Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін. Володар Перснів: Хранителі Персня. Переклад А. Немірової
Розділ 12 СУТИЧКА БІЛЯ БРОДУ
Коли до Фродо повернулась свідомість, він усе ще стискав у руці Перстень. Поряд яскраво палало багаття - туди підкинули хмизу. Пін, Меррі та Сем схилились над своїм ватажком.
- Що сталося? - спитав Фродо, несамовито озираючись; - Де той блідий король?
Зраділі, що він отямився, друзі навіть не зразу змогли відповісти; та вони й не зрозуміли його. Нарешті Сем пояснив, що вони нічого не бачили, окрім розпливчатих тіней. Сем жахнувся, коли помітив, що пан його щез; у ту ж мить чорна тінь метнулась повз нього, і він упав. Голос Фродо, чутний мовби здалека чи з-під землі, вигукнув незрозумілі слова - оце й усе. Лише по якомусь часі вони знайшли Фродо, що лежав мов неживий у траві, - перечепившись об нього; поряд лежав його меч, Блукач звелів підняти Фродо й перенести ближче до вогню, а сам кудись подівся - вже давно.
В Семовім серці знов піднялися підозри щодо Блукача; але не встиг ще він зізнатися у тому Фродо, як Слідопит повернувся, несподівано виринувши з темряви. Гобіги підхопилися, й Сем, заступивши Фродо, вихопив меча, але Блукач, не зважаючи на те, швидко опустився на коліна поряд з ним. [210]
-Я ж не Чорний Вершник, Семе, - сказав він м'яко, - та й не прислужник їхній. Я намагався розвідати, куди вони зникли, але нічого не знайшов. Хто зна, чому вони не напали знов; але поблизу зараз й духу їхнього нема.
Коли Фродо розповів, що з ним було, Блукач спохмурнів, похитав головою й зітхнув. Потім звелів Пінові та Меррі набрати води у всі казанки, нагріти й обмити рану.
- Підтримуйте сильний вогонь та зігрівайте Фродо, - додав він, потім покликав Сема, відійшов з ним убік і сказав тихо:
- Тепер я збагнув, у чому річ. До нас навідались лише п'ятеро вершників. Чому зібралися не всі, не знаю; можливо, просто не очікували зустріти опір. Зараз вони тимчасово відступили, але, боюся, недалеко. Вони вичікують і повернуться Наступної ночі, якщо Не підемо звідси. Адже їхня мета майже досягнута, Перстень не може піти далеко. Отже, Семе, вони поранили твого хазяїна для того, щоб неодмінно підкорити його своїй волі. Але ми ще побачимо, що вийде!
Сем мало не захлинувся слізьми;
- Не впадай у відчай, - сказав Блукач. - Повір, твій Фродо набагато міцніше зліплений, ніж я вважав, хоч Гандальф мене й попереджав. Його не вбито, і він буде опиратися отруті довше, ніж розраховують вороги. А я допоможу йому, чим зможу. Доглядай його краще, а мені знов треба йти!
Блукач зробив крок убік і швидко зник у темряві.
Фродо задрімав, хоч біль від рани все зростав, і Мертвотний холод розливався від плеча по руці та боку. Друзі клопоталися над ним, зігрівали, обмивали рану. Повільно, нудно тяглась ніч. Зоря вже жевріла в небі, западину залляло сірувате світло, коли Блукач нарешті повернувся.
- Подивіться! - вигукнув він і підняв із землі чорний плащ, який не помітили раніш, у темряві. На фут вище подолу плащ був розірваний. - Ось куди вдарив Фродо. Однак ніякої шкоди нападникові він, мабуть, не заподіяв, бо меч залишився цілий, а будь-який клинок, що простромить тіло Кільценосця, зотліває. Сильніше подіяло ім'я Елберет. А ось його удар небезпечний для Фродо! - він знову нахилився й підняв довгий та вузький кинджал зі зламаним кінчиком, що холодно виблискував. Але в світлі близького ранку він на очах оторопілих гобітів почав опливати, танути й струмінцем диму розвіявся у повітрі. У руці Блукача залишилась лише рукоять. [211]
- Ось кляте знаряддя! - вигукнув він. - Цим клинком і поранено Фродо. Мало хто в наш чає уміє лікувати такі рани. Але я зроблю все, на що здатний.
Він сів на землю, поклав рукоять на коліна і заспівав над ним протяжливу пісню невідомою мовою, а потім відклав убік. Далі Блукач схилився до Фродо і промовив кілька нерозбірливих слів. Тоді, діставши з кисета на прясі вузьке листя якоїсь рослини, він 'розтер один листочок пальцями, і розлилися свіжі, пряні пахощі.
- За цим зіллям я мусив далеко ходити, - сказав він. - На безлісних горбах воно не росте. Але у хащах на південь від Тракту я знайшов його, відчувши запах у темряві. Це неабияке щастя - знайти ацелас! Його завезли до Середзем'я нуменорці, і тепер він зрідка росте талі, де вони мешкали колись чи ставали табором. На півночі про нього знають лише ті, хто блукає по Глухомані. Ацелас - дуже сильне цілюще зілля, але проти такої рани навряд чи згодиться.
Він кинув ацелас у окріп. Духмяна, освіжаюча пара піднялась у повітря, гобіти дещо заспокоїлися, звеселіли. Коли Блукач обмив плече Фродо, тому теж полегшало, біль та оніміння у боці послабшали. Але рукою Фродо поворушити не міг, навіть пальцем. Він гірко пожалкував, що поводився так нерозумно й слабовільно. Надіваючи Перстень, він, ясна річ, підкорявся не власному бажанню, а ворожому наказу. Його мучила душа, що тепер він залишиться калікою назавжди і не зможе продовжувати путь, бо не має сили навіть триматися на ногах.
Саме це питання турбувало також його супутників. Вони вирішили покинути Вітровію якнайшвидше.
- Тепер я вважаю, що ворог стежив за цим місцем вже декілька днів, - сказав Блукач. - Якщо Гандальф сюди і приходив, то напевне мав відразу ж іти, й він не повернеться. У будь-якому випадку ночувати тут після вчорашнього нападу небезпечно, а от коли вирушимо, тоді нам навряд чи щось загрожуватиме.
- Коли зовсім розвиднилось, воли похапки подоїли та запакували речі; Фродо йти не міг, отже, всі речі поділили на чотири частини, а поні розвантажили. У поході бідолашна коняка значно зміцніла, наїлась і вже виказувала прихильність до нових хазяїв, особливо до Сема. Кепсько, либонь, жилося поні в Білла Терника, якщо мандри по бездоріжжю більше задовольняли його! Тепер Фродо їхав верхи.
Попрямували на південь. Щоправда, так вони мали перейти через Тракт, але по той бік відразу починалися ліси, [212] де можна було добре сховатися й запасти досить хмизу: Блукач пояснив, що Фродо потрібне тепло, особливо уночі, та й іншим вогонь мав послужити хоч слабким, але захистом.
Повільно, оглядаючись, пробиралися вони по південно-західних схилах гір і нарешті вийшли на узбіччя Тракту. Вершники не з'являлися. Але саме коли перебігали через дорогу, здалека долинули два вигуки, що жахом і жалем стискували душу, - поклик та відгук. Прожогом кинулися мандрівники у зарості по той бік дороги. Місцевість тут підіймалася у напрямі на південь, але була здичавіла та неприваблива - густий чагарник;, гаї хирлявих дерев, широкі галявини з бідною, жорсткою, посохлою травою. Листя на деревах зів'яло і сипалось дощем. Безрадісне видовище не сприяло доброму настрою гобітів, отже, рухалися вони спроквола, говорили мало. Фродо боляче було дивитися, як друзі його плентаються, похмуро похиливши голови, зігнувшись під тягарем. Навіть Блукач виглядав стомленим і пригніченим.
Тогодня Фродо знову стало погано, але він довго приховував це. Минало чотири дні, к оточували все ті ж самі картини, тільки верх Вітровії позаду потроху танув, а гори попереду трохи виросли. Після того перегуку, що вони чули на дорозі, вороги ніяк не виказували себе і, здавалося, більше не стежили за втікачами. Подорожани з острахом чекали ночі та попарно стояли накатах, щомиті готові побачити, як чорні тіні підкрадаються у пітьмі, ледь освітлені місячним сяйвом, бо місяць раз у раз ховався за хмарами. Але ніхто не з'являвся і ніщо не порушувало безгоміння, тільки вітер зітхав серед зів'ялого листя. Ні разу не відчували вони того передчуття загрози, як перед нападом на Вітровії. Важко було повірити, що Вершники знов загубили їхній слід; найімовірніше, вони готували пастку в якомусь вузькому місці...
Надвечір п'ятого дня вони проминули неглибоку долину, і почався поступовий підйом. Блукач знов звернув на північний схід, і на шостий день з гребеня довгого крутосхилу вони побачили далеко попереду скупчення пагорб був, укритих лісом. Унизу тяглася стрічка Тракту, праворуч у притьмареному сонячному світлі виблискувала річка, а ще одна, мов мара, ввижалася в далечині, у кам'янистій долині, затягненій туманом;
- Доведеться на деякий час повернутися на дорогу, - сказав Блукач. - Ми наблизилися до ріки Сивої Шумави, [213] яку ельфи називають Мітейтель. Вона тече з Етену, Тролячого узгір'я на північ від Рівенделлу, і зливається з Гримучою далі на південь. У пониззі вона дається Сріблиною. Наближаючись до Моря, вона стає потужнішою. Переправишся через неї можливо лише біля витоків, на Етенських Болотах, чи по Останньому Мосту, до якого підходить Тракт.
- А що це за друга ріка отам, далеко? - спитав Меррі. - Це Гримуча, або Бруїнен. Тракт, огинаючи узгір'я уздовж підніжжя, з'єднує міст із бродом через Бруїнен - це чималий відрізок шляху. Але про це я досі ще не думав. Спершу треба подолати міст. Дуже пощастить нам, якщо не чекає на нас там ворожа засідка.
Наступного дня, рано вранці, вони знову вийшли на дорогу. Блукач із Семом пройшли дещо уперед, але ані піших, ані кінних на тракті не зустріли. У цьому кутку, під тінню гір, нещодавно йшов дощ, на думку Блукача - два дні тому, й усі сліди змило, але з того часу-ніхто, очевидячки, тут верхи не проїжджав.
Намагаючись іти найшвидкішою ходою, вони здолали приблизно дві милі й нарешті побачили Останній Міст у кінці короткого крутого спуску. Вони з острахом очікували, що ось-ось назустріч їм виповзуть чорні постаті, але нікого не було. Блукач звелів усім сховатися у чагарях, а сам пішов на розвідку. Повернувся він швидко, мало не бігцем:
- Ворога не видно й не чутно, не збагну, що це означає. Зате я знайшов дещо зовсім несподіване! - Він показав гобітам красивий блідо-зелений камінь. - Лежав у поросі посеред мосту! Це берил, улюблений камінь ельфів. Навмисне його там поклали чи випадково упустили, не скажу. Але це, без сумніву, добрий знак. Вважаймо, що Міст вільний. Але як перейдемо, краще буде зійти з Тракту, якщо не знайдемо виразнішого натяку.
Не гаючи часу, рушили з місця. Міст перейшли без пригод - тільки вода вирувала біля опор трьох його великих прогонів. Пройшли ще близько милі і знайшли вузький байрак, що відходив ліворуч від дороги. Блукач завернув туди, і скоро вони загубилися у темних хащах, що обступили похмурі пагорби.
Гобіти раділи, що покинули безрадісні нетрі і міст вже позаду; але навколо все, здавалося, дихало загрозою. Пагорби ставали все вищі; там і сям на їхніх верхівках маячили стародавні стіни та зруйновані вежі найзловіснішого вигляду. Але тільки Фродо, що не йшов пішки, міг дозволити [214] собі дивитись навкруги та розмірковувати. Він згадав розповіді Більбо яро вежі на горах північніше від Тракту, неподалік від стійбища тролів, де тому довелося пережити свою першу справжню пригоду. Фродо здогадався, що вони тепер ідуть по сліду Більбо, і подумав, чи вони випадково не потраплять у те ж саме місце.
- Хто мешкає у цьому краї? - спитав він. І хто збудував ці вежі? Адже тут тролівські землі?
- Тролі не займаються будівництвом, - відповів Блукач. - Ніхто тут не живе. Багато віків тому жили люди, але вже давно їх нема. Кажуть, що тутешній народ підпав під тінь Ангмара і віддався злу. Але всі вони загинули у тій війні, що призвела до загибелі Північного королівства. Було це так давно, що вже навіть гори про все забули, тільки тінь спогадів ще лежить над цією землею.
- Якщо тут сама пустка, від кого ж ти про все це дізнався? - спитав Пін. - Адже птахи та звірі нічого такого розповісти не здатні?
- Нащадки Еленділа не забувають про минуле. А ще чимало такого, що й я не пригадаю, знають у Рівенделлі.
- А ти часто бував у Рівенделлі? - спитав Фродо.
- Я жив там колись і повертаюсь щоразу, як маю можливість. Туди лине моє серце; але не судилося мені зазнати спокою у прекрасній оселі Елрондовій.
Пагорби почали змикатися. Десь позаду Тракт, як завжди, біг до річки Бруїнен, але ані того, ані другої не було видно. Маленький загін увійшов до вузького каньйону, що глибоко перетинав товщу гір, темний і тихий. По скелях і над ними щільними лавами стояли сосни, звисало старе, бугрувате коріння.
Гобіти дуже втомилися. Важка то праця - посуватися бездоріжжям, пролізати між завалами мертвих стовбурів та каміння. Дбаючи про Фродо, вони уникали підійматися по схилах, та й не було зручного виходу з вузьких ущелин. Так збігли два дні; потім погода змінилася: вітер стійко подув із заходу та пролив воду далекого моря дрібним мрячним дощиком на суворі схили. Увечері мандрівники були вже мокрі до кісток, але розкласти багаття не спромоглися - ночівлю мали невеселу. Наступного дня гори стали ще вищі й стрімкіші, довелося відхилитися на північ. Блукач уже не приховував свого занепокоєння: адже йшов десятий день від Вітровії, й запасу залишалось обмаль. А дощ усе лив собі та лив. [215]
Тієї ночі вони зупинились на кам'яній площадці під скелею, у неглибокому видолинку. Фродо не знаходив собі місця. Від холоду й вогкості рана йому сильно боліла, його кидала то в жар, то в холод, і сон ніяк не приходив де нього. Він крутився, зі страхом прислухаючись до тихих нічних звуків: вітер скиглив у вузьких розщелинах, капала вода; потім щось тріснуло,: поторохтів по осипу камінь. Чорні тіні, здавалося, валяться на нього, душать, але, підвівшись на лікті, він побачив лише Блукача, котрий сидів згорбившись і курив люльку. Фродо знову ліг і забувся сном; примарилось йому, ніби гуляє він у своєму садочку у рідному Краї, але бачить все ледь-ледь, наче крізь дим, і тільки чорні постаті виразно відбиваються за огорожею.
Коли він прокинувся, дощ скінчився. Хмари, ще густі, вже де-не-де розійшлися, й просвічувало: блакитне небо. Вітер знову змінився. Але мандрівники не зразу покинули цей притулок: після мізерного сніданку всухом'ятку Блукач пішов один роздивитися навкруги з височини, а гобітам звелів залишатися поки що під захистом скелі.
Повернувшись, Блукач не зміг їх нічим порадувати:
- Ми зайшли занадто далеко на північ. Тепер треба якось повернутися на південь. Якщо й далі йти цим шляхом, то вийдемо до Етенських Боліт: набагато далі на північ від Рівенделлу. Це тролячі угіддя і вони мені мало відомі. Мабуть, ми, могли б звідти вийти до Рівенделлу, але це вимагає забагато часу, бо шляху я не знаю, а наших запасів не вистачить. Отже, треба обов'язково дістатися до Бруїненського Броду.
Залишок дня вони витратили на те, щоб видертися по скелястих урвищах. їм пощастило знайти гірський прохід, котрий вивів у зручну далину, відкриту на південний схід. Однак увечері шлях їм знов перегородила висока шпиляста стіна схожа на пилу; її нерівні зубці врізалися у небо. Залишалося повернути назад або подолати гори.
Вони відважилися на схождення, але це була нелегка річ. Фродо майже відразу мусив спішитися, але навіть і тоді скелелазам, що несли важкі торби, часом ледве вдавалося затягти поні наверх чи знайти, куди поставити ногу. Вже майже стемніло, коли вони» вкрай виснажені, досягли нарешті своєї мети - вузької сідловини між двох гострих зубців; відразу за нею гора круто уривалася.
Фродо повалився на землю. Його тіпало, ліва рука висіла, мов нежива, бік та плече немов роздирали крижані [216] пазурі. Мутна завіса стояла перед очима, дерев і скель унизу він майже не бачив.
- Ми не можемо йти далі, - сказав Меррі. - Для Фродо це занадто важко. Що ж робити? Як ти вважаєш, чи вилікують його у Рівенделлі, якщо ми туди дістанемось?
- Побачимо, - відповів Блукач. - В цій пустелі я більше нічого не можу вдіяти. Тим-то я так і поспішаю. Але сьогодні дійсно неможливо йти далі.
- Та що ж таке з хазяїном? - тихо спитав Сем, благально дивлячись на Блукача. - Ранка була маленька, вона вже загоїлась, на плечі тільки біла плямка залишилась!
- Фродо торкнулась зброя Ворога. Вона була отруєна, а можливо, й повита злими чарами - зняти їх я неспроможний. Але не втрачай надії, Семе!
На висоті вночі було дуже холодно. Подорожні розвели невелике багаття під вигинчастим корінням старої кострубатої сосни, у неглибокій ямці від каменя, що звалився униз. Сиділи, тісно притулившись один до одного. Вітер посвистував над сідловиною; дерева скрипіли, згинались. Фродо лежав у маячінні, темні крила віяли над ним, погоня неслась на тих крилах, видивляючись його у всіх зморшках гір,
Ранок настав ясний; повітря було свіже, синіло небо, дочиста вимите дощем. Подорожні піднеслися духом, не вистачало лише сонечка, щоб зігріти задерев'янілі від утоми тіла.
Щойно розвиднилося, Блукач, узявши із собою Меррі, пішов роздивитися околиці на схід від перевалу. Сонце вже зовсім піднялось, коли вони принесли втішні новини: знайшовся відкритий шлях. Треба було йти далі по крайці цього пасма гір, залишивши всі інші гори ліворуч. Трохи попереду Блукач по блиску води впізнав Гримучу, а це означало, що Тракт, хоч його й не видно, зовсім недалеко від них.
- Так і підемо, - сказав він. -- Навряд чи нам пощастить відшукати інший прохід у цих горах. Хоч як там небезпечно, Тракт - єдина дорога до Броду.
Підкріпившись нашвидкуруч, вони вирушили у подальшу путь. Обережно спустилися по південному схилу - це виявилося несподівано легкою справою, бо крутизна зменшилась, і Фродо невдовзі зміг сісти верхи. Терників поні виявив неабиякий хист обирати найкращу дорогу, що позбавляло вершника від зайвого трясіння. Настрій товариства [217] знов піднявся. Навіть Фродо почувався краще при світлі дня, хоч мутна завіса так і липла до очей; і він намагався стерти її рукою.
Пін ішов трохи попереду. Раптом він обернувся й гукнув, вимахуючи руками:
- Тут є стежка!
Наблизившись, усі впевнилися, що Пін не помилився: під ногами в них починалася стежина, котра, петляючи, вела у лісисту низину. Подекуди вона заросла травою або зникала під осипом каміння, але колись по ній, мабуть, багато ходили. Чиїсь великі ноги втоптали її, і сильні руки підтримували порядок - де-не-де видно було пеньки від зрубаних дерев чи купки потрощеного та відкинутого зі стежки каміння.
Йшли легко, але з обачністю, а коли стежина втяглась під запону лісу й стала ширшою, вони занепокоїлись ще більше. Пройшли крізь смугу великих смерек; почався спуск, а потім стежка різко завернула ліворуч, огинаючи скелястий ріг гори. Від завороту вони побачили рівну площадку під невисоким стрімчаком, порослим деревами. У кам'янистій стіні темнів отвір; напіввідкриті двері висіли на єдиній петлі.
Біля дверей мандрівники зупинились. За ними можна було вгадати печеру, напівтемну й брудну. Блукач, Сем та Меррі, штовхаючи щосили, спромоглися відчинити двері трохи ширше, й Блукач з Меррі увійшли до печери. Далеко заходити не стали, бо там нічого не було, крім купи кісток, розбитих горщиків та порожніх глеків.
- Та це ж троляче лігвисько, побий мене грім, якщо це не так! - збагнув Пін. - Гей, виходьте-но звідти мерщій, і підемо далі. Ми тепер знаємо, хто проклав стежку, й нам краще забратися геть з неї!
- Як на мене, не варто метушитися, - сказав Блукач, виходячи з печери. - Це, безперечно, домівка тролів, але давно покинута. Боятися нема чого. Про всякий випадок будемо дивитися обома.
Стежина відходила від дверей далі по уступу, а потім поринула у густі зарості. Пін, не бажаючи зізнаватися, що він все ж таки боїться, пішов уперед разом з Меррі. Сем та Блукач ішли обабіч поні, пильнуючи Фродо - стежка вже стала досить широкою, щоб іти поряд. Але не встигли вони далеко відійти, як Пін та Меррі, чимось страшенно налякані, вибігли їм назустріч. [218]
- Там тролі!.- ледь дихаючи, вигукнув Пін. - На галявині, ось тут близько. Ми їх побачили крізь гілля. Такі здоровезні!
- Підемо помилуємось на них, - запропонував Блукач, підбираючи з землі дрючок. Фродо промовчав, а Сем не зміг приховати свого переляку.
Сонце вже підбилося височенько і яскраво світило крізь напівоголене гілля дерев. Галявину заливало світло. Вони стали на краю й визирнули з-за стовбурів. На галявині дійсно стояли троє величезних тролів - один нахилився, а двоє втупилися в нього.
Блукач спокійно наблизився до них і, розмахнувшись, зламав свій дрючок, ударивши по спині зігнутого троля.
- Гей, кам'яне опудало, підіймайся! - звелів він. І нічого не трапилось.
Гобіти йойкнули від подиву, а потім навіть Фродо розсміявся:
- Чи ви забули родинні перекази, га? Та це ж ті самі троє, котрих Гандальф примусив посваритися через найкращий спосіб приготування тринадцятьох гномів та одного гобіта!
- Та я ж не знав, де ми знаходимось! - виправдовувався Пін. Історію цю він пам'ятав добре, неодноразово чув її від Більбо та Фродо. Але у душі він до кінця так і не повірив, що все це було насправді. Навіть зараз він дивився на тролів з недовірою, мовби чекав, що вони якимись чарами повернуться до життя.
- Ви позабували не тільки родинні перекази, але й взагалі усю науку про тролів, - сказав Блукач. - Вдень, при ясному сонці, намагалися переконати мене, що на галяви-, ні на нас чекають живі тролі! Принаймні, ви мали б помітити в одного з них у вусі старе пташине гніздо! Як на живого троля, це була б вельми незвична прикраса!
Всі розсміялися. Фродо повеселішав: згадка про першу удачу Більбо підбадьорила його. Ще й сонечко так ласкаво гріло, і туман перед очима ніби дещо посвітлішав.
Вони трохи відпочили на галявині та пообідали у затінку від здоровенних ніг тролів. По обіді Меррі запропонував:
- Може, заспіваймо, поки сонце ще високо? Ми вже давно нічого не співали і не розповідали.
- Від самої Вітровії, - сказав Фродо. Всі подивилися на нього. - Зі мною все гаразд, - додав він. - Мені вже [219] набагато краще, хоч співати я, мабуть, не зможу. Хай Сем відкопає щось зі свого запасу.
- Давай, Семчику! - підходив Меррі. - Запас у тебе чималий, ти тільки його приховуєш!
- Тобто як би це краще сказати... - почав Сем. - Не знаю, чи це підійде, чи ні? Це не те щоб зовсім справжня поезія, розумієте? Так просто, дрібничка... Але ці кам'яні боввани нагадали мені... - Він став перед товариством, заклавши руки за спину, мов на уроці, і заспівав на стару мелодію:
Троль серед скель кістки смоктав.
Старі кістки один смоктав,
Щурився і під ніс бурчав,
Бо вже давно м'ясця не мав. -
Самотній! Голодний!
Один він в скелях проживав
І вже давно м'ясця не мав.
Тут саме Том по стежці йшов,
На ярмарок в суботу,
Нові узувши боти.
Пахучі! Рипучі!
Найкращі взувши боти,
Наш Том на ярмарок ішов.
- Мені ця кістка до знаку...
Питає Том: Де взяв таку?
Я дядька Тіма поховав,
А ти його кістки украв!
Жаднюга! Злодюга!
Стару могилу розкопав
І дядька Тіма обікрав!
- Облиш, малий! Та ж дядько твій
Давно вже вмер... То що ж тепер?
Далась йому та кістка!
Мені ж хотілось їстки.
Страшенно! Шалено!
Твій дядько вмер...
То що ж тепер?
А Том кричав:
- Ти дядька вкрав!
Віддай кістки, стара мана! [220]
Як дам тобі я штурхана!
Як можна? Безбожно!
Ти дядька вкрав! -
Так Том кричав,
А троль всміхнувся криво
І так сказав на диво: -
Старенький троль давно не їв,
А ти мене не пожалів!
Спіймаю! Засмажу!
Ах ти дрібнота вража!
Без їжі дуже я охляв,
Бо вже давно м'ясця не мав! -
Втомився я смоктать кістки!
А ти м'якенький і пухкий.
Набрид мені твій дядько Тім,
Тебе впіймаю я та з'їм.
Гарненький! Смачненький!
Тебе впіймаю я та з'їм.
Нащо мені твій дядько Тім!?
Як вдарить Том його під бік,
Що аж розсівся черевик...
Та троль твердий мов камінь був,
Що навіть поштовху не вчув.
Старезний! Кремезний!
Сміявся він на Томів скрик,
І що розпався черевик.
Наш Том додому брів якраз.
Він троля згадував не раз,
І лаяв всю дорогу,
Кульгаючи на ногу.
Гидкого! Твердого!
Що й нині з кісткою сидить.
І все такий же він твердий.
- Що ж, це наука для нас усіх! - засміявся Меррі. - Добре, що Блукач бив його дрючком, а не власною рукою!
- Звідки це, Семе? - спитав Пін. - Я нічого подібного досі не чув.
Сем промимрив щось нерозбірливе.
- Та це ж він сам усе склав, - пирскнув Фродо. - У цьому поході я вже багато нового взнав про Сема Гемджи: спершу він виявився змовником, тепер ось - жартівником, а скінчиться тим, що він стане чарівником - чи воїном!
- Сподіваюсь, до цього не дійде, - сказав Сем. - Не треба мені ані того, ані другого! [221]
Опівдні вони попрямували далі - мабуть, повторюючи шлях Гандальфа, Більбо та гномів. Через кілька миль вийшли на високе урвище прямо понад Трактом, що тут відступав далеко від Гримучої і, звиваючись біля підніжжя гір, між лісами та вересовими пустищами, вів на схід, у напрямку Броду. Трохи нижче на урвищі Блукач помітив серед трави вивітрене каміння. На ньому ще виднілися вирізані нашвидку гномами руни та таємні знаки.
- Оце так так! - здивувався Меррі. - Під цією самою каменюкою, мабуть, було закопане золото тролів. Цікаво, Фродо, чи багато ще залишилось від тої частки, що дісталася дядечкові? -
Фродо подивився на каміння й подумав, що краще було б Більбо не привозити додому таких скарбів, з якими трудно розлучитися.
- Нічого не залишилось, - сказав він. - Більбо все пороздавав. Він казав мені, що не може вважати своїми ті речі, що здобуті грабунком.
Перші вечірні тіні вже пролягли уздовж Тракту, все такого ж пустельного й тихого. Мандрівники не мали тепер іншого вибору, отже, вони спустилися з укосу і пішли ліворуч, намагаючись крокувати якнайшвидше. Незабаром гребінь однієї з гір заступив сонце, що хилилося на відпочинок. Холодний вітер повіяв назустріч.
Вони вже почали придивлятися, де є куточок для ночівлі поблизу від дороги, як раптом пролунав звук, що миттю розбурхав усі їхні страхи - віддалений цокіт підков. Вони озирнулися, але дорогу тут закривав черговий заворот. Кинулись мерщій до косогору, подряпалися вгору по вересу й чорниці, поки не знайшли густі кущі ліщини. Крізь віття вони могли бачити дорогу - сіру стрічку у вечірніх сутінках - майже за тридцять футів унизу. Підкови цокали все ближче: «клік-клак, клік-клак», а потім долинув ледве чутний, немов підхоплений вітром, передзвін безлічі маленьких дзвіночків.
- Щось не схоже на Чорного Вершника! - зауважив Фродо, напружено прислухаючись. Гобіти згодилися з ним, але не заспокоїлися: вони вже звикли боятися погоні, будь-який звук, що лунав за спиною, здавався їм ворожим і зловісним. Тоді Блукач приліг на траву, приклав вухо до землі, і лице його освітила радість.
День згасав; тихо шелестіло листя у чагарях. Все виразніше ставав дзвін дзвоників та дрібне цокотіння коня, що [222] йшов клусом, і ось він вилетів з-за рогу, білосніжний, мерехтливий у сутінках. Його вуздечка блищала та іскрилася, наче всіяна зірками. Плащ вершника, з відкинутим каптуром, майорів по вітру, розліталося блискуче золоте волосся. Фродо здалося, що променисте сяйво б'є від лиця та одягу вершника.
Блукач скочив і бігцем кинувся униз, щось вигукуючи. Але за мить перед тим, як він з'явився на схилі, вершник, підвівши голову до заростей, де вони сховались, натяг повід і зупинив коня. Побачивши Блукача, він зіскочив на землю й побіг йому назустріч. Фродо почув дивні слова: «Ае на ведуї, Дунадан! Мае гвенніон!» Ця мова та чистий голос вже не залишали сумнівів: поміж всіма племенами світу тільки ельфи мали такі чудові голоси. Але голос його бринів тривогою, й він поспішно заговорив про щось з Блукачем.
Незабаром Блукач помахав до гобігів рукою, вони вилізли з чагарника й поспішили на дорогу.
- Це Глорфіндель, він живе в домі Елронда, - пояснив їм Блукач.
- Привіт вам! Нарешті ви знайшлися! - сказав ельф. - Дороги нині стали небезпечні, й мене послали відшукати вас.
- Отже, Гандальф уже у Рівенделлі? - радісно вигукнув Фродо.
- Ні, коли я від'їжджав, його ще не було - щоправда, це було дев'ять днів тому, - відповів Глорфіндель. - Елронд отримав тривожну звістку. Мої родичі, що мандрують за Берендуїном, сповістили, що Дев'ятка знов з'явилася у світі, а Гандальф не повернувся, і ви блукаєте десь, не маючи допомоги у вашій важкій справі. Навіть у Рівенделлі зараз мало хто спроможний відкрито стати проти Дев'ятки; але всіх, хто знайшовся, Елронд розіслав на північ, захід та південь. Ми думали, що ви можете відхилитися далеко, щоб уникнути погоні, й загубитися у Глухомані. Мені доручили розвідати Тракт, і сім днів тому я доїхав до Мосту через Мітейтель й залишив там свій камінь. На Мосту я зіткнувся з трьома прислужниками Ворога, але вони відступили, й я відігнав їх на захід. Зустрів я також ще двох - ті втекли на південь. З того часу я й шукаю вас. Три дні тому я знайшов слід і пройшов по ньому до Мосту, а сьогодні виявив місце, де ви знову спустилися з гір. Але досить розмов: зараз не час для довгих бесід. Ви вже [223] тут, тож давайте ризикнемо всі разом піти прямо по Тракту. П'ятеро йдуть за нами, і якщо вони почують ваш слід, то вихором полетять наздогін. А це ще не все - де решта ; четверо, я не знаю. Можна бути майже певним, що біля Броду на нас готують засідку.
Поки Глорфіндель говорив, вечірні тіні погустішали. Страшна втома навалилась на Фродо. По заході Сонця завіса перед очима його потемніла, й якась тінь заступила обличчя друзів. Біль різко посилився, знову почало трясти. Фродо похитнувся і вхопився за руку Сема.
- Моєму панові погано, він поранений, - сердито буркнув. Сем. - Він не може їхати верхи після заходу сонця. Йому треба відпочити!
Глорфіндель підхопив Фродо, не дав йому впасти, підняв на руки, з глибокою занепокоєністю подивився йому вобличчя.
Блукач коротко розповів йому про сутичку на Вітровії, про удар ворожого клинка, і показав рукоятку, яку він зберіг. Глорфіндель здригнувся, доторкнувшись до неї, але уважно роздивився.
- Тут накреслені злі закляття, хоч ви, можливо, їх не бачите, - сказав він. - Збережи це, Арагорне, до зустрічі з Елрондом! Але будь обережним, не торкайся її по можливості. На жаль, лікувати поранення, нанесені такою зброєю, я не вмію. Я зроблю все, що в моїх силах - але все ж таки раджу йти не зупинятись.
Він обмацав пальцями рану на плечі Фродо й спохмурнів ще більше, немов відчув щось погане. Але Фродо відразу подегшало: біль вщух, тепла хвиля пішла від плеча по руці. Імла перед очима порідшала й розтанула, як хмара. Він знову бачив друзів і відчув приплив сили й надії.
- Ти поїдеш на моєму коні, - вирішив Глорфіндель. - Я підтягну стремена, й ти зможеш зручно сидіти. І нічого не бійся: мій Асфалот ніколи не дозволите упасти сідоку, котрого я сам посадив. Хода в нього легка та рівна, а якщо зустрінеться небезпека, навіть чорним скакунам Дев'ятки його не наздогнати.
- Ні, я так не хочу! - обурився Фродо. - Він помчить мене до Рівенделлу чи ще кудись, а друзів своїх залишу тут у небезпеці?
Глорфіндель посміхнувся.
- Навряд чи твоїм друзям щось загрожуватиме, коли тебе тут не буде! Погоня піде за тобою, а їх навіть не помітить. [224] Саме ти, Фродо, і річ, яку ти зберігаєш, є джерелом небезпеки для нас усіх.
Фродо нічого не відповів, але більше не опирався. Він пересів на білого коня Глорфінделя, а на поні тепер знов навантажили мішки з речами; йти стало легше, й спочатку вони хутко просувалися уперед. Але гобітам годі було поспіти за невтомним і прудконогим ельфом, а він вів їх крізь пітьму ночі, без зірок, без місяця, все вперед та вперед, під захмареним небом. Тільки перед ранком Глорфіндель дозволив зробити привал. Пін, Сем і Меррі до цього часу ледве не поснули на ходу та раз у раз спотикалися; навіть Блукач втомлено горбився. Фродо погойдувався у сідлі, смутна дрімота охопила його.
Шукати зручнішої ночівлі не було вже сил. Вони відійшли на кілька кроків від дороги, попадали на вересовий килим і миттю поснули. Глорфіндель залишився на варті. Вони, здавалось, не встигли й очей заплющити, коли він розбудив їх, але насправді сонце вже піднялось високо, туман розтанув, небо роз'яснилось.
- Попийте-но ось цього! - сказав Глорфіндель, наливаючи кожному потроху з шкіряної баклаги, оплетеної срібною сіткою. Прозорий трунок не мав смаку, як джерельна вода, але від нього тепла хвиля відразу пробігала по тілу, а черствий хліб та сушені фрукти (більш нічого в них не залишилось) насичували не гірше, ніж добрий гобітанський сніданок.
Тільки п'ять годин можна було приділити на відпочинок; Глорфіндель квапив, і протягом дня вони лише двічі ненадовго зупинялися. Зате до вечора здолали майже двадцять миль, і тепер Тракт, звернувши праворуч, спускався у долину Бруїнена. Досі гобіти не чули й не бачили ніяких ознак погоні, але Глорфіндель часто зупинявся, якщо вони відставали, прислуховувався, і тривога туманила його лице. Кілька разів він звертався до Блукача ельфійською мовою.
Але хоч би як поспішали провідники, вони розуміли, що гобіти сьогодні далі йти не здатні. Ноги мліли, голови паморочились від утоми, і не могли вони думати ні про що, окрім натруджених рук та ніг. Біль проймав Фродо вдвічі сильніш, ніж раніше, того дня все навкруги здавалося йому примарними сірими тінями. Він майже радів приходу ночі - у темряві світ здавався не таким вицвілим і порожнім. [225]
Гобіти не відчували, що добре відпочили, коли наступного дня рано-вранці вирушили у путь. До Броду ще залишалося чимало миль, і вони шкутильгали з останніх сил.
- Небезпека чекає на нас біля річки, - сказав Глорфіндель. - Чую серцем: погоня вже близько, а біля Броду» можливо, таїться пастка.
Тракт ішов увесь час під ухил; на узбіччі його тягайся тепер смуги трави, й гобіти намагалися пройти по ній, щоб дати відпочинок змореним ногам. Вже опівдні дорога раптом поринула у темну тінь могутніх сосен, а потім обабіч підступили до неї високі обриви рудого каміння. У тій вогкій ущелині їхні поквапливі кроки розходились луною, і здавалося, буцімто за ними йде цілий натовп. Потім раптом Тракт вирвався з ущелини, немов крізь розчинені ворота, на відкрите місце. Наприкінці крутого спуску на милю тягнулася рівнина, а за нею лежав Рівенделлський Брід. На тому березі дорога звивалася по крутому схилу; а ще далі майоріли високі гори, пасмо за пасмом, пік за піком, і упиралися у споловіле небо.
З ущелини позад них все лунав відгук кроків, неначе вітер перебирав соснове гілля. Глорфіндель озирнувся, прислухався і раптом, голосно щось вигукнувши, метнувся до свого коня.
- Лети! - крикнув він. - Лети! Ворог наступає! Білий кінь зірвався з місця. Гобіти побігли униз по схилу.
Глорфіндель і Блукач бігли слідом, прикриваючи їх. Вони вже були посеред рівнини, коли з ущелини, яку щойно залишили, долинув стукіт коней, що летіли чвалом. На рівнину вирвався Чорний Вершник. Він притримав коня й зупинився, похитуючись у сідлі. За ним з'явився ще один, і ще; потім зразу двоє.
- Скачи до Броду! Скачи! - гукнув Глорфіндель.
Фродо не відразу послухався його поради; дивна млявість охопила його. Пустивши коня ходою, він озирнувся. Вершники застигли, як похмурі статуї, темні та непохитні, а ліс і земля навколо них затьмарились. Раптом Фродо усвідомив, що йому посилають у думці наказ зупинитися. Тоді страх і ненависть збудилися у ньому. - Відкинувши повід, взявся він за рукоятку меча й вихопив розжеврілий клинок.
- Та скачи ж! Скачи! - кричав Глорфіндель, а потім голосно й дзвінко крикнув ельфійською мовою до коня: «Норо лім! Норо лім, Асфалот!» [226]
Мов вихор, рвонувся білий кінь, долаючи останній відрізок дороги. В цю ж мить чорні коні метнулися за ним, а Вершники моторошно заволали, і Фродо впізнав те волання, повне відчаю та люті, що колись чув у Східній чверті. На цей поклик відповіли - жахаючи Фродо та його друзів, з-за дерев і скель ліворуч з'явилося ще четверо вершників. Двоє з них попрямували до Фродо, двоє інших шалено поскакали йому навперейми, до ріки; їх наче вітром несло, й чим ближче, тим вищими й жахливішими ставали вони.
Фродо кинув оком через плече. Друзів його вже не було видно. Вершники відставали - навіть їхнім скакунам не під силу було змагатися з білим конем Глорфінделя. І ще раз озирнувся Фродо, й надії його згасли: перш ніж він дістанеться до Броду, двоє із засідки відріжуть йому шлях. Він бачив їх тепер чітко - без плащів та каптурів, у брудно-білих шатах. Оголені мечі були в їхніх руках, шоломи на головах. Неживі очі палали, і вони кликали його жорстокими голосами.
Страх виповнив душу Фродо. Він забув про меч. Він не міг кричати. Заплющивши очі, він ухопився за гриву коня. Вітер свистів у вухах, а дзвіночки на збруї дзенькали тепер пронизливо й несамовито. Мертвотний холод, немов спис, пронизав його, але білий кінь останнім відчайдушним стрибком пронісся, наче птах, наче язик полум'я, прямо перед носом найближчого вершника.
Фродо почув плюскіт - вода завирувала біля його ніг. Ще довгий стрибок - і Асфалот, вискочивши з води, почав підійматися по кам'янистій стежці. Вони перейшли ріку. Брід був позаду.
Але погоня не відставала. На верху урвища кінь зупинився й шалено заіржав. Дев'ятеро вершників завмерли на краю води по той бік ріки, й Фродо втратив волю, зазирнувши у грізні обличчя, звернуті до нього. Що б могло завадити їм переправитися так само легко, як і він? А якщо вони переправляться, як відірватися від них на незнайомому шляху до Рівенделлу? Як владно наказують вони зупинитися! Ненависть знову ворухнулася в душі Фродо, але то вже були останні іскри. Вершник, що стояв попереду усіх, дав коню остроги й погнав його у ріку. Але кінь, торкнувшись води, подався назад. З величезним зусиллям Фродо випростався у сідлі і здійняв меч.
- Йдіть геть! - вигукнув він. - Йдіть геть! Повертайтеся до Мордору і не чіпайте мене більше! [227]
Він сам не впізнав свого голосу - тонкого, пронизливого. Вершники затрималися, але Фродо не мав тої влади, як Том Бомбадил. Вороги зайшлися хрипким, безжалісним реготом.
- До нас! Йди до нас! - волали вони. - У Мордор поїдемо разом!
- Йдіть геть! - прошепотів він.
- Перстень! Перстень! - замогильними голосами гукали вони, і тої ж миті їхній ватажок примусив коня увійти у воду, а за ним слідом рушили ще двоє.
- В ім'я Елберет та прекрасної Лючіень! - зібравши решту сил, вигукнув Фродо і підніс меч. - Не взяти вам ані мене, ані Персня!
Тоді вождь Дев'ятки, що вже досяг середини Броду, загрозливо підвівся у стременах і здійняв руку догори. Фродо занімів. Язик його прилип до піднебіння, серце важко закалатало. Меч зламався й випав з тремтячої руки. Ельфійський кінь позадкував і захрипів. Перший з чорних коней вже ось-ось ступить на берег...
У цю мить пролунав, мов грім, рев і гуркіт води, що котила безліч каміння. Невиразно побачив Фродо, як ріка унизу здибилася, і хвилі прокотилися по ній, неначе кіннота у білих китицях піни. Біле полум'я зблискувало на їхніх гребенях, а серед хвиль миготіли вершники на білих конях з пінними гривами. Ворога, застигнуті посеред ріки, були відразу перекинуті й миттєво поховані під розгніваними валами. Ті, що залишилися біля берега, із жахом відступили.
Вже тільки краєчком свідомості Фродо почув крики, йому примарилося, немов на Вершників, що забарилися на березі, мчиться воїн в ореолі сліпучого світла, а за ним бігли якісь розпливчасті фігурки, розмахуючи смолоскипами, які яскраво палали у похмурій імлі, що сповила світ.
Чорні коні, шаленіючи, понесли вершників просто у вируючу, бурхливу воду. їхнє заливчасте іржання загубилося у ревінні ріки, що несла їх геть.
Фродо відчув, що падає; неспокійні хвилі ніби здійнялися до неба і поглинули не тільки його ворогів, але і його самого. Більше він нічого не бачив і не чув.
Книга: Джон Роналд Руел Толкін. Володар Перснів: Хранителі Персня. Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
