Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Майже кожний на всій Україні користувався вольностями, і важко йому буде забути, що він був паном і на війні рівнявся з паном. / Богдан Хмельницький

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Економічна історія України і світу - Лановик


2.3. Мануфактурний період української промисловості

Важливим показником розвитку ремесла в містах була кількість ремісників, їх професій. Так, у кінці XVI — першій половині XVII ст. у Руському і Волинському воєводствах налічувалося понад 8000 ремісників. За даними перепису 1666 p., в 36 містах Лівобережної України 26 % жителів були ремісниками. Внаслідок політики московської влади, що обмежувала розвиток української промисловості, в кінці XVIII ст. серед населення Гетьманщини ремісники становили незначну кількість: у Чернігові — 4,5 %, у Гадячі — 16 % всіх жителів. Значними ремісничими центрами були Ніжин — 42,3 % дворів ремісників, Стародуб — 48,5 %. У Києві працювало 4 тис. ремісників. У Харківському намісництві ремеслом займався 1 % населення, в Катеринославському намісництві — 4 %. За даними австрійського перепису 1773 p., у Галичині нараховувалося майже 60 тис. ремісників і торговців. У Закарпатті 1715 p. було 119 ремісників (0,46 % мешканців міста), а в 1780 p. тільки в Ужгороді їх налічувалося 226.

Внаслідок технічного прогресу міське ремесло вдосконалювалося, появилися нові галузі виробництва. У першій половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей. У кінці XVIII ст. кількість ремісничих спеціальностей зросла до 300. Окремі міста стали центрами ремісничого навчання.

Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецтво, шевство, ткацтво, сукноробство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегельництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування. В окрему галузь виділилося виготовлення продуктів харчування і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплавщиків, які перевозили товари гужовим і водним транспортом. Посилилася спеціалізація ремесел. Існувало 34 спеціальності з деревообробки, 22 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисловості. Ремісники застосовували передові для того часу технології виробництва, що ставило їх вироби в один ряд з кращими зразками західноєвропейського ремесла.

У XVI — першій половині XVII ст. кількість цехових об'єднань збільшилася. Чисельність ремісників у цехах була різна: від 4 до 50 майстрів. Після Визвольної війни середини XVII ст. продовжувався процес створення цехів. Типовим явищем стало об'єднання в одному цеху ремісників різного фаху. За царською грамотою 1660 p. усі київські ремісники (понад ЗО спеціальностей) належали до чотирьох цехів. У 1762 p. у Києві існувало 12 цехів.

Діяльність цехів регламентувалася цеховими статутами, де контролювалися кількість годин робочого дня, розмір плати підмайстрів і учнів, строки учнівства, кількість сировини, що закуповувалась. Утруднювався вступ до цеху нових членів, для цього збільшувалися строки учнівства, а від членів вимагали "чистоти походження". Польсько-німецька міська верхівка не допускала українців до багатьох цехів, забороняла їм мати свої майстерні. Однак з розвитком товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який насамперед задовольнявся партачами (позацеховими майстрами). У першій половині XVII ст. питома вага партачів у суспільному виробництві міст України була досить значною. У Львові вони становили понад 40 % усіх ремісників. На відміну від цехових ремісників, які були під юрисдикцією магістрату, партачі були під захистом шляхти, духовенства, замку й обслуговували їх потреби. Одночасно вони працювали на ринок, підриваючи своєю конкуренцією цехове ремесло.

Шляхта, підтримуючи нецехове ремесло, домоглася в 1538 і 1542 pp. сеймових постанов про заборону цехів. Король доручив старостам і воєводам не дозволяти їх створення. Проте, оскільки промисловість збільшувала прибутки власників міст, король і шляхта в своїх містах і містечках досить часто були ініціаторами створення цехів, надавали їм привілеї. Це обмежувало самостійність цехів, які віддавали засновникам частину продукції та доходів.

У ході Визвольної війни середини XVII ст. українські ремісники завоювали право вступати в будь-який цех і займатись усіма видами ремесла. В Лівобережній Україні та Слобожанщині козацька і російська адміністрація активно втручалася в справи цехів: підтверджувала привілеї, давала дозвіл на відкриття нових, визначала їх права і статус ремісників. У Правобережній та Західній Україні діяльність цехів контролювалася з питань прибутків на користь власників міст.

