Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Найрадикальніші революціонери стають консерваторами наступного дня після революції. / Ханна Арендт

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Економічні трансформації на прикінці 20-го сторіччя - Лукінов


Частина III. Регіональні та міжнародні аспекти економічної політики Розділ 7. Соціальна переорієнтація економіки перехідного періоду з відносинами внутрішніх і зовнішніх ринків

Десятиліття панування тоталітаризму в колишньому СРСР, п'ятирічний період анархічної "перебудови" його економіки за наївними рецептами М. Горбачова і останній період (1991 - 1997 рр.) безсистемних і непослідовних трансформацій в нових умовах самостійного існування незалежних держав, на жаль, не привели до глибоких структурних і якісних змін в соціально-економічному становищі переважної більшості постсоціалістичних країн. Більше того, економіка виявилася вкрай виснаженою, з ще більшою деформацією макро- і мікроекономічних структур, в гостро кризовому стані.

Характерні особливості кризи з тими чи іншими відхиленнями виявилися майже в усіх нових країнах, що вийшли з колишньої соціалістичної співдружності. Це, по-перше, бурхливі сплески інфляції на фоні старих грошово-фінансових і банківсько-кредитних систем, що розвалилися, несвоєчасного, невмілого введення нових національних валют і масової доларизації грошового обігу. Новостворені державні банківсько-фінансові системи, комерційні банки, різного роду фінансові групи і страхові компанії, біржі і ринки цінних паперів, грошові спекулянти і шахраї, працюючи переважно для власного збагачення і збагачення обмеженого соціального прошарку верхівкової меншості, перетворили в Кінцевому рахунку всю грошову і фінансово-кредитну політику в гіперінфляційно-руйнівну модель перехідного періоду до ринкової економіки.

По-друге, так званий "ринковий шок", спроби регулювати складні соціально-економічні процеси лише примітивними чеомонетаристськими методами призвели до різкого спаду вітчизняного товарного виробництва - промислової і сільськогосподарської продукції, різноманітних послуг, а звідси, як неминучий наслідок, - відповідне зменшення валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу (НД).

По-третє, за десятиліття здійснення активної ринкової трансформації не лише не подолана, а навпаки, посилена структурна деформація економіки майже в усіх постсоціалістичних країнах. Це пов'язано з проявом економічного хаосу і послабленням регулюючого впливу держави на раціональне формування і функціонування макро- і мікроекономічних структур. Соціальна переорієнтація внутрішньої економіки з тоталітарної структури на структуру, що забезпечує першочергові потреби людини і суспільства, насичення внутрішнього ринкового попиту і розширення експорту товарів кінцевого споживання, не відбулася, хоча понад десятирічний період "перебудови" і "ринкових реформ" — строк чималий. Це дало змогу іноземним конкурентам потіснити наших товаровиробників як з внутрішніх, так і з міжнародних ринків. Експорт ще більшою мірою прийняв сировинний характер, а рівень конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників продовжує залишатися вкрай низьким.

По-четверте, економіка постсоціалістичних країн набула в небачених масштабах криміногенного характеру. Президент України Леонід Кучма охрестив її навіть "п'ятою владою". Кримінальні елементи, проникнувши у різні, в тому числі і ключові структури, правлять свій бал, тероризуючи і дсзорганізуючи все суспільство. Корупція і спекуляція, шахрайство і злодійство стають звичним явищем у житті людей. А це формує спотворену психіку в розумінні добра і зла, особливо в умовах, коли зло починає панувати, стає визначальним критерієм і фактором життєвою вибору, та ще й під прикриттям "ділової"' активності та "вміння" добре жити. І цей спадок закладається в генетичний код майбутніх поколінь, викликаючи досить небезпечні хвильові імпульси духовної деградації.

По-п'яте, економічний занепад супроводжувався одночасно бурхливим соціальним розшаруванням суспільства: зубожінням основної маси населення, особливо з низьким і нижчесерсднім рівнем доходів, і збагаченням обмеженого верхнього соціального прошарку за рахунок, на перших порах, головним чином. спекулятивного перепродажу державних товарних ресурсів, експортно-імпортних угод з одержанням валютної виручки не державою, а конкретними юридичними особами, причетними до зовнішньоторговельних операцій, "прихватизаці'Г держмайна і валютно-фінансових махінацій. Таким шляхом, по суті, народився і набув фінансового панування новий прошарок постсоціалістичних підприємців, як опора майбутніх неокапіталістичних устоїв. У ході цього суспільно-економічного перевороту за допомогою політики емісійно-цінового буму, обезцінення заробітної плати та інших видів доходів, а також ощадвнесків переважна частина населення виявилася пограбованою на користь того ж прошарку меншості, що збагатилася.

Слідом за цим катастрофічним занепадом, починаючи з виробництва споживчих товарів і продуктів харчування на величезному просторі 1/6 земної кулі, в цю ринкову нішу кинулися іноземні конкуренти, легко витіснивши безталанних вітчизняних Товаровиробників. Тим більше, витіснення відбулося не товарами більш дешевими і кращої якості. Навпаки, імпортовані товари широкого вжитку і продукти харчування - рівня знижених в ціні товарів і тих, що знімаються з прилавків західних країн.

Діяла зовсім не вільна ринкова конкуренція, а витіснення вітчизняних виробників зі своїх ринків методами елементарного відкупу корумпованої верхівки і торгової мафії, які здали кращі торговельні площі і місця в оренду іноземцям, адміністративне не допускаючи туди більш дешеві вітчизняні товари. На цьому аостраждали мільйони споживачів, які змушені купувати дорожчі і «е кращі зарубіжні товари. Торговельний бізнес черговий раз завдав удару життєвому рівню зубожілих соціальних прошарків населення.

Власний ринок виявився значною мірою втраченим, а нових зарубіжних ринків не завойовано, що ставить під загрозу Стабілізацію і розвиток ефективного промислового і аграрного вотенціалу, окрім того, породжує масове безробіття, посилення соціальної напруженості в суспільстві. Спроби деяких російських вубліцистів представити справу з товарною експансією країн Звходу, що зростає, в постсоціалістичні країни такою собі невинною вкцією, котра начебто зовсім і не зросла порівняно з колишнім СРСР, є неспроможними і невірогідними.

Наприклад, Європейська економічна комісія (м. Женева) Спільно з ФАО Продовольчою і сільськогосподарською Організацією 00Н в сільськогосподарському огляді Європи №36 1992 і 1993 років констатують: західна Європа в 1988/89 році мала позитивне сальдо в 666 мільйонів доларів США у своїй торгівлі сільськогосподарськими продуктами з Східною Європою, а в 1992 році позитивне сальдо зросло до 2,5 мільярдів доларів США. За цей же час, зазначається далі в огляді, Західна Європа мала позитивне сальдо торговельного балансу у своїй торгівлі з країнами СНД, що становило відповідно - 1,4 і 3,4 мільярда доларів США, тобто зросло на 2 мільярди доларів. Тут же підкреслюється, що жодна з країн Центральної Європи, крім Угорщини, не змогла добитися досить позитивного сальдо в своїй торгівлі із Західною Європою для фінансування процесу перебудови своєї економіки. Все це характеризується і оцінюється як "експортний наступ Заходу у Східній Європі". Навряд чи варто закривати очі на цей факт утрати своїх ринків і валютних ресурсів країнами Східної і Центральної Європи. Тим більше, що він безпосередньо пов'язаний з рівнем життя їх народів, погіршенням соціального становища переважної частини населення.

На жаль, в Росії, Україні та інших країнах СНД, що стали на шлях ринкових реформ, верх взяли сили аж ніяк не антиінфляційно-створювальної спрямованості, а прямо протилежної гіперінфляційно-руйнівної, тобто сили ринкової анархії, архірадикальних політичних вимог негативного зламу діючих форм господарювання, не здійснивши за допомогою потужних ринкових стимулів і конкурентної селекції їх модернізації і не створивши натомість нових, більш продуктивних, що були б конкурентоспроможними, могли б не лише компенсувати втрати від банкрутства застарілих господарських структур, а й забезпечувати приріст додаткового ефекту.

Майже аналогічно свого часу архіреволюціонери розкрадали і вимагали руйнувати "капіталістичні" підприємства, поміщицькі і куркульські господарства, а також інші системи життєзабезпечення людей і держави. Сумні уроки історії аж ніяк не йдуть їм на користь. Дезорганізація виробництва і господарський хаос неминуче супроводжуються відповідним економічним занепадом. В Україні він найвідчутніше виявився з 1992 року, коли держава, по суті, втратила регулюючі функції процесів соціально-скономічної трансформації, відпустивши її на ринково-ліберальний самоплив, а точніше - базарний хаос. У результаті темпи економічного занепаду з поступових дуже швидко досягли фази катастрофічного обвалу.

За підрахунками Європейського центру макроекономічного аналізу України, реальний розмір ВВП в оцінках постійних рублів 1990 року становив у 1992 році - 137,4 мільярда рублів, у 1993 році — 100,5 мільярдів, тобто зменшився на 26,9 відсотків, а у 1994 році -всього 60,3 мільярда рублів, або в 2,3 раза менше. Більше ніж удвічі впало виробництво промислової і на 1/3 сільськогосподарської продукції. В 1995 році ВВП за тими ж розрахунками зменшився ще — до 55,9 млрд. рублів, в 1996 р. (за попередніми даними) до 52,5, а в 1997 р. - до 48,5 млрд. руб. , тобто до 35,3% рівня 1992 р. Номінальні доходи населення за рахунок колосальної емісії свого часу грошей, без будь-якого зв'язку з рухом результативних показників ВВП і НД збільшувалися в декілька тисяч разів, а реальні - різко знижувалися.

Щоправда, офіційні дані по темпах і рівню економічного спаду в Україні, розраховані Мінстатом України, суттєво розходяться з аналогічними підрахунками незалежних експертів і міжнародних організацій. Наприклад, динаміка ВВП, за офіційними даними української статистики, виглядає так: 1990 рік - 100 відсотків, 1991 - 92,5, 1992 - 83,1, 1993 - 76,5 і 1994 рік - 57,2 відсотка, тобто падіння на 42,8 відсотка. Ця динаміка виглядає значно краще динаміки фактичного спаду виробництва основних видів продукції в натуральних показниках, а також вартісних розрахунків Європейського центру макроекономічного аналізу України і незалежних експертів. Тенденція подальшого економічного спаду в 1995 - 1997 рр. хоча й дещо уповільнилася, проте продовжується, погіршуючи економічне становище країни.

Особливу занепокоєність викликає продовження спаду товаровиробництва із збереженням вкрай негативної тенденції випереджальних темпів скорочення випуску продуктів харчування, Ширвжитку і послуг під ринковий попит, що зростає. Триває Погіршення виробничої структури, а звідси і ринкової ситуації. Виробництво товарів народного вжитку, включаючи продукти харчування, скорочується приблизно вдвічі швидше, ніж всього промислового виробництва. Таким чином, структурні зрушення в Україні здійснюються поки що в протилежному напрямку від соціальної переорієнтації економіки.

Особливу тривогу викликає процес падіння інвестицій та інновацій у виробничу сферу й інфраструктуру, без чого промислове й аграрне відновлення, структурне і господарське оновлення макро-і мікроекономічних рівнів нездійсненне. Внутрішні накопичення діючих господарських структур, підприємців у сферах внутрішнього товаровиробництва, незалежно від форм власності, з'їдаються інфляцією і не забезпечують ринкового простору для належного функціонування інвестиційного комплексу і відтворювального процесу в масштабах, що розширюються. Більше того, виробничі фонди продовжують в переважній більшості виробничих сфер катастрофічне старіти, позбавляючи їх перспективи виходу з кризового стану і тим більше досягнення рівня сучасної технологічної і товарної конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках. Намагання господарників підтримати на плаву виробничий потенціал за допомогою марнотратного і неефективного роздування ремонтної бази лише погіршує становище, перетворюючи господарські системи у все менш надійні, збільшує число аварій з загальним падінням кінцевої результативності.

Зовнішні інвестиції, що широко рекламуються, численні обіцянки надати фінансову підтримку з боку міжнародних банківсько-фінансових структур і економічно розвинутих країн у модернізації діючих і створенні якісно нових виробництв у країнах СНД залишаються не більше, ніж добрими побажаннями. Фактично обсяги і питома вага іноземних інвестицій в України, так само як і в інших посттоталітарних країнах, залишаються стосовно до масштабів їх економіки мізерними, не мають вагомого впливу навіть на підготовку вихідного старту до економічного пожвавлення. Більше того, небачені темпи доларизації грошового обігу, внутрішніх грошових емісій, що знецінили національні валюти і штучно занизили їх курс відносно до ВКВ, створили сприятливі умови для значно більшого вивезення капіталів з цих країн, ніж припливу до них ззовні. Як не парадоксально, але факт, що саме Ці країни, що потрапили у фази глибокого економічного занепаду, виступають в якості інвестиційних донорів економічно розвинутих країн Заходу.

Комерційним структурам, що нажили свій капітал переважно криміногенним шляхом, зокрема, шляхом розкрадання і спекуляції державними товарами і сировинними ресурсами, значно вигідніше і безпечніше тримати свої надто великі фінансові накопичення у зарубіжних банках або ж інвестувати їх за кордоном подалі від вітчизняного правосуддя. До того ж, більшість з цих новоявлених підприємців, не маючи досвіду і знань у виробничому бізнесі, вкладати кошти в більш ризикований і важкий в наших умовах розвиток національного товарного виробництва не хочуть. Комерційні ж банки постсоціалістичних країн, у свою чергу, накопичивши капітали найбільш легким способом, начебто "з повітря", інфляційним шляхом за рахунок емісійних грошей і швидкого їх обігу в торговельній сфері, підняли процентні ставки на довготермінові кредити до небаченого в світовій практиці рівня, що, п0> суті, відсікло товаровиробників від джерела одержання довготермінових кредитів. Це ще більшою мірою заморозило весь відтворювальний процес.

Такий напрям ринкової реформації підтримувався свідомо державною економічною політикою під виглядом "невтручання" держави в соціально-економічне управління. За задумом ідеологів ринкових перетворень, вона має здійснитися сама по собі "вільним ринком". Головна мета, яку переслідували уряди, проводячи таку політику, — якомога швидше створити багату еліту соціальної меншості, яка б перетворилася на економічну опору нового неокапіталістичного устрою суспільства. І ця мета порівняно швидко і успішно досягнута, незважаючи на якісний склад нової еліти.

Промислове виробництво прийшло при цьому в занепад. Проведений мною системний аналіз щомісячного руху обсягів випуску, собівартості і цін зі 100 видів промислових виробів в Україні свідчить, що аритмією охоплено майже всі сфери промислової діяльності: триває спад виробництва і подорожчання продукції досить високими темпами. З грудня 1994 року по грудень 1995 року оптові ціни виробників безперервно зростали. Не виявлено жодного продукту, з якого б рівень ціни стабілізувався або знизився. Лише обсяги виплавки сталі (експортний продукт) досить ритмічно нарощувалися з місяця в місяць, а вартість і оптова ціна в розрахунку на одну тонну сталі підвищувалася в межах темпів подорожчання енергоносіїв.

За групами інших видів промислових товарів їх собівартість і оптові ціни зростали за всіма складовими цінової структури і. передусім, вартість сировини і енергоносіїв, матеріалів і комплектуючих вузлів і деталей, зростаючих накладних витрат. розкрадання і втрати від безгосподарності, грабіжницькі проценти оплати за кредит тощо. Виняток становить лише стаття витрат на оплату праці. Оскільки заробітна плата в держсекторі штучно заморожується, частка її в структурі собівартості має тенденцію до катастрофічного зниження. У деяких галузях промисловості України вона знизилася до 5-10 відсотків. Зрозуміло, що таке зниження зовсім не сприяє здешевленню товарів, а лише паралізує мотивацію людей до праці, прагнення до зростання її продуктивності. Це саме те соціальне гальмо, за допомогою якого штучно стримувалося зростання виробництва і його ефективності раніше - в епоху соціалістичного панування, і стримується тепер - в період постсоціалістичного перевлаштування економіки.

Проблема економічного інтересу, трудової мотивації людини виявилася нерозв'язаною для мислителів і теоретиків комуністичного устрою суспільства, не говорячи вже про досвід практичного втілення в життя їх теоретичних постулатів. Власне на цьому і потерпіла фіаско надцентралізована система управління соціалістичним господарством, геть позбавлена вільної ринкової конкуренції, вибору найвигідніших покупців і продавців, особистої мотивації активної трудової діяльності людини, свободи її вибору і поведінки, зрозуміло, в межах правових обмежень з боку держави.

Накопичення своїм розумом, вмінням і працею власного багатства, розумне його використання, в тому числі й в інтересах наступного відтворення, є потужним мотиваційним фактором людської поведінки. Саме нерозуміння цієї елементарної істини призводить нерідко до економічних і соціальних втрат, не лише гальмуючи темпи прогресу, але й доводячи іноді могутні суспільні системи до економічної катастрофи. Посилення цінових диспаритетів і обмеженість платоспроможного попиту, в свою чергу, дезорганізують економічну структуру і можливості стабілізації рівноваги всієї соціально орієнтованої народногосподарської структури (як загальнодержавної, так і регіональної) в умовах ринкової кон'юнктури, що змінюється.

На думку ідеологів ідеалізації повної ринкової свободи з необмеженою ціновою лібералізацією без будь-якого втручання держави в її регулювання і приватне підприємництво, такі відносини є найбільш активними регулюючими каталізаторами формування ефективних структур з природною мотивацією високопродуктивної праці працівників і підприємців, прагнення кожного з них до прискорення особистого збагачення. Слід зазначити, що в минулі історичні епохи подібного роду - свобода ринкових відносин панувала і забезпечувала прогрес. Вона збереглася й понині в якості такого рудимента, як вільний базар.

Однак сучасний науково-технічний прогрес, високорозвинута виробнича і ринкова інфраструктура докорінно реформували і всю систему ринкових відносин, перетворивши її на таку, що регулюється і управляється з використанням новітніх методів менеджменту і економіко-правового регулювання. Не слід забувати, що ринковий метод регулювання є також примусовим з досить відносною свободою дій. Це, зрозуміло, не прямий адміністративний диктат і не грубий силовий тиск (під страхом зброї — концтабору, тюрми та інших форм фізичного примусу), а більш м'який економічний тиск на особистість, але аж ніяк не меншою загрозою їй голодом і зубожінням.

Не можна ефективно реформувати соціально-економічний устрій, що склався, нехтуючи інтересами більшості соціальних верств населення. Взагалі економічні інтереси людей визначають успіх або провал у досягненні цілей політичного і економічного курсу держави. Починати реформи з обвального падіння рівня реальних доходів і рівня життя більшості населення безглуздо, бо це дійовий каталізатор бурхливої реакції неприйняття і відторгнення будь-яких, навіть найпрогресивніших реформацій.

Вчені, які фундаментальне досліджують складні і суперечливі Процеси перехідного періоду, приходять до однозначного висновку:

ринкова трансформація після подолання кризи має спиратися на Модель високорозвинутої, соціальне орієнтованої економіки, її ефективного функціонування під регулюючим впливом держави і Симулюючою дією ринкової конкуренції і кон'юнктури.

Всі складові цієї моделі, наприклад, в умовах України, без вагомого впливу іноземного капіталу вимагають особливо високої чіткості макро- і мікроекономічного управління, економічного регулювання і контролю з боку держави, а також жорсткої системи менеджменту в кожній господарській структурі, високої культури. організації і дисципліни в кожній сфері творчої діяльності, що функціонує в єдиному правовому полі, незалежно від форм власності та господарювання. Сучасний ринок вимагає високорозвинутої інфраструктури, інформаційної системи науково обгрунтованих правових і товарно-грошових відносин.

Моделі "ринкової економіки" в сучасному світі надзвичайно різноманітні. Це далеко не одне "прокрустове ложе", до якого намагаються штучно втиснути всі постсоціалістичні країни, не враховуючи при цьому ні відмінності природних умов, стартових рубежів, економічних потенціалів, виробничих і ринкових структур, багатовікових традицій народів тощо. В кожній країні формується відповідна специфіка ринкової моделі.

Зміст посткризової ринкової моделі розвитку України охоплює:

• по-перше, чітку систему управління і регулювання процесів стабільного розвитку макро- і мікроекономіки, грошового обігу, валютно-фінансового і кредитного обслуговування в жорстких правових обмеженнях і вільної ринкової кон'юнктури;

• по-друге, опору на науково-технічний прогрес та інтелектуальний потенціал держави;

• по-третє, взаємовигідні і паритетні взаємозв'язки в системі світового співтовариства з виявленням і використанням власної ніші в конкурентній боротьбі на міжнародних ринках;

• по-четверте, соціальну орієнтацію економічного розвитку на забезпечення гідного життя людини і суспільства, нормального процесу демовідтворення;

• по-п'яте, структурну і якісну збалансованість ринкового попиту і пропозицій в широкому розумінні функціонування всіх видів розвитку ринків зі стабільними цінами.

Безсумнівно, найважливішою складовою переходу до цієї моделі є раціональне роздержавлення і приватизація, формування справжнього господаря і більш ефективного господарювання. Ці процеси останнім часом в Україні значно прискорилися. Однак роздержавлені системи, маючи вагому перевагу за обсягом і часткою вартості виробничих фондів, істотно поступаються неприватизованим за показниками обсягів товарного випуску і кінцевих результатів, що, зрозуміло, не сприяє подоланню кризи. фетишизувати дію цього фактора, як панацею від усіх економічних хвороб, нерозумно.

Одним правовим актом, безумовно, можна перетворити всіх людей на "паперових" власників, та від цього жодного додаткового ефекту не буде. Про це свідчить досвід поверхових господарських трансформацій у постсоціалістичних країнах. "Паперових" власників треба ще перетворити в реальних і створити сприятливий інвестиційний клімат для справжніх перетворень. Формування "більш ефективних господарських систем - процес поступовий, який органічно пов'язаний з відповідним нарощуванням реального капіталу та інвестицій у структурне і якісне оновлення приватизованих об'єктів.

Враховуючи інвестиційну обмеженість, Україні доводиться базувати свою стратегію і поточну економічну політику на виборі обмеженої кількості пріоритетів. Ними, як вже відзначалося, є енергетичний комплекс і забезпечення енергетичної безпеки, Агропромисловий комплекс і забезпечення продовольчої безпеки, а Також розвиток промислових виробництв з високими технологіями, конкурентоспроможних на світових ринках, що забезпечують технологічний прорив у ринковому функціонуванні всього "Народного комплексу і його регіональних блоків. Для цього є поки що до кінця не зруйнований науковий і науково-технічний потенціал, фундаментальні наукові і проектно-конструкторські розробки, а також висококваліфіковані кадри.

Україна має чимало конкурентоспроможних технологій у аерокосмічній сфері, в ракето- і суднобудуванні, у виробництві нових матеріалів із заданими властивостями, в регулюванні хімічних, біохімічних і біофізичних процесів при створенні вчасних різноманітних хімічних продуктів. Саме цей найважливіший пріоритет охоплює вирішальні сфери людської Діяльності як основи нинішніх і майбутніх прогресивних змін.

Успішно розв'язати проблему структурної переорієнтації економіки в соціальному напрямі без кардинальної технологічної перебудови аграрного сектора і переробної промисловості неможливо. В умовах гострої інвестиційної обмеженості треба буде докласти чимало зусиль для збільшення внутрігосподарських накопичень, створення бюджетних і позабюджетних інвестиційних фондів і залучення іноземних інвесторів для вирішення цього життєво важливого завдання, включаючи здійснення результативних аграрних перетворень з формуванням конкурентоспроможних господарських систем.

Визначальну роль в цьому процесі має відігравати могутній промисловий вплив на продовольчу сферу, без чого домогтися швидких зрушень не реально. Не обійтися тут і без потужної державної підтримки у розвитку першочергових пріоритетів. Базувати аграрну сферу на ручній праці і живій тягловій силі, як пропонують деякі недалекоглядні політики, означало б поставити країну на межу голоду і вимирання народів. Такі рецепти лікування затяжної економічної хвороби зовсім неприйнятні і дуже небезпечні. Важливо одночасно зі зміною структури АПК, її оптимізацією, переглянути структуру аграрної сфери, пристосувавши її під ринковий попит, що змінюється, і розширити експортні можливості.

Гостра промислова і структурна криза неминуче посилює негативний тиск на аграрну сферу, котра, позбавившись реальних можливостей технологічного оновлення, купівлі необхідних для цього промислових інгредієнтів (енергетичних ресурсів і машинних комплексів, мінеральних добрив і засобів захисту від бур'янів, шкідників і хвороб, технологій оброблення і перероблення сільськогосподарських продуктів і сировини, будівельних матеріалів та інших засобів виробництва), опинилася перед фактом неминучого занепаду. Саме сільське господарство як найменш захищена і нестабільна сфера діяльності протягом десятиліть часів тоталітаризму, що виступала інвестиційним донором для розвитку ВПК і будівництва міст, в умовах ще більш різкого посилення цінових диспаритетів (ціни на промислові товари, що споживаються селом, зростають значно швидше, ніж ціни на сільськогосподарські продукти) і позбавлення вільного доступу до кредитних ресурсів, перетворилося у фінансового банкрута. Гіперінфляція підірвала можливості економічного виживання селянства, перетворивши його в найбільш експлуатований клас суспільства. Переважає важка, малопродуктивна і мізерно оплачувана ручна праця на землі і у тваринництві. Останнє взагалі, перетворившись на збиткове, масово згортається, легко витискуючись зі своїх ринків іноземними продовольчими фірмами, що поставляють більш дорогі м'ясні і молочні продукти. Аграрні фірми, на жаль, перетворюються на черговий етап розвалу господарських структур без заміни їх більш ефективними. Відбувається процес аграрної деградації.

Дослідження свідчать, що майже в усіх постсоціалістичних країнах, що стали на шлях ринкової трансформації за рецептами, нав'язаними іззовні, різко загострюються соціальні проблеми, пов'язані з небувалим падінням рівня життя величезних соціальних верств населення. Подушна і сімейна прибутковість, купівельна спроможність робітників і селян, службовців і спеціалістів, інтелігенції та різних верств населення різко впала. Зростає пряме і особливо приховане безробіття. Основна маса людей стала жити значно гірше, ніж раніше. Харчування їх стає все більш неповноцінним, звужуючись до хліба і картоплі, що також дорожчають. Недоступними для багатьох стали товари першої необхідності (одяг, взуття), не кажучи вже про товари тривалого користування. Все це викликає, з одного боку, апатію і недовіру до економічних реформ, що відбуваються, а з другого, - озлоблення і агресивність, небачене посилення криміногенної ситуації:

бандитизму, крадіжок і шахрайства, незаінтересованості у підвищенні продуктивності праці, внаслідок мізерної її оплати, прагнення до насильницького перерозподілу матеріальних благ, що зменшуються. Така нестійка система суспільного устрою, в яку закладено вибухові соціальні й національні конфлікти, довго існувати не може. Рано чи пізно її очікує соціальний вибух, якщо нові держави вмілою і гнучкою економічною і соціальною політикою не зуміють зняти напруження і спрямувати ринкові реформи в творче русло, що забезпечує піднесення рівня життя не тільки криміногенне збагатілої меншості, а й знедоленої і зубожілої більшості.

Концепція регіональної політики

Територіальні інтереси є життєво важливими для кожного Народу і кожної країни сучасного світу. Розбудовуючи власну державність, Україна повинна, поряд із здійсненням політики виходу з гострої економічної кризи і подоланням руйнівної гіперінфляції, визначити нову, науково обгрунтовану регіональну і структурну політику.

Йдеться про активізацію державного сприяння, перш за все. демократичному самоврядуванню і управлінню кожним конкретним регіоном в його органічних інтеграційних зв'язках з іншими регіонами по горизонталі та з державою в цілому по вертикалі. При цьому правові та економічні відносини і регулятори між державою і регіональною владою будуються на конституційних засадах за принципом верховенства загальнодержавного права і законів.

Другим важливим напрямом є поглиблення територіального поділу праці та спеціалізації, а також створення структур, що відповідали б природним умовам регіону і критеріям оцінки сучасного комплексного розвитку, дешевизни і якості виробництва, інфраструктури і регіонального ринку. Рівень віддачі регіональних ресурсів, які функціонують в обігу, насиченість ринку товарами і послугами залежать від ефективності використання науково-технічного потенціалу, господарювання і підприємництва, від ступеня насиченості та активності дій у кожному регіоні різних форм конкурентоспроможних господарських систем.

Третій напрям - здійснення регіональної науково-технічної політики економного і раціонального використання місцевих ресурсів, широкого застосування маловідхідних і безвідхідних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, а також організаційних форм виробництва з високою кінцевою результативністю, екологічною чистотою, збереженням і своєчасним відтворенням природи для забезпечення гідного рівня життя не тільки сьогоднішнього, але й майбутніх поколінь.

І нарешті - четвертий напрям: поряд з налагодженням тісних міжрегіональних економічних зв'язків у межах єдиного ринкового простору країни забезпечення її територіальної недоторканості та єдності. Водночас Україна повинна бути відкритою в економічному відношенні, входити на взаємовигідних принципах еквівалентності до міждержавних регіональних і світогосподарських структур (мається на увазі відкритість ринку товарів, інвестицій, технологій, цінних паперів, праці тощо) і розширювати співробітництво з ними. У відповідності з національними інтересами, можуть формуватися й вільні економічні зони.

Територію України, її природні багатства (грунти й надра, рослинний і тваринний світи, рельєф і кліматичні умови), характер і густоту розселення, національний і соціальний склади населення, розміщення продуктивних сил, рівень соціально-економічного розвитку регіонів досліджено досить фундаментальне. Є детальний опис і великомасштабний картографічний матеріал з визначенням різних історичних, природно-кліматичних, соціально-економічних, господарських і людських характеристик кожної місцевості. Це може скласти міцний науковий фундамент для розробки і Здійснення ефективної регіональної політики. Проте він використовується недостатньо, особливо щодо єдиного соціально-економічного і адміністративного районування України, прогнозування її майбутнього розвитку. У свій час мала місце спроба суто директивне, з центру, створити регіональні раднаргоспи. Але вони аж ніяк не вписалися до командно-адміністративної системи управління і були швидко ліквідовані. Потім Україну було штучно поділено на 3 великих економічних райони (Донецько-придніпровський, Північно-Західний і Південний), які зовсім не відповідали ні природно-кліматичним, ні соціально-економічним критеріям її єдності.

Існуючий адміністративний поділ України на Кримську автономну республіку, 24 області, столичне місто Київ, місто Севастополь і близько 480 районів також не можна визнати досить обгрунтованим з сучасного погляду на проблему районування. Модель оптимального функціонування регіональної та місцевої економіки у складі єдиної соборної держави вимагає точного Урахування специфіки умов господарювання, ресурсних можливостей і ринкових зв'язків на мікроекономічному рівні - з тим, щоб забезпечувати інтенсивний економічний розвиток.

Сьогодні склалися структурно і якісно деформовані територіально-виробничі комплекси переважно екстенсивного типу. В їх промисловій структурі переважають найменш ефективні добувні галузі, галузі важкої промисловості із застарілими технологіями рівня 60-70-х років, а також виробництва систем озброєння. Проте зазначені галузі не впливають на покриття внутрішнього ринкового попиту на споживчі товари належним чином, не кажучи вже про конкурентоспроможність останніх на світовому ринку.

Значна частина промислових гігантів Східного, Донецького і Південного регіонів, у яких сконцентровано потужний виробничий потенціал, безпосередньо на споживчий ринок дають від 5 до 25% вартості своїх виробів. Більше того, донедавна видатні науково-технічні досягнення, новітні технології та продукція оборонного комплексу були суворою таємницею. Категорично заборонялося передавати їх до цивільних галузей виробництва.

Під впливом бурхливих темпів інфляції, перекосів у рівнях і співвідношеннях цін, спаду виробництва, його структура стає ще більш спотвореною. Тільки за перше півріччя 1992 р. питома вага валового продукту в грошовому виразі від вугільної промисловості, енергетики і чорної металургії за рахунок бурхливого підвищення цін зросла у вартості промислової продукції більш як у 2 рази (до 51%). Водночас частка вартості продукції легкої та харчової промисловості, навпаки, зменшилася більш як у 2 рази. Це свідчить, що макроструктура економіки продовжує деформуватися, загострюючи проблему товарної дефіцитності, а також дефіцит державного і місцевих бюджетів.

У той час складалася досить парадоксальна ситуація в умовах загального скорочення нагромаджень: чим більшим був приріст інвестицій і поточних затрат на структурно і якісно недосконалий промисловий розвиток регіону, тим гострішим ставав товарний дефіцит національних товарів на місцевих ринках. Платоспроможний попит зростав без відповідного приросту і навіть при різкому спаді виробництва власних споживчих товарів та їх перепродажу за безцінь мафіозно-спекулятивними структурами за межами України. І ця тенденція охопила майже всі її регіони, що тільки підштовхувало інфляційний вибух.

У свій час у місцях концентрації промисловості без глибоких техніко-економічних обгрунтувань було штучно насаджено чималу кількість об'єктів з високими капітало- і енергомісткістю, які виснажували місцеві ресурси, забруднюючи навколишнє середовище. Все це не приносило відчутного ефекту ні відповідним регіонам, ні державі в цілому. За вибірковим обстеженням, тепер їх потенціал взагалі використовується на 15-20%, а деякі підприємства навіть зовсім не працюють. Структуру і систему господарювання в цих комплексах необхідно переводити на новітні технології та випуск товарів під ринковий попит.

Структура багатьох аграрних районів Степу, Лісостепу, Полісся, передгірських і гірських зон Карпат і Криму також страждає однобокістю, внутрішньою незбалансованістю, з одного боку, між галузями сільського господарства, а з іншого - між виробництвом сировини і можливостями її глибокої промислової переробки і зберігання, розвитком виробничої, ринкової та соціальної інфраструктур сільських місцевостей.

Структурні зрушення пов'язані з більш ґрунтовним визначенням оптимальних розмірів самих економічних районів відповідно до регіональних особливостей. І це дає підстави ефективніше господарювати за рахунок кращого використання місцевих ресурсів. Одночасно додається і деформація всієї макроструктури економіки України.

В історичному аспекті для територіального устрою України характерною рисою було формування регіональних земель - таких, як Поділля, Волинь, Галичина, Слобожанщина, Донбас, Придніпров'я тощо, з їх внутрішнім поділом на повіти. Таке районування складалося за минулих часів, коли панувала переважно аграрна структура з вкрай нерозвинутими інфраструктурою, енергетичною базою і промисловістю. Проте одного історичного фактора замало, щоб тепер заново перекроювати всю територію країни. Це ще більше ускладнило б економічну ситуацію, міжобласні та міжрайонні зв'язки, весь процес формування єдиного внутрішнього ринку з регіональним його поділом. Ліквідація існуючих і утворення нових адміністративних одиниць повинні здійснюватися надзвичайно виважено, з повним урахуванням інтересів народу, що проживає на тій чи іншій території (включаючи інтереси жителів кожного населеного пункту), його тяжіння до конкретних промислово-торговельних і культурних центрів, до складових діючої системи засобів і шляхів сполучення.

Тому не можна огульно здійснювати регіональну реформацію, без всебічно обгрунтованих проектів і згоди на це представницьких Місцевих органів. Більше того, повинні бути конституційні гарантії від проявів волюнтаризму у визначенні регіональних і адміністративних формувань. Національний склад і характер Української держави вимагають однорідності адміністративного поділу її території. За прогнозами майбутнього комплексного розвитку і розміщення продуктивних сил, інфраструктури та інформатики, економічні регіони (землі) можуть бути значно більшими за розміром від існуючих областей. У ринкових умовах нові територіальні комплексоутворення визначаються діянням факторів НТП, змінами виробничої та ринкової структур, процесами трансформації всієї системи регіонального устрою.

Сьогодні не може не привертати до себе особливу увагу південний регіон Приазов'я і Причорномор'я, причому як регіон не тільки розвитку промисловості та сільського господарства, але й формування морегосподарських комплексів, які мають величезне економічне значення для України. В цьому регіоні з розпадом СРСР виникли гострі й складні політичні, економічні та екологічні проблеми, розв'язання яких вимагає чіткого правового забезпечення. Зокрема, підлягає перегляду правовий статус Азовського і Чорного морів, ефективного використання їх шельфу, мореплавства, рибальства, охорони морського середовища тощо в зв'язку з новими відносинами України з Росією і Грузією. Час від часу загострюється ситуація в Криму на грунті повернення і розселення татарського народу, неузгодженості взаємовідносин автономії з центром. Створення регіональних автономій виключно за політичними мотивами є кроком назад від розбудови високоорганізованої системи державного устрою.

У регіональній політиці важливо також надати пріоритет подоланню досить складної ситуації в Донбасі та Придніпров'ї, пов'язаної з кризою їх добувної промисловості, металургії й важкого машинобудування, а також подолання їх загрозливого екологічного стану. Без ефективного функціонування цих регіонів Україна не зможе успішно вирішувати проблему енергетичної безпеки і технологічного прогресу.

Валютно-фінансова, кредитна, податкова і цінова політика Уряду щодо регіонів повинна створювати передумови для внутрішніх нагромаджень, формування міцних місцевих бюджетів і необхідних інвестиційних фондів на безінфляційній основі. Без цього неможливо структурно і якісно оновити виробництво. диверсифікувати капітал і пожвавити економіку регіонів.

Владні структури областей і районів за допомогою державної влади покликані всіляко сприяти розвиткові підприємництва та ініціативи в ефективному використанні місцевих ресурсів. Особливо зростає значення активізації трудового потенціалу великих, середніх і навіть частини малих міст, де темпи спаду товарного виробництва і зниження життєвого рівня людей, а також прояви депопуляції та загальної демографічної кризи набирають катастрофічного характеру. Це стосується і великої частини сільських поселень. Парламент і Уряд вживають ряд заходів щодо пріоритетного розвитку села. Однак їх реалізація стримується загостренням загальноекономічної кризи. Особливих зусиль вимагає пошук методів і шляхів розбудови невеликих сільських поселень, які виснажені економічно і демографічне.

В умовах нових форм господарювання і ринку, при належній матеріально-технічній підтримці, тут є реальні можливості забезпечити продуктивне використання землі, постійну зайнятість і гідне життя селян. За рахунок місцевих нагромаджень, кооперації ресурсів і державної підтримки слід зміцнювати промислову базу українського села, розвивати в ньому промисли та інфраструктуру, здійснювати не тільки первинну, але й глибоку промислову переробку і зберігання продуктів, налагоджувати технічне і побутове обслуговування селян, виробництво будівельних матеріалів, споживчих товарів тощо. Це повинно стати економічною основою для формування сільського населення із збалансованою статево-віковою структурою і розширеним демографічним відтворенням.

Спільними зусиллями вчених Національної академії наук України, Української академії аграрних наук та вищих учбових закладів ці проблеми сьогодні ретельно вивчаються, опрацьовуються відповідні пропозиції. Проте їх не завжди сприймають владні структури, що гальмує їх оперативне втілення в життя. Водночас регіональна політика є тим ефективніша, чим ґрунтовнішою є її наукова база.

Теоретичні розробки регіональних проблем, узагальнення Досвіду багатьох держав світу показують, що як жорстко централістські, так і автаркічно-федералістичні моделі облаштування територій і регіональних систем управління ними всередині країни призводять, здебільшого, до негативних економічних і політичних наслідків. У першому випадку сковуються ініціатива та економічні інтереси місцевого самоврядування і підприємництва, що, в свою чергу, гальмує розвиток господарства і ринку, призводить до неминучого відставання, застою і кризового становища. В другому випадку проявляються тенденції до федеративної автаркії, обмеження системи господарювання і обігу вузькими рамками регіону, з послабленням зовнішнього товарообміну. Це, врешті-решт, слідом за економічним рухом назад. до часів господарювання натурального типу, може завершитись повним розвалом єдиної держави і утворенням на її руїнах нових дрібних держав типу роз'єднаних між собою князівств.

При глобальному історичному погляді на ці складні процеси виявляються досить закономірні цикли зародження, розвитку і загибелі імперій, які створювалися шляхом завоювання чужих територій. І це було не тільки за давніх часів Римської імперії, Візантії та пізніших грабіжницьких походів завойовників на всіх континентах Земної кулі. Апогей цього зловісного процесу припадає на XX сторіччя. Через перекроювання міждержавних кордонів і навіть замахи на світове панування спалахнули дві світові війни і безліч збройних конфліктів у різних регіонах світу. Проте їх наслідки виявилися прямо протилежними. Розвалилася багатовікова колоніальна система. Впали тоталітарні режими в СРСР, країнах Східної Європи та інших державах. Незважаючи на це, регіональні конфлікти за території не згасають.

На жаль, геополітичні домовленості та угоди не усувають війн з життя цивілізації. Вони тільки пересувають їх з одних регіонів до інших. Сьогодні загрозу збройного протистояння пересунуто від колишньої "берлінської стіни" на території Сходу. Кардинальна зміна ситуації в світі, викликана розвалом тоталітаризму на 1/6 земної суші, не повинна створювати ілюзій безпеки і територіальної цілісності нових національних країн. Молода Українська держава повинна мати власні стратегію і тактику зовнішньополітичної регіональної політики. Тим більше, що в сучасному світі відбуваються глобальні міжрегіональні зрушення в економічному житті народів. Процеси міжнародної економічної інтеграції охоплюють дедалі більші простори Земної кулі. Слідом за економічною і політичною інтеграцією європейських країн аналогічний процес швидко посилюється на Американському континенті під активним впливом на нього регіональної політики США. Інтеграційні процеси дедалі швидше охоплюють також країни Тихоокеанського басейну під впливом регіональної політики Японії та Китаю.

Футурологи в галузі економічної та політичної думки пророкують, що інтеграційні процеси можуть привести, врешті-решт, ДО створення майже єдиної всесвітньої держави. На Пагуошській конференції вчених світу, яка відбулася у вересні 1992 п. у Берліні, було подано наукову доповідь на цю тему, що викликала жваву дискусію. Противники такої ідеї рішуче заперечували доцільність суперцентралізації, оскільки вона загрожує втратою національних інтересів різних народів світу і встановленням диктатури купки економічно могутніх держав, які виснажуватимуть світові ресурси. Тим часом прихильники інтеграції, навпаки, доводили її економічні переваги, що, за їх підрахунками, дає величезний ефект, який значно перекриває затрати на утримання владних верхніх структур, усієї бюрократичної машини управління. Приріст валового національного продукту і доходу в розрахунку на душу населення тільки від системи раціональних міжрегіональних економічних зв'язків може збільшитися на чверть, а процес вирівнювання ступеня економічного розвитку різних країн значно прискориться.

Треба чітко визначити стратегію і майбутнє місце України у всесвітньому поділі праці, в регіональних і світогосподарських інтеграційних зв'язках, не втрачаючи своїх національних економічних і політичних інтересів, а також територіальної цілісності країни.

Внутрішня і зовнішня регіональна політика здійснюється в органічній єдності. Безумовно, кожний економічний і адміністративний регіон повинен мати своє обличчя, структуру, якість господарства і ринку. Території, де народжуються і живуть, працюють і ведуть господарство, формуються фізично і духовно, старіють і вмирають люди, не можуть прогресувати без високопродуктивної праці та регіонального відтворення за моделлю комплексного економічного розвитку. І це головна мета стратегії й тактики кожної регіональної влади і господарських (підприємницьких) структур, які функціонують на її території.

З суто ринкового погляду треба, перш за все, стимулювати покриття мінливого попиту товарною масою місцевого виробництва, а також за рахунок імпорту відсутніх товарів у збалансованій структурі з експортом власних - з тим, щоб досягти гідного стандарту ринкової забезпеченості и життя людини. Державна влада координує і спрямовує діяльність місцевої влади за допомогою механізму економічного регулювання, визначення оптимальних співвідношень місцевих і державного бюджетів, створення регіональних і центральних інвестиційних фондів. розвитку місцевої та загальнодержавної інфраструктур.

Проте було б помилкою не бачити за регіональними особливостями міжрегіональної єдності відтворювальних макроекономічних процесів глобального циклічного розвитку, що викликають об'єктивні тенденції не тільки до кооперації та інтеграції внутрішніх регіонів кожної країни, але й до широкого виходу їх і країни в цілому в міждержавні інтеграційні зв'язки.

Слід підкреслити, що ринкова економіка сучасного світового рівня не має нічого спільного з ринковою стихією епохи зародження товарно-грошових відносин. Крім функціонування високорозвинутого цивілізованого ринку, ринкова економіка Західної Європи, США і Японії досить жорстко і гнучко регулюється державою, активним здійсненням її внутрішньої та зовнішньої політики, в тому числі регіональної. Глибоко помиляються ті наші політики, які прагнуть в Україні штучно відокремити державу від економічного життя. Це загрожує тільки анархією і хаосом, не сумісними із справжнім демократичним устроєм і людським прогресом.

Наукові основи регіонального розвитку і принципи регіональної політики

Регіональна політика є органічною складовою загальнодержавної політики. В перехідний період вона базується, перш за все, на ступені економічної міцності регіонів, результатах новітніх відкриттів і розробок, зокрема в соціально-економічній сфері, на довгострокових прогнозах структурних і якісних зрушень у товаровиробництві, внутрішніх і зовнішніх ринках. Пошуки найбільш вигідних ніш у міжнародному і внутрішньому міжрегіональному поділі праці, спеціалізації, кооперації і інтеграції виробництва та збуту продукції є однією з вирішальних проблем регіонального розвитку. Критерієм його узагальнюючої оцінки виступає рівень ВВП і НД в розрахунку на душу населення кожного економічного регіону, всієї країни в цілому.

Після розпаду СРСР проблема ефективності регіоналізації економіки постсоціалістичних країн Східної та Центральної Європи достала з особливою гостротою. Вибухова їх дезінтеграція з розривом традиційних економічних взаємозв'язків посилила економічний хаос, загострила кризові явища на величезній євразійській території, що негативно вплинуло і на загальносвітовий розвиток. Україні, як і іншим країнам, що вийшли з Союзу, потрібні розробка і здійснення принципово нової регіональної стратегії і тактики. Модель регіональної економіки сучасного і майбутнього розвитку має визначити нові ефективні структури і регулюючі механізми внутрі кожного економічного району і між ними, формуючи єдиний, активно функціонуючий організм.

В умовах перехідного періоду формування по-справжньому економічно і політичне незалежної держави Україна прагне до політики мінімізації негативних проявів дезінтеграції, розвитку сучасної регіональної політики на принципах місцевого самоврядування при верховенстві загальнодержавного законодавства, що забезпечує органічне поєднання державних, регіональних і місцевих Інтересів, сприяє максимально повному використанню внутрішніх потенціалів кожного регіону і кожної місцевості. Чим краще діє система управління і господарювання в кожному регіоні, чим повніше використовується його потенціал і природно-кліматичні умови для високоефективного розвитку властивих йому товаровиробництв і ринків, чим повнішими і щільнішими стають міжрегіональні ринкові зв'язки в процесах поглиблення спеціалізації і розвитку інтеграції, тим економічно і соціальне міцнішою стає держава, тим краще життя її людей.

На сьогодні існують різні варіанти вирішення проблем регіонального розвитку. Здебільшого вони так чи інакше зводяться до обгрунтування і формування нормальних, взаємовигідних Відносин регіонів з центром. Насправді ж, регіональна політика - це не тільки побудова взаємовідносин по вертикалі, але й по горизонталі з виходом у широкі міжнародні економічні зв'язки. Це, — насамперед, необмежений простір для економічного прогресу регіонів, завдяки якому тільки й можливий економічний і загальний прогрес держави. Саме це й забезпечує розумна науково обгрунтована регіональна політика, що охоплює по суті всі сфери увдської діяльності, включаючи, поряд з раціональним розміщенням і розвитком продуктивних сил, міських і сільських поселень, регіональні особливості інвестиційної і структурної, промислової і аграрної, демографічної і соціальної, екологічної і національної політики. Інакше кажучи, регіональна політика є невід'ємною складовою всієї загальнодержавної політики, її найважливішим блоком моделі державного устрою.

Науково обгрунтована регіональна політика демократичної держави виключає крайнощі дій центру щодо управління своїми регіонами і місцевостями. З одного боку, спокуса керувати регіонами методами диктату тоталітарного режиму, як це було в колишньому СРСР, що паралізує ініціативи та інтереси місцевих органів влади і суб'єктів господарювання в ефективному розвитку, а з другого — методами управління за принципом "повної автономії регіонів", ігноруючи загальнодержавні інтереси і закони державної влади, що неминуче тягне за собою розвал держави, подрібнення її на регіональні шматки і відокремлення їх в окремі державні утворення.

Саме тому зараз особливо потрібні фундаментальні дослідження процесів сучасної і майбутньої регіоналізації економіки, розробки моделей ефективного функціонування регіонів, їх органічного міжрегіонального поєднання на принципах розвитку могутніх ринків з високорозвиненою ринковою інфраструктурою.

Об'єктивною передумовою регіонально-територіальної організації економіки, раціонального комплексоутворення є природно-кліматичні, ресурсні, демографічні, культурні та інші особливості територій, потенціал яких потрібно використати як для підвищення добробуту місцевого населення, так і для зміцнення національної економічної системи. З цих передумов і завдань має виходити фундаментальна і прикладна наука при розв'язанні технологічних, економічних, соціальних, організаційно-управлінських завдань. Звичайно, це потребує комплексних регіональних досліджень і розробок. На них лежить основна відповідальність за наукове забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів.

У цьому контексті принципового значення набуває, по-перше, теоретична база регіональних досліджень, по-друге, пріоритети, з яких виходять регіональні розробки і прогнози. Вимагає радикальних змін і сама парадигма розвитку теоретичних поглядів. уявлень про методологію моделювання регіональної економіки, її ефективного функціонування в якісно нових умовах як перехідного періоду, так і в системі високорозвинених ринкових відносин. Все це диктується вимогами трасформаційних процесів, зорієнтованих да розбудову соціально-орієнтованої ринкової економіки з її демократичним устроєм і цивілізованими морально-етичними цінностями. Ринкові механізми не можна застосовувати на неринкових детермінантах системи державного управління, включаючи здійснення результативності цінової, фінансово-кредитної, грошової, податкової та іншої державної політики, що охоплює всі важелі регулюючого механізму. Наприкінці XX сторіччя, як вже неодноразово доводилося, не можна покладатися лише на регулюючу функцію кон'юнктури "вільного ринку" епохи Адама Сміта. Економічно розвинені країни світу, поряд з використанням традиційного механізму цінових коливань під впливом ринкових співвідношень попиту і пропозиції, широко використовують і важелі державного соціально-економічного впливу. Оптимальне співвідношення ринкових і державних регуляторів дозволяє одержувати найкращі наслідки в управлінні регіональною економікою. І це аж ніяк не суперечить, а, навпаки, свідчить про прогресивний розвиток сучасної ринкової економіки.

У розв'язанні найважливіших регіональних завдань вирішальну роль відіграватиме орієнтація на розбудову такої національної економічної системи, яка була б конкурентоздатною і значно ефективнішою, ніж діюча з випереджаючими темпами розвитку прогресивних господарських і ринкових структур. Між тим, штучне послаблення державного керівництва економікою під виглядом демократизації суспільства і ринкової лібералізації супроводжується проявами ейфорії регіоналізації, наївними намаганнями автономного входження кожного окремого регіону в ті чи інші ринкові простори - Заходу або Сходу, Півночі або Півдня, забуваючи про загальнонаціональні інтереси. Небезпека необгрунтованої регіоналізації випливає ще й з того, що Україна успадкувала дезінтегровану в територіальному відношенні економіку, а її дотеперішня регіональна економіка будувалася на засадах формування єдиного союзного народногосподарського комплексу.

Наслідки регіональних досліджень мають дати всебічно Обгрунтовані висновки про можливості заінтегрованості українських регіонів, зміцнення економічних, технологічних, транспортних, соціально-культурних та інших зв'язків між ними, розвитку міжрегіональних ринків, а також виходу на міжнародні ринки українських товарів і послуг, капіталів, науково-технічних і культурних цінностей тощо. Це вимагає відповідного підвищення рівня технологічної завершеності виробництва, послаблення впливу негативних зовнішніх чинників на національну економіку. Зокрема, нам треба позбуватися нераціональних міжнародних економічних зв'язків. Вони мають будуватися виключно на принципах взаємовигоди і паритету. Регіональна політика не повинна обминати гострої проблеми формування робочих місць - закриття старих і відкриття нових, перекваліфікації кадрів під нові регіональні структури, формування прогресивних напрямків економічного і соціального розвитку. Для цього важливо досліджувати, розробляти і здійснювати мікрозональну інтеграцію, формування господарських систем інтегрованого типу.

Вчені-економісти і економгеографи працюють над обгрунтуванням соціально-економічного зонування, оціночних критеріїв виділення тих або інших економічних регіонів, виходячи з потреб національної економіки, регіонального самоврядування, яке вимагає також і відповідного правового забезпечення. Конституційні норми, парламентські законодавчі акти, рішення місцевої влади повинні базуватися на висновках науки. З цього випливає, що роль регіональних досліджень зростає.

Трансформація регіональних структур у системі інтеграційних зв'язків

Формування більш прогресивної економічної системи базується на реконструкції застарілих і створенні нових конкурентоздатних сфер і комплексів народного господарства України, структурної перебудови її промисловості, аграрного сектора, всієї інфраструктури і ринкових відносин у широкому їх розумінні. Йдеться про пошук і використання найбільш ефективних високоприбуткових ринкових структур, джерел нагромаджень і збільшення кредитних ресурсів на активізацію інвестиційної та інноваційної діяльності. Без цього ніякої структурної перебудови не відбудеться. Різкий спад виробництва ВВП і НД за останні роки, параліч промислового виробництва, штучно створена під виглядом ринкових перетворень криза платежів, збереження і загострення збитковості багатьох виробничих структур, при стагнації Прибуткових і відсутності створення якісно нових конкурентоздатних виробництв є найбільш характерною ознакою проявів кризових явищ. Саме на їх подолання спрямовується економічна політика держави.

Проте припинити негативні тенденції попереднього економічного спаду, доповненого руйнівною політикою так званої "шокової терапії"", поки що не вдається. Справа ускладнюється тим, що кризою охоплено по суті всі регіони країни, загострюючи як міжрегіональні відносини, так і відносини регіонів з центром. У країні не послаблюється і соціальна напруга, пов'язана з економічною стагнацією і спадом, безробіттям, величезним соціальним розшаруванням населення, небаченим розширенням жебрацтва і криміналізації суспільства, включаючи до того ж невирішеність регіональних проблем.

Все це вимагає негайних дій - активізації створювальної політики як з боку держави в цілому, так і з боку кожного регіону окремо, всіх органів влади з самих верхніх ешелонів до місцевої влади. Треба зосередити систему державного управління, ринкового і господарського регулювання на розвитку соціально-орієнтованого товаровиробництва, забезпечуючи комплексне законодавче і нормативне регулювання економіки, перш за все, промисловості. Важливо створювати найбільш сприятливі умови для розвитку підприємництва безпосередньо у виробничій сфері, перебудові економічного середовища. Значні труднощі в інвестиційному забезпеченні процесу структурних трансформацій виникають і тому, що понад 40% всіх витрат на них пов'язано з перепрофілюванням виробничих потужностей. Впровадження новітніх технологічних систем вимагає особливо великих інвестицій, без чого неможливо швидко досягти конкурентоспроможності. В той же час внутрішні Згромадження підприємницьких структур і кредитні ресурси зараз спрямовуються переважно в короткостроковий комерційний обіг або у власне збагачення осіб, що формують основу нового устрою, і аж ніяк не йдуть у перетворення національного товаровиробництва та інфраструктури. Зовнішні кредитні ресурси також поки що дуже Калі і відчутно вплинути на економічний розвиток України не здатні. І це, безумовно, потребує відповідних змін у загальнодержавній і регіональній політиці.

Треба за допомогою законодавства і рішень виконавчої влади зробити радикальну переорієнтацію інвестиційної і інноваційної діяльності на прогресивний економічний розвиток, змінити відповідно податкову, бюджетну і структурну політику, зосередити увагу на першочергових державних і регіональних пріоритетах економічного зростання, активно використовуючи ринкові стимулятори.

Необхідність раціонального та ефективного комплексного використання ресурсів у національних та регіональних інтересах з метою реального досягнення економічної, енергетичної, екологічної і продовольчої безпеки потребує концентрації зусиль, фінансових і матеріальних ресурсів на розвитку паливно-енергетичного і агропромислового комплексу; виробництва наукомісткої конкурентоспроможної експортної та імпортозамінюючої продукції. Для цього важливо у здійсненні національної і регіональної політики розвивати взаємовигідні інтеграційні і кооперативні зв'язки з іншими країнами. Зрозуміло, що іноземні партнери теж мають бути зацікавленими в таких зв'язках, створенні спільними зусиллями ефективних інтегрованих систем і структур у різноманітних сферах діяльності. Важливу роль тут відіграють оціночні критерії кінцевої економічної результативності, а не кон'юнктурні вимоги тих або інших політичних сил. Інтеграція і кооперація має бути вигідна для держави і суспільства в цілому та їх регіональних ланок. Однобічна орієнтація, тим більше на ті країни, що не бажають включати нас в інтегровані системи і замкнені ринки, з економічного погляду не раціональна, а часом і шкідлива. Тому довгострокова інтеграційна політика має базуватися на розробці різних варіантів інтеграційних моделей, зваженні всіх позитивних і негативних наслідків, вибору з них найбільш вигідних. Не можна штучно розривати традиційних зв'язків з країнами СНД і Східної Європи, так як і втрачати можливості входження України в західноєвропейську спільноту - в систему ЄС, яка, на жаль, ставить для цього майже непереборні бар'єри і вимоги однобічної вигоди на свою користь.

Інтеграційні зв'язки неможливі без сучасної високоорганізованої системи інформатики, детальної програми промислового і структурного розвитку, використання комплексного програмно-цільового регулювання процесів здійснення створювальних ринкових реформ на національному та регіональному рівнях. В сучасних умовах важливим напрямком підвищення ефективності виробництва є формування механізму ринкового стимулювання активної господарської діяльності - інтересів і можливостей товаровиробників, застосування жорсткого сучасного менеджменту. Господарський механізм об'єднує в рамках цього поняття як конкретні форми господарювання, так і систему виробничих відносин, на яких вони грунтуються. В структурі господарського механізму виділяється чотири відносно самостійних блоки: блок планування і прогнозування та розробки цільових програм, зокрема на мікрорівні складання бізнес-планів; блок управління, в тому числі побудова організаційних структур управління виробництвом, введення сучасного менеджменту; блок регулювання, включаючи ціноутворення, фінансування, кредитування, оподаткування, страхування, а також матеріальне і моральне стимулювання; блок обліку та контролю, в тому числі економічний аналіз. Всі ці блоки включені в ринковий механізм з відповідними особливостями його функціонування.

