Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка
ВЕНЕЦІАНСЬКІ МАСКИ
Коли мені кажуть про соматичність як про неминучий і природний процес, я сумно зауважую, що життя куди складніше. Не щоб переконати цим когось, а просто виходжу з власного досвіду. Довгі роки я кидався від однієї любовної пригоди до іншої - пригод нечисленних як на такий відтинок часу, але нервових і прикрих. Поки зустрів Данієлу і зрозумів, що шукати ще когось годі. Отоді й почалися мої напади лихоманки.
Пригадую свій перший візит до лікаря.
- Твоя лихоманка свідчить про хворі нервові вузли,- заявив він. - Зараз пропишу ліки, щоб її погамувати.
Його слова я сприйняв за добру новину, та поки лікар виписував рецепт, подумав: чи те, що він призначає ліки від симптому, а не від самої недуги, не свідчить про її невилікованість. І відчув, що коли не розвію своїх сумнівів, не матиму спокою. А наважуся запитати, то ризикую почути таке, від чого не захочеться й жити. Проте сама думка про нескінченні сумніви видалася такою прикрою, що я таки наважився і запитав.
- Невиліковність? - перепитав лікар. - Не обов'язково. Є випадки, сам можу засвідчити, остаточної ремісії.
- Тобто остаточного одужання? [87]
- Я ж бо сказав. Не буду приховувати: у випадках, як оце твій, лікар мусить будь-що вселити в хворого надію. Але ось що я тобі скажу: в мене не викликають сумніву випадки одужання. А от як і чим лікувати недугу, достеменно не відомо.
- Тобто, якогось певного лікування немає?
- Саме так. Тільки паліативне.
- А воно не завжди дійове?
Він не заперечив, і це позбавило мене надії одужати.
Отже, мій медичний огляд виявився ніби невтішним. Та коли вийшов від лікаря, то геть заплутався в думках; відчув непевність, наче ото похапцем прочитав одержану звістку. Я швидше розгубився, аніж засмутився.
За кілька днів прописані ліки таки зняли лихоманку. Я почувався ослабленим і втомленим, певно, тому й погодився з діагнозом лікаря. Проте невдовзі відчув себе добре, навіть краще, ніж до хвороби, й вирішив, що й лікарі помиляються і що, певно, лихоманка відступила. «Якби напади повторилися,- міркував я,- з'явилися б якісь ознаки їх, а натомість я почуваюся напрочуд добре».
Щиро кажучи, я прагнув забути про недугу. Певно, тому й не вдався до звичних роздумів про те, як вплине недуга на моє і Данієли майбутнє. Я був щасливий і не уявляв життя без неї. Казав їй, що мені й ста років замало, аби надивитися на неї й набутися поруч. Перебільшення, а проте воно відбивало мої почуття.
Мені подобалися її розповіді про свої досліди. І мимоволі уявляв її науку - біологію - як величезну річку, що плинула між дивовижних відкриттів. Завдяки стипендії Данієла свого часу навчалася у Франції у Жана Ростанда і в його не менш знаменитого колеги Леклерка. Розповідаючи про проект, над яким Леклерк тоді працював, Данієла називала його «вуглецевим»; Ростанд і собі досліджував можливості прискорення анаболізму. Пригадую, я зауважив:
- Я навіть не відаю, що таке анаболізм.
- Всі живі істоти знають три періоди,- пояснила Данієла. - Анаболізм, або зростання, потім більш-менш тривалий і сталий період, коли ми дорослішаємо. І, нарешті, катаболізм, або згасання. На думку Ростанда, якби менше часу йшло на зростання, то корисне життя подовжилося б.
- А скільки йому самому років?
- Майже вісімдесят. Тільки не гадай, що він геть старий. Усі студентки закохані в нього. - Данієла всміхнулась.
Я опустив очі і докинув:
- На місці Ростанда я доклав би всіх зусиль, щоб уникнути чи й зовсім позбутися катаболізму. І зовсім не тому, що вважаю його старим.
- Ростанд теж так гадає, але переконаний: аби пізнати механізм згасання, слід пізнати й природу зростання.
Через кілька тижнів після мого першого нападу лихоманки Данієла одержала листа від свого вчителя. Я неабияк втішився, коли вона мені його прочитала. Було приємно, що той мудрий чоловік так поважає і цінує Данієлу. У листі він запрошував її взяти участь у найближчих Днях біології в Монтевідео; там вона зможе зустрітися з одним із дослідників групи, доктором Пру чи Прю, який уведе її в курс справ.