Царський уряд офіційно дозволив займатися ремеслом партачам. Місцева влада встала на захист цехів, але чисельність партачів зростала. У більшості українських міст на двох цехових ремісників припадав один позацеховий. Посилилася конкуренція між цехами і позацеховим ремеслом. Укладались угоди міських цехів з нецеховими ремісниками про поділ функцій, сплату певних податків.

Протягом XVI—XVIII ст. в ремеслі розвивалися товарні відносини. Ремісники поступово переходили від роботи на замовлення до виготовлення продукції на ринок. У багатьох цехах відбувався процес майнової диференціації. Багаті ремісники, нехтуючи статутом цехів, самовільно збільшували чисельність підмайстрів і учнів.

Стала звичайним явищем практика використання наймитів, кількість яких становила 10—15 чоловік. На їх становище переходили підмайстри й учні. Цехи втратили можливість ефективно регулювати виробництво. Протягом XVIII ст. у західних і правобережних землях кількість цехів зменшувалася порівняно з першою половиною XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах — по 6—9.

У кінці XVIII ст. нищівного удару по цеховій системі в українських землях завдала урядова політика Російської й Австрійської монархій. У Росії цеховий ремісничий устрій було створено на основі виданих Петром І "Регламентів Головного майстрату" (1721 p.) і указу "Про цехи" (1722 p.). До цехів приймалися представники всіх станів, не обмежувалися розміри виробництва, не регламентувалася кількість учнів і підмайстрів. "Ремісничим регламентом" (1785р.) розширювалося самоврядування цехів, в містах, де вже існували цехи, заборонялася реміснича діяльність поза межами цехів. Проте протягом XVIII ст. цехи вже не відповідали потребам економічного зростання, вони перетворилися на державні органи для збирання податків та виконання інших примусів. У 1785 p. загальноросійські закони були поширені на українські цехи Лівобережжя.

Постанови австрійського уряду 70—80-х років XVIII ст. обмежили вплив цехів, полегшили вступ до них ремісників, ліквідували регламентацію щодо виготовлення продукції, кількість учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від особистої залежності від пана. Ці постанови надали пільги купцям і ремісникам незалежно від віросповідання, підпорядковували цехи державній владі. Одночасно продовжувалось онімечення західноукраїнських міст. Прибулі ремісники отримували міське право, звільнялися на 10 років від усіх податків, а їхні сини — від військової повинності.

Протягом XVI—XVIII ст. набули поширення сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного фаху, для яких ремесло стало основним заняттям, а не додатком до сільського господарства.

У першій половині XVII ст. серед сільських ремісників, які становили 3 % населення, налічувалося 200 ремісничих професій. Серед них помітне місце займали ткацтво (виробництво полотна, селянських сукон, килимів, хусток, рушників, ряден), гончарство, обробка дерева (виготовлення возів, дерев'яного посуду, скринь, знарядь пращ).

Окремі села були відомі своїми ремісниками та їх виробами. Наприклад, село Смолевичі на Чернігівщині славилося виробництвом килимів, села Роменського і Миргородського повітів на Полтавщині — ряднинами. На Чернігівщині цілі села жили з продажу дерев'яних і гончарних виробів, дьогтю, смоли. У передгірських і гірських районах Галичини поширилося сільське ткацтво на місцевих льоні та коноплі, що там вирощували. За обсягом виробництва воно перевищувало цехове. Селяни містечка Комарно поблизу Львова у XVII ст. щорічно виготовляли 16—18 тис. штук полотна (близько 400 тис. пог. м).

Поступово відбувався процес підпорядкування сільського ремесла міському. Внаслідок певної насиченості сільського ринку ремісник намагався збути свій товар у місті. Проте це вдавалося їм з великими труднощами. Адміністрація міста штрафувала чи конфісковувала товар сільського ремісника, який втручався в монополію цехових ремісників. Сільські ремісники намагалися переселитися в місто. Переважна більшість втікачів поповнювала ряди партачів.

Якщо в XI—XV ст. ремісник контролював виробництво і збут своїх товарів, то в XVI—XVIII ст. він втратив владу над своїм продуктом. Сформувалася нова соціальна група

— скупники, які ставали посередниками між виробником і споживачем. Широко користувалися послугами скупників партачі Львова, Острога, Луцька та інших міст. Власники майстерень, купці перетворювалися на підприємців, а частина підмайстрів, позацехові ремісники — на найманих робітників. Створювались умови для переростання дрібного товарного виробництва у нову, вищу форму промисловості — мануфактуру.

Розвиток ремесла в Україні сприяв зростанню старих і виникненню нових міст. У середині XVI ст. вони стали важливими господарськими, політичними та культурними центрами. У 40-х роках XVII ст. в Україні налічувалося 970 міст і містечок, в тому числі у Руському воєводстві — 177, Волзькому — 32, Холмській землі — 23, у Волинському воєводстві — 150, Подільському — 111, Брацлавському — 122, Київському — 385, Чернігівському — понад 40, на Слобожанщині — близько 20, Північній Буковині — 10, у Закарпатті — понад 20. Виникли такі міста й містечка: Конотоп, Фастів, Лисянка, Шаргород, Гадяч, Миргород, Базалія, Яготин, Костянтинів, Умань, Рокитне, Кролевець, Савиши, Бориспіль, Гайсин, Бердичів, Бобровиця та ін.

Ініціатива у створенні міст належала польським магнатам, але будували їх та мешкали у них українці. Магнати або королівські старости шукали собі нові джерела доходів — податки з ремісників, плата за проїзд у місті, за місце на ринку. Люстрації XVI ст. свідчать, що містечко давало панові у 5—10 разів більший прибуток, ніж село, на грунті якого воно виникло. Крім того, міста створювали сприятливі умови для збуту сільськогосподарської продукції. Доходи від сіл, розташованих поблизу міст, завжди були більшими.

Містечка були порівняно невеликими, половина з них налічувала до 100 подвір'їв. Існували й такі містечка, що мали до 20 "ринкових" будинків. У заснованих містечках зароджувалися ремесло і торгівля. Проте більшість населення становили землероби, від селян вони відрізнялися тим, що за статутами міст не відробляли панщини, а лише сплачували натурою чинші та данину. Містечка, залишившись аграрними, з десятками ланів землі, незначною кількістю ремісників і купців, відрізнялися від звичайних сіл тільки ярмарками й торгами.

Більшість міст України протягом XVI — першої половини XVII ст. нараховувала по 100— 300 будинків. Однак в окремих містах кількість їх зростала до 1750 (у Києві). У більшості міст України було від 1 до 3 тис. мешканців, а у містечках — 700—800.

У другій половині XVII—XVIII ст. продовжували створюватися міста. У XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст і містечок, у середині XVIII ст. — 200. З освоєнням південних земель були засновані міста Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь, Одеса. Однак міста залишалися невеликими і малонаселеними. За переписними книгами 1666 p. міське населення Лівобережної України становило 46 %, а в 90-х роках XVIII ст. в містах жило лише 6,5 % населення. У Києві налічувалося 2454 будинки, в Полтаві — 1000, в Стародубі — 800, в Ніжині — 900.

Міста Слобідської України виникли на основі поселень українських переселенців. У кінці XVIII ст. жителі міст становили 6,8 % населення, де більша частина їх були військові, селяни, в основному українського походження з колишніх козаків. Торгово-промислові люди, або міщани, становили 12,1 % міських жителів.

Правобережні та західноукраїнські міста після значних руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Володимира-Волинського, Кременця, зросло значення Білої Церкви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора.

Соціально-економічний розвиток міст і становище їх мешканців залежали від правового статусу. У складі Речі Посполитої міста поділялися на королівські (державні) та приватновласницькі (панські й церковні). Перші розташовувалися на державних землях, як правило, були адміністративними центрами королівської влади на місцях. В управлінні вони керувалися магдебурзьким правом, яке передбачало самоврядування, привілеї, ремесла тощо. Містечками з міщанським населенням керували ратуші. Більшість міст (80 % були приватною власністю магнатів і шляхтичів, а також католицької та православної церков.

Близькими за своїм становищем до приватновласницьких міст були юридики в королівських містах — це шляхетська чи церковна власність на території міст (двори, будинки), яка впліталась у господарство міст, але не підлягала їм ні юридичне, ні економічно. Незважаючи на заборону королівської конституції 1611 p., власники юридиків з метою збагачення поселяли в своїх володіннях ремісників, купців, робітників промислів. Подекуди юридики досягали значних розмірів і давали великі доходи. Вони негативно впливали на економічний розвиток міст, підривали ремесло й ^торгівлю, свідчили про пряме втручання феодалів у міське життя.

З подальшим розвитком ремесла, промислів та торгівлі В в XVI — першій половині XVII ст. в Україні посилилася | диференціація міського населення. Виділилися три основні "групи: 1) найбагатша купецько-лихварська верхівка — патриціат; 2) середні та дрібні крамарі, цехові майстри, заможні міщани — бюргерство; 3) експлуатована й зовсім безправна біднота — плебс (плебейство).

До патриціату належали сім'ї польських і покатоличених українських міщан, розбагатілі родини німців, вірменів та інших національностей.

Бюргерство створювало опозицію патриціату і вимагало місця для себе у міському управлінні. Так, у 1577 p. населення Львова набуло права обирати "колегію мужів" із обмеженими контрольними функціями.

Плебейство (позацехові, незаможні ремісники, підмайстри наймити) становили переважну більшість міського населення. Реєстр подимного Київського воєводства за 1631 p. відрізняв у містах або містечках будинки "ринкові", "вуличні" й "убогі", або "нужденні халупи". Значну частину городян становили "загородники", "коморники", "підсусідки".

Крім трьох основних груп, у містах України проживала значна частина населення, яка не підлягала міській владі — козацтво, козацька старшина, шляхта, жовніри та ін.

Козаки, які становили значну частину населення міст Брацлавщини, Подніпров'я, відігравали значну роль у економічному розвитку міст, займалися торгівлею, промислами, ремеслом. За офіційними документами, їх називали "непослушними", оскільки вони не були підпорядковані міській управі, не виконували повинностей і вважали себе вільними. Крім українців, у містах проживали поляки, німці, євреї, вірмени, греки, татари та ін. У Наддніпрянській Україні міста мали український характер.

Українське населення міст обмежувалося в правах займатися торгівлею та ремеслом, не допускалося до міського самоврядування. Наприклад, у Львові православні українці не мали права займати жодної посади і мешкали лише на невеличкій ділянці міста (Руська вулиця). Мешканці платили податки і виконували повинності на користь короля, церкви, приватних власників, старост і орендарів у "королівщинах", — грошима, натурою, відробітками. Останні були різноманітними (тижнева панщина, ремонт млинів, підводна, толоки, шарварки, сторожування). Великим тягарем для міського населення було покриття витрат на військові потреби Польщі, утримання жовнірів. Городяни виконували повинності на користь місцевих церкви чи костьолу.

Значної шкоди завдавали свавілля королівської та міської адміністрації, міжусобна боротьба магнатів і шляхти, знущання польських жовнірів і найманих іноземних військ, а також оренда і застава міст.

Під час Визвольної війни українського народу середини XVII ст. в становищі міст і міщан відбулися важливі зміни. Міста з магдебурзьким правом зберігали свої привілеї. Так, Б. Хмельницький видав кілька універсалів про охорону Києва від постоїв козацьких військ, погрожував покаранням за кривди міщанам, звільнив Київ від воєводського податку, надавав пільги заможним селянам у торгівлі, забороняв місцевим селянам користуватися землями і сіножатями, що належали місту. Приватновласницькі та королівські міста опинилися під юрисдикцією уряду, і керували ними ратуші, що підлягали компетенції загальної козацької влади в краї.

Деякі міщани покозачилися (близько 60—80 %), деякі селяни записалися в міщани. В окремих містах (Черкаси, Канів, Переяслав) більшу частину населення становили козаки. Зросла міська верхівка з бюргерства, козацької старшини, шляхти. Більшість населення була українцями.

У Східній Галичині 90—94 % міст належали магнатам, шляхті, духовенству. Міста королівщини становили 6—10% усіх міст. Лише Львів мав права вільного міста. Приватновласницькими і королівськими були міста Правобережжя. У містах із магдебурзьким правом зберігалися юридики. Значну частину жителів міст становили міщани, що займалися ремеслом і торгівлею (ЗО—40 %). Міщани були складовою частиною доміній і так само, як селяни, виконували всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким користувалися міщани, було право ярмаркової торгівлі.

Отже, XVI—XVIII ст. були періодом бурхливого процесу виникнення і розвитку міст, зростання їх ролі в господарському житті України. Проте на відміну від міст Західної Європи вони зберігали феодально-аграрний характер, були невеликими.

Процес формування промислово-торговельного населення йшов повільно. У Галичині та Правобережжі значна частина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Одночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором у розвитку товарного виробництва.

Розвиток дрібного виробництва в містах і селах сприяв виникненню мануфактур. Початок мануфактурного періоду в Україні в історико-економічній літературі датується порізному: від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш переконливою є точка зору, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії— нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.

Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні підприємства, в яких поділ в процесі виробництва відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такт мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного, їх поява в найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду.

У XVII ст. мануфактурне виробництво відіграло значну роль у Лівобережній Україні та Слобожанщині. У 20-х роках XVIII ст. на цих землях під впливом перетворень Петра І почалося будівництво великих централізованих мануфактур. У Західній та Правобережній Україні вони створювалися в 70-х роках XVIII ст.

Виникнення мануфактур відбувалося двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.

Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці. Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власниками промислів були представники всіх прошарків населення України (купці, шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими в економічному та воєнно-стратегічному відношеннях промислами володіла держава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, використовуючи не лише найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Формувалися кадри постійних робітників, які жили за рахунок заробітків у промисловості.

Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобережних землях після Визвольної війни середини XVII ст., його поступове утвердження на Лівобережжі та Слобожанщині в умовах зростання товаризації феодального господарства створили умови для подальшого розвитку виробництва на основі примусової кріпацької праці селян у формі феодальних (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворювалися як казенні, а потім передавалися в посесію (умовне спадкове користування) приватним особам чи одразу виникали як посесійні. На них працювали або приписні державні селяни, або куплені селяни спеціально для роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.

Більшість вчених вважають, що кріпосницькі мануфактури були своєрідним явищем, специфічною формою товарного виробництва, яке, розвиваючись в рамках феодалізму, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і Грунтувалося на праці кріпаків.

Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого. У кінці XVIII ст. на території Лівобережжя налічувалося 3362 водяних і 12 732 вітряних млинів, на Слобожанщині — близько 645, у Східній Галичині — 5117. Значна частина з них була великими підприємствами мануфактурного типу з кількома відділеннями: борошномельним, крупорушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним, лісопильним (тартаки). Коштував такий млин 3 тис. золотих. Млини обслуговували наймані селяни. Поширена була оренда млинів мельниками, заможними селянами, козаками.

У Гетьманській державі на будівництво й експлуатацію млинів видавалися спеціальні універсали гетьмана. Млини з орними землями, на яких засновувалися хутори або слободи, часто належали кільком власникам. Млинарство велося на високому рівні. Українські майстри-млинарі запрошувалися до Росії.

Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварництво, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток в 2—4 рази більший, ніж продаж хліба. В кінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень.

У Гетьманщині та Слобожанщині винокурні належали монастирям, козацькій старшині, купцям, міщанам, козакам і селянам. На кінець XVIII ст. винокуріння повністю перейшло до дворянства. У правобережних і західноукраїнських землях право пропінації (виробництво і торгівля алкогольними напоями) належало лише шляхті.

У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували в середньому 14 осіб.

Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оптом. Обсяги виробництва були досить значними: в 1801 p. у Лівобережній, Слобідській, Південній Україні вони становили 4,3 млн відер горілки, в Подільській і Волинській — 760 тис. відер. На винокурнях широко використовували найману працю, яка на межі XVIII — XIX ст. в Слобожанщині на поміщицьких винокурнях становила 39—42 %. Поширеним був найм поміщиками для роботи своїх селян.

Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні. Місцем їх найбільшого зосередження були Чернігівщина, Волинь, Яноцька, Стрийська, Самбірська землі Руського воєводства. У XVI ст. в Україні діяло 70, в першій половині XVII ст. — 120 рудень.

В Українській козацькій державі рудні старшини монастирів були під суворим контролем Генеральної військової канцелярії, на користь якої надходила десята частина виробленої продукції. Для будівництва рудні був необхідний дозвіл гетьмана. Рудні будувалися не власником, а "коштом й стараньем" фахівців рудної справи, які отримували промисли в оренду. Першими рудниками в Лівобережній Україні були вихідці з Правобережної України і Польщі. Орендну плату внос'или як натурою, так і грішми. Для розвитку залізоробної промисловості велике значення мав указ : Петра І від 1719 p. під назвою Берг-привілей. Згідно з цим ; указом майстрів звільняли від грошових поборів, військо[вої служби, їм гарантували спадкові права власників. У ^Слобідській Україні рудні не мали великого поширення, їх |відомо лише кілька.

Рудні складалися з млина, димарні, де з руди виплавля[ залізо, і кузні. Виробничий процес поєднував залізоруд(добування руди), металургійне та металоробне виробництво. Чисельність працюючих була в межах від 7 до 24 Осіб. Це давало змогу здійснювати мануфактурний поділ праці. Існували такі основні професії, як рудокопи, рудовози, димарі, ковалі, курачі, серед яких також був поділ праці. Робітники на руднях були найманими. На допоміжних роботах використовували примусову працю панщинних селян. Продукція рудень в першій половині XVIII ст. становила по 500—700 пудів сиродутного заліза на рік.

В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Одноступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений на двоступінчастий, при якому в доменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі переплавляли його на сталь. На цих підприємствах працювало до 100 робітників. Першими доменними мануфактурами були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька в Правобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в-селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чинадієві й Кобилецькій Поляні в Закарпатті.

Рудні Лівобережжя не перетворилися на великі металургійні підприємства, причиною чого були бідність сировинної бази, низька якість і дорожнеча заліза. Рудні не витримали конкуренції російського заліза. В умовах занепаду рудень їх власники закріпачили рудників.

У першій половині XVI ст. в Україні почало розвиватися паперове виробництво, що виникло у формі початкової мануфактури, минаючи ремісничу стадію. Протягом XVI ст. було засновано 10 папірень, перша в м. Янові (1522 p.) біля Львова. Працювали вони в Перемишлі, Луцьку, Буську, Острозі, Жашкові, Брюховичах, Радомишлі. У Лівобережній Україні перші папірні виникли в кінці XVII ст. Протягом XVIII ст. їх налічувалося 9. Виробничий процес на папірнях характеризувався значною спеціалізацією, здійснювали його робітники таких професій: ганчірники, дереворуби, візники, кочегари, черпальники, формувальники, сушильники. У XVI—XVII ст. власниками папірень часто були городяни, які експлуатували найману робочу силу. Панські папірні були на оренді, працювали на ринок.

У Лівобережній Україні папірні належали монастирям і козацькій старшині.

У XVI ст. в Україні з'явилося книгодрукування: у Львові (1573 p.) і Острозі (1580 p.). Працювали польські та вірменські друкарні. У 1616 p. була заснована друкарня Києво-Печерської лаври, в 40-х роках XVII ст. — Єлецького монастиря в Чернігові. На Волині в XVIII ст. працювали дві пересувні друкарні. Обладнання, кількість найманих робітників, праця на ринок свідчили, що друкарні були мануфактурами.

Особливе місце в промисловості належало виробництву селітри в Лівобережній та Слобідській Україні. Осередком цього промислу були басейни річок Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, райони поблизу Чугуєва і Путивля. У період польсько-шляхетського панування існувало майже 20 селітроварень, виробництво на яких було монополізовано урядом Польщі.

Під час Визвольної війни середини XVII ст. селітровими заводами керувало козацьке військо. У XVIII ст. будувалися казенні та приватні селітряні варниці, що належали козацькій старшині, козакам і городянам.

Сировиною для одержання селітри була земля городищ, старих могил, кріпосних валів і попіл. З 40-х років XVIII ст. поширився штучний буртовий спосіб виготовлення селітри. У кінці 80-х років XVIII ст. лише в Слобожанщині налічувалося понад 500 селітряних буртів.

З кінця 30-х років XVIII ст. були організовані селітряні компанії: Опошнянська (об'єднувала селітрозаводчиків м. Опішні), купця Щедрова, Російська (заводи були в Харківській губернії та в Полтавському полку) та ін.

Основним покупцем української селітри в XVIII ст. була ^Російська скарбниця. Примусова система збуту негативно ^.впливала на розвиток селітроваріння. Великою була заборгованість скарбниці власникам заводів. Лише в 90-х роках XVIII ст. був дозволений вільний продаж селітри, що залишалася від постачання у скарбницю. Це сприяло розширенню селітроваріння.

Розвивалося виробництво скла. У другій половині XVIII ст. в Україні діяло приблизно 135 гут. Гути виготовляли листове скло, скляний посуд, кришталеві вироби. Чисельність робітників становила 15—26. Існував сталий розподіл праці. Використовували в основному найману працю, а також поденну.

Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володимир, у Гетьманщині — північні полки. Технічною основою були ткацький верстат і фолюші (терки, що труть сукно), ручні або при млинах. Виробництво організовувалось у формі децентралізованої мануфактури. Протягом XVII — XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удосконалилися знаряддя праці та технологія. Продукція йшла на ринок. Замовником сукна було Військо Запорозьке.

Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішою галуззю було виробництво поташу, що пояснювалося великим попитом на внутрішньому і, особливо, на західноєвропейському ринках, оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбування тканин. У середині XVII ст. на українських землях налічувалося не менше 140 буд. Торгівля поташем була монополізована державною скарбницею, її вели через Архангельськ, Ригу. На будах було зайнято від 60 до 100 робітників, насамперед найманих. На феодальних і монастирських будах використовували кріпосних селян. Працювали робітники таких фахів: коритники, поташники, бондарі, пакувальники, пилярі, фірмани.

Підприємствами мануфактурного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемишлянському. Дрогобицькому, Коломийському староствах Руського воєводства. Володіли ними держава, феодали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм забороняли виробляти сіль.

Виробництво солі в 1773 p. становило в Прикарпатті 50—100 тис. т, у районі Солотвино в Закарпатті — близько 30 тис. т на рік. На жупах був досить розвинений поділ праці. Тут працювали рудокопи, "жабні" робітники, які добували сіль, "ратні" люди, що піднімали її з кліток, варники, лопатники, рубачі, пакувальники, бондарі, мулярі, в'язальники. На кваліфікованих роботах переважала наймана праця, на допоміжних — праця кріпосних селян.

У деяких містах був поширений пороховий промисел. У Львові в першій половині XVII ст. існувало дві порохівні. Відома Кам'янець-Подільська порохівня, яку називали "млином для виробництва пороху".

Початковою формою мануфактури були виробництво гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування монет. У XVII ст. у Львові було засновано велику монетарню з чітким поділом праці, що розміщалася в шести великих майстернях.

Значного поширення набули шкіряний і гончарний промисли, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів.

Отже, наявність підприємств із застосуванням певних технічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водяного колеса, з початковим або виразним поділом праці й застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що в Україні відбувався процес створення початкових форм мануфактур. Тільки в Лівобережній і Слобідській Україні в кінці XVII — XVIII ст. їх налічувалося понад 200. Вони виробляли більшу частку продукції, що надходила на внутрішній ринок, і охопили такі галузі промисловості, як залізоробну, паперову, винокурну, скляну, поташну, селітряну, будівельних матеріалів, борошномельну та ін. Сформувалися кадри постійних робітників. Найману працю широко застосовували в купецьких, козацьких і селянських мануфактурах. Протягом XVIII ст. в Лівобережній і Слобідській Україні відбувався процес монополізації багатьох галузей промисловості. У західних і правобережних землях усі галузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підприємств перебувала на оренді, експлуатувалася наймана праця, сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку.

Отже, розвиток мануфактурного виробництва в XVI — XVIII ст. підготував умови для поширення великих розвинених централізованих мануфактур, їх створення почалося в Лівобережній і Слобідській Україні. На кінець XVIII ст. налічувалося 40 великих мануфактур — казенних, посесійних, вотчинних, купецьких. Розвинені мануфактури виникли в текстильній промисловості, що підпорядковувалася Мануфактур-колегії .

В Україні найрозвиненішим виробництвом текстильної промисловості було суконне. Найбільшою суконною мануфактурою була посесійна Глушківська (Путивльська), заснована 1719 p. Наприкінці XVIII ст. на ній працювало 9 тис. робітників, щороку вироблялося близько 200 тис. аршинів сукна. Овечий завод при мануфактурі налічував у 80-х роках 17 тис. овець. На 1797 p. існувало 12 мануфактур з обсягом виробництва 304 620 аршинів сукна. Більша частина продукції припадала на мануфактури Лівобережжя і Слобожанщини— 88,6%. На мануфактурах Правобережжя виготовляли 7,7%, а Півдня — 6,7 % продукції. Значне місце займали вотчинні суконні мануфактури, на яких виробляли 96 % сукна. Серед них Ряшківська (в Прилуцькому повіті), що належала князю Юсупову, Батуринська графа К. Розумовського, Салтівська в Слобожанщині, що належала поміщикові Л. Тендрикову.

У 1726 p. в Почепі було засновано полотняну мануфактуру, на якій працювало 220 українських і російських робітників. Пізніше вона злилася з Шептаківською мануфактурою (Стародубський полк) Строганових. Великою була парусно-полотняна мануфактура П. Рум'янцева в Топальській сотні Старо дубського полку. В місті Корці на Волині діяли суконна і полотняна мануфактури.

З'явилися мануфактури з виробництва шовку-сирцю і шовкових виробів. У 1774 p. у слободі Нова Водолага засновано казенну шовкову мануфактуру, до якої було приписано 5 тис. селян. Одночасно посаджено 2 тис. шовковиць і розіслано насіння всім бажаючим. Продукція мануфактури не перевищувала 3 пудів шовку-сирцю на рік. Успішніше працювала Кременчуцька, пізніше Катеринославська (у місті Кадак під Катеринославом) казенна мануфактура з виробництва шовкових, бавовняних, конопляних панчіх, що призначалися для царського двору, а також продавалися. На ній працювало 136 верстатів, вартість річної продукції дорівнювала 26,7 тис. крб.

У 1794 p. була заснована Новоросійська суконна фабрика, до якої належало дві фабрики: суконна і шовково-панчішна. Для них на аукціоні закупили робітників на 16 тис. крб.

Приписною мануфактурою була Києво-Межигірська фаянсова фабрика, побудована на території колишнього Межигірського Спасо-Преображенського монастиря (1798 p.). На ній виготовляли чайний і столовий посуд, скульптурні вироби.

Почалося мануфактурне виробництво зброї. У 1736 p. був побудований і працював з деякими перервами Шосткинський пороховий завод, що належав державній скарбниці. В 1788 p. він мав 15 порохових млинів і на ньому працювало близько 500 казенних селян, а потім солдати, які відбували довгострокову службу в армії. Тут виробляли майже 12 тис. пудів пороху на рік. У 1764 p. було відкрито казенний збройовий завод "Арсенал" у Києві, в 1789 p. — завод з ремонту зброї в Кременчуку. На них працювали як приписні селяни, так і наймані робітники.

У Слободській Україні першими мануфактурами були казенні Бахмутський і Торський (Слов'янський) соляні заводи. У 1782 p. роботу їх було припинено, оскільки варіння солі призводило до знищення лісів, а головне — не давало достатніх прибутків. У першій чверті XVIII ст. виникли Чугуєвський шкіряний завод Ф. Шидловського і Сумський Ф. Буташевича. На них працювали кріпосні селяни, а майстрами були наймані робітники.

У 1799 p. дав перший чавун Луганський чавуноплавильний завод. Розвивалася капіталістична мануфактура. В Києві було засновано шовкову мануфактуру купця Смородіна, в Ніжині — дві шовкові мануфактури купців Іванова й Алісова. З 70-х років на Топальській мануфактурі використовували найману працю.

Виникнення великих розвинених мануфактур було тісно пов'язано з воєнними і господарськими завданнями Російської держави, з фінансовою допомогою, яку вона надавала промисловості. Царський уряд підтримував підприємницькі намагання. Держава надавала безпроцентні грошові позики, підтверджувала монопольні права власників мануфактур на скуповування вовни і овечих шкур, дозволяла мати власні вівчарні, завозити з-за кордону напівфабрикати (прядену і сучену вовну). Держава була великим споживачем товарів мануфактурної промисловості, вона часто зобов'язувала власників мануфактур постачати своїми товарами державні відомства. Створювались обов'язкові відносини між мануфактурами та державою, які уряд контролював.

У західних і правобережних українських землях великі мануфактури з'явилися в другій половині XVIII ст. В 70-х роках вони виникли в текстильній промисловості. Відома суконна мануфактура графа Потоцького в м. Тульчині на Брацлавщині, на якій працювали як кріпаки, так і вільнонаймані робітники, всього понад 20 чоловік. Вона мала 95 верстатів, виробляла 5 тис. аршинів сукна на рік.

У місті Корці на Волині на суконній мануфактурі Чорторийського працювало майже 140 робітників. Тут виробляли 10 тис. аршинів сукна щорічно. На полотняній мануфактурі в Немирові було зайнято майже 300 робітників.

У Галичині в 60—70-х роках діяла суконна мануфактура в Заліