Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Не плач перед тим, хто жалю не має. / Українська народна мудрість

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.


Розділ V

Олівер знайомиться з товаришами по фаху.

Після першої участі в похороні

у нього складається неприємне враження

про ремесло свого хазяїна

Залишившись на самоті в майстерні трунаря, Олівер поставив лампу на верстат і озирнувся довкола з тим почуттям побожного страху, яке легко зрозуміють і люди, набагато старші за нього. Незакінчена труна,, що стояла на [48] чорних козлах посеред кімнати, мала такий моторошний вигляд, що Олівер здригався всім тілом щоразу, як погляд його падав на цю страшну річ: йому здавалося, що от-от якась постать повільно підведе з неї голову - і він збожеволіє з жаху. Попід стіною вишикувався довгий ряд берестових дощок-заготовок; у тьмяному світлі вони виглядали мов привиди, що втягли голову в плечі, а руки позакладали в кишені. Металеві таблички для трун, берестові стружки, цвяхи з блискучими головками, клапті чорної тканини валялися на підлозі, а стіну за прилавком прикрашала картина - зображення двох плакальників у туго накрохмалених краватках на посту перед дверима будинку, до якого наближався катафалк, запряжений четвернею вороних коней. У кімнаті було душно й жарко. Здавалося, в повітрі стояв запах домовин. Закамарок під прилавком, де лежав повстяний матрац, скидався на могилу.

Але не тільки це моторошне оточення гнітило Олівера. Він був сам-один, у чужому місці, а всі ми знаємо, як самотньо й тяжко буває за таких обставин на серці у кожного з нас - навіть найсильнішого духом. Хлопчик не мав друзів, серце йому не краяв біль недавньої розлуки; він не тужив за жодною дорогою і близькою людиною, й ніхто не тужив за ним. А проте гіркий смуток огортав його, і коли він заповз на своє вузьке ложе, йому захотілося, щоб це була труна і щоб можна було заснути тихим вічним сном під землею на цвинтарі, де над ним ласкаво шелестіла б висока трава, а старий дзвін колисав його своїм густим басом.

Вранці Олівера розбудив грюкіт: хтось гатив ногою у двері; поки він похапцем одягався, той шалений грюкіт не вгавав. Коли хлопчик почав знімати з дверей ланцюжок, ноги, що гатили в двері, втихомирились, а натомість почувся голос, який належав, очевидно, власникові ніг:

- Одчиняй двері, чуєш!

- Зараз, зараз, сер,- відгукнувся Олівер, знімаючи ланцюжок і повертаючи ключа в замку.

- Ти, певно, отой самий новенький? - спитав голос крізь замкову щілину.

- Так, сер,- відповів Олівер.

- А скільки тобі років? - поцікавився голос.

- Десять, сер,- відповів Олівер.

- Тоді я тебе відлупцюю, як тільки зайду,- повідомив голос.- Не я буду, як не відлупцюю, підкидьку.

Після цієї приємної обіцянки почувся свист. [47]

Олівера надто часто піддавали операції, яка називалася щойно згаданим виразним слівцем, а тому він анітрохи не сумнівався, що той, кому належить голос, сумлінно виконає свою обіцянку. Тремтячою рукою він одсунув засув і відчинив двері.

Кілька секунд Олівер оглядав вулицю, дивився і праворуч, і ліворуч, і на протилежний бік, гадаючи, що незнайомий, котрий розмовляв з ним крізь замкову щілину, прогулюється, щоб зігрітись. Бо він не бачив перед собою нікого, крім гладкого хлопця з парафіяльного притулку, що сидів на тумбі перед будинком і уминав скибку хліба з маслом, відрізаючи складаним ножем шматки завбільшки як його рот і поглинаючи їх на диво хутко.

- Даруйте, сер,- мовив Олівер, упевнившись, що інших відвідувачів не видно,- це ви стукали?

- Я грюкав ногами,- відповів хлопець з притулку.

- Вам потрібна труна, сер? - простодушно спитав

Олівер.

Хлопець грізно насупився і заявив, що за такі жарти із старшими Оліверові самому невдовзі знадобиться труна.

- Ти знаєш, з ким розмовляєш, підкидьку? - провадив він, поважно злазячи з тумби.

- Ні, сер,- відповів Олівер.

- З містером Ноєм Клейполом,- сказав хлопець,- з твоїм начальником! Познімай віконниці, ледацюго

нікчемний!

Віддавши цей наказ, містер Клейпол копнув Олівера ногою й увійшов до контори з величним виглядом, прибрати якого - слід віддати йому належне - такому гладкому, мордатому незграбі було нелегко, а надто коли до цих привабливих рис додати малі очиці, червоний ніс і жовті штанці в обтяжку.

Олівер познімав віконниці й спробував перетягти їх на подвір'я за будинком, де вони стояли протягом дня, але, захитавшись під вагою першої ж віконниці, розбив шибку, тоді Ной, зловтішно запевнивши, що «йому попаде», зволив прийти на допомогу.

Незабаром до контори спустився містер Сауербері, а за ним з'явилась і його дружина. Оліверові, як і передрікав Ной, «попало», після чого він зійшов слідом за цим юним джентльменом у підвал снідати.

- Сідай ближче до тепла, Ною,- мовила Шарлотта.- Я приховала для тебе гарний шмат шинки від хазяйського сніданку... Олівере, причини двері за містером [48] Ноем і візьми собі оті шматочки, що лежать на кришці каструлі. А оце твій чай. Сідай отам на скриню й пий. І не барися, бо тебе зараз покличуть до контори. Чуєш?

- Чуєш, підкидьку? - підхопив Ной Клейпол.

- Ох, боже мій, Ною! - вигукнула Шарлотта.- Який ти жартун! Дай цьому хлопцеві спокій.

- Дати йому спокій? - відказав Ной.- Йому й так усі дали спокій. І тато, і мама покинули його навік. І всі його родичі махнули на нього рукою. Правда, Шарлотто? Ха-ха-ха!

- Ох, ти ж і штукар! - вигукнула Шарлотта, заходячися сміхом. Ной теж зареготався. Потім обоє зневажливо подивилися на сердешного Олівера Твіста, який сидів, тремтячи, на скрині в найхолоднішому кутку кухні й ковтав хтознаколишні, призначені для нього, недоїдки.

Ной був вихованець парафіяльного дитячого притулку, а не безрідний сирота з робітного дому. Не якийсь там підкидьок, він міг простежити свій родовід аж до батьків, які мешкали неподалік; мати його була праля, а батько - п'яниця-солдат, що повернувся додому з дерев'яною ногою й щоденною пенсією в розмірі двох з половиною пенсів та ще якогось довжелезного дробу. Хлопці з сусідніх крамниць віддавна дражнили Ноя на вулиці образливими прізвиськами «шкура», «жебрак» тощо, і він мовчки терпів усі ці образи. Але тепер, коли доля кинула йому під ноги безрідного сироту, на якого найпослідущий нікчема міг зневажливо тикати пальцем, він з лихвою зганяв на ньому свою злість.

Добра пожива для роздумів! Ми бачимо, як легко піддається благотворному впливові людська вдача і як ті самі приємні риси розвиваються у найшляхетнішого лорда й найостаннішого вихованця парафіяльного притулку.

Минуло зо три тижні, відколи Олівер оселився у трунаря. Одного разу, коли крамниця була вже зачинена й містер і місіс Сауербері вечеряли в своїй маленькій вітальні, містер Сауербері, кілька разів поштиво глянувши на дружину, мовив:

- Голубонько...

Він хотів сказати ще щось, але місіс Сауербері зиркнула па нього так неприязно, що він затнувся.

- Ну, що? - грізно спитала місіс Сауербері.

- Нічого, голубонько, нічого! - відповів містер Сауербері.

- Ух, звірюка! - вигукнула місіс Сауербері. [49]

- Аж ніяк, голубонько,^- покірно відмовив містер Сауербері.- Мені здалося, що ви не хочете слухати. Я хотів лише сказати...

- Ох, можеш не казати,- перебила місіс Сауербері.- Я - ніщо, порожнє місце; тож не кажи мені нічого. Мене не обходять твої таємниці.

Промовивши це, місіс Сауербері зайшлась істеричним сміхом, який не віщував нічого хорошого.

- Але ж, голубонько,- промимрив містер Сауербері,- я хочу спитати у вас поради.

- Поради? В мене? Ні, ні,- трагічно вигукнула місіс Сауербері.- Питай її в когось іншого!

Слідом за цим пролунав новий вибух істеричного сміху, який нагнав на містера Сауербері ще більшого страху. Так, жіноча істерика - це поширений і випробуваний засіб впливу на чоловіка, і дуже часто він дає бажані наслідки. І справді, містер Сауербері відразу почав благати, як найвищої ласки, дозволу сказати те, що місіс Сауербері сама жадала почути. Після короткої суперечки, яка тривала не більше сорока п'яти хвилин, ласкавий дозвіл було дано.

- Йдеться, власне, про малого Твіста, голубонько,- сказав містер Сауербері.- Він такий гарненький хлопчик.

- Ще б пак, коли він стільки їсть! - зауважила дружина.

- У нього меланхолійний вираз обличчя, голубонько,- провадив містер Сауербері.- А це ж саме те, що нам треба. З нього, голубонько, був би чудовий плакальник.

Місіс Сауербері подивилася на чоловіка з неприхованим здивуванням. Містер Сауербері помітив це і, не чекаючи заперечень з боку своєї найдорожчої половини, повів далі:

- Звісно, не на ті випадки, коли ми ховаємо дорослих, голубонько, а тільки на дитячі похорони. Це була б новина, голубонько,- який небіжчик, такий і плакальник. Запевняю тебе, це справлятиме надзвичайне враження!

Місіс Сауербері відзначалася витонченим смаком у всьому, що стосувалося похоронної справи, і нова ідея викликала в неї захват; проте визнати це за даних обставин означало б принизити свою гідність, а тому вона тільки ущипливо запитала, чому така проста річ не спадала на думку її чоловікові раніше. Містер Сауербері цілком слушно сприйняв її слова як згоду, і тут-таки вони ухвалили негайно втаємничити Олівера в усі тонкощі похоронного [50] ритуалу, аби він міг супроводити свого господаря при першій же нагоді.

Нагода не забарилася. Наступного ранку зразу ж після сніданку до трунаря зайшов містер Бамбл. Приставивши ціпок до прилавка, він видобув свого великого записника в шкіряній оправі, а з нього вийняв клаптик паперу, який і простяг містерові Сауербері.

- Ага! - радісно всміхнувся трунар, беручи папірець.- Замовлення на труну?

- На труну й на похорон коштом парафії,- відповів містер Бамбл, застібаючи ремінець свого записника, такого ж грубезного, як і він сам.

- Бейтон,- мовив трунар, переводячи погляд з папірця на містера Бамбла.- Я щось не чув такого прізвища.

Бамбл, хитаючи головою, відповів:

- Уперті людці, містере Сауербері. Дуже вперті! Та ще й, уявіть собі, горді.

- Горді? - скривився трунар.- Ну, це вже занадто!

- Ох, це просто гидко! - вигукнув бідл.- Це протиприродно, містере Сауербері!

- Маєте слушність,- погодився трунар.

- Ми, власне, почули про цих Бейтонів тільки позавчора ввечері,- пояснив бідл.- І то не від них самих, а від їхньої сусідки, яка звернулася до ради з проханням прислати парафіяльного лікаря,- мовляв, одна жінка в її будинку дуже хвора. Лікаря не було, він саме пішов у гості, але його учень - до речі, дуже кмітливий хлопчина - відразу ж надіслав їм якісь ліки у баночці з-під вакси.

- Швидка допомога,- зауважив трунар.

- Швидка то швидка, але послухайте, сер, що було далі, яка була дяка цих бунтівників. Уявіть собі, чоловік переказує, що ці ліки не допомагають від недуги, на яку хворіє його дружина, а тому, мовляв, вона їх не питиме. Так і заявляє, сер,- не питиме! Чудові, сильнодіючі, цілющі ліки, які лише тиждень тому поставили на поги двох ірландських чорноробів і вугляра! Видані безкоштовно, та ще й з баночкою з-під вакси на додачу! А він, бач, заявляє, що вона їх не питиме!

Обурення ницою поведінкою невдячного голодранця охопило містера Бамбла з новою силою, він побуряковів і спересердя хряснув ціпком по прилавку.

- Н-ну,- мовив трунар,- я ще зроду... [51]

- Атож, зроду, сер! - вигукнув бідл.- І не тільки ви! Ніхто! Зроду! А тепер вона взяла й померла, і нам доводиться ховати її! Ось адреса, і що швидше ви упораєте це діло, то краще.

І, палаючи праведним гнівом, містер Бамбл насунув задом наперед свого трикутного капелюха та й вискочив із крамниці.

- Ти бачив, Олівере, він такий сердитий, що забув навіть спитати про тебе,- сказав містер Сауербері, дивлячись услід бідлові, який поважно сунув вулицею.

- Так, бачив, сер,- відповів Олівер, який під час цієї розмови старався не навертатись на очі бідлові, бо від самої згадки про голос містера Бамбла його кидало в дрож.

Проте цього разу хлопець міг би й не ховатися від погляду містера Бамбла, бо вельмишановний парафіяльний урядовець, перебуваючи під сильним враженням від пророцтва джентльмена в білому жилеті, вважав, що, поки Олівер у трунаря лиш на випробуванні, про нього краще не згадувати - нехай спочатку містер Сауербері остаточно закріпить його за собою семирічним контрактом і тим самим усуне раз і назавжди загрозу повернення Олівера під опіку парафії.

- Ну, що ж! - мовив містер Сауербері, беручи свого капелюха.- Що швидше ми впораємо це діло, то краще. Ною, лишайся тут за мене. Олівере, надягай картуза й ходім.- І в супроводі Олівера він вирушив виконувати свої професійні обов'язки.

Спочатку вони йшли багатолюдними, густонаселеними кварталами міста, а потім, звернувши у вузьку вулицю, ще бруднішу й убогішу за пройдені, почали шукати потрібний їм будинок. Усі будинки на тій вулиці були великі, високі, але старі й населені бідняками - про це достатньою мірою свідчили облуплені стіни, не кажучи вже про жалюгідного вигляду перехожих, які, сховавши під пахвами руки, зіщулившись, поспішали кудись у своїх справах. Колись на перших поверхах цих будинків містилися крамниці, але тепер усі вони були наглухо позабивані й поволі руйнувалися; заселені були тільки горішні поверхи. Деякі споруди, певно, давно б завалилися від часу, якби їх не підпирали великі дерев'яні бруси, вкопані в обочину бруківки. Проте навіть ці хисткі руїни, очевидно, правили за нічний притулок бездомним злидарям, бо нетесані доідки на дверях та вікнах були подекуди [52] 8і;>вані, щоб можна було пролізти досередини. У канавах стояла брудна, смердюча вода. Навіть дохлі пацюки, що гнили в цих нечистотах, були гидотно кощаві.

Біля розчинених дверей, до яких підійшов Олівер із своїм хазяїном, не було ні молотка, ні дзвоника. Тож, звелівши Оліверу йти слідом,- мовляв, нема чого боятись,- трунар обережно, навпомацки пройшов темним коридором і піднявся сходами на другий поверх. На площадці він наткнувся на якісь двері й постукав кісточками пальців.

Двері відчинила дівчинка років тринадцяти-чотирна-дцяти. Зазирнувши до кімнати, трунар відразу ж зрозумів, що саме сюди йому й треба. Він увійшов, Олівер - за ним.

В кімнаті було нетоплено, але якийсь чоловік сидів, скоцюрбившись, перед холодним каміном. Поряд з ним, присунувши до каміна ослінчик, сиділа стара жінка. В іншому кутку тулились одне до одного кілька обідраних дітлахів, а в маленькому закапелку навпроти дверей лежало щось, накрите старою ковдрою. Олівер, кинувши погляд у тоіі бік, затремтів і мимоволі притиснувся до свого хазяїна; він здогадався, що під ковдрою лежить труп.

Чоловікове обличчя було худе й дуже бліде, чуб і борода сиві, очі налиті кров'ю. Обличчя старої геть зморщилося, два останні зуби стирчали над нижньою губою, а очі були блискучі її пронизливі. Олівер боявся дивитись і на неї, і на чоловіка. Надто схожі вони були на пацюків, яких він бачив на вулиці.

- Не смій підходити до неї! - підхопившись, гнівно вигукнув чоловік, коли трунар наблизився до закапелка.- Назад! Будь ти проклятий, назад, поки живий!

- Пусте, друже! - мовив трунар, звиклий до горя в усіх його виявах.- Пусте!

- Слухай! - скрикнув чоловік, стиснувши кулаки й люто тупнувши ногою.- Слухай! Я не дозволю закопати її в землю. Вона і там не матиме спокою. Хробаки точи-тимуть її, хоч поживи їм не буде - від неї й так лишилися самі кістки.

Трунар не став відповідати на цю маячню; діставши з кишені мірку, він опустився навколішки перед покійницею.

- Ох! - вигукнув чоловік, обливаючися сльозами і вклякаючи біля ніг померлої.- На коліна, на коліна перед [53] нею ви всі, й затямте мої слова! Кажу вам, її заморили голодом! Я не знав, що їй так погано, поки в неї не почалася гарячка. І тоді я побачив, що від неї залишилися самі кістки й шкіра. В каміні не було вогню, в нас не було навіть свічки. Вона померла в пітьмі - в пітьмі! Навіть діток своїх не побачила наостанку, ми тільки чули, як вона пошепки кл-иче їх. Заради неї я жебракував на вулицях, і за це мене запроторили до в'язниці. Коли я повернувся, вона вже конала, і серце мов обкипіло кров'ю, бо її заморили голодом. Присягаюся господом богом, який усе це бачив,- її заморили голодом! - Він заголосив і, рвучи на собі волосся, повалився на підлогу; очі його закотилися, на губах виступила піиа. Перелякані діти залементували, але стара, яка доти сиділа незворушно, ніби й не чуючи того, що робиться довкола, гримнула на них, і вони принишкли. Тоді вона розпустила хустку на шиї вдівця, який усе ще лежав на підлозі, і нетвердою ходою підійшла до трунаря.

- Це моя дочка,- сказала стара, хитнувши головою в бік небіжчиці, й уста її скривились у безглуздій посмішці, страшнішій за смерть.- Боже, боже! Хіба не дивно: я, її мати, весела й здорова, а вона лежить отам холодна, заклякла! Воже, боже! Подумати тільки! Сміх, та й годі! Сміх, та й годі!

Бурмочучи щось, ця жалюгідна істота раз у раз заходилася огидним реготом, аж поки побачила, що трунар зібрався йти.

- Стривайте! - гучно прошепотіла вона.- Коли її ховатимуть - завтра, післязавтра чи сьогодні ввечері? Я опорядила її її маю йти за труною. Пришліть мені плаща - довгого теплого плаща, бо ж надворі така холоднеча. І перше, ніж іти, нам треба буде випити вина й закусити пирогом! А втім, нехай. Пришліть краще хлібця - буханку хлібця й кухоль води. Чоловіче добрий, ви ж пришлете хлібця? - занепокоєно спитала вона, хапаючи трунаря за рукав уже біля самих дверей.

- Авжеж, авжеж,- відповів трунар.- Усе, що забажаєте! - Він вирвався з рук старої і квапливо вийшов, тягнучи за собою Олівера.

Наступного дня (родині тим часом було надано допомогу: містер Бамбл сам відніс туди двофунтовий буханець хліба й шматок сиру) Олівер із своїм хазяїном повернулися до злиденного помешкання. Містер Бамбл чекав на них разом з чотирма мешканцями робітного дому, що мали [54] нести труну. На плечі старої й удівця накинули благенькі чорні плащі, потім трунар пригвинтив віко нічим не оббитої домовини, носильники завдали її собі на плечі й винесли на вулицю.

- А тепер наддайте ходи, бабусю,-^ прошепотів Сауер-бері на вухо старій.- Ми запізнимось, а священик чекати не любить. Ану, вперед, хлопці, налягайте на ноги!

Після такого наказу носильники побігли підтюпцем із своєю легкою ношею, а вдівець і мати небіжчиці подалися слідом, намагаючись не відставати. Містер Бамбл і Сауер-бері бадьоро чимчикували попереду, а Олівер, у якого ноги були не такі довгі, як у його хазяїна, біг збоку.

Проте, всупереч передбаченням містера Сауербері, їм можна було б і не поспішати: коли вони дійшли до занедбаної, зарослої кропивою ділянки цвинтаря, на якій ховали коштом парафії, священика там ще не було, а паламар, що сидів біля каміна в ризниці, висловив припущення, що прийде він десь за годину. Тож труну поставили край могили, і родичі небіжчиці стали в грязюці над нею, терпеливо чекаючи під холодною мжичкою, а якісь обідрані хлопчаки, приваблені цікавим видовищем, галасливо затіяли грати в піжмурки поміж могил, раз у раз для забави перестрибуючи через труну. Містер Сауербері й Бамбл, на правах близьких друзів паламаря, сиділи з ним біля каміна й читали газети.

Нарешті, через годину з гаком, містер Бамбл, Сауербері й паламар підбігли до могили, а слідом за ними з'явився священик, який на ходу надягав стихар. Містер Бамбл для порядку пригостив ціпком двох-трьох хлопчаків, а слуга божий, прочитавши з панахиди рівно стільки молитов, скільки встиг за чотири хвилини, віддав стихаря паламареві й пішов геть.

- Ну, Білле, закопуй,- сказав Сауербері могильникові.

Робота була неважка: в братській могилі стояло стільки трун, що від віка горішньої до поверхні лишалося всього кілька футів. Могильник засипав яму, сяк-так притоптав землю ногами, узяв- заступ на плече й пішов, а за ним, галасуючи, побігли хлопчаки, розчаровані тим, що розвага тривала так недовго.

- Ходімо, друже,- мовив Бамбл, поплескавши вдівця по спині.- Ходімо, бо зараз зачинять браму.

Вдівець, котрий як став над могилою, так і простояв увесь час непорушно, здригнувся, підвів голову, подивився [55] на Бамбла, ступив кілька кроків і впав непритом-еий. Божевільній старій було не до зятя: вона саме голосила через те, що трунар забрав у неї плащ. Тому на бідолаху хлюпнули холодною водою з кухля, а коли він опритомнів, його випровадили за цвинтарну браму, замкнули її і розійшлися кожен своєю дорогою.

- Ну як, Олівере,- спитав Сауербері, коли вони рушили додому.- Сподобалося?

- Так, сер, сподобалося, дякую,- відповів Олівер, по-вагавшись.- Але не дуже, сер.

- Ет, з часом звикнеш,- сказав Сауербері.- А як звикнеш, то воно тобі буде за іграшку, хлопче.

Олівер подумав, чи довго довелося звикати містерові Сауербері. Але вирішив, що краще цього не питати, і мовчки пішов до контори, міркуючи про все побачене й почуте.

Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.

ЗМІСТ

1. Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
2. Розділ І оповідає про місце, де народився...
3. Розділ II оповідає, як Олівер Твіст зростав,...
4. Розділ III оповідає про те, як Оліверові Твісту...
5. Розділ IV Оліверові пропонують інше місце,...
6. Розділ V Олівер знайомиться з товаришами по...
7. Розділ VI Розгніваний Носвими глузуваннями. Олівер...
8. Розділ VII Олівер бунтує далі Ной Клейпол...
9. Розділ VIII Олівер іде в Лондон. Дорогою...
10. Розділ IX містить подальші відомості про...
11. Розділ X Олівер ближче знайомиться із...
12. Розділ XI оповідає про поліційного суддю містера...
13. Розділ XII, в якому про Олівера дбають краще,...
14. Розділ XIII Тямущий читач знайомиться з новими дійовими...
15. Розділ XIV містить дальші подробиці про перебування О...
16. Розділ XV, що показує, як щиро любила Олівера Твіста...
17. Розділ XVI оповідає про те, що сталося з...
18. Розділ XVII Доля виявляє й далі неласку до...
19. Розділ XVIII Як Олівер проводив час у спасенному...
20. Розділ XIX, в якому обговорюється й ухвалюється цікавий...
21. Розділ XX, в якому Олівер переходить у розпорядження...
22. Розділ XXI Експедиція Надворі сірів похмурий...
23. Розділ XXII Грабунок - Агов! - почувся...
24. Розділ XXIII, який переповідає зміст приємної...
25. Розділ XXIV, в якому йдеться про річ майже не варту...
26. Розділ XXV, в якому знову повертаємося до містера...
27. Розділ XXVI, в якому на сцені з'являється нова...
28. Розділ XXVII спокутує провину одного з попередніх...
29. Розділ XXVIII, в якому йдеться про Олівера Твіста і...
30. Розділ XXIX знайомить з мешканцями будинку, до якого...
31. Розділ XXX оповідає про те, яке враження...
32. Розділ XXXI оповідає про критичне становище...
33. Розділ XXXII про щасливе життя, що почалося для Олівера...
34. Розділ XXXIII, в якому щастя Олівера та його друзів...
35. Розділ XXXIV подає деякі попередні відомості...
36. Розділ XXXV оповідає про незадовільне...
37. Розділ XXXVI дуже короткий і на перший погляд не такий...
38. Розділ XXXVII, в якому читач помітить суперечності,...
39. Розділ XXXVIII, який містить звіт про те, що відбулося...
40. Розділ XXXIX виводить на сцену вже знайомих...
41. Розділ XL Дивне побачення, що є продовженням подій, про...
42. Розділ XLI, який містить нові відкриття й показує, що...
43. Розділ XLII Оліверів давній знайомий виявляє...
44. Розділ XLIII, в якому оповідається, як Спритний Пройда...
45. Розділ XLIV Для Ненсі настає час виконати...
46. Розділ XLV Ной Клейпол одержує від Фейгіна таємне...
47. Розділ XLVI Обіцянку додержено Церковний...
48. Розділ XLVII Фатальні наслідки До світанку...
49. Розділ XLVIII Сайксова втеча З усіх...
50. Розділ XLIX Монкс і містер Брауплоу нарешті...
51. Розділ L Погоня і втеча Недалеко від того...
52. Розділ LI з'ясовує багато таємниць і...
53. Розділ LII Фейгінова остання ніч Судова зала...
54. Розділ LIII і останній Оповідь про долі...
55. ПРИМІТКИ Вперше під заголовком «Олівер Твіст, або Шлях...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate