Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Важко знайти душу, в яку ще не ступала нога людини. / Юрій Меліхов

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка


ТРІЙЦЯ

1. Хоанна

Люблю читати мемуари, певно, тому і сам мрію їх написати. Та щойно віддаюся спогадам, відчуваю сумнів: а кому воно цікаво? Я не воював, не був шпигуном, не вбивав, навіть не займався політикою. Мою книжку неминуче складуть самі описи душевного стану, як у тих оповіданнях, що їх приносять мені гонористі письменники-початківці. Один мій колега зауважив: «Хто прискіпливий до своїх задумів, ніколи їх не здійснить. Найкращий спосіб щось написати - сісти й написати». Його слова чомусь додали мені впевненості. Тож скористаюся цим і переловім вам випадок, який стався упродовж трьох ночей 1929 року.

Першої з них, місячної ночі я зіткнувся на вулиці Монтевідео, між кварталами Кінтана й Уругвай, з реготливим і співаючим гуртом людей. Там була й жінка, така вродлива, така білошкіра, з тонкими рисами обличчя - вона відразу привернула мою увагу. Я аж укляк, витріщивши очі, а вона жартобливо вклонилася мені, без найменшого кепкування. А наступні дні я так чи інак вертався подумки до тієї пригоди на вулиці Монтевідео.

І ми таки з нею зустрілися. Звали її Хоанна Глюк. Далекий нащадок відомого композитора, вона народилася в Австрії, вчилася в Буенос-Айресі, точніше, в Бельграно, і була замужем за літнім поважним сеньйором, карним суддею, доктором Рікальдоні. Другої з тих трьох ночей в одному готелі помережаного яругами містечка Вісенте-Лопес (у будинку старовинної вілли з величезним садом, з якого мені запам'яталися лише евкаліпти й річковий краєвид) Хоанна зізналася, що тієї ночі, коли ми зустрілися на вулиці Монтевідео, їй наснилося, ніби я її викрав на «паккарді». Я відчув утіху і від своєї ролі в її сновидінні, й від марки автомобіля. Марнославство - доволі таки нице почуття.

Поїздом ми повернулися до Буенос-Айреса. Я провів Хоанну до її будинку на вулиці Тукуман; було близько другої ранку.

- Так пізно! А чоловік нічого не казатиме?

- Не хвилюйся,- відповіла вона. - Я все влаштую.

Мені хотілося вірити їй, хоч природна обачність остерігала: не піддавайся дурманові марнославства, щоб потім не каятись.

А вранці мене розбудив телефон. Я відразу впізнав шепіт Хоанни.

- Прощавай,- мовила вона. - Ми їдемо на віллу в Пілар. Я все розповіла чоловікові. Пробач.

«Я ж попереджав,- роздратовано подумалося мені. - А вона, бідолашна, була така певна. Що я можу вдіяти? Поки що - нічого. Чекатиму своєї нагоди».

На носі були іспити, тож я вирішив поринути в навчання. Одначе зосередитися не міг. І не знав, куди себе подіти. Чому вона вибачилася? І як розуміти її «прощавай» - «до зустрічі» чи «прощавай назавжди»?

Я і не уявляв, що так закохаюся в неї.

Ї повідомлення було несподіваним і вимагало прояснення. Знічев'я я переглянув у газеті колонку оголошень про продаж потриманих автомобілів. «Паккард»,- вичитав я,- випуску 1924 року, 12 циліндрів, у гарному стані, 600 доларів, майстерня Ландівара»; далі йшов номер будинку на вулиці Флоріди. Тоді я пробіг очима кіноафішу. Жодна із стрічок не привернула моєї уваги. В кінотеатрі «Петтіт сплендіт» показували «Шейха»; я його бачив кілька років [96] тому і запам'ятав - чи домалював пізніше в уяві - лише Родольфо Валентіно в арабському вбранні, верхи на коні з героїнею, яка сиділа позаду нього. Задзвонив телефон. Я припав до трубки й розчарувався; замість любого голосу приятель пропонував мені роботу: перекласти для адвокатського бюро документи з французької, пов'язаних із судовим позовом за незаконне використання назви відомого одеколону.

- Вони гарно платять,- переконував приятель. - Сто песо за сторінку. «Хай собі залишать»,- хотів відрубати я, проте вирішив, що робота хоч ненадовго віджене прикрі думки, і погодився. Попередивши матір, що вдома не обідатиму, я подався до контори. Там переглянув документи й поцікавився:

- А на коли потрібен переклад?

- На сьогодні.

