Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Є придатні до виховання породи тварин, проте людей можна лише дресувати. / Володимир Державин

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Микола Гоголь. ВЕЧОРИ НА ХУТОРІ БІЛЯ ДИКАНЬКИ


Микола Гоголь. ВЕЧОРИ НА ХУТОРІ БІЛЯ ДИКАНЬКИ

Книги поштою: www.bohdan-books.com OCR & spellcheck Yasondinalt http://fmm51.org.ua/


Диявольський контракт і культурна ініціація.

Микола Васильович Гоголь (20.03.1809—21.02.1852) народився в Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині. Неподалік розташувався невеликий хутір Василівка (або Яновщина) — власність батьків Гоголя, Василя та Марії Гоголів. На цьому хуторі й мешкала родина Гоголів-Яновських. Прізвище майбутнього письменника Гоголь-Яновський вказувало на дрібномаєтний шляхетський рід, до якого він належав. Серед його предків значилися і польський шляхтич, що прибрав прізвище Яновський, і колишній могилівський полковник Остап Гоголь, що був навіть певний час правобережним гетьманом. Ближчі родичі, однак, були переважно священиками.

Батько Гоголя після відставки проживав на хуторі Яновщина, згодом працював секретарем у маєтку далекого родича, вельможного російського урядовця Д. Трощинського, що мешкав неподалік у Кибинцях. Василь Гоголь володів даром дотепної розповіді, мав смак до українського гумору. Як і в багатьох інших дрібнопоміщицьких садибах того часу, тут панувала двомовність: українська мова була мовою "домашньою", всі ж офіційні папери, листування, ділові розмови провадилися "високим" стилем, себто по-російському.

У родині Гоголів-Яновських, як і в інших українських дрібномаєтних родинах, була ще жива традиція українського бароко XVII— XVIII ст., себто культура "семінарської освіченості" з її обігруванням у формах вертепу, травестії, орації, трагікомедії "високих" і "низьких" тем людського і божественного життя. Василь Гоголь виявляв цікавість до літератури, йому були близькі і форми сентиментально-чутливих ліричних зізнань, і форми давньоукраїнської комедії з її гумором та моралізуванням. Імовірно, він впливав у гімназійні роки і на лектуру молодого Гоголя. Для домашнього театру Трощинського батько Гоголя навіть писав комедії (одна з них мала назву "Простак, або Хитрощі жінки, перехитреної солдатом"), сам грав і ставив їх на сцені.

Ранні роки життя Микола Гоголь провів разом зі своїм молодшим братом, який, однак, рано помер. У 1818 році братів віддали до Полтавського повітового училища. Після смерті брата Миколу Гоголя перевели до Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька. Не виявляючи особливого зацікавлення до навчання, Гоголь у старших класах захоплюється театром, сам малює декорації, розігрує з особливим успіхом комічні сценки, цікавиться літературними журналами і новими на той час виданнями (так, учителеві словесності гімназисти підсунули розділи "Євгенія Онєгіна", які той з усією відданістю панівним на той час класицистичним смакам і "поправив").

Закінчивши Ніжинську гімназію, Гоголь 1829 року приїздить до Петербурга, де намагається поступити на державну службу. Він служить канцеляристом, пробує себе актором, учителем, викладачем історії в Петербурзькому університеті. Зрештою — віддається письменницькій діяльності.

***

Першим твором, що його 20-річний Гоголь опублікував власним коштом, тільки-но приїхавши до Петербурга, була написана ще в стінах Ніжинської гімназії наслідувальна поема (точніше ідилія в картинках) "Ганс Кюхельгартен". Після нищівної критики, якої зазнала ця книга, Гоголь спалює весь тираж (прикметно, що й кінець свого творчого та земного шляху Гоголь завершить подібним, але вже значно трагічнішим, актом, спаливши рукопис другого тому "Мертвих душ").

Літературний Петербург, як загалом і вся Європа 20—30-х років XIX ст., був швидше звернений до ідеї народності, аніж до наслідування абстрактної загальнолюдської класики. У цьому народжуваному комплексі романтичної народності вже посіла своє спеціальне місце "українська" тема. Ф. Глинка, К. Рилєєв, В. Наріжний, О. Пушкін, О. Сомов, О. Погорєльський уже значною мірою романтизували українську історію та етнографію. Досить швидко зорієнтувавшись у літературних напрямках, Гоголь готує і видає дві книжки своїх "Вечорів на хуторі біля Диканьки" (1831 і 1832 рр.).

Жодна тогочасна книга на українську тематику не мала такого успіху, як "Вечори", і жодна не була так талановито зробленою, як "Вечори". Гоголь свідомо йшов на створення літературного бестселера, вивчивши запити публіки і пропонуючи їй щось на зразок антиків з "малоросійської" старовини. Водночас у цьому був виклик усім досі існуючим побутописцям України-Малоросії, яких народжував тодішній столичний Петербург як центр імперії. Олітературнюючи й естетизуючи український побут, історію, звичаї і повір'я, Гоголь у певний спосіб "продає" свою "старосвітську" Україну імперії. За великим рахунком 22-річний Гоголь і себе клав на вівтар російської державності. Це був своєрідний колоніальний контракт, на зразок диявольського: за ім'я, за славу платилося тим, що було своє, питомо-оригінальне, народно-національне. Так здійснювався розрив між індивідом і родом. Оплачувалося право на романтично-індивідуалістичний естетизм і великодержавне вірно-підданство водночас. Як зауважував відомий український поет і культурософ Євген Маланюк, це був найжахливіший фаустівський варіант "продажу душі чортові"...

Своєрідне відчуження Гоголя від рідного, питомого матеріалу не лишилося непоміченим і породило чимало різних тлумачень. Російський критик М. Полєвой, не знаючи, хто автор "Вечорів", назвав його "міщанином" і "дворянином", який ніколи не виїжджав поза своє помістя. Пантелеймон Куліш, який спершу вважав, що російська література завдячує Гоголеві введення в неї українського життя, пізніше казав, що вся українськість Гоголя — лише відблиск його вражень від народних пісень, а художньої та історичної правди в ній годі шукати.

У XX ст. ім'я Гоголя пов'язується з колоніальним міфом про Україну, ототожнюється з комплексом так званого "малоросійства" (Є. Маланюк). Український міф Гоголя, глибоко індивідуальний і водночас загальнокультурний, виростає із його морально-психологічної життєвої драми. Назвемо цей сюжет Гоголевої колоніальної угоди бісівською спокусою відступництва, або Диявольським Контрактом з Імперією.

Людині властиво "випитувати" сенс цього буття. Іноді навіть докладаючись на чорта як провідника двох світів — реального та ірреального, видимого й сущого. Саме таке "випитування" властиве художньому досвідові Гоголя. Гоголь і сам брав на себе роль посередника, наче з'єднував своїх читачів, не лише тогочасних, а й майбутніх, з безкінечністю Божого провидіння, коли запитував, чи знаємо ми, який Дніпро за тихої погоди, як сумно жити на світі чи куди летить "руська" трійка. Питання, кинуті радше до прийдешнього, що завжди змінюється, аніж до своїх сучасників, виднокіл яких обмежений.

Загалом Гоголь часто прирівнював себе до нуля — "насправді ж єсьм нуль". А один із ранніх своїх творів він підписав чотирма нулями, як пояснював, за числом нулів у своєму імені (Мико0ла Г0г0ль-Ян0вський). Так, з одного боку, визнавав, що і є, і нема, а з іншого боку, упертим повторенням "зеро" стверджував свою буттєвість. Так і питання свої ставив, і твори свої писав, а потім спалював, по-бісівськи спокушуючи минущість дарованого Богом людського життя.

Весь художній світ Гоголя, зокрема раннього, ніби стоїть на межі буття і небуття. Таке світовідчуття зародилося ще в дитинстві. Як зауважує один із дослідників Гоголя К. Мочульський, в душі Гоголя первісними були переживання космічного жаху і стихійного страху смерті. На цій язичницькій основі християнство сприймається ним, як релігія гріха й покарання, містерія предвічного людського гріха, проста людська цікавість до того, що заборонене й страшне. На це первісне враження накладалися містичні страхи, боязнь Страшного Суду, меланхолія як настрій упокорення.

