Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
Олекса Близько
1908-1934
Філософ Юринець назвав був Близька у 1929 році Веніямі-ном української літературної сім'ї. Таке ім'я дав був Яків своєму молодшому синові: Бенямин — щасна дитина. Чи ж передбачав Юринець, що за пару літ Близько стане Веніяміном і в тому сенсі, який вклала в це ім'я дружина Якова Рахиль, перш ніж умерла в час важких родів сина: Беноні — болюча дитина?
Серед поетів Близько був справді наймолодший, найпопу-лярніший — справжній улюбленець свого часу. Перша книжка поезій 19-літнього юнака ЗА ВСІХ СКАЖУ (Київ, «Книгоспіл-ка», 1927, 64 стор.) була видана вдруге того самого року під назвою ПОЕЗІЇ, а в 1930 році ДВУ видало її втретє. Книжка вибраних поезій Близька РЕЙС (Київ, «Пролетарська правда», 1930) була видана і розпродана нечуваним для поезії того часу тиражем у 33 000!
1927 з'явилось було в пресі повідомлення про загибель Близька у хвилях Дніпра. Вістка справила приголомшливе враження. Провідний тоді радянський критик Володимир Коряк у некролозі в харківській центральній газеті нестримно оплакав смерть юного поета, говорячи про загибель на самому старті «українського Пушкіна» (В. Коряк. «Олекса Близько». «Комуніст», 2 серпня 1927). Близько спростував вістки і некрологи весело-іронічною заявою в пресі та своїми новими книжками: ЖИВУ, ПРАЦЮЮ (Харків-Київ, ДВУ, 1930, 199 стор.), КНИГА БАЛЯД («Книгоспілка», 1930), книга віршів із поїздки до Німеччини НОСН DEUTSCHLAND (Харків, ДВУ, 1930) та книга гарного прозового репортажу з тої ж поїздки ПОЇЗДИ ЙДУТЬ НА БЕРЛІН (в-во «Література і мистецтво», 1931). Далі виходить книжка його агітаційних віршів а ля Маяковський МОЄ УДАРНЕ (Харків, «ЛіМ», 1931).
Останньою — передсмертною — книжкою Близька був П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ, морські вірші (Харків, «ЛіМ», 1933), оздоблена мотто із Артура Рембо («оповістіть, о якій годині можете взяти мене на борт»), повна мужньої романтики моря і моряцького відважного фаталізму, з віршем «Рейд» у центрі. Можна собі уявити, як звучала в 1933 році, коли гинули міль-йони українців, Влизькова музика катастрофи переповнених людьми «стальних левіятанів», що серед ночі під «регіт норд-осту» ідуть в «останній рейс і смерть».
Хоч як було переконливе спростування смерти — «живу, працюю!» — та рання смерть таки була долею Близька. Смерть була заплянована в Москві, звідкіля одного разу приїхала до Києва виїзна сесія військової колегії найвищого суду СРСР і в закритих засіданнях десь коло 13—14 грудня 1934 р. засудила на розстріл без права оскарження 26-літнього Близька в числі 28 інших письменників і діячів Радянської України. Розстріл стався, мабуть, 15 грудня (див. «Вирок військової колегії найвищого суду СРСР в Києві в справах терористів-білоґвардій-ців», «Вісті ВУЦВК», 18 грудня 1934). «Біла гвардія» — російська монархічна армія — існувала тоді, коли Близько мав 10 років. Пізніше Близько був тільки комсомольцем. Називаючи Близька російським іменем «білогвардієць», Москва хотіла замаскувати свій прямий приціл у серце молодої України. Всі Влизькові книжки, всі журнали, де він друкувався (а це були всі журнали того часу, включно з «Літературним ярмарком» Хвильового), були знищені разом із поетом. Не минуло і чверть століття того геноциду, як стало трудно скласти навіть звичайну біобібліографічну довідку про поета, що так недавно хвилював тисячі сердець і був на устах у всіх. Аж за два десятиліття знову зазвучав його голос, коли Святослав Гординський видав книжку вибраних віршів Близька СЕРЦЕ І ВОГОНЬ (Краків, «Українське видавництво», 1942, 104 стор.).
Народився Олекса Близько — 1908 року, але якого дня, місяця, у якій місцевості — для нас невідомо. Може в Одесі, де жив раніш і пізніше часто бував, а може десь коло Одеси на селі, інтимний зв'язок з яким відчутний у його окремих віршах. Невідома нам і його освіта, але його твори зраджують різно-родні знання і культуру. Писати він почав ще в дитинстві, як свідчить у спогадах один його знайомий, російською мовою. Дитяча хвороба, шкарлятина, десь на 14 році життя одібрала йому слух, а ще який рік пізніше — і мову. Він став глухонімий. Після цієї катастрофи він почав писати виключно українською мовою, мовою свого раннього дитинства. Німоглухота дивним чином тільки збільшила його внутрішню духову працьовитість і ні трохи не зменшила його органічний міцнющий зв'язок із життям (А. В. «Розмова на папері». «Сучасна Україна», Мюнхен, 5 грудня 1954, стор. 7).
Десь на 16 році життя Близько приїхав до Києва. Тут непомітно друкувався в непомітному сірому профспілковому жур-Нальчику «Обмінюймось досвідом». В літературу його першим увів Б. Антоненко-Давидович, видрукувавши в київському ілюстрованому журналі «Глобус» (1925, ч. 20) вірш Близька «Серце на норд». З того часу вірші Близька прикрашують систематично всі журнали і багато газет УРСР. Найбільше друкувався він у футуристичному органі Михайла Семенка «Нова генерація».
Коротенький восьмирічний літературний шлях Близька позначений динамічними шуканнями, різнорідністю форм, жанрів, тем. Клясицизм, футуризм, «виробнича поезія» — агітка, — а над усім і передусім активний вітаїстичний романтизм. Перша книжка Близька ЗА ВСІХ СКАЖУ, як і дальші його твори, вражали не так отим молодечим завзятим оптимізмом, який охоче підкреслювала в нього тодішня критика, як спонтанною силою, з якою поет легко підіймав неабиякий тягар життя — свого і свого часу. Його улюблені (спершу) ямб і анапест давали такий незвичний, зовсім новий внутрішній ритм, таке багатство інтонацій, його метафори були так учуднені, епітети так гострі, слово — так наелектризоване, а словник такий багатий на несподівані в поезії слова, що трудно було погодитись, коли йому критики нагадували Шіллера і Пушкіна. Хоч героїчна патетика першого і точність поетичного «прицілу» другого були йому не чужі. На відміну від свого футуристичного лідера Семенка, Близько не займався деструкцією старих форм, як самоціллю, а розкладав старі системи, щоб творити власну естетику. Звичайно ж, Влизько-поет — це тільки обірваний початок. Або, як він сам про себе писав у передмові до ЖИВУ, ПРАЦЮЮ, — «тільки етап і шукання нових форм... До синтетичної рівноваги ще далеко...» З його жадібністю, темпераментом, естетичним поліморфізмом було не легко дійти «синтетичної рівноваги» за кілька даних йому долею літ. А все ж елементи власної синтези вже в ньому накльовувались ясно. Яків Савченко писав з приводу Влизькової «Дев'ятої симфонії»: «Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетности думок, такого міцного й суцільного патосного піднесення і, нарешті, такої широти й людяности мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього 19 років». «Близько цілковито сучасний поет. Не тільки тематикою — це момент зовнішнього значення — а ще більше світовідчуванням. Він — новий поет, нова психіка, його творчість — повний погляд на всі явища дійсности» («Життя й революція», 1927, ч. 5).
Близько був авантурником у найкращому англійському розумінні цього слова — людина відважно взятого шансу і рис-ку, небезпечного для самого себе подвигу. Буревісник Розстріляного відродження, він став романтиком його життьових сил і потенцій, оновлення, пригод, творчої праці, свободи і обов'язку. Йому чужа була підміна творчого будівничого новаторства якоюсь хіліястичною «вірою» в прийдешній рай, задля якого треба нищити життя сьогоднішнє. Тому Москва не сподобала також і його романтику індустріялізації України — як оновлення, модернізацію, визволення. Так само і поет зустрів іронією і сарказмом «індустріялізацію» вікового російського деспотизму й бюрократизму, що ніс із собою смерть: «за зоряним небом залізо і раб». Читач в УРСР 1933 року вбачав не що інше, як московський «рай за дротами» у Влизьковій «Баляді про короткозоре Ельдорадо», що кінчалась такими словами: І подумали люди: — «Це тут? Ба ні, — ми несли Ельдорадо на своїй спині». Але пізно. В джунглях нема воріт. — Не вернутись додому, де виріс рід, із руками, що рвали б не тільки дріт.
В глухонімому юнакові з великими круглими очима (він нагадував його сучасникам «степового кібця, що височить на пагорбі, щільно стиснувши крила»), — ізольованому від звуків життя — кипіло духове бетговенське море. Він і програмовий вірш свій назвав «Дев'ята симфонія», бо відкривав у ньому, як Бетговен, людину всесвіту, універсальне серце життя. Піднявшись із надр української придушеної провінції на цю вершину, він підняв на неї і визвольну ідею свого народу — категоричний імператив свободи.
Але найбільше нещасна країна, — це рідна країна моя. — Хай здохне володар її. — Ніколи не поклонюсь йому я.
(«Книга баляд»)
Ці слова у Близька каже магометанин, що повернувся із мандрівки на поклон до Мекки. Фізично глухий і німий Близько не чув ані слів судді, що читав вирок, ані вибуху пострілу в його потилицю. Але він ще раніше був готовий, коли прорікав свій передчасний кінець та схвалював своє «останнє рішення»: Серце кинувши в шторми і штилі, Ми в обличчя плюєм сатані.
ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
Крови б, крови і сили відерцем Святогором понести до мас!.. Якби можна помножити серце, Я помножив би тисячу раз!
І роздав би, роздав би, роздав би, Як проміння моєї снаги, Так, що світ загорівся і став би, І розбив би старі береги!
Вступний вірш із першої збірки поезій О. Близька ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, в-во «Книгоспілка», 1927.
РОМАНТИКОВІ
Тривай, тривай, о, мрійний брате! Покиньмо стуму і печаль! З життям ще довго треба грати І нести серце на одчай!
Вже не задзвонять, ні, шоломи Забутих скитів і сармат! Навіщо жаль? Новітні зломи Бринять в оркестрові гармат!..
І ти, і він, і я — малеча У безіменні гроз і мас! Приймай життя без заперечень, Бо з ним і логіка і час!
ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, 1927.
СЕРЦЕ
Гей, ти, серце, — соняшно гаряче, Гей, ти, серце, — сонцем золоте! Від колиски невгамовна вдача Оселилась з нами і росте!
Понесем же, серце, голі й босі На одчай голівоньку свою!.. (...Скоро, скоро прийде злота осінь І повисне тишею в гаю...)
Мабуть, так накреслено дороги Та стежки зазорені мої, — Щоб лягали вічно попід ноги З голубого міста на гаї!
ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, 1927.
ТУМАН
І тут, і там вітрила волохаті, — суцільний дим од моря до небес, і тільки іноді прорвуться з плес далеких сонць проміння кострубаті
і зірвуть млу, де піняться прибої, та крутять хвилі виром карусель, а десь летить сп'янілий корабель
між двох морів, — і під, і над тобою...
...І знову, знову... Сторогатим чортом охрестить все похмурий капітан і вдарить в дим, одчайно, мов таран, сирени тон над портом.
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Вірші. Харків, ДВУ, 1927.
*
Чую, чую: — обіймає жаль, — За великим невимовна туга, За незнаним!.. Ну, хоча б ножа Та дорогу зоряну в подруги!
Та окраєць хліба у карман. І пішов би босяком, гультяєм — Хороше ж то нюхати туман, — Аромат конвалій серед гаю!
Хороше ж то в пущах і степах Спати ночі... Міряти дороги... ...Поцілунки вітру на губах... ...Сині крила тихої тривоги...
Марю, марю: — обіймає жаль, За незнаним золотава туга... Та нема дороги і ножа, Тільки кицька на печі — подруга!
«Життя й революція» (Київ), 1926, ч. 8, стор. 8; передрук з книжки: О. Близько. СЕРЦЕ І ВОГОНЬ. Краків-Львів, «Українське видавництво», 1942, стор. 50 (вибір і вступна стаття С. Гординського).
ПОРТ
Одплив буденний сказ, немов би шумний катер, за брязкіт ланцюгів сховалася іржа, і знову в морі день упав за елеватор, над бортом золотим канатом з-під ножа.
О, тихий порте мій, — вечірня заводь трансу, що серце і думки за рейдами запер, де віє з-поза плеч м'язистим ренесансом, та з люльок, — за димком, — пахучий канупер.
Люблю твоє лице, і ці поснулі стяги, і скромний орнамент бетонових аркад, ...а десь, такі ж, як ти, цвітуть архіпелаги, —
романтика моя залізних естокад.
Химерно!? Правда!? Так!? Яку ж ліпити норму на серце молоде — зрадливу оболонь!? Привіт тобі, привіт... і бурі, бурі, шторму! У нас з тобою все... за тишею вогонь!
«Життя й революція», 1927, ч. 6; передрук із зб. ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 13-15.
РЕЙД
За елеватором маяк
на роздоріжжі
бур і мряк
у білій піні, наче в крейді, —
на урвищі
в зеленім рейді, вогнями жовтими прорізуючи млу, мов Прометей, напружує кайдани на валу
і в даль стремить, де грім і шторм
у хаосі
первісних форм, неначе ті титани, що повстали, забарикаджують міжзоряні квартали
важкими хмарами, дев'ятими валами, розламуючи глиб під п'яними вуглами, за гострими рефлектами
вогню.
За елеватором маяк
на роздоріжжі бур і мряк, мов Прометей у хмар закляк.
А там, де чорний виднокруг
в скаженому оркестрові оглух, -у трюмах — помпами — зализуючи рани, в обвали вод летять стальні левіятани.
І повно в них людей, і зводять райни хрест
(за вдаром у буґшприт спадаючи на вест)
під стогін молитов, тортур і покаяння...
Регочеться норд-ост.
— Ця ніч для вас остання ...
Останній рейс
і смерть...
...У склянки дзвонять чверть... ... світання...
За елеватором маяк
на роздоріжжі бур і мряк
скорботно, тужно в хмар закляк.
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 16-17.
МАТРОСИ
Загартовані сонцем, вітрами, Перепливши незнані світи, Ми не маємо стежки і брами, — До якої прийти.
Серце кинувши в шторм і штилі, Ми в обличчя плюєм сатані І незрушно на тонни, на милі Розраховуєм дні.
Наша зброя — гартований кортик, Наші думи — морський бурецвіт, Наше серце — у чорному порті, Де цвіте антрацит!
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків. 1930, стор. 26-27.
РЕЙС
Регочуть і свистять на палубі матроси (штурмує у бакборт важкий зелений вал), а берег золотий зникає у провал... Команда: Поворот! — Кріпити троси!
За хмарами пахтять багряні папіроси. У сказі шестерень реве машини шал. За вдарами у кіль, мов бомба... Інтервал... На палубі свистять за працею матроси...
Вода, вода й вода, та хвилі океану...
У рубці капітан — схиливсь на карту рвану: О, важко, важко як у чорну пітьму йти!
Як би не завести на скелю чи на камінь... І карта, наче пух, кружляє під руками й обвалами вали гарпунять у борти.
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 29-31.
* *
Одлетіла конвалійна Леда на далекі сніжні гаї, і не пахнуть вже липовим медом поцілунки холодні твої.
Це початок кінця, о, кохана, о, до лютого болю чужа!
Це навіки
найкраща рана
і до споминів
літ іржа.
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 55.
МОЖНА ЗАСПОКОЇТИСЬ
Чуєш, брате, як — од ребер —
серце —
золотим м'ячем із
грудей
плигає шкереберть, загубивши всяку чемність!?
Як поводитися з ним і
голубим таким, широким — тим коханням, що з святими навіть не вспокоїш Блоком!?
Ось дивлюся
— і не на ніж —
крізь історію —
на себе: теж раніше серце, аніж
«ноги
загубив
Мазепа!»
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 75-76, ПЛЯКАТ ОДЛИГИ
І дзвенить золоте цебро, і струмить золотий Дніпро.
І однаково сонце б'є у чужі серця і моє.
I страшенно багато підстав
написати
всім
листа
про загальне відоме, про те, що під сонцем невпинно росте
вся країна
і зіницями дня
примружується, як кошеня...
Заєць зоряний шлях перетнув, повернув У кущі і заснув.
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 163-167. (Тут поданий лише початок).
...І я тоді ставав на перехресті, Безсилий рвати злі кодоли пут — В літературі, в інституті, в тресті Тікав з кута я в ще глухіший кут.
Ставав спецом, попутником, і порох, Що дав би полум'я, в мені сирів... Тоді питалися: союзник я, чи ворог? І знову вперто пхали в яму, в рів.
Тоді, байдужий і сухіший вобли, Дививсь я тупо на плянети ґльоб; Весь світ здавався за одну оглоблю, Скеровану на мене прямо в лоб.
Мого термометра чимраз дрібніла скаля, Мене з'їдав мовчання чортів гріх; Вперед мене рогатки не пускали, Назад мені вже не було доріг...
АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ. Лондон, 1957, стор. 450.
ДЕВ'ЯТИЙ ВАЛ
Холодний шторм, холодна злоба, обвалами — холодний гул і моря лютого оздоба, — летить дев'ятий карбункул, —
що вдарить в камінь, — розгориться, мов п'яний геній трьох секунд, над скелями розпалить бунт і враз ущухне, розлетиться, в ніщо, в ніщо.
Отак
і ти —
поете
мрійної мети!
П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ. Морські вір ші. Харків, «Література і мистецтво», 1933, стор. 17.
В ПОРТІ СТОЯТЬ КОРАБЛІ
В порті стоять кораблі, і поснули над щоглами стяги, штормом потріпані трохи, ну та нічого, веселі ходять матроси, їм у вечірньому тихому сквері любо сміються дівчата, маком розквітивши щоки.
Що ж, і дівчата й матроси веселі, всі безтурботні, — завтра кудись попливуть у далеке море матроси, завтра дівчат обійматимуть з радісним усміхом інші, — так вимагає море... В порті стоять кораблі.
П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ. Харків, 1933, стор. 18.
ДЕВ'ЯТА СИМФОНІЯ
(Монолог)
Вогню, вогню! — Надлюдської любови! Хай кров кипить у грудях молодих! Беру тебе, о, світе мій терновий, В обійми соняшні!
Як теплий птах І птах вогненний, облітаю серцем По всіх світах, — над людом простягаю Безмежні крила. — Хай приходять всі Під їх покрови. — Як не знайдуть раю, То знайдуть пекло молодих обіймів, Вселюдських, сильних, що під ними злоба Згорить на попіл, — і звіряче серце, Що зубом клацає та смокче кров Свойого брата, — упаде й не встане; Не встане, ні, й ніколи не воскресне, Як не воскресне той, хто упаде У кратер вогневий, бездонний кратер Вулкана грізного — мов людське серце!..
Вогню, вогню! — Надлюдського буяння!
Любови нової, без слів, побитих
Устами євнухів, устами серць, В перчатки вкладених, — щоб не побачив хто, Який там льох вонючий і отруйний.
Із хробаками й червами — шляхетним брудом, Що берегли нащадки рахітичні
Деґенератів з «голубою кров'ю», —
З гербами пишними, «красою дому», Та гниллю ран під золотим плащем!..
Вогню, вогню! — Надлюдської любови! —
Живої — сильним, мертвої — зогнилим. Любови буйної, гарячої (вогню!), — Усіх речей любови чарівної, Щоб враз любити землю, звіра, люд, І жити сонцем, тільки сонцем жити, Та власним потом здобувати щастя Своїм синам, онукам і нащадкам Далеких днів!..
Вогню, вогню, — любови! Хай кров кипить у грудях молодих!
Беру тебе, о, світе мій терновий, В обійми соняшні! — В любов мою, Мов на вогонь кладу! Засяй гарячим світом, І очі хворі бідному зціли, І осліпи того, хто тьму сподобав, —
Сховався в льох!..
Любови і вогню!!!
«Червоний шлях», 1927, ч. 2, стор. 60; передрук із збірки ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, 1927.
Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