- Як би йому натякнути, що я не хочу їхати? - спитала мене Данієла. Як на неї, всілякі там конгреси й міжнародні зустрічі - просто марнування часу. Навряд чи хто інший був більш непіддатний абстрактному мисленню.
- Ти вважаєш, що відмова виглядатиме як невдячність щодо Ростанда?
- Я зобов'язана йому всім, що знаю.
- Тоді не відмовляйся. їдьмо разом.
Як зараз бачу ту сцену. Данієла кинулася мені на шию, лагідно прошепотіла моє прізвисько (не повторюватиму його, бо чужі прізвиська завжди викликають усмішку) й радісно згукнула:
- Цілий тиждень в Уругваї разом з тобою! Як чудової - Помовчала і додала: - Якби ще не було тих днів.
Отже, вона погодилась їхати. У день від'їзду я прокинувся з лихоманкою, а опівдні вже почувався вкрай кепсько. Аби не обтяжувати Данієлу, я мусив [88] відмовитися від подорожі. Щиро кажучи, я сподівався на диво, і лише в останню хвилину оголосив, що не їду. Данієла схвалила моє рішення, але скрушно зітхнула.
- На цілий тиждень розлучитися через оту нудоту! І чому я не відмовилася!
Непомітно настав вечір. Прощалися ми трохи хапливо, від чого в мене лишилося відчуття прикрості, впереміш із смутком. Прикрості й безсилля. Однак втішало те, що ніколи було вдаватися до зайвих пояснень щодо недуги. А оскільки про неї не мовилося, міркував я, вона й не варта уваги. Втім, ця втішна думка швидко розвіялась. Я відчув себе так зле, що геть занепав духом. Бо усвідомив серйозність хвороби, яку годі вилікувати. А погамувати лихоманку було значно важче, аніж першого разу - я був виснажений і знервований. Повернення Данієли сповнило мене радістю, але, певно, виглядав я кепсько, бо вона все допитувалась про моє самопочуття.
Я присягнув собі не розводитися про недугу, однак відчувши чи уявивши в словах Данієли ніби докір, що не поїхав з нею до Монтевідео, розповів тіро діагноз. Я виклав головне, змовчавши про випадки одужання, якими, певно, лікар хотів підсолодити гірку правду.
- То що ти пропонуєш? Розлучення?
- Я не можу таке запропонувати,- запевнив я її. - Але знаю і те, що коли ми познайомились, я був здоровий... А тепер - сама бачиш...
- Не знаю,- насупилася вона.
Я спробував пояснити, що не маю права застувати їй життя своїм каліцтвом. Зрештою, ці мої звичні сумніви й розмірковування вона сприйняла як остаточне рішення.
- Гаразд,- пробурмотіла вона.
Більше ми про те не говорили, бо Данієла вміла поважати думку інших, та ще й трохи розсердилась. Відтоді ми з нею не бачились. Я сумно втішав себе: «Так буде найкраще. Як не важко без Данієли, але гірше не помічати всього, набридати їй, бачити її втому і бажання втекти». Та й через недугу мені, певно, доведеться піти з газети - тоді Данієла, крім усього, мусила б ще й утримувати мене.
Пригадую, якось вона докинула: «Які ж набридливі ті люди, що то сваряться, то миряться». її слова припали мені тоді до душі, тож помиритись я не наважився. Не провідував її і не телефонував. Лише шукав випадкової зустрічі. Ніколи я ще стільки не блукав Буенос-Айресом. Після роботи не квапився додому, бо не міг відкласти на завтра можливу нашу зустріч. Кепсько спав, прокидався, наче й не лягав, певний, що сьогодні неодмінно її зустріну. Хоча б тому, що не можу без неї. Під час отого тужливого чекання я раптом довідався, що Данієла виїхала до Франції.
Я розповів про все Ектору Массею, другові дитинства. А він став міркувати вголос:
- Розумієш, люди постійно зникають. Раптом поривають стосунки й більше не бачаться. Нічого дивного.
- Без Данієли й Буенос-Айрес ніби не той.
- Якщо це так серйозно, то, можливо, тебе втішить повідомлення, на яке я натрапив у якомусь журналі: в інших містах живуть двійники наших знайомих.
Певно, він хотів просто розважити мене. Але я дещо роздратувався, тож він квапливо мовив:
- Розумію, що значить для тебе забути Данієлу. Такої жінки вже не зустріти.
Не люблю розводитися про особисте життя. А проте помітив, що рано чи пізно ділюся з Массеєм своїми сумнівами й труднощами. Можливо, я прагнув поради чесної й порядної людини, яка не давала волі почуттям. Коли я переповів йому нашу останню з Данієлою розмову, він зажадав доказів, що хвороба справді аж така тяжка, як я казав. А тоді схвалив моє рішення, докинувши:
- Іншої Данієли ти вже не знайдеш.
- Та знаю,- сумно зітхнув я.
Мені не раз спадало на думку, що непробивність мого друга неабияка його [89] чеснота, яка дозволяла йому висловлюватися цілком щиро. Ті, хто приходив у його консультацію (він був адвокатом), вибирали його саме тому, що він нічого не втаював, ясно й зрозуміло викладав те, що думає.
Так я провів кілька років, усамітнений у своєму кошмарі. Я приховував недугу, наче якусь ганьбу, і вважав - може, й слушно,- що коли не бачуся з Данієлою, то безглуздо взагалі з кимось бачитись. Навіть Массея я уникав; аж якось прочув, що він вирушив чи то в Сполучені Штати, чи то в Європу. У редакції я уникав і колег. І плекав невисловлену надію - вона допомагала долати розпач і спрямовувати зусилля на одне - відновити зруйнований піщаний замок здоров'я, химерну надію вилікуватись (коли - невідомо) і знову поєднатися з Данієлою. Сподівання було мені замало - я ще й мріяв! Уявляв, що ми знову разом. Як вимогливий кінорежисер, до знемоги повторював ту саму сцену, аби зробити її схвильованішою і урочистішою. Кажуть, ніби знання шкодить щастю. Але справжнє лихо - мрійливість.
З Парижа докотилися чутки, що Данієла поринула в науку й біологічні досліди. Я тільки порадів. І не відчував ревнощів до Ростанда чи Леклерка.
Схоже, повернуло на одужання. (Недуга живе, поки людина метається від ілюзій до розчарувань). Удень я вже менше думав про наступний напад лихоманки, вночі вже не трусився од страху. Якось уранці мене розбудив дзвінок у двері. На порозі стояв Массей; він, як я дізнався, щойно повернувся з Франції й, не заходячи додому, відразу навідався до мене. Я спитав, чи бачився він з нею. Він відповів ствердно. Запала довга мовчанка, а тоді я поцікавився, чи пов'язаний його прихід з Данієлою. Тоді він оголосив, що приїхав сюди, власне, задля одного - повідомити, що вони одружуються.
Від подиву й зніяковіння я не міг спромогтися на слово. А тоді послався на те, що в мене лікар. Мій хворобливий вигляд, певно, переконав Массея.
Мені й гадки не було, що він учинив непорядно. Бо ж мусив вважати, що в мене не лишилося ніяких почуттів до Данієли - адже я сам з нею розлучився. Коли ж він сказав, мовляв, їхнє одруження не завадить усім нам зустрічатися, я заперечив, що поки краще не бачитись.
Я не сказав йому, що їхній шлюб буде не тривкий. Такої певності я дійшов не зі злості, а з того, що добре знав обох. Втім, і прикрощі, звісно, мені дошкуляли.
За кілька місяців я почув - вони розлучились. Ні він, ні вона не повернулися до Буенос-Айреса. Тим часом і моє одужання (одне з багатьох) виявилось примарним; я так само животів між нападами лихоманки й періодами сподіваного одужання.
Роки невпинно збігали. Сказати б - невідчутно: щонайменше десяток літ розчинилися в нудотливій круговерті одноманітних тижнів. Дві події, проте, засвідчили реальність часу. Нове покращання мого стану (я відчув, що це справжнє одужання) і нова спроба Массея зійтися з Данієлою. А що вже кілька місяців мені не дошкуляла лихоманка, то я запитував себе, чи це не остаточне одужання; тим часом звістка, що Массей і Данієла знову зійшлися після багаторічного розлучення здивувала мене.
Аби остаточно одужати, вирішив я, слід позбутися рутини, спекатися минулого. Можливо, подорож до Європи найкраще посприяє цьому.
Я навідався до лікаря. Довго добирав слів, аби повідомити про свій намір. Побоювався, що лікар з якоїсь причини почне мене відраджувати.
Не підводячи погляду від історії моєї хвороби, він буркнув:
- Здається, це блискучий задум.
Тоді поглянув на мене, наче хотів щось додати, але саме пролунав телефонний дзвінок. Розмова тривала довго. А я пригадав з подивом, що коли вперше прийшов сюди, то сприйняв цю консультацію як частку якогось кошмару, а в лікареві (тепер важко повірити) вбачав ворога. Ця згадка додала мені впевненості. Але відразу обсіли й тривожні думки: «Що він хотів мені сказати? Чи справді це блискучий задум? І чи не глузує він?» Сумніви розвіялися, коли лікар скінчив розмову і пояснив:
- Душевний спокій багато важить. Подорож до Європи допоможе краще за всі ліки, що я їх пропишу.
Сприятливі обставини, а особливо найважливіша - підвищення курсу [90] аргентінського песо, дозволили мені здійснити ту подорож. Схоже, доля всміхалася мені.
Бажання побути якомога довше в тому чи іншому куточку світу, гадав я, утримає мене від подорожей, що їх пропонують туристичні агентства: два дні в Парижі, ніч у Ніцці, сніданок у Женеві тощо; проте постійна нетерплячість людини, яка настійливо щось шукає чи тікає від чогось (від недуги?), змушувала мене вже наступного дня пускатися в мандри з найчарівніших місць. Той безглуздий поспіх тривав до того грудневого вечора, коли я в гондолі (чи, може, просто у великому човні, повному туристів і багажу - втім, неістотно) плив каналом у Венецію. В моїй душі поєдналися таке збудження і спокій, що я аж згукнув:
- Лишаюся тут! Саме цього я і шукав!
Я вийшов біля готелю «Мосеніго», де мені забронювали кімнату. Пригадую, виспався добре і нетерпляче чекав ранку, щоб поблукати Венецією. Зненацька я помітив, що крізь шибку вже сіється невиразне світло. Я підбіг до вікна й визирнув. «Зоря вставала з Великого каналу, висвітлюючи міст Ріальто». Волога прохолода змусила мене зачинити вікно й знову пірнути під ковдру.
Відчувши, що зігрівся, я остаточно виліз з ліжка. Після легкого сніданку прийняв гарячу ванну і вийшов у місто. На мить навіть здалося, що все навколо - сон, навіть химерніше за сон. І хоч розумів, що не сню, не міг осягнути того, що бачив. «З часом все з'ясується»,- втішав я себе не зовсім впевнено і дещо розгублено. Кілька гондольєрів махали руками й гукали, привертаючи мою увагу, а каналом віддалявся у човні арлекін. Невідь-чому настроєний не дивуватись, я байдуже поцікавився в одного з гондольєрів, скільки він візьме за поїздку до мосту Ріальто і непевно ступив у його човен. Ми рушили в протилежний бік тому, куди попливла маска. Я розглядав палаци обабіч каналу і міркував: «Венецію, певно, і зводили як нескінченну театральну сцену. Але чому перший, кого я зустрів, вийшовши з готелю, саме арлекін? Може, щоб переконати, ніби все довкола - дивовижний театр і ще більше зачарувати? Атож, якби поруч був Массей, то неодмінно пояснив би, що все на світі сіре й одноманітне. А Венеція тому полонила мене, що я того хотів».
Аж коли повз мене пропливли доміно й ще один арлекін, я згадав, що в місті карнавал. Здивований, я спитав гондольєра, чому вже зранку стільки людей у масках.
Якщо я вірно зрозумів його (він спілкувався досить малопоширеною говіркою), всі поспішали на П'яццо Сан-Марко, де опівдні мусив відбутися конкурс масок; його мені варто подивитись, адже там, зі слів перевізника, зберуться найвродливіші венеціанки, визнані світові красуні. Він, певно, вирішив, що я геть темний, бо став називати, для більшої зрозумілості вимовляючи по складах, маски, які з'являлися:
- По-лі-ши-нель. Ко-лом-бі-на. До-мі-но.
Атож, пропливали й невідомі мені: II dottore* в окулярах і з довгим носом, Meneghino** в краватці в біленьку смужку, відразлива La peste чи La malatta***, ще одна маска,- її пам'ятаю невиразно - Brighella**** чи щось схоже.
* Лікар (італ.).
** Менегіно (персонаж італійської комедії масок).
*** Чума чи хвороба (італ.).
**** Брігелла (маска італійської народної комедії).
Я зійшов біля мосту Ріальто. З пошти надіслав листівку лікареві («Любий dottore! Подорож чарівна. Почуваюся чудово. Вітаю»). А тоді вулицею Мерчеріа рушив до П'яццо Сан-Марко, вдивляючись у зустрічні маски, наче шукав якусь одну. Недарма кажуть: про кого думаєш, того й зустрінеш. На мостику біля якоїсь церкви - чи то Сан-Джуліано, чи Сан-Сальваторе - я ніс у ніс зіткнувся з Массеєм.
- То ти тут! - несподівано щиро згукнув я.
- Ми давно живемо у Венеції. А ти коли приїхав?
Я відповів не відразу, бо вжите в першій особі множини дієслово боляче діткнуло мене. Сама згадка про Данієлу засмутила мене. А я ж бо вважав, що старі рани затяглися. Потім спромігся:
- Учора ввечері. [91]
- Чому б тобі не погостювати в нас? Місця вистачить.
- Я б охоче, але завтра вирушаю до Парижа,- збрехав я, не бажаючи зустрічі, що невідомо як на мене подіє.
- Коли дружина дізнається, що ти був у Венеції й не побачився з нею, то не простить мені. До речі, сьогодні ввечері в «Ла Феніче» дають «Лорелею» Каталані.
- Я не люблю опери.
- До чого тут опера? Просто побудемо разом. Приходь до нашої ложі, розважишся. Це святкова вистава, всі глядачі - в масках.
- Не люблю виряджатися.
- А чоловіки, як правило, без масок. Виряджаються здебільшого жінки. Я вирішив, що відмовлявся, як умів, та коли Массей наполягатиме, не опиратимусь. Певно, тоді я збагнув, що підсвідомою спонукою до подорожі була надія зустріти Данієлу. Тож сама думка, що поїду, не побачившися з нею, знаючи, що вона у Венеції, була нестерпною.
- Ми зайдемо за тобою в готель,- пообіцяв Массей.
- Не треба, я сам прийду. Залиште мені вхідний квиток у касі.
Він попрохав не спізнюватись, бо тоді, мовляв, доведеться чекати закінчення дії. Я хотів розпитати про Данієлу, однак страх і небажання почути її ім'я з його вуст утримували мене. Ми попрощалися.
Я відразу забув про конкурс масок. Думки мої опосіла Данієла і майбутня зустріч з нею. Близьке побачення сповнювало серце болем. Знову ожили колишні-страждагіня7 що, як виявилось, тільки чекали слушної миті. Мабуть, у глибині душі жевріла надія, що в театральній ложі під час оперної вистави пощастить повернути Данієлу. А як же Массей? Утім, навіщо мріяти про те, чого нема... Та саме очікування зустрічі змушувало повірити в долю.
Я прийшов, коли вистава вже почалася. Капельдинер провів мене до ложі в ярусі. Ще з порога я найперше побачив Данієлу в костюмі доміно, вона їла шоколад. Поруч сидів Массей. Данієла всміхнулась: крізь прорізи маски - вона її не зняла, хоч як я того бажав - зблиснули очі.
- Підсовуй стілець,- прошепотіла вона.
- Мені й тут зручно,- відказав я. І щоб не шуміти, присів на перший-ліпший стілець.
- Звідти нічого не побачиш,- докинув Массей.
Я збентежився. Глуха досада одігнала радість - ще цей Массей у ложі! Почулося жіноче сопрано:
- Vieni, deh, vieni*.
* - Прийди, о прийди (італ.).
Данієла зачаровано втупилася в сцену, повернувшись до мене спиною. Я подумки відзначив, звісно, несправедливо, що жінка моєї мрії після довгої розлуки обдарувала мене (точніше - наділила) лише хвилиною уваги. Але найдивніше, чи, швидше, найсумніше те, що я сприйняв це спокійно. Якось відчужіло слідкував за перипетіями нещасливого кохання Ани, Вальтера й Лорелеї, яка 3 розпачу і з бажання набути чарівної сили побралася з річковим потоком (якщо не помиляюся, з Рейном). Мені відразу впала в око схожість між історією на сцені і моєю власною; цього вистачило, щоб я зацікавився виставою. Щоправда, час від часу мене охоплювало душевне сум'яття... Розгубленість, роздратування долали мене: ми перезирнулися з Данієлою як чужі. Я ладен був утекти. В антракті Данієла спитала:
- Який би це добрий ангел приніс мені ще такого шоколаду. Це в барі на площі, навпроти театру.
- Я збігаю,- зголосився я.
- Ходімо разом.
Повз карнавальні маски й святково вбраних сеньйорів ми спустилися мармуровими сходами. А вийшовши з театру, заквапились, бо на вулиці таки пробирав холод. У барі Массей вибрав столик навпроти входу. За нами зайшли дівчина в костюмі старовинної дами з дешевими прикрасами, «благородний кабальєро» і «турок». Захоплені розмовою, вони спинилися в розчинених дверях. [92]
- Цей протяг мені не подобається,- зауважив я. - Пересядьмо за інший столик.
Ми пересіли за столик у глибині бару. У нас прийняли замовлення: для мене коктейль strega*, для Массея - каву й шоколад. Ми чи й розмовляли, наче боялися торкатись єдиної, але лоскотливої теми. Коли настав час платити, жодного вільного столика не лишилося і хоч як ми кликали, офіціанти не поспішали. Холоднеча всіх позаганяла до бару. Зненацька серед гамору я виразно почув знайомий голос, і ми обоє обернулися до дверей. Мені чомусь здалося, ніби кожен з нас сторопів, відчувши подив іншого. За першим нашим столиком (до нього присунули ще кілька) я побачив арлекінів, коломбін і кількох доміно. Під час оперної дії я добре роздивився Данієлу. Тож блиск очей за прорізами маски доміно розвіяв мої сумніви.
* Відьма (італ.).
Массей нервово зиркнув на годинник:
- Зараз почнеться друга дія.
Подумки я заперечив йому, мовляв, не вигадуй, що коли спізнимось, то нас не пустять. Проте його слова виявилися дошкульнішими:
- Я трохи припізнюсь до ложі.
«Він хоче виставити мене, бо тут Данієла»,- обурився я. Та за мить охолов: кожен по-своєму сприймає життя. А за Массеєм ще й усі права: адже він одружився з Данієлою, коли я з нею розлучився.
- То давай я віднесу їй шоколад,- запропонував я.
Він невпевнено простягнув шоколад, аж наче збентежено. Я підійшов до столика, за яким сиділа Данієла, і зустрівся з її поглядом.
- Завтра тут, о цій порі,- прошепотіла вона.
І додала ще одне слово - лагідне прізвисько, відоме тільки їй. Нетямлячись від щастя, я вибіг з бару. Наче завіса піднялася, і я здивувався; як це й досі не втямив, що в ложі Данієла вдавала чужу - вона просто приховувала почуття. І раптом завважив, що не віддав їй шоколад. Я вже повернув було назад, та спинився на думку, що моя поява зіпсує чарівну мить сміховинною сутичкою. Так чи інше, а холод погнав мене з площі. В «Ла Феніче» я заквапився до нашої ложі. Тож зрозумілий мій подив, коли там я побачив Данієлу; вона так само сиділа, поклавши лікті на червоний оксамит поручня, ніби за весь цей час і не ворухнулась. Я здогадався простягнути їй шоколад, хоч, коли щиро, був приголомшений. Доланий невиразною підозрою, безглуздим передчуттям (пригадалося, як Массей уранці казав не «Данієла», а «моя дружина»), я став благати її зняти маску. Аби заспокоїтись, стежив за її руками, які спершу стягли капюшон і пригладили ледь скуйовджене волосся. Мене огорнув смуток за минулим. їй можна було і не знімати маски, подумав я, адже тільки в неї такі граційні рухи; а тим часом Данієла вже відкрила обличчя. її образ завжди залишався для мене єдиним у світі, проте її врода, ще більш розквітла за ці роки, засліпила мене. Зачудований, я лише пробурмотів її ім'я.
І пожалкував. Сталося дивовижне: любе мені ім'я тільки засмутило мене. Нічого не розуміючи, розгублений, я знову сповнився передчуттям гіркоти: «Близнюки?» Аби швидше розвіяти підозру, я обережно, нечутно підвівся і вислизнув у коридор. Та коли виходив, подумав, чи не припускаюся чергової помилки, чи не завдаю болю Данієлі. Тож обернувся і прошепотів:
- Невдовзі повернуся.
І заквапився галереєю повз ложі. Я вже ступив на сходи, коли побачив Массея; він піднімався назустріч. Я ледь сховався за гурт ряджених. Якби хтось із них поцікавився, чого мені треба, я б не пояснив до пуття. Втім, на мене не зважали. Перш ніж Массей увійшов до ложі, я проштовхався серед масок і збіг донизу. Наче в крижану воду пірнув на площу. Вскочив до бару і завважив, що там не так людно, а стілець Данієли порожній. Я спитав якусь дівчину в костюмі доміно.
- А вона щойно вийшла з Массеєм,- відповіла дівчина. Помітивши мою розгубленість, вона співчутливо додала: - Далеко відійти не могла... Наздоженете її, певно, на вулиці Весте.
Я пустився на пошуки, ладний здолати перепони, але побачитися з нею. А що [93] одужав, то всі сили зосередив на цьому прагненні. Певно, додавало снаги й пекуче бажання повернути Данієлу, справжню Данієлу, а ще прагнення довести, що я її палко кохаю. Бо хоч свого часу я і розлучився з нею, та зовсім не через нелюбов. Довести це Данієлі й усьому світові! На наступній вулиці я звернув праворуч, бо мені здалося, що всі туди звертають. Зненацька різкий біль у грудях від пронизливого холоду забив мені подих. Я розумів, що на саму згадку про недугу можу знову захворіти, тож став думати про інше: венеціанці сміливіші за нас, думав я, а аргентінці такої ночі і носа не поткнуть на вулицю. Мало не біжучи, я водночас уважно роздивлявся навсібіч, вишукуючи жінок у чорних масках і насамперед - у доміно. Навпроти якоїсь церквиці мені здалося, наче я помітив Данієлу. Та коли наблизився, побачив, що помилився. Мені аж стало млосно від розчарування. «Не втрачай голову»,- звелів я собі подумки. І щоб збадьоритися, подумав, як вишукано, хоч і мимоволі, відбиваю зовні свої почуття: справді, мене ледве тримали ноги.
І водночас не хотів привертати чиєїсь уваги й шукати підтримки й співчуття, аби не згаяти бодай хвилини. Віддихавшись, я заквапився далі, прагнучи випередити нескінченний людський потік, що рухався в один бік зі мною, і ухилитися від зустрічного. І спрагло шукав знайомий погляд, пильно вдивлявся в кожну жінку в масці доміно. А проте, як не намагався, охопити всіх поглядом не міг. Був, отже, ризик когось проминути, чого я боявся. Тож пішов просто крізь натовп, не розбираючи дороги. Якийсь арлекін відлетів убік, розреготався і щось загукав, передражнюючи гондольєрів. Я і справді видавався собі човном, що розтинає хвилі. У тому примарному видінні моя голова була ніби ніс човна. Я торкнувся чола - воно палало. Дивно, але саме удари хвиль викликають жар, став я переконувати себе. І знепритомнів.
Потяглися невиразні дні з мареннями уві сні й наяву. Щоразу мені здавалося, ніби я остаточно пробудився, а набридливі видива от-от зникнуть. Та за мить знову втрачав надію, певно, ще й тому, що реальні події, незбагненні й хвилюючі, викликали (разом із лихоманкою, теж реальною) нові марення.
Ніби щоб посилити тривогу й непевність, кімната, в якій я лежав, видавалася мені зовсім чужою. Жінка, яка доглядала мене по-материнському турботливо, що її я доти не бачив, сказала, що це готель «Ла Феніче». Звали жінку Еуфеміа, я ж прозвав її святою Еуфемією.
Здається, двічі мене провідав такий собі лікар Куртц. Першого разу він сказав, що мешкає в «самісінькому серці Венеції», в котромусь там будинку на вулиці Фюбера, і при потребі його можна викликати о будь-якій годині ночі. Другого - повідомив, що я одужав. Він вийшов, а я раптом похопився, що не взяв у нього рахунку. І розхвилювався, що не запам'ятав як слід його адреси, що не заплачу чи взагалі більше його не побачу, наче то було видиво зі сну. Насправді ж то був звичайний сімейний лікар із тих, що водилися колись. Хай це ніби й нереальне як на нас, але хіба Венеція не вся така?
Якось я запитав у Еуфемії, як я опинився в цьому готелі. Замість відповіді, вона стала велемовно підкреслювати, що весь час сеньйор і сеньйора Массеї провідували мене двічі на день. Я одразу пригадав ті візити, точніше, виразно побачив видіння Массея з Данієлою. Найгірше в лихоманці (хоч у ній усе кепсько) - некерованість уявних образів. Те, що вони раптом вийшли з-під контролю свідомості, засмутило мене як початок божевілля. Того вечора мені пригадався один із візитів подружжя Массей. І я побачив їх так, ніби вони справді біля мого ліжка, побачив Данієлу, що їсть шоколад у ложі, а тоді - якусь ряджену в масці, схилену наді мною; вона щось казала, і я легко її впізнав. Те переживання чи марення так виснажило мене, що спершу я не розчув і слів. Та щойно зібрався попросити, щоб повторила їх, як маска зникла. До кімнати зайшов Массей. Зникла маска засмутила мене, бо я волів бачити Данієлу в мареннях, зустрічатися з нею хоч в уяві; з іншого боку, прихід Массея нарешті пробудив мене: можливо, то справді було зцілення,- я став ясно все усвідомлювати. Мій друг звернувся до мене із звичною відвертістю, наче я був здоровий і здатний витримати правду. Я спробував відповісти йому взаємністю. Він сказав те, що я і так знав: мовляв, Данієла, відколи я її кинув, уже не та, що раніше.
- Я ніколи їй не брехав,- пояснив я. [94]
- Це правда. Хоч вона визнала, що не вірила в твою недугу, поки не побачила тебе розпластаного тут, на вулиці.
Я раптом розлютився:
- Тому й вирішила розрахуватися зі мною уважною доглядальницею та гарним лікарем.
- Не вимагай від неї неможливого.
- Знаєш, у чому вся річ? Вона не розуміє, що я її кохаю.
Він відказав, що мені нічого ображатися - і вона мене кохала, коли я її кинув.
- Я був хворий,- заперечив я.
Массей зауважив, що кохання завжди вимагає неможливого. І додав:
- Як і ти зараз робиш усе, аби повернути її. Але вона не повернеться. Я поцікавився, звідки в нього така певність, і він відповів, мовляв, досвід підказує.
- До чого тут досвід! - вигукнув я, ледь стримуючи роздратування.
- Атож. Я її не кидав.
Я вражено глипнув на нього, бо мені здалося, що голос його затремтів. Він пояснив, що Данієла багато вистраждала і після розриву зі мною вже не могла закохатися. Принаймні так, як раніше.
- На все життя, розумієш?
- Тоді вона й зараз мене любить,- не втерпів я.
- Авжеж, що любить. Як друга, найкращого друга. І можеш попросити, аби вона і для тебе зробила те, що й для мене.
До Массея повернулася самовпевненість. Він незворушно став переповідати мені жахіття, які я не бажав чути й які ледь усвідомлював, бо ще перебував на хисткій межі недуги й одужання. Він розповів про так званих вуглецевих дітей, або двійників, представників клону. Повідомив, що Данієла спільно з Леклерком виростила зі своєї клітини (здається, він сказав саме «клітина», хоч я не певен) ідентичних собі істот. Чи, швидше, йшлося про одну істоту (вистачило й однієї, аби вжахнутися на повідомлення Массея), зростання якої вдалося пришвидшити, що за десять років вона стала красунею сімнадцяти-вісімнадцяти років.
- То це твоя Данієла? - спитав я, відчуваючи полегкість.
- Як не дивно, але ця жінка саме для мене. Ідентична з матір'ю, але... як би тобі сказати... Внутрішньо ближча мені. Не вважай це блюзнірством, що я зізнаюся: вона нічим не відрізняється від оригіналу. Тотожна й водночас зовсім іншої вдачі - врівноважена. Якби ти знав про наші стосунки, то тільки позаздрив би.
Аби він не став вмовляти мене й собі звернутися до Данієли з подібним проханням, я відрубав:
- Мене не цікавить ідентична жінка. Я знаю лише Данієлу. Массей сумовито, але впевнено зазначив:
- Тоді залишишся ні з чим. Побачивши тебе в барі, Данієла, як вона сама сказала, збагнула, що ти й досі її кохаєш. Поновлювати старий зв'язок, як на неї, безглуздо.
І коли вона дізналася, що твої справи пішли на краще, то сіла в перший-ліпший літак. Аби уникнути зайвих з'ясовувань. [95]
Книга: Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка
ЗМІСТ
| 1. | Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка |
| 2. | ВЕНЕЦІАНСЬКІ МАСКИ Коли мені кажуть про соматичність як... |
| 3. | ТРІЙЦЯ 1. Хоанна Люблю читати мемуари, певно,... |
| 4. | НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ Поки він приготує мені чай (бажано б... |
| 5. | ШЛЯХ ДО ІНДІЙ Мені й на гадку не могло спасти, що невдовзі... |
На попередню
|
|