Уже звично стало говорити, що особливо глибоке враження пов'язане в дитинстві Гоголя з розповіддю матері про Страшний Суд, про ті кари, які терпить людина в пеклі. Якийсь первісний, ще дохристиянський, глибинний жах перед життям, що є лише покривалом смерті, лишився в нього назавжди. Гоголь, як і барокова людина, весь пронизаний світосприйняттям, у якому трагічно-містичне переживання минущості цього світу поєднується з любов'ю до матеріальної плоті буття.

Відтак центром такого необарокового світу Гоголя стає дуалізм божественного і диявольського. Біс, чорт — чи не головний персонаж "Вечорів на хуторі біля Диканьки". Цей образ Гоголь брав із народних повір'їв і пов'язував з усім тим франтувато-"чужим", що входило в життя разом із російською бюрократично-імперською системою, наприклад, у личині ревізора, земського засідателя, паничика в "гороховому кафтані", що говорить "так химерно й хитро, як у друкованих книжках".

Ба, навіть більше: Гоголь у своїх "Вечорах" викликав український дух, немов біса з того світу, думаючи погратись із самою народністю на світському великодержавному Карнавалі. Однак за літературною грою проступила таїна священного промислу (а ним безперечно була й сокровенність національного). І Гоголь застиг на межі свого й чужого, божественного і диявольського, немов перед Вієм, маскуючись і втікаючи, то видаючи себе за українського хуторянина, народного оповідника пасічника Рудого Панька, то прагнучи бути "національним російським письменником". Маскування, блазнювання, роздвоєння — засіб перевертання панівного, владного, ієрархічно вищого, спосіб зруйнувати офіційну картину епохи та її подій, як переконує нас Міхаїл Бахтін. Отож — це модель поведінки "низової", колоніальної людини стосовно центру, імперії. І в цьому, очевидно, природа гоголівського сміху як українського національно-культурного феномена. Однак інший, відзначений нами бік гоголівської міфології, а саме — колоніальний контракт, у якому вона прочитується, змушує розглядати твори Гоголя під особливим кутом зору, через сліди "вищої" офіційної культури, що присутня в його текстах, навіть несвідомо. "Вища" офіційна, чи імперська ідеологія поглиблює різницю між провінцією і центром, перетворює Україну, чи Малоросію, як її тоді часто називали, на літературний топос, себто місце, яке не обов'язково має свою автономну цінність та характерність, а має певну специфічну забарвленість лише з погляду цілого, скажімо, як демонстрація "краси українського степу", добродушної вдачі, чи "неправильної" мови "хохла" тощо.

Загроза перетворення "Вечорів" у такий собі кітч особливо велика (значною мірою саме так гоголівський "Сорочинський ярмарок" і сприймається в масі). І лише той "вдумливий читач", до якого апелює Гоголь, бачить глибоку неоднозначність зображуваного ним світу, прочитує те наростання демонічного начала, яке робить "Вечори" не лише смішними, але й зловісними.

Демонізм перетворює ці твори на лабіринти й провалля, де зіштовхуються безкінечні знаки диявола і Бога, де розгортаються опозиції — "дві душі", українська та імперська, жіноча й чоловіча природа, краса і смерть, творчість і безум, віра і зрада.

Україна, як вона постає зі сторінок "Вечорів", зовсім не реально-історична, та й годі шукати в творах Гоголя реалізму. Якщо вже реалізм, то гротескний, скроєний із фантастики, бароковий, заснований на поєднанні непоєднуваного. Отож, і Україна його "Вечорів на хуторі біля Диканьки" — гротесковий край, де зібрані майже опереточні любовні пари, персонажі народного анекдоту, вертепу, нечиста сила, романтично-містичні й фантастичні образи-символи, включно з відсутнім в українському фольклорі королем гномів Вієм.

Близькість і взаємну проникність бісівського й людського, що властиві українському фольклорові, Гоголь трактує як ствердження постійної і довічної боротьби двох сил — Бога і диявола. Якщо уявити собі сценічно цю боротьбу, напрошується аналогія з містерією — середньовічним театральним дійством, де за душу людини борються персоніфіковані маски-алегорії злих і добрих духів. Ранні повісті-казки з "Вечорів на хуторі біля Диканьки" нагадують також старовинний український вертеп — популярний народний ляльковий театр, де на верхньому ярусі розігрувалися містерія про народження Христа, сцени із Святого Письма, а на нижньому — сценки з життя за участю Хороброго Запорожця, Хитрого Жида, Ляха-хвалька, Смішного Чорта, Велемовного Дяка. Так само за реальними картинками з народного життя у "Вечорах" проступало заднє тло священної боротьби Добра і Зла.

