Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: А. Ф. Бабицький. МЕТОДОЛОГІЯ АНАЛІЗУ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ І УПРАВЛІННЯ.
5.2. Сфери, рівні та схема саморегулювання й управління економікою виробництва
Стихійність, управління
і саморегулювання виробництва
У суспільному виробництві, як і у природі, стихійно те, що не пі-знано, і чим людина не в змозі управляти. Управління і саморегулю-вання — взаємопов’язані процеси. Вони ніколи не існують окремо і не можуть виявляти себе один без іншого.
У суспільному виробництві участь розуму обов’язкова. Тому тут говорити про повну стихійність безглуздо. Але і повну керованість, тобто відсутність явищ стихійності, стверджувати помилково. Співвідношення керованості та стихійності залежить від адекватності ке-рованого впливу масштабності, складності виробництва і поставле-ної мети. А це, у свою чергу, залежить від стадії розвитку виробництва та ступеня пізнання процесів, що відбуваються у ньому.
Управління є частиною виробничої системи і не може охоплюва-ти її всю. І те, що не керується, регулюється відповідно до причинно-наслідкових зв’язків.
Управління — штучне зовнішнє втручання в причинно-наслідкові зв’язки перебігу певного процесу.
Саморегулювання — самоврядування тієї частини причинно-на-слідкових зв’язків, яка не має штучного зовнішнього втручання.
Стихійність, або неприборкана сваволя “невидимоїруки”, у су-спільному виробництві — макроекономічний прояв нерегламентова-ного розрізненого управління на мікрорівні.
“Невидимарука”у суспільному виробництві — фінансово-економічна взаємодія виробничих і фінансових підрозділів на ринку засобів виробництва, робочої сили та фінансових послуг.
93
Отже, у суспільному виробництві завжди є фактори стихійності, управління і саморегулювання. “Невидима рука” може спричиняти як позитивні, так і негативні явища. Але часто нерегламентоване са-морегулювання і недостатнє управління призводять до небезпечної стихійності та, як наслідок, — до вкрай небажаних результатів. На-приклад, наслідками безконтрольних капіталовкладень у дрібнотоварному виробництві були періодичні кризи надвиробництва, в умовах великомасштабного виробництва — диспропорції, нестабільність, фінансові потрясіння і великі збитки.
Ціна управління чи неуправління в умовах розвинутого виробництва дорівнює ціні досягнення чи не досягнення потрібного рівня життя людей та економічної безпеки держави. Знайти необхідні методи і способи адекватного управління — одне з важливих завдань економічної науки.
Сфера і механізми саморегулювання виробництва
Сферою дії саморегулювання виробництва є мікроекономічні процеси на рівні підприємств, фірм та об’єднань, де відтворюються не виробничі елементи загалом, а лише їхні складові. Саморегулювання вирішує три завдання:
1) вироблення додаткового продукту та оплата праці зайнятої на виробництві робочої сили;
2) самостійне забезпечення життєздатності та дієздатності виробничих підрозділів (різних підприємств, фірм та їх об’єднань);
3) здійснення перерозподілу частини додаткового продукту, за-собів виробництва і робочої сили між підприємствами та їх об’єднан-нями.
Два перших завдання розв’язуються в міру сил і можливості самих підприємств, фірм та об’єднань. Щодо третього завдання, то перерозподіл засобів виробництва і робочої сили здійснюється з власних мікроекономічних інтересів, а не із загальносистемних, причому методами, не завжди прийнятними для держави, тобто для виробничої системи в цілому. Перерозподіл же частини додаткового продук-ту усередині виробничої системи та за її межами внаслідок торговельних, експортних та імпортних операцій відбувається як за усвідомлених і неусвідомлених дій самих підприємств, так і за незалежних від них обставин. Для виконання всіх трьох завдань саморе-гулювання повинне мати достатній ступінь свободи.
94
Саморегулювання виробництва здійснюється під впливом об’єк-тивних внутрішніх факторів (сил), властивих самому суспільному виробництву, і є природним стимулятором кругообороту виробничих елементів. Процес суспільного виробництва, як і будь-який інший процес у суспільстві й природі, здійснюється за спонукальної дії одних сил і протидії інших. На практиці частіше видно не причи-ни, а їх наслідок. Для розкриття сутності процесу необхідно визначи-ти його причинно-наслідкові зв’язки.
Суспільне виробництво загалом, будучи матеріальною основою життя суспільства, є системою, що саморозвивається. Вона містить першопричину, що відіграє роль внутрішньої “пружини” механізму, який надає руху усьому виробництву (див. тему 2.5, с 49). Хоча люди управляють виробництвом, об’єктивно вони є лише активними і па-сивними елементами цього процесу і теж підпорядковані дії того ж внутрішнього механізму, що приводить у рух виробництво. Цією внутрішньою “пружиною” є невичерпне прагнення людей задоволь-няти свої матеріальні потреби за мінімальних витрат праці. Макси-мум результату за мінімальної енергії — це те, що рухає виробницт-вом, як і всім у природі.
Однією зі складових “пружини”, що сама заводиться, є споживацький егоїзм або, за Адамом Смітом, образ егоїстичної людини, яка за умовою (2.15) визначається як
Б = max (T = min). (5.17)
Причому Б^Т за Тп^0. Б*>Б>Б**>0,
де Б — кількість уречевленої та живої праці, спожита учасниками виробництва; Т — кількість живої праці, затраченої в процесі виробництва; Т — кількість додаткової праці; Б* — максимально повне, Б** — мінімально допустиме споживання (у вартісному вираженні) самими учасниками виробництва.
Зростання споживання стимулює виробництво в тому разі, якщо воно не досягає верхньої межі насиченості й не знижується нижче від критичного значення, за якого ще зберігаються функціональні якості робочої сили. Зазначимо, що з погляду споживацького егоїзму споживання може перевищувати затрачувану працю. Відповідно додат-кова праця може бути негативною, тобто меншою від нуля. Але в та-кому випадку виробництво буде скорочуватися до нуля.
95
Іншою частиною “пружини”, що сама заводиться, є підприєм-ницький егоїзм, тобто прагнення отримати максимальний прибуток на вкладений у виробництво капітал (А), що за умовою (2.19) можна записати так:
T
/гп() = —= max; Б = min. (5.18)
Умови (5.17) і (5.18) визначають суперечливу егоїстичність учас-ників виробництва, що відображає суперечливість самого процесу виробництва. З одного боку, бажано споживати більше і менше зат-рачати праці, з іншого — щоб виробити більше матеріальних благ, потрібно здійснювати розширене відтворення засобів виробництва, а це неможливо без додатної додаткової праці.
На цьому прозаїчному егоїстичному механізмі й ґрунтується само-регулювання виробництва. Звичайно, можлива і не виключається при-родна потреба до праці, яка певною мірою властива кожному працездатному індивіду. Але тільки прагнення збільшити споживання мате-ріальних благ для забезпечення власного життя є і буде надійним стимулом до праці, а отже і постійною першопричиною виробництва.
Сфера і механізми управління виробництвом
Управління економікою виробництва — це напрямок на намічену траєкторію розвитку виробництва. Управління здійснюється як на мікрорівні (на підприємствах, в об’єднаннях і галузях), так і на мак-рорівні — в масштабі регіонів, країни і союзів країн.
Сферою дії управління виробництвом як виробничою системою є макроекономічні процеси з відтворення виробничих елементів зага-лом. Управління, або регулювання, повинне забезпечувати:
1) ефективну дієздатність виробничої системи в соціальних і екологічних умовах, що безупинно змінюються;
2) загальносистемні умови для достатньо високої прибутковості усіх виробничих підрозділів;
3) внутрішню економічну безпеку виробничої системи загалом та її складових;
4) зовнішню екологічну безпеку виробничої системи загалом та її складових;
5) соціальну спрямованість розвитку виробничої системи загалом та її складових.
96
Вирішення цих завдань є головною функцією управління економі-кою. У будь-яких, навіть у найбільш несприятливих, умовах виробництво повинне бути дієздатним, безкризисним і соціально спрямованим.
Виходячи з цих задач, потрібно забезпечувати функціонування чис-ленних підприємств, їх об’єднань, галузей та інфраструктурних систем. При цьому забезпечення життєздатності та дієздатності виробничої системи загалом істотно відрізняється від аналогічної задачі для окре-мих підприємств. Виробнича система, що складається з дієздатних під-приємств, сама може виявитися недієздатною. Прикладом може бути нездатність виробничої системи здійснювати внутрішній продуктообмін унаслідок порушення економічної структури виробничих елементів. І, навпаки, у дієздатній виробничій системі деякі підприємства можуть бути збитковими і недієздатними, але їхня збитковість може ком-пенсуватися прибутковістю інших підприємств.
Для успішного вирішення усіх п’яти завдань не досить підтриму-вати динаміку зростання валового продукту, національного доходу та інших макроекономічних показників, як це здебільшого відбува-ється на практиці. Крім того, потрібно підтримувати динаміку зрос-тання самої виробничої системи — швидкості та прискорення нарощування певних її структурних елементів, наприклад динаміку зміни співвідношення вартісної величини робочої сили, знарядь праці та предмета праці, що визначають економічну структуру виробничої системи загалом.
Для цього, по-перше, необхідно поставити завдання:
1) із зміни економічної структури виробничої системи (5.1);
2) щодо підвищення соціальної корисності виробництва (5.6) і при-росту матеріальних благ (5.2);
3) щодо приросту основного капіталу (5.4) і валового продукту (5.3);
4) стосовно середньої прибутковості у сферах відтворення робочої сили, знарядь праці, предмета праці й у виробничій системі в цілому (5.5).
По-друге, потрібно визначити параметри (5.9) - (5.16) економіч-ної політики та раціональні шляхи досягнення мети, виходячи з наяв-них ресурсів, внутрішніх і зовнішніх умов. Усе це загалом зводиться до визначення раціональної траєкторії та напрямку розвитку по ній виробництва.
Сучасний рівень розвитку виробництва вимагає саме такої поста-новки задачі. Застосовувані емпіричні методи прогнозування отри-
97
маних результатів на майбутнє вже не задовольняють ні практику, ні теорію. Потрібні аналітичні методи економічного аналізу і матема-тичні методи розв’язання завдань проектно-програмного розвитку виробництва в масштабі країни і навіть групи країн. Викладена ме-тодологія дає змогу це зробити. Зокрема, політична вимога того, що виробництво повинне бути соціально спрямованим, може бути строго науково обґрунтована, математично розрахована і на практиці реалізована найефективнішим способом.
Для виконання таких завдань органи управління відповідного ре-гіонального, державного чи міждержавного рівня повинні мати мож-ливість виконувати такі функції:
1) перерозподіляти в достатньому обсязі фінансові та матеріальні ресурси усередині виробничої системи;
2) утворювати достатні резерви фінансових і матеріальних ресурсів для виробничої системи;
3) регламентувати виробничу, фінансово-економічну і торгову діяльність усередині виробничої системи;
4) погоджувати виробничу, фінансово-економічну і торгову діяльність з іншими (зовнішніми) виробничими системами, Конкретизація функцій залежить від стадії розвитку суспільного
виробництва, рівня органів управління, співвідношення механізмів управління і значною мірою від використовуваних інструментаріїв виконання функцій управління. З розвитком масштабності виробництва роль централізованого управління зростає. Відповідно збіль-шується кількість функцій управління, ускладнюються інструментарії та методи їхнього виконання. З розвитком системи, що самоор-ганізується, а суспільне виробництво є саме таким, обсяг управління збільшується і методи управління ускладнюються.
Механізми, схема макроуправління економікою виробництва
Управління будь-яким процесом здійснюється шляхом впливу на нього з метою зміни перебігу процесу в потрібному напрямку. Щоб загальні макропроцеси кругообороту виробничих елементів не були стихійними, а відбувалися в потрібному напрямку і з потрібною ди-намікою, ними необхідно управляти. Для цього потрібні механізми управління. Як на мікро-, так і на макрорівні відповідно до функцій і способів державного управління існують три види механізмів:
98
1) законодавчі механізми, утворені системами юридичних законів, підзаконодавчих актів, загальноприйнятими правилами поведінки фізичних і юридичних осіб;
2) фінансово-економічні механізми, утворені фінансовими структу-рами, а також фінансово-економічними методами впливу органів управління на економічні процеси;
3) організаційно-технічні механізми, утворені державними органа-ми адміністративного і технічного управління суспільним виробництвом.
На макрорівні об’єктами управління є відтворення трьох виробничих елементів. Відповідно законодавчі, фінансово-економічні й організаційно-технічні механізми розподіляються за об’єктами управління:
- за відтворенням, використанням робочої сили і за відновленням середовища проживання людей;
- за відтворенням, використанням знарядь праці та за охороною навколишнього середовища від шкідливого впливу на нього виробництва;
- за відтворенням, використанням предмета праці та за відновлен-ням природних ресурсів;
У різному поєднанні за величиною і значущістю ці три види ме-ханізмів завжди існували та існуватимуть доти, доки буде суспільне виробництво. У певній формі вони наявні у всіх соціальних форма-ціях, незалежно від того, адміністративні чи ринкові (вартісні) фак-тори переважають в економіці держави.
Законодавчі механізми — це не стільки самі по собі законодавчі акти, скільки створювана ними система правового впливу на поводження фізичних і юридичних осіб, які перебувають у виробничих відносинах. Законодавчі механізми діють і тоді, коли в якійсь частині немає юридично оформлених законів, але є визнані правила — неписані “закони”. Наприклад, завжди визнається право власності на те, що добуто без участі інших. Так, усіма визнається, що гриб, знайде-ний у лісі, є власністю того, хто його знайшов, хоча навіть у розвинутому законодавстві такого правового акта поки що немає.
Законодавство більшою мірою визначає те, чого не можна вчини-ти, ніж те, що можна. При цьому переважають якісні норми закону: кому що повинно належати, заборонені види діяльності, вчинки та ін. Кількісні нормативи містяться здебільшого в законодавчих ак-тах оподатковування з розмірами передбачених штрафних санкцій,
99
але з розвитком виробництва внаслідок його технічного, соціально-економічного й екологічного ускладнення кількісні норми стають де-далі істотнішою частиною законодавства. Причому йдеться не тільки про законодавчі акти, в яких завжди багато кількісних норм, а й про самі закони. Надалі необхідно буде прийняти чимало законодавчих норм для кількісного визначення напрямку розвитку виробництва, внутрішньої та зовнішньої політики держави тощо. Потрібна для цього економічна теорія вже є.
Фінансово-економічні механізми макроуправління — це насампе-ред державна бюджетна, податково-фіскальна системи, державна фінансово-контрольна, а також фінансово-банківська системи в час-тині регулювання курсу валют, надання кредитів і фінансового впли-ву на структуру та розвиток економіки в цілому. Фінансово-економічні механізми будь-якого рівня забезпечують рух капіталів, товарів і праці. На макрорівні вони повинні забезпечувати безупинне і стійке злиття мікропотоків у макропотоки фінансових, матеріальних і тру-дових ресурсів у потрібному державі напрямку.
Адміністративно-технічне управління здебільшого уявляють поверхово як спрощене адміністрування за принципом “заборонити”, “дозволити”. Насправді організаційно-технічні механізми набагато складніші й їхні функції ширші. Вони, по суті, поглинають законодавчі та фінансово-економічні механізми функціонування суспільного виробництва і надають їм руху .
За допомогою саме організаційно-технічних механізмів діють всі інші механізми. Без них не можуть виявитися ні законодавство, ні фінансово-економічні механізми. Усе, що відбувається за участю розуму і що має потребу в узгодженні дій, вимагає організації.
Наприклад, у законодавчій сфері вже із самого початку зароджен-ня законодавчих актів необхідна організація їх розроблення, поряд-ку прийняття і набуття чинності. Для використання законодавчих актів потрібні норми юридичних операцій, порядок розгляду юридичних суперечок з різних питань господарської діяльності тощо.
Технічні механізми управління економікою виробництва містять стандартизацію виробів і сертифікацію продукції та вимірювальної техніки, сертифікацію видів господарсько-виробничої і фінансової ді-яльності, а також регламентування багатьох технологічних процесів. Наприклад, регламентується технологія підняття й опускання ванта-жу. Зокрема, забороняється піднімати вантаж трьома і більшою кіль-
100
кістю підіймальних кранів. Регламентуються техніка безпеки праці та пожежна безпека, ветеринарний нагляд, екологія та ін.
Органічне поєднання в необхідних пропорціях законодавчих, фі-нансово-економічних та організаційно-технічних механізмів дає змогу створити ефективну систему управління суспільним виробництвом на кожному етапі його розвитку. При цьому, незалежно від обраного варіанта економічної політики, завжди необхідно розв’язувати два економічних завдання:
1) підтримувати матеріально-фінансову збалансованість народного господарства, передусім щодо оплати праці;
2) підтримувати досить високу соціальну корисність виробництва, тобто його економічний ККД, щоб життєвий рівень людей відповідав рівню розвитку виробництва.
Для підтримання стабільності виробництва і споживання потрібно, щоб платоспроможність населення відповідала обраному варіан-ту економічної політики. Проте занадто висока платоспроможність, тобто надлишкове нагромадження грошей населенням, призводить або до інфляції грошей, або до дефіциту товарів, якщо ціни на них незмінні. Останнє було особливо характерним для соціалістичних країн, внаслідок того, що їх уряди намагалися утримувати досить високий рівень заробітної плати без розширення можливостей і потреб для її витрат.
Рівнем споживання матеріальних благ, платоспроможністю населення й інфляцією потрібно управляти. А отже, необхідно контролю-вати показник, що характеризує кінцевий результат цих процесів:
зл=—; Б =ХБШ (і = 1,2,...,10), (5.19)
д ДБ д г=і д
де Б .— кількість наявних матеріальних благ і-то виду (харчування, одяг,'житло та ін., див. тему 1.3, с 24) у поточних цінах, що вимага-ють оплати грошима; ДБ — поточна платоспроможність населення за номінальною вартістю грошей, які є в розпорядженні населення.
Соціальна корисність виробництва (див. тему 4.2, с 74, 75) визна-чається виробництвом і споживанням продуктів і послуг населенням, що залежить не тільки від величини використовуваних виробничих елементів, а й від їх співвідношення, тобто від економічної структу-ри виробництва. Тому соціальна корисність суспільного виробництва характеризується насамперед часткою %Бтієї частини виробничих елементів, що бере участь у відтворенні робочої сили (4.22):
101
A
A А=ЪЪАkl (к, I = 1,2,3),
k=1l=1
де Аъ — сумарна вартість виробничих елементів (А11, A21, Л31), що беруть участь у відтворенні робочої сили; А — сумарна вартість виробничих елементів (А,,) усієї виробничої системи.
Спряжений показник %А визначає частку виробничих елементів, що беруть участь у відтворенні знарядь праці та предмета праці, й характеризує технічність виробництва. Чим він більший, тим вищі озброєність праці та матеріаломісткість виробництва. Але чим більший показник %А, тим менший показник %Б, що характеризує соціальну корисність виробництва.
Управління матеріально-фінансовою збалансованістю і соціальною спрямованістю, а отже життєздатністю і дієздатністю виробничої системи в цілому (рис. 5.1), дає змогу забезпечувати безкризисне функціонування виробництва і спрямовувати його розвиток за напе-ред заданою траєкторією, надаючи достатній ступінь свободи для са-морегулювання виробництва на мікрорівні.
Саморегулювання здійснюється на ринках робочої сили, знарядь праці та предмета праці. На цих ринках править “бал” норма прибутку на вкладений у справу капітал.
Отже, в управлінні виробництвом варто дотримуватися трьох принципів:
1) досягнення достатньо високого значення економічного ККД — соціально-структурної корисності виробництва, що визначає його соціальну спрямованість (5.20);
2) досягнення достатньо високої прибутковості виробництва на рівні як підприємств і галузей, так і народного господарства в цілому;
3) забезпечення матеріально-фінансової збалансованості народного господарства, насамперед за оплатою праці (5.19). Застосування цих принципів дає змогу гармонійно поєднати управління із саморегулюванням ринкової економіки.
102
Рис. 5.1. Схема макроуправління виробництвом
Запитання. Завдання
1. У чому полягає постановка задачі спрямованого відтворення?
2. Якими коефіцієнтами визначається економічна політика відтворення?
3. Назвіть можливі варіанти економічної політики. Які основні ва-ріанти економічної політики відтворення?
4. Охарактеризуйте два основних економічних завдання, які повинні вирішуватися в управлінні процесами відтворення.
5. Поясніть функціонування сфери саморегулювання економічних процесів — дії “невидимої руки”.
6. Проаналізуйте три механізми управління виробництвом і їх роль у керуванні економічними процесами.
103
Книга: А. Ф. Бабицький. МЕТОДОЛОГІЯ АНАЛІЗУ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ І УПРАВЛІННЯ.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
