Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Такими грандіозними труднощами могла б пишатися будь-яка нація! / Олександр Перлюк

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Роберт Льюїс Стівенсон Корабельна катастрофа Переклад Валерія Бойченка


РОЗДІЛ III, ЯКИЙ ЗНАЙОМИТЬ ІЗ МІСТЕРОМ ПІНКЕРТОНОМ

Юнак, як я вже сказав, був на кілька років старший від мене. Він мав гарну статуру, дуже рухливе обличчя, приємні манери, а його сірі очі були по-пташиному зіркі.

- Вибачте, можна сказати вам кілька слів? - звернувся я до нього.

- Дорогий сер,- відповів він,- я не знаю, про що буде ваша мова, але готовий вислухати й сотню ваших слів.

- Ви щойно супроводили молоду леді, до якої я вчора зовсім незумисно виявив неввічливість. Звернутися безпосередньо до неї означало б поставити її знову в незручне становище, а тому я радий можливості вибачитися перед її другом, а можливо, її родинним захисником.

- Ви мій співвітчизник! - вигукнув юнак.- Доказ - ваша ґречність у ставленні до цієї дівчини. Вона заслуговує найвищої поваги. Мене познайомили з нею вчора ввечері за чаєм у товаристві моїх друзів, і, зустрівшись з нею сьогодні, я, звісно, запропонував нести її палітру. Мій дорогий сер, чи можете ви назвати ваше ім'я?

Я був дуже розчарований, почувши, що він зовсім чужий моїй юній леді; ще хвилину тому прагнучи знайомства, я тепер ладен був піти геть. Та водночас щось в очах незнайомця вабило мене.

- Мене звати,- сказав я,- Лауден Додд. Я приїхав з Маскегону вчитися ліплення.

- Ліплення? - перепитав він так, наче щойно відкрив це слово.- А мене звати Джеме Пінкертон. Дуже радий нагоді познайомитися з вами.

- Пінкертон? - і собі здивувався я.- Чи не той самий Пінкертон-Трощитель Стільців?

Він підтвердив мій здогад задоволеним хлоп'ячим сміхом; та й справді - будь-хто з мешканців Латинського кварталу міг би пишатися таким прізвиськом.

Щоб пояснити, звідки взялося це прізвисько, мені доведеться заглибитись в історію звичаїв нашого дев'ятнадцятого століття - такий відступ вельми цікавий і сам по собі. В деяких художніх студіях досить по-варварськи й непристойно насміхалися з новачків. Але дві події, що стались одна за одною, сприяли пом'якшенню диких звичаїв, і, як це часто буває, завдяки тому, що в хід були пущені саме варварські способи. Перша подія трапилась тоді, коли поміж нас з'явився новачок із Вірменії. Він був невисокий на зріст, на голові носив феску, а в кишені [36] (чого ніхто не помітив) - кинджал. Жарти почалися, як звичайно, але -певно через ту феску - завзятіше. Він терпів їх мовчки, а це ще більше під'юджувало насмішників-студентів. Та коли хтось із них дозволив собі справді непростиму брутальність, новачок вихопив кинджала і встромив кривдникові в бік. Радий повідомити, що тому джентльменові довелось пролежати кілька місяців у ліжку.

Другій події Пінкертон завдячує своїм прізвиськом. Якось у переповненій майстерні студенти випробовували вельми жорстокими та брудними витівками переляканого новачка. Раптом високий блідий юнак вигукнув: «Гей, англійці й американці, прикриємо цю лавочку!» Англосакси жорстокі, але не люблять паскудства, і цей заклик одностайно підтримали. Студенти - англійці й американці - схопили свої стільці, й за мить жартівники вмилися кров'ю, французи відкотилися до дверей, і ошелешену жертву звільнили від наруги. У цім бою англійці й американці укрили себе славою, але я пишаюсь тим, що призвідником був американець, притому - палкий патріот; саме його пізніше на виставі «L'Oncle Sam» (1) доводилось не раз відтісняти в глибину ложі, бо він раз у раз вигукував: «О моя вітчизно, моя вітчизно!» А ще один американець (мій новий знайомий Пінкертон) найбільше відзначився в тій битві. В його руках ущент розтрощився стілець, і найгрізніщий з супротивників відлетів убік і прорвав спиною полотно з зображенням, як ми казали, «свідомо оголеної натури». Розповідали, що той вояка так і вискочив на бульвар у розідраній полотнині.

Легко уявити, скільки розмов викликала ця подія в Латинському кварталі і як я радів зустрічі з моїм славетним співвітчизником. Того ж ранку я мав нагоду особисто познайомитись з його донкіхотськими нахилами. Коли ми проминали майстерню одного молодого французького художника, чиї картини я давно вже обіцяв подивитись, я запросив Пінкертона (як це заведено в Латинському кварталі) зайти до нього разом зі мною. В ті часи серед моїх товаришів траплялися вельми неприємні особи. Паризькі художники-майстри завжди викликали в мене захоплення й повагу; що ж до студентської маси, то чимало початківців майже не мали хисту до живопису, і я не раз дивувався, звідки беруться справжні майстри і куди діваються студенти-нездари. Схожа таємниця огортає й середні ланки медичної освіти і, мабуть, не раз спантеличувала й неспостережливих людей. В усякому разі, той суб'єкт, до якого я завів Пінкертона, був один з наймерзенніших п'яниць кварталу. Він запропонував нам помилуватись велетенським зображенням святого Стефана; мученик борсався в калюжі крові на дні висохлої водойми, а натовп іудеїв у жовтих, зелених та блакитних шатах кидав в нього,- зважаючи на зображення,- здобними булками. Поки ми озирали це творіння, господар майстерні пригощав нас оповіддю про епізод із власної біографії, який саме тоді був у нього на язиці і в якому, на його думку, він грав досить героїчну роль. Я належу до тих американців-космополітів, які сприймають світ (і на батьківщині, й за кордоном) таким, який він є, і вважають за краще лишатися глядачами; та навіть я слухав ту історію, майже не приховуючи огиди. Зненацька я відчув, що мене розпачливо смикають за рукав.

(1) Дядько Сем (франц.) Дядько Сем став фольклорним символом Сполучених Штатів Америки. [37]

- І він каже, що спустив її сходами? - уточнив Пінкертон, зблідлий, як святий Стефан(1).

- Так,- відповів я.- Свою натурницю, яка йому набридла. А потім кидав у неї камінням. Мабуть, саме це підказало йому сюжет картини. Та він навів дуже непереконливе виправдання: вона годилася йому в матері.

Пінкертон чи то застогнав, чи то схлипнув.

- Скажіть йому,- мовив він, задихаючись,- бо я не розмовляю французькою, хоч дещо розумію... Скажіть йому, що я зараз прокомпостую йому голову.

- Прошу вас, стримайтесь! - вихопилось у мене.- У них тут свої порядки!

І я спробував вивести Пінкертона з майстерні.

- Ні, спершу скажіть, щoб ми про нього думаємо,- заперечив він.- Врешті, я сам скажу, щoб про нього думає чесний американець.

- Краще це зроблю я,- заперечив я, виштовхуючи

Пінкертона за двері.

- Que ce qui a?(2)-спитав студент.

- Monsieur se sent mal au coeur d'avoir trop regarder votre cioute(3),- відповів я, намагаючись не втратити гідності, і подався вслід за Пінкертоном.

(1) Згідно з легендою, святого Стефана побили камінням за його відданість християнській вірі.

(2) - Що це з ним? {Франц.)

(3) -Він надто довго дивився на вашу мазанину, і його замлоїло (франц.). [ 38]

__ Що ви йому сказали? - спитав той.

- Єдине, що могло його вколоти,- відповів я. Після тієї сцени, після безцеремонності, з якою я ви

штовхав мого нового знайомого за двері, після того, як сам вислизнув слідом за ним, мені лишалося запросити його пообідати зі мною. Я забув назву ресторану, куди я завів його; пам'ятаю лише, що ресторан був десь побіля Люксембурзького палацу; через хвилину ми вже сиділи за столом один проти одного і, за звичаєм юності, викопували з свого минулого характерні події, як це роблять тер'єри, полюючи на кроликів.

Батьки Пінкертона поїхали з доброї старої Англії, де, як я зрозумів, він і народився, але він про це не сказав. Чи то він сам утік з дому, чи його вигнав батько, я не допитувався, але вже в дванадцять років він не мав ні рідних, ні даху над головою. Мандрівний фотограф підібрав його, мов опалий глід, при дорозі в Нью-Джерсі. Меткий хлопчак сподобався йому, і він узяв його в мандри, навчив усього, що вмів сам - себто робити фотокартки і сумніватися в святому письмі,- а потім помер у придорожній канаві десь в Огайо.

- Він був чудовою людиною! - мовив Пінкертон.- Бачили б ви його, містере Додд! Він був величний і благовидний, як патріарх.

Після смерті свого покровителя хлопець успадкував фотографічне обладнання і продовжив діло.

- Таке життя було мені до душі, містере Додд! - вів далі Пінкертон.- Я побував в усіх мальовничих куточках розкішного континенту, спадкоємцями якого ми з вами народились. Побачили б ви мою колекцію фотокарток! Шкода, що вона не зі мною! Я робив знімки для себе, на пам'ять, на них зафіксовані і найвеличніші, й найчарівливіші явища природи.

Мандруючи Західними Штатами та іншими територіями і займаючись фотографією, він читав усі книжки, які траплялися йому,-гарні, погані й такі собі, читав книжки прості й незрозумілі, починаючи з романів Сільвейнуса Кобба й кінчаючи «Началами» Евкліда, причому, на превеликий подив, і того, й того автора він прочитав однаково уважно. Обдарований дивовижною спостережливістю и чудовою пам'яттю підліток вбирав у себе відомості про люд, промисловість, природу, він накопичував У своїй голові силу-силенну розкішних правдоподібних нісенітниць, які приймав за щиру правду і знання яких вважав обов'язковим для кожного справжнього американця. [39] Бути чесним, бути патріотом й однаково рвійно загрібати культуру та гроші - такі були його життєві принципи. Згодом я не раз питав його, навіщо йому все це. «Щоб створити наш національний тип! - гаряче заявив Пінкертон.- Це наш загальний обов'язок, ми всі маємо творити американський тип! Лаудене, в ньому - єдина надія людства. Якщо й ми зазнаємо невдачі, як усі оті старі феодальні монархії, що ж залишиться?»

Фотографічна справа не задовольняла його честолюбних прагнень - її неможливо було розширити, пояснив він, в ній не відчувалося духу сучасності, і трапилось так, що він узявся за спекуляцію залізничними квитками. Я не зовсім зрозумів, як він здійснював операції, але суть їх полягала в тому, щоб позбавити залізницю частини її прибутків.

- Яз головою поринув у цю справу,- розповідав Пінкертон.- Я недоїдав і недосипав, і навіть найдосвідченіші мої колеги визнали, що я засвоїв усі тонкощі справи протягом місяця, а протягом року ще й революціонізував її. Вона надзвичайно захоплююча! Це дуже цікаво: вибрати в натовпі клієнта, за хвилину осягнути його вдачу та звички, вискочити з контори й ошелешити його, запропонувавши квитка до того самого місця, куди йому конче треба дістатись. Навряд чи на всьому континенті знайшовся б спекулянт, який зазнав менше невдач, аніж я. Але для мене це ремесло було тільки щаблем. Я заощаджував кожен долар, я думав про майбутнє. Я знав, чого прагнув: багатства, освіти, пишного особняка, розумної й культурної дружини. Так, так, містере Додд,- тут він підвищив голос,- кожен мужчина повинен знайти собі дружину, духовно вищу за нього. Інакше це буде не єднання душ, а лише поступка власній хтивості. Така моя думка... Я робив заощадження, і чималі! Але не кожний - так, так, далеко не кожний! - насмілився б зробити те, що зробив я: прикрити дуже прибуткове агентство в Сент-Джо, де я гріб долари лопатою, і самотою, без друзів, не знаючи ні слова по-французьки, приїхати сюди, щоб витратити свій капітал на опанування мистецтвом.

- Це була давня мрія,- спитав я,- чи миттєва примха?

- Ні те, ні те, містере Додд. В ті часи, коли я був мандрівним фотографом, я, звісно, навчився розуміти велич і красу творінь нашого Всевишнього. Та річ не в тім. Я просто спитав себе: що зараз найпотрібніше моєму століттю і моїй країні? Якомога більше культури та [40] мистецтва, відповів я. І ось, вибравши найкраще місце, де можна здобути необхідні знання, я зібрав гроші й приїхав сюди - добувати ці знання.

Слухаючи Пінкертонову оповідь, я відчував і захоплення, і сором. У нього в мізинці було більше енергії, ніж у всьому моєму тілі. Він був по зав'язку напханий всілякими чеснотами, він випромінював бережливість і сміливість, і якщо його мистецьке покликання здавалось дещо нечесним (принаймні людині з моїми вимогами), то в будь-якому випадку важко було передбачити, чого може досягти людина, сповнена такого завзяття, обдарована такою душевною й фізичною силою. Тому, коли Пінкертон запросив мене подивитись його твори (один із звичних способів поширення дружби в Латинському кварталі), я пішов із ним, сповнений цікавості й надій.

З ощадливості він наймав мансарду в багатоповерховому будинку біля обсерваторії; це була кімнатчина, де за меблі правили його власні валізи, а на стінах замість шпалер висіли його власні неймовірно бездарні етюди. Я ніколи не вмів з легким серцем казати людям прикрі речі, та все ж є предмет, щодо якого я нездатен лестити, не червоніючи,- це мистецтво і все, пов'язане з ним; тут моя щирість справді римська. Двічі я повільно й мовчки пройшовся вздовж стін, вишукуючи хоч якусь іскрину таланту, а Пінкертон ступав за мною, нишком намагаючись вичитати на моєму обличчі вирок; хвилюючись, він знімав кожен етюд, щоб я міг краще його роздивитись, і після того, як я мовчки оцінював його, широким жестом, повним відчаю, відкидав його. Коли я обійшов кімнату вдруге, ми обоє були глибоко засмучені.

- Ех,- зітхнув Пінкертон, порушуючи тривалу мовчанку,- ви можете нічого не казати...

- Ви хочете, щоб я був щирий із вами? На мою думку, ви просто марнуєте час,- сказав я.

- Ви не бачите в мене мистецького хисту? - спитав він, розгублено позираючи на мене.- Навіть ось у цім натюрморті з динею? Одному з моїх товаришів він сподобався...

Я ще раз дуже уважно розглянув диню, а потім знову похитав головою.

- Мені дуже жаль, Пінкертоне,- мовив я,- але я не можу порадити вам займатися живописом.

Мені здалося, що тієї ж миті він знову сповнився мужності, відштовхнувшись від розчарування, наче гумовий.

- Ну,- рішуче мовив він,- чесно кажучи, ви не [42] здивували мене. Але я продовжу навчання й віддам йому всі свої сили. Не думайте, що я марную час. Адже це все культура, і вона допоможе мені поширити сферу моєї діяльності, коли я повернусь на батьківщину. Можливо, я добуду місце в якомусь ілюстрованому журналі, а на крайній випадок я стану торговцем картинами,- додав він простодушно, хоча від такого жахливого припущення міг, здавалось, розпастися на порох весь Латинський квартал,- Адже все це життєвий досвід,- вів далі Шнкертон- а, на мою думку, люди схильні недооцінювати досвід і як прибуткову статтю, і як вигідне розміщення капіталу. Ну, то все одно. Тепер із цим покінчено. Однак, щоб сказати те, що ви сказали, треба мати мужність, і я ніколи цього не забуду. Ось вам моя рука, містере Додд. Я не рівня вам і по культурі, й по таланту...

- Ну, це лише ваші гадки,- перепинив я його.- Я бачив ваші роботи, але ви ще не бачили моїх.

- Ай справді! - вигукнув Пінкертон.- То ходім подивимось негайно. Хоч я певен - мені до вас далеко. Я це відчуваю.

Правду кажучи, мені не дуже хотілося вести його в мою майстерню. Гарні чи недосконалі були мої роботи - вони незмірно переважали його творіння. Але впевненість уже повернулась до нього. І я лише дивувався, слухаючи його веселу балачку про нові прожекти. І я врешті збагнув, в чому суть: переді мною був не художник, який зрозумів, що він не має хисту, а просто ділок, який довідався (можливо, надто несподівано), що одна його операція з двадцяти - невдала.

Власне, уже тоді (хоч я цього не міг і запідозрити) Пінкертон шукав розради в іншої музи і тішив себе надією, що віддячить мені за відвертість, зміцнить нашу дружбу і (за одним заходом) доведе мені свою талановитість. Уже по дорозі в майстерню", коли я розповідав про себе, вів виймав блокнота і щось нашвидку записував. Коли ми зайшли до мене, він знову вийняв олівця, притис його до вуст і обвів незатишну кімнату пильним поглядом.

- Ви хочете зробити шкір моєї майстерні? - не втримався я, знімаючи полотнину з «Генія штату Маскегон».

- Е, це моя таємниця,-відповів він.-Не звертайте уваги. І миша може допомогти левові.

Він обійшов статую, і я пояснив йому свій задум. Маскегон а зобразив у вигляді юної - зовсім іще юної - матері, дещо індіанського типу; на колінах вона тримала крилате дитя, яке символізувало майбутній злет нашого штату; [43] сиділа ж вона на купі уламків грецьких, римських та готичних скульптур, нагадуючи про ті країни, з яких ми виводимо свою генеалогію.

- І ви задоволені, містере Додд? - спитав Пінкертон, коли я скінчив говорити.

- Ну,- відповів я,- хлопці вважають, що ця жінка для ловеласа-початківця досить гарна. Як по правді, я й сам тієї ж думки... Ось із цього місця статуя постає в найвигіднішому ракурсі... Так, мені здається - у ній щось є, проте я маю намір ліпити ще краще.

- О, саме так! - вигукнув Пінкертон.- Це дуже гарно мовлено! - і він щось надряпав у блокноті.

- Що з вами? - занепокоєно спитав я.- Це ж звичайнісінький англійський вислів.

- А це ще краще! - засміявся Пінкертон.- Геній не усвідомлює власної геніальності! О боже, це ж слово в слово те, що треба!

І він знову щось надряпав.

- Якщо ви збираєтесь отак лестити мені,- мовив я,- то з розвагами покінчено.- І я замірився накинути на «Генія» полотнину.

- Не треба,- попросив Пінкертон.- Зачекайте! Ще кілька слів. Скажіть, що вам найбільше подобається в цій статуї?

- Було б краще, якби ви самі це сказали,- відповів я.

- Біда в тому,- заперечив він,- що я ніколи не займався скульптурою, хоча, звісно, не раз милувався нею, як кожна людина. Тож, будь ласка, поясніть мені подружньому, що вам у ній подобається, до чого ви прагнули і чим вона цінна. Це буде корисно для мене.

- Ну гаразд. В скульптурі першорядну роль грає маса. Адже вона, врешті, є різновидом архітектури,- почав я і прочитав справжню лекцію про цей вид мистецтва, беручи за ілюстрацію свій власний шедевр,- лекцію, яку я, з вашого дозволу (чи й без нього) випущу цілком і повністю. Пінкертон виявив надзвичайну зацікавленість, ставив питання, що виказували і неосвіченість, і практичну проникливість; водночас він безперестану нотував у записнику. Те, що мої висловлювання записувались, наче лекція відомого професора, надихало мене; а що я жодного разу не мав іще справи з пресою, то навіть не підозрював, що записуються вони геть спотвореними. З тієї ж причини (хоч американцеві це може здатися неймовірним) мені й на думку не спало, що вони будуть щедро приправлені дешевенькими плітками, а я сам і мої твори будуть [44] перетворені на фарш, аби задовольнити смаки читачів якоїсь недільної газети.

Я замовк, коли вечірні сутінки вже вкутали «Генія». Але розлучився я з новим другом лише після того, як ми домовились зустрітися наступного дня.

Мій співвітчизник сподобався мені відразу, і потім він так само цікавив, розважав і чарував мене. Я не буду розповідати про його вади, і не лише тому, що ті вади постали з його виховання, і неважко зрозуміти, що він леліяв і поглиблював їх, маючи за чесноти. Але не можу заперечити, що був він вельми неспокійним другом, і мої хвилювання почались незабаром.

Десь через два тижні після нашої першої зустрічі я відкрив таємницю записника. Мій люб'язний Пінкертон, як виявилось, надсилав кореспонденції до однієї з газет американського Заходу і черговий допис присвятив моїй особі. Я сказав, що він не мав права це робити, не спитавши мого дозволу.

- О, я так і знав! - вигукнув Пінкертон.- Я так і думав, що ви не зрозуміли, в чому справа, але мені все не вірилось - адже який це був би успіх!

- Друже мій, ви мали обов'язково попередити мене! - заперечив я.

- Звісно, так заведено, але ж ми друзі, і я затіяв усе для того, щоб прислужитися вам. Я хотів зробити сюрприз; я хотів, аби ви, як лорд Байрон, одного чудового ранку прокинулись і довідалися, що про вас пишуть усі газети! Погодьтесь, що такий задум - цілком природний. Адже пощо похвалятися ще не зробленою послугою...

- О боже мій! Та звідки ви взяли, що це для мене послуга?! - вигукнув я.

Він засмутився.

. - Ви вважаєте, що я дозволив собі надмірну вільність,- сказав він.- Тепер усе ясно. Краще б уже я обрубав собі руки! Я забрав би допис назад, але тепер уже пізно. Либонь, він уже друкується. А я ж писав його з такою гордістю і втіхою!

Тепер я думав лише про те, як утішити його.

- Ну, не варто корити себе,- сказав я.- Розумію, що ви хотіли зробити мені приємність, тож, я певен, допис ваш досить тактовний і кваліфікований. Тому не сумнівайтесь! - зрадів Пінкертон.- і яка газета! Бездоганна, блискуча, першокласна - «Сандіеральд» у місті Сент-Джо! Цю серію кореспонденцій придумав я сам: зайшов до редактора, виклав свій задум. [45]

Редактора заполонила новизна ідеї, і я вийшов з кабінету з угодою в кишені. Свою першу паризьку кореспонденцію я написав того ж вечора, ще в Сент-Джо. Редактор лише поглянув на заголовок і мовив: «Саме ви нам потрібні!» Цей опис літературного жанру, в якому я мав уперше фігурувати, мене анітрохи не заспокоїв, але я промовчав і став терпляче очікувати. І якось мені прислали газету, на якій стояло: «З привітом від Д. П.» Не без страху розгорнувши її, між звітом про змагання з боротьби та гумористичним дописом про манікюр (подумати тільки - що смішне можна написати про манікюр?!) я знайшов півтори колонки, що увічнювали мою особу і мою бідолашну статую. Як і редактор, що колись узяв до рук першу Пінкертонову кореспонденцію, я лише кинув погляд на заголовок і відчув дещо більше, аніж задоволення ще одне пікантне інтерв'ю Пінкертона паризькі художники величний маскегонськии каштоліи

Син мільйонера Додда -

патріот і скульптор. Він має намір ліпити ще краще!»

В тексті під заголовком мені впали в око вбивчі вислови: дещо тілиста фігура», ясна інтелектуальна усмішка», геній, який не усвідомлює власної геніальності»... Скажіть, містере Додд,- провадив репортер,- а що ви думаєте про власне американський скульптурний стиль? » Так, це питання мені ставили, і на це питання я - ох! - таки відповів; далі й наводилась відповідь або, точніше, якесь химерне кришиво з моєї відповіді, що виставляло мене на вселюдську ганьбу. Я дякував богові, що мої товариші, студенти-французи, не знають англійської мови, та коли я згадав про англійців - про Майнера, приміром, про братів Стеннісів,- то ладен був побити Пінкертона.

Щоб менше думати (коли це взагалі можливо) про неждане лихо, я розкрив батькового листа, який прийшов одночасно. У конверт була вкладена газетна вирізка, і мені в око знову впали вислови: син мільйонера Додда», дещо тілиста фігура» і все інше ганебне безглуздя. Мене зацікавило, що ж подумав про все це батько, і я почав читати листа: Дорогий мій хлопчику, надсилаю тобі вирізку з досить поважної газети, що видається у Сент-Джозефі. я дуже зрадів, прочитавши цей допис: нарешті [46] ти починаєш вибиватися в перші ряди, і я не можу не дякувати богові, усвідомлюючи, що небагатьом юнакам твого віку випадало зайняти майже дві газетні колонки. О, якби твоя мати стояла зараз поруч, читаючи допис через моє плече! Та будемо тішитись надією, що вона поділяє мою радість на небесах. Звісно, я послав газету твоєму дядькові й дідусеві в Едінбург, тож цю вирізку можеш зберегти собі на пам'ять. Цей Джім Пінкертон, мабуть, дуже корисний знайомий і, безперечно, дуже талановитий; а бути в товариських стосунках з журналістами- це завжди чудово».

Вважаю вельми похвальним для себе, що, ледве дочитавши ці слова, зворушливі в своїй щирості, я перестав гніватись на Пінкертона і відчув до нього вдячність. За все своє життя, виключаючи, можливо, лише факт мого народження, я не приніс батькові більшої радості, ніж та, яку він відчув, читаючи допис у «Санді Геральд». Отож яке безглузде було моє обурення! Адже мені вперше пощастило, ціною всього кількох хвилин сорому, хоч цим оплатити батькові свій вічний борг.

Зустрівшись з Пінкертоном, я був дуже чемний. Мій батько щасливий і вважав, що кореспонденція написана дуже розумно, сказав я йому; проте, як на мене, то краще не привертати уваги публіки: її мають цікавити не особа художника, а лише його твори; тому, хоча допис і дуже тактовний, я прошу його ніколи більше цього не робити.

- Отак,- мовив Пінкертон,- я вас образив. Та не треба мене втішати, Лаудене. Мені бракує талановитості, і цьому вже не зарадиш.

І він сів, обхопивши голову руками.

- Розумієте, в дитинстві я не мав ніяких можливостей,- додав він.

- Не треба так, милий друже,- сказав я.- Просто наступного разу, коли ви забажаєте зробити мені послугу, напишіть про мою творчість, не згадуючи про мою нещасну особу. І ніколи не записуйте моїх безпорадних висловлювань. А головне,- додав я, мимоволі здригнувшись,- не пишіть, як я все це сказав! Ось, наприклад: З гордою, радісною усмішкою...» Кого цікавить, усміхався я чи ні?

А ось тут ви, Лаудене, помиляєтесь! - перепинив мене Пінкертон.- Саме це й подобається читачам, саме Цим допис і цікавий, в цьому його літературна вартісність. Я ж відтворюю перед читачами всю сцену, я даю [47] можливість найбіднішому громадянинові отримати від нашої розмови таку ж утіху, якої зазнав сам. Ви лише уявіть, що означало б для мене, коли я був мандрівним фотографом, прочитати півтори колонки дійсно культурної розмови: художник у своїй закордонній майстерні міркує про мистецтво, я його бачу, я оглядаю його студію, Я дізнаюсь, щoб він їв за сніданком; а потім, пережовуючи консервовані боби десь на березі струмка, я кажу собі: «Якщо все буде гаразд, рано чи пізно такого ж досягну і я. Таж я ніби в рай зазирнув би, Лаудене!

-Ну, якщо це може принести таку радість,- погодився я- потерпілим не варто нарікати. Тільки тепер хай уже читачів порадує хтось інший.

Між мною і Пінкертоном зав'язалася справжня дружба. Якщо я хоч трохи розумію людську вдачу («якщо» - тут не просто мовний засіб, бо означає щирий сумнів), то можу сміливо твердити: ніякі взаємні послуги, ніякі дереборені вкупі труднощі не зміцнили б нашої дружби так, як ця сварка, котру нам пощастило загасити, хоча вона відкрила суттєву різницю наших смаків і освіти.

Книга: Роберт Льюїс Стівенсон Корабельна катастрофа Переклад Валерія Бойченка

ЗМІСТ

1. Роберт Льюїс Стівенсон Корабельна катастрофа Переклад Валерія Бойченка
2. СПОВІДЬ ЛАУДЕНА РОЗДІЛ І ВСЕБІЧНА...
3. РОЗДІЛ II РУССІЛЬЙОНСЬКЕ ВИНО Батьки моєї матері були...
4. РОЗДІЛ III, ЯКИЙ ЗНАЙОМИТЬ ІЗ МІСТЕРОМ ПІНКЕРТОНОМ Юнак,...
5. РОЗДІЛ IV, У ЯКОМУ Я ПІЗНАЮ ЗЛИГОДНІ ДОЛІ Чи то внаслідок...
6. РОЗДІЛ V МОЇ ПОНЕВІРЯННЯ В ПАРИЖІ Нема такого місця на...
7. РОЗДІЛ VI, У ЯКОМУ Я ВИРУШАЮ НА ДАЛЕКИЙ ЗАХІД Наступного...
8. РОЗДІЛ VII СПРАВИ ЙДУТЬ НА ПОВНИЙ ХІД Хімічний склад їжі...
9. РОЗДІЛ VIII ЛЮДИ ПРИПОРТОВИХ КВАРТАЛІВ Дуже багатьом...
10. РОЗДІЛ IX КАТАСТРОФА «ЛЕТЮЧОГО ШКВАЛУ» Наступного ранку,...
11. РОЗДІЛ X, У ЯКОМУ КОМАНДА ЗНИКАЄ НЕВІДОМО КУДИ Виходячи з...
12. РОЗДІЛ XI, У ЯКОМУ МИ З ДЖІМОМ РОЗЛУЧАЄМОСЬ Я відчував...
13. РОЗДІЛ XII «НОРА КРЕЙН» Приємно згадувати спокійну...
14. РОЗДІЛ ХІІІ ОСТРІВ І РОЗБИТИЙ БРИГ Радість охопила всіх....
15. РОЗДІЛ XIV КАЮТА «ЛЕТЮЧОГО ШКВАЛУ» Наступного дня, коли...
16. РОЗДІЛ XV ВАНТАЖ «ЛЕТЮЧОГО ШКВАЛУ» В роки юності я був...
17. РОЗДІЛ XVI, У ЯКОМУ Я СТАЮ КОНТРАБАНДИСТОМ, А КАПІТАН...
18. РОЗДІЛ XVII ВІДОМОСТІ З ВІЙСЬКОВОГО КОРАБЛЯ Наступного...
19. РОЗДІЛ XVIII ПЕРЕХРЕСНИЙ ДОПИТ ТА УХИЛЬНІ ВІДПОВІДІ Вище...
20. РОЗДІЛ XIX ПОДОРОЖІ З КРУТІЄМ БЕЛЛЕРСОМ На цьому...
21. РОЗДІЛ XX СТОЛБРІДЖ-ЛЕ-КАРТЬЮ Коли я прокинувся,...
22. РОЗДІЛ XXI ВІЧ-НА-ВІЧ І ось, неждано-негадано, я - в...
23. РОЗДІЛ XXII УТРИМАНЕЦЬ Сінглтон Картью, Норрісів батько,...
24. РОЗДІЛ XXIII ПОСАГ «БАГАТОЇ НАРЕЧЕНОЇ» Вранці двадцять...
25. РОЗДІЛ XXIV СУВОРА УМОВА Судно, яке уздріли наші жертви...
26. РОЗДІЛ XXV КЕПСЬКЕ СТАНОВИЩЕ Ледь заясніло на сході,...
27. ЕПІЛОГ Присвячується Віллові Лоу Любий...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate