Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
Тоді д’Арно спробував говорити англійською мовою, але людина знову похитала головою. Італійська, іспанська і німецька мови привели до того ж наслідку. Д’Арно знав кілька Слів норвезькою, російською і грецькою і мав поверхове уявлення про наріччя одного з негритянських племен західного узбережжя. Людина відкинула їх усі.
Оглянувши рани д’Арно, незнайомець вийшов з куреня і зник .Через півгодини він повернувся з якимось плодом, схожим на гарбуз, наповненим водою.
Д’Арно жадібно напився, але їв небагато. Його дивувало, що в нього не було лихоманки. Знову спробував він говорити зі своїм дивним доглядальником, але його спроба виявилася знову безрезультатною.
Раптом людина вийшла з куреня і через кілька хвилин повернулася зі шматком кори і, — о, чудо з чудес! — із графітним
олівцем! Сівши навпочіпки поруч д’Арно, він кілька хвилин писав на гладенькій внутрішній поверхні кори; потім передав її французу. Д’Арно був здивований, побачивши написану чіткими друкованими літерами записку по-англійському:
Я, Тарзан із племені мавп. Хто ви? Можете ви читати цією мовою?
Д’Арно схопив олівець і замислився. Ця дивна людина писала по-англійському. Отже, він англієць!
— Так, — сказав д’Арно, — я читаю англійською. Я й говорю цією мовою. Виходить, ми можемо говорити з вами! Насамперед дозвольте мені подякувати вам за все, що ви для мене зробили.
Людина тільки похитала головою і знову вказала на олівець і кору.
— Mon Dieu! — вигукнув д’Арно. — Якщо ви англієць, чому ж ви не можете говорити англійською мовою?
І в нього блиснула думка: людина ймовірно німа, можливо навіть — глухоніма.
Отже, д’Арно написав на корі по-англійському:
Я, Поль д’Арно, лейтенант французького флоту. Дякую вам за все, що ви для мене зробили. Ви мені врятували життя, і все, що мені належить, усе ваше! Чи не дозволите запитати: як людина, що пише по-англійському, не говорить цією мовою?
Відповідь Тарзана викликала в д’Арно абсолютне зачудування:
Я говорю тільки мовою мого племені великих мавп, якими правив Керчак. Говорю трошки мовою слона Тантора і лева Нуми і розумію також мови інших мешканців джунглів. З людською істотою я ніколи не говорив, крім одного разу з Джен Портер і то знаками. Це вперше, що я говорю з іншим з моєї породи шляхом переписування.
Д’Арно був уражений. Здавалося неймовірним, щоб на землі існувала доросла людина, що ніколи не говорила з іншою людиною, і здавалося ще більш безглуздим, щоб така людина могла писати і читати! Він знову глянув на послання Тарзана: «крім одного разу з Джен Портер». Це була американська дівчина, викрадена горилою.
Щось раптово посвітліло в голові д’Арно. Він схопив олівець і написав:
Де Джен Портер?
І Тарзан підписав унизу:
Вона повернулася до рідних, у хатину Таргана з племені мавп.
Значить, вона жива? Де ж вона була? Що трапилося з нею?
Вона жива. Теркоз узяв її собі за дружину, але Тарзан відняв її в Теркоза й убив його раніше, ніж він устиг зашкодити їй. Ніхто в джунглях не може стати до бою з Тарзаном і залишитися живим. Я, Тарзан, із племені мавп, могутній боєць!
Д’Арно написав:
Я радий, що вона в безпеці. Мені боляче писати. Я відпочину трохи.
І Тарзан відповів:
Відпочиньте! Коли поправитеся, я віднесу вас до ваших.
Багато днів пролежав д’Арно на своїй постелі 3 м’яких трав. На другий день почалася лихоманка, і д’Арно думав, що це означає зараження, і був упевнений, що він помре.
Йому щось спало на думку. Він здивувався, як раніше не подумав про це?
Він покликав Тарзана і знаками показав, що хоче писати. А коли Тарзан приніс кору й олівець, д’Арно написав таке:
Чи не можете ви сходити до моїх і привести їх сюди? Я попишу записку, і вони підуть за вами.
Тарзан похитав головою і, узявши кору, відповів:
Я подумав про це першого ж дня, але не посмів. Великі мавпи часто приходять сюди, і якщо вони знайдуть вас тут одного і пораненого, вони вас уб’ють.
Д’Арно повернувся набік і заплющив очі. Він не хотів умирати, але відчував, що настає кінець, бо його дедалі більше лихоманило. Тієї ночі вія знепритомнів.
Три дні він марив, а Тарзан сидів біля нього, змочував йому голову і руки й обмивав його рани.
На четвертий день лихоманка минулася так само раптово, як і почалася, але від д’Арно залишилася одна тінь. Він страшенно схуд і ослаб. Тарзан мав піднімати його, щоб він міг пити з гарбуза..
Лихоманка не була викликана зараженням, як думав Лейтенант, а була однією з тих лихоманок, що зазвичай підхоплюють європейці в джунглях і яка або вбиває їх, або ж раптово полишає, як і було з д’Арно.
Два дні по тому француз тинявся амфітеатром, і сильна рука Тарзана підтримувала його, щоб він не впав.
Вони сіли в тіні великого дерева, і Тарзан добув кілька шматків гладенької кори, щоб вони могли розмовляти.
Д’Арно написав першу записку:
Чим я можу віддячити вам за все, що ви для мене зробили?
Тарзан відповів:
Навчіть мене говорити мовою людей.
Д’Арно почав негайно ж, показуючи на звичайні предмети і повторюючи їхні назви по-французькому, бо він думав, що йому легше всього буде навчити цю людину своїй рідній мові, яку він знав найкраще.
Для Тарзана було, звичайно, однаково, адже він не міг відрізняти одну мову від іншої. Коли він указав на слово «man» — «людина», що він написав по-англійському на корі друкованими літерами, то д’Арно навчив його вимовляти homme, і в такий же спосіб навчив вимовляти ape — singe — мавпа, і tree — arbre — дерево.
Тарзан був дуже старанним учнем, і через два дні настільки освоївся з французькою мовою, що міг вимовляти маленькі словосполучення, як-от: «це дерево», «це трава», «я голодний» тощо; але д’Арно визнав, що важко учити французькій мові на основі англійської.
Лейтенант писав маленькі уроки по-англійському, а Тарзан повинен був вимовляти їх по-французькому; але оскільки буквальний переклад ішов геть погано, то Тарзан часто опинявся в глухому куті.
Д’Арно зрозумів тепер, що він зробив велику помилку, але йому здавалося вже занадто пізно починати все заново і переучувати Тарзана, особливо через те, що вони вже швидко підходили до можливості розмовляти одне з одним.
На третій день після припинення лихоманки Тарзан написав д’Арно записку, запитуючи його, чи почуває він себе досить зміцнілим, щоб його можна було віднести до табору. Тарзан так само сильно прагнув туди, як і д’Арно: йому так хотілося знову побачити Джен Портер!
Йому було нелегко залишатися з французом усі ці дні, коли душа його рвалася до маленького будиночка біля моря; і те, що він це так самовіддано робив, говорило більш яскраво иро шляхетність його характеру, аніж навіть порятунок французького офіцера з пазурів Мбонги.
Д’Арно, що тільки й мріяв про це, написав:
Але ви не зможете нести мене всю цю відстань через цей дрімучий ліс!
Тарзан засміявся.
— Маіs оuі, — сказав він, і д’Арно теж голосно засміявся, почувши від Тарзана цю фразу, що він так часто її вживав.
Отже, вони подалися у зворотний шлях, і д’Арно так само, як і Клейтон, і Джен Портер, здивувався разючій силі і спритності лісової людини.
Досить пізно після полудня дісталися вони відкритої галявини, і коли Тарзан спустився на землю з галуззя останнього дерева, серце його голосно гупало в грудях в передчутті можливої зустрічі з Джен Портер. Але біля хатини не було помітно нікого, і д’Арно здивувався, побачивши, що ні крейсер, ні «Арроу» не стоять на якорі в бухті.
Почуття самотності було розлите по всій місцевості і раптово передалося обом чоловікам, що прямували до хатини.
Обоє мовчали, але обоє ж ще раніше, ніж відчинили замкнені двері, знали вже, що вони знайдуть за ними. Тарзан підняв клямку, і важкі двері повернулися на своїх дерев’яних петлях. Трапилося те, чого вони найбільше боялися: хатина була порожня!
Чоловіки обернулися і подивилися один на одного. Д’Арно зрозумів, що товариші вважають його мертвим, але Тарзан думав тільки про жінку, що з любов’ю цілувала його, а тепер утекла, поки він робив послугу одному з її ж породи!
Велика гіркота охопила його серце. Він сховається в джунглі і повернеться до свого племені. Ніколи відтепер не захоче він знову побачити когось зі своєї породи; думка про повернення в хатину була тепер нестерпна для нього. Назавжди він залишить її в минулому, разом з божевільною надією, що він її виплекав, надією знайти свій власний рід і зробитися людиною серед людей,
А француз? А д’Арно? Ну то що ж. Нехай іде він своєю власною дорогою, як і Тарзан. Бачити його Тарзан більше не хоче. Він хоче одного — піти, піти від усього, що може нагадати йому Джен Портері
Поки Тарзан стояв на порозі, поринувши у свої думки, д’Арно ввійшов до хатини. Він побачив, що в ній значно більше речей, аніж раніш. Чимало предметів виявилося тут із крейсера — похідна кухня, посуд, рушниця і значна кількість патронів, консерви, ковдра, два стільці, ліжко, кілька книг і журналів, здебільшого американських.
— Вони мають намір повернутися, — подумав д’Арно. Він піді йшов до столу, що стільки років тому змайстрував Джон Клейтон у вигляді пюпітра, і побачив на ньому дві записки, адресовані Тарзану з племені мавп.
Одна була написана твердим чоловічим почерком, інша написана жіночим почерком, була запечатана.
— Тут є два послання вам, Тарзане! — гукнув д’Арно, обернувшись до дверей, але його супутника не було. Д’Арно підійшов до дверей і виглянув. Тарзана ніде не було видно. Д’Арно голосно погукав його, але не одержав відповіді.
— Моn Dіеu, — вигукнув д’Арно, — він покинув мене! Я це відчуваю. Він повернувся в джунглі і залишив мене тут одного.
І тоді він згадав погляд Тарзана, що ввійшов до порожньої хатини — такий погляд буває в зраненого оленя, якого знічев’я підстрелив мисливець.
Тарзану був нанесений жорстокий удар. Д’Арно це було тепер зрозуміло, — але чому? Він не міг зрозуміти.
Француз подивився навкруг себе. Самотність і жах місцевості починали діяти на його нерви, вже ослаблені стражданнями і хворобою.
Бути залишеним тут зовсім самотнім, поруч зі страшними джунглями, ніколи не чути людського голосу, не бачити людського обличчя — у безперервному страху перед дикими звірами і ще більш страшними дикими людьми — і загинути від самотності і безнадії! Це було жахливої
А далеко на сході Тарзан, мавпячий годованець, мчав у гущавині лісу назад до свого племені. Він ніколи не подорожував з такою безрозсудною поспішністю, як тепер. Тарзан відчував, що біжить від самого себе, — що, несучись лісом, як злякана білка, він рятується від власних думок. Але як швидко він не мчав, думки не відставали від нього.
Тарзан пролетів верхів’ям над гнучким тілом левиці, що скрадалася у зворотному напрямку до хатини, залишеної ним.
Що міг удіяти д’Арно проти Сабор? Що зробить він, якщо горила Болгани нападе на нього? Чи лев Нума, чи жорстока Шита?
Тарзан спинився на мить.
— Хто ви такий, Тарзане? — запитав він голосно. — Мавпа чи людина? Якщо ви мавпа, то чиніть, як мавпи, залишаючи одного зі своїх вмирати в джунглях. Якщо ж ви людина, то поверніться, щоб захистити свого одноплемінника. Ви не повинні тікати від одного зі своїх тільки через те, що хтось втік від вас.
Д’Арно міцно замкнув двері. Він був дуже знервований. Навіть хоробрі люди, — а д’Арно був хоробрий, — іноді бояться самотності.
Він зарядив одну з рушниць і поклав її поблизу себе. Тоді він підійшов до пюпітра і взяв незапечатаний лист, адресований Тарзану. Може, у ньому було повідомлення, що кораблі тільки тимчасово залишили бухту? Він відчував, що не буде порушення етики, якщо він прочитає лист, і тому він вийняв його з конверта і став читати:
Тарзану, із племені мавп. Дякуємо вам за те, що ми користалися вашою хатиною, і засмучені тим, що ви нас позбавили задоволення бачити вас і подякувати особисто. Ми нічого не зіпсували у вас і залишили багато речей для зручності і безпеки вашої у вашому самотньому будинку.
Якщо ви знаєте дивну білу людину, що стільки разів рятувала нам життя і приносила нам їжу, і якщо ви спілкуєтеся з нею, подякуйте і їй від нашого імені за її доброзичливість до нас.
Ми відпливаємо за годину, щоб ніколи більше не повернутися; але хотілося б нам, щоб ви й інший наш друг у джунглях знали, що ми завжди будемо вам вдячні за все, що ви зробили для чужоземців на вашому березі; а також що і ми зуміли б набагато краще віддячити вам обом, якби ви тільки дали нам для цього добру нагоду.
З повагою Вільям Сесіль Клейтон
— «Щоб ніколи більше не повернутися», — повторив д’Арно і кинувся ниць на ліжко.
Годину по тому він підхопився і прислухався. За дверима був хтось, хто хотів ввійти.
Д’Арно дістав заряджену рушницю і взяв на приціл.
Уже смеркло, і в хатині було дуже темно: але він бачив, що клямка рухається зі свого місця.
Він відчув, як волосся стало підніматися сторчма в нього на голові.
Двері обережно прочинилися, і крізь тонку щілину можна було побачити щось, що стоїть за дверима. Д’Арно навів у щілину сталеве дуло рушниці і спустив курок.
XXIV ЗНИКЛИЙ СКАРБ
Коли експедиція повернулася після марних спроб врятувати д’Арно, капітан Дюфрен висловив бажання відплисти якомога швидше, і всі були з цим згодні, крім Джен Портер.
— Ні, — рішуче сказала вона капітану Дюфрену, — я не поїду, і вам не варто було б їхати. У джунглях залишилося двоє наших
друзів, що прийдуть звідти, сподіваючись на те, що їх будуть чекати. Один з них ваш офіцер, а інший — лісова людина, що врятувала життя кожному з членів експедиції мого батька. Він попрощався зі мною на краю джунглів два дні тому, щоб поспішити, як він гадав, на допомогу моєму батьку і м-ру Клейтону, і залишився, щоб врятувати лейтенанта д’Арно; у цьому ви можете бути впевнені! Якби його допомога лейтенанту виявилася запізнілою, він давно вже був би тут. Той факт, що він цього не зробив, слугує для мене найвірнішим доказом того, що лейтенант д’Арно поранений і він затримується з ним, чи він повинен був розшукувати його викрадачів оддалік селища, що його атакували ваші матроси.
— Але мундир бідного д’Арно і все, що належало йому, було знайдене в цьому селищі, міс Портер, — заперечив капітан, — і тубільці виявили велике замішання, коли їх розпитували про долю білої людини.
— Так, капітане, але вони не визнали, що він убитий! А що стосується його одягу і речей, — що ж? І більш цивілізовані народи, аніж ці дикі чорношкірі, відбирають у своїх полонених усе коштовне, збираються вони їх убивати чи ні. Навіть солдати мого рідного Півдня грабували не тільки живих, але й мертвих. Я готова погодитися з вами, що це дуже важливий доказ, але це ще не достовірний доказ!
— Можливо, що й сама лісова людина ваша потрапила в полон до дикунів чи була ними убита, — натякнув капітан.
Дівчина засміялася.
— Ви його не знаєте! — заперечила вона, почуваючи, як легкий трем гордості пробіг по всіх її нервах при думці, що вона говорить про того, кому належить її серце.
— Мабуть, що цю вашу надлюдину, і справді, варто було б почекати, — сказав капітан, сміючись, — я дуже бажав би бачити його.
— У такому разі почекайте його, любий мій капітане, — наполягала дівчина. — Я у будь-якому разі залишуся! ґ
Француз був би украй здивований, якби міг вникнути в справжні мотиви слів дівчини.
Вони йшли від берега до хатини, розмовляючи далі, і тепер приєдналися до маленької групи, що сиділа на похідних стільцях у тіні великого дерева коло хатини.
Тут були професор Портер і м-р Філандер, і Клейтон з лейтенантом Шарпантьє і двома з його товаришів офіцерів, а Есмеральда ходила поруч, уставляючи час від часу свої репліки. Офіцери
встали і віддали честь, коли наблизився їхній начальник, а Клей-тон уступив Джен Портер свій похідний стілець.
— Ми тільки що обговорювали долю бідного Поля, — сказав капітан Дюфрен. — Міс Портер наполягає на тому, що у нас немає точних доказів його смерті, і дійсно їх у нас немає. З іншого боку міс Портер запевняє, що тривала відсутність нашого всемогутнього друга в джунглях указує на те, що д’Арно ще має потребу в його допомозі тому, що він поранений, чи тому, що він усе ще в полоні у більш віддаленому селищі тубільців.
— А тут припускали, — заявив лейтенант Шарпантьє, — що дика людина, може, є членом племені чорношкірих, що напали на наш загін, і що він поспішав допомагати їм.
Джен Портер кинула швидкий погляд на, Клейтона.
— Це має всі підстави здаватися вірогідним, — сказав професор Портер.
— Я не згоден із вами, — заперечив м-р Філандер. — Він мав цілковиту можливість сам зашкодити нам чи ж повести проти нас своє плем’я. Замість того, упродовж тривалого нашого перебування тут, він ніколи не змінив своєї ролі нашого захисника і постачальника.
— Це правда, — утрутився Клейтон, — однак ми не повинні знехтувати тим фактом, що за його винятком, на сотні миль навкруги єдині людські істоти — дикі канібали. Він був озброєний зовсім так само, як вони, а це вказує на підтримання з ними якихось постійних стосунків. Самий факт, що він — єдиний білий серед, можливо, тисячі чорношкірих, указує на те, що стосунки ці навряд чи могли бути іншими, як тільки дружніми!
— Справді, коли так, то, звичайно, малоймовірно, щоб він не мав зв’язків з ними, — зауважив капітан, — можливо навіть, що він сам член цього племені! ,
— Або, — додав один із офіцерів, — він достатньо часу прожив серед диких мешканців джунглів, звірів і людей, щоб бути таким вправним у стрілянині і полюванні й у користуванні африканською зброєю.
— Не застосовуйте до нього вашого власного мірила, — сказала Джен Портер. — Пересічна біла людина на кшталт кожного з вас, — даруйте, я невдало висловилася, — вірніше, біла людина, що стоїть вище пересічної у фізичному і розумовому відношенні, ніколи б не змогла, запевняю вас, прожити хоча б рік сама і без одягу у цих тропічних джунглях! Але ця людина не тільки перевершує пересічну білу людину силою і спритністю, вона настільки вища навіть від наших тренованих атлетів і сильних людей, наскільки вони перевершують новонароджену дитину, а його сміливість і лютість у бою рівняють його з диким звіром.
— Він, безсумнівно, придбав собі вірного союзника, міс Портер, — промовив, сміючись, капітан Дюфрен. — Я упевнений, що кожен з нас тут охоче погодився б сто разів іти назустріч смерті, щоб заслужити хоча б половину похвали настільки відданого і настільки прекрасного захисника...
— Ви не здивувалися б, що я його захищаю, — сказала дівчина, — якби бачили його, як його бачила я, що боровся за мене з величезним волохатим звіром. Він кинувся на це чудовисько, як бик міг би кинутися на одряхлілого старого, — без найменшої ознаки вагання чи страху; якби ви це бачили, ви б теж вважали, що він надлюдина. Якби ви бачили його могутні м’язи, що напружувалися під засмаглою шкірою, якби ви бачили, як він відбивав страшні ікла, — ви б теж вважали його непереможним. А будь ви свідками його лицарського поводження зі мною, незнайомою дівчиною, — ви б почували до нього таку ж саму безмежну довіру, що до нього почуваю я.
— Ви виграли вашу справу, прекрасний адвокате, — вигукнув капітан. — Суд визнає підсудного невинним, і крейсер залишиться ще на кілька днів, щоб дати йому можливість повернутися і подякувати прекрасній Норції.
— Заради Бога! — верескнула Есмеральда, — невже ви, моє золотко, хочете сказати мені, що залишитеся тут ще, у цій країні звірів-людожерів, коли у нас є зручна нагода вирватися звідси! Не кажіть мені цього, моя квіточко!
— Есмеральдо! — вигукнула Джен Портер, — як вам не соромно? Так-то ви висловлюєте подяку цій людині? Адже він вам двічі врятував життя!
— Правда, міс Джен, усе, що ви говорите, правда, але вже повірте мені, що цей лісовий джентльмен рятував нас зовсім не для того, щоб ми тут залишалися! Він врятував нас, щоб ми могли виїхати звідси! Мені здається, він був би страх як сердитий, якби довідався, що ми до того одуріли, що залишилися ще тут після того, як він допоміг нам виїхати. А я-то сподівалася, що вже не доведеться мені більше ночувати в цьому геологічному саду і слухати всі ці кепські згуки, що зчиняються в джунглях, коли стає темно.
— Я анітрохи не засуджую вас, Есмеральдо, — сказав Клей-тон. — І ви дійсно попали саме в точку, сказавши «кепські» звуки. Я ніколи не міг підібрати слова для них, а це, знаєте, дуже влучне визначення: саме «кепські» згуки.
— Тоді вам з Есмеральдою найкраще перебратися на крейсер і жити там, — заявила Джен Портер глумливо. — Що б ви сказали, якби змушені були прожити все життя в джунглях, як жила наша лісова людина?
— Боюся, що я виявився б далеко не блискучим зразком дикої людини, — з гіркотою розсміявся Клейтон. — Від цих нічних шумів у мене волосся на голові стає сторчма. Розумію, що мені варто було б соромитися такого зізнання, але це правда.
— Не знаю, — сказав лейтенант Шарпантьє. — Я ніколи не думав надто про почуття страху і подібні речі; ніколи не намагався з’ясувати, боягуз я чи хоробра людина. Але тієї ночі, коли ми лежали в лісі, а бідний д’Арно був узятий у полон і шум джунглів накочувався на нас, я став думати, що я справді боягуз! Мене не стільки лякало ревіння хижих звірів, скільки ці скрадливі шерехи, що ви зненацька чуєте поруч із собою і потім чекаєте повторення їх, — незбагненні звуки величезного тіла, що майже нечутно рухається, і усвідомлення того, що ви не знаєте, як близько воно було і чи не підповзло воно ще ближче за той час, коли ви перестали чути його. Ох ці шуми й ці очі... Моn Dіеu! Я ніколи не перестану бачити ці очі в темряві, — очі, які бачиш чи не бачиш, але відчуваєш; ох, це найжахливіше...
Усі з хвилину мовчали, і тоді заговорила Джен Портер:
— І він там! — вона сказала це голосом, захриплим від хвилювання. — Ці палаючі очі будуть уночі дивитися на нього і на вашого товариша, лейтенанта д’Арно. Невже ви можете кинути їх, джентльмени, не надавши їм принаймні пасивну допомогу, затри мавшись з крейсером ще на кілька днів?
— Стривай, дитино, стривай, — сказав професор Портер. — Капітан Дюфрен згодний залишитися, а я зі свого боку теж згодний, цілком згодний, як завжди, коли йдеться про ваші дитячі примхи.
— Ми могли б використати завтрашній день для перевезення скрині зі скарбом, — сказав м-р Філандер.
— Цілком правильно, цілком правильно, м-р Філандере; я майже забув про скарб! — вигукнув професор Портер. Може, капітан Дюфрен позичить нам у допомогу кілька матросів і одного полоненого з «Арроу», що вкаже місцезнаходження скрині?
— Звичайно, дорогий професоре, ми усі до ваших послуг, — відповів капітан.
