Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна. Переклад Ірини Стешенко

- Уставай! Що це ти собі надумав?

Я розплющив очі й оглянувся довкола - все намагався зрозуміти, де я. Сонце вже зійшло - виходить, я таки довго спав. Наді мною стояв батько; обличчя в нього було похмуре, опухле. Він спитав:

- Що це ти надумав з рушницею?

Я збагнув: він анічогісінько не пам'ятає з того, що витворяв уночі, й відповів:

- Хтось добивався до нас у двері, треба ж було чи мось оборонятися.

- А чом же ти мене не збудив?

- Та я пробував, але нічого не вийшло; не зміг вас розштовхати.

- Ну гаразд! Нічого тут стовбичити без діла та теревені розводити! Біжи-но краще на річку та оглянь гачки, чи не впіймалася, бува, яка рибинка на сніданок. Я за хвилину повернуся.

Він одімкнув двері, і я побіг до річки. За водою пливли різні цурупалки, гілля, шматки луб'я - видно, вода в річці почала прибувати. Ото розкошував би я зараз, якби жив у місті! Під час червневої поводі мені завжди здорово щастило; бо ж, тільки-но вода підіймалася, по річці завжди пливли колоди, шматки плотів - іноді по дванадцять колод разом; тільки й діла, що виловлювати їх з води та продавати на дров'яні склади та на тартак. [242]

Я йшов берегом, стежачи одним оком, чи не йде батько, а другим поглядаючи на річку,- чи не перепаде, бува, чогось годящого. Коли це раптом бачу, пливе човен, і то який! - футів тринадцять-чотирнадцять завдовжки; мов на крилах летить. Я й не роздягався - плиг у воду головою вниз, мов жаба, і швиденько поплив до човна. Я був певен, що в ньому хтось лежить, притаївшися на самому днищі, бо в нас частенько так жартують: бувало, підпливеш до самого човна, аж тут устає човняр і підіймає тебе на глум. Але цим разом вийшло не так. Човен був і справді порожній, тож я вліз у нього і пригнав до берега. Думаю собі, ото старий зрадіє, як побачить,- адже ж така штукенція варта доларів із десяток. Та коли я підплив до берега, батька ще не було видно, і я погнав човна до вузенької затоки, зарослої диким виноградом та верболозом, і враз мені майнула зовсім інша думка: я вирішив добре того човна заховати, а згодом, коли втечу, замість того щоб блукати по лісі, спущуся річкою миль на п'ятдесят та поживу собі на одному місці,- ну й чого ото справді тинятися пішки!

Це було зовсім близько від нашої хатини, й мені все здавалося, що йде мій старий, та я все-таки встиг заховати човна; потім обережно визирнув з-за кущів верболозу й побачив старого: він спустився стежкою до річки і саме цілився з рушниці в якогось птаха. Виходить, він вічого не помітив.

Коли батько підійшов до мене, я заклопотано витягував перемета. Він трошки погримав на мене за те, що я так довго вовтужуся, але я збрехав йому, буцімто ненароком шубовснув у річку і через те довго промарудився. Я ж знав: він обов'язково помітить, що я змок до рубчика, і почне розпитувати. Ми зняли з гачків п'ять сомів і подалися додому.

Ми обидва натомилися і після сніданку полягали спочити, але я й очей не заплющив - усе метикував, як. би його відбити батькові та вдові охоту розшукувати мене; це було б багато певніше, ніж ховатися від них і чекати на щасливий випадок; навряд чи встигну я далеко втекти, поки вони за мною похопляться,- мало що може статися! Думав я, думав, а нічого путящого не надумав; коли це батько устав на хвильку напитися води та й каже:

- Якщо хто-небудь іще колись вештатиметься навколо хати, збуди мене, чуєш? Той чоловік, мабуть, не з добром приходив. Я його застрелю. Гляди ж, збуди мене, якщо він прийде вдруге, чуєш? [243]

Після того він розлігся долі й знову заснув; оті його слова підказали мені, що треба робити. Ну, думаю собі, тепер я все так зметикую, що нікому й на думку не спаде мене розшукувати.

Десь під полудень вийшли ми з батьком знову з хатини і пішли на берег. Вода в річці швидко прибувала й несла з собою багато всякого дерева. Скоро показався шматок плоту - дев'ять колод, зв'язаних докупи. Ми погналися за ними човном і підтягли їх до берега. Потім пообідали. Інший на батьковому місці просидів би над річкою цілісінький день, аби лише наловити того колоддя якнайбільше, але мій старий не з таких. Дев'ять колод за один мах - то для нього було досить; йому заманулося негайно податись до міста і там їх продати. Він замкнув мене, узяв свого човна та й відплив до міста, а того плота потяг на буксирі. Було вже десь близько пів на четверту - я збагнув, що цієї ночі він уже не повернеться додому. Виждав, поки він відпливе подалі, тоді дістав пилку і знову заходився далі пиляти колоду. Перш ніж батько встиг переправитися через річку, я вже вибрався крізь діру на волю; він і його пліт видніли далеко-далеко на воді, немов маленька цятка.

Я забрав мішок з кукурудзяним борошном і відніс його в те місце, де я сховав човна; розхилив верболіз і поклав борошно в човен; тоді відніс туди ж таки й е&инячу поребрину; а там і сулію з віскі. Я забрав усю каву, весь цукор і весь, який був, порох та шріт; забрав пижі; забрав відро та баклажку; забрав ковша, та бляшаного кухля, та стару пилку, та дві ковдри, та казанок, та кавник. Я забрав ву дочки, й сірники, та ще й інші речі - одне слово, усе, що було варте бодай одного цента. Хатину наче мітлою вимели. Мені потрібна була й сокира, але я її не знайшов,- єдина сокира лежала між дровами, а я навмисно вирішив її залишити. Я виніс рушницю, і тепер уже міг вирушати.

Я дуже натоптав біля хатини, коли стільки разів пролазив крізь пропиляну дірку та повитягав стільки речей. Треба було якнайкраще ті сліди приховати, отож я старанно розрівняв пісок і притрусив пилом, щоб не видно було гирси. Потім я вставив випиляний шмат колоди ка старе місце й підклав під нього два камені, а одного припасував збоку, бо колода була трохи крива і не торкалася землі. Не знавши, що шмат колоди випиляно, ви за кілька кроків ніколи б того не помітили, до того ж діра була в задній стіні хатини і навряд чи кому спало б на думку ходити там та роздивлятись. [244]

Я обережно ступав по траві до самісінького човна, щоб не залишити ніяких слідів. Потім вирішив іще раз оглянути все довкола. Зупинився на березі й подивився, що діється на річці. Усе спокійно. Тоді я взяв рушницю й подався до лісу - хотів підстрелити птаха, коли це раптом де не візьметься дике порося: свині хутко дичавіють у наших краях, якщо, бува, заблукають сюди з якоїсь ферми. Я вбив те порося і потяг його до хатини.

Взяв я сокиру й виламав двері, причому намагався розбити їх та потрощити на цурпалки. Потім вніс порося до хатини, підтяг його ближче до столу, перетяв йому сокирою горло й поклав на землю, щоб витекла кров; я кажу «на землю», бо в хатині була тверда, втоптана долівка, а не дощана підлога. Ну, а далі взяв я старий мішок і наклав у нього каміння, скільки міг донести, й потяг того мішка від забитого поросяти до дверей, а звідти лісом до річки та й кинув у воду; він так і шубовснув на дно. Відразу ж було знати, що тут щось тягли по землі. От був би зараз зі мною Том Сойєр! Я знав, що він зацікавиться такою пригодою й зуміє прикрасити її. Ніхто не міг би дорівнятися Томові Сойєру в таких справах.

В кінці я висмикнув у себе жмуток волосся, добре закривавив сокиру, приліпив те волосся кров'ю до обуха та й жбурнув сокиру в куток. Після того обгорнув порося полами своєї куртки (щоб не капала кров), узяв його поперед себе й поніс, а коли я відійшов далеченько від хатини за водою, то кинув порося в річку. Тут мені набігла нова блискуча думка. Я дістав із човна мішок з борошном та стару пилку й відніс їх до хатини. Поставив мішок на старе місце і прорвав у ньому знизу дірку пилкою, бо ні ножів, ані виделок у нас і в заводі не було - батько, коли куховарив, користувався своїм складаним ножем. Потім я проволік мішок кроків на сто по траві й крізь верболіз на схід від хатини до мілкого озера миль із п'ять завширшки, що заросло густим очеретом,- на цю пору воно аж кишіло качками. Із протилежного боку з того озера витікала замулена річка, чи то струмочок, що тягся на багато миль,- не знаю куди, та тільки впадав він не в нашу річку. Борошно потроху сипалося з дірки і залишало тоненьку стежку до самого озера. Я ще кинув там батьків брусок, щоб скидалося на те, ніби його згубили. Потім зав'язав дірку шнурочком, щоб борошно більш не висипалося, й відніс мішка та пилку назад у човен.

Коли стемніло, я пустився човном за водою й зупинив його попід вербами, що схилилися над річкою, та й почав [245] там чекати, поки зійде місяць. Я міцно прив'язав човна до верби; потім перекусив трошки, а тоді ліг на дні човна, щоб викурити люльку та обміркувати дальший план. Лежу собі та й думаю: вони, звичайно, підуть перш за все до берега тим слідом, що його залишив мішок із камінням, і почнуть шукати мій труп у річці. А тоді підуть борошняним слідом до озера й кинуться вздовж річечки, яка з нього витікає, сподіваючись упіймати тих розбійників, що забили мене та пограбували речі. В річці ж ніхто не стане шукати, адже там і шукати нічого, крім мого трупа. Все те їм швидко надокучить, і вони перестануть про мене й думати. Чудово! Отже, я зможу жити там, де мені заманеться. Джексонів острів - найкраще для мене пристановище; я знаю той острів, як свої п'ять пальців,- туди ніколи ніхто не потикається. Звідти я зможу переправлятися ночами до міста, щоб повештатися трохи та поцупити все, що мені буде потрібне. Атож, Джексонів острів - найзручніше для мене місце.

Я таки добре натомився і сам незчувся, як і заснув. Коли ж прокинувся, відразу не міг добрати, де опинився. Сів я та й розглянувся на всі боки, навіть трошки злякався. А опісля згадав. Річка здавалася дуже широкою, на багато миль у широчінь. Місяць світив так яскраво, що я міг би перелічити всі колоди, які пливли річкою безгучно, мов чорні тіні, далеко від берега. Навкруги - мертва тиша; було знати, що вже пізно, та й пахло по-пізньому. Ви розумієте, що я маю на думці... не знаю, як це передати словами.

Я солодко позіхнув, потягнувся і тільки хотів був од-в'язати човна й рушати далі, коли це раптом по воді долинув до мене якийсь шум. Я прислухався і хутко второпав, що воно таке. То був глухий рівномірний стукіт, що його чуєш, коли тихої ночі в кочетах повертаються весла. Я визирнув з-під вербових віт: так воно й є - вдалині пливе човен, прямуючи до цього берега. Я не міг роздивитися, скільки було в ньому людей. Човен повільно наблизився, і я побачив, що в ньому сидить лише один чоловік. Думаю собі, чи то часом не батько, хоч я аж ніяк не думав, що він повернеться так рано. Течія знесла човна нижче за мене, а потім, ідучи вздовж берега, він знову почав пливти вгору тихою водою і пройшов так близько повз мене, що, про-стягши рушницю, я міг би торкнутися до весляра. Авжеж, то й справді був мій батько - та ще й тверезий, вирішив я, побачивши, як він веслує.

Я не гаяв часу. За хвилину тихо й швидко поплив униз [246] за течією, тримаючись у затінку попід берегом. Я промчав миль зо дві з половиною, а потім повернув до середини річки і відійшов від берега приблизно на чверть милі, а може, й більше, бо скоро мала показатися пристань, і звідтіля могли побачити й гукнути мене люди. Я намагався триматися серед колоддя, що його несла річка, і, вмостившися на дні човна, пустив його за водою. Я лежав, і відпочивав, та попихкував собі люлечкою, вдивляючись у небо; а на ньому - ані хмаринки. Небо видається таке глибоке, коли лежиш на спині, осяяний місячним промінням; я не помічав того раніше. І як далеко чути по воді такої ночі! Я чув, як на пристані гомонять люди. Навіть чув, що саме вони говорять,- кожнісіньке словечко. Один чоловік сказав, що тепер дні довшають, а ночі - коротшають. Другий відповів йому на те, що ця ніч не здається йому короткою,- і обидва тоді засміялися; жартівник кинув удруге свій дотеп, і вони засміялися знову; потім збудили ще й [247] третього чоловіка й переповіли йому те саме й сміялися, але той не сміявся; той тільки сердито буркнув їм щось і попросив, щоб йому дали спокій. Перший зауважив, що він обов'язково перекаже це дотепне слівце своїй старенькій - їй воно напевне дуже сподобається; хоч йому самому свого часу траплялося пускати дотепи ще й не такі - ого-го! Я почув, як один із тих чоловіків сказав, що зараз десь близько третьої години і він сподівається, що світати почне не пізніш як за тиждень. Після цього голоси почали віддалятися та віддалятися, і я вже не міг розібрати окремих слів, але все ще чув невиразний гомін та іноді сміх, що розлягався немов десь далеко-далеко.

Я плив тепер багато нижче пристані. Я підвівся й побачив Джексонів острів, що виріс переді мною милі за дві з половиною нижче за течією. Острів, геть зарослий лісом, стояв посеред річки - великий, темний і масивний, немов пароплав без вогнів. Не було й сліду тієї коси, що тяглася вище острова,- тепер уся вона зникла під водою.

Течія принесла мене туди дуже швидко. Мій човен промчав повз верхню частину острова, потім я увійшов у стоячу воду й пристав з того боку, що ближче до іллінойського берега. Я завів човна до глибокої бухти, яку я добре знав; мені довелося розхилити вербові віти, щоб забратися туди; і, коли я там прив'язав човна, ніхто, безперечно, не міг би побачити його з боку річки.

Я вийшов на берег, сів на колоду у верхній частині острова і почав дивитися на широку річку й на чорну деревину, що пливла повз мене, та на місто за три милі звідси, де ще блимало три-чотири вогники. .Величезний пліт плив річкою десь за милю вище від мене і швидко наближався до острова,- посеред плоту горів ліхтар. Я стежив, як пліт підповзає все ближче та ближче, а коли він проплив повз те місце, де я стояв, хтось там скомандував: «Гей, стернові! Повертай ліворуч!» Я чув це так виразно, немов той, що гукав, стояв поруч мене.

Небо вже почало ясніти; я подався до лісу і ліг трохи поспати перед сніданком.

Додати в закладки

  
Переклад Translate