Мене провели до кімнатчини з друкарською машинкою і всім необхідним аж до французько-іспанського словника й французького довідника з юриспруденції та права. До вечора я перекладав, перервавшись лише задля чашечки кави. Переклав, відредагував і надрукував. Вийшло шість сторінок. Із шістьомастами песо в кишені я помчав до майстерні Ландівара.

«Паккард» виявився сірою таратайкою з величезним капотом, окантованою двома рядами болтів, як у танка. Відкидний верх був як новенький, на боковинах запони - слюдяні віконечка. Я поїхав випробувати автомобіль разом із продавцем, сеньйором Вілелою - смаглявим, присадкуватим креолом, худющим і костистим, у строкатому костюмі і з напомадженим волоссям. Коли ми повернулися до майстерні, він поцікавився:

- То як ви його оціните, хлопче?

- «Паккард»? Десять балів! Але хотів би задати наївне запитання: а якусь ваду ця машина має?

- Не стану брехати, хлопче. «Паккард-12» - чудовий автомобіль з єдиною вадою, про яку всі знають. Жере багато бензину. Двадцять літрів на п'ятдесят кілометрів. На вашому місці я купив би менш потужний «паккард». Обійдеться дорожче, але вийде дешевше. Я дохідливо пояснив?

- Так, але я його не куплю.

- Бо хочеться дванадцятициліндровий?

- Не в тім річ. У мене шістсот песо з дрібняками. Якраз на машину й бензин.

- Примха, хлопче, кепський порадник. Ти справді купуєш?

- Так, якщо зараз і отримаю.

- За три дні, якщо твоя ласка. Завтра або післязавтра зателефонуй мені, сходимо до управління дорожнього руху і все залагодимо. Ось так, хлопче. Але не давай «паккардові» закрутити собі голову й заполонити душу.

- А я доїду на ньому до Пілар?

- Чому ж ні?

- Щовечора дощить.

- Покладися на моє слово. «Паккард-12» - що трактор, будь-яку багнюку здолає.

(Події відбувалися до 1930 року, коли шляхи ще були ґрунтові.)

Я отримав машину і проспектом Сан-Мартін, якщо не помиляюся, виїхав із Буенос-Айреса. Спершу витискав з неї, що міг, і на пагорбі Сан-Мігель помітив, що лишаю далеко позаду інші автомобілі. Тож в'їхав до Пілара, нахабно виробляючи кривулі, ніби горлав: «Дорогу мені, дорогу!»

Насправді ніхто не міг чути того крику. Все містечко сиділо по домівках, бо саме була обідня пора. У випадкового перехожого я запитав, як дістатися до вілли Рікальдоні. Проте його розлогі пояснення мало що дали. Я звернувся до іншого мешканця, але й тоді чимало покружеляв, поки дістався вілли.

Служниці, яка б відчинила, я збирався сказати: «Поклич сеньйору». Але двері відчинив чоловік. «Тим краще,- вирішив я. - Менше непорозумінь».

- Мені потрібна Хоанна,- мовив я йому.

- Заходьте, прошу,- відказав він.

То був високий блідий чоловік, значно молодший, ніж я сподівався. І хоча ця непередбачена обставина дещо мене збентежила, я, проте, вирішив: «Так навіть краще. Зчепитися з дідуганом мало приємного». [97]

Я пройшов до вмебльованої зі смаком вітальні. В каміні палахкотів вогонь, у вазах стояли квіти. Сходи вели на другий поверх.

- Я до Хоанни,- повторив я.

- Радий вас бачити. Часом досить поговорити, аби все з'ясувати.

- Я прийшов поговорити з нею.

- Я почув дзвінок у двері й поспішив відчинити сам, бо знав, що це ви.

- Звідки така певність?

- Ви знайомий Хоанни. А в моєї дружини дивовижна здатність: щойно вона про когось розповість, як він неодмінно з'являється.

Мене дратувала розмова, і я не бажав слухати патякання Рікальдоні. Та й кімната якось пригнічувала (ніяк не міг збагнути - чому) гостинними кріслами, що кликали сісти, каміном, квітами, численними фотокартками Хоанни: вона усміхалася на них, як і тієї місячної ночі на вулиці Монтевідео. Я спробував збагнути те, але тільки заплутався в думках і остаточно підупав духом. Щоб якось покласти край лоскотливому становищу, я рішуче попередив:

- Якщо ви її не покличете, сам піду шукати.

- Ви цього не зробите,- відказав Рікальдоні.

- Чому ж це? - скрикнув я. - Може, ви не дозволите? Побачимо!

- Що тут діється? - почувся згори голос Хоанни.

Вона стояла, тримаючись за поруччя сходів. Мені вона видалася вродливою як ніколи, трохи блідішою і насупленою. Волосся розсипалося по її плечах.

- Ось я тебе й розшукав! - гукнув я їй.

- Розшукав? - здивувалася вона. - А мене запитав, чи я того бажаю? Запала мовчанка. Потім озвався Рікальдоні.

- Я сам поговорю з хлопцем.

- Зроби ласку,- погодилася Хоанна. Вона пішла. Чути було, як грюкнули двері.

- Нічого не второпаю,- пробелькотів я.

- Через те, що її кохаєте? Але й ми теж кохаємо одне одного.

- Я гадав, що вона... - зітхнув я.

Я умовк, а Рікальдоні заговорив знову:

- Я чудово вас розумію: це боляче. Спробую викласти свої міркування. Те, що було між вами й нею,- миттєвий спалах. Зникло без сліду, власне - нічого й не було. Натомість у мене з нею - ціле життя.

Невже Хоанна обвела його круг пальця? Я остаточно розгубився, розуміючи, що годі й шукати пояснень. Лише спромігся докинути:

- А хіба те, що було між нами, не може стати життям?

- Чому ж ні? Проте, швидше за все, для вас то одна з багатьох пригод. Життя довге, у вас воно попереду. А ми з Хоанною пройшли його разом.

«Звичайна пісенька для безвусих юнців»,- майнуло мені, та водночас кольнуло інше: якщо Хоанна справді мене не кохала, то чоловік має рацію. Переможений, я тільки буркнув:

- Прощавайте.

Думки геть сплуталися: я вийшов з вілли і навіть забув, у який бік їхати, аби дістатися Буенос-Айреса. Звернув ліворуч, з голови не йшов сумний фінал нашого з Хоанною кохання. Та за мить подумав: а чи не забракло мені сміливості? Можливо, хоч інакше я мусив би брутально битися, як навіжений. Як не крути, а щойно я приїхав на «паккарді» (я вже уявляв себе шейхом на коні, ладним викрасти героїню), вони з чоловіком відразу мене виштовхали; навіть гірше: мене по-батьківськи виставив її чоловік. І хоч як це вражало моє самолюбство, то була гірка правда.

2. Доротея

Дорога, на початку широка й наїжджена, поступово обернулася на глинистий путівець поміж височенних дерев. «Треба б десь розвернутися і поїхати назад,- вирішив я. - Ця дорога не на Буенос-Айрес. Раптом я помітив чоловіка, що причаївся за деревом чи, можливо, став за нього, щоб в очі не било світло. Певно, я ще карався, що спасував перед Рікальдоні, бо подумки вирішив: «Більше такого не буде». І зупинив машину. [98]

- Це дорога на Буенос-Айрес? - поцікавився я.

- До «Відкритих дверей».

Чоловік вийшов з-за дерева, всміхнувся і некліпно витріщився на мене. Низькорослий, оцупкуватий, розкошланий і неголений, він мав бліде обличчя, хоч сам був смаглявий, аж червонястий, наче жарина. «Схоже, втік з божевільні»,- майнула мені думка. По правді, я побоююсь божевільних.

- А розвернутися можна? - знову спитав я.

- Застрягнете,- відказав він. - Метрів за п'ятсот є утрамбований схил.

- Підкинути вас туди?

- Якщо ваша ласка. - Він заліз у машину, вмостився і докинув: - А таки зручно.

Я увімкнув першу швидкість і натиснув на акселератор. Двигун заревів, проте машина не зрушила.

- Так ще більше загрузнете,- застеріг чоловік. Він виліз, назбирав гілок і підклав під задні колеса:

- Коли подам знак, рушайте. Я штовхатиму.

Колеса знову забуксували. Чоловік вийшов з-за машини. Вимазане багнюкою обличчя здалося ще блідішим і схвильованішим.

- Треба ще гіляччя.

Зненацька вдарила злива. Крізь слюдяні шибки я бачив, як дощ змиває бруд з його обличчя. Я прочинив дверцята і гукнув:

- Сідайте!

- Надто великий автомобіль,- скрушно зітхнув він. - Коли вщухне дощ, підкладу ще гілок, і він рушить. А їздити в такій машині - розкіш.

У пориві великодушності я пообіцяв підкинути його додому. Помовчав, а тоді спитав:

- Де ви живете?

- У «Дверях». Точніше, у «Відкритих дверях». Це божевільня, знаєте? Але не хвилюйтеся: хоч мене й мають за схибнутого, я не хворий. Я подружився з лікарем, і він домовився, щоб мені виділили ліжко й годували. А я за це відробляю як електрик. Отака халепа. Я електрик-любитель, аматор. Та це тепер ним став. А колись був не електриком.

- А ким?

- О, те було майже двадцять років тому. Наче в іншому житті. Я викладав літературу.

- В університеті?

- У школі. Мені страшенно подобалася робота. Але мусив піти, бо не поладив з директрисою.

- Аз ученицями?

- З ними все було гаразд.

- А звідси далеко до «Відкритих дверей»? Він визирнув з машини.

- Ні, я так щодня гуляю. То ви хочете повернутися назад? Як це ви збилися з дороги?

- Ніколи тут раніше не бував.

- Розшукували якусь жінку?

- Чому саме це спало вам на думку?

- Та так. Здалося.

Він виглядав людиною при ясному розумі, але те, що він перебував у божевільні, дещо непокоїло мене. Я вже міркував собі, чи довго витримаю з душевнохворим у машині, де темніше, ніж надворі, а злива й пориви вітру так батожили й хилитали її, наче от-от перекинуть.

- Ваш друг - це лікар, що вас лікує?

- Мене ніхто не лікує. А мій друг, доктор Лусіо Еррера, це лікар, який мене оглядав, коли я прибув. У нас із ним була довга розмова.

- Атож.

- Я розповів йому про себе, а він мені - про себе.

- Лікар розповів вам про себе?

- Про своє життя. Досить сумна історія, як на мене. Хочете послухати? Я погодився. В моєму становищі важило все, що хоч якось могло розрадити. [99]

Тож мій попутник почав розповідати:

У лікаря та його дружини Доротеї Лартіге була донька, теж Доротея. Батьки любили одне одного і довгі роки жили щасливо. Проте лікар аж надто поринув у роботу й повертався додому як наелектризований. Спалахували сварки. Що, зрештою, й призвело до розриву і розлучення. А через деякий час дружина, прихопивши доньку, подалася у Францію до родичів.

- І він не заперечував?

- А навіщо? Він так само кохав дружину, поважав її і вважав порядною жінкою.

- Лікар Еррера,- провадив мій співрозмовник,- з головою поринув у роботу, то була його пристрасть. Та й ніколи, як він мені зізнався, було віддаватися спогадам. Проте з плином років дедалі більше відчував відсутність дружини. Кохав її усім серцем і з його слів, за щасливе подружнє життя навіть не уявляв, як вона йому погрібна. Без неї він почувався самотнім. У клініці, де він працював (якщо не помиляюсь, у «Милосердному притулку»), познайомився з посланницею одного добродійного товариства, молодою сеньйоритою, високою, білявою, веснянкуватою моралісткою; вона нагадала йому Доротею. «При першому погляді їх можна було сплутати»,- казав лікар. Схожість виявлялася скорше не в рисах обличчя, а ході, кольорі волосся і шкіри. Він побачив її і відразу закохався. Його так і поривало звіритися, що кохає її, бо вона так нагадує йому колишню дружину. Певно, палке бажання розповісти про Доротею спонукало його до думки, що чарівна схожість обох жінок випливає з їхньої внутрішньої спорідненості, а це виключає будь-яку образу на його слова. Коли посланниця почула ім'я, то перепитала: «Яка Доротея?» «Лартіге»,- відповів він і поцікавився, чи їй не казали, що вони схожі. «Я б цього не перенесла».

Знічений, він не дослухав усього до кінця, але виразно розчув: «Ота божевільна, посміховисько чоловіків». Якось, трохи оговтавшись, він запитав, чи знайома вона з нею. Ні, хоч і жили в одному будинку на проспекті Травня: посланниця на третьому поверсі, з матір'ю та братом, а Доротея - на п'ятому. (Еррера засвідчив: невдовзі після розлучення Доротея переїхала в квартиру на проспекті Травня.) Посланниця підкреслила, що ліфт у будинку був чорний, з кутого заліза, прикрашений візерунками й квіточками. «Клітка в стилі рококо». «Це не істотно»,- зауважив лікар. «Вкрай істотно. Мій брат якось пізно повернувся додому й розповів, що та божевільна благала покохати її в ліфті, поки доїдуть до третього поверху. Мовляв, кабіна непрозора і двірник не побачить». Бідолашний Еррера ледь чутно запитав: «А він щось бачив?» «Якось власновіч бачив рухомі картинки, які влаштувала та пропаща. Двірник-іспанець був балакучий і кількома яскравими штрихами змалював сцену, якої я ніколи не забуду».

Пасажир у машині вмовк, а я зауважив:

- Уявляю лікареве розчарування.

- Скоріше подив, а тоді й огиду До посланниці, як він мені казав. І прагнення захистити Доротею, єдину кохану.

- То його це не вразило?

- Можливо, і вразило, але в розмові про це не згадав. Так чи інакше, заспокоївшись, лікар зрозумів, що той випадок засвідчив глибину самотини, в якій ми опиняємось, коли втрачаємо коханих. «Я був у розпачі,- пояснив він мені. - Інакше б хіба добачив у тій посланниці неіснуючу схожість з дружиною». Він усвідомив, що вони з Доротеєю палко кохали одне одного, а тому, засліплені роздратуванням, припустилися непоправної помилки. Він мріяв схопити її в обійми і сказати, що не може без неї.

- А де була його дружина? - поцікавився я.

- Лишалася у Франції, в якомусь південному містечку. Здається, По.

- То ваш друг Еррера сів на перший пароплав?

- Він листом попередив про свій приїзд. Бо не хотів з'явитися зненацька, як той божевільний, і вигукнути: «Ось я тебе й розшукав!» Він давно не отримував звісток від Доротеї. Обоє не любили листуватися, хоч раніше вона вряди-годи озивалася, повідомляла про здоров'я та про доньчине навчання.

- Що ж далі? [100]

- І от він отримав листа. Тремтячою рукою розірвав конверт і витяг аркушик машинописного тексту з підписом «Доротея». Перш ніж уважно прочитати, ковзнув по листу поглядом. В око впали слова «Мама дуже хворіла й померла 17 квітня». «Як це може бути? - здивувався він. - Адже сеньйора (так він називав тещу) померла кілька років тому». Він прочитав останнє речення: «Твоя дочка Доротея». Розгублено перечитав фразу «Мама дуже хворіла й померла 17 квітня». У цих кількох словах він шукав якийсь прихований підтекст, якесь пояснення, хай і дивовижне, проте вірогідне, яке б спростувало страшну звістку. Вже уважно прочитав лист. З окремих речень і передусім із загального тону зрозумів, що донька вже оговталася від нещастя. Тепер вона жила в Бурдео з тіткою Евангеліною Беллок і щойно відмінно склала іспит з архітектури після першого курсу.

Бідолаха Еррера був такий приголомшений, що на звістку про доньчині успіхи в університеті відчув лише прикрість. Він зволікав з відповіддю, неспроможний написати листа. І відкладав поїздку до Франції, щоб постати перед донькою, коли трохи отямиться від розпачу.

Колишня самотина уявлялася йому тепер продовженням їхнього кохання, пасткою, що з неї він майже сам доброхіть вислизнув. Тепер він спізнав, що то бути непоправно самотнім. Хіба що, думав він...

- Що «хіба що»?

- Хіба що відкинути образу на доньку, яка засмутила його не так нечуйністю, як нетактовністю. Адже щось мусило передатися їй від матері - зрештою, вона її донька і довго жила з нею. Скільки? Значно більше, ніж він сам прожив з Доротеєю. Тож знову написав, попереджаючи про свій приїзд. І пустився в дорогу, не дожидаючись відповіді.

Подорож через океан здалася йому нескінченною. Удосвіта останнього дня, в Біскайській затоці, корабель після набридливої рипучої хитавиці раптом поплив напрочуд спокійно. Еррера встав і вийшов на палубу. Був погожий ранок. Прозоро-смарагдовою річкою, повз розлогі зелені лани вони припливли до Бурдео. Розповідаючи мені, він наче знову навіч бачив ту картину. Йому спало на думку, що такий чарівний приїзд - добра прикмета.

Поки корабель підпливав річкою, маневрував біля причалу, поки лікар зійшов на берег, минув ранок. Еррера поїхав на таксі до готелю «Піренеї», якщо мені не зраджує пам'ять. Залишив речі в номері і спустився до ресторану, де швидко поснідав. Тоді запитав у швейцара, чи далеко живе сеньйора Беллок. «Хвилин десять пішки»,- дістав відповідь. Була третя година. Він вийшов з готелю, але відразу подумав: «Такої спекоти вони, певно, відпочивають». Боячись прийти невчасно, трохи поблукав біля готелю, поки ноги самі не понесли його вперед. О четвертій він уже стукав у двері сеньйори Беллок. Консьєржка повідомила, що всі поїхали на канікули. «І сеньйорита Еррера?» - спитав він. «Сеньйорита Еррера? Такої не знаю»,- здивувалася консьєржка й додала, що сеньйора Беллок поїхала разом із сеньйором і сеньйорою Пояре. Вона знову кивнула головою і повторила: «Всі поїхали в По, всі - в По».

Він повернувся до готелю і запитав у швейцара, де в Бурдео навчають архітектури. Той відповів, що в Школі красних мистецтв. Лікар поцікавився, чи далеко це. Ні, але школа зачинена. «Все зараз зачинено,- запевнив швейцар. - Серпень, тривалі канікули, треба зібрати виноград». Еррера сказав, що хотів би поглянути на школу. Як йому туди дістатись? «Як і до церкви Сент-Круа». «А як пройти до церкви?»

Пояснення було зрозумілим, а шлях виявився неблизьким. Школа справді стояла зачинена, дзвоника не було, тож лікар постукав важким металевим кільцем. Педель, який трохи відхилив двері, на його запитання мовив: «Студентка Еррера? Не знаю такої. Навряд щоб якась дівчина обминула мою увагу».

Того ж вечора він вирушив поїздом до По. Коли ж дістався готелю, то почув: «Вечеря вже скінчилась, але якщо спуститеся до ресторану, вам не дадуть померти з голоду». В напівтемному ресторані був лише один стіл, але довжелезний (як у будинках, де живуть великі родини). Для лікаря ввімкнули трохи світла і побажали: «Смачного!» Чи то він зголоднів, чи то далося взнаки нервове збудження, але з'їв таки чимало.

Попри втому, спав він неспокійно. Переслідували лихі видіння. В одному сні [101] відмінні доньчині іспити виявлялися брехнею; в іншому він розшукував доньку по всій Європі й на півночі Африки. У Марокко, в поганої слави турецьких лазнях, він натрапив на її слід, але саме прокинувся.

О сьомій ранку спустився в ресторан поснідати. За столом уже сиділи відвідувачі. Якийсь велетень, убраний як на весілля, підвівся і потиснув лікареві руку. «Мене звуть Касо,- представився він. - Сеньйор Кастера, власник готелю, сказав мені що ви аргентінець. Я щороку буваю в Буенос-Айресі і вже заборгував гостинністю аргентінцям. Так що я до ваших послуг». Еррера поцікавився, чи він їздить до Буенос-Айреса у справах. «Значною мірою,- відповів місцевий Геркулес. - Виступи з класичної боротьби в казино. Там збирається вся наша трупа - Констан ле Марін, баск Очоа та інші. А що вас привело сюди?» «Погостювати в доньки»,- відповів Еррера. «У нас у По жила сеньйора, яка померла, від неї лишилася молода сеньйорита з таким самим, як у матері, ім'ям». «Це мої дружина й дочка». «У сеньйорити прізвище вже не Еррера,- повідомив Касо. - Тепер вона сеньйора Пояре. Як ви, певно, знаєте, весілля зіграли в липні». «Пояре,- втрутився один із тих, що сиділи за столом,- відкрив тут справу по продажу настоянок з лікувальних трав з таким собі Лакостом. Лакост доставляє трави з гір (він промовив гір з розкотистим «р»), а Пояре вже розподіляє по аптеках. Сумніваюся, що вони зіб'ють на цьому статок». «Сходжу до вілли Ксіла, що належала Лартіге, дізнатися, чи вони там»,- заявив Еррера. «А навіщо? - здивувався Касо. - Я зараз з'ясую по телефону».

За мить він повернувся: «Вони в Салі-де-Берн. Це мальовниче містечко на річці серед дерев; воно існує завдяки гарячим джерелам, точніше, тим, хто в ці джерела вірить». «А чи дістанусь я туди до обіду?» «Ще немає восьмої,- відказав власник готелю. - Якщо сядете на поїзд о чверть на десяту, то до опівдня будете в Салі».

Еррера склав валізи, розрахувався. Касо зголосився підвезти його до станції. Коли вже вирушили, запропонував: «Чи, може, зробити коло й показати вам По?» «Я хотів би глянути на віллу Ксіла». «Годиться. Тільки, вибачте, проїдемося з вітерцем. Часу обмаль, а вілла на околиці міста, по дорозі на Бурдео».

То був сірий будинок із бляклою побілкою, високий і вузький, під шифером, оточений деревами. Еррера вийшов з машини і постояв, розглядаючи його.

Потім повернулися до центру міста, забігли на станцію і Еррера майже на ходу вскочив у вагон.

Мальовнича річка понад залізницею сповнила його спокоєм. Короткочасне й сумне навідування до будинку, де померла дружина, не вкинуло Ерреру в розпач. Зрештою, він лишиться з Доротеєю. Давно вже він не називав доньку по імені.

У Пуйо - чи щось подібне - він зробив пересадку, а незабаром, уже в Салі, зняв кімнату в готелі. Здається, готель «Парк». Консьєрж сказав, що в його книзі не записано нікого під прізвищем Пояре, але найкраще шукати, кого потрібно, біля гарячих джерел. І пояснив, що треба пройти вулицею, на якій готель, потім повз казино, а тоді прямісінько до процедурного закладу.

Інтер'єр лікувального приміщення був у маврітанському стилі. Еррера раптом відчув незрозумілий і неприємний переляк. Але настрій перемінився, коли увійшла донька й кинулася йому в обійми, вигукнувши: «Не можу повірити!». «Я також»,- підхопив Еррера. «Мені здалося, що ти образився. Не отримавши відповіді, я подумала, що мимохіть скривдила тебе. А написати вдруге не наважилась». «І я не отримав відповіді на листа, в якому писав, що приїду». «Я його не одержала. Мабуть, чекає на мене в По чи в Бурдео». «Ти задоволена заміжжям?» - спитав Еррера. Донька відповіла, що не повідомила про весілля, оскільки боялася писати вдруге; та й не мала змоги надіслати видруковане запрошення. «Як я мучилась! - згукнула вона. - Мама померла, і я, як мені здавалося, викликала в тебе сумні спогади. Думала, ти не пробачив, що в мене мамине ім'я, а проте я зовсім не така, як вона». Він поцікавився про Пояре. Той страждав анемією. Тому вони й приїхали до Салі. Але, схоже, теплі ванни викликали в доньчиного чоловіка побічні ефекти, й він не наважувався виходити з готелю. «Проте всі кажуть,- докинула вона,- що таке на початку лікування трапляється». Він запитав, як почувається вона сама. «Я почуваюся чудово,- [102] заспокоїла його Доротея. - А записалася на лікування, щоб скласти товариство чоловікові. Тож тепер і користуюся нагодою, оскільки все оплачено».

Поки вони простували обсадженою деревами вулицею, він подумав, що хотів би жити в Салі. Йому пригадалися слова: «Мальовниче містечко серед дерев». Листя на кронах було таке густо-зелене, що навіть тінь від них здавалася зеленкуватою. Біля готелю «Парк» Еррера зауважив: «Я зупинився тут». «Нам не по кишені така розкіш»,- озвалася дочка. Невдовзі вони підійшли до «Отель де Парі». «Атож, це не «Парк»,- усміхнулася Доротея. У вестибюлі побачили Пояре; той підхопився з крісла й поспішив назустріч, простягаючи Еррері довгу руку з холодною і вологою долонею. Він був рожевощокий, білявий, з проділом посередині. «Сеньйоре,- представився він,- я ваш зять» (французькою - beau-fils).

Еррера відзначив, що «Отель де Парі» цілком пристойний, І запросив молодят на другий сніданок до готелю «Парк». На що Пояре несподівано твердо, мало не роздратовано заперечив, мовляв, у Франції він гість, і «навіть найнижча категорія готелю не виправдає нехтування господарями своїх обов'язків». Тож снідатимуть вони в «Отель де Парі», а сеньйор Еррера буде їхнім гостем.

За сніданком Пояре розповів про цілющість принаймні шести-семи гарячих джерел на Піренеях і підсумував, що, коли вірити місцевому лікареві Реклю, Салі - королева солоних вод. «А проте ванни вам не пішли на користь»,- зауважив Еррера. «З незалежних від мене причин,- уточнив Пояре, і погодився, що лікування в перші дні викликало в нього несподівані наслідки. - Та будьте певні, я жодного разу не сьорбнув і ковтка того теплого розчину».

Після сніданку зять пішов до своєї кімнати, бо прописаний режим вимагає денного сну. А Еррера з донькою узяли напрокат автомобіль і поїхали дивитися околиці, минаючи хутори, селища й містечка. Еррера захоплено розглядав навколишні будинки. Майже всі під шифером, вони були великі й гарні. Тим часом Доротея без кінця теревенила про свого чоловіка, який втілював у собі найдивовижніші чесноти, а також про архітектурну науку, найпершим завданням якої було зведення жител «менших за розмірами, але продуманіших і практичніших, а тому й привабливіших за тутешні будівлі». «А що в них поганого?» - наважився спитати батько. «Перевитрата матеріалів і простору. От якби ти міг поговорити з моєю викладачкою, сеньйоритою Веллан, ученицею Ле Корбюзьє, що підписує її проекти». Еррера трохи не спитав: «Хто із них кого дурить?», але вчасно похопився, бо це прозвучало б нечемно, тож уголос промовив: «А хто такий Ле Корбюзьє?» «Перша людина в нашій царині,- пояснила донька. - Геній сучасної архітектурної революції».

Коли нарешті він увечері опинився в своєму готелі «Парк», то почувався втомленим і засмученим. Для втоми були причини: переїзди, хвилювання останніх днів. А от для смутку? Можливо, Пояре? Ні, він не схожий на негідника - чого ще вимагати від чужого подружжя? Чи це доньчин задум замінити тамтешні будинки на сучасні споруди так прикро його вразив? Можливо, вона й помиляється, але ж він у цьому нічого не тямить. Так чи так, то був, імовірно, один із тих проектів, що ніколи не здійснюються. Найліпше в такому душевному сум'ятті вдатися до розумних доказів, тому він і мовив сам собі: «Зрештою, все це мене не обходить». Але не заспокоївся, а засмутився ще більше.

Йому здалося, що за ніч він і на мить не стулив очей, хоч добре пам'ятав, як одного разу злякано скинувся, бо наче знову опинився в турецьких лазнях з кошмару, привидженого в По, чи в маврітанських термах у Салі й почув слова: «Все це мене не обходить». Чому з усіх нічних роздумів у пам'ять врізалися саме ці слова? Раптом йому спало на думку: «Я б такого не сказав, якби йшлося про мою дружину». Шукати Доротею в дочці - безнадійна химера. Кожна людина неповторна.

3. Клементіна

- Кожна людина неповторна,- погодився я. - Відкрили Америку.

- Тому я і шукаю Клементіну, свою дружину. Хай навіть мене запроторять за грати. [103]

- Чому це вас мусять запроторити за грати?

Злива з вітром так обрушилися на машину, що я аж злякався, чи не ураган, часом. Мій попутник засвистів, а тоді став наспівувати:

- Шукаю свою Тітіну, шукаю в Коррієнтес...

Тієї миті він видався мені божевільним. Щоб стулити йому пельку, я перепитав:

- Чому це вас мусять запроторити за грати?

- Одного разу мені пощастило звідти вирватися, коли мене оглянув лікар і спровадив до божевільні.

- А що ви такого накоїли?

- Нічого особливого. Мене звинуватили в спробі зґвалтувати й скривдити неповнолітню.

- Справді, майже нічого. То вам подобаються дівчатка?

- Та ні.

- В чому ж справа?

- Коли чоловік мого віку розмовляє з дівчам, завжди думають найгірше.

- Чи ж так доконче вам розмовляти саме з дівчам?

- А ви б воліли, аби я розмовляв із старими? Нічого ви не розумієте, сеньйоре.

- Можливо.

- Клементіна померла 1914 року. Отож, підрахуйте, якщо спроможні. П'ятнадцять років. Чи є сенс шукати її в комусь, хто жив до її смерті?

- Ви вірите в перевтілення?

- Душа не може зникнути. Всі усвідомлюють різницю між тілом і душею. Тіло старіє. Навіть гірше - помирає.

- І ви прагнете відшукати дружину в іншій жінці?

- У дівчинці, якій рівно п'ятнадцять років. Ні більше, ні менше. Уявіть лише: скільки тих дівчат! - і лише одна з них - моя дружина. Проте, зауважте, що вона під машкарою. її важко розпізнати, а ще важче їй упізнати мене. Найкраще, якби вона пригадала, ніби бачила мене в якомусь напівзабутому сні, де я був її чоловіком... Тож я не можу гайнувати ні хвилини, як оце зараз, за теревенями з молодиком, який нічого не тямить у машині, що стоїть. Я прагну майже неможливого, однак хочу вірити, що коли ми з нею зустрінемось, то впізнаємо одне одного завдяки нашій спільній таємниці. Адже стосунки між чоловіком і жінкою такі ж неповторні, як, власне, і люди.

- Але ви казали, що вам закидали брутальну поведінку.

- Повірте, то сталося від розпачу і обурення, які годі стримати. Коли усвідомлюєш, що зустрінута людина зовсім не та, яку ти шукав. Лікар Еррера мене відразу зрозумів.

Книга: Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка

ЗМІСТ

1. Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка
2. ВЕНЕЦІАНСЬКІ МАСКИ Коли мені кажуть про соматичність як...
3. ТРІЙЦЯ 1. Хоанна Люблю читати мемуари, певно,...
4. НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ Поки він приготує мені чай (бажано б...
5. ШЛЯХ ДО ІНДІЙ Мені й на гадку не могло спасти, що невдовзі...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate