Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Льюїс Стівенсон Корабельна катастрофа Переклад Валерія Бойченка
РОЗДІЛ XVIII ПЕРЕХРЕСНИЙ ДОПИТ ТА УХИЛЬНІ ВІДПОВІДІ
Вище я досить неприязно відгукнувся про Сан-Фран-ціско, однак мої слова не варто розуміти буквально: навряд щоб ізраїльтяни висловлювали похвалу землі фараона! І місто добре помстилося мені, коли я повернувся. Ніколи ще воно не було таке прекрасне: сяяло сонце, повітря було чисте й свіже, на обличчях перехожих світилися усмішки, в петлицях яріли квіти. І поки я йшов до контори, де тепер працював Джім, моє похмуре обличчя здавалося, либонь, тьмяною плямою на тлі загальних веселощів.
Контора, яку я шукав, містилась у вузькому провулку й займала старий ветхий будиночок. На ньому виднівся напис: «Друкарня Франкліна Г. Доджа», а нижче (недавно, бо фарби були свіжі) - попередження: «Тут працюють лише білі».
Я ввійшов. За столом у брудному закуточку сидів Джім. В його зовнішності й одязі сталися разючі зміни: на ньому був витертий костюм, обличчя - хворобливо-бліде. Він, який раніше цілоденно гарцював у своїй конторі, мов добрий кінь на пасовищі, тепер сидів, байдуже втупившись у стовпчики цифр, і ліниво гриз ручку, часом тяжко зітхаючи. Мабуть, він цілком поринув у невеселі роздуми; він не помічав мене, і я мовчки розглядав його. Несподівано мною оволоділо запізніле каяття. Як я й провіщав у розмові з Нейрсом, я безжально картав себе. Я повернувся додому, зберігши свою честь, а мій хворий друг позбавлений такого необхідного йому відпочинку, догляду, харчування. І, як Фальстаф, я запитав себе, щоб таке честь у нашому житті, і, як Фальстаф, відповів собі, що честь - це пусте повітря![230]
__ Джіме! - гукнув я нарешті.
- Лаудене! - вигукнув він, захлинаючись, весь затремтів і скочив на рівні ноги.
За мить я вже був біля його столу, і ми тисли один одному руки.
- Друже мій нещасний! - мовив я.
- Слава богу, нарешті ти повернувся! - схлипуючи, бурмотів він і бив мене в плече.
- Я не привіз тобі втішних новин, Джіме...
- Ти приїхав, і кращої новини мені не треба,- відповів він.- Як мені не вистачало тебе, Лаудене!
- Я не зміг зробити того, про що ти писав мені,- сказав я, стишивши голос.- Усі гроші пішли кредиторам. Я не міг...
- Кинь! - зупинив мене Джім.- Я був божевільний, коли писав. Якби ми зважились на таке, я не зміг би дивитись Меймі в вічі. О Лаудене, що це за жінка! Ти вважаєш, що знаєш життя,- о ні, ти нічогісінько не знаєш! Меймі - сама великодушність, воістину - одкровення боже!
-- Я радий за тебе,- сказав я.- Іншого я й не чекав від тебе, Джіме.
- Отже, «Летючий шквал» підвів нас? - зітхнув Джім.- Я не все зрозумів з твого листа, але це втямив.
- Підвів - не те слово. Кредитори зроду не повірять, що ми склеїли дурня,- звернув я на інше.- Як із банкрутством?
- Тобі поталанило, що тебе тут не було,- відповів він, похитуючи головою.- Тобі дуже поталанило, що ти не бачив газет. В «Оксіденталі» написали, що з моєю головою оцінювати хіба що каміння, а в іншій - що я жаба, яка замірилась змагатися з самим Лонгхерстом і луснула з натуги. Дуже жорстоко для чоловіка, в якого саме був медовий місяць. Я вже не казатиму, щоб вони писали про мою зовнішність, про мій одяг або про те, як я пітнію. Але мене підтримувала надія на «Летючий шквал»... Як це сталося, Лаудене? Я й досі не розумію.
«Ще б пак ти зрозумів!..» - подумав я, а вголос сказав:
- Джіме, нам обом не поталанило. Я виручив суму, що ледве покрила поточні витрати, а ти не зміг протриматись, скільки треба. Як усе це трапилось? [231]
- Ну, про це ми ще поговоримо,- сказав Джім, раптом сполошившись.- Мені час братися за рахунки, а тобі, мабуть, краще піти прямо до Меймі. Вона зараз у Спіді й чекає тебе нетерпляче - адже вона має тебе за мого рідного брата, Лаудене.
Я був радий будь-якій нагоді, щоб відтягти подалі наше порозуміння і хоча б ненадовго уникнути розмови про «Летючий шквал». Тому я негайно вирушив на вулицю Чагарникову. Місіс Спіді, що чекала повернення чоловіка, радо привітала мене.
- Який же ви сьогодні гарний, містере Додд, друже наш любий! - мило усміхалася вона.- І як тільки оті тропічні красуні відпустили вас із своїх островів? Чує моє серце, що Спіді там не втримався! - додала вона грайливо.- Він таки упадав коло острів'янок, чи не так?
Я запевнив її, що Спіді навіть не дивився в їхній бік.
- Ну, ви ніколи не викажете товариша! - так само мило всміхаючись, мовила місіс Спіді й провела мене в бідно вмебльовану кімнату, де за друкарською машинкою сиділа Меймі.
Мене зворушило її щире вітання. Вона була невимовно прекрасна, коли простягла мені обидві руки, підсунула стілець і вийняла з серванту бляшанку мого улюбленого тютюну та пачку першорядного цигаркового паперу, який я вживаю завжди.
- Бачите, містере Лаудене,- вигукнула Меймі,- ви не заскочили нас зненацька! Усе це куплене ще в день вашого відплиття.
Було видно, що вона з самого початку задумала влаштувати мені приємну зустріч, однак ту щирість, що так тепліла в її словах, я завдячував, як з'ясувалося згодом, капітанові Нейрсу. Він - чого я довіку йому не забуду! - незважаючи на брак часу, все ж знайшов хвилину, аби навідати Меймі й найпохвальнішими словами оповістити про мої завзяті пошуки на «Летючому шквалі». Однак вона ні словом не прохопилася про його відвідини, аж поки я сам, на її вимогу, не розказав про наше плавання.
- А капітан Нейрс розповідав куди мальовничіше! - вигукнула Меймі, коли я змовк.- Від вас же я видобула єдиний новий факт: ваша скромність варта вашої мужності.
Я палко намагався переконати її, що вона помиляється.
- І не старайтесь,- заперечила Меймі,- я розумію, щоб таке геройство. Коли я дізналась, як ви працювали [232] вдень і вночі, наче простий матрос, натираючи криваві мозолі й ламаючи нігті, і як ви підбадьорювали капітана: «Вище голову!» (здається, він сказав саме так) - під час бурі, коли той і сам налякався, і як ви тримались, коли вам загрожував жахливий бунт (тут Нейрс зважив за потрібне вмочити свій пензель у землетруси та затемнення сонця), і як ви робили все це, хоча б частково, задля Джіма й мене... Коли я довідалась про все це, то відчула, що годі знайти нам слова для подяки й захоплення.
- Меймі! - вигукнув я.- Не кажіть про подяку! Це слово зайве між друзями. Ми з Джімом ділились достатком, а тепер ділитимемось бідністю. Ми зробили все, на що спромоглися, більше нема про що говорити. Тепер мені слід підшукати роботу, а вам з Джімом - добре відпочити десь у лісі; Джімові це конче потрібно.
- Джім не може брати у вас гроші, містере Лауден,- заперечила Меймі.
- Як це не може? - обурився я.- Він повинен узяти! Чи я сам свого часу не брав у нього?
Незабаром з'явився сам Джім і, ще не знявши капелюха, завів мову на прокляту тему.
- Лаудене,- сказав він,- ось ми і всі разом. З денними турботами покінчено, попереду в нас весь вечір, тож починай свою оповідь.
- Спочатку поговорімо про справи,- мовив я, намагаючись - уже вкотре! - придумати хоч яке-небудь пристойне виправдання нашій невдачі.- Я хочу знати всі подробиці банкрутства.
- Ну, це вже справа давня,- махнув рукою Джім.- Ми заплатили по сім центів за долар, і це ще наше щастя. Судовий виконавець...- Тут його обличчя звело судомою, і він звернув на інше: - Все це уже позаду, й мені хотілося б знати подробиці історії з бригом. Я не все розумію, і мені здається, тут щось є...
- В самому судні, однак, не було нічого,- сказав я, силувано усміхнувшися.
- Саме це я й хотів би з'ясувати до кінця! - підхопив Джім.
- Але чому ти не хочеш розповісти про банкрутство? Ти ніби намагаєшся уникнути цієї теми,- зауважив я і відразу зрозумів, що бовкнув зайве, бо Джім уколов мене тим самим:
- А ти наче намагаєшся уникнути розмови про бриг. Шляхи до відступу були відрізані, і винен був я сам.
Друже мій, якщо ти так наполягаєш - будь ласка,- [233] відповів я і почав весело й жваво оповідати історію нашого плавання. Я говорив піднесено й змальовував острів та бриг, я передавав мову Андерсона й китайця, я весь час нагнітав тривогу... І я уникнув фатального слова. Я так вдало підтримував напругу розповіді, що вона так і не розрядилась. І коли я замовк - сказати «закінчив» я не наважуюсь, бо ніякого кінця не було,- Джім та Меймі втупились у мене з подивом.
- А далі? - спитав Джім.
- Це все,- відповів я.
- Але як ти все це пояснюєш?
- Ніяк.
Меймі похитала головою.
- Сто чортів, таж за нього давали шалені гроші! - вигукнув Джім.- Тут щось не так, Лаудене. Це ж явна нісенітниця! Я бачу, що ви з Нейрсом зробили все можливе - отже, вас пошили в дурні! Я певен, що опій і тепер на судні, і будь певен, я до нього ще доберусь!
- Але на ньому нічого нема, повір мені. Крім старого дерева та заліза,- мовив я.
- Ось побачиш! - стояв на своєму Джім.- Тепер уже я вирушу сам і візьму з собою Меймі. Лонгхерст не відмовить мені в сумі, достатній для того, щоб зафрахтувати шхуну. А ти чекатимеш мене тут, поки я обнишпорю судно.
- Ти не зможеш обнишпорити його! - вигукнув я.- Ми його спалили.
- Спалили? - вражено перепитала Меймі, схопившись із стільця, на якому вона сиділа склавши руки і спокійно прислухаючись до нашої розмови.
Запала тривожна мовчанка.
- Пробач, Лаудене,- обізвався нарешті Джім,- але на біса ви його спалили?
- Нейрс вирішив, що так буде краще.
- Це, мабуть, найдивніше з усього, що ми тут почули,- зауважила Меймі.
- Справді, Лаудене, це якось несподівано,- докинув Джім,- і навіть кінець кінцем безглуздо. Навіщо тобі... навіщо було Нейрсові палити судно?
- Не знаю. А яке це має значення? Адже ми зняли з нього все, що можна було зняти.
- Отут ти й помиляєшся! - вигукнув Джім.- Я не сумніваюсь: ви недогледіли головного.
- А чому ви так упевнені, що на ньому нічого не лишилося? - спитала Меймі. [234]
__ Ну як мені це пояснити! - я був у розпачі.- Ми оглянули кожну щілину і впевнилися, що ніде нема ніякої схованки. Це все, що я можу сказати.
__ Я дедалі більше переконуюсь...- мовила Меймі багатозначно.
Джім поквапився втрутитись:
- Єдиного я не розумію, Лаудене: невже ти не збагнув, що вся ця історія з бригом дуже дивна? Чому вона не вразила тебе так, як мене?
- Е, що тепер говорити! - вигукнула Меймі, підвівшись.- Містер Додд не збирається відкривати нам, ні що він думає, ні що він знає...
- Меймі! - обурено перепинив її Джім.
- Нащо тобі жаліти його, Джеймсе? Адже йому тебе не жаль! - не вгавала Меймі.- Як бачиш, він цього й не заперечує. І він не вперше виявляє таку стриманість! Чи ти забув, що він знав адресу Діксона, але сказав про це, коли той уже здимів?
Джім благально глянув на мене - ми вже всі троє стояли.
- Лаудене, ти бачиш, Меймі щось здалося, і для цього є певні підстави. Тут і справді є дивні моменти - навіть я, чоловік бувалий, нічого не розумію. Прошу тебе, Лаудене, поясни нам усе.
- Так мені й треба,- сказав я.- Я мав бути відвертим з тобою. Я мав би відразу сказати тобі, що пообіцяв не все розголошувати, і попросити тебе довіритись мені. Усе це я роблю тепер. Так, із бригом пов'язані ще деякі обставини, але нас вони не стосуються, і я мушу мовчати - я дав слово честі. Повір мені і пробач.
- Можливо, я безголова, містере Додд,- мовила Меймі з лиховісною люб'язністю,- але мені здавалось, що ви пішли в це плавання як представник мого чоловіка і на гроші мого чоловіка. Тепер ви твердите, що дали слово честі. Але мені здавалося, що найперше ви були зв'язані словом з Джеймсом!.. Ви запевняєте, що це нас не стосується. Але ми збанкрутували, мій чоловік хворий, і нас не можуть не стосуватись обставини, що забрали у нас наші гроші й змусили нашого представника повернутись до нас з порожніми руками. Ви просите, аби ми вам повірили, і, либонь, не розумієте, що ми задумуємось над тим, чи не занадто довірялись вам у минулому.
- Я не вас просив повірити мені, а Джіма,- відповів я,- він мене знає.
- Ви гадаєте, що можете крутити Джеймсом, як самі [235] схочете? Ви розраховуєте на його прихильність, чи не так? А зі мною, ви вважаєте, можна не рахуватись? - наступала Меймі.- День нашого одруження був для вас нещасливим днем - я ж не сліпа... Команда зникає. Бриг продається за шалені гроші. Ви знаєте адресу цієї людини і замовчуєте її. Ви не знаходите того, по що вас послано, і все ж спалюєте судно. А тепер, коли ми зажадали пояснень, виявляється: ви дали слово честі, що будете мовчати! Але я такого слова не давала, і я не буду мовчки дивитись, як мого хворого й збанкрутілого чоловіка продає його дуже вихований друг. Вам доведеться вислухати всю правду до кінця. Містере Додд, вас підкупили, і ви продалися!
- Меймі,- благально мовив Джім,- не треба про це! Ти ж б'єш по мені - а це мені боляче! Ти не знаєш, ти не розумієшся на таких речах. Та якби не Лауден, я сьогодні не міг би дивитися тобі в вічі. Він урятував мою честь. - Я вже не раз чула такі балачки,- відповіла Меймі.- Ти простодушний дурник, за це я тебе й люблю. Але я мислю тверезо, мене не піддуриш, я бачу все лицемірство цього крутія. Сьогодні він прийшов сюди й заявив, що шукатиме роботу... Він, бачте, ділитиметься з нами своїми тяжко заробленими грошима, поки ти поправиш своє здоров'я. Яка облудність! Мене за печінки бере! Зароблені ним гроші! Частка зароблених ним грошей! Аякже! Це була б подачка тобі, Джіме, й уся твоя частка з «Летючого шквалу», а ти ж чорно робив на нього, коли він старцював на вулицях Парижа. Ми обійдемось без вашої милостині! Слава богу, я сама можу працювати для свого чоловіка. Ось бачиш, що значить робити послугу джентльменові: він дозволив тобі підібрати його, коли жив у злигоднях, він сидів собі згорнувши руки й дозволяючи тобі чистити йому черевики - і посміювався з тебе! - Вона повернулась до мене.- Так, ви завжди глузували з мого Джеймса, ви завжди в глибині душі вважали його гіршим за себе, і ви це знаєте! - Вона знов обернулася до Джіма: - А тепер, коли він забагатів... Так, ви забагатіли! Спробуйте заперечувати! Спробуйте поглянути мені в очі й сказати, що ви не забагатіли... що ви не присвоїли наші гроші, гроші мого чоловіка!
Не знаю, до чого б вона договорилася в нападі нестямного гніву, що виплеснув усі сумніви з найпотаємніших глибин її душі,- та я далі не слухав. Усвідомлення власної провини, нестерпна туга, зрадницьке співчуття до Меймі, невимовний жаль до нещасного Джіма - все це [236] переповнювало мов серце, і я, потай кивнувши йому, ніби питав дозволу, вислизнув з поля нерівної битви.
Однак не встиг ще я завернути за ріг, як почув позаду тупіт, а потім голос Джіма. Він підбіг до мене й віддав листа, сказавши, що цей лист уже давно очікував мого повернення.
Я механічно взяв листа.
- Усе це нестерпно тяжко,- мовив я з болем.
- Не бери до серця те, що тобі наговорила Меймі,- благально мовив Джім,- така вже в неї вдача. А я, звісно, розумію, що ти не вчинив нічого непорядного. Я знаю твою щирість і чесність, але ти розповідав якось плутано, Лаудене, й можна було подумати... тобто... я маю на гадці...
- Не треба, не треба, бідолашний мій Джіме! В тебе чудова, закохана, вірна дружина, й вона блискуче захищала тебе. А моя розповідь справді звучала вельми підозріло, я й сам це розумію, і нічого не можу сказати у виправдання.
- Це все мине, все забудеться,- заспокоював мене Джім.
- 0 ні,- зітхнувши, заперечив я,- не треба мене виправдувати, і не згадуй при Меймі про мене. Хіба лише для того, щоб вилаяти... І зараз же повертайся до неї. Прощавай, кращий мій друже! Прощавай, і хай тобі щастить. Більше ми ніколи не побачимось.
- 0 Лаудене, і як ми дожили до такої розмови! - вигукнув Джім.
Я не знав, як жити далі. Спочатку прийшла думка відібрати собі життя, а потім мені захотілося напитись, і я поплентав вулицею, нічого не усвідомлюючи, одурманений тугою та горем. В кишені у мене були гроші - належали вони мені чи моїм кредиторам, я не задумувався. Погляд упав на вивіску ресторану «Пудель»; я зайшов туди й сів за столик. До мене підійшов кельнер і, мабуть, я щось замовив, бо коли врешті опам'ятався, то вже їв суп. Поряд з тарілкою на білій скатертині лежав лист з англійською маркою та едінбурзьким штемпелем. Тарілка супу й склянка вина збудили на дні моєї засліпленої безвихіддям свідомості слабкий проблиск цікавості, і, очікуючи дальшу страву (й розгублено гадаючи, щoб я міг замовити), я розкрив конверта й почав читати листа,- і це змінило всі мої недавні наміри...
«Шановний пане! На мене покладено сумний обов'язок сповістити вас про смерть вашого високоповажного діда, [238] містера Александера Лаудена, що сталася сімнадцятого числа цього місяця. В неділю тринадцятого числа він, як завжди, зранку пішов до церкви і, повертаючись додому, спинився на розі Прінсез-стріт поговорити зі своїм старим другом, хоча саме віяв сильний східний вітер. Того ж вечора його схопив гострий бронхіт. Лікар одразу передбачив фатальний кінець хвороби, та й ваш дідусь розумів, що стан його безнадійний. Він кілька разів казав мені, що «йому кінець». «Та вже й пора!» - додав він якось з характерною для нього суворістю. Близька смерть анітрохи не змінила його вдачі; він лише (гадаю, вам приємно буде це знати) - він, здавалося, думав і говорив про вас іще з більшою ніжністю, ніж завжди, називав вас «синок моєї Дженні», додаючи дуже ласкаві епітети. «Тільки він і подобався мені з усієї цієї братії»,- так він казав, і вам буде приємно дізнатися, що він особливо хвалив синівську поштивість, яку ви завжди йому виказували. Додаткове розпорядження, в якому він залишає вам свого Муолзсворта й інші спеціальні праці, було написане за день до його смерті,- отже, він думав про вас перед самісіньким кінцем. Мушу сказати: хоч під час хвороби він виявив нелегку вдачу, ваш дядько й ваша кузина міс Юфімія ходили біля нього з найбільшою відданістю та сердечністю. Я кладу до конверта копію його заповіту, і ви зрозумієте, що свою маєтність він поділив порівну між містером Адамом і вами і що я маю вручити вам суму, рівну приблизно сімнадцяти тисячам фунтів. Я щиро вітаю вас у зв'язку з такою значною надбавкою до ваших статків і чекаю розпоряджень щодо неї. Ваші вказівки я виконаю негайно. Гадаючи, що вам забажається приїхати в Англію, і не знаючи стану наших справ, висилаю також акредитив на шістсот фунтів. Будьте такі ласкаві підписати додану квитанцію й вислати її мені, щойно трапиться нагода.
Щиро ваш
В. Резерфорд Грегг».
«Щиро вдячний тобі, мій дідусю-добродію,- подумав я.- Вдячний і вам, дядечку Адам, і вам, моя кузино Юфімія, і вам, містере Грегг!» Я уявив нудне, безбарвне життя діда, що тепер прийшло до кінця («та вже й пора!»); я побачив суботні вулиці Едінбурга, то безлюдні, то повні мовчазних людей, пронизані холодним східним вітром; я почув урочисте калатання дзвонів, протяглий спів псалмів; мені уявився похмурий, порожній дім, де [239] гучно відлунюють повільні кроки діда,- «Еккі» повернувся туди, вже позначений печаттю смерті... А потім я уявив його дужим, грубуватим сільським парубком, що не дає проходу дівчатам або незграбно витанцьовує з ними десь на зеленому лузі, задоволений своєю долею,- і я спитав себе, чи справді бідний «Еккі» досяг успіху в житті і чи був він у своєму едінбурзькому домі щасливішим, ніж у сільській хатині, де вперше побачив світ і провів дитячі літа? В цій думці було щось утішне для такого невдахи, як я.
Так, я називав себе невдахою, а інша частина моєї душі раділа, аж співала: я знову мав гроші. В моїй уяві сипалися й дзвінко розкочувались, опромінюючи все моє життя, безліч монет - спершу це було чотири тисячі двісті п'ятдесят американських двадцятидоларовиків із зображенням орла, потім - сімнадцять тисяч золотих соверенів, а тоді - двадцять одна тисяча двісті п'ятдесят наполеондорів... Майбутнє уявлялось безхмарним: знову Париж - омріяний рай, тобто повернений рай, можливість зберегти таємницю Картью, допомогти Джімові, а кредитори...
- Кредитори! - вихопилось у мене вголос, і я заціпенів: усі мої гроші, до останнього фартинга, належали їм. Мій дід помер занадто рано, щоб урятувати мене...
Мабуть, я таки людина рішуча. В ту критичну хвилину я відчув, що ладен на все, крім єдиного: я ладен був зробити що завгодно, податися куди завгодно, аби лиш не розлучатися зі своїми грішми. В найгіршому випадку я міг утекти - втекти в якусь із благословенних країн, які ще не приєдналися до міжнародної конвенції про видачу злочинців.
Не видадуть ніколи нас В прекрасному Кальяо!
Слова флібустьєрської пісеньки лунали в моїх вухах, і я вже уявляв, як сиджу, чіпко тримаючи своє золото, в якомусь сумнівному шинку портового міста Чілі або Перу в товаристві людей, що склали та співали цю пісеньку. Постійні невдачі, розрив з моїм давнім другом і мильна булька багатства, що раптом засяяла мені й так само несподівано луснула,- все це озлобило мене й посіяло в душі розпач. У такому настрої я навіть задоволено уявляв, як хилитиму гидотний джин разом з гидотними пияками-приятелями при світлі соснового смолоскипа, як блукатиму чужими краями, зашивши в поясі потаємний скарб, як битимусь за нього з ножем у руці, качаючись в смертельній сутичці по глиняній долівці, як без кінця рятуватимусь од переслідувань, пересідаючи з судна на судно, переїжджаючи з острова на острів... [240]
Це був найгірший варіант. Але, поміркувавши, я знайшов іншу раду, трохи прийнятнішу. Опинившись у безпечному Кальяо, я зможу дуже люб'язно звернутися до своїх кредиторів через посередництво якогось спритного агента, що вблагає їх погодитися на легкі для мене умови. І тоді я знову згадав, що, як не дивно, незважаючи на всі мої розпити, Джім так нічого й не розповів мені про наше банкрутство. Він так квапився довідатись про «Летючий шквал», що моєї цікавості, не менш законної, так і не вдовольнив. Хоч сама думка про новий візит до Джіма була мені неприємна, я все-таки мав іще раз піти до нього, щоб з'ясувати своє становище.
Я пішов, не доївши обіду, але оплативши повністю рахунок і залишивши кельнерові золоту монету. Мене охопила легковажна нерозсудливість: мені було байдуже, чиї гроші я витрачаю, і я відчував потребу розкидатися ними бездумно,- присвоєння чужих коштів і розтринькування їх уявлялось мені неодмінними умовами моєї майбутньої долі. Насвистуючи, я піднявся Чагарниковою вулицею, набираючись зухвальства для нової зустрічі з Меймі, з усім світом, а там, диви, і з суворим суддею на лаві підсудних. Перед дверима я зупинився й запалив сигару, аби набути більшої впевненості, і, попихкуючи димом, розв'язно ступив до кімнати, з якої щойно мене ганебно вигнали.
Мій друг з дружиною саме закінчували свою бідну трапезу: вчорашню баранину, кекс, що лишився від сніданку, і якусь погану каву.
- Перепрошую, місіс Пінкертон,- обізвався я,- мені дуже неприємно нав'язувати свою присутність тим, хто бажав би обійтися без неї, але у мене є справа, яку треба з'ясувати негайно.
- Я не заважатиму вам,- сказала Меймі і велично випливла до сусідньої кімнати.
Джім провів її поглядом і сумно похитав головою. На вигляд він був постарілий і хворий.
- Ну, що тобі? - спитав він.
- Ти, мабуть, пам'ятаєш, що не відповів на жодне з моїх запитань,- мовив я.
- Яких запитань? - затинаючись, пробурмотів Джім.
- Моїх запитань! Тих, що я ставив тобі, як і ти мені. [241]
Коли мої відповіді на твої запитання не задовольнили Меймі, то на мої, насмілюсь нагадати, ти не відповів взагалі.
- Це ти про банкрутство? - спитав Джім. Я кивнув головою.
Він засовався на стільці, вочевидь зніяковівши.
- Правду кажучи, мені дуже соромно,- сказав він зітхнувши.- Я намагався уникнути цієї розмови. Я був нещирий з тобою, Лаудене. Я з самого початку дурив тебе і тепер червонію. А ти, повернувшись додому, відразу поставив мені запитання, якого я найдужче боявся. «Чому ми так скоро збанкрутували?» Твоє гостре ділове чуття не зрадило тебе. Саме це питання й мучить мене, воно ледве не вбило мене сьогодні, коли Меймі так суворо тобі вичитала: адже моє сумління безперестану твердило мені: «Це ти винен!»
- То що ж сталося, Джіме? - допитувався я.
- Та нічого нового, Лаудене,- похмуро відповів Джім.- І я не знаю, де мені взяти сили, щоб глянути тобі просто в очі й розповісти про все після того, як я тебе так підло підвів... Я грав на біржі,- додав він пошепки.
- І ти боявся розповісти мені про це? - вигукнув я.- Ну ти подумай, старий фантазере, яке це мало значення для нас?! Невже ти не розумієш, що ми однаково були приречені? Та, врешті, мене цікавить зовсім інше: я хочу точно знати все про своє нинішнє становище - тільки й того. На це є вагомі причини. Є в мене борги чи нема? Які в мене документи, яким числом вони позначені? Ти й не уявляєш, щoб від цього залежить!
- Ось він, час моєї ганьби,- пробурмотів Джім, наче вві сні.- Як я йому про це скажу?
- Не розумію тебе! - вигукнув я, і серце моє стислося від жаху.
- Боюсь, що я віддав тебе в жертву, Лаудене,- тихо мовив Джім, жалісливо поглянувши на мене.
- В жертву? Яким чином? Що ти кажеш?
- Я розумію, як це вражає твою гідність, але що я мав робити? Становище було безнадійне. Судовий виконавець...- як завжди, ці слова застрягли Джімові в горлі, і він повів далі вже про інше: - Розійшлися всілякі плітки, репортери вже вчепилися в мене, почалися неприємності через мексіканські акції, і мене охопила така паніка, що я зовсім стерявся. А тебе не було, і я не встояв перед спокусою.
Отак він усе ходив околясом, натякаючи на щось жахливе, і мене полонив невимовний страх: що він учинив? Я розумію, що йому було нелегко: знав з його листів, що він не витримав випробування. Але яким саме чином він пожертвував мною, відсутнім? [242]
- Джіме,- я ледве стримувався,- поясни ж нарешті, що трапилось. Моє терпіння кінчається.
- Ну... я знаю, що це була вільність і з мого боку... Я офіційно заявив, що ти не компаньйон мені, а лише зубожілий художник, і що ти не маєш ніякого стосунку до рахункових книг. Я заявив, що ти ніколи не міг добрати, де чий внесок. Я мусив заявити так, бо деякі записи в книгах...
- Не муч мене! - вигукнув я.- Скажи відверто, в чому ти мене звинуватив!
- У чому я тебе звинуватив? - перепитав Джім.- Та в тому, про що я тобі розповідаю. Адже ти не був офіційно оформлений моїм компаньйоном, і я заявив, що ти всього лиш мій клерк, а компаньйоном я тебе називав, аби лиш потішити твоє самолюбство. І тому я записав тебе кредитором - за твою платню та за гроші, позичені мені тобою... Ну й...
Я ледве встояв на ногах.
- Кредитором?! - закричав я.- Кредитором?! Отже, я не банкрут?
- Ні,- сказав Джім.- Я розумію, це була велика вільність...
- К бісу вільність! Ось на, читай! - перепинив я його, викладаючи перед ним на столі листа від містера Грегга.- А потім клич сюди свою дружину. І викинь геть цю погань,- я вхопив холодну баранину й жбурнув її в камін,- та ходімо вечеряти з шампанським. Правда, я вже їв, але такого вечора ладен повечеряти ще десять разів. Та читай же листа, осел ти вухатий! Не думай - я не збожеволів. Виходьте, Меймі! - вигукнув я, відчиняючи двері в спальню.- Давайте миритись, та розцілуйте міцненько вашого чоловіка. А після вечері подамося кудись танцювати, і я кружлятиму з вами у вальсі до ранку.
- Нічого не розумію! - вигукнув Джім.
- А ти зрозумій тгіке: сьогодні ми будемо вечеряти з шампанським, а завтра їдемо в Папську долину або в Монтерей,- провадив я.- Меймі, швидше перевдягайтесь, а ти, Джіме, сідай і пиши своєму Франклінові Дод-жу прощального листа. Меймі, люба моя, ви мали слушність,- я справді весь цей час був багатий, лише не знав Цього й сам. [243]
Книга: Роберт Льюїс Стівенсон Корабельна катастрофа Переклад Валерія Бойченка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