Отже, було домовлено, що наступного ранку лейтенант Шарпантьє візьме загін з десяти чоловік і одного з бунтівників з «Ар-роу» як провідника і вони відкопають скарб, а крейсер простоїть ще цілий тиждень у маленькій бухті. По закінченні цього терміну
можна буде вважати, що д’Арно дійсно мертвий, а лісова людина не хоче повернутися, поки вони ще залишаються тут, і тоді обидва судна відчалять з усією експедицією.
Професор Портер не супроводжував шукачів скарбів наступного ранку, але, побачивши, що вони повертаються ополудні голіруч, квапливо кинувся їм назустріч. Його звичайна неуважлива заклопотаність зовсім зникла і перемінилася нервовістю і збудженням.
— Де скарб? — гукнув він Клейтону ще з відстані ста футів. Клейтон похитав головою.
— Пропав, — сказав той, підійшовши ближче.
— Пропав? Цього бути не може! Хто міг узяти його? — здивувався професор Портер.
— Одному богу відомо, професоре, — відповів Клейтон. — Ми могли б подумати, що провідник наш збрехав щодо його місцезнаходження, але здивування і жах його, коли він побачив, що скриня зникла з-під тіла убитого Снайпса, були занадто непідробні, щоб бути удаваними. І крім того, під тілом дійсно було щось зарите, бо під ним була яма, закидана пухкою землею.
— Але хто ж міг узяти скарб? — повторив професор.
— Підозра могла б, звичайно, упасти на матросів із крейсера, — сказав лейтенант Шарпантьє. — Але молодший лейтенант Жавьє запевняє, що ніхто з команди не мав звільнення на берег і що ніхто відтоді, як ми стали на якір, не був на березі інакше, як під начальством офіцера. Я і не припускаю, щоб ви стали підозрювати Наших матросів, але дуже радий, що фактично доведено повну неспроможність такої підозри, — закінчив він.
— Мені ніколи й на думку не спадало підозрювати людей, яким ми так зобов’язані, — люб’язно заперечив професор Портер. — Я скоріше готовий був би підозрювати дорогого мого Клейтона чи м-ра Філандера. .
Французи посміхнулися, як офіцери, так і матроси. Було ясно, що ці слова полегшили їм душу.
— Скарб зник уже якийсь час по тому, — продовжував Клейтон. — Коли ми вийняли труп, то він розвалився, а це вказує, що той, хто взяв скарб, зробив це ще тоді, коли труп був свіжий, бо, коли ми відрили його, він був цілий.
— Викрадачів, мабуть, було чимало, — сказала Джен Портер, що підійшла. — Ви пам’ятаєте, що треба було четверо чоловіків для перенесення скрині?
— Клянуся Юпітером, — крикнув Клейтон, — це так! Зробили це, мабуть, чорношкірі. Імовірно, хтось з них бачив, як матроси
заривали скриню, після чого негайно повернувся з помічниками, і вони забрали скриню.
— Усякі такі міркування ні до чого не ведуть, — сумно сказав професор Портер. — Скриня пропала. Ми його ніколи більше не побачимо, як не побачимо і скарбу, що був у ній.
Одна тільки Джен Портер розуміла, що ця втрата означала для її батька, але ніхто не знав, що вона означала для неї.
Шість днів по тому, капітан Дюфрен оголосив, що вихід у море призначений на наступний ранок.
Джен Портер стала б ще просити про подальшу відстрочку, якби сама не починала думати, що її лісовий коханий не повернеться.
Усупереч самій собі, її почали мучити сумніви і страхи. Слушність доказів цих безсторонніх французьких офіцерів мимохіть діяла на її переконання. Що він канібал, — цьому вона ніяк не могла повірити; але зрештою їй стало здаватися можливим, що він прийомний член якого-небудь племені дикунів. Думки, що він міг умерти, вона не припускала; було неможливо уявити собі, щоб те досконале тіло, повне торжествуючого життя, могло перестати існувати.
Допустивши такі думки, Джен Портер мимоволі поступово стала підпадати під владу інших.
Якщо він належить до племені дикунів, він, мабуть, має дружину-дикунку, може, навіть цілу дюжину дружин і диких полукровок-дітей. Дівчина здригнулася, і коли їй повідомили, що крейсер на ранок відходить, вона була майже рада. Проте, саме вона подала думку, щоб у хатині була залишена зброя, патрони, припаси і багато різних предметів, нібито для невловимої особистості, що підписалася Тарзаном із племені мавп, і для д’Арно, якщо, він ще живий і добереться до хатини. Насправді ж вона сподівалася, що ці речі дістануться її лісовому богу, навіть якби він виявився простим смертним.
І в останню хвилину вона залишила йому ще звісточку, яку доручила передати Тарзану.
Джен останньою залишила хатину,, повернувшись туди під якимсь дріб’язковим приводом після того, як усі інші направилися до шлюпки.
Вона стала на коліна коло постелі, в якій провела стільки ночей, помолилась за благополуччя своєї первісної людини і, міцно притиснувши до губ його медальйон, прошептала:
— Я люблю тебе і вірю в тебе! Але якби навіть і не вірила, я все-таки любила б. Нехай Бог змилостивиться над моєю душею за це визнання! Якби ти повернувся до мене, не було б іншого варіанту, я пішла б за тобою, назавжди пішла б у джунглі.
XXV НА КРАЮ СВІТУ
Коли д’Арно вистрілив, двері прочинилися навстіж, і якась людська постать упала ниць, розпластавшись на весь зріст на підлогу хатини.
Француз, охоплений панікою, щойно зібрався удруге вистрелити в лежачого, як раптом він побачив, що це білий. Ще одна мить, і д’Арно зрозумів: він застрелив свого друга, свого захисника, Тарзана з племені мавп!
З болісним лементом відчаю кинувся д’Арно до лісової людини. Ставши на коліна, він підняв чорноволосу голову і притулив її до своїх грудей, голосно гукаючи Тарзана на ймення. Відповіді не було. Тоді д’Арно приклав вухо до його грудей. З радістю відчув він, що серце працює рівномірно і несхибно. Він дбайливо підняв Тарзана й уклав його на ліжко, а потім, квапливо замкнувши і заклавши двері, він засвітив одну з ламп і оглянув рану. Куля лише злегка зачепила Тарзана по голові. Рана була поверхова, хоча і страшна на вигляд, але не було ознак роздроблених кісток.
Д’Арно полегшено зітхнув і став змивати кров з обличчя свого , друга.
Незабаром холодна вода привела його до тями і, відкривши очі, він із подивом глянув на д’Арно.
Той перев’язав рану шматочками полотнини і, побачивши, що Тарзан отямився, написав записку, яку підсунув перед очі другові. У цьому посланні д’Арно пояснював жахливу помилку, що її він припустився, і говорив, який він щасливий, що рана виявилася не надто серйозною.
Тарзан, прочитавши написане, сів на край ліжка і посміхнувся.
— Це нічого, — сказав він по-французькому. Потім, оскільки запас його слів скінчився, він написав:
— Ви б бачили, що Болгами зробив зі мною, а також Керчак і Теркоз, перш ніж я убив їх, — тоді б ви не вибачалися за таку
маленьку подряпину.
Д’Арно передав Тарзану обидва листи, залишені на його ім’я.
Тарзан прочитав перший з виразом суму на обличчі. Другий він довго перевертав на всі боки, не знаючи, як його відкрити. Тарзан ніколи не бачив доти заклеєного листа.
Д’Арно спостерігав за ним і зрозумів: його привів у замішання конверт. Здавалося таким дивним, щоб для дорослої білої людини конверт був загадкою! Д’Арно розкрив його і передав лист Тарзану.
Сівши на похідний стілець, той розклав, перед собою пописані аркуші прочитав:
Тарзану, із племені мавп. Перш ніж я виїду, дозвольте мені приєднати мою подяку до подяки м-ра Клейтона за наданий вами люб’язний дозвіл користатися вашою хатиною.
Ми дуже шкодуємо через те, що ви так і не прийшли познайомитися з нами. Ми були б такі раді посидіти і подякувати вам, нашому хазяїну!
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
ЗМІСТ
На попередню
|
|