Таке світовідчуття спиралося передусім на народну демонологію, виявлену в народних оповідях, повір'ях тощо. Прикметно, що в українській народній міфології чорт і загалом бісівське часто комічно забарвлені, однак дістають серйозний моралізаторський акцент, зокрема, тоді, коли про бісівські спокуси переповідається слухачам. Демонічне начало також переходить з народної демонології і поєднується з християнськими ідеями в різних єресях, близьких до гностицизму.

В загальній людській культурі сатанізм і демонізм набували також індивідуалістичного богоборчого змісту. Цей байронічно-лермонтівський демонізм здобув особливу популярність у російській літературі, виливаючись урешті в ідею боголюдини та право на експеримент зі світом сущим.

Ще одна культурна традиція вбирала в себе демонічну містику та фантастику і в остаточному підсумку витворювала зловісно-романтичну фантастику. Так, приміром, у німецьких письменників-романтиків Тіка, Гофмана казковий чорт стає втіленням світового зла, а трагедія людського життя виростає із демонізму людського образу, з подвійної натури людини, а також із прокляття людини, що продається дияволу. Саме цю останню органічно всотує в себе психологічна натура Гоголя, "хвостики душевних настроїв" якої він втілив у своїх "Вечорах".

Чортовиння, диявол, біс — усе це знаки ірраціонального, потойбічного, знаки переступання межі в людському світі гоголівських героїв. Воно (потойбічне) постійне у творах Гоголя, лишень прибирає різні форми. Такий чорт — буденний сусіда людини, навіть двійник, нечиста сила, що живе в іншому, паралельному світі, і мертві душі, що, навпаки, живуть у цьому світі, перевертні-відьми, що є посередниками між двома світами, і Вій, чаклун, диявол — як центральний образ, те місце, куди згортається весь людський часопростір. Причому, час — як щось священне й добре, оскільки він плинний і в його колообігу гине чортівська сила (чи після третіх півнів, чи з народженням Нового року). Натомість простір, ландшафт — диявольський, він має "низ" і "верх", але не може скинути з себе того Вічного мерця, що лежить у глибині землі і погрожує перевернутися ("Страшна помста"). Лише іноді "мертві душі" (вже не фарсово-комічно, як чорт у "Ночі проти Різдва", а буденно-зловісно, як у однойменному творі) беруть участь у власне людських контрактах. Отож, маємо особливий межовий світ людського й бісівського, пройдисвіт (бо "світ" — світло Божої присутності!) Гоголівських "Вечорів". Таке межисвіття (межовий світ) і є тією реальністю — соціальною, психологічною, національною, у якій живе колоніальна людина.

Межисвіття посилюється, зловісніє при зустрічі з демонічною силою Центру, Міста-Химери у "Петербурзьких повістях" Гоголя. "У долині, мов у ямі, на багнищі город мріє", писав про імперську столицю як про містомарення Шевченко.

А поки-що, у "Вечорах", чорт грається, і Гоголь грається. Сам Гоголь до кінця життя часом жартівливо, часом серйозно називає чорта "спільним приятелем". Бісівське несвідомо "водить" героями Гоголя, є спеціальні місця (зачаровані місця) і особливий час, наприклад, проти Різдва й на Івана Купала, коли напіввідкривається священна вісь буття й одвічна боротьба сил зла та добра стає особливо відчутною. Так само бісівське начало пронизує родові відносини: відьма може бути матір'ю, навіть особливо богомільного чоловіка (Вакули), а батько — злим чарівником, як у прекрасної чорноокої Катерини із "Страшної помсти".

Жінка, як неодноразово свідчать персонажі Гоголя, — джерело бісівського начала. Так відгукуються апокрифічні народні перекази про одвічну гріховність жінки, яка піддалася спокусі змія і тим повергла весь світ у пекло людського гріха. Так само краса, "гарячий" дівочий вид ("з біса гарна"), дівоче милування собою, як, наприклад, Оксанине перед дзеркалом ("Ніч проти Різдва"), — усе це позначене, особливо в літературній романтичній традиції, чарами зваб, гріховністю переступання межі, що відділяє людське божественне начало і бісівську оману. Нагадування про одвічний людський гріх жіночого тіла загалом лежить в основі багатьох містичних видінь Гоголя.

Межовий світ людського і бісівського несе в собі неминучість страшної помсти. Веселий Карнавал виявляється лише однією з масок Апокаліпсису. Так часом, завмираючи зі страху, немов перед незмигним поглядом залізної маски Вія-Апокаліпсису, часом граючись силою й могутністю, як особа, причетна до сильного народу, Гоголь почувається людиною, якій даровано "мати" свого біса. Адже чорт, за його словами, "такий близький до людини, що без церемонії сідає на неї верхи і править нею, як найслухнянішим конем, змушуючи її робити дурниці за дурницями". При чому, суєтних молодиків свого часу Гоголь називає "щиглями", вони незнайомі з чортом саме тому, що самі нецікаві для нього. Отож, чортівня Гоголя — ознака патріархального, природного й сильного стану і людини, і народного життя, що ним безперечно є для нього старосвітська Україна. Прикметно, що не лише коваль Вакула осідлав чорта, але й Тарас Бульба витанцьовує, сидячи на своєму коні, що зветься Чортом.

Щось трохи бісівське асоціювалося і з самим Гоголем, невеликим, білявим, зі смішним чубчиком ("хохолком"), схожим на півника, яким побачили його в Москві й Петербурзі. Російський письменник С. Аксаков, зокрема, казав, що з першого враження йому видалося в Гоголі "щось хохлацьке й лукаве". "Хохол" — таку поблажливу характерну назву чогось окраїнного, дещо крутійського діставали українці в Російській імперії. Власне, "хохол" — це і є те ім'я, що його отримували внаслідок колоніального контракту.

Є. Маланюк говорить про поступове переростання Гоголя в Гоголя, про відмирання його національної української душі та заміну її новою душею — російською, що супроводиться "моральною смертю", "розривом з органічною цілістю", а це означало "механічно розплистися в аморфній неокресленості "Росії".

Однак, думається, ані повного відмирання, ані осягнення нової національної душі в Гоголеві не відбулося. Він залишився українцем в Росії, колоніальною людиною в Імперії. І, можливо, найвиразніше втілив характер не "імперської", а саме "колоніальної" людини. Ім'я такої людини — "хохлик". Що, до речі, тотожне грайливому "чортику", але не дияволу, з яким асоціюється Імперія.

Як прозірливо зауважує Є. Маланюк, Гоголь як аналітик "якось аж автоматично, відбив історичний процес розкладу своєї суспільної верстви — українського "дворянства", бувшої провідної верстви народу" (...) Наслідком затрати духу і омертвіння душі — людина Гоголя стає калікою, потворою, карикатурою людини, і в ту порожню оболонку бувшої Людини входить "чорт" того чи іншого пороку, "нечиста сила", яку так гостро відчував Гоголь і з якою, як міг, ціле життя боровся, так само хрестом і молитвою, як і своєю — завжди до Бога направленою творчістю".

Отож, вже у "Вечорах" геніальність і природжена моральність та богобоязливість Гоголя спонукають його "викуповувати" свою Малоросію, яку він по-справжньому любив, разом з її поетичністю й історією. Вже друга частина його "Вечорів" пронизана зловісним наростанням почуття гріха, а в "Ночі проти Різдва" Гоголь своєрідно закодовує (як це неодноразово він робить у своїх передмовах) мотив очищення, звільнення від бісівщини. Пресвятий архієрей, милуючись Вакулиною хатою і жінкою з немовлям, ніби освячує присутність божественного в цьому пройнятому бісівством світі. Адже Оксана повторює в житті, своєрідно матеріалізує той образ Пресвятої Богородиці, Матері Божої, який Вакула бачив у царських хоромах. Вона також компенсує, очищає "відьомську" природу матері Вакули — Солохи.

Ще один спосіб освячення божественного у храмі життя — майже натуралістичний портрет чорта, змальований Вакулою "для остраху" побожних людей. Таким чином Гоголь здійснює ряд дуалістичних перетворень, на яких він вибудовує систему образів і колізій у повістях, вміщених у "Вечорах". Саме "до Бога направлена" духовність спокутує гріховність контракту з диявольською силою (Імперією), що виявлялася в надмірі демонізму й бісівщини у гоголівських "Вечорах".

І не лише текстуально, а й життєво Гоголь повертається знову до України після виходу "Вечорів". Так, на початку 30-х років письменник переживав період захоплення історією. Зокрема, особливу цікавість виявляє він до історії України. Чуття історії складалося у Гоголя не так у тиші бібліотек, як унаслідок романтично-естетичного переживання минулого, зокрема у випадку з історією України йому особливо допомагають народні пісні, про які Гоголь друкує проникливу статтю. Все це складається в особливий українофільський настрій і ностальгійно-афективне переживання туги-втечі Гоголя на Гетьманщину (себто в Україну). Саме такими настроями перейняті листи Гоголя до Максимовича, майбутнього ректора Київського університету, а 1833 року — викладача Московського університету.

Ця втеча (яка, однак, не здійснилася, на відміну від багатьох інших — у Німеччину, в Італію) мала свою передісторію. Ще з часів навчання в Ніжинській гімназії князя Безбородька, яка була твердинею виховання й формування вірнопідданого малоросійського дворянства, Гоголь, як і багато інших молодих людей, виховувався на ідеалах служіння "державності", леліючи легенду про Петербург ("уві сні й наяву мені мариться Петербург, а з ним разом і служба государству", писав він тоді в листах). Однак після зустрічі з Петербургом, який Гоголь називає підкреслено "наш Петербург", він культивує нову утопію — прекрасної, "бідної моєї України". Петербург — "купа накиданих один на одного будинків, гамірних вулиць, кипучої меркантильності", "цієї жахливої купи мод, парадів, чиновників, диких північних ночей, блиску й ницої безбарвності". Київ натомість — "прекрасний, древній, обітований", "увінчаний врожайними садами, підперезаний моїм південним, прекрасним, чудовим небом, чарівними ночами, де гора обсипана кущами, зі своїми немовби гармонійними кручами, і мій чистий і швидкий мій Дніпро, що її омиває". Так, на віддалі, у зіставленні з інакшим, формується подвійний зір Гоголя ("припорція", як сказав би Вакула "вченою" мовою): тут (на чужині) і там (де "моє").

Романтична ідеалізація України немовби компенсувала прагматичний підтекст виходу "Вечорів". Як зізнавався сам Гоголь, він як людина був весь зітканий із суперечностей. "Ніхто тоді не був схожий більше за нього на італійських художників XVI ст., які були водночас геніальними людьми, благородними, люблячими натурами і глибоко практичними умами", — зауважував П. Аннєнков.

Однак окрім викладених вище колізій, пов'язаних із сюжетом колоніального контракту, можемо говорити і про глибокий ритуальний підтекст появи "Вечорів на хуторі біля Диканьки". Видання "Вечорів" мало ініціаційний характер для самого Миколи Гоголя. В такий спосіб він діставав ім'я, піднімався з того мертвого "безмов'я" і невідомості, які для нього ще з ніжинських часів були особливо нестерпними. Мотиви ініціації — вже на рівні тематичному — озвучуються, прояснюються у збірці "Миргород" (1835), що є, як зазначає сам Гоголь, продовженням "Вечорів". Диявольський контракт, векторно спрямований з Петербурга в Україну, в іншому, зворотному напрямі, з погляду трансформованої, цивілізованої українськості постає в Гоголя Культурною ініціацією.

Повість "Вій" можна розглядати як ключовий твір на тему ініціації — ритуального посвячення, якого в архаїчних, родових суспільствах зазнавали молоді хлопці на порозі самостійного життя і статевої зрілості. Основна ідея ініціацій як обряду посвячення — так звана "тимчасова" смерть: підліток має "померти", аби потім воскреснути чоловіком. Інфантильна невизначеність змінюється родовою належністю. Обряд ініціації тісно пов'язаний з уявленнями про смерть, вони нероздільні.

Майже подібно до того, як підлітки в архаїчних суспільствах, Хома Брут також вимушений переживати серію випробувань. Гоголь відтворює цей контекст, зближуючи повість "Вій" зі структурою чарівної казки. Так, як у казках, у повісті йдеться про трьох "богатирів" — богослова Халяву, філософа Хому Брута і ритора Тиберія Горобця, про те, як вони в пошуках харчів для прожитку заблукали і потрапили на хутір до баби (баби-яги), в якої "і піч не топилася сьогодні"; які присягалися, що нічого не вкрадуть, але все ж украли; про героя, який потрапляє на "той" світ, три ночі терпить випробування, має врятувати сотникову дочку, вигнати злого духа, що вселився у прекрасну панночку-відьму.

Повість "Вій" уся пронизана еротизмом. Це юнацьке переживання страху перед демонічною силою краси, пристрасті, жіночого тіла. Така "млосно-страшна насолода", яку відчуває Хома, скачучи з відьмою на спині, такий страх смерті, що його збуджує вид прекрасної панночки у труні. До речі, це своєрідна модифікація казкової "сплячої красуні". Отож, у порожній церкві Хома Брут три ночі поспіль не лише читає молитви, а й бореться із власними спокусами.

Зрештою — людина слабка, їй властива цікавість до того, що є "по той бік" життя. Хома глянув на Вія — і "тут же вилетів дух із нього від страху". Хома Брут загинув, бо злякався, — так наївно пояснює його смерть новоспечений філософ Тиберій Горобець, не підозрюючи, що йому так само доведеться розплачуватися за право пізнати цей світ і мати власне ім'я (диявольський знак, яким він позначений, — його невласне, римське наймення Тиберій).

Отже, Хома Брут не пройшов ініціації і загинув. А можливо, Хома Брут пережив "проміжну" ритуальну смерть і відродився в образі дячка Хоми Гордійовича, з уст якого ми чуємо не одну історію у Гоголевих "Вечорах"?

Мотив індивідуалізації, або ініціації в одній із найвідоміших повістей Гоголя "Тарас Бульба" набуває вже героїчного змісту. Немає "кращої науки для молодої людини, як Запорізька Січ", — так думає Тарас Бульба, так кажуть його гості. Молодечий дух побратимства, товариства запорізького близький до того, що культивувався колишніми випускниками Ніжинського ліцею, які збиралися на початку 30-х років у Петербурзі. Повість "Тарас Бульба" спочатку була опублікована у збірці "Миргород" (1835); другий, перероблений її варіант датується 1842 роком. Обидва варіанти відрізняються не лише обсягом (другий значно розлогіший), а й основним пафосом, основною концепцією.

У редакції 1835 року Гоголь куди більше був схильний поетизувати запорізьке братство як "тісне коло шкільних товаришів", як осередок молодечої вільної республіки, де кожному "однаково де воювати, аби лишень воювати, бо не пристало шляхетній людині жити на світі, не воюючи". Постання Запорізької Січі молодий Гоголь тісно пов'язував із особливим місцем і особливою роллю України як пограниччя — "все це надавало якогось вільного, широкого розмаху їхнім подвигам і виховало впертість духу", що й визначило колоритність характеру Тараса Бульби. Гоголь порівнював усю історію середніх віків з періодом юності, якій властиві різка гра контрастів, чудесна відвага, барвистість і яскравість. Саме з характером середніх віків пов'язаний і особливий ідеологізм "Тараса Бульби".

У статті 1832 року "Взгляд на составление Малороссии" Гоголь зауважував, що саме козацтво є "зародком політичного тіла, основою характерного народу", який тримається на "чистоті релігії своєї".

Отже, підґрунтя його повісті "Тарас Бульба" насамперед політично-ідеологічне. Йдеться-бо про єдність і цілісність політичного тіла народу. Такий високий зміст трагічного тону епопеї, що нею стає "Тарас Бульба". Повість не закінчується сценою вбивства батьком сина Андрія, хоча могла б, як це ми бачимо у Проспера Меріме ("Матео Фальконе"), де на найвищій ноті звучить романтичний трагізм батьківського покарання.

Родова тема, яка так сильно звучить у повісті Гоголя, визначила й характер тих героїчних випробувань, або ініціацій, що їх переживають обидва Тарасові сини. Зраду Андрія в першій редакції Гоголь трактує близько до того пристрасно-нестерпного неспокою молодості, що тягне у прірву Хому у "Вієві". До цього додається лицарсько-середньовічна готична романтика схиляння перед жінкою — "жінка середніх віків є божеством", писав Гоголь. Так, прекрасна полька все більше втрачає риси звичайної людини, перетворюючись у розпаленій уяві Андрія на серафима, на "небесне створіння", "яке, здавалося, для чуда було народжене". Зрада Андрія в першій редакції близька до лицарського екстатичного самозречення, до сомнамбулізму, адже і в бою Андрій не воює, він — боїться "страшного батька". Натомість для Тараса Бульби зрада Андрієва — спокуса диявольська. "Ач, чортове насіння, ти таки своє взяло! Породив же тебе чорт на ганьбу всьому родові!" — вигукує він, дізнавшись про перевтілення Андрія у "славного лицаря" польського.

Таким чином, убиваючи сина, Тарас фактично відвойовує його у злого духа, повертає його собі, своєму родові. "Ти гадав, що я віддам комусь дитя своє? Ні! Я тебе породив, я тебе і вб'ю!", — каже він у першій редакції, у якій і хоронять Андрія по-лицарському, по-родовому. У другій же редакції Андрій залишається непохованим — Тарас з Остапом кидаються просто в новий бій захищати товариство: авторський наголос переноситься на розплату за зраду християнської віри і побратимства.

Отож, у повісті на повну силу звучить родова тема — саме рід є основою нації. Запорізьке братство тим і прикметне, як свідчать сивочолі старшини, що "всі з одного гнізда", "всі брати рідні". Потрійна жертва Тараса Бульби за честь роду — це своєрідна символіка сакральної жертви за рід людський. Так, Батько вбиває Сина (Андрія), Батько приймає смерть Сина (Остапа), і зрештою Батько перетворюється на Дух, що має протистояти "надприродною своєю силою" всьому ворожому антихристиянському світові, як це ми бачимо в останній сцені повісті. Родова жертва набуває сакрального змісту, відсвічуючись християнською Трійцею: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух.

Гоголівські ініціації як один із символічно-біографічних кодів у "Вечорах на хуторі біля Диканьки" в найзагальнішому плані мали цивілізаційний характер. Жертвуючи "окраїнним", Гоголь бачив Україну цивілізованою і культурною, в колі інших історіогенних та історіотворчих народів. Тимчасова її смерть і Диявольський контракт ставали лише формою "окультурення". Однак ціна такої культурності, за Шевченком, ця "лепта удовиці престолові-отечеству", дорівнює цілому національному буттю, бо

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

Не заріже — викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві...

Так зникає бравада Вічного Повернення. Натомість Диявол стає на межі Святого кола — того пресвітлого народного світу, куди Гоголь намагався не пустити чортовиння. І родовий Батьківський закон змінюється на Товарний закон, на Безкінечний Колоніальний Контракт, що звучить так: "щоб бути славним, стань на бік сильнішого". Так маски малоросійського пасічника Рудого Панька, російського письменника Гоголя і українського шляхтича Гоголя-Яновського зустрічаються з маскою Антихриста на сцені національного буття. Яка з них власне гоголівська? Хто знає?

Тамара Гундорова

Книга: Микола Гоголь. ВЕЧОРИ НА ХУТОРІ БІЛЯ ДИКАНЬКИ

ЗМІСТ

1. Микола Гоголь. ВЕЧОРИ НА ХУТОРІ БІЛЯ ДИКАНЬКИ
2. ЧАСТИНА ПЕРША Передмова
3. Сорочинський ярмарок
4. Вечір проти Івана Купала
5. Майська ніч, або утоплена
6. Втрачена грамота
7. ЧАСТИНА ДРУГА Передмова
8. Ніч перед Різдвом
9. Страшна помста
10. Іван Федорович шпонька та його тітонька
11. Зачароване місце

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate