Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна. Переклад Ірини Стешенко
Розділ XXVI
Ну, отож, коли всі розійшлися, король запитав у Мері Джейн, чи є в них вільні кімнати, і вона сказала, що в господі є тільки одна вільна кімната, в якій вона примістить дядечка Вільяма, а своєю власною поступиться дядечкові Гарві, бо її кімната трохи більша, сама ж вона піде до сестер і спатиме на розкладному ліжку; а на горищі є ще маленька комірчина, де лежить солом'яник. Король вирішив, що на солом'янику буде дуже зручно лакеєві - тобто мені.
Пішли ми з Мері Джейн нагору, й вона показала своїм дядькам ті кімнати; покої були скромні, проте затишні. Вона обіцяла забрати свої сукні та інший дріб'язок, якщо все те заважатиме дядечкові Гарві, але він сказав, що не заважатиме. Сукенки порозвішувано було на стіні, а перед ними, запинаючи їх, висіли ситцеві завіски, що спадали аж до самої підлоги. В одному кутку стояла стара скриня, в другому - футляр із гітарою, крім того, там була ще сила всіляких дрібничок, якими дівчата так люблять оздоблювати свої кімнати. Король зауважив, що з цим дріб'язком буде затишніше та приємніше, отже, не треба його чіпати. Герцогова кімнатка була невеличка, але дуже зручна, як і моє горище.
В них була прохана вечеря, і знову поприходили ті самі чоловіки й жінки, що були й уранці; я стояв позаду короля та герцога, чекаючи на їхні розпорядження, а решті гостей слугували негри. Мері Джейн сиділа на хазяйському місці, побіч Сьюзен, і бідкалася, що печиво було невдале, несмачні були маринади, а смажені курчата вийшли такі тверді, що їх і не вгризеш, та ще говорила багато пустих слів, до яких завжди вдаються господині, щоб витягти з присутніх компліменти; а гості ж наперед знали, [375] що вечеря буде розкішна, тож і почали все хвалити, кажучи: «І як ото вам пощастило так чудово загнітити печиво?», або: «Скажіть, коли ласка, де ви добули такі надзвичайні пікулі?» - і отак цілий вечір товкли воду в ступі, як то воно ведеться за вечерею,- ви ж і самі гаразд те знаєте. Коли все те скінчилося, я та Заяча Губа повечеряли на кухні недоїдками, а інші тим часом допомагали неграм прибирати зі столу й мити посуд. Заяча Губа взялася розпитувати мене про Англію і трохи не загнала мене на слизьке.
- Ти коли-небудь бачив короля? - питає вона.
- Це ж бо якого? Вільгельма Четвертого? Ну, звісно, він до нашої церкви вчащає.
Хоч я й знав, що він помер уже багато років тому, але [376] не прохопився про те й словом. Тільки-но я сказав, що він ходить до нашої церкви, вона й питає:
- Як... увесь час?
- Звісно, увесь час. Його лава якраз навпроти нашої - по другий бік амвона.
- Я гадала, що він живе в Лондоні.
- Авжеж, там. А де ж йому жити?
- Проте мені здавалося, що ти живеш у Шеффілді?
Відчуваю, що набрав у халяви! Ох, і вскочив же,- треба якось виборсуватися. Тож попервах удав я, ніби курячою кісткою вдавився, а тоді й кажу:
- Я мав на оці, що король тоді до нашої церкви вчащає, як приїздить до Шеффілда. Це буває лише влітку, коли він приїздить туди приймати морські купелі.
- Стривай, що ти мелеш, таж Шеффілд не на морі.
- Тю! А хто сказав, що на морі?
- Хто? Ти сказав.
- Ніколи не казав.
- Ні, сказав!
- А от і не казав!
- Ні, сказав!
- Ніколи я такого не казав.
- Ну, гаразд, то що ж ти сказав?
- Я сказав, що він приїздить приймати морські купелі,- ось що я казав.
- Добре, то як же він прийматиме морські купелі, коли там немає моря?
. - Слухай-но,- кажу я,- чи ти бачила коли конгре-сівську мінеральну?
- Атож.
- Ну, то ти мала їхати по неї до Конгрес-Спрінг?
- Звісно, що ні.
- Отож і Вільгельмові Четвертому не потрібно їхати до моря, щоб приймати морські купелі.
- А як же він їх приймає?
- Йому морську воду, як конгресівську мінеральну, у бочках привозять. У Шеффілдському палаці є печі,- а йому ж тільки тепла вона годиться. В морі така сила-силенна води, що її ніяк не нагрієш; та там і пристроїв для того нема.
- Он воно що! Було б так відразу й казати, то й часу не марнували б.
По її словах бачу, що цього разу вибрехався,- аж душа звеселилась. А вона далі питає:
- А ти теж до церкви ходиш? [377]
- Еге... щодня.
- А де ж ти там сидиш?
- Як? На нашій лаві.
- Чиїй лаві?
- Таж нашій - твого дядька Гарві.
- На його? А нащо йому та лава?
- Щоб сидіти на ній. А ти як гадала?
- От тобі й на! А я думала, що його місце на амвоні. А хай йому біс, я зовсім забув, що він же проповідник!
Ех, знову дав маху! Ну, то я вдруге вдавився курячою кісткою, щоб знову розумом розкинути. А тоді відказую:
- Отакої! Та невже ж ти гадаєш, що в церкві у нас тільки один проповідник?
- Авжеж, а навіщо ж більше?
- Навіщо? А казати проповіді королю! Не бачив я такого дівчиська! Та їх має бути щонайменше сімнадцять.
- Сімнадцять! Хай бог милує! Я б нізащо в світі їх усіх не переслухала, хоч би мені й пообіцяли за те царство небесне. Так, мабуть, довелося б сидіти на лаві цілий тиждень.
- Та де там! Вони не всі відразу проповідують в один день, а по черзі.
- А що ж тим часом має робити решта?
- О, не так уже й багато. Відпочивають собі на лавах, ходять із тарілкою - збирають у парафіян гроші на церкву, та мало там що! А часом і нічого не роблять.
- Ну, добре, а нащо ж їх така сила?
- Як нащо? А для годиться. Ти що, вже й цього не годна втямити?
- А нащо мені ті дурниці потрібні? І знати нічого не хочу! А як в Англії поводяться із слугами? Краще, ніж ми з неграми?
- Прирівняла! Слугу там взагалі за ніщо мають. Поводяться гірше, ніж з собакою.
- А дають їм спочинок на свята, як ми, приміром, на різдво та Новий рік, та ще от Четвертого липня?
- Ого, тільки цього ще бракувало! Зразу видно, що ти ніколи не була в Англії. Слуги, Заяча Гу... слуги, Джоан-но, цілісінький рік спини не розгинають. Які там свята! їх нікуди не пускають: ні до цирку, ні до театру, ані на негритянські грища подивитися,- нікуди!
- Навіть до церкви?
- Навіть до церкви.
- Але ж ти завжди ходиш до церкви.
Ет, знову вклепався! Я й забув, що служу в того старого [378] бовдура. Отож я почав їй ретельно пояснювати, що між лакеєм та звичайним слугою є велика різниця; лакей - хоче він того чи не хоче - повинен ходити до церкви й сидіти на лаві разом із хазяями, того вимагає закон. Але цього разу незграбно в мене те вийшло - мої пояснення її не вдовольнили. Бачу: не вірить вона мені.
- Ану,- каже,- заприсягнися, що ти не набалакав мені зараз сім мішків гречаної вовни.
- А хай мені очі повилазять, коли я не сказав тобі щирісінької правди! - кажу я.
- Ані краплиночки не збрехав?
- Ані краплиночки. Що правда, то правда! - стою я на своєму.
- Поклади руку на цю книгу й скажи ще раз. Побачивши, що це звичайний словник, я поклав на нього руку й сказав удруге. Вона начебто повірила й каже:
- Добре. Дещо там, може, й правда, та бий мене сила божа, якщо я зможу всьому повірити!
- Чому це ти не зможеш повірити, Джо? - запитала Мері Джейн, входячи разом із Сьюзен до кухні.- Не гаразд і нечемно так із ним розмовляти, він тут чужинець і далеко від своїх рідних. А що б ти заспівала, коли б із тобою так обійшлися?
- От ти завжди так, Мері,- завжди кидаєшся захищати людину, що її ніхто й не думає кривдити. Я ж йому анічогісінько лихого не зробила. Він тут почав був плескати не знати що, а я сказала йому, що не йму тим брехням віри. Оце й усе, нічого іншого я йому не сказала. Я думаю, така дрібниця не може його образити.
- Мені байдуже, чи то дрібниця, чи ні. Він гостює в нашій господі й він тут чужинець, отже, тобі не випадає таке казати. Коли б ти була на його місці, тобі було б соромно; ніколи не слід казати іншим людям щось таке, що могло б завдати їм сорому.
- Ой Мері, він же сказав...
- То пусте, що б він не казав - не в тім річ. Головне, щоб ти поводилася з ним лагідно і не нагадувала йому жодним словом, що він тут не на батьківщині й не серед рідних та друзів.
А я собі тим часом думаю: «Та невже ж я дозволю тому старому гадові обікрасти таку дівчину!»
Тут уже й Сьюзен втрутилася в розмову; й вона - хочте вірте, хочте як знаєте,- нагнала Заячій Губі розуму до голови.
А я собі тим часом думаю: «Та невже ж я дозволю [379] йому й цю другу дівчину так зухвало обікрасти?»
Потім Мері Джейн знову заходилася її навчати, та все привітно та лагідно - такої була вона вдачі: а коли скінчила, то бідолашна Заяча Губа зовсім знітилася й почала ревти.
- Ну, годі,- сказали сестри,- попроси в нього пробачення, та й уже.
Вона так і зробила; і зробила це зворушливо. Так зворушливо, що любо було її слухати, і я ладен був набрехати їй у сто разів більше, аби вона попросила в мене пробачення ще раз. Думаю собі: «Та невже ж я дозволю йому й цю третю дівчину так зухвало обікрасти?» Коли вона скінчила, всі троє дівчаток почали старатися, як би мені догодити, аби я почувався в їхній сім'ї як удома і зрозумів, що мене оточують щирі друзі. А я відчув, що я такий паскуда, такий негідник і падлюка, що в ту ж мить вирішив остаточно: хай мене чорти вхоплять, якщо я не врятую їм отих грошей!
Потім я подався геть із кухні, пояснивши, що хочу лягти спати, а сам собі думаю: є ні, ще треба дещо обміркувати! А як прийшов до себе на горище - сів і замислився. Може, до лікаря нишком звернутися та, розповівши йому про все докладно, викрити підлих шахраїв? Ні, нічого путнього з того не вийде! Він, чого доброго, ще скаже, від кого дістав ті відомості, а тоді король із герцогом як дадуть мені чосу, то й кісточок не позбираю. А може, потайки розповісти всю правду Мері Джейн? Ні, й це не годиться. Обличчя в неї надто відверте - вони вичитають з нього геть усе; адже ж гроші в шахраїв, і, збагнувши, чим тут пахне, вони дременуть як стій, захопивши з собою золото. А якщо вона когось на допомогу покличе, то я певен, що й мене у справу вплутають, а тоді чекай, коли там ще доберуть, хто саме винний, а хто ні. Отже, лишається єдиний шлях. Чи так чи сяк, а я мушу поцупити ті гроші; й поцупити їх обов'язково в такий спосіб, щоб не накликати на себе підозри. Король із герцогом натрапили тут на золоте дно й не заберуться звідси, поки не повитягають усього, що можна, не тільки з цієї сім'ї, а й з усього міста; тож часу маю досить, щоб здійснити свій задум. Я поцуплю гроші й сховаю їх у певному місці, а згодом, пропливши річкою вниз чималий шмат дороги, напишу Мері Джейн листа і поясню їй у ньому, де саме сховано ті гроші. І найкраще поцупити їх цієї ж ночі; лікар, напевне, не склав зброї й може наполохати шахраїв так, що вони поквапляться дременути звідси. [380]
Еге, міркую собі, піду ж я мерщій та обшукаю їхні кімнати. Нагорі у коридорі було темно, хоч в око стрель, але я добрався навпомацки до герцогової кімнати і вже зібрався був у ній понишпорити, аж тут мені спало на думку, що король навряд чи доручить комусь сховати гроші, крім своєї власної особи; ну, то я й подався до його кімнати й почав нишпорити там по всіх усюдах. Бачу, що без свічки у темряві не дам собі ради, а світити, звісно, не насмілився. Тоді я вирішив зробити інакше: десь заховатися та підслухати. Саме в цей час почув я їхні кроки і хотів був шугнути під ліжко; я кинувся до нього, проте на тому місці, де воно мало б стояти, його не було; натомість наткнувся я на завіски, за якими висіли сукенки Мері Джейн, тож я шугнув за них та причаївся поміж сукнями. [381]
Вони увійшли і причинили за собою двері. Перш за все герцог нахилився та зазирнув під ліжко. Мені аж серце тіпнулося з радощів, що я не знайшов ліжка, коли хотів був під ним сховатися. Та воно й зрозуміло: коли людина крадькома пробирається до чужої кімнати, то звісно, ховається під ліжко.
От вони посідали, і король почав:
- Ну, що там сталося? Кажіть коротко, бо нам більш годиться оплакувати разом з ними небіжчика, ніж отут сидіти, а то це ще може їм в око упасти.
- Атож, Капете. Мене все щось непокоїть; я не знаходжу собі місця. Отой клятий лікар каменем лежить на моїй душі! Я хотів би знати, які у вас плани. У мене з'явилася одна думка, і, здається, дуже вдала.
- А саме, герцогу?
- Найліпше чкурнути звідси, так десь годині о третій ранку, та податися річкою наниз із тим, що ми вже добули. Тим паче, що дісталося воно дуже легко - нам же його просто всунули в руки, і це тоді, коли ми гадали, що доведеться викрадати. Я за те, щоб зібрати манатки та й хода.
Мені аж моторошно стало. Ще годину чи дві тому все виглядало зовсім інакше, а тепер я трохи сторопів. Король лайнувся і сказав:
- Що?! Не спродавши решти майна? Заберемося звідси, як два телепні, та покинемо щонайменше на вісім чи дев'ять тисяч доларів добра, яке само так і проситься до наших кишень? А речі ж які добрячі - миттю б усе розхапали.
Герцог, одначе, на ту думку не приставав; він вважав, що вистачило б і торбини з золотом, не варто заплутуватися далі - то нешляхетно обдирати до нитки сердешних сиріток.
- Казна-що верзете! - заспокоював його король.- Ми, крім грошей, нічого не візьмемо. Адже ж лиха зазнають лише покупці, бо тільки-но з'ясується, що ми не справжні спадкоємці,- а це з'ясується, коли ми подамося звідси,- то й виявиться, що продаж той нечинний, і все майно повернеться до власників. Отож ваші сирітки одержать свій будинок назад, і досить з них; вони молоді та здорові і дуже легко зароблять собі на прожиття. Не турбуйтесь, поневірятися їм не доведеться. Розважте-но самі, герцогу: адже ж на світі тисячі й тисячі людей, яким ведеться багато гірше. Запевняю вас, вашим сиріткам не випадає нарікати на свою долю. [382]
Таким чином король забив герцогові баки, і той почав поступатися, а далі погодився, хоч і заявив, що вважає за величезне безглуздя баритися в цьому містечку, де такий небезпечний ворог, як лікар, підступає їм до горла. Та король заспокоїв його:
- Начхати нам на того лікаря! Що нам до нього? Адже ж усі місцеві дурні на нашому боці! А чи ж не вони складають у кожному місті переважну більшість?
Після цього шахраї наготувалися знову йти униз. Герцог сказав:
- Здається, ми сховали гроші в не дуже надійному місці!
Це мене потішило. Я вже почав був побоюватися, що так-таки нічого й не вивідаю. Король здивувався:
- Чому?
- Тому що Мері Джейн ходитиме тепер у жалобі: чого доброго, візьме та й накаже негритянці, яка прибирає тут у кімнатах, поскладати все це ганчір'я в скриню та й винести звідси. Невже ж ви гадаєте, що негритянка, якій потрапить до рук торбина з грішми, може встояти проти спокуси позичити з неї дещицю?
- Ох, і світлу ж голову маєте ви, ваша світлість! - вигукнув король і з тими словами почав нишпорити під завісками, лише за два чи три кроки від того місця, де я стояв. Я щільно притулився до стіни і завмер, а самого дрижаки б'ють: ой лишенько, думаю, що ж вони скажуть, якщо застукають мене тут? Що його робити, думаю, що його казати, якщо вони таки й справді мене побачать. Та не встиг я обміркувати мою думку й до половини, як король витяг торбину з грішми, і сном і духом про мене не здогадуючись. Потім вони взяли та й всунули торбину з грішми в розірваний солом'яник, що лежав під периною; запхали її глибоко в солому і аж тоді заспокоїлися: негритянка тільки перину перебиває, а з солом'яника витріпує порох разів зо два на рік, не частіше, отже, тепер гроші у безпечному місці, ніхто їх не знайде.
Але я пильнував свого. Вони ще не встигли зійти сходами вниз, а я вже тримав гроші в руках. Чкурнув я на горище, помацки дістався до своєї комірчини й сховав там торбинку - до кращих часів. Тут мені спало на думку, що треба буде знайти певніше місце для схову, десь у дворі, а то як помітять, що золото зникло, то поперекидають у господі все догори ногами,- я це добре знав. Я ліг у ліжко, не роздягаючись, але заснути не міг - так мені кортіло довести розпочату справу до кінця. Минуло трохи часу, [383] коли чую - король із герцогом знову піднімаються по сходах; я скотився клубком із солом'яника й припав підборіддям до верхнього краю драбини, що вела до мене на горище; лежу та й чекаю - що ж воно буде далі. Проте нічого не трапилось.
Я почекав, поки затихла в будинку вечірня метушня, а до вранішньої ще було далеко; і тоді я шаснув по драбині вниз.
Книга: Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна. Переклад Ірини Стешенко
ЗМІСТ
На попередню
|
|
