикрас — чарує, мов та рожа повна.
Схились, Мадонно, на причілок останньої хати в селі. Усміхнись — і пійди собі геть по ріллі, од ганяючись од куль, як од пчілок...
ПЛУГ. Київ, 1920; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, Харків, 1929, стор. 77.
ВІТЕР З УКРАЇНИ
Миколі Хвильовому
Нікого так я не люблю, як вітра вітровіння.
Чортів вітер! Проклятий вітер!
Він замахнеться раз —
рев! свист! кружіння! — і вже в гаю торішній лист — як чортове насіння...
Або: упнеться в грузлую ріллю, піддасть вагонам волі — ух, як стремлять вони по рельсах, аж нагинаються тополі!..
Чортів вітер! Проклятий вітер!
Сидить в Бенґалії Рабіндранат: нема бунтарства в нас: людина з глини. —
Регоче вітер з України, вітер з України!
Крізь шкельця Захід мов з-за ґрат: то похід звіря, звіря чи людини? — Регоче вітер з України, вітер з України!
Чортів вітер! Проклятий вітер! Він корчувату голову з Дніпра: не ждіть, пани, добра: даремна гра!
Ах, нікого так я не люблю, як вітра вітровіння, його шляхи, його боління
і землю, землю свою.
ВІТЕР З УКРАЇНИ. Харків, 1924; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, Харків, ДВУ, 1929, стор. 95-96.
ТРИ СИНИ
Приїхало до матері да три сини, три сини вояки, да не'днакі.
Що'дин за бідних, другий за багатих. а третьому силу свою нігде діть, —
просто бандит.
— Ой, мамо! — каже перший кароокий, — який-то світ широкий!
Не тільки в нас з нуждою бій, не тільки ми тут з горем — страждають люди і за морем, бо скрізь проклятий багатій.
— Ой, нене! — каже другий чорногрекий, — нащо нам думати про світ далекий, коли в нас од природи все вже є: і хліб, і вугіль, і голлє. Нехай же на голлі тім горлом звисне чуже, нерідне, ненависне.
— Ой, мати! — каже третій низькобровий, — повиганяй своїх синів із хати, хай не смішать мене, нехай не сердять.
Кулак здоровий — оце і воля, і братерство й щастя краю: чи бідний, чи багатий — я ніколи не питаю.
Блиснула шабля в першого!
Креснула в другого, ще й в третього клинок...
«Ой, сину, синку мій, синок!»
Лежить бандит готовий.
А два брати знов далі б'ються —
ніяк їх не рознять.
ВІТЕР З УКРАЇНИ. Харків, 1924; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, ДВУ, 1929, стор. 105-106.
В КОСМІЧНОМУ ОРКЕСТРІ
Благословенні: матерія і просторінь, число і міра! Благословенні кольори, і тембри, і огонь, огонь, тональність всього світу, огонь і рух, огонь і рух!
Дух, що прийняв єси все, хто ти єсть? Чи звать тебе спокоєм? вітром? сліпою силою машин? Чи слухом атомів, ігрою порошин? Ти перед всім світом руки звів, немов перед
пюпітром, тло —
пропелерами загуло, хаос у танці завертіло і десь тромбонами в бездонних коридорах
оддало.. Тьми-тем тіл, часток неспаяних самотно
забриніло: скоріш, скоріш, одне з одним, орбітно-плавко упадім
скоріш! Мільйони сонцевих систем вібрують, рвуть і гоготять! Комети ржуть і баско мчаться, і океани над океанами шумлять.
Тьми-тем тіл, часток неспаяних спіралять вниз, убік, у стелі...
Огні! огні! І плачуть, і співають промені у далині, немов віольончелі. Дух, що пройняв єси все, хто ти єсть?
2
Я дух, дух вічности, матерії, я мускули передосвітні. Я часу дух, дух міри і простору, дух числа. Біжать річки аеролітні од одного мого весла...
Я дух-рушій, я танк-такт, автомобілів хори, моторами двигтить мій двір-ґараж. І я так легко, мов дітей на пляж, веду титанів у простори.
Поверх над поверхом на воді, розміщаю системи, вкладаю думи молоді, даю їм теми.
І от уже летять, через потоки плинуть. Аж поки не потонуть — не встану, не піду.
Летіть, летіть, до сонць керуйте, керуйте в круглий дах! Скликайте всіх і федеруйте, розносьте гасла по світах!
Не надавайте значення Сатурновим вінцям, доволі жить для себе, черство! Усім плянетам, всім сонцям свобода, рівність і братерство!
І от уже летять, через потоки плинуть. Аж поки не потонуть — не встану, не піду.
Я дух, дух вічности, матерії, я мускули передосвітні. Я часу дух, дух міри і простору, дух числа. Біжать річки аеролітні од одного мого весла...
4
Що наші сльози і зойки і крики? Що всі драми землі в трагедії Космоса? Вічно юний, первісний і дикий, творець, на власнім творі розіп'ятий, — це він на незглибній глибині шаліє й казиться без
берегів!
Легені його бурі видихають!
Серце обняло б найменший атом!
А мозок думку динамітно рве!
Безумний корабель, нагрудений вітрилами, якор, що в пісні над безоднями заякорить не може —
це він прометейно в майбутнє ридає
і не вертається ніколи.
Ринуть сльози, води океана ринуть і розбиваються об вічність.
Бризки одскакують, сиплються!
Бризки, мов іскри з-під кресива!
Бризки далеким світам!
Скажіть: що сонць системи, як не бризки?
Скажіть: що земля, як не крапка?
І вся людськість хіба не єсть інфузорії
(пожирай, пожирай себе в краплі води)?
Під парасолькою власної атмосфери, під хмарами дурману і брехні земля плекає душі парасольні, які ніколи не розберуться в мапі Космоса. Мозок їх ледве ворушить віками угноєну грядку. Століття чергової омани злегка притрусять канаву
забобонів, а там ізнову випари й туман, а там ізнову войни і тюрма. І незчислимі панахиди під дахом парасольки —
болотом
О людськість! О гордість скрупульозна! Чи ти коли дивилася в вічности телескоп?
В КОСМІЧНОМУ ОРКЕСТРІ. Харків, видання Всеукрліткому, 1921, 16 стор. Включено в збірку поезій Тичини ВІТЕР З УКРАЇНИ; Харків, в-во «Червоний шлях», 1924; також у збірку Тичини ПОЕЗІЇ, видання друге, ДВУ, Харків, 1929, звідки й передруковані тут 1, 2 та 4 розділи поеми.
З МОГО ЩОДЕННИКА 2
«Дніпро — бандит». У цьому — все. І гніт чужинців, і ненависть, і власна кволість, і одчай.
Май, як не май. Не виспалось літо, а тут уже й осінь.
І як се так: народові, що поржавілі пута зняв, прикинулась іржа, немов болячка? І як се так: великий дух — на людях розмінявся і здрібнів? Чи не Сибіру дух над нами? Чи не царські гробниці докинули оком? А! З Біломор'я чую Соловецький ладан?
мов над комарі.
В ньому змішались дзвони й матюки, і розбишацтво, і свобода. А Іван Четвертий Грізний, проткнувши псу смердящому жезлом залізним ногу, — Стоїть, — І слухає, — Перебирає чотки...
ВІТЕР З УКРАЇНИ. Харків, 1924; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, Харків, 1929, стор. 129.
ГОЛОД
Хоч би світало... — Мамо, хліба! Підвівся батько: замовчи! Коло вогню в вагоні збились і мруть голодні втікачі.
І дим їм очі виїдає. Мороз проходить аж в кістки. А за вагоном крик і гомін, обмін, торгівля і свистки.
В лахмітті, в скорбі, у болячках зігнулась мати. В щось дитя укутала, та все: ну, спати — навік заснуло б ти... Життя!
Прийшли сюди, а голод з нами. Й нема людей поміж людей. Ти чув?., недавно десь тут жінка зварила двох своїх дітей...
Од скочив батько: божевільна! Мовчи! мовчи! До чого це? — Схопилась мати й закричала, а батько плюнув їй в лице...
ВІТЕР З УКРАЇНИ. Харків, в-во «Червоний шлях», 1924; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, Харків, 1929, стор. 109.
ПЕРЕД ПАМЯТНИКОМ ПУШКІНУ В ОДЕСІ
Здоров будь, Пушкін мій, землі орган могучий! І ти, морська глибінь, і ви, одеські тучі! Я тут у вас в гостях, і всім я вам радий. Не гнівайтесь за сміх: іще ж я молодий.
Залу заний бульвар. Бульчить калюжна плавань. І Пушкін на стовпу — пливе у грязь, як в гавань. Куди ж ти, підожди! — не хоче говорить. Внизу сирени рев і море бурунить.
То ж вдячнії сини невдячної Росії поставили його... плечима до стихії. Стій боком до людей, до многошумних площ; Господь стихи простить і епіграмний дощ...
Ах, море і поет! Та хто ж вас не боїться! Свободи чорний гнів. І блиск, і гарт, і криця. Поетом буть добро: помреш — то од свобод все боком ставлять нас, щоб не впізнав народ.
ВІТЕР З УКРАЇНИ. Харків. 1924; передрук із зб. ПОЕЗІЇ. Харків, ДВУ, 1929, стор. 16.
З КРИМСЬКОГО ЦИКЛУ
М. Рильському
Прорив
Дельфін не гравсь у морі, не був і сонцехмар — на давню синю тему задумалась гора.
Я йшов і оглянувся — чи хтось мене позвав? Креснуло-полоснуло і блиснуло в слова.
І дощ заколихався, перемісило муть. Грімкі палкі промови над морем як у тьму.
І я побіг над муттю — то був такий прорив! На дві октави нижче шуміло із гори...
Сниться й далі
Удень боюся спати. Заснеш, прозоромукою просниш, увесь істотою погаснеш кудись туди, в провали літ.
І хтось веселку ставить дужно, і хтось роздражнює огні, і з запитом круг мене кружно світає на крилі.
І тут з туману все частіше то сей, то той зелений блиск, і божевільний темп колише, мов павза на війні.
Ти знов. А як же дух і форма? А як же вічне битіє? Невже отак без сліду жорма і пожере мене?
Чи може зовсім не питати? — Мовчатиму. Мовчу. Уже і всесвіту не чуть — лиш тиша ллє і ллє...
А потім зразу видно-видно! — мов у морській воді. І хтось торкне холоднолідно чоло моє. Тоді
встаю (хоч сниться й далі) і перевішуюсь в вікні. В сусідній хмарі сонце тихне, мов павза на війні.
За хмарами обвали
Впаду, впаду, впаду
на синю глибочінь.
Тінь, протінь
у соняшнім саду.
Візьми мене, природо, і до своїх причисль.
Тінь, протінь
у соняшнім саду.
І дай я зрозумію
твій зміст і твою мисль.
Тінь, протінь
у соняшнім саду.
Як ти мене будила, як ти мене вела, як круг душі моєї три вихорі зняла.
Три вихорі, три гімни, три пісні битію — мій труд, моє горіння, любов і смерть мою.
Що першим себе значу, що друге в сон кладу, любов'ю назаряюсь у соняшнім саду.
Впаду, впаду, впаду на синю глибочінь. За хмарами обвали грохочуть, як в аду.
♦Життя й революція», 1926, ч. 11, стор. 5-7.
ЧИСТИЛА МАТИ КАРТОПЛЮ...
Чистила мати картоплю, а сестри гуляли у кукол. Всі на долівці сиділи і думали всі неоднаке. Мати — як жити тепер їм? Чи вріжуть землі хоч у полі? Та й що з тії латки, як вріжуть? Буде ще голоду, буде горя і сліз! Хоч би син де нанявсь, може б став у
підмозі. Так вже натерпілись, так настраждались, що й як воно
далі — хто його знає... Дівчатка за нею, ловенько сівши, кукол учили сапать на городі: от так та отак, бач, треба; не тільки поверху, а й знизу його зворухнути — от і ростиме як слід, от і вродить, що всім нам і мамі стане до льоду. Почула це мати, до них обернулась: Ластовенята мої, мої любії дітки!.. — Хотіла сказати ще щось, та тільки не вийшло. Сльози, скипівши на
віях, впали на руку, яка на коліні лежала (випав ніж непомітно), друга ж рука ще тримала картоплю тихо й дрижала, а з нею тремтіли й кільця лушпиння, що недочищені кригко звисали з картоплі додолу... Діти принишкли, покинули кукол і нум собі плакать.
Мати взяла, обняла їх рукою, а другою сльози втерла. Лушпиння порвалось і, впавши, на куклі
скрутилось, мов би гадючка...
Тут увіходить син: — Мамо! ви знов? Якби ви не плакали, то може б, хоч легше було! Чи ви чуєте, мамо?
Ставила тую картоплю до печі. Брачку діставши, знизу чавун обхватила й посунула глибше уліво, де вже крутінь угорявся, крутінь, як з огнистого
дроту, — дрова тріщать починали. — Та чую, не вся ще оглухла! Дрова тріщать починали, а хмара синіла у вікнах. Сестри поглянули строго і відступили од печі. (— Може ж не вся ще оглухла). А хмара синіла у
вікнах... Син постояв-постояв, а далі почав ходити по хаті: Батько не вертався? — Мати немов би до себе: Бачте, стара вже, дурна, непотрібна. Хіба я що знаю? Що ж зостається мені, як не плакать? Син комуністом, батько, здурівши, у штунду пошився, якби ще у
штунду — Сусом Христом об'явив себе, партію водить по селах! Що ж, іскажіть мені, що зостається? Ну, ріжте, ну, бийте, в гроб удавіть мене з дрібними дітьми, нехай я вже буду вашим коліном придушена, наче ота Україна. Син засміявся! Ну, до чого це? Навіщо таке говорити?
Ну, ви стійте собі за свою Україну, А мене теж не чіпайте.
Я вже не малий і знаю, що роблю. Хочте — то й зовсім без вас буду жити, як хочте, то
й зовсім. Завтра, сьогодні ж піду й не вернуся. Куди ~~* Я В/КЄ
знаю! Мати замовкла, об глечик почиргала, ніж погострила. Діти з-під полу гарбуз їй котили і гейкали: Ну ж бо: бач, як він слухає, лисий на лобі бичок з одним рогом! Ну ж бо! А син трохи м'якше: як хочте, піду й не
вернуся. Та чого я там хочу! Ніж устромить собі, щоб не бачить цих злиднів — ось чого я хочу! — Гарбуз крехнув і розламався на дві половині. В хаті запахло волоським насінням і трошки морозом. Діти нагнулись вгризнуть половинку — й голівка
'б голівку стукнулись. Смітино їм стало! Отож, вибираючи кишки, кихкать вони почали, прориватися сміхом. Погляне одна на одну, та й знову, ще дужче, аж трусяться плечі, глянуть, та й знову, аж поки ікотка грудна не напала. А от із батьком прийдеться таки щось робить. С и н : Я знаю, про що ви кажете. (Павза. Кіт сплигнув із печі). Тільки уже ж він не покається. Навряд. Брязнуло в сінях, загрюкало в двері. — Ой, мамо, боюся! — Діти до матері: — Мамо, боюся, він буде нас бити! Навстіж з розгону розкрилися двері, і звідти кричало: Падайте долу: явився Христос! Зустрічайте, співайте, Бийте в кімвали, тимпани: явився Христос — Бог і цар
ваш! Тиша настала. Чавун зашипів. Грізно-синя — тиша —у
вікнах — Благословляючи направо й наліво, увіходив до хати бог: у сорочці під поясок, босий, лоб узенький у два пальці. Бог: Утомився я! Сяду, посижу. А що там ти вариш? Знаєш, сьогодні возносивсь на небо і так було жалько, Так же вас жалько. Апостоли кажуть: — Підстрибуй, осанна! Я ж що руками махну, то все й вище, махну, то все й
вище. Мати: Тягака ти чортова, твар неподобна, й чого ти ходиш до мене? У злидні увів нас, дітей одкаснувся — йди собі, звідки прийшов, і у піч не заглядуй. Іуда! Двері нащо то одзяплені кинув? Ти чуєш, п'янюго?
Бог: Як не вірите — ребер пречистих моїх доторкніться. Рани від гвоздій ось бачте в долонях? — за вас я
розп'явся. Мати: Іди, бо їй-бо як візьму оту брачку, то буде, буде і ребрам твоїм, голові і рукам — чи ти чуєш? Син (чвіркнувши на долівку): Це чисто як в тіятрі на приставленії. Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти про тіятри. Треба боротись: антихрист явився.
Та ви сперва явіться у сільраду, а тоді будемо про антихриста. Там... кажуть... А, та ну його к чорту — ви таки колись дограєтесь! Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти проти мене, Треба боротись: ворог явився.
Сусідська дівчина на дверях: — Ой, тіточко, чи ви чули? Ларівон штундист убив свою меншу дочку!
Син. Нехотя. Обернувся — крови! Просто проти нього стояли бро Сус Христос підвівся. Мати заголосила.
Альманах «Валліте», Харків, 1926, ч. 1, стор. 7-11.
Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