Орієнтири структурної трансформації включають:

• вибір пріоритетних товаровиробничих напрямків під задоволення мінливого ринкового попиту, спираючись на наявні природно-сировинні ресурси;

• випуск продукції з закінченим технологічним циклом для внутрішньорегіонального споживання і міжрегіонального обміну;

• зменшення ресурсомісткості і енергомісткості шляхом застосування сучасних ресурсо- і енергозберігаючих технологій;

• забезпечення конкурентоспроможності товарів і послуг на внутрішньому і зовнішніх ринках за рахунок оновлення виробництва на базі новітніх технологій;

• організація глибокої переробки сільськогосподарської продукції і сировини з випуском широкого асортименту кінцевих продуктів харчування з подовженими строками їх зберігання і споживання.

Структурна перебудова виробництва та інфраструктури вимагає суттєвого і комплексного розвитку галузей, узгодження їх лагових структур, забезпечення адаптації до швидкого застосування та освоєння новітніх досягнень науково-технічного прогресу. До ключових структуроутворюючих виробництв входить орієнтовно 300-350 їх видів, що формують ланцюговий процес відтворення необхідних виробництв, включаючи підприємства - суміжники. Це дозволяє уникати розпорошення інвестиційних (включаючи кредитні) ресурсів і полегшувати контроль за їх використанням.

На сучасному етапі слід вважати раціональною ту структуру промисловості регіону, що вимагає мінімального залучення зовнішніх ресурсів при максимальному використанні місцевих (регіональних).

Реформуючи структуру управління промисловим комплексом, слід чітко розмежовувати сфери загальнодержавного і регіонального (муніципального) його розвитку, а також різні сфери підприємницької діяльності, включаючи великий, середній і малий бізнес, спрямовуючи систему управління і економічного регулювання в напрямку забезпечення ринкової конкуренції, формування ефективних структур.

Аграрний аспект регіоналізації

Перехід аграрного сектора до ринкових відносин має супроводжуватися формуванням кількісно і якісно нових продуктивних сил у системі АПК, зміною структури виробництва, змісту та характеру зайнятості сільського населення, що значною мірою залежить від регіональних особливостей розміщення і спеціалізації аграрної сфери, процесів приватизації землі або інших засобів виробництва. Адже вигода, яку суспільство отримуватиме від трансформації відносин власності і господарювання, сьогодні стоїть надзвичайно гостро, бо поки що загального приросту ефекту від цього не досягнуто.

Вирішення таких, поставлених самим життям проблем потребує виваженого методологічного підходу, конкретизованого стосовно регіональної специфіки соціально-економічного механізму реалізації і всесторонньої оцінки набутого практичного досвіду трансформації колективних і державних форм господарювання в нові, більш ініціативні та результативні підприємницькі структури і

види діяльності, господарські товариства (союзи) й агрокооперативні та агропромислові утворення, корпорації, фермерські господарства, агрофірми тощо.

Дослідження приватизаційних процесів на селі повинні здійснюватись на комплексній основі з урахуванням особливостей кожного регіону країни. При цьому важливо детально враховувати фактори економічного, соціального, політичного і психолого-побутового характеру, а також фізичної здатності частини сільського населення до приватного ведення сільськогосподарського виробництва. Ігнорування хоча б одного з цих факторів може завдавати економічної і соціальної шкоди, негативно позначатися на результатах господарювання всього АПК.

Приватизацію в умовах розвитку ринкових відносин слід розуміти значно ширше, ніж передача майна і засобів виробництва в Приватну власність. Зокрема, економістам слід глибше дослідити та розробити конкретні механізми забезпечення паритету товарообміну між сільською і міською сферами АПК, між сільським господарством і промисловістю, між виробниками і споживачами, без чого неможливо досягти збалансованого розвитку, раціонального місцевого і міжзонального кооперативного руху в країні, дати об'єктивну оцінку різних форм господарювання в аграрному секторі. Очевидно, на нинішньому етапі не можна кидатися з однієї крайності в іншу - від суцільної колективізації (кооперування), що насильницьки відбулася свого часу, до спроб суцільної фермеризації зараз.

Масова фермеризація на основі приватної власності, при Відсутності належних інвестицій і технічних засобів, з одночасною ліквідацією державних і колективних господарств загрожує Подальшим спадом національного товарного виробництва Продовольства. При цьому неминуче збільшиться безробіття на селі, в тому числі й серед спеціалістів аграрного профілю. Може бути порушений і оптимальний принцип поєднання великого (сьогодні більш адаптованого) і дрібного виробництва і бізнесу з відповідним штучним виключенням з господарського обороту продуктивних сил громадського господарства без одночасного приросту їх у Приватному секторі. Інакше кажучи, руйнація і надалі переважатиме створювальні процеси. Ефективні аграрні реформи - це не <1№оразовий правовий акт, а складний еволюційний процес розвитку і поступових перетворень виробництва і продовольчого ринку в більш ефективні господарські системи сучасного типу. Запорукою успішного розвитку аграрної економіки кожного регіону є забезпечення оптимальних умов для існування різних форм власності і господарювання з загальним оновленням і нарощуванням продуктивних сил в їх взаємодії, налагодження між ними кооперативно-партнерських відносин, з рівноправною ринковою конкуренцією між різними формами власності.

В основу методологічного підходу до визначення регіональних розмірів господарств мають бути покладені такі основні критерії: 1) можливість конкурентоздатності, раціонального використання землі і систем машин на різній за величиною площі (або поголів'я худоби); 2) якнайповніше використання трудового потенціалу; 3) досягнення ефективної фондовіддачі, тобто одержання більшого прибутку на гривню виробничих фондів; 4) забезпечення достатнього соціального і психологічного ефекту від ведення господарства; 5) збалансованість попиту і пропозиції на регіональних продовольчих ринках і збільшення експортних можливостей.

При вирішенні питань роздержавлення і приватизації, пов'язаних із землеустроєм, важливо спростити механізм орендних відносин. Орендний рух на селі має бути спрямований в русло практичного дієвого підходу, що створює необмежений простір для розвитку ефективних фермерських господарств і системи їх кооперації, агропромислового підприємництва і інтеграції, до співіснування різних форм власності в агросекторі. Положення Земельного Кодексу, державні законодавчі акти про право власності на землю та інші повинні глибоко враховувати особливості окремих регіонів (щільність населення, оціночні показники якості і вартість сільськогосподарських угідь, рельєф місцевості, лісистість, водозабезпеченість тощо).

Потребують повнішого відображення в земельному законодавстві різні аспекти здійснення земельної реформи, в т. ч. диференційованого врахування місцевих умов, особливостей розміщення сільських і міських поселень, промислових і природоохоронних територій, транспортних артерій, рекреаційних зон та інші. Особливо важливо, щоб діючі закони про землю були достатньо повними і чіткими для розуміння, не допускали їх вільного трактування з боку місцевих органів влади, судів, управлінських органів і всіх землевласників і землекористувачів.

У зв'язку з тим, що проблеми розвитку агропромислового виробництва мають комплексний характер, органічно пов'язаний з природою, необхідністю збереження її екологічної рівноваги і послідовного поліпшення, підвищення родючості земель існує потреба в ефективному функціонуванні в системі АПК регіональних науково-виробничих центрів у кожній області та автономній республіці Крим. Кооперація вчених і господарників на регіональному рівні допоможе уникнути дублювання в проведенні технологічних, економічних і організаційно-управлінських робіт, забезпечить належний рівень їх результативного виконання. Слід мати на увазі, що в Україні історично склалися регіональні зони торгового землеробства і тваринництва стосовно до природно-кліматичних умов. Зони Півдня, наприклад, спеціалізуються на виробництві зерна, зокрема, високоякісних товарних пшениць, озимого ячменю, кукурудзи і зернобобових (особливо на зрошуваних землях), соняшнику, виробництві молока і свинини. Тут також склалися підзони розвитку високотоварного садівництва, виноградарства і овочівництва. Зона Лісостепу спеціалізується на вирощуванні зернових і цукрових буряків, кормових і розвитку тваринництва. Тут також є підзони товарного садівництва і овочівництва, вирощування соняшнику тощо. Полісся - зона .товарного картоплярства і льонарства, виробництва молока і яловичини. Свої особливості мають передгірські та гірські зони Карпат, Криму, західних регіонів країни. На жаль, Південь майже .втратив розвиток тонкорунного вівчарства. В ряді регіонів останнім часом грубо порушується зональна і мікрозональна спеціалізація аграрного розвитку, що завдає великої шкоди державі і аграрним товаровиробникам, розвитку продовольчих ринків.

Сьогодні в Українській державі немає іншого виходу, як посилення науково обгрунтованого регулювання економічного Розвитку регіонів ринковими методами, здійснюючи розвиток ринкових відносин між містом і селом на принципі еквівалентного Обміну. За допомогою моделювання є можливість оптимізувати параметри виробничо-торгової діяльності агрогосподарств різних "Піпів з промисловим розвитком у кожному регіоні, сформувати високоефективну модель функціонування регіональної ринкової економіки майбутнього з сучасними міжрегіональними зв'язками в єдиній системі внутрішніх ринків і виходом на міжнародні ринки конкурентоздатною продукцією.

Під неослабний державний нагляд у перехідний період слід взяти насамперед ті сільськогосподарські регіони, в яких порушене екологічне середовище та відбувається зниження продуктивності і культури землеробства, приросту населення, спостерігаються надмірні міграційні потоки, особливо сезонного характеру (Карпатський регіон, Крим). У більшості регіонів Поділля, Полісся, Півдня, Заходу і Сходу порушено збалансований розвиток між сферами АПК - виробництвом засобів виробництва, аграрним сектором, переробною промисловістю, виробничою і соціальною інфраструктурою. Фундаментальні і прикладні дослідження в цьому напрямі потребують об'єднаних зусиль наукових установ різного профілю, що дозволить забезпечити новий кількісний і якісний вимір параметрів розвитку АПК і всієї економіки в кожному конкретному регіоні, достовірно прогнозувати прогресивні зрушення.

Регіональна науково-технічна політика

У регіонах України зосереджено значний науковий потенціал, сформовано потужні наукові комплекси, що часто були орієнтовані не тільки на наукове забезпечення регіональних пріоритетів, але и всього народногосподарського комплексу колишнього СРСР. Значна кількість науково-дослідних і учбових установ мала союзне підпорядкування, а їх діяльність була орієнтована на інтереси центру.

У зв'язку із становленням державності України, здійсненням власної науково-технічної політики, визначенням нових державних пріоритетів відбувається процес організаційної і структурної перебудови системи наукових досліджень і проектно-конструкторських розробок, відмирають старі і створюються нові структури українського науково-технічного комплексу, включаючи докорінне удосконалення його регіональних ланок.

Їх діяльність спрямовується на наукове забезпечення:

· економічного і соціального розвитку регіону на базі раціонального використання і відтворення місцевих ресурсів, охорони навколишнього середовища;

· комплексного розв'язання міжгалузевих науково-технічних і організаційно-управлінських проблем, що обумовлені необхідністю подолання кризи, економічного пожвавлення і розвитку в інтересах населення регіону і країни в цілому;

· підвищення технологічного та інформаційного рівня всіх сфер створювальної діяльності, щоб досягти конкурентоспроможності продукції і послуг підприємницьких структур регіону;

· розробки і послідовного здійснення стратегії розвитку регіону, сприяння формуванню високоефективної структури його економіки.

Саме в цьому й полягає найважливіша суть регіональної науково-технічної політики. При цьому, безумовно, немає ніякого сенсу прагнути до розвитку в кожному регіоні, як і в цілому в Україні, всіх напрямів сучасної, до речі досить капітало- і фінансовомісткої науки. Фундаментальні дослідження концентруються в наукових установах Національної академії наук і її регіональних центрах. Їх результати треба широко використовувати в усіх регіонах і місцевостях, де виникає в цьому необхідність і є можливості практичної реалізації. Наукові відкриття і розробки - це загальнолюдські надбання - і в [Принципі вони мали б бути доступними для кожної людини, фірми, підприємства, регіону, країни тощо. Проте, існуючий світовий устрій і ринкова система, де все без винятку ставиться на комерційні засади, нові знання і можливості їх надбання теж купуються і продаються, перетворюються в таємниці, об'єкти введення жорсткого правового регулювання в міжнародних і міждержавних стосунках. Новітні технології, інформаційні системи, наукомісткі товари, послуги тощо коштують дорого і здебільшого не мають вільних лібералізованих ринків і тим більше вільного розповсюдження і використання. Тому за наукове і технологічне відставання суспільству доводиться платити втридорога. Це є одним із стримуючих факторів прискорення науково-технічного прогресу і світового соціально-економічного прогресу.

Звідси кожна країна прагне мати свій науковий і технологічний потенціал, який би утримував її на конкурентоздатному рівні в тих чи інших сферах створювальної діяльності, надійно забезпечував їй відповідну нішу на світових ринках. Кожному регіону теж доводиться боротися в гострій конкурентній боротьбі, спираючись на новітні науково-технічні досягнення. Наскільки обгрунтовані і амбіціозні цілі державної регіональної політики, настільки вагомі і відношення відповідних владних структур і науково-технічного прогресу. На науці і освіті ще ніхто не програвав в історії людства. Вони були, є й будуть могутніми рушіями прогресу. Затрати на них скуповуються багатократно. І цього не слід ігнорувати нашим сучасним політикам і державним діячам.

Входження України у європейську спільноту вимагає вивчення і узагальнення шляхів і методів світових інтеграційних процесів, серед яких важлива роль належить регіональній інтеграції та транскордонному співробітництву. Україна має найдовші кордони серед європейських країн. Із 24 областей і АРК - 19 прикордонні.

Цю специфіку доводиться ретельно враховувати при формуванні і здійсненні державної регіональної політики і стратегії зовнішньоекономічних зв'язків, які до сьогоднішнього дня остаточно не визначені. В Європі накопичений великий досвід прикордонного співробітництва, принципи якого доцільно використовувати в нашій державі. Тут регіони відіграють значну роль у формуванні політики загальноєвропейських інтересів, займають активну позицію щодо повноправного включення їх в процес прийняття і здійснення рішень ЄС.

Одинадцята Генеральна Асамблея Європейських Регіонів, в якій взяли участь представники 282 регіонів з 23 країн Європи, підтвердила свій намір про приєднання до Міжурядової конференції ЄС 1996 р., на якій було переглянуто договір по Європейській спільноті. За нашою інформацією, з країн колишнього Радянського Союзу лише три регіони Росії беруть участь у цій організації. Думаю, що і Україна повинна бути зацікавлена, щоб її регіони, насамперед Західний, Південний і Східний, з їх могутніми потенціалами, брали активну участь в міжнародних організаціях і, тим самим, зміцнювали позиції держави в світогосподарськіи системі.

Співробітництво регіонів зі своїми сусідами може стати тим важелем, який вже ближчим часом допоможе поліпшенню економічної ситуації в Україні. Слід використати шанс, який дало нашій державі геополітичне положення. Україна повинна вміло вигравати в гострій конкурентній боротьбі, своєчасно знаходити і займати свої ніші у світових ринках.

Особливості регулювання зайнятості в регіонах

З розвитком сучасних цивілізованих ринкових відносин стає надзвичайно актуальною проблема формування ефективних регіональних механізмів регулювання сфери зайнятості, яка охоплює, поряд з економічним розвитком, демоекономічні, соціально-психологічні, господарсько-історичні та культурні традиції кожного регіону.

Розробці і здійсненню національної програми зайнятості повинні передувати регіональні дослідження, що виявляють особливості територіальних ринків праці, соціально-демографічну специфіку структури трудового потенціалу, вартісні кон'юнктури робочих місць, динаміки зайнятих у різних секторах економіки того і чи іншого регіону. Без знання цих особливостей неможливе ] обгрунтоване програмування сфери трудових відносин, також як і ! прогнозування процесів на майбутнє. Розробку стратегічних прогнозів та індикативних програм зайнятості необхідно здійснювати в органічному зв'язку з програмами роздержавлення і Приватизації власності, перспективними структурними змінами в господарському комплексі регіону, інвестиційною та інноваційною політикою, визначенням темпів оновлення - закриття старих і створення нових господарських структур і технологічних систем, а з ними і відповідних робочих місць.

Специфічність та неповторність кожного регіону вимагає вдосконалення механізму управління його соціально-економічним розвитком. Цей механізм включає регулювання територіальної Диференціації за критерієм ступеня концентрації населення і форм його просторової організації, динаміки їх змін у часі. Це дає підстави для більш раціонального проектування і розвитку сфери Прикладання праці.

Так, у Карпатському регіоні основна частина працездатного Виселення зосереджена в сільській місцевості. Несприятливі можливості відкриття нових робочих місць в несільськогосподарському виробництві, низька землезабезпеченість сільських жителів загострює проблему зайнятості працездатного населення цього краю. На початок 1995 р. саме тут спостерігався найбільший відсоток повного безробіття, що фіксує статистика (в Ів.-Франківській обл. - 1,21, Закарпатській - 0,61, Львівській - 0,б4 проти 0,29 по Україні) та низький рівень загальної зайнятості (Закарпатська обл. - 59%, Ів.-Франківська - 64,6%, Львівська -69,1% проти 72% по Україні). Необхідне обгрунтування і здійснення невідкладних заходів щодо формування місцевих ринків праці підготовки і перепідготовки робочої сили, структурної переорієнтації зайнятості в цьому регіоні.

Дослідження регіональних ринків праці, ситуація на яких є найбільш напруженою, свідчать, що її загострення на локальних ринках праці характеризується суттєвим зростанням кількості звернень з питань працевлаштування до служб зайнятості, високим рівнем безробіття, збільшенням безробітних серед молоді і жінок. Несприятлива ситуація на ринках праці Львівської області потребувала розробки спеціальних локальних програм зайнятості, в яких мають бути відображені аспекти соціального захисту і демографічної політики, пошуку нових робочих місць, включаючи можливості використання міграційних потоків. У зв'язку з цим особливого значення набуває вивчення більш повної мобілізації місцевих ресурсів, поєднання їх з регіональними та державними, встановлення чіткого банківсько-фінансового контролю за їх використанням і відтворенням в усіх господарських системах, незалежно від форм власності. У перехідний період без активного державного впливу і контролю за процесами ефективного реформування економіки країни і всіх її регіонів не обійтися.

Важливим чинником регіоналізації та просторової спеціалізації економіки виступають міграційні рухи населення. Їх масштаби і регіональні особливості дозволяють оцінювати й загальноекономічний ступінь ділової активності. Дослідження фіксують безпосередній вплив його на динаміку розселення, статеву та вікову структуру, співвідношення міського і сільського населення та опосередкований зворотний вплив на регіональні особливості природного приросту населення і на демографічну ситуацію в цілому. Наприклад, у Карпатському регіоні дослідження показали погіршення демографічної ситуації, зниження природного приросту населення, зростання масштабів міграції, передусім міграції груп угорців, словаків, німців, євреїв.

Зауважимо, що в попередні роки Інститутом регіональних досліджень НАН України проводились дослідження трудового потенціалу, зайнятості циганського етносу в Закарпатті. розгортаючи ці роботи, важливо грунтовно вивчити соціально-економічні аспекти демографічного розвитку етнічних груп як на рівні всього регіону, так і в межах його природноекономічних зон (напр., у Закарпатті - низинна, передгірська і гірська частини). Досліджуючи чинники, що впливають на розмір, структуру і напрямки інтенсивних потоків міграції населення, необхідно розробити й дійовий механізм їх регулювання в кожному регіоні як невід'ємного компонента функціонування цивілізованого ринку праці.

Кожний регіон, навіть кожна окрема місцевість має свою специфіку і структуру трудового потенціалу, з одного боку, і резерви активізації трудової діяльності в забезпеченні повноти коефіцієнта зайнятості, - з другого. Звідси випливає і ефективність функціонування ринку праці. Можливості відкриття нових робочих місць мають зараз очевидну тенденцію до звуження, а закриття діючих робочих місць - до бурхливого розширення, оскільки промислове виробництво, внаслідок кризового стану, зупиняється. Робоча сила повністю або частково вивільняється, особливо в великих промислових центрах, поповнюючи соціальне коло безробітних. Обстеження свідчать, що більшість робітників у машинобудуванні і легкій промисловості окремих регіонів працюють по 2 - 3 дні на тиждень, при неповній зайнятості протягом робочого дня (працюють від 3 до 5 годин). Адміністрація змушена примусово відправляти працівників у неоплачувані відпустки. Заробітна плата цих людей знаходиться за межею рівня прожиткового мінімуму.

В той же час нові робочі місця появляються далеко не в тих пропорціях і темпах, як ліквідуються старі. Йде вкрай негативний процес дискваліфікації робочої сили і висококласних фахівців, що ставить під загрозу майбутній промисловий розвиток з застосуванням новітніх технологій. Розраховувати на вихід з цього становища лише за рахунок дії ринку праці не реально. Потрібні комплексні рішення і заходи по розвитку промислового товаровиробництва з використанням ринкових механізмів і стимуляторів.

Важливим фактором прискорення появи нових робочих місць, зняття напруги у зв'язку з низьким коефіцієнтом зайнятості і зростанням безробіття і, що саме головне, піднесення рівня доходів переважної більшості збіднілого населення є активізація розвитку підприємництва. Йдеться, перш за все, про створення і розвиток малих і середніх підприємницьких структур на базі приватної власності, приватизації державних підприємств. Державна політика підтримки малого і середнього бізнесу може забезпечити швидке економічне пожвавлення і зростання.

Про це яскраво свідчить досвід економічно розвинутих країн. Малий бізнес ініціює економічне зростання на базі широкого використання новітніх науково-технічних досягнень, технологічного і організаційного оновлення товаровиробництва і розширення послуг у задоволенні потреб споживачів.

Держава і суспільство тут позитивно сприймають підприємництво як важливу форму ефективного господарювання. Для його прогресу використовуються різні методи і важелі економічної підтримки. Вражає і вагомий внесок малих та середніх підприємницьких структур в економічну могутність багатьох країн. Зокрема, вони забезпечують понад 40% ВНП США та 57% кількості зайнятих, в Японії понад 50% ВНП та більше 80% кількості зайнятих, у ФРН - відповідно 70% і 66% .

Причини стримування і напрямки розвитку регіонального підприємництва

В Україні активізація підприємництва почалася з 1991 р. і набула досить високих темпів. Проте результати впливу на кінцеві показники господарювання підприємницьких структур поки що незначні. Зокрема, частка зайнятих у малому бізнесі до загальної кількості зайнятих вУ країні не перевищує 10%, приблизно така ж частка малого бізнесу і в структурі ВНП. Дослідження, проведені вченими Інституту економіки НАН України, показали, що, починаючи з 1994 р., темпи збільшення малих підприємницьких структур знижуються. При цьому кожне третє зареєстроване мале підприємство припиняє свою діяльність, так і не приступивши до роботи. Вже в 1994 р. зафіксована ситуація, коли кількість зникаючих МП перевищує кількість тих, що реєструються. Аналіз причин, що гальмують розвиток підприємництва в Україні, знижують його ефективність, показав, що основними з них є:

• відсутність виваженої, довгострокової стратегії держави щодо розвитку справжнього підприємництва;

• несприйняття значною частиною населення підприємництва як прогресивного виду виробничо-господарської діяльності, здатної розвивати національну економіку і добробут народу;

• недосконалість законодавчої бази, яка має захищати права власності, інтереси підприємців і споживачів;

• однобічне спрямування малого бізнесу в спекулятивний товарооборот — купівля і перепродаж товарів, що вироблені закордонними фірмами або власними державними підприємствами і перепродаються по цінах, що значно вищі за їх реальну вартість, іноді в декілька разів, наганяючи обсяг штучно здутих доходів, що минають виробничий оборот. З цих доходів здебільшого не сплачують податки. Ще більш невдало формується зараз фондовий ринок. Реального внеску від такого "підприємництва" у ВВП і НД по суті немає. Створюється своєрідна тіньова економіка "мильної бульки", яка з часом лопне, залишивши після себе пусте місце. Тому треба законодавчо спрямовувати підприємництво, перш за все, у виробничий бізнес - випуск товарів і послуг під ринковий попит і їх збут споживачам. Управління і регулювання розвитку малого і середнього бізнесу - це прерогатива головним чином обласних, міських, районних і місцевих органів влади, тобто регіональних владних структур і суб'єктів підприємницької діяльності.

Намагання уряду керувати розвитком підприємництва з єдиного центру не дало і не може дати позитивних результатів. Більш того, постійні зміни в системі оподаткування, фінансово-кредитних і бюджетних регуляторів підприємництва, відсутність надійної перспективи щодо його розвитку негативно впливають на можливість залучення іноземних інвесторів, знижують зацікавленість вітчизняних підприємців.

Важливим фактором, який знижує ефективність виробничого бізнесу, є вкрай обмежені інвестиції і сучасні технології. Відсутня також елементарна культура підприємницьких стосунків. У цивілізованих країнах ця культура базується на багатющому історичному досвіді, що охоплює етнічні і духовні особливості, поважання і прагнення першочергово забезпечувати запити споживачів, тобто потреби населення. Відродити культуру підприємицьких відносин - справа, що пов'язана з перевихованням людини, її новим мисленням і поведінкою. Це складний і довгостроковий процес формування нових поколінь і починати його треба з виховання дитини, з сім'ї, дитячого садка і школи, з місця її проживання і виховання. Важливо, щоб підприємництво в Україні розвивалось не за вказівками "зверху", а на підставі глибоко продуманих і обгрунтованих програм, що можуть мати як загальнодержавний, так і регіональний, галузевий, міжгалузевий і місцевий характер. При цьому держава повинна зайняти активну позицію в підтримці здорового підприємництва, одночасно рішуче усуваючи криміногенні і протиправні дії під виглядом підприємництва. Держава має виконувати функції гаранта при формуванні фінансово-кредитної політики в сфері малого і середнього бізнесу.

Більшість проблем, пов'язаних з його розвитком, можуть і повинні вирішувати регіони. На їх рівні є повна можливість забезпечувати керованість цим процесом, інтегруючи енергію і зусилля підприємців на вирішення найбільш гострих соціально-економічних проблем розвитку території і її населення. Для цього необхідно чітко визначити пріоритетні напрями розвитку підприємництва, створювати сприятливі умови для їх реалізації.

Найбільш гострим питанням, вирішення якого може дати позитивний поштовх для ефективного розвитку масового підприємництва, є спрямування на це банківсько-кредитної системи, створення регіональних фондів його фінансової підтримки, умов для більш вільного доступу до відповідних ресурсів.

Регіональні фонди підтримки підприємництва можуть акумулювати фінансові ресурси за рахунок:

• надходжень з місцевих бюджетів;

• відрахувань від коштів, отриманих у результаті приватизації державного майна;

• надходжень від банківських структур;

• надходжень від прибутків збагатілих бізнесменів;

• відрахувань від грошових надходжень за оплату реєстраційних послуг;

• доходів від підприємницької діяльності фондів;

• іноземних інвестицій.

На рівні регіонів можливе створення пільгових умов при Кредитуванні підприємців-початківців кредитно-фінансовими установами. Регіональний фонд підтримки може стати гарантом для «лисих структур. У той же час і фінансові організації, які надають пільгові кредити підприємцям, повинні користуватись пільговим оподаткуванням з боку держави.

Було б економічно доцільно в кожному регіоні мати спеціалізовані банківські установи, в функції яких входило б пільгове кредитування надійних бізнес-планів малих і середніх підприємницьких структур, цільове фінансування (в межах спеціальних програм) здійснення лізингових операцій, що значно знизило б гостроту проблем, пов'язаних з матеріально-технічним забезпеченням, викупом основних виробничих фондів у держави, розподілом централізованих фондів тощо.

На сучасному етапі, коли інформаційне забезпечення не відповідає вимогам ринкової економіки, і, зокрема, підприємницької діяльності, важливо створювати регіональні банки даних, які накопичуватимуть інформацію про результати роботи підприємців, потреби народного господарства і споживачів у їх послугах, рекомендації по підвищенню результативності підприємницької діяльності тощо.

Ефективність підприємницьких структур залежить від розмірів, структури і якості інвестицій, яких у багатьох випадках у ваших підприємців обмаль або зовсім немає. Але їх могли б надати їм фінансово-кредитні установи, зокрема іпотечні банки малого і середнього бізнесу, які доцільно створювати.

Слід відзначити, що фінансово-кредитні механізми становлять Серцевину ринкової економіки розвинутих країн світу. В Україні ці механізми знаходяться лише в початковій стадії формування, не охоплюючи малих підприємницьких структур, оскільки вони в багатьох випадках виявляються неліквідними. Тому за допомогою державного законодавства функції гаранта в формуванні фінансово-кредитних відносин підприємців має взяти на себе банківська і фінансова системи, спрямовуючи малий і середній бізнес у високоприбуткові сфери, що забезпечують самостійність і відтворення за рахунок власних нагромаджень і з своєчасним поверненням кредитних ресурсів.

Розвиток міських і сільських поселень в системі екологічної безпеки

Україні зараз вкрай потрібна виважена регіональна політика і в зв'язку з розв'язанням проблем будівництва і екологічної безпеки. В країні близько 68% населення проживає в міських поселеннях. При цьому мають місце суттєві регіональні відмінності в розселенні як міського, так і сільського населення. Якщо процент урбанізації у Донецькій області становить 90%, у Луганській - 86%, то у Тернопільській та Івано-Франківській - 44%, у Закарпатській - 39%, у Чернівецькій - 43%, у Рівненській - 48% . Значно відрізняються в різних регіонах і самі поселення за їх величиною, галузево-функціональною структурою, розвитком інфраструктури тощо. Так, у західній частині країни немає міст із загальною кількістю населення в мільйон і більше. Зовнішній вигляд поселень, їх планувальна структура визначаються значною мірою історичними традиціями, природними особливостями, характером людської діяльності в тих чи інших регіонах.

Отже, країні потрібна і регіональна поселенсько-будівельна політика. Існуючі будівельні норми і правила (ДВН 360-92) слабо враховують територіальні відмінності. Окремі з них повторюють норми з попередніх нормативних збірників, розроблених за часів існування СРСР, і є просто застарілими. Необхідні нові науково обгрунтовані нормативи, за допомогою яких можна було б відповідно з регіональними особливостями створювати середовище, адекватне потребам життєдіяльності людини. Необхідно знайти кошти і на виконання крупних містобудівельних робіт (генеральних планів міст, схем розвитку продуктивних сил областей, схем і проектів районних і сільських планувань тощо), які зараз у зв'язку з відсутністю фінансування призупинені, але без яких неможливе формування ефективної політики розвитку міських і сільських поселень в умовах сучасного і майбутнього прогресу.

Регіональна політика буде дійовою і ефективною тільки тоді, коли вона чітко зорієнтована на вирішення гострих соціально-економічних і екологічних проблем. На початкових етапах реформування Україна перетворилася в країну економічної кризи і національного екологічного лиха. Розв'язання цих складних проблем є вирішальним завданням не лише її сьогодення, а й майбутнього. Значним внеском у вирішення цього завдання може бути надійне еколого-економічне районування. Вже є в цьому напрямку ряд фундаментальних наукових розробок. Але, на жаль, жодна з них як слід не ув'язана з загально регіональною політикою держави. Еколого-природне і економічне районування є важливим елементом розв'язання складних регіональних проблем, включаючи і екологічні.

На мою думку, еколого-економічне районування України має базуватися на чіткому визначенні рівня комфортності території залежно від антропогенного навантаження на неї (з особливим врахуванням техногенного впливу), ступеня освоєності території за розселенням, визначенням рівня резистентності території до шкідливих внутрішніх і зовнішніх впливів. При цьому межі еколого-економічних районів здебільшого не пересікають меж економічних районів.

У їх межах і має здійснюватися ефективна екологічна політика, спрямована не лише на загальне поліпшення екологічної ситуації, але і на покращання умов життєдіяльності людини - її побуту, праці і відпочинку, на виключення екологічних захворювань, збереження здоров'я населення і продовження тривалості його життя. Занадто обтяжливо обходиться державі і людям міграція і переселення з місць екологічних криз і катастроф, як це сталося після Чорнобильської катастрофи, наслідки якої не можна подолати навіть в перспективі декількох десятиріч.

Слід зауважити, що більшість дослідників серед районів Оологічної кризи називають, як правило, Донецьку, Дніпропетровську, Луганську, Запорізьку, Харківську та Київську області, аргументуючи це показниками забруднених стічних вод і викидів шкідливих речовин в атмосферу, які перевищують в цих областях середньореспубліканські показники, відповідно в 4 - 6 разів. При цьому підкреслюється, що щільність населення в цих містах є вищою більше, ніж в 2 рази від середньої по Україні. Навряд чи можна погодитись з однозначною характеристикою умов проживання в цих областях, вважаючи їх індустріально-токсикологічною агресією проти населення, і закликати його до негайних заходів щодо покращання екологічної ситуації в їх межах. Це не більше як нереалістичне мітингове гасло. Але одночасно акцентуємо увагу на необхідності проведення спеціальних більш ґрунтовних досліджень зон екологічної кризи у відносно благополучних з точки зору кількості викидів областях, але катастрофічних з точки зору впливу на стан здоров'я населення, про що свідчить поява незнаних досі людству хвороб (тотальне і кущове облисіння дітей в Чернівцях, ураження зубів дітей в поселеннях Львівсько-Волинського вугільного басейну тощо).

Тільки фундаментальна розробка і здійснення стратегічної моделі розвитку еколого-економічних районів, визначення мети і засобів її досягнення в межах стратегії регіональної політики може призупинити необоротні процеси деградації природи і сприяти збереженню генофонду нації.

Основні принципи формування вільних економічних зон

Формування спеціальних, або так званих "вільних" економічних зон - це складний і неоднозначний процес. Він охоплює чимало країн світу, характеризуючи тенденції, з одного боку, до відкритості економіки країн, удосконалення і розвитку міжнародних економічних відносин, а з другого, - до прояву якісно нових принципів внутрішньої регіональної політики. В межах єдиного загальнодержавного правового простору країни, де створюються такі зони, прагнуть полегшити через свої регіональні структури вихід у безпосередні зарубіжні стосунки на принципах економічної взаємовигоди.

Функції спеціальних економічних зон у різних країнах світу різні, залежно від проявів загальнодержавних і регіональних інтересів, ступеня досконалості діючого законодавства та інтеграції в світову економічну систему. Економічні інтереси далеко неоднакові і в різних регіонах у межах однієї країни. Кожний регіон, його владні структури, вирішуючи свої проблеми, прагнуть якомога ефективніше використовувати можливості не лише широких внутрішньодержавних, а й зовнішніх зв'язків. Тут нерідко і виникають протиріччя між загальними і місцевими інтересами, що неминуче впливає на характер, напрямки діяльності і швидкість формування спеціальних зон.

У більшості західних країн функціональне їх призначення зводиться переважно до забезпечення вільного товарообігу і розвитку безмитної торгівлі. Для цього обираються і відповідні місця розташування цих зон з високорозвиненою ринковою інфраструктурою - системою різноманітних транспортних сполучень і сучасного зв'язку, спеціалізованих складських і торгових приміщень. Умови безмитної роздрібної торгівлі можна навіть спостерігати в нейтральних зонах великих аеропортів багатьох західних країн.

Зовсім інше функціональне призначення спеціальних зон в КНР. Державна політика їх функціонування передбачає, по-перше, залучення іноземного капіталу, створення для інвесторів найвигідніших умов інвестування в технологічно досконалі виробничі системи, які були б конкурентоздатними на зарубіжних ринках, а, по-друге, масове розповсюдження цих технологій в континентальному Китаї. Спеціальні зони розміщені в приморських регіонах з розвиненим портовим господарством і забезпеченням Надійних і дешевих вантажопотоків по світових океанських просторах.

Основним інвестором виступає тут китайська діаспора, яка вкладає свій капітал переважно в сфери з швидким його оборотом - легку, харчову і фармацевтичну промисловість, радіоелектроніку, будівництво, ринкову інфраструктуру тощо. Але умови й рівні життя і праці людей у цих зонах суттєво відрізняються від звичайних провінцій. Тому, щоб запобігти масовій міграції населення, уряду Китаю доводиться вживати заходів особливого режиму функціонування спеціальних економічних зон, включаючи навіть огородження їх колючим дротом, збройну охорону кордонів, введення жорсткої системи перепусток, порушуючи тим самим права людини на вільний вибір місця проживання і пересування по території власної країни.

Зрозуміло, що китайський досвід замкнених і режимних умов розвитку "вільних" економічних зон непридатний для України. Західний досвід орієнтації спеціальних зон переважно на безмитну зовнішню торгівлю, також навряд чи може задовольняти інтереси українських регіонів, які знаходяться в досить складній економічній ситуації перехідного періоду.

З метою активізації підприємництва, структурної переорієнтації економіки, технологічного оновлення і випуску конкурентоздатної продукції, наші спеціалізовані зони мають зараз орієнтуватися на більш широкий діапазон своїх функцій, не обмежуючи їх лише вільним рухом товарів, а створювати сприятливі умови для вільного руху капіталів, розвитку взаємовигідної інвестиційної і інноваційної діяльності, збільшення експорту власних товарів і послуг, залучення новітніх технологій та прискорення соціально-економічного розвитку регіонів.

У зв'язку з цим можуть формуватися різні типи ВЕЗ, залежно від ресурсних особливостей, розвитку і структури економіки, визначеної регіональної політики, знань і умінь керівництва регіону здійснювати взаємовигідну і активну зовнішньоекономічну діяльність з своїми партнерами.

Вже створена певна законодавча база формування і функціонування ВЕЗ. Верховною Радою України ще в 1992 році прийнято Закон України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон". Кабінетом Міністрів постановою від 14 березня 1994 року № 167 схвалена Концепція їх створення, постановою від 14 липня 1993 року № 533 утворена Міжвідомча комісія з розгляду і підготовки відповідних документів, постановою від 4 серпня 1994 року № 366 затверджено Положення про зазначену Міжвідомчу комісію та порядок розгляду нею відповідної документації; в серпні 1994 року схвалено тимчасові типові методичні рекомендації по розробці техніко-економічного обгрунтування ВЕЗ. Рекомендовано надавати перевагу локальним (точковим) формуванням, які розміщуються на невеликих територіях.

Немає тільки головного - хоча б однієї ефективно функціонуючої в Україні ВЕЗ, щоб накопичувати власний як позитивний, так і негативний досвід. Є лише досить багато намірів і бажань. Ведеться вже довго розробка необхідної документації, зокрема в Закарпатській області: спочатку з охопленням всієї області, а потім в межах ВЕЗ "Європа - Центр", ВЕЗ "Чоп-Інтер-Порт", ВЕЗ "Закарпаття". Розробляється також проект ВЕЗ "'Лідія -Харків" - у Харківській, ВЕЗ "Інтерпол - Ковель" у Волинській, ВЕЗ "Південна Пальміра" та "Южненська" в Одеській області, ВЕЗ "Азов'я" у м. Маріуполі, ВЕЗ "Порто-Франко" в м. Одесі. Опрацьовуються питання доцільності створення зон у містах Севастополі, Білій Церкві, Скадовську тощо.

Скажу відверто, що у мене виникає занепокоєння, чи не стане це черговою імітацією практичної діяльності, що далека від реальності. Тим більше, цей сумнів підкріплюється фактом, що ряд документів по створенню ВЕЗ розглядалися Міжвідомчою комісією, наприклад, "Чоп - Інтер - Порт" в січні 1994 р., "Лідія - Харків" в лютому 1994 р. і були направлені місцевим адміністраціям на доопрацювання, але до цього часу (перший квартал 1997 р.) справа не зрушила з місця.

На мій погляд, треба було б не роздувати штучно цей складний процес до широкомасштабної державної акції, а обрати обмежену кількість об'єктів - один-два, або два-три, де проведена найбільш ретельна підготовка і де склалися кращі умови, є керівники і фахівці, що знають і вміють швидко реалізувати проект ефективного створення і функціонування ВЕЗ. Нехай вони будуть навіть експериментальні. На їх досвіді можна буде більш впевнено рухатись далі. Тим більше, що у високорозвинених країнах світу розвиток вільних економічних зон є скоріше винятком, ніж масовим закономірним явищем. Ці країни здебільшого цілком перетворюються у вільні економічні зони.

Аналіз документів, що підготовлені для розвитку ВЕЗ, свідчить, що нерідко вони суперечать чинному законодавству в окремих питаннях. Не проробляються як слід системи оподаткування, митного і валютно-фінансового регулювання та управління зонами. Здебільшого відсутні обгрунтовані розрахунки кінцевих наслідків соціально-економічної діяльності зон, без чого взагалі не можна робити висновків про доцільність їх створення.

Що стосується першого проекту ВЕЗ "Європа - Центр" у Закарпатській області, то у 1993 році комплект документів по цій зоні пройшов навіть обговорення у Кабінеті Міністрів України, але був відправлений Верховною Радою України на доопрацювання, оскільки він передбачав розповсюдження статусу ВЕЗ (податкові, бюджетні пільги, особливий митний режим тощо) на всю територію області, не мав чітко визначених напрямків спеціалізації і структури розвитку та джерел інвестиційної діяльності, критеріїв результативних оцінок.

При розгляді Міжвідомчою комісією матеріалів щодо створення ВЕЗ "Чоп - Інтер - Порт" виявилося, що облрадою не був представлений основний документ - "Техніко-економічне обгрунтування доцільності створення і функціонування ВЕЗ", де мають бути обгрунтовані її модель, територія розміщення, функціональна спрямованість, основні етапи розвитку, спеціальний режим діяльності, а також економічна та бюджетна ефективність, без чого не можна взагалі робити будь-які серйозні висновки.

Основні принципи і модель формування і функціонування ВЕЗ зводяться до такого.

По-перше, будучи невід'ємною частиною території України, ВЕЗ залишається під повною юрисдикцією держави, дією її Конституції і законодавства. Інакше кажучи, її створення не дає ніякого права на автаркію від системи загальнодержавної і регіональної влади.

По-друге, встановлення особливого економічного режиму функціонування ВЕЗ не звільняє її від відповідної участі у формуванні фінансових і бюджетних ресурсів держави, області і місцевих органів влади.

По-третє, ВЕЗ має всіляко сприяти не лише регіону свого розміщення, а й державі в цілому, виходу на зарубіжні ринки, розширенню експортно-імпортних можливостей і створенню конкурентоспроможного експортного потенціалу.

По-четверте, ВЕЗ шляхом ініціювання розробки, прийняття і введення в дію відповідних законодавчих актів і виконавчих рішень, створює найбільш сприятливі і взаємовигідні умови для вільного зовнішнього товарообігу, переливу капіталів, новітніх технологій, науково-технічних розробок, широкої інвестиційної і інноваційної діяльності, розвитку виробничої і ринкової інфраструктури, сучасних засобів сполучень.

По-п'яте, передбачені законодавством пільгові умови податкової, митної, фінансово-кредитної, інвестиційної і цінової політики в межах ВЕЗ мають здійснюватися за рахунок внутрішнім; джерел доходів і нагромаджень від розвитку товаровиробництва і товарообігу, підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності. Для виділення бюджетних дотацій на це немає ґрунтовних підстав, бо це перша характерна ознака і критеріальна оцінка неефективної діяльності ВЕЗ. Державна казна, навпаки, має право очікувати збільшення від неї надходжень до бюджету.

По-шосте, ефективне функціонування ВЕЗ неможливо без високорозвиненої банківської системи, функціонування на її території змішаних і іноземних банків, які б стимулювали приплив у зону зовнішніх капіталів та інвесторів.

По-сьоме, мотивація підприємницької діяльності і високопродуктивної праці, рівень і умови життя населення, різних його соціальних верств складатиметься в економічній зоні, як і в будь-яких інших регіонах країни, за результатами праці, одержання доходів, формування фондів нагромадження і споживання в кожній господарській структурі і в межах всієї зони.

Зараз у світі нараховується 21 різновидність ВЕЗ за їх структурою і напрямком діяльності. Так що є вже досить великий вибір, не кажучи про необмежену можливість моделювання за критерієм кінцевої результативності нових варіантів. Деякі дослідники фіксують, що на початку 90-х років у країнах світу функціонувало близько 600 ВЕЗ, які охоплювали майже 8% світової торгівлі. За іншими даними, їх налічується лише 300. У країнах, що розвиваються, переважають типи експортно-промислових ВЕЗ (Китай, Корея, Румунія, Польща та інші), які зорієнтовані на залучення іноземного капіталу і нових технологій. У розвинених країнах є також окремі зони, функціональне призначення яких всіляко сприяти інтенсивному розвитку окремих територій. Переважають ВЕЗ вільного зовнішньоторговельного напрямку.

Є і характерні загальні ознаки ВЕЗ: базування в основному на іноземному капіталі, створення спільних підприємств з орієнтацією на експорт; регулювання економічної діяльності і контроль за нею здійснюються тим національним урядом, де така зона знаходиться відповідно до чинного законодавства. Керівники підприємств зони мають порівняно більшу свободу дій у визначенні як стратегічних, "гак і тактичних рішень порівняно з іншими господарськими системами країни. Для ефективного функціонування ВЕЗ суттєву роль відіграє наявність природних і трудових ресурсів, вдале географічне розташування, розвинена інфраструктура, а також політична і економічна стабільність держави.

Треба, безумовно, ретельно вивчати і використовувати. стосовно до наших умов, досвід зарубіжних країн. Проте структура цілей, методів і засобів їх досягнення мають розроблятися в кожному окремому проекті ВЕЗ. Узагальнені принципи і чужий досвід тут мало що допоможуть. Виходячи з загальної стратегії соціально-економічного розвитку країни, оціночного критерію кінцевої результативності, доцільно проводити конкретні модельні розрахунки, одержувати різні варіанти і обирати з них найкращий.

Як відомо, за українським законодавством, спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів України та місцевої державної адміністрації. Точно визначена процедура розгляду і вирішення цього питання, розробки, внесення і розгляду відповідної документації. Законом про загальні засади створення і функціонування ВЕЗ надаються вагомі пільги і гарантії національним і іноземним інвесторам та фізичним особам.

На всі об'єкти та суб'єкти економічної діяльності поширюється система державних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством про інвестиційну діяльність та іноземні інвестиції. Держава гарантує суб'єктам господарської діяльності ВЕЗ право на вивезення прибутку і капіталу, інвестованого в спеціальну економічну зону, за її межі і за межі кордонів України. Передбачається можливість спрощеного порядку в'їзду в зону іноземних громадян, можливості одержання надзвичайних пільг на різні заходи по здійсненню інвестування тощо.

Проте діюче законодавство щодо ВЕЗ не можна вважати достатньо досконалим. Його треба поліпшувати в напрямку забезпечення гарантій гармонійного поєднання економічних інтересів усіх партнерів, що формують і забезпечують ефективне функціонування цих зон. Особливо важливе значення має створення надійної, чіткої і високорезультативноЇ системи економічного управління і регулювання в зоні і в кожному її об'єкті підприємницької діяльності. Без дії сучасного жорсткого менеджменту високого ефекту не одержати. Тому проблема підготовки керівників і фахівців високого класу має бути важливою .складовою частиною проекту і заходів по його реалізації.

Одночасно має чітко діяти регулюючий банківсько-фінансовий і економічний механізм, узгодженість всіх управлінських ланок владних і господарських структур у поєднанні у функціонуванням вільного, але високоорганізованого і лібералізованого зовнішнього ринку. Таким чином, створення системи ВЕЗ вимагає всебічно виваженого, науково обгрунтованого підходу, щоб вона дійсно могла виконувати покладені на неї важливі функції сучасного розвитку дійових зовнішньоекономічних Зв'язків, прискорення інтеграції України в світову економічну систему.

Одним з найважливіших принципів формування та функціонування ВЕЗ є дотримання всіма підприємствами, фірмами та іншими товаровиробниками вимог екологічної безпеки. Воднораз при цьому повинні неодмінно забезпечуватися раціональне та ощадливе використання природних ресурсів, їх охорона і відтворення, а також комплексне використання мінерально-сировинних ресурсів. Йдеться про застосування екологобезпечних, безвідходних (або маловідходних) та ресурсозберігаючих технологій.

Справа в тому, що наша країна має, на жаль, найвищий інтегральний показник антропотехногенних навантажень на природне середовище між європейськими країнами. За оцінками зарубіжних експертів щорічні втрати України від неефективного та екологічно невиваженого природокористування й забруднення середовища становлять від 15 до 20% її національного доходу і є, мабуть, найбільшими в світі.

Тому формування вільних економічних зон не повинно суперечити національним пріоритетам у сфері екології. Особливо гостро постає ця проблема в екокризових індустріальних регіонах, де надмірна токсикація природи та населення, а також у забруднених басейнах Дніпра, Азовського і Чорного морів.

Не можна допускати розміщення у вільних економічних зонах екологічно шкідливих виробництв і застосування екологонебезпечних технологій. Більш того, еколого-економічний підхід до формування і розміщення ВЕЗ має бути головним і навіть визначальним, тобто екологічний розвиток має забезпечуватися без шкоди природі, а отже, й суспільству.

Аналіз світогосподарських зв'язків останніх двох-трьох десятиліть свідчить, що економічно розвинуті країни прагнуть винести за межі своїх метрополій екологічно шкідливі та небезпечні виробництва і розмістити їх на території інших держав. З'явився своєрідний феномен "екологічного колоніалізму". Основні його риси - широкомасштабний вивіз мінерально-сировинних, лісових та інших біологічних ресурсів з одночасним перенесенням у країни, що розвиваються, "брудних" галузей промисловості й експорт до них екологічно небезпечних технологій і видів продукції; захоронення на їх територіях токсичних та радіоактивних відходів.

Зовнішньоекономічна політика держави, включаючи формування спеціальних економічних зон, має оберігати Україну від перетворення її на екологічну колонію. Всебічна і об'єктивна екологічна експертиза проектів ВЕЗ повинна бути найважливішою передумовою доцільності їх формування та розміщення в тих чи інших регіонах.

Інтереси і потенціали України в розвитку партнерських взаємовідносин з країнами Центральної Азії та Кавказу

Україна є однією з найбільших держав Центральної Європи. Вона займає дуже важливе і вигідне географічне положення на шляхах між країнами Сходу і Заходу, Півночі та Півдня. Поряд із сприятливими природними і господарськими умовами для виробництва різноманітних товарів, Україна має широкі можливості в справі розвитку транснаціональних транспортних (повітряних, водних і наземних) зв'язків для безперебійних вантажо- і пасажиропотоків, а також забезпечення взаємовигідного міжнародного поділу праці, спеціалізації, кооперування та інтеграції виробництва, інфраструктури і торговельно-економічних взаємозв'язків, і в тому числі - з країнами Центральної Азії та Кавказу.

Науково-технічний, мінерально-сировинний, ґрунтовий, рослинний, тваринний і трудовий потенціали нашої країни є порівняно високими. Про це свідчить хоча б той очевидний факт, що у 80-і роки Україна, займаючи 2,7% (603,7 тис. км2) у загальній земельній території колишнього Радянського Союзу і 17,9% (52 млн. чол.) у сумарній чисельності його населення, виробляла

< близько 17% усієї його промислової та 22,4% сільськогосподарської продукції. В Україні було досягнуто і вищих порівняно з іншими республіками показників продуктивності та інтенсивності праці, якісних і структурних параметрів господарювання, хоча за рівнем і темпами розвитку вона істотно поступалася перед країнами з високорозвинутою економікою.

Особливо високого рівня розвитку набули в Україні добувна і .обробна галузі промисловості - видобування залізної, марганцевої та уранової руд, сірки, коксівного вугілля і будматеріалів, металургія (в 1990 р. - близько 35% загальносоюзного випуску різноманітних видів металопродукції (45,4 млн. т) і сталей (52,6 млн. т). Досить значно було розвинуто хімічний (включаючи .нафтопереробку і виробництво високоякісних мінеральних добрив) і будівельний комплекси, виробництво багатьох видів машин і устаткування, і в тому числі - літаків, морських і річкових суден, систем озброєнь (включаючи випуск сучасних ракет різних класів і призначення), електронно-обчислювальних машин, радіотехнічних виробів, телевізорів, магнітофонів, оптичних апаратів, а також іншої наукомісткої продукції.

Україна займала одне з перших місць у Європі по вирощуванню зернових, цукрових буряків, соняшнику, льону-довгунця та інших продуктів рослинництва. Вона мала великі Переробні потужності по виробництву бурякового цукру і олії, борошна, круп'яних, макаронних і хлібо-булочних виробів, різноманітних тваринницьких продуктів, алкогольних і базалкогольних напоїв, різних консервованих видів продуктів харчування. Були всі можливості для значного розширення експорту продовольчих товарів. Проте вони відставали за якісними показниками. Необхідно було поліпшити технологію їх промислового виготовлення і пакування, припинити спад виробництва і наростити випуск саме тих продуктів, які користуються попитом, і в дому числі - на середньоазіатському і кавказькому ринках.

У загальносвітовому поділі праці, в експортно-імпортних взаємозв'язках Україна теж має чималий потенціал. У 1989 р. вона експортувала своїх товарів (у цінах і за курсом рубля того періоду) на загальну суму 48 млрд. руб., а імпортувала - на 53 млрд. руб. Незважаючи на від'ємний платіжний баланс (-5 млрд. руб.), наша країна забезпечувала імпортом істотне покриття товарного дефіциту внутрішнього ринку, мала можливості за рахунок зміни експортно-імпортної структури досягти збалансованої рівноваги і бездефіцитного платіжного балансу. Все ж розрахунок співвідношення критичного імпорту та експорту (включаючи купівлю нафти і газу за цінами, що склалися тоді на світових ринках), а також експортних цін на цукор, метал, добрива та інші традиційні для України товари показав, що дефіцит платіжного балансу в умовах торгівлі за кон'юнктурою зовнішніх ринків становив би понад 10 млрд. дол. Паливно-енергетичний і платіжний баланси забезпечувалися за рахунок пільгових цін на поставки енергоресурсів з Росії, діяння системи виробничої та економічної інтеграції республік та їх господарських систем.

Проте, на жаль, за 1991-1995 рр. економічна ситуація в Україні змінилася на гірше. Процеси трансформації її економіки в ринковому напрямі наштовхнулися на серйозні труднощі та наслідки помилок, допущених у державній політиці, в необдуманих діях законодавчої та виконавчої гілок влади, що прийняли на віру можливість швидкого зцілення економіки примітивним і наївним методом "шокової терапії". Вибухова дезинтеграція економік республік у загальному ринковому просторі, розрив кооперованих взаємозв'язків у єдиному енергетичному комплексі, у великих промислових, будівельних і агропромислових комплексах, які формувалися і розвивалися в попередній період за рахунок спільних державних інвестицій, швидкий розвал єдиної валютно-фінансової системи спричинили параліч товарного виробництва і взаєморозрахунків, загострення валютно-фінансової та загальноекономічної криз майже в усіх новоутворених державах, їх виробничих, ринкових, управлінських, соціальних і духовних структурах. Особливо сильно паралізованою виявилася економіка тих Кавказьких (наприклад, Вірменії, Азербайджану, Грузії) і Середньоазіатських (Таджикистану) країн, які були втягнуті до міжнаціональних конфліктів і регіональних воєн: вони призвели до загибелі та покалічення багатьох тисяч людей, до величезних господарських і житлових руйнувань.

Україна, будучи найбільш господарськи інтегрованою з Росією та іншими як сусідніми, так і більш віддаленими Середньоазіатськими і Кавказькими республіками, опинилася після розпаду СРСР у найбільш скрутному економічному становищі. До того ж вона має на своїй території обмежені розвідані (а точніше -видобувні) запаси нафти й газу. На жаль, українські нафтовидобувники ще не навчилися розробляти нафтогазові родовища за сучасною технологією західних фахівців, які доводять коефіцієнт віддачі нафти з нафтоносних пластів до 50% і більше: в Україні цей показник є значно нижчим. В основному ці енергоносії Поставлялися Україні раніше і поставляються тепер по транснаціональних трубопроводах з місць видобування в Росії та Середньоазіатських республіках в обмін на поставки матеріально-вировинних і кінцевих продуктів споживання, вироблюваних з важчими витратами у нас.

Так у свій час формувалася єдина народногосподарська система ресурсозабезпечення, обходячи паритетний вартісний еквівалент, який складається через кон'юнктуру світового ринку. Після розпаду Союзу РСР, ліквідації системи гарантованих взаємопоставок ресурсів (і в тому числі - з формуванням єдиної енергосистеми), переведення експортно-імпортних розрахунків між Країнами на твердо конвертовану валюту, з наближенням до рівня Світових цін, зовнішньоторговельний платіжний баланс України виявився серйозно підірваним.

Національна грошова одиниця (купоно-карбованець), введена на початку ринкового реформування (з січня 1992 р.) без серйозної підготовки і створення необхідних економічних передумов, при наявності нерегульованої лібералізації цін, безконтрольної емісії грошей і зовнішньоторговельних операцій, зазнала бурхливої інфляції, що швидко перейшла до своїх найбільш руйнівних фаз - гіперінфляції та гіперстагфляції. Це підірвало мотивацію до Розвитку ділового підприємництва, високопродуктивної праці та інвестиційної активності. Звідси виникли чималі труднощі із здійсненням структурної переорієнтації економіки, конверсії ВПК і диверсифікації капіталу, з формуванням необхідних обсягів інвестиційних та інноваційних фондів. Щодо припливу до України

зовнішніх інвестицій, а також допомоги їй з боку міжнародних фінансових і банківських структур, то вони були мізерними, не впливаючи вагомо на стабілізацію економічної ситуації в країні.

У результаті, за підсумками 1993 р. (пік інфляції), виробництво в Україні валового суспільного продукту впало (порівняно з 1990 р) до 75% , а національного доходу - до 61% . На 28% скоротилося виробництво споживчих товарів, і в тому числі продуктів харчування - на 34% . Тенденція до дальшого падіння виробництва особливо відчутно проявилася в 1994 р., коли ВВП скоротився (проти рівня попереднього року) ще на 23%, а НД - на 24,5% , тобто гострота кризи не послабилася. В 1995-1997 рр. темпи спаду хоча і уповільнилися, проте не зупинилися. Дальший курс на здійснення ринкових реформ створювального напряму і на подолання гіперінфляційного шоку, перехід до державної політики антиінфляційного напряму обіцяють у наступній перспективі досягти стабілізації, економічного пожвавлення і зростання. В умовах, коли глибина економічного спаду і структурна деформація виявилися надмірними, вихід з них ускладнився. Нині потенціал та імпульси економічного оновлення і розвитку нагромаджуються з більшими затратами часу і коштів, чого не можна не враховувати при розробці та реалізації прогнозів.

Звичайно, прогресивні зрушення, їх темпи і масштаби чималою мірою зумовлюватимуться якісним рівнем державної та господарської керованості соціально-економічними процесами, активністю внутрішньої та зовнішньої економічної політики держави в національних інтересах, її ресурсними і науково-технічними можливостями. Стратегічні й тактичні цілі ринкового реформування визначено новим політичним курсом, який передбачає шляхи подолання кризових явищ і глибоку структурну переорієнтацію економіки. Вирішальну роль у цій переорієнтації відіграють стимулювання інвестиційної та інноваційної діяльності, розвиток виробництва, конкурентоспроможного за оціночними критеріями дешевизни та якості товарів і послуг під ринковий попит і мінливу кон'юнктуру ринків.

Водночас дуже важливим є послідовне досягнення відкритості української економіки, входження України до світового економічного простору на основі як своєї традиційної, так і пошуку якісно нових ніш у системі світового поділу праці, спеціалізації, кооперування та інтеграції, з урахуванням змін у місткості зовнішніх ринків. Чималу роль відіграватиме і подолання дискримінаційної політики в зовнішній торгівлі з боку країн, які панують у цій сфері та прагнуть глобального переділу світових ринків на замкнуті регіональні угруповання, не приймаючи до них це бажані держави. Так склався Європейський Ринок (ЄС). Аналогічна тенденція спостерігається з країнами Американського континенту під егідою США, а також з країнами Тихоокеанського басейну.

Встановлення нормальних економічних відносин між Україною і країнами Центральної Азії та Кавказу, організація взаємовигідної торгівлі, забезпечення вільного переливання капіталів, створення спільних конкурентоспроможних виробництв і транснаціональних корпорацій, а також співробітництво в інших сферах діяльності (включаючи наукові дослідження, розробку нових технологій, освіту, охорону здоров'я, інформатику та ін.) зумовлюють необхідність з'ясування справжніх причин глибокої кризи, що охопила наші країни, обвальних розривів взаємозв'язків і взаємовідносин, які традиційно склалися між ними. І потрібне це для того, щоб не тільки з'ясувати істину і усунути причини, які викликають негативні наслідки, але й не допускати їх у майбутньому еволюційному процесі, при створенні належних економічних умов і передумов для стабільності та взаємовигідності взаємовідносин між нашими народами. Адже в минулому ці відносини ніколи не були затьмарені ворожнечею і серйозними економічними ускладненнями. Ринок України завжди був бажаним для східних товарів, як і ринки країн Близького Сходу і Середньої Азії - для українських. У гуманітарній сфері дружні зв'язки наших народів теж мають давні традиції.

Постсоціалістична криза

Спроби подолати застійний стан в економіці СРСР у другій половині 80-х років за допомогою анархічної політики так званої "перебудови", яку наполегливо ініціював під диктовку ідеологів економічно могутнього західного світу М. Горбачов протягом більш як п'яти років, не привели до позитивних результатів. Стагнація економіки завершилася повним розвалом тоталітаризму, а разом з ним - найбільшої держави і всієї "соціалістичної" співдружності європейських країн. На жаль, у період його вибухового розвалу (1991 р.) революційно-політична ейфорія національних сил і нових державних структур, які прийшли до влади, узяла гору над тверезим економічним мисленням і зваженою політикою, яка б не тільки не допускала руйнування народного господарства і розкрадання загального національного багатства, а, навпаки, творчо трансформувала весь економічний організм у новий якісний стан, з приростом ефекту і піднесенням рівня життя населення.

Внаслідок помилкової політики "ринкового шоку" ці країни, що займають величезний простір (понад 1/6 земної суші), потрапили у своєрідну соціально-економічну катастрофу. Зосередившись на національній незалежності, вони, по суті, самоізолювалися не тільки від єдиного союзного Центру, що став їм ненависним, але й одна від одної. Формування нових держав під гаслами національних інтересів, під прапором демократії ведеться в умовах все тієї самої економічної анархії. Розпочалася вона з одночасного і вибухового розриву інтеграційних зв'язків, розвалу валютно-фінансової та кредитно-банківської систем, які діяли в єдиному просторі, довільного поділу (точніше, захоплення на правах сильного) суспільних ресурсів і майна, що, природно, не могло привести і не привело до бажаних соціально-економічних результатів.

Більше того: мабуть, усі країни, які нецивілізовано роз'єдналися, не тільки не подолали застою, але й опинилися в глибокій загальноекономічній кризі, в соціальному і духовному занепаді. Скороспішний випуск урядами новоутворених держав власних паперових грошей - без належних знань і вміння організації грошового обігу і контролю за ним, без відповідної платіжної угоди між країнами-партнерами по кооперованих поставках та інтегрованих ринкових зв'язках, без наявності за новою грошовою масою належного власного товарного покриття, реальної вартісної бази і навіть елементарного захисту від підробок - спричинив неминучий процес інфляції. В умовах безконтрольної емісії, спаду виробництва і бурхливого зростання цін інфляція дуже швидко набрала характеру розкручуваної інфляційної спіралі, що увійшла у стадію спочатку галопуючої, а потім і гіперінфляції великої руйнівної сили. Навіть далекі від ринкових бартерні товарообміни між окремими країнами та їх господарськими системами на початковому етапі реформування були позбавлені достовірних вартісних і грошових еквівалентів. Це спричиняло відплив товарних і валютних ресурсів одних країн на користь інших, посилюючи тим самим їх партнерську нерівність.

Кожна країна, діючи, на перший погляд, виключно у власних інтересах, опинялася, врешті-решт, в економічному програші. Той, хто вигравав від нееквівалентних угод за рахунок свого партнера, дуже швидко втрачав його ринок і залишався ні з чим, а той, хто програвав, відразу ж безповоротно втрачав валютні ресурси, відтворювальні можливості та конкурентоспроможність. Виникла гостра кризова ситуація з взаємними платежами. Хоча було здійснено величезні емісії, все ж ціни, які штучно роздувалися монополістами, а також відсутність необхідного регулюючого законодавства і чітко функціонуючих банківських структур паралізовували всю систему своєчасних грошових взаєморозрахунків. Було перервано нормальний хід відтворювальних процесів, грошового, кредитного і загальноекономічного обігу в усіх країнах, що роз'єдналися.

Явно нерівномірний поділ науково-технічного потенціалу, потужних наукових центрів, учбових закладів, науково-технічної інтелігенції та управлінської еліти (включаючи гостродефіцитні спеціальності фінансово-банківської системи), які у свій час формувалися за рахунок спільних інвестицій і поточних затрат усіх союзних республік, поставив одні країни в привілейоване Становище, а інші - в складні умови необхідності забезпечення розвитку НТП, можливостей для технологічного оновлення Господарства і ринку, конкурентоспроможності на зарубіжних і внутрішніх ринках. Адже загострення кризи особливо руйнівно позначається саме на науково-технічній сфері, спричиняє втрату нею активної дієздатності на найпередовіших рубежах, що обіцяють фундаментальні прориви в горизонті людських знань.

Труднощі економічної кризи, в свою чергу, заблокували внутрішні мотивації громадян більшості постсоціалістичних країн До активної підприємницької діяльності та високопродуктивної праці. Гіперінфляція з'їдала фонди споживання і нагромадження, справляла дестимулюючий і руйнівний вплив на всю економіку, блокуючи інтерес людини, трудових колективів і суспільства в цілому до створювальної діяльності. Ринкові механізми припиняють своє стимулююче і регулююче діяння. Так звана "невидима рука Адама Сміта", про яку так багато говорять ідеологи "ринкового шоку", паралізується і не виконує своїх функцій.

У зв'язку із загальним падінням ВВП і НД, послабленням системи державного контролю і управління макроекономічними процесами, а також відсутністю жорсткого менеджменту на рівні господарських систем їх конкурентоспроможність природно знижується. Обсяги імпорту перевищували обсяги експорту, загострюючи тим самим дефіцит платіжного балансу. Валютні ресурси від експорту поки що не дозволяли повністю покривати імпорт, насамперед, енергоносіїв (нафти й газу), а також таких сировинних ресурсів, як бавовна, ліс і лісоматеріали, деякі кольорові метали, лікарські засоби. Зовнішня заборгованість України досягла рівня близько 11,5 млрд. дол. (1996 р.). Співвідношення сукупного експорту і імпорту становили в 1994 р. 10,3 і 10,7 млрд. дол., а в 1995 р. відповідно - 11,6 і 11,3 млрд. дол. Орієнтація на випуск конкурентоспроможної експортної продукції може забезпечити відповідний приріст валютної виручки.

Зміни в трансформаційних процесах

Зкорегований стратегічний курс Президента України Л. Кучми, схвалений Парламентом України, в основу ставив створювальне реформування, вибір пріоритетів у промисловій і аграрній політиці, першочергове нарощування експортного потенціалу країни. Він мав базуватися на випереджаючому розвитку сучасних наукомістких виробництв з швидкими темпами оборотності та високою конкурентоспроможністю. Проте ці важливі стратегічні наміри у 1994-1997 р., на жаль, реалізувати не вдалося. Незважаючи на зниження темпів спаду виробництва ВВП, конкурентоздатного товарного продукту і національного доходу, соціально-економічне становище держави залишається нестабільним. У відтворювальних стадіях довгострокової циклічності економічне пожвавлення і зростання в ці роки взагалі майже не відбувалося. В той же час накреслені заходи прискорення процесів роздержавлення і приватизації, за даними статистичної звітності, виконувалися досить успішно. Але вони не супроводжувалися одночасними, не кажучи вже про випереджаючі, темпами реформування більш ефективних господарських систем та розвитку інфраструктури, приросту товарного виробництва і доходів.

Більше того, порівняльний аналіз свідчить, що інституціонально "оновленні" господарські структури та їх нові господарі поки що мають виробничі результати здебільшого гірші, ніж були у їх попередників - державних і кооперативних підприємств. Відомо, що останні завжди господарювали недостатньо ефективно. Наслідки Ж після їх реформування суттєво погіршилися. Звідси зрозуміло, здму не з'являються нові робочі місця і зростає безробіття, чому Занепадає національне товаровиробництво, а внутрішній ринок заповнюється далеко не кращими імпортними товарами і послугами, ясі до того ж, внаслідок паралічу платоспроможності, не здатна купляти і споживати основна маса збіднілого українського населення.

І це притому, що органам державної влади вдалося подолати гіперінфляцію та стабілізувати валютно-фінансову систему шляхом проведення грошової реформи і цінової стабілізації, введення відповідного законодавства, поліпшення інвестиційного клімату для інвесторів і лібералізації зовнішньої торгівлі. Але ж залишаються не Вирішеними проблеми збалансованості обсягів грошей і товарної маси в загальному товарно-грошовому обороті, оптимізація ступеня монетаризації ВВП, розв'язання гострої платіжної кризи, спрямування банківсько-фінансової системи держави обличчям до розвитку національного товаровиробництва, активізації інвестиційної та інноваційної діяльності, щоб припинити спад, досягти пожвавлення і зростання власної економіки.

Зовнішня економічна політика України повинна зараз орієнтуватися не тільки на ближчі західні і східні ринки, але й на ринки країн, що розвиваються, а також країн Середнього і Далекого Сходу. При цьому взаємовигідні економічні відносини і торговельні зв’язки з ними є, на мій погляд, однією з стрижневих основ геополітичного курсу української зовнішньої економічної політики на сучасному етапі.

Справа не тільки в тому, що Азіатський регіон, будучи найбільш густонаселеним, представляє основну частину населення Землі, з його найдавнішою духовною культурою і своєрідністю життєвого укладу, але й у тому, що саме тут зародилися і бурхливо розвиваються найбільш прогресивні тенденції сучасного і майбутнього економічного зростання і структурного трансформування, традиції широких ринкових взаємозв'язків у світовому співтоваристві. Досвід Сходу належить ретельно вивчати і, по можливості, з урахуванням наших умов, використовувати у здійсненні створювальних реформ.

Японія і Південна Корея, Китай та інші країни Тихоокеанського басейну показують світові "східне диво" динамічних перетворень, що справляють могутній каталізуючий вплив на економіку країн не тільки Азіатського континенту, але й усього світу. Народи більшості країн Центральної Азії та Близького Сходу теж досягають істотних зрушень у своєму економічному, соціальному і духовному розвитку.

Потенціал Центральноазіатських і Кавказьких країн, які вийшли з СРСР, служить досить надійною основою для їх майбутнього процвітання - за умови, звичайно, припинення міжнаціональних розбратів і локальних воєн. Як уже зазначалося, воєнні конфлікти, що тут виникають і розгораються під цілеспрямованим впливом сил зла то в одних, то в інших регіонах новоутворених держав, безперечно, дестабілізують і погіршують економічну ситуацію, призводять до безглуздого кровопролиття, руйнування нагромадженого людьми багатства, загального падіння можливостей для прогресивних змін. Проводячи свою зовнішню політику, Україна виходить з основоположного принципу статусу миролюбної без'ядерної держави, з гарантованим забезпеченням власної безпеки.

З Центральноазіатськими і Кавказькими державами Україна має давні дружні взаємозв'язки і торговельно-економічні взаємовідносини. Правда, тривалий час вони здійснювалися переважно через Москву, а тепер їх доводиться налагоджувати знову - прямо й безпосередньо. З країн Центральної Азії на наші ринки надходять - поки що, на жаль, у дуже обмежених обсягах -газ, бавовна, кольорові метали (мідь, алюміній і вироби з них, цинк, свинець, дорогоцінні метали), каучук і гумові вироби, хімічні продукти, барвники, шовкові та бавовняні тканини, вата, повсть, вовна, дорогоцінне каміння, тютюн, овочі, баштанні (кавуни і дині), горіхи, олійне насіння, продукти переробки плодоовочевих культур (ізюм, курага, в'ялені дині, прянощі) та інші харчові продукти, а з країн Кавказу - чай, цитрусові, вина, соки, горіхоплідні, ранні овочі, виноград, вироби кооперованої промисловості, путівки до санаторіїв і будинків відпочинку, лікувальні води та інші товари і послуги.

З України на центральноазіатські та кавказькі ринки поставляються деякі сировинні ресурси, метали і металовироби, машини і устаткування, хімічні продукти, зерно, вироби борошномельної та хлібопекарської промисловості, м'ясо і м'ясопродукти, цукор і кондитерські вироби, алкогольні та безалкогольні напої, молокопродукти, олія та інші продукти харчування, фармацевтичні вироби, різні непродовольчі товари (тканини, одяг, інструменти та ін.). Проте останнім часом обсяги товарообороту України з країнами Центральної Азії та Кавказу відчутно скоротилися у зв'язку із загальним падінням товарного .виробництва, різким подорожчанням транспортних послуг і введенням митних бар'єрів. Стан товарообороту України з цими країнами в 1993 р. показано в таблиці 20.

Таблиця 20. Зовнішня торгівля України з країнами Середньої Азії та Кавказ у (млрд. крб.) у 1993 р.

Країни

Загальна величина обороту

Експорт

Імпорт

Сальдо

(+,-)

Азербайджан

1176,9

904,7

272,2

+632,5

Вірменія

70,9

45,0

25,9

+19,1

Грузія

132,6

69,5

63,1

+6,4

Казахстан

957,6

557,9

399,7

+158,2

Киргизстан

83,8

42,3

41,5

+0,8

Таджикистан

48,5

27,9

20,6

+7,3

Туркменистан

7490,6

950,9

6539,7

-5588,8

Узбекистан

714,5

4539

260,6

+193,3

*Див.: Народне господарство України. 1993. С. 42

В 1994-1995 рр. зовнішня торгівля з цими країнами дещо Пожвавлена. Проте, вона ще не набрала належних обсягів і не відповідає економічним можливостям цих країн. З більшістю з них, за винятком Туркменистану і Киргизстану, Україна мала позитивне сальдо торговельного балансу. Вона своєчасно не розрахувалася на вагому суму тільки з Туркменистаном за поставлений газ. Але з цього приводу була міжурядова домовленість про відстрочення кредитних платежів.

При цьому слід мати на увазі: українські підприємці та організації, що займаються зовнішньоторговельною діяльністю, нерідко штучно занижують обсяги товарообороту - з тим, щоб приховувати певну їх частину від оподаткування, залишати частину валютної виручки за кордоном. У торгівлі із західними країнами різниця між обсягами, врахованими нашою митною статистикою, і обсягами, врахованими західними партнерами, досягала двократної, а в окремих випадках - і більшої величини. Тому, щоб одержати реальні обсяги експорту, імпорту і кінцевого зовнішньоторговельного балансу України з цими державами, доводиться робити відповідну поправку. Не виключено, що і в торгівлі з країнами Центральноазіатського та Кавказького регіонів аналогічні розбіжності мають місце, але мені не вдалося знайти відповідну митну статистику, щоб внести необхідні корективи.

Зовнішня торгівля України з країнами Центральної Азії за 1994-1995 рр. у доларових оцінках характеризувалася показниками, наведеними у табл. 21 та рис. 8.

Таблиця 21. Торговельний оборот України з країнами Центральної Азії (млн. ам. дол.)

Країни

Експорт

Імпорт

Сальдо у 1995р.

(+,– )

1994

1995

1994

1995

Казахстан

119,2

57,1

164,9

57,3

-0,2

Киргизстан

10,0

5,6

16,1

7,1

-1,5

Таджикистан

4,3

6,2

7,1

4,0

+2,2

Туркменистан

222,0

222,8

687,9

836,9

-614.1

Узбекистан

73,3

91,3

55,0

41,6

+49,7

Україна в 1995 р. здійснювала товарооборот з чотирма країнами, що імпортували і експортували різноманітну продукцію на порівняно невеликі суми, при майже позитивному або незначному позитивному для неї сальдо торговельного балансу. Зате з Туркменистаном, який поставив до України природного газу на І836,9 млн. дол., а імпортував з України товарів усього на 222,8 млн. .ідол., як і в минулі роки, має велику заборгованість, що ускладнює "ситуацію. Саме ця обставина спонукає Президента і Уряд України ^дсомога швидше переорієнтувати економіку країни на прискорений розвиток свого експортного потенціалу, на введення енергозберігаючих технологій і зниження енергомісткості виробничих і споживчих сфер. Для української економіки ця проблема є нині найбільш гострою і складною. Зовнішня кредитна заборгованість України збільшується переважно за рахунок зростання затрат на придбання нафти і газу. При сприятливій Економічній ситуації вона може бути безболісно погашена. Проте в умовах затяжної кризи такий оптимістичний висновок може виявитися і помилковим. В усякому разі, економічний потенціал країни дозволяє подвоїти і навіть потроїти обсяги експорту, повністю забезпечуючи покриття затрат на критичний імпорт.

Рис. 8. Торговельний оборот України з країнами Центральної Азії (млн. ам. дол.)

Стратегічний курс зовнішньої економічної політики України передбачає надійне здійснення експортно орієнтованого економічного розвитку країни на базі більш повного і ефективного використання наявного експортного потенціалу в пріоритетних галузях її економіки. Такими пріоритетами визначено наукомісткі сфери господарської діяльності з використанням високих технологій, випереджаючий розвиток головних галузей АПК (зернове господарство, вирощування олійних культур, цукрових буряків і льону), а також оновлення переробної та обробної галузей промисловості під експортний попит. Розпочалася реалізація технологічно передових інвестиційних проектів, у яких заінтересовані багато країн світового співтовариства.

Україна має можливості для розвитку на якісно новій основі металургії, виробництва різних класів суден, літаків, тепловозів, землерийної техніки, енергетики, трубопровідного транспорту, аерокосмічної техніки та технології, верстатів тощо, добрив та інших хімічних продуктів при забезпеченні їх реальної конкурентоспроможності як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках. Великі потужності нафтоперегінних заводів (на 60 млн. т.) дозволяють забезпечити їх функціонування на давальницькій сировині, з розрахунками кінцевими продуктами перегонки. Тут ми вбачаємо широкі можливості для зовнішньоторговельного та інвестиційного партнерства - поряд з Росією та іншими сусідніми державами - з країнами Центральної Азії, Кавказу і Близького Сходу.

До речі, відносини партнерства можуть бути поширені і на тісне науково-технічне співробітництво з цими державами в найрізноманітніших галузях науки, техніки і технологій, економіки, організації та управління, тобто на розвиток інтелектуального потенціалу (включаючи й гуманітарну сферу). Досвід такої плодотворної взаємодії українських вчених з вченими центральноазіатських і кавказьких республік вже нагромаджено чималий. І його слід було б не втрачати, а використовувати у взаємних інтересах країн, які співробітничають. Процеси економічної інтеграції республік колишнього СРСР повинні дістати новий імпульс у системі відповідного правового закріплення міждержавними договорами.

Економічні відносини України з Іраном

У цьому зв'язку мені б хотілося підкреслити певну заінтересованість ділових і наукових кіл України у співробітництві з своїми партнерами і в Ірані. Поки що наші економічні взаємозв'язки обмежуються незначними обсягами експортно-імпортних операцій. За 10 місяців 1994 р. офіційно врахований експорт українських товарів до Ірану становив 15,8 млн. дол., а імпорт - відповідно, всього 448 тис. дол. Україна експортувала енергетичне устаткування (на 3,4 млн. дол.), електродвигуни і телерадіоапаратуру (на 6,6 млн. дол.), чорні метали і вироби з них (на 1,1 млн. дол.), цукор і кондитерські вироби (на 4 млн. дол.) та інші досить дрібні партії товарів, а з Ірану імпортувала деякі види (у дуже невеликих обсягах) харчових продуктів, взуття і одягу. Звичайно, це не відповідає реальним експортним потенціалам обох країн.

При належній активізації державної політики і діяльності підприємницьких структур, при відповідній ініціативі вчених, наші країни могли б у взаємних інтересах розвивати належне партнерство, причому не тільки вузько обмежено - лише в Торговельній сфері, - але й у ширших масштабах - у спільній інвестиційній та інноваційній діяльності, у виконанні тих чи інших технічних засобів, у науково-технічному і гуманітарному співробітництві. В умовах послідовної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності це може стати цілком реальним.

Можна було б, наприклад, на взаємовигідній основі розробити спільний проект газопроводу з Ірану до України, дослідити за єдиною програмою місткість і кон'юнктуру внутрішніх ринків обох країн з визначенням напрямів ефективного товарообміну, а також можливості створення тих чи інших спільних компаній і фірм, підготовки кадрів, розробки і реалізації технологічних нововведень, налагоджування обміну економічною інформацією.

В усякому разі, поряд з розвитком торговельних зв'язків України з Іраном, слід було б пошукати сфери для ширшого взаємовигідного економічного і гуманітарного співробітництва включаючи створення спільних виробництв, транспортних та деформаційних систем, енергопроектів, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, підготовку кадрів).

Країни сучасного світу так чи інакше, в різній мірі, але є взаємозв'язаними одна з одною і взаємозалежними. Глобальні прогнози майбутнього світового прогресу і устрою є далеко не однозначними. З одного боку, прояв у економічно розвинутих держав тенденцій до посилення інтеграції та створення гігантських замкнутих ринків (країни ЄС, Американського континенту, Тихоокеанського басейну) наштовхує на думку про розробку і здійснення проектів принципово нового світового порядку і устрою на принципах дедалі тіснішої їх інтеграції, а з іншого, - величезне різноманіття умов, національних особливостей і відмінностей у рівнях соціально-економічного і духовного розвитку країн і народів викликає прямо протилежні тенденції до дезинтеграції та відособлення (як це спостерігається, наприклад, у слов'янському і мусульманському світах). Падіння колоніальних систем призвело до роздроблення територій на більш дрібні держави.

Інакше кажучи, в світі відбувається глобальне протиборство двох протилежних процесів - інтеграції та дезинтеграції - під впливом відцентрових і доцентрових сил, сил прогресу і регресу, притаманних внутрішній природі суспільних рухів. Відповідь на запитання, які з них і на якому відрізку часу будуть головними, поки що не піддається вірогідним прогнозам і оцінкам. Це пов'язано також з відповідними проявами соціальних і національних конфліктів, аж до вибухових катаклізмів - воєн і революцій. Ясно лише одне: майбутнє людства визначається його духовною культурою, найновішими науковими відкриттями, знаннями, вмінням розумно управляти складними і суперечливими суспільними процесами в створювальному напрямі, уникаючи руйнівних конфронтацій і конфліктів. Сили добра і прогресу, врешті-решт, беруть гору над силами зла і регресу. Тільки на фундаменті взаємовигідних інтересів і еквівалентних економічних відносин може базуватися істинно створювальна економічна, політична й духовна інтеграція країн і народів з різними формами соціально-економічного устрою та політичного правління.

Гарантії економічної безпеки держави

Економічна безпека охоплює багатогранні аспекти життя людини, сім'ї, суспільства й держави, з її макро- та мікроекономічними структурами. Оцінка їх стану передбачає визначення тенденцій і темпів прогресу або деградації економіки, а також прогноз на майбутнє. При цьому узагальнюючими оціночними критеріями виступають показники рівнів валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу (НД) в розрахунку на душу населення, конкурентоздатності національного товаровиробництва на внутрішньому і зовнішніх ринках, стабільності курсу грошової одиниці, збалансованості платіжного балансу, розмірів подушних доходів різних соціальних груп населення та їх реальної платоспроможності. Чим вищі ці показники, тим міцніші гарантії безпеки. Тут, врешті-решт, полягають несучі конструкції економічної безпеки - органічно взаємопов'язані і рухомі причини і наслідки, ступені мотивації підприємницької і трудової діяльності, з одного боку, інвестиційної та інноваційної активності - з другого. В кінцевому підсумку, саме дія цих факторів забезпечує економічне зростання, структурне і якісне оновлення соціально-економічного і духовного життя суспільства, його життєздатність в оточуючому середовищі.

Тільки за рахунок високого ступеня економічної заінтересованості людини в активній і високопродуктивній праці створюються реальні передумови для того, щоб вона мала благоустроєне житло, добре харчувалася, одягалася, мала інші життєві блага. Зрозуміло, що конституційне гарантована свобода вибору кожною людиною своєї створювальної діяльності передбачає каталізацію всієї системи трудової мотивації і активності, без чого самі по собі правові акти соціальної Захищеності людини і сім'ї залишаються не більше, ніж порожнім звуком. Необхідні дійсні джерела фінансових і матеріальних гарантій економічної безпеки, в тому числі соціального захисту особистості, права її на працю, освіту, охорону здоров'я, страховий захист від хвороб, у старості тощо.

Економічна безпека включає в себе такі вирішальні ланки, як подолання гострої кризи, що вибухнула в усіх країнах, як створені На розвалинах колишнього Радянського Союзу, погрожуючи їм економічною катастрофою та соціальним вибухом. Треба забезпечити, перш за все, надійну продовольчу, енергетичну та алогічну безпеку. Локальні воєнні конфлікти, котрі перемістились із Заходу (від колишньої "берлінської стіни") на Схід, ще більше погіршують ситуацію, перетворюючи її в майже неконтрольовану.

Вишукуючи шляхи і гарантії економічної безпеки народів, які вживають на величезній території (понад 1/6 земної суші), не можна не враховувати і тієї обставини, що вся світова економіка "вживала в ці часи несприятливу смугу економічного спаду. В кінці 80-х - початку 90-х років негативна тенденція охопила більшість як високорозвинутих, так і країн світу, що розвиваються. не кажучи вже про обвальний економічний і воєнний занепад країн Східної Європи та колишнього СРСР, де структура економіки була історично деформована панувавшим тоталітаризмом.

У розвинутих країнах, на які припадає близько трьох чвертей світового ВВП, в 1989 р. його зростання склало 3,2%, в 1990 р. -2,3%, в 1991 р. - 0,7% . Не сталося помітних зрушень і в 1992 ~ 1993 рр. По країнах Східної Європи за 1990 - 1993 рр. середньорічні темпи економічного спаду становили від 3 до 10,5% на рік . Що стосується Росії, України та більшості інших країн, які порвали між собою економічні зв'язки, то в них сталося катастрофічне падіння ВВП і ВНД. Тільки за 1992 р. спад останнього показника склав проти рівня 1991 р. в Росії 20%, Україні - 16%, Казахстані - 14%, Білорусі - 11%, Азербайджані - 28%, Вірменії - 43%, Киргизстані -26%, Таджикистані - 31%, Молдові - 21% . В 1993 - 1994 рр. зберігалась та ж тенденція бурхливого зростання цін та інфляції, посилення неплатоспроможності юридичних і фізичних осіб, подальшого падіння і погіршення структури товарного виробництва, загострення ресурсних дефіцитів, спаду інвестиційної діяльності. Більш того, оціночні параметри економічного стану цих країн, включаючи дефіцити бюджетів і платіжних балансів, значно погіршилися. Станом на середину 1997 р. економічного пожвавлення і тим більше структурного оновлення і зростання не відбулося.

Структурна деформація продовжувала посилюватися. Загроза економічній безпеці стала для них очевидною, особливо у сферах енергетичної і продовольчої забезпеченості, зайнятості, руху населення, науки, освіти, охорони здоров'я, духовної культури тощо. Відбулося загальне падіння життєвого рівня народу. Реальні доходи і платоспроможність переважної більшості населення знизились на дві третини проти рівня 1989 р., коли вони були також невисокими. Тенденція до зубожіння посилює соціальну і міжнаціональну напруженість, породжує міждержавні воєнні конфлікти, насильні міграції, появи маси біженців. Загострюється демографічна криза.

Хоч темпи падіння виробництва в аналізованих країнах досить високі, все ж починають проявлятися і певні позитивні зрушення. Зокрема, різко скоротилось воєнне виробництво, відбуваються структурні зміни під мінливий ринковий попит. Проте, проведений аналіз економічного стану України і Росії порівняно з станом інших Країн (колишніх союзних республік) свідчить, що, на жаль, в них відбувається спад національного виробництва товарів широкого вжитку, включаючи випуск продуктів харчування і послуг. Ціни на цих зростають швидше, ніж підвищується заробітна плата і особисті доходи населення. Відбувається процес витіснення з внутрішніх ринків вітчизняних товарів аж ніяк не кращими за якістю і не дешевшими імпортними. Страждають від цього все ті ж найбільш, вразливі верстви населення.

При зростанні номінальних грошових доходів на душу населення у зв'язку з бурхливими темпами інфляції реальні його доходи падають. Наприклад, за 1992-93 рр. порівняно з рівнем 1989-90рр. падіння реальної заробітної плати в Україні відбулося на 65-70%. І це падіння торкнулося майже 85% загальної чисельності населення. Досить невелика соціальна група небувало збагатилася, відбиваючи процес бурхливого соціального розмежування.

Що стосується груп населення, які знаходяться за межею мінімальних сімейних бюджетів, нижче прожиткового рівня, то вони взагалі опинилися у злиденному стані.

Інфляційна політика в більшості країн колишнього Союзу, котра введена вслід за Росією на початку 1992 р. на вимогу Міжнародного Валютного Фонду, під виглядом новітньої теорії монетаризму, зруйнувала валютно-фінансову систему і економіку цих країн в інтересах збагачення корумпованої і криміногенної верхівки. Масовий процес занепаду відбувався разом з лібералізацією цін, яка перетворилась в могутній каталізатор гіперінфляційного шоку. Бурхливий сплеск цін (1992-1994 рр.) за умов високого ступеня монополізму промисловості та інших господарських структур призвів до ще більшої деформації в цінових співвідношеннях і доходах окремих виробничих сфер. Оптові ціни промисловості штучно здувалися монополістами зверх реальної вартості товарів більш швидкими темпами, ніж ціни споживчих товарів, котрі знаходяться ближче до кон'юнктури вільного ринку. до його платоспроможної місткості. Тільки елементарне невігластво та невміння діяти в здійсненні політики перехідного періоду до ефективної ринкової економіки призвели названі країни на межу небезпечного економічного розвалу з втратою могутнього виробничого та інтелектуального потенціалу. Вихід з руйнівної гіперінфляції не такий простий, як це проповідували деякі зарубіжні і вітчизняні експерти, котрі не проводять фундаментальні дослідження, а обмежуються лише політичними гаслами і власними, часом наївними, уявленнями. Потрібна надійна система антиінфляційних заходів з відповідно створювальним економічним курсом. Без подолання гіперінфляції неможливо було вийти з глибокої кризи. Про це свідчить багатий світовий досвід. Ще жодній країні світу за всю його історію не вдалося подолати кризові явища, не подолавши інфляцію, не стабілізувавши валютно-фінансову систему та курс національної грошової одиниці, не ожививши одночасно національне товарне виробництво і ринок на принципах справжньої конкурентності. Без цього не може бути досягнута і економічна безпека.

Все це викликає гостру потребу здійснення активних антикризових і антируйнівних дій з боку законодавців, виконавчої і судової гілок влади в кожній з цих країн, з одночасним посиленням координуючих функцій в здійсненні економічних реформ та тісних ринкових взаємовідносин, які традиційно склалися між цими країнами.

В сучасному світі відбувається протиборство двох протилежних тенденцій - економічної інтеграції і дезинтеграції. Перша з них (інтеграція) перемагає. Як свідчать результати досліджень і розрахунків, вона сприяє не тільки стримуванню темпів спаду, що намітився, але й прискоренню економічного зростання. Раціональні інтеграційні моделі побудови взаємовигідних зв'язків дають не менше 15-20% приросту валового національного продукту і доходу за рахунок упорядкування і підвищення швидкості оборотності ресурсних потоків, поглиблення регіонального поділу праці і спеціалізації, виключаючи відповідне зростання капітало- і ресурсомісткості. В кінцевому рахунку іД6 здешевлює товари і послуги, підвищує ринкову конкурентоздатність і можливості економічного виграшу в розвитку країн, що інтегруються. Особливо активно інтегруються країни Європейського співтовариства (ЄС), що обіцяє їм немалу економічну вигоду. Явно визначається також інший центр міжнародної інтеграції, що посилюється, окремих країн на континенті Північної і Південної Америки з ініціативи США. В тому ж напрямку тяжіють і країни Тихоокеанського басейну під ініціативним впливом Японії та Китаю.

В той же час створення на території величезного Євразійського континенту все нових, так званих "незалежних" держав (з економічної точки зору при пануванні різних ринкових структур поняття "незалежність" має взагалі сугубо умовний характер) супроводжується бурхливими сплесками економічної дезинтеграції з одночасним проявом процесів деградації. Розриви економічних зв'язків та ізоляція ринків лише посилює кризові явища і погіршує соціально-економічне становище цих країн. Вирішення проблем економічної безпеки їх народів багатократно ускладнюється, тим більше в умовах загального занепаду духовності, морального та інтелектуального потенціалу, бурхливого зростання злочинності і жебрацтва, при неймовірному збагаченні мафіозно-спекулятивних структур. Загострення криміногенної обстановки всередині цих країн та зовнішня експансія іноземних конкурентів серйозно утруднюють досягнення дійсної економічної безпеки. Навпаки, вони підсилюють економічний і політичний хаос.

Для подолання економічної катастрофи та її згубних наслідків, які можуть відкинути економіку євроазійських країн на найнижчі рівні світового розвитку, на мій погляд, необхідно відповідно скорегувати стратегію і тактику своєї внутрішньої та зовнішньої економічної політики.

По-перше, слід сконцентрувати всі свої ресурсні і інвестиційні можливості, інтелектуальний потенціал на подоланні глибокої валютно-фінансової та загальноекономічної кризи, в яку вони попали, стабілізувавши ситуацію. Одночасно входити у фази економічного пожвавлення і зростання, активно використовуючи для цього стимулюючу дію ринкових каталізаторів і мотивації до праці; можливості пріоритетного розвитку наукомістких сфер з швидкою оборотністю і окупністю, ресурсозбереженням і внутрішнім нагромадженням для активізації інвестиційної діяльності і структурної перебудови економіки. Безумовно, треба ефективно використовувати фінансову і кредитну допомогу з боку високорозвинутих країн і міжнародних організацій, хоч, якщо говорити серйозно, вона має значною мірою символічний характер, особливо для таких великих країн, як Росія, Україна, Казахстан та Білорусь. І треба усвідомити, що в умовах світового економічного спаду розраховувати на щось більше навряд чи реально.

По-друге, перейти від політики бездумного нагнітання духу примітивного ізоляціонізму і дезинтеграції, міжнаціональної ворожнечі, що неминуче тягне за собою економічну деградацію, до творчої політики глибоких, всебічних і взаємовигідних економічних взаємозв'язків, поглиблення ефективного поділу праці, кооперації і інтеграції зв'язаних виробництв, інфраструктур і ринків.

По-третє, створити для досягення цих цілей режими найбільшого економічного сприяння взаємовигідному товаро- і капіталообороту між заінтересованими сторонами. Інакше кажучи, повинні бути усунені штучні торгові та інші бар'єри на шляху об'єктивно закономірних процесів і явищ інтеграції в найширших сферах людської діяльності.

По-четверте, в усіх країнах СНД необхідно перейти від руйнівно-інфляційної до прямо протилежної антиінфляційно-створювальної політики, упорядкувати систему регулювання валютних курсів, ввести конвертовані гроші і вільні банківські взаєморозрахунки між країнами на принципах цивілізованих міждержавних угод, що виключають однобічні валютно-фінансові інтервенції один проти одного. Це полегшить і інтеграційні процеси входження нових держав у світове співтовариство.

По-п'яте, здійснювати економічні реформи в системі науково обгрунтованого макро- і мікроекономічного управління і регулювання процесів формування і розвитку сучасного ринкового господарства та інфраструктури, ефективних конкурентоздатних господарських систем з різними формами власності.

Інакше кажучи, слід подолати економічний романтизм і авантюризм, виключити руйнівний характер реформ, здійснювати структурну перебудову на здоровій економічній основі оновлення і розвитку продуктивних сил, товарного виробництва під мінливий ринковий попит на базі переважно власних нагромаджень, інвестицій і інновацій. Широке залучення іноземних інвесторів пов'язане з необхідністю ретельних експертних оцінок їх ефективності і наслідків. Особливий наголос повинен бути зроблений, як уже відмічалось, на випереджаючий розвиток наукомістких, ресурсо- і енергозберігаючих сфер з швидкими темпами обіговості і окупності капіталу. До пріоритетних напрямків з державною підтримкою інвестиційно-структурних програм забезпечення першочергової безпеки можуть бути віднесені енергетична, продовольча, комунікаційно-інформаційна, екологічна безпека, а також конкурентоздатне експортне виробництво. Ринкова відкритість на перших порах потребує і певного захисту вітчизняних товаровиробників від зарубіжних конкурентів.

Економічна безпека народів неможлива без виключення з життя суспільства гострих соціальних і національних конфліктів, регіональних і тим більше глобальних збройних сутичок, що спричиняють загибель людей і господарські руйнування, які переривають відтворювальні цикли нормального еволюційного розвитку.

Активізація створювальної діяльності

Економіка і політика органічно пов'язані між собою, перебувають у постійній взаємодії. Політична нестабільність, безумовно, негативно впливає на економічну ситуацію, загострюючи кризу. Теорія циклічного розвитку дає відповідь на процеси її зародження і подолання. Економічні кризи в історії людства були, є і будуть у майбутньому, оскільки існують внутрішні і зовнішні суперечності соціально-економічного життя, протидії між прогресом і регресом. Економіка розвивається за своїми законами, здебільшого не по висхідній прямій, а звивисто: фази піднесення і розквіту змінюються кризовими явищами, за якими йдуть фази пожвавлення, переходу до якісно нового витка чергового економічного циклу.

Щоб не допускати господарського і ринкового хаосу, потрібні не безплідні дискусії та пусті балачки про реформи, а активні дії на всіх рівнях влади і господарських систем по розбудові економіки на якісно нових засадах. Йдеться, насамперед, про ефективну структурну, технологічну, економічну і організаційну трансформацію національного товаровиробництва, його радикального оновлення, формування і розвиток різних форм власності і господарювання, активного підприємництва і ринкової інфраструктури. Повинна бути значно активізована державна політика зміцнення валютно-фінансової і кредитної системи, цінового і податкового регулювання, боротьби з інфляцією і бюджетним дефіцитом з метою досягнення збалансованості попиту і пропозиції на споживчому ринку, розширення зовнішньоекономічних зв'язків. Без цього ніякі проекти, ніякі навіть відмінні законодавчі акти нічого не варті.

Політичні й громадські сили суспільства, борючись за владу. повинні чітко розуміти, що господарський і ринковий розвал рівнозначний краху усіх їх надій, стратегічних і тактичних задумів. Не можна рубати сук, на якому сидиш. Вихід з економічної кризи, подолання товарних і грошових дефіцитів, поліпшення життя людей є єдиним стрижнем суспільно-політичної стабілізації в інтересах українського і всіх інших народів країни. Тільки докорінна модернізація та структурна переорієнтація під ринковий попит товарного виробництва, розумне його роздержавлення, включення до системи вільної конкуренції, розвиток великих і створення на сучасній технологічній базі дрібних і середніх підприємств з рівними економічними можливостями за всіх форм власності, як це склалося в багаторічній світовій практиці бізнесу, що заповнять усі пори ринкових дефіцитів, здатні забезпечити прогресивні зрушення, активізацію всього економічного життя.

Ринок - могутній каталізатор ділової активності та ініціативи людей. Але багато говорячи про нього, про ринкові відносини, як свідчить аналіз, ми поки що, на жаль, рухаємось у прямо протилежному напрямку, повертаючись до первісних джерел безкоштовного обміну "річ на річ", що є зворотним від прогресу рухом. В умовах сьогоднішнього гостродефіцитного (або товарів, або грошей) ринку, такий продуктообмін практикується все ширше, загострюючи й без того складну економічну ситуацію.

Не знайшовши ефективних засобів її подолання, колишній союзний уряд став на досить легкий, але настільки ж помилковий, шлях безконтрольної емісії грошових знаків, активізації інфляційних процесів, різкого зростання бюджетного дефіциту. ПІД виглядом вільного підприємництва були відкриті шлюзи для грабіжницького спекулятивного буму. Майже всі дефіцитні товарні ресурси держави, включаючи продовольчі, перекочували в так звані "тіньові" ринки.

Як це не парадоксально, але сама держава виявилася паралізованою на порозі входження в ринкову економіку. Вона не змогла діловим, "купецьким" засобом захистити інтереси народу і навіть власні економічні інтереси. У результаті мільйони рядових споживачів, інтереси яких нібито старанно захищали уряд і держава, виявилися просто обдуреними і пограбованими. Бо мафіозі і спекулянтам завжди вигідно тримати ринок у дефіциті. І чим дефіцит більший, тим більша їх нажива, і, значить, тим гірше становище рядових споживачів.

І коли зараз перехід, а точніше повернення нашої економіки від адміністративно-бюрократичної системи розподілу й обміну до системи звичайних ринкових відносин, видається за нібито принципову новину, то в мене особисто це викликає лише подив і нерозуміння. Та й самі "ринкові програми" різних авторів виглядають невиправдано претензійними, начебто й не було багатовікового досвіду в розвитку ринкового господарства і ринку, мінливих вартісних відносин, сучасних засобів їх регулювання (до речі, в усіх країнах світу), фундаментальної науки про ринок, його теоретичних основ.

Не зовсім вірно, що тільки приватна власність формує ринкові відносини. Безумовно, приватна власність була, є й буде надалі функціонувати незалежно від бажань владних структур. Справа лише в тому, чиєю працею вона нажита і яка її питома вага в загальній структурі власності та системі відносин. Зокрема, межа між особистою і приватною власністю досить умовна, хоча остання трактується, як така, що пов'язана із засобами виробництва і експлуатацією чужої праці.

Але засоби виробництва купуються зараз без обмеження на власні доходи. Вони ж використовуються й на купівлю акцій, на створення кооперативної та корпоративної власності тощо.

Проте здійснення суцільної приватизації за наших умов - справа досить складна. Обсяг національного багатства України, створений спільною працею трудящих різних поколінь, великий і його протиправне і неефективне розтринькування неприпустиме, бо це неминуче призводить до більш швидкого господарського розвалу.

Між тим проблема "моє і не моє", "приватне і громадське", Дійсно, існує і її треба вирішувати так, щоб насправді розв'язати ініціативу і підприємництво, щоб кожний господар, приватний чи колективний, був дійсно власником, працював ефективно, боровся за якість і дешевизну товарів і послуг, насичення ними ринкового попиту. Тільки враховуючи потенційні і реальні можливості різноманітних форм власності і господарювання, особливості і розміри тих або інших виробництв і господарських систем, можна раціонально розв'язати проблему. Насильницька денаціоналізація таким же шляхом, як у свій час здійснювалася націоналізація, призводить до чергової грубої помилки. Самі трудівники повинні зробити вибір, яку форму власності і господарювання вони хочуть мати. Дехто закликає до аукціонного розпродажу державної власності, дехто - до здійснення зрівняльного розподілу її за допомогою нібито цінних, а насправді пустих паперів, чи продажу за безцінь. Все це аж ніяк не зробить людей багатшими і не викличе у них інтерес до вільного підприємництва.

Дійсний економічний інтерес закладений у самому виробництві, його розкріпаченні від адміністративно-бюрократичного диктату, створенні сприятливих економічних умов для ефективного функціонування в ринковому середовищі. Колективний власник навіть державних засобів виробництва і майна перетворюється на господаря, якщо він має вільний вибір у формах виробництва і розподілу, ринків придбання ресурсів і збуту власних виробів, використання цінової кон'юнктури тощо. Конкурентна боротьба за збільшення госпрозрахункових прибутків, оплати праці і соціального забезпечення своїх працівників є проявом справжнього економічного інтересу. Тому головне - мати виробництво на сучасній технологічній базі і поставляти на ринок необхідну товарну масу. Лише дрібна приватна власність не виведе країну з кризи, а відкине її назад від сучасного науково-технічного прогресу.

Відомо, що в економічно розвинених країнах поряд з дрібними і середніми власниками склалася величезна концентрація капіталу, могутні національні і транснаціональні корпорації з багатомільярдними річними обігами. Вони виступають свого роду міцним фундаментом і каркасом економічного потенціалу цих країн. Такі корпоративні системи охоплюють вирішальні сфери діяльності та новітні науково-технічні досягнення. Швидкий і якісний економічний розвиток за сучасних умов неможливий без багатомірних систем власності та господарювання.

Є різні шляхи економічного піднесення. Найбільш надійний з них - економічно зацікавити підприємців в доступі до необхідних ресурсів на розвиток товарного виробництва і насичення ринку потрібною товарною масою за цінами, доступними найширшому колу споживачів. Підприємці, відшкодовуючи повну вартість, намагаються і далі поліпшувати якість і здешевлювати виробництво товарів, щоб збільшувати масу прибутку за рахунок коштів споживачів, у тому числі із найнижчими доходами. Саме в цьому варіанті інтереси виробників і споживачів збігаються. Якщо є можливість закуповувати ті чи інші споживчі товари за кордоном на взаємовигідних засадах, продаючи їм наші товари, то можна насичувати внутрішній ринок і з цього джерела. Проте тут потрібно постійно підтримувати збалансованість зовнішнього обороту.

Але можна домогтися збалансованості ринку прямо протилежним шляхом - шляхом штучного обмеження попиту за рахунок підвищення цін, зменшуючи споживання товарів все більшою кількістю населення. Воно зубожіє, викликаючи неминучі соціальні потрясіння. Проблема дефіциту грошей, як і раніше дефіциту товарів, набуває загрозливого характеру, охопивши всю територію країни. Державні та місцеві органи влади постали перед необхідністю захисту своїх ринків. Паралельно з грошима в обіг свого часу були пущені різного роду їх місцеві сурогати - купони, талони, картки, чеки, візитки тощо, без яких гроші втрачали свою купівельну спроможність. Непоодинокі факти встановлення міліцейських кордонів не лише між країнами, але й між областями, містами і навіть районами. Все це штучно обмежує свободу купівлі-продажу, руйнує ринок, перетворюючи його на хаотичне джерело спекулятивного зловживання. Такі дії ринок аж ніяк не стабілізують.

Для стабілізації ж його треба, перш за все, докорінно змінити структуру виробництва й обігу, спрямувати їх на різке збільшення і поліпшення товарної маси.

Високорозвинена ринкова економіка передбачає свободу підприємницької і ринкової діяльності. Проте забезпечує конкурентоздатність не тільки на внутрішньому, а й на зовнішніх ринках. Для цього треба мати повноцінну ринкову інфраструктуру з усіма її атрибутами, включаючи інтелектуальний потенціал, чітко діючий економічний механізм регулювання економічних відносин.

Складність ринкових трансформацій, їх ідеали та рух назад

Кожний споживач хоче мати ринок, де можна вільно купити все, що треба, за доступними для нього цінами. Але це, хоч і найбільш приваблюючий, але чисто зовнішній атрибут ринкової економіки. Система ринкових відносин охоплює всі сфери людської діяльності, включаючи і такі неминущі цінності, як праця, талант і знання, духовні та економічні інтереси, вільне підприємництво і конкурентна боротьба виробників за насичення товарних ринків. Інформаційні та ринкові взаємозв'язки, цінова кон'юнктура виступають при цьому як каталізатори ділової активності та ініціативи людей, насамперед власників і менеджерів різноманітних господарських структур у підприємницькому середовищі.

Місткий ринок інтелектуальної, матеріально-речової і валютно-фінансової власності, виробничих ресурсів ініціює темпи відтворення та економічного обігу. Водночас витісняється і відмирає все те, що є неконкурентоспроможним внаслідок дорожнечі, низької якості чи за іншими критеріями оцінки товарів та послуг через купівлю-продаж споживачами, замінюючись новими, більш якісними, дешевими і потрібними товарами та послугами. З цієї точки зору економічна система, побудована на ринковому регулюванні, є життєздатною, постійно оновлюваною під дією науково-технічного прогресу і мінливих споживчих запитів.

Зрозуміло, товаровиробник, будучи водночас споживачем і власником, економічно заінтересований у динамічному, гнучкому та ефективному господарюванні, зростанні товарної маси і доходів при мінімумі сукупних витрат. Самі по собі оптовий і роздрібний ринки товарів безперебійно функціонують в системі високорозвинутої інфраструктури, активної дії валютно-фінансового, трудового інвестиційного та інших складових загального обігу, які зумовлюють відтворювальний кругооборот.

Здорове підприємництво з широким використанням найновіших науково-технічних і організаційно-управлінських досягнень, збалансований ринок з його дійовими вартісними і ціновими регуляторами, пануванням інтересів здатні пожвавити і якісно оновити деградуюче господарство та його структуру, подолати економічну кризу, забезпечити прогресивні зрушення. В кінцевому підсумку, без цього важко розраховувати на бездефіцитність ринку, високий і стабільний рівень добробуту та життя всього народу і кожної людини.

Свого часу прихильники "антиринкової" економіки лише за неосвіченістю прагнули "відлучити" від господарства ринок, а заразом і трудящих від високоефективної праці. Без еквівалентного відшкодування вартості, тобто без товарно-грошового обміну і раціонального споживання, неможливі нормальні економічні цикли відтворення і все господарське життя. Повернення ж до первісних джерел безгрошового обміну ("річ на річ") є рухом назад від прогресу. В умовах нашого нинішнього гостродефіцитного ринку товарів або грошей, їх штучне знецінення з переходом на прямий продуктообмін, як це передбачав "великий диктатор", посилює і без того складну економічну обстановку.

З фази спаду і застою економіка країни за минулі ринкові трансформації ввійшла у фазу загострення економічної кризи. Не знаходячи ефективних заходів її подолання, уряд пішов найлегшим, але хибним шляхом спочатку безконтрольної емісії грошових знаків і посилення інфляції, різкого збільшення бюджетного дефіциту, а потім, навпаки, невиправданого стиснення грошової маси і створення штучного дефіциту грошей. І все це під виглядом свободи підприємництва. Було відкрито шлюзи для розкрадання і спекуляції. Левова пайка дефіцитних товарних фондів оптово-роздрібного обороту навпрямки перекочовувала і продовжує перекочовувати в спекулятивний оборот. Економічні і фінансово-кредитні системи державного регулювання опинилися в руках впливових політичних сил, які зуміли наглухо заблокувати дії життєво важливих для успіхів справжніх ринкових реформ фінансово-кредитних і цінових регуляторів. А без цього ні про яку економічну стабілізацію і перехід до ефективної трансформації говорити не доводиться.

Не забезпечена товарним покриттям емісія грошей у 1989 р. за офіційними даними становила 18 млрд. крб., а в 1990 р. при скороченні приросту товарної маси обсяг емісії зріс до 25 млрд. крб. замість розрахункових на початку року 10 млрд. крб. У наступні (1992-1994) роки випуск у обіг купоно-карбованців під гаслами, що кожна людина має "багато" заробляти, емісія набула вибухового характеру, перетворивши всіх жебраків у мільйонерів. Грошова і фінансово-кредитна система була розвалена.

Інвестиції за рахунок бюджетних і кредитних асигнувань давали низьку віддачу, а то й зовсім не відшкодовувалися. Ряд великих об'єктів з високою вартістю, включаючи окремі атомні енергоблоки і хімічні комплекси, виведено з господарського обороту у зв'язку з аваріями та екологічними лихами, заморожуванням довгобудів, котрі державні відомства неспроможні закінчити. Чимало виявилося і зовсім марних затрат, неповернених кредитів, масового переливу безготівкових грошей в готівку. Очевидною була тенденція до падіння норми нагромадження, темпів капіталовкладень, особливо інновацій, за допомогою яких тільки і можна перейти з кризового стану у фазу піднесення якісно нового циклу руху.

Наміри уряду скоротити дефіцит держбюджету призводили до його збільшення. У союзному бюджеті на 1991 р., при різкому зменшенні федеративних доходів і витрат, встановлено граничну величину його дефіциту - близько 26,7 млрд. крб. Проте, за нашими оцінками, дійсний дефіцит був втричі більшим, якщо врахувати затрати на зростання оптових і закупівельних цін без повного відшкодування їх у доходах від державного обороту. Витрати на оборону перевищували фінансування цивільного виробництва і були в багато разів вищими від затрат на соціально-культурні заходи. Без випереджаючого і швидкого піднесення високодоходних сфер, скорочення непродуктивних витрат бюджет збалансувати було неможливо. Тим більше, коли затрати на утримання неефективних структур нестримно зростали, галопуючими темпами підвищувалися ціни. Інфляційний вибух прийняв катастрофічні масштаби, якого не знала економічна історія світу.

Держава, пошматована гострими політичними суперечностями, не зуміла захистити інтереси народу і свої власні економічні інтереси. Адміністративне заблоковані на заниженому в попередні десятиріччя рівні ціни на переважну більшість товарів були штучно здуті понад їх реальну вартість спекулянтами і мафією в десятки тисяч разів в інтересах власного збагачення. В результаті мільйони рядових споживачів, та й сама держава, інтереси яких начебто завзято захищав уряд, виявилися, просто кажучи, обдуреними і пограбованими.

Поняття спекулятивної і підприємницької діяльності

В західній економіці спекулятивний бізнес здебільшого розглядається як активне підприємництво, тобто вважається, що вигідна купівля і перепродаж товарів, послуг, акцій та інших цінних паперів є однією з форм вільного вибору підприємницької діяльності. Проте, слід мати на увазі, що в умовах високорозвиненої ринкової економіки з міцною інфраструктурою такий безпосередньо дрібноспекулятивний перепродаж товарів або послуг має досить обмежений і неконкурентоздатний характер. Він не перетворюється в домінуючу форму бізнесу, типу, наприклад, наших "човночників". Остання й вимагає величезних малопродуктивних витрат ручної праці і коштів на придбання індивідуальних квитків на транспортування, а також витрат на купівлю-продаж на неорганізованих ринках товарів, їх зберігання, сплати за місце і засоби торгівлі тощо. Якщо ж врахувати, що в таку форму примітивного бізнесу пішли висококваліфіковані фахівці різних напрямків діяльності, що не мають відношення до торгівлі, то стає зрозумілим, - такий ринок нічого спільного не має з сучасним високоорганізованим ринком, що функціонує, скажімо, в СІНА, країнах ЄС або в Японії. І саме головне - хаотичні дрібноспекулятивні ринки в країнах колишнього СРСР набирають домінуючого масштабу, що аж ніяк не стимулює, а навпаки, паралізує національне товаровиробництво.

Тому, виходячи з особливих умов перехідної економіки, на мій погляд, некоректно однозначно трактувати поняття спекуляції і підприємництва як ідентичні. В українській економіці зараз спекулятивні тенденції, що поширюються, суперечать розгортанню справжнього підприємництва, зокрема, у виробничій сфері, оскільки вони відволікають ресурсний потенціал у товарообіг, минаючи виробничу стадію товарного відтворення. Імпортні товари стають базою спекулятивного ажіотажу, а національні товари штучно виштовхуються з власного ринку через відсутність належної реклами і вільної конкуренції. Справу вирішують хабарництво і корумповані структури, що нічого спільного не має з цивілізованим ринком і ефективними ринковими відносинами.

Внаслідок правової неупорядкованості, грубих порушень нормальних відтворювальних процесів величезні грошові ресурси перекочували до рук корумпованих, спекулятивних і банківсько-фінансових структур, які видають себе за "благодійних підприємців". Їх ідейні натхненники і численне лобі настійно прищеплюють народу думку про те, що нарешті з'явився могутній соціальний прошарок ділових людей. Варто лише легалізувати тіньову економіку, продати її носіям за безцінь ще не розпродане державне майно, включаючи землю, надра, підприємства, інфраструктуру, як почнеться економічний розквіт. Такий оптимізм. м'яко кажучи, не має під собою грунту.

Адже йдеться про досить своєрідний прошарок, в який входять також і злочинні елементи, що здатні швидко привласнювати і накопичувати грошовий капітал, але аж ніяк не за рахунок його вкладання в ефективний господарський оборот -виробництво, масовий випуск товарів, насичення ними внутрішнього ринку і потреб експорту. Навпаки, їм вигідніше тримати власний ринок у дефіциті. І чим останній більший, тим більшою є їх нажива і тим гіршим становище мільйонів рядових споживачів, тим меншу кількість товарів і послуг вони можуть придбати на свої мізерні доходи та заощадження. Тому не випадковими були ще за радянських часів факти приховування товарів на складах, у транспортних системах, у магазинах, а іноді навіть псування і пряме їх знищення.

Ця категорія людей, зрозуміло, нічого спільного не має із справжніми підприємцями, які, будучи професіоналами, вміють робити бізнес на здоровій економічній основі, розвивати товарне господарство і ринок на конкурентоспроможних технологіях, чітко налагоджувати виробництво і збут товарів, гнучко пристосовувати їх до мінливих ринкових запитів. До того ж, при найсприятливішій кон'юнктурі і добре функціонуючому господарстві з високою швидкістю оборотності підприємець міг одержувати до 30-40% прибутку на вкладений (одноразовий) і оборотний капітал, при середньому показнику в нашій промисловості всіх грошових нагромаджень близько 20% і госпрозрахункового прибутку - не набагато більше 12-13%.

А спекулянт, вкладаючи гроші переважно в поточний оборот (на хабарі, скуповування, перевезення і перепродаж дефіцитних товарів), обходячи неймовірні в наших умовах труднощі і турботи, пов'язані із здійсненням інвестицій, придбанням дефіцитних і дорогих технічних засобів, сировини, матеріалів, енергоресурсів та ін., мав п'яти- і навіть десятиразову наживу з небаченою швидкістю віддачі. Навіть в умовах величезного ризику, загрози піти під суд запеклий ділок віддасть перевагу такому високоприбутковому "ремеслу" і не стане змінювати його на порівняно скромні бариші від клопітного виробничого підприємництва, яке вимагає високих знань і вміння.

Збалансувати дефіцитний товарний ринок можна різними шляхами. Найбільш правильний і надійний з них - економічно заінтересувати підприємців у припливі сюди капіталів і насиченні ринків товарною масою за цінами, доступними для найширшого кола споживачів. При цьому виробники, відшкодовуючи повну вартість, прагнуть і далі нарощувати і здешевлювати випуск товарів, збільшуючи масу прибутку за рахунок товарних обсягів і залучення в ринкову місткість дедалі ширших кіл споживачів, включаючи і тих, хто має найнижчі доходи. Вони завжди заінтересовані купувати те, що треба, за низькими цінам. Інтереси виробників і споживачів у цьому варіанті органічно поєднуються.

Але можна досягти ринкової збалансованості і прямо протилежним шляхом штучного обмеження місткості ринку за рахунок зростання цін і відлучати від споживання дедалі ширші кола населення. Низько і середньооплачувані категорії працівників, пенсіонери і студенти виявляються неспроможними купувати товари навіть найпершої необхідності. Вони потрапляють у верстви зубожілого населення, що загрожує соціальними потрясіннями.

І якщо здійсниться задум збагатілої меншості оволодіти нерухомим майном, то воно перекочує в торгово-спекулятивний оборот як найлегший засіб наживи, що ні на йоту не збільшить приріст власної товарної маси на національному споживчому ринку. Опора на такий соціальний прошарок та його діяльність може призвести не до зростання, а навпаки, до розтринькування національного багатства, включення його в орбіту міжнародної спекуляції, що заведе нас у ще більшу безвихідь. На чудо розраховувати не доводиться. Трудящих буде обібрано черговий раз і в масовому масштабі. Їх зубожіння стане найближчою реальністю.

До якого ж ринку йти?

Здійснення намічених програм переходу до ринкової економіки вимагає точного визначення - до якої категорії ринку ми повинні рухатися. Про ринок взагалі можуть говорити тільки дилетанти. Дослідники не можуть абстрагуватися від того очевидного факту, що товарне виробництво і ринок існують тисячоліття - з моменту виникнення загального вартісного еквівалента, тобто з появи на світ грошової одиниці. За цей величезний період історії товарний ринок трансформувався від вихідного обміну "річ на річ" до сучасного цивілізованого ринку.

Незважаючи на циклічно повторювані економічні злети і розквіти, стагнації і занепади, провали і загибель колись квітучих держав, очевидним є гігантський прогрес. Сам по собі первісний ринок з властивою йому стихійною кон'юнктурою аж ніяк не рятував людей від голоду і злиднів, суспільних катаклізмів і грабіжницьких війн за простір і нагромаджені багатства. Так що ідеалізація такого ринку, ставлення до нього як до панацеї виглядає щонайменше наївно.

Ми і тепер маємо своєрідний "дикий" і примітивний ринок, який характеризується нібито "вільною" кон'юнктурою. Гріх скаржитися, начебто наша країна не має ринку. При цьому саме спекулятивний ринок не тільки деформує товарно-грошові відносини, але й відштовхує маси людей від ринкової економіки, асоціюючись тільки з нестримним зростанням цін і зубожінням народу. Такі уявлення підривають довіру до ефективної трансформації. Дійсно, зростаючий спекулятивний бум при бездіяльності влади, її невмінні чи небажанні економічними або правовими методами врегулювати ситуацію, дає для цих поглядів серйозні підстави.

Кооперативний рух, який свого часу видавався його лідерами і прихильниками як ледь не єдиний шлях урятування радянської економіки, також після перевірки виявився замішаним у найбільш легкому бізнесі скуповування і перепродажу державних товарних фондів (іноді з копійчаною їх переробкою), тобто вилученні з кишень споживачів і держказни нечуваних доходів. Як показує неупереджене вивчення, при величезному і безперервно зростаючому грошовому обороті такі "кооператори", за рідкісним винятком, не зуміли заповнити порожній ринок високоякісними і дешевими товарами повсякденного попиту.

Ніким і нічим не захищені покупці найчастіше лише обурювалися грабіжницькою дорожнечею, низькою якістю і непоказністю товарів, що реалізувалися кооператорами на спустошених ними ж прилавках держмагазинів, включаючи центральні універмаги Москви, Ленінграда, Києва та інших великих міст. Обіцяна конкуренція кооператорів, боротьба їх за споживача, яка мала привести до падіння рівня кооперативних цін, не відбулася. Гострий товарний дефіцит і організовано підтримуваний монополізм спонукали споживачів купувати все, що пропонувалося, за цінами, які в багато разів перевищували, реальну вартість товарів.

У свою чергу, очевидним став розвал держторгівлі. Концентруючи в своїх руках ринкові фонди товарів, що купувались через держзамовлення, зарубіжний імпорт та інші джерела надходжень, держава в громіздкій системі адміністративно-бюрократичного розподілу (поза грошово-вартісними еквівалентами) розбазарювала і втрачала їх, списуючи за безцінь; вибірково забезпечувала вузькі, своєрідні "престижні" ринкові простори і сфери, тим самим вносячи в ринок дезорганізацію і залишаючи широкі можливості для зловживань і непродуктивних розтрат людської праці і коштів. І якщо раніше ця громіздка розподільчо-торговельна система, позбавлена високорозвинутої інфраструктури і технології, добре налагодженого зв'язку і чіткого контролю, хоч якось трималася в межах певної дисципліни і порядку жорсткою диктатурою, то з ринковою лібералізацією, в умовах загального ослаблення влади, вона дедалі більшою мірою вливається в структури і зв'язки підпільного бізнесу та хабарництва, направлення товарів у спекулятивний оборот. Навіть повністю відшкодовуючи Державі виручку за держцінами, торговельна мафія мала великі нетрудові доходи на їх різниці з рівнем спекулятивних цін.

Треба вміти так розкласти і розвалити сфери обігу, щоб Держава, яка щороку закуповувала у власних виробників величезну кількість сільськогосподарських продуктів і сировини (наприклад, у 1989 р. близько 15 млн.т м'яса у забійній вазі, понад 78 млн. т Молока і молокопродуктів, 56 млрд. шт. яєць, великі партії зерна, "технічних культур, картоплі, овочів, фруктів, винограду та ін.), при Додатковому зростанні імпорту продовольства з-за кордону, залишилася в дефіциті з бурхливо зростаючими цінами не тільки на продукти харчування, а й на всі споживчі товари.

Розрахунки свідчать, що обсяги щорічних закупівель сільгосппродуктів в умовах вчасної та якісної їх переробки. виключення втрат і розкрадання є цілком достатніми для функціонування бездефіцитного продовольчого ринку. А фактично. навіть у рекордному за врожайністю зернових культур (240 млн. т) 1990 р. і дальшому нарощуванні імпорту продовольства, в тому числі і зерна, дефіцит продовольчого ринку в колишньому СРСР загострився до крайньої межі. Народ залякували голодом, що насувається. Пояснити це можна тільки паралічем державної влади, прямим пограбуванням товарних фондів держави та елементарною економічною некомпетентністю. В економічному житті суспільства в ті часи дедалі більше почали правити бал саботажники, мафіозі, спекулянти та інші протиправні елементи, що діяли за принципом -"чим гірше, тим краще", але аж ніяк не висококомпетентна влада народу, яка б твердо і послідовно захищала його інтереси. Значна частина державних товарних ресурсів зникала за кордон за демпінговими цінами, оголюючи і без того порожній внутрішній ринок.

Держава виявилася нездатною управляти складним товарно-грошовим кругооборотом - закупівлями і збутом, зберіганням, транспортуванням, переробкою і пакуванням товарів, безперебійним насиченням ними споживчого ринку. Політика повороту економіки до ринку пов'язана з процесами роздержавлення і переходу до його ефективного регулювання, як це робиться в усьому цивілізованому світі. Ті, хто прагне без вагань заплямувати саме поняття "регульованості", явно мають на меті непорядні цілі захисту ринкового хаосу та ненажерливих інтересів його носіїв.

У США, країнах ЄС, Японії ринкові відносини, включаючи товарні ринки, ринки капіталів, праці, валютних ресурсів тощо, непрямо, а іноді і прямо регулюються державою. Країни спільного ринку замість національних валют вводять єдину валюту (екю). У цих же країнах за взаємною домовленістю встановлюються єдині фермерські ціни на сільгосппродукцію. Це й є пряме адміністративне втручання держави в ринок. Очевидно, головне не в тому, хто і як регулює, а в тому, щоб діючі ціни стимулювали забезпечення споживчого попиту. За допомогою процентної політики регулюються ринки капіталів, не кажучи вже про систему жорсткої податкової, митної і тарифної політики. Нерідкісними є і прямі законодавчі чи урядові заборони на експорт-імпорт тих чи інших товарів, рух ресурсів праці і капіталів. Все це нічого спільного не має з ринковою стихією, до якої нас закликають новоявлені "архіринковики", готові пустити в купівлю-продаж під стук аукціонного молотка все і вся, не виключаючи честі, совісті і людської гідності. Шарахання з однієї крайності в іншу, як відомо, ні до чого путнього не приводить.

ВІД теорії до реалізації ринкових програм

В кінцевому підсумку вся творча діяльність людини - наукова думка, технологія, організація і управління - спрямована на створення і рух безперервно зростаючих потоків і зміну структури товарних мас та послуг, їх купівлі-продажу в процесі соціально-економічного відтворення і кругообороту згідно з прагненням до рівноваги дуже мінливих ринкового попиту і пропозиції. Класична теорія ринку і механізмів діяння його законів загальновідомі. Ця теорія розвивається під дією нових наукових відкриттів, нових технологічних рішень і розробок стратегічних концепцій, викликом часу сьогоднішнього і доступного для оглядового майбутнього.

Треба глибоко усвідомити, що товарно-грошові відносини в умовах, коли ринок охоплює багато мільйонів послідовно зростаючої чисельності товарів і послуг, виробничих і валютно-фінансових ресурсів (включаючи цінні папери), формування Потужних регіональних і міжрегіональних ринків з гострою Конкурентною боротьбою виробників, з тенденцією до утворення загальносвітового ринку, не мають нічого спільного з ринковими відносинами навіть недалекого минулого. Товарно-грошова система тепер є особливо динамічною. І це необхідно враховувати при розробці і здійсненні економічної реформи.

Процеси трансформації форм і змісту ринкових відносин, теорія вартості і грошей, цін і кредитів, ринків цінних паперів і капіталів, сучасного маркетингу тощо досліджуються вченими досить фундаментально. Відомими є і об’єктивні закономірності функціонування ринків різних рівнів і різних ступенів розвитку, механізми руху органічно зв’язаних між собою грошових і товарних мас, коливань попиту і пропозиції, змін рівнів ринкових цін, вартісної та грошової еквівалентності. І коли перехід, а точніше -повернення нашої економіки від вольової системи розподілу і обміну до системи звичайних ринкових відносин видається за щось принципово нове, то це викликає щонайменше подив. Та й самі "ринкові програми" виглядають з цієї точки зору невиправдано претензійне, начебто знання про ринок починаються з цих програм. начебто і не було багатовікового досвіду розвитку ринкового господарства і ринку, багатющого нинішнього досвіду Їх регулювання, фундаментальної науки про ринок, теорії ринкових відносин.

Амбіційне зневажання нагромаджених знань, від кого б воно не походило, включаючи і високотитулованих учених - авторів деяких ринкових програм, не дає можливості забезпечити справді науковий підхід до здійснення створювальних механізмів економічної реформи на ринкових принципах. Вже сама спроба ввести ринок за допомогою декрету говорить про багато що. Структурне і якісне оновлення виробничого потенціалу діючого товарного господарства, переведення його на підприємницькі рейки, розвиток, поряд з великим, середнього і дрібного бізнесу, формування необхідної ринкової інфраструктури, зміцнення валютного курсу і організація системи ринків у моделі їх оптимального функціонування, співвідношення в обігу маси товарів і грошей вимагають не тільки фундаментальних знань і наукових розробок, але й ефективних проектних рішень, великих інвестицій і часу.

Одними гаслами і деклараціями перебудувати складну економічну систему, та ще й в рекордно стислі строки, не вдасться. В умовах загальної нестабільності прагнення до радикалізму, якнайшвидшого виходу з "глухого кута" є природними. Суб'єктивно можна зрозуміти авторів будь-якого проекту переходу до ринку. Але немає зовсім ніяких підстав видавати бажане за дійсність. Тільки тверезий, всебічно зважений розрахунок може дати правильну відповідь на запитання, в які строки, якими методами і шляхами можна створити конкурентоспроможне ринкове господарство і цивілізований ринок.

Якщо говорити про спекулятивний ринок, то, як уже зазначалося, він без всіляких програм розвивається бурхливими темпами, приводячи економіку до занепаду, а споживачів, крім самих спекулянтів, до зубожіння. Щодо високорозвинутої ринкової економіки, то для неї є характерними такі основні ознаки: по-перше, свобода підприємницької діяльності і ринкове виробництво, здатне конкурувати не тільки на внутрішньому, а й на зовнішніх ринках; по-друге, стабільний курс грошової одиниці, її конвертованість на міжнародному валютному ринку; по-третє, повноцінна ринкова інфраструктура з усіма її складними атрибутами (банки, біржі, сучасні системи транспорту і зв'язку, зберігання, пакування, реклама, високоорганізована торгівля товарами й послугами і т. д.), які керувалися б за допомогою сучасних інформаційних швидкодіючих комп'ютерних систем; по-четверте, потужний інтелектуальний і науково-технічний потенціал, сприйнятливість господарства до наукових відкриттів і технологічних досягнень.

Інакше кажучи, високорозвинутий ринок вимагає, з одного боку, наявності маси конкуруючих товарів, що надходили б не тільки від багатьох національних товаровиробників, але й від зовнішніх конкурентів, які шукають ринки на основі чесної і здорової конкуренції, а з другого, - наявності у споживачів конвертованої грошової маси, яка формувала б більшу місткість ринку, привабливу для світового бізнесу. Здійсненням короткострокових, економічно необгрунтованих програм декларативного типу такого рівня розвитку ринкової економіки не досягти. Це не більш як черговий обман народу. Не випадково автори російської "Програми 500 днів", не встигши запустити її в дію, почали пошук винуватців, які, начебто, заважали їм реалізувати задумане. Хороша міна при поганій грі видає з головою їх справжні суто політичні цілі. Розраховувати на успіх програми, яка не веде до реального приросту товарної продукції і доходів, поліпшення економічної ситуації і підвищення рівня життя населення, важко.

Процеси господарського і ринкового руйнування за закликом партійного гімну - "до основанья, а затем..." з економічної кризи країну не виведуть. Тільки послідовна трансформація господарства Шляхом його модернізації і перебудови, включення в систему вільної конкуренції, нарощування за рахунок ініціативи та інтересу Підприємців і робітників нових виробництв може привести до Швидкого економічного пожвавлення і прогресивних зрушень. Справжні інтереси народу пролягають у площині творчої діяльності і наполегливої праці, розвитку великих і створення мережі нових дрібних і середніх підприємств, конкуренції на рівних різних форм і систем господарства, як це склалось у світовій практиці функціонування великого, середнього і дрібного бізнесу, здатних заповнювати пори мінливого ринкового попиту. Треба бути бережливим і ощадливим щодо діючого виробничого і науково-технічного потенціалу - речової основи стартових рубежів виходу з кризи.

Розрахунки на виняткову роль кредитної і матеріальної допомоги ззовні, якою б значною вона не була, ілюзорні. Без могутнього внутрішнього імпульсу, швидких темпів розвитку. радикального оновлення і структурної перебудови власного господарства забезпечити бездефіцитний внутрішній ринок і одночасно налагодити широкі світогосподарські зв'язки неможливо. Відомо, що кредити вимагають повернення з прибутком. Потрібен потужний економічний базис їх вчасного включення в ефективний господарський обіг з швидкою віддачею. Без цього велика кредитна заборгованість, потрапивши у відстрочку, перетворюється за рахунок підвищення процентів у своєрідний наростаючий сніговий клубок боргів. Суспільство потрапляє в боргову кабалу, яка ускладнює соціально-економічне життя не тільки нинішніх, але й майбутніх поколінь. Про це говорить гіркий досвід багатьох країн, що розвиваються, які стали вічними боржниками. Борги примушують їх йти на нееквівалентні експортно-імпортні угоди, розпродаж за безцінь своїх природних і трудових ресурсів.

Використовувати іноземні кредити лише під закупівлю продовольства і товарів широкого вжитку - прямий шлях до закабалення. Значно вигідніше більшу частину іноземних кредитів брати під закупівлю нових технологій, інвестицій для оновлення діючих і створення нових дефіцитних товарних виробництв, організації спільних з іноземним капіталом підприємств. Масовий випуск на якісно новій базі конкурентоспроможних товарів дозволяє забезпечити надійну окупність і вчасне повернення кредитів. Використовувана таким чином "допомога" може бути вагомим доповненням до внутрішніх нагромаджень та інвестицій у розвиток ринкового господарства та його інфраструктури.

Розвиток широких світогосподарських зв'язків вимагає, по-перше, високої кваліфікації підприємців та управлінців усіх рангів, знання ними основоположного принципу еквівалентного обміну,

кон'юнктури світових ринків, вміння її прогнозування; по-друге, високої торговельної культури і знання зовнішньоекономічного законодавства; по-третє, знання про коливання валютних курсів і фактори, які їх визначають. Без цього неможливі взаємовигідні економічні зв'язки. Чимало наших підприємств, кооперативів і особливо посередницьких організацій, не знаючи цінової кон'юнктури, викидають на зарубіжні ринки великі партії сировини і товарів за вкрай низькими ("бросовими") цінами, а купують товари ширвжитку за повною їх вартістю. Внаслідок явно нееквівалентного обміну заподіюється величезна шкода економіці країни, та й своїм трудовим колективам. Наживаються лише ті, хто здійснює подібні операції, одержуючи від своїх "компаньйонів" хабарі. Але ж так можна розпродати національне багатство, не зробивши нічого для власного економічного розвитку і підвищення добробуту народу.

Аналіз "Основних напрямів..." і програм переходу до ринкової економіки Російської Федерації, України та інших республік свідчить, що, незважаючи на відмінності, в них є і багато спільного. Так що відгороджувати їх одну від одної "китайською стіною" немає серйозних підстав. Коли у величезному дефіциті були товари і лавиноподібне наростала маса знецінених грошей, то, природно, що, в першу чергу, треба було проводити валютно-фінансову і цінову стабілізацію. Проте владні структури і політичні сили архіреформаторського спрямування штучно затягнули цей процес, бо він приносив їм власну наживу нібито з "повітря", а насправді за рахунок подальшого пограбування зубожілої більшості населення, економічного розвалу країни, привласнення нагромаджень громадян і держави, включаючи "прихватизацію" штучно знеціненого його майна. Початкові етапи масового розкрадання, розтринькування, спекулятивного перепродажу за кордон державних сировинних і товарних ресурсів (включаючи реекспорт нафти і газу), з захопленням у власні кишені доходів тими, хто повинен був Поповнювати державний бюджет і ефективно використовувати його Для ринкових трансформацій і державотворення, вирішення гострих Соціальних проблем перехідного періоду, на жаль, доповнилися черговими акціями господарського розвалу і ще більшого погіршення соціального становища основної маси населення.

Під виглядом формування ринку цінних паперів і створення приватних власників майна розпочався новий етап безпрецендентного обдурювання своїх же громадян шляхом випуску різноманітних сурогатів "цінних паперів", які не мають будь-якої вартісної основи - пусті папірці, не гарантовані не тільки реальною вартістю активів, але й елементарним банківським зобов'язанням. У продажу з'явилися "цінні" папери різного роду шахраїв, злодіїв і пройдисвітів. Засоби масової інформації розгортали шалену пропаганду і рекламування грабіжницьких трастів і так званих "довірчих товариств" під виглядом високоприбуткових комерційних банків і фінансових груп, які платять "небувало високі стабільні дивіденди", що сягають за сотні відсотків річних. Довірливі і обдурені люди позбулися своїх останніх коштів, поповнивши соціальний прошарок злидарів. А державна влада, яка мала б захищати їх інтереси, навпаки, всіляко потурала цим злочинним неподобствам, підштовхувала рекламодавців та й самих злодіїв до активних протиправних дій. Тим самим влада ніби демонструвала перед усім світом свою прихильність "ідеалам" хибно сприйнятої демократії і ринкової лібералізації, які в спотвореному розумінні теж руйнують нашу економіку.

Ставши на вірний шлях подолання гіперстагфляції, українська держава, її банківсько-фінансові структури припустили другу крайність у вирішенні проблеми товарних дефіцитів на внутрішньому ринку, замінивши їх гострою дефіцитністю грошей, що не поліпшило загальноекономічну ситуацію.

Гроші і ціни

Саме тут виникають глибокі розходження в методах розв'язання цих головних завдань. Ніхто не заперечує необхідності першочергового зміцнення курсу національної грошової одиниці як основи сталої ринкової економіки. Проте автори короткострокових програм подолання кризи, не приймаючи державної цінової і фінансової реформи як породження адміністративно-командної системи, на початкових етапах реформ наполягали на свободі ринкових цін, без будь-яких серйозних доводів, виключивши з цієї свободи ціни на так звані "базові продукти" паливно-сировинного і продовольчого комплексів. Тим самим зберігалася двоплощинна система ціноутворення, отже, і функціонування всієї ринкової економіки. Одні начебто переходять у "квітучий" ринок, а інші залишаються в кайданах "згубного" плану.

Що ж до зміцнення фінансової системи і курсу карбованця, то, на думку деяких авторів, воно повинно було статися за рахунок вилучення і знищення зайвої грошової маси в ході роздержавлення, тобто розпродажу державного майна (зовсім не за ринковими, а за якимись пільговими цінами) на фоні задіяного механізму нестримної емісії та інфляції грошей. В цьому разі, цілком зрозуміло: збагатілі ділки тіньової економіки можуть швидко скупити, та ще й за безцінь, левову пайку нерухомого майна і тим самим легалізувати свої нетрудові доходи. Приватизація у відношенні до робітників і селян у такому варіанті набуває дуже ілюзорного характеру. Вони переважно випадають з числа не тільки приватних, але й колективних власників загальнонародної власності.

В цій програмі не ясно і те, коли і яким чином буде розв'язано проблему зміцнення валютно-фінансової системи держави. Безконтрольна емісія при великому і дедалі зростаючому бюджетному і товарному дефіциті ніяк не узгоджувалася з наміром знищити надлишки грошей в обігу. Якщо навіть припустити ліквідацію їх частини, то вона тут же поповниться додатковим випуском. У наявності сізіфова праця по випуску і знищенню грошової маси, яка не приводить до фінансової стабілізації і досягнення ринкової рівноваги.

Проблема грошової надлишковості і товарної дефіцитності набула тоді глобального характеру, охопивши, поряд з великими містами і промисловими центрами, всі інші поселення республік, більшість їх областей і районів. Надзвичайні заходи колишнього уряду не поліпшили, а, навпаки, погіршили ситуацію. Республіканські і місцеві органи влади опинилися перед фактом необхідності гарячкових пошуків виходу з неї шляхом прийняття найрізноманітніших паліативних заходів захисту спустошених внутрішніх ринків. Паралельно з грішми в оборот було пущено їх місцеві сурогати - купони, талони, картки, чеки, візитки та ін., без яких гроші тоді втрачали свою купівельну спроможність, переставали виконувати функцію загального еквівалента. В результаті свобода купівлі-продажу виявлялася вкрай обмеженою, а Державний і кооперативний ринки - деградованими.

Парадокс полягав у тому, що, начебто прагнучи до вільного ринку, суспільство рухалося у прямо протилежному напрямі - до Жорсткого регламентування розподілу потрібних товарних ресурсів, натурального взаємообміну, неможливості купівлі товару навіть при наявності грошей, розгулу підпільної спекуляції, яка виходила за межі країни. Між окремими республіками, містами і навіть районами з'являлися митниці, загороджувальні загони міліції, які не допускали вивезення із своєї території тих чи інших товарів і продуктів харчування. Але це не зупиняло підпільних товарних потоків. Загальносоюзний ринок катастрофічне розпадався, а спілкування людей, які живуть у різних регіонах, ставало дедалі складнішим внаслідок неможливості проживання і харчування на "чужій території"" без наявності місцевого "додатка" до грошей.

Пропозиції про вилучення і знищення зайвих грошових знаків у тих умовах гострої валютно-фінансової кризи були просто не реальні. Було цілком зрозуміло, якщо колишній союзний парламент і уряд виявляться неспроможними здійснити фінансову реформу і ввести нову тверду валюту, яка б відбивала інтереси всіх союзних республік, то останні зроблять це кожна у себе, поставивши Центр перед фактом остаточної дезінтеграції. Власне так воно згодом і сталося. Співдружності на єдиній міцній грошовій одиниці та валютно-фінансовій системі не відбулося. Сам Союз розвалився. І на його уламках створилися 15 незалежних країн, що значно погіршило економічне становище на величезній території колишнього СРСР. Дезинтеграція і найгірші прояви націоналізму, при повному паралічу центральної влади на чолі з бездарним реформатором М. Горбачовим, зробили свою справу вибухового підриву імперії. Кожна нова країна стала створювати власну грошову валютно-фінансову і банківсько-кредитну систему, не маючи для цього необхідних економічних передумов, належного досвіду, знань і умінь. В більшості країн, за винятком Росії, не було для цього ні потрібного товарного і валютного забезпечення, не кажучи вже про резервні фонди ВКВ, золотого запасу тощо.

В той же час, резервний фонд, як відомо, відіграє особливу роль у грошово-фінансовій стабілізації, підтриманні балансової рівноваги ринку. Навіть в економічно розвинутих країнах з високим ступенем стабільності грошової одиниці, незважаючи на неминуче стримування резервами швидкості її оборотності, створюються резервні фонди. Їх абсолютні та відносні розміри визначаються, виходячи з ступеня валютної сталості і швидкості обороту, прогнозу можливого ризику і невизначеності в змінах ринкової ситуації. Зайві запаси валюти невиправдано заморожують хід грошового обігу, а їх відсутність - загрожує фінансовим потрясінням. Тому оптимізація фінансових резервів для кожної держави, тим більше групи держав з єдиною валютою, є завжди важким для вирішення завданням. В усякому разі в Україні для подолання валютно-фінансового розладу і досягнення конвертованості гривні будуть потрібні необхідні валютні резерви.

При цьому економічно недоцільно мати в безпосередньому товарно-грошовому обороті внутрішнього ринку, крім власної валюти, будь-які іноземні валюти. Вони тільки підірвуть сталість власних грошей. Всі валютні обміни повинні вільно здійснюватися за курсом, який складається в системі інвалютних ринків, а товари і послуги всередині країни - купуватися і продаватися тільки за власні гроші, незважаючи на те, конвертовані вони чи не конвертовані. Висока вартість грошової одиниці грунтується на конкурентоспроможній товарній масі, високій швидкості оборотності і необхідних валютних резервах. Авторитет гривні може стати незаперечним в умовах постійної збалансованості надходжень товарної і грошової мас на внутрішньому і міжнародних ринках, можливості вільного обміну на іноземну валюту, купівлі за неї будь-якого товару чи послуги.

Саме стабільну валюту з високою купівельною спроможністю, яку на перших кроках нові країни здебільшого практично не мали можливості випустити через відсутність власних золотих і і конвертованих валютних запасів, могла б випускати єдина ринкова ' система країн, інтегрованих у певний союз. Друкуванням пустих паперових грошей, які без міцного вартісного фундаменту наперед \ приречені на знецінення, на підрив економічних підвалин господарства й ринку, займатися нераціонально. Тим більше - їх випуск обходиться дорого. З такими грішми важко включатися і в широку міжнародну торгівлю, і в спільну господарську діяльність з і іноземним капіталом. Конвертована валюта – вирішальний стрижень всієї економічної трансформації, потужний стимулюючий фактор пожвавлення економіки, вступу її у фазу піднесення і збалансованості ринкових відносин. Ринкова економіка не може І функціонувати на валюті, що не має реальної вартості і довіри як виробників, так і споживачів.

Перехід до ринку зв'язаний з об'єктивною необхідністю здійснення не тільки грошової, а й цінової реформи. Поряд з лібералізацією самого процесу ціноутворення в ринковому механізмі, ціни на "базові" товари мають залишатися під регулюючим контролем держави. Їх треба приводити у відповідність з мінливою економічною ситуацією і кон'юнктурою ринкових цін, що змінюються. Інакше базові галузі індустріального і аграрного секторів швидко зачахнуть, а спекулянт ще більше на цьому буде наживатися. Внаслідок помилкової політики держави в ціновій та валютно-фінансовій сферах економіка неминуче потрапляє в "інфляційну спіраль".

Нестримне зростання цін закономірно викликає відповідну ланцюгову реакцію зростання всіх видів витрат. Спроби уряду стримати цей процес адміністративними заходами не дають успіху. При цьому посилюється утиск соціальне незахищених верств населення, які справедливо вимагають негайного введення системи індексації зростання цін і доходів, щоб не доводити справу до остаточного зубожіння. Щодо прошарку "бізнесменів" чорного ринку, то їх економічні інтереси і поведінка зводяться до збереження і дальшого загострення ринкового дефіциту, збільшення грошової наживи, причому нерідко той самий гостродефіцитний товар або грошова одиниця вводяться в подвійний і потрійний оборот, хоча це на жоден грам не збільшує його речової маси. Звідси є очевидною економічна необхідність заборони скуповування товарів за нерідко штучно заниженими держцінами і перепродажу їх утридорога. Без глибокої цінової реформи перейти до цивілізованого ринку не вдасться.

Щонайменше дивно виглядають протести проти урядових заходів щодо упорядкування державних цін, приведення їх у відповідність з кон'юнктурою ринку. Заперечуючи проти цього тому, що дійсно ущемлюються інтереси споживачів (тим більше, якщо держава не забезпечує стопроцентного відшкодування зростання цін прибавками до особистих доходів населення), ті самі "захисники народних інтересів" пропонують повсюдно вводити "вільні" договірні ціни, які, без сумніву, в умовах наявних дефіцитів виявляться в багато разів вищими від рівня цін, який регулюється державою. Постає питання, в якому разі виграє споживач: якщо ціни підвищаться меншою мірою і з компенсацією, або ж якщо і надалі зберігатиметься незмінним рівень держцін і буде введено повну лібералізацію ринкової кон'юнктури? Не треба мудрої голови, щоб зрозуміти: перший варіант безперечно соціальне захищає споживачів, а другий - служить прямим інтересам перекупників-спекулянтів.

Таким чином, введення ринкової економіки безпосередньо пов'язане з необхідністю здійснення валютно-фінансової і цінової реформ в інтересах усіх верств населення, крім протиправних елементів. Без цього неможливі стабілізація внутрішнього господарства і ринку, широкий вихід на зовнішній ринок.

Нарощування товарного виробництва

Друга вирішальна ланка ринкової економіки - збільшення виробництва товарів і послуг, поліпшення їх структури та якості, приведення у відповідність з платоспроможним споживчим попитом. Саме по собі юридичне право на підприємництво і конкуренцію, приватизацію, на які покладаються великі надії, нічого не дасть, якщо серйозно не доповнити запропоновані ринкові програми структурною переорієнтацією і якісним оновленням господарства на макро- і мікроекономічних рівнях. Зовсім безглуздо і цинічно виглядають програми, які передбачають дальше скорочення виробництва, розвал діючого виробничого потенціалу, негайне закриття неефективних виробництв без створення більш ефективних нових, тобто доведення діючого товарного господарства до повного хаосу, що призведе до непередбачуваних соціальних наслідків і злигоднів для народу.

Процеси господарської трансформації, введення нових форм власності і господарювання тільки тоді будуть прогресивними, коли вони даватимуть на ринок товарів і послуг більше, за нижчими цінами, при кращій якості і за рахунок цього приноситимуть більше госпрозрахункових і бюджетних доходів, ніж ми маємо тепер.

Багато виробництв і підприємств є низькорентабельними і збитковими внаслідок елементарної економічної неврегульованості, Придушення адміністративно-бюрократичним пресом. Їх адміністративне закриття означало б відповідне падіння випуску і без того дефіцитних товарів. Такі підприємства повинні бути розкріпачені, поставлені в рівні економічні умови з усіма іншими і залучені в систему вільної підприємницької діяльності, де вони конкуруватимуть як з високодоходними діючими, так і новонароджуваними формами господарства, що розвиватимуться. Інакше кажучи, трудові колективи цих виробництв і підприємств у ході реформи повинні дістати рівний шанс для переорієнтації. оновлення і зайняти своє гідне місце на ринку.

Швидкі прогресивні зрушення може принести розумна конверсія воєнної промисловості і диверсифікація капіталу у великих промислових об'єднаннях і підприємствах. Тим більше, що вони, як показують дослідження, мають для цього необхідний науково-технічний, трудовий і фондовий потенціал. До 50% своїх інвестицій і поточних затрат вони можуть направляти на створення у себе ж сучасних високотехнологічних виробництв, які потоково і масово випускали б товари для насичення ринкового попиту. Вивільнювані з основного виробництва робітники та ІТП можуть бути тут же на місці перепідготовлені і включені в нові виробництва. В результаті доходи і нагромадження індустріальних комплексів різко зростуть, створюючи передумови для якісного технологічного оновлення і швидких темпів прогресу основного виробництва.

Господарські системи, які виникають у ході роздержавлення, будуть високоефективними лише тоді, коли вони віддадуть свою ініціативу і підприємливість насамперед на службу швидкому і якісному оновленню виробництва на базі найновіших технологій і сучасних наукових досягнень. В іншому разі сама по собі приватизація господарства, що спирається на низькопродуктивну ручну працю, як це складалося колись у багатьох кооператорів, нічого доброго не дасть. Високоякісними товарами ринок насичено не буде. Ціни та інфляція і далі повзтимуть вгору, а очікуваний прогрес обернеться згубним регресом.

В основі ефективного ринкового господарства лежать науково-технічний прогрес, висока інтенсивність, масовість, якість і дешевизна товарів та послуг, що випускаються під ринковий попит. Конкуренція і попит рухають виробництво. В свою чергу, вдосконалюючись якісно і структурно, виробництво робить зворотний вплив на формування попиту і ступінь конкурентоспроможності. Наявна макроструктура народного господарства все ще не відповідає вимогам місткості внутрішнього ринку та потребам експортно-імпортного товарообороту.

Мало того, що багато промислових підприємств технологічно відстали від сучасних світових досягнень і майже не працюють на повну потужність, не находячи ринків збуту своєї продукції, але ж і вся їх макроструктура не збалансована. В багатьох випадках відсутні замкнені виробничі цикли відтворення. Асортимент випуску товарів вкрай обмежений і не відповідає ринковому попиту споживачів. В гострому дефіциті залишаються енергоносії, що стримує процеси оновлення і розвитку товаровиробництва сучасного світового рівня. Поряд з тим, що більшість виробничих потужностей заморожена і не діє, в Україні взагалі майже відсутні потужності по випуску багатьох дуже необхідних товарів і продуктів харчування, хоча є всі необхідні умови для їх високоефективного розвитку. Йдеться, наприклад, про промислове виробництво кінцевих продуктів картоплярства, льонарства, глибокої переробки зернових культур, продуктів тваринництва та інших виробів АПК. Припиняється виробництво промислових товарів широкого вжитку, систем радіоелектроніки, телевізорів, високоякісних комп'ютерних систем, пральних машин тощо. Структура виробництва в двосекторній моделі за п'ять років (1991-1995 рр.) погіршилася. Частка виробництва засобів виробництва (група "А") за цей період не тільки не зменшилася, а, навпаки, зросла. За оцінками в фактичних цінах 1991 р. вона становила 62,9%, а виробництво групи "Б" - 37,1%. В 1995 р. відповідно -78,3% і 21,7% . У порівнянних цінах це співвідношення змінилося відповідно з 67,1 і 32,9% до 69,2 і 30,8% . Інакше кажучи, питома вага виробництва галузей групи "А" має тенденцію до зростання, а групи "Б" - до скорочення. Імпортні промислові товари широкого вжитку майже витіснили з нашого внутрішнього ринку національне товаровиробництво, яке поступово згортається, завдаючи шкоди економіці країни. Це ж відбувається і з продуктами харчування.

В продовольчих магазинах США і Західної Європи асортимент їх за рахунок глибокої переробки сировини складає "Десятки тисяч найменувань. Тільки із зернових культур виготовляється кілька сотень видів хлібобулочних та кондитерських виробів, не враховуючи різних сортів макаронних, круп'яних, плющених, пластівчастих виробів із зерна, готових до вжитку. Сучасні молочні заводи постачають на прилавки сотні різноманітних молочних продуктів. Величезним є асортимент м'ясних товарів, виробів з овочевої та плодово-ягідної продукції промислового приготування. Все це відображає гігантський технологічний прогрес у виготовленні продуктів харчування. Харчові підприємства в розвинутих країнах світу грунтуються, як правило, на потокових безвідхідних технологіях. Устаткування виготовляється з міцних і нержавіючих матеріалів. Процеси автоматизовані, вимагають мінімальних затрат ручної праці. керуються за допомогою комп'ютерної техніки.

Ступінь насиченості територій такими підприємствами згідно з щільністю населення, шляховою мережею і джерелами сировини в кілька разів вища, ніж у нашій країні. Доставляння продукції від лану до споживача є суворо синхронізоване. Ринкова інфраструктура - високорозвинута. Діє вона чітко і безперебійно протягом усього року, щодня підтримуючи стабільну забезпеченість продовольчого ринку всіма видами продуктів харчування. Аналогічне становище і з ринком інших споживчих товарів.

Щоб вийти з економічного тупика, нам треба як мінімум удвоє наростити і якісно оновити виробничий потенціал, платоспроможну місткість та інфраструктуру споживчого ринку, тим самим прискоривши процес оборотності, темпи збільшення доходів і нагромаджень для забезпечення високоінтенсивного господарювання. Самі по собі різноманітні форми власності та приватизації господарства без радикального технологічного оновлення і приросту виробництва високоякісної товарної маси не виведуть країну з економічної кризи. Потрібні цільові програми і заходи по їх швидкій реалізації з ефективним використанням власних нагромаджень і кредитних ресурсів, включаючи іноземні, для створення спільних виробництв і розвитку ринкової інфраструктури. Особлива роль при цьому відводиться особистій підприємницькій ініціативі, економічній заінтересованості і ринковій конкуренції в боротьбі за споживачів, дешевизну, кількість, якість і різноманітність асортименту товарної маси.

Зміни результативності господарювання України в контексті загальносвітових тенденцій

Україна, як і більшість інших країн величезного Євразійського регіону на переломному етапі кінця XX століття, як вже відзначалося раніше, опинилася у складній ситуації, а точніше - в гострому кризовому стані. Хаос горбачовської "перебудови" (1985-1990 рр.) завершився економічним і політичним розвалом загнилої тоталітарної системи. На її уламках за ідеологічною допомогою з-зовні сформувалася «нова» модель переходу до системи так званої «ринкової економіки» з невизначеним ступенем її досконалості і якісних властивостей. До того ж, трансформаційні процеси розпочалися, на жаль, з неефективних методів приватизації, застосування механізму руйнівного гіперінфляційного шоку, відмови держави від регулювання соціально-економічних процесів. І це каталізувало безпрецедентний в умовах мирного періоду спад виробництва ВВП і НД, промислової і сільськогосподарської продукції, продуктів харчування і товарів широкого вжитку. Криза дев'яностих років охопила також сферу послуг, науку, освіту, культуру, охорону здоров'я тощо.

Внутрішні національні ринки, будучи не збалансованими, зреагували на ці події неадекватно. Спочатку різко загострилася їх товарна дефіцитність, створивши відповідний вакуум, в який негайно поринули іноземні конкуренти з масою своїх залежалих товарів, далеко не кращих за якістю і рівнем вартості, що не знаходять збуту на західних ринках. Ринкова лібералізація, в свою чергу, відкрила шлюзи для їх вільного проникнення на ринки постсоціалістичних країн, використовуючи здебільшого методи нездорової конкуренції - хабарництво, спекуляцію і шахрайство. Так українське товаровиробництво опинилося без власних традиційних ринків, що докорінно підірвало відтворювальні процеси.

Зовнішня торгова експансія має для будь-якої країни двоякі наслідки. З одного боку, вона примушує підприємців і державу Дбати про конкурентоздатність своїх підприємств і товарів, а з Другого, - одночасно загострює дефіцитність інвестиційних можливостей, падіння обсягів капіталовкладень, збільшуючи лаг освоєння новітніх технологій. Тим самим ініціюється відплив капіталів за кордон, посилюються інтереси до розвитку короткострокових спекулятивних оборотів, минаючи складну, досить ризиковану і економічно невизначену в наших сучасних умовах стадію виробничого кругообороту. В результаті заморожується виробниче капіталотворення. Держава перетворюється у сировинний придаток розвинених країн. Вони ще більше збагачуються на нееквівалентному товарообміні - купівлі дешевої сировини і продажу дорогих готових виробів. Механізм збіднення відсталих і залежних країн при одночасному збагаченні економічно міцних спрацьовує безвідмовно.

Розрахунок на стимулювання активізації приватного підприємництва шляхом штучної інтервенції паперових грошей, як показав наш власний досвід, призводить до прямо протилежних наслідків. Інфляційні кошти і цінні папери не тільки не викликають інтересу до високопродуктивної праці, підприємництва, оновлення і розвитку товаровиробництва, а, навпаки, гасять ці інтереси, стримуючи прогресивні зрушення. Державне управління і регулювання, яке зводиться лише до здійснення монетарної політики, штучно звужує конституційні функції держави, здійснення нею цілеспрямованої створювальної політики щодо виходу з економічної кризи, переходу в стадію нормального прогресивного розвитку.

Не може не викликати занепокоєння проблема соціальної дестабілізації. Про це яскраво свідчить суттєве падіння реальних доходів і рівня життя переважної більшості (близько 80%) населення. Воно стало гірше харчуватися, одягатися, забезпечувати себе житлом і медичним обслуговуванням, викликаючи загострення демографічної кризи. Зменшується народжуваність і збільшується смертність. Скорочується середня тривалість людського життя. Прямо протилежна тенденція у групі небувало збагатілої (переважно криміногенним шляхом) порівняно невеликої меншості ( до 7%) загальної чисельності населення. Соціальне розшарування в Україні перейшло всі припустимі норми і економічні показники оцінки результатів господарювання. Ціна ринкових, а точніше -антиринково-бартерних реформ, як і прогнозували неупереджені вчені і аналітики, виявилася занадто високою, підштовхуючи суспільство до соціальних катаклізмів.

Якщо ж врахувати, що внутрішній ринок останнім часом після певної його стабілізації знову перетворився в гостродефіцитний тепер уже не товарів, а грошей, тобто відбуваються ринкові коливання з однієї крайності в іншу, то стає зрозумілим: увійти у збалансований ринок нам швидко не вдасться. Про це свідчить також загострення кризи платежів на всіх рівнях банківсько-фінансової та господарської діяльності. Ця криза прийняла глобальний характер, штучно загальмувавши темпи нормального економічного кругообігу і господарювання. Тепер уже, з другого боку, паралізовано ринок і відтворювальний процес. Бартерні угоди, далекі від ринкових відносин, не врятовують становища. Заміна дефіциту товарів на дефіцит грошей ні на йоту не наближує нас до високоефективної ринкової економіки. Посилання на негативні впливи тіньової економіки і тіньових ринків на платіжну дисципліну і грошовий обіг, безумовно, доречні.

Проте не лише вони, а головне - відсутність належних регулюючих функцій і механізмів держави, її банківсько-фінансової, бюджетної, податкової, страхової та інших систем породили цю небувалу ринкову неврегульованість і економічний параліч. Останні й є головною причиною тінізації, загальної деформації і дестабілізації економіки, розвитку криміналізації суспільства, корупції і злочинності. Спроби державної влади взагалі не втручатися в соціально-економічні процеси нічого доброго не дають. Вони тільки підривають політичні, правові і економічні підвалини держави. Не випадково майже всі країни колишньої радянської імперії після 12 років невдалих трансформаційних процесів продовжують перебувати у стані глибокого занепаду. Прогресивні зрушення не стали для них переважаючими, що стримує не тільки національний, а й загальносвітовий прогрес. Чим більша група країн знаходиться в кризовому стані, який не компенсується економічним зростанням груп розвинутих країн і країн, що розвиваються, тим нижчими стають темпи загальносвітового розвитку.

Незважаючи на бурхливі темпи науково-технологічного і організаційно-управлінського прогресу останньої чверті XX сторіччя, розрив між бідністю і багатством збільшується. Нерівномірність розвитку між групами країн не скорочується. Величезна група відсталих країн окремих континентів вже перетворилася у сировинні придатки і знаходиться у ''борговій ямі" У порівняно невеликої купки економічно могутніх країн, які мають найвищий науково-технічний і економічний потенціал, найвищу продуктивність праці, виробничу і ринкову ефективність, залишивши далеко позаду всі інші країни - постачальники штучно здешевлених трудових та інтелектуальних ресурсів.

За даними міжнародної статистики середньорічні темпи приросту ВВП за період 1991-1995 рр. складали по всіх країнах світу 2,7%, в тому числі: по групах індустріальне розвинутих країн -1,6%, країн, що розвиваються - 5,7% ( з них країни Африки - 1,6%). країни Азії - 8,1%, а країни західної півкулі - 2,9%. Таким чином. рекордні темпи зростання забезпечили так звані "азіатські тигри" з найвищою щільністю населення, високоінтенсивним використанням трудового і сировинного потенціалу. Вони зростали втричі швидше середньосвітових і в 5 разів швидше країн індустріальне розвинутих та країн Африканського континенту. До речі, темпи економічного зростання двох останніх груп країн за ці п'ять років знизилися вдвічі проти попереднього (1986 - 1990) п'ятиріччя.

Ці групи з прямо протилежними рівнями розвитку, без сумніву, за різних причин і діючих факторів, хоча й зростали, але під дією переважно уповільнюючих факторів, загальмували відповідно темпи всього світового розвитку - з 3,6 до 2,7%. І це припадає в основному на групи індустріальне розвинутих країн, які, скоротивши інвестиційні ресурси, негативно вплинули на загальносвітовий розвиток, особливо на розвиток країн Африканського континенту. В той же час менш економічно залежні країни Азіатського континенту прискорили темп свого середньорічного зростання з 7 до 8,1% 120, ставши світовими лідерами за цим важливішим оціночним критерієм. У той же час загострення економічної кризи в Євразійському просторі колишнього СРСР, призвело до абсолютного і відносного спаду в ньому національного товаровиробництва приблизно вдвічі. І це негативно вплинуло на темпи світового прогресу.

Проте, загальновідомо, що як не важливі оціночні критерії темпів зростання ВВП, головне полягає в досягнутому рівні розвитку, виробництві обсягу і якості продукту і доходів на душу населення, ступені використання ресурсного потенціалу, його ефективності, досягнутого рівня віддачі інвестицій та поточних витрат, продуктивності праці. Економічно розвинуті країни досягли у дев'яності роки виробництва ВВП в розрахунку на душу населення від 18 до 25 тис. американських доларів (тут і далі в цінах 1990 р.). Світовим лідером у цьому залишалися СІЛА (1994 р. -23,18 тис. дол. на душу населення), але в цьому ж (1994) році на перше місце вийшла Японія - 24,89 тис. дол. ВВП на душу населення. В той же час Китай, при середньорічних темпах зростання 11,7%, досяг лише 0,48 тис. дол. ВВП на душу населення, або 2,1% рівня США, Індія відповідно 0,39 тис. дол. і 1,7%. Нігерія, при середньорічних темпах зростання 2,9%, досягла рівня 0,33 тис. дол. ВВП на душу населення, або 1,4% рівня США. Бразилія, при середньорічних темпах зростання 2,4%, мала у тому ж 1994 р. 2,99 тис. дол. на душу населення або 12,9% рівня США, а Мексика відповідно - 2,7%, 1,26 тис. дол., 5,4%. Країни аутсайдери виробляють ВВП на душу населення всього приблизно від 100 до 400 доларів і, природно, знаходяться у жалюгідному економічному стані. Вони не мають можливості гідно оплачувати працю, оновлювати і відтворювати національне товаровиробництво, очікуючи час від часу гуманітарної допомоги від групи багатих країн.

Україна, за даними національної статистики, виробила у 1996 р. номінального ВВП на суму 80,5 млрд грн. , що при 51,3 млн. чол. населення , дорівнювало надушу населення 1,57 тис. грн., або 850 ам. дол. за курсом кінця 1996 р. Проте, за даними Європейського центру макроекономічного аналізу, обсяг ВВП в номінальному обчисленні був дещо меншим - 78,1 млрд. грн. або 1,52 тис. грн. чи 830 ам. дол. на душу населення. Якщо ж врахувати те, що Євроцентр, поряд з обчисленням номінального показника, розраховує і рівень реального ВВП (з врахуванням і інфляції), то ситуація виявляється гіршою. Реальний ВВП, за цими підрахунками, складає всього 52,5 млрд. грн. , або 28,5 млрд. ам. дол. На душу населення в Україні припадає 560 ам. дол. реального ВВП, наближаючись за цим показником до групи економічно відсталих країн, хоча вона ще й не опинилася в аутсайдерах.

Кожній країні доводиться обирати, виходячи з стартових рубежів, знань і умінь результативно діяти, матеріальних і фінансових ресурсів, створювальну стратегію і тактику. Вони повинні бути спрямовані на пізнання і подолання внутрішніх суперечностей, що породжують прогресивні і регресивні тенденції. багатство і бідність, добро і зло, інтеграцію і дезинтеграцію. політичні, соціальні та національні протиріччя. Господарські і економічні успіхи досягаються лише в єдиному створювальному руслі загальнодержавної політики. В ній немає місця прагненням різних гілок влади і численних відомств здійснювати свою власну політику в корпоративних або особистих інтересах. Подібна політика здатна тільки остаточно розвалити економіку України. Питання стоїть зараз так, - або загострення політичної боротьби за владу і подальший економічний занепад, або концентрація зусиль і ресурсів на досягнення економічної стабілізації та прогресивного розвитку. Іншого не дано.

На мій погляд, необхідно негайно спрямувати всю економічну політику держави в створювальне русло, забезпечувати формування найбільш ефективних господарських структур, незалежно від форм власності і господарювання. Треба послідовно трансформувати економічну систему в напрямку структурної переорієнтації економіки під збалансованість мінливої ринкової кон'юнктури, соціальну спрямованість, випуск конкуренто- і експортоздатного національного продукту. Саме це і є фундаментальною основою створювальної ринкової діяльності. Держава на те й існує, щоб регулювати та управляти соціально-економічними процесами, банківсько-фінансовою діяльністю, бюджетною, податковою, кредитною і фінансовою політикою в загальнонаціональних інтересах зміцнення і розвитку країни.

Для цього необхідно:

а) законодавчій гілці влади закріпити, а виконавчій - забезпечити практичну реалізацію вже визначених загальнодержавних програм з пріоритетним розвитком енергетичного, агропродоволь-чого і технологічного комплексів, щоб забезпечити енергетичну, продовольчу і технологічну безпеку країни, вийти з конкурентоздатними національними товарами на внутрішні і зовнішні ринки;

б) спрямувати діяльність всієї банківсько-фінансової системи обличчям до економічної стабілізації і зростання, надійного фінансово-кредитного обслуговування не лише своїх безпосередніх клієнтів (юридичних і фізичних осіб), а й всього ринкового середовища, макро- і мікроекономічного відтворювального процесу. Без цього ніякого «економічного чуда» не відбудеться. Саме по собі проголошення вільного ринку, до того ж з торгівлею переважно іноземними товарами, нічого не відрегулює, як сподіваються на це деякі архіреформаторські романтики і архіринкові авантюристи. Тут потрібні, перш за все, активна інвестиційна та інноваційна діяльність, економічний інтерес до розвитку підприємництва не лише окремих бізнесменів, а всього українського народу в швидкому здійсненні високоефективних економічних трансформацій, базуючись на наукових принципах сучасної організації, жорсткого управління (менеджменту), самовідтворення фондів нагромадження і споживання, на всіх рівнях макро- і мікроекономіки. Інакше кажучи, економічна, банківсько-фінансова, внутрішня і зовнішня політика держави, її стратегія і тактика мають бути підпорядковані розв'язанню ефективних ринкових перетворень, переходу суспільства під надійним державним управлінням і регулюванням у новий якісний стан активного капіталотворення, розв'язання ініціативи у великому, середньому і малому бізнесі;

в) подолати штучно створену кризу платежів, яка заблокувала весь процес відтворення і економічного кругообігу. Уряд має відрегулювати співвідношення в русі таких найважливіших макроекономічних показників, як обсяги і структура ВВП з обсягом і структурою грошей і цінних паперів в економічному кругообігу. Це одна з першочергових функцій держави, без чого взагалі неможлива економічна стабілізація. Саме цією проблемою особливо ретельно займаються уряди і банківські структури економічно розвинутих країн світу. Оптимальна монетаризація ВВП - одна з вирішальних умов стабілізації ринкової кон'юнктури. Вибухове зростання дебіторської і кредиторської заборгованості є ознакою прояву економічної неврегульованості, дестабілізації і паралічу виробничих інтересів, стимулів до високопродуктивної праці і підприємництва. Неврегульованість обігу грошей і цінних паперів з товарним обігом є також ознакою економічної некомпетентності владних структур, що відповідають за механізм економічного регулювання;

г) налагодити постійну акумуляцію інноваційних ресурсів з усіх джерел їх надходження (внутрішніх і зовнішніх), при законодавчому введенні жорсткого порядку їх використання тільки за призначенням - на розробку і реалізацію відповідних інвестиційних програм і проектів в строки, обумовлені бізнес-планами з проектною окупністю інвестицій та поточних експлуатаційних витрат кожним господарем-підприємцем. Немає ніяких інших методів структурної трасформації економіки, крім чіткої системи організації і управління інвестиційними та інноваційними процесами. Починаються вони з фаз наукового пошуку, технологічного і економічного обгрунтування, проектування за критерієм вибору перспективних конкурентоздатних технологій, при одночасному забезпеченні проектів відповідними фінансовими і матеріальними ресурсами для спорудження нових, або модернізації діючих об'єктів та введення їх в експлуатацію. Цю загальновідому схему інвестиційної та інноваційної діяльності необхідно вкладати в жорсткий часовий графік організації і контролю виконання, завершуючи його оцінкою кінцевої результативності. Саме до цього й зводиться процес ефективних економічних перетворень. Він супроводжується обов'язковим маркетинговим прогнозуванням і моніторингом ринкової кон'юнктури з відповідною корекцією дій регулюючого механізму в напрямку спрямування підприємництва в прогресивне русло структурних і якісних зрушень, досягнення збалансованості ринкових пропозицій з платоспроможним споживчим попитом;

д) ввести принципово нову концепцію і правові основи формування і регулювання доходів і витрат державного, регіональних і місцевих бюджетів, заклавши в їх основу баланс економічних інтересів загальнодержавних, регіональних і місцевих, ефективного економічного управління і ринкового регулювання, виходячи з відповідної ієрархії інтересів і потреб. Не менш важливе значення має подолання економічної анархії, під виглядом демократизації суспільного життя, в формуванні і використанні доходів держави, з одного боку, з такими її важливішими сферами як державне управління, наука, освіта, охорона здоров'я, культура, оборона країни тощо, а з другого, - формування доходів підприємницьких структур, які б забезпечували нормальний процес відтворення. Крім того, треба більш обгрунтовано вирішити питання про формування фондів соціального утримання. Все це органічно пов'язане з темпами і обсягами економічного зростання, результативністю експортно-імпортної діяльності, участю всіх без винятку суб'єктів господарювання і бізнесу в економічному зміцненні держави і розвитку ефективного товаровиробництва.

Саме тому поділ у формуванні фондів нагромадження і споживання між державою і підприємцями має бути оптимальним, забезпечуючи максимальний простір для самовідтворювальних і обігових процесів на мікро- і макрорівнях. Вирішальні стимулюючі функції виконують при цьому політика цін і заробітної плати, реальних доходів громадян, платоспроможність споживачів, що формують місткість ринків. Вони повинні бути достатньо високими, щоб підштовхувати відтворювальну активність, прагнення людей працювати високопродуктивне і високоякісно. Ніякі інші заходи не зможуть замінити дію цього каталізуючого фактора економічного зростання. Низькі рівні оплати праці і місткості ринків паралізують товаровиробництво. Другим вирішальним фактором, як уже відзначалося, виступають інвестиційні нагромадження і використання їх за призначенням на технологічне і організаційне оновлення та відтворювальні процеси. Вся система державних, господарських і ринкових регуляторів, особливо в фазах виходу економіки з кризи, її стабілізації, пожвавлення і зростання повинна забезпечувати вирішення цієї головної проблеми - стимулювання і нагромадження, як основи прогресивних зрушень.

Книга: Економічні трансформації на прикінці 20-го сторіччя - Лукінов

ЗМІСТ

1. Економічні трансформації на прикінці 20-го сторіччя - Лукінов
2. Частина І. Методологічні і політичні аспекти економічної трансформації
3. Розділ 2. Трансформації в контексті світового розвитку
4. Частина II. Механізм регулювання і структурна трансформація Розділ 3. Ринкові реформи і регулюючі механізми
5. Частина III. Регіональні та міжнародні аспекти економічної політики Розділ 7. Соціальна переорієнтація економіки перехідного періоду з відносинами внутрішніх і зовнішніх ринків
6. Післямова

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate