Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
ЮРІЙ ЛАВРІНЕНКО
1905-1987
Юрій Лавріненко (псевдонім Юрій Дивнич) народився 3 травня 1905 р. в с Крижинці Звенигородського району Київської губернії. Помер у Нью-Йорку 14 грудня 1987 р.
1930 року закінчив Харківський університет (тоді Інститут профосвіти). У роках 1933-35 був декілька разів арештований, а з 1935 по 1939 рік відбував термін у Норильському концтаборі. Під час Другої світової війни опинився у Німеччині, а 1950 р. виїхав до США.
Автор понад 300 літературно-наукових досліджень і публіцистичних статей, присвячених в основному культурному відродженню України 1920-х років. Автор книжок: «Блакитний-Еллан» (1929), «Василь Чумак» (1930), «Творчість Павла Тичини» (1930), «В масках епохи» (1948), «Соціалізм і українська революція» (1949), «Український комунізм і совєтсько-російська політика супроти України: анотована бібліографія, 1917-1953» англійською мовою (1953), «Зруб і парости», збірка літературно-публіцистичних статей (1971), «Василь Каразін» (1975), «На шляхах синтези клярнетизму» (1977), «Павло Тичина і його поема «Сковорода» на тлі епохи» (1980), «Чорна пурга», спогади (1985).
Від упорядника
I
Вихід у світ цієї антології я завдячую видавництву «Культура», що зокрема своїм журналом того ж імени здобуло високу репутацію також і в українців, даючи ось уже дванадцять років гарні приклади польсько-українських взаємин.
Воно трохи дивно, що перша спроба такої підсумкової антології літератури Розстріляного відродження (цей термін був уперше вжитий мною 15 літ тому) видана українською мовою не українцями, а поляками і коштом польського видавництва... Але, з другого боку, є тут своя логіка. Коли кривава містерія українського відродження розгортала від 1917 року одну трагічну дію за другою, Ті не помічав наш вік, що так любить говорити про «одність світу» і водночас так брутально нехтує окремі, навіть загального значення, складники того світу. А пізніший хід подій показав, що «одність світу» є справді таки болючою реальністю, щоб фальшувати і збувати її красивою фразою чи гіпокритичним гаслом. Тут доля порево-люційної України стала перед світом у новому світлі. Поминаючи внутрішні якості мистецтва Розстріляного відродження, можна сказати, що вже сам лише процес уподібнення ситуації третини сьогоднішнього людства до ситуації України 1917-33 років спричинюється до відносно повнішої
конгеніяльности чи співзвучности тодішньої української літератури сучасному світові.
Природно, що серед поляків почули нас значно раніш, ніж деінде. Був, наприклад, роками готовий досконалий переклад поезій Тичини, що згорів у варшавській пожежі. А поет Юзеф Лободовський, тепер співробітник «Культури», писав ще по зовсім свіжих слідах нашого «1933»: Тобі лиш відомий сум, що в тополях густих заховався, І чому нахиляє юнацькі чола
Тінь від кургану, Де в збитій з дощок труні
Заснув Хвильовий Микола.
(Поема * Вільна земля», переклад Святослава Гординського)
II
Подяка від мене належить Юрію Шевельову (Шереху) за щиру допомогу матеріялами і в редакційній праці; Леоніду Лиману, що поміг у розшуках матеріялів, а також виконав скорочення оповідання «Редактор Карк» Миколи Хвильового і повісти «Смерть» Антоненка-Давидовича; Івану Кошелівцю, що поміг і матеріялами і в випусковім редаґуванні.
Чимало допомогли в цій праці своїми бібліотеками й архівами Архів-Музей Української Вільної Академії Наук у США, Архів покійного Аркадія Любчен-ка, славістичний відділ Публічної Бібліотеки в Нью-Йорку, а також приватні збірки Святослава Гординського, Григорія Костюка, Миколи Кузьмовича, Володимира Порського, Йосипа Гірняка, Оксани Буревій, Володимира Гординського, за що складаю їм усім щиру подяку, як також Василю Барці за добрі поради, Василю Гришкові, Яру Славутичу та всім, хто так чи інакше поміг у цій праці.
IІІ
Кілька слів про принцип і техніку складання цієї антології.
До збірки добиралося тільки з того матеріялу, що був друкований (зрідка — тільки писаний) на Україні — головно в УРСР — за період 1917-33 і що після 1933 року був заборонений і нищений наслідком нового курсу Москви на розгром і ко-лоніяльну провінціялізацію України. Під час окупації західньоукраїнських земель і війни (1939-46), а також в 1956-58 роках деякі із заборонених творів появлялися друком, хоч здебільша з різними «поправками». Дещо з таких «реабілітованих» тоді чи тоді творів могло потрапити до цієї антології, хоч наш принцип був давати тільки те, що після терористично-голодового удару Москви по Україні 1933 року було вилучене із вжитку. До антології зовсім не включено ні одного із тих творів, які і після розгрому 1933 року осталися нормально в обігу.
Зрозуміло, що в одну книжку не може увійти все заборонене і лише кількісно невелика частка з того потрапила в антологію. Для вміщення в книжці по змозі більшого числа авторів і творів доводилося дещо подавати в уривках або в скороченні, про що в кожному окремому випадку упорядник зазначає в підзаголовку або в кінцевій примітці до твору. Не включено до антології ні одного твору, писаного на еміґрації, бо ж це антологія того, що було в УРСР до 1933 року і після там підпало забороні.
Матеріяли, з яких робився добір до антології, після 1933 року знищені й усунені з життя (не тільки в СРСР, а й з публічних бібліотек столиць Заходу) так ґрунтовно, що розшукувати їх тепер так само трудно, як розкопувати пам'ятки в Помпеї після засипання Ті лявиною Везувія. Досить сказати, що частина вміщеного матеріялу взята з рукописних копій, що їх зробили і зберегли собі колись окремі люди. Потрібні роки розшуків, досліджень, потрібні інші загальні обставини в СРСР і в світі, щоб можна було скласти цю антологію так, як хочеться. Не говоримо вже про зниклі недруковані рукописи, як-от, напр., деякі riecu Миколи Куліша, поезії Свідзінського і багато інших. Не вдалося упорядникові дістати «Яблуневий полон» — драму Івана Дніпровського, що з успіхом ішла в театрі «Березіль» у Харкові. Не пощастило знайти ні одної з книг поезій Майка Иогансена — одного з ліпших майстрів модерного вірша того часу. Те саме можна сказати про Тодося Осьмачку, Василя Мисика, Михайла Семенка, Миколу Філянського, Степана Вена, Григорія Косинку та інших. Твори деяких авторів доводилось добирати з великим трудом з принагідних чисел журналів, з передруків у другорядних джерелах тощо.
Ми не цурались для антології творів, що були в УРСР тільки написані, але ніколи там не друковані. З таких недрукованих в УРСР творів потрапило в антологію дещо з поезій Миколи Зерова, Драй-Хмари, Євгена Плужника (із збірки РІВНОВАГА), Валеріяна Під могильного, Володимира Свідзінського.
В доборі матеріялу нам служив критерій не політичний, а мистецький. Мистецький критерій в красному письменстві є універсальний. Він виключає однаково як зведення літератури до ролі «служанки», так і стерилізацію її формалістичним псевдоестетизмом. Мистецький твір — живий духовий організм, а не щедрінський «органчик», що його виймали і вкладали в голову глуповського градоначальника. Після чекістів і цензорів чи не найбільше лиха завдають мистецтву ті його опікуни, що вульґарно переносять в живу практику абстрактно-теоретичний поділ мистецького твору на «зміст» і «форму» (напр., література «соціялістич-на змістом і національна формою»). Таким способом твориться партійний «органчик» соцреалізму, але не мистецтво. Що градоначальники сучасного Глупова оголосили війну мистецтву і добилися то-го, що в їх імперії кожний справді ориґінальний мистецький твір мусить бути водночас їх політичним ворогом — в тому не наша вина. Знищуючи і забороняючи українську радянську літературу 1917-33 pp., сучасні глуповці з якоюсь убивчою послідовністю, з непомильністю якогось протикуль-турного інстинкту відкинули насамперед усе мистецьки ліпше й сильніше, залишивши собі лише халтуру і слабину. Лишаємо їм їхній вибір. З люттю переляканого маніяка вчинила Москва терористичний замах на відродження суверенного українського мистецтва (а значить і людини). Вона відкинула суверенний культурний вклад Радянської України 1920-х років, бо їй важлива була не ідея офіційно проклямованого світового соціялізму і дружби народів, а стара московська ідея власної світової імперії.
Автори розташовані в книжці за датою появи їх першої після 1917 року книжки з узглядненням і дати народження письменника. Так само і твори даного автора ми старались, скільки було можна, розташувати за датою їх написання або друку. Перед творами кожного автора ми дали літературну си-львету письменника чи бодай біобібліографічну довідку, яку скласти було часом дуже трудно. Щоб дати уяву, чому трудно зібрати елементарні відомості про життя, працю і долю українських радянських письменників 1920-х років, ми наведемо тут текст телеграми Об'єднання Українських Письменників «Слово», посланої з Нью-Йорка 20 грудня 1954 року: «Москва, СРСР, Другому Всесоюзному з'їздові письменників.
Українські письменники — політичні еміґранти вітають з'їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР.
1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися тільки 36. Просимо вияснити в МҐБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?»
До цієї телеграми президія «Слова» подала до преси таке своє пояснення. За приблизними (бо точні поки що неможливі) підрахунками цифра 223 щезлих в СРСР українських письменників розшифровується так: розстріляно 17; покінчили самогубством — 8; арештовані, заслані в табори і іншими поліційними заходами вилучені з літератури (серед них можуть бути розстріляні і померлі в концтаборах) — 175; зникли безвісти — 16; померли своєю смертю — 7. Дані ці приблизні, бо Москва не відповіла на телеграму і тримає далі таємницю своєї розправи над українськими радянськими письменниками того часу. Лише 1956 року почалась несмілива і сором'язлива «реабілітація» кількох імен письменників. З них лише яка пара вернулись живі додому під час реабілітації. Але це тільки одиниці із сотень. І про ці одиниці теж нічого не подається, чому і коли вони були репресовані чи мучені.
Ми взяли до антології більше поезії, ніж прози, драми чи есею, бо, по-перше, поезія вела перед у літературі тієї доби, а, по-друге, в одному томі неможливо охопити навіть найважливіші зразки прози, драми й есею. Розділ есею, за браком місця, обмежено лише зразками років української революції та літературно-мистецької дискусії 1925-27 років, що їі розпочав і найбільше поглибив Микола Хвильовий. Стаття Михайла Грушевського додана як приклад прилучення до тієї дискусії найчільніших представників Української Академії Наук і зокрема української гуманітарної науки.
Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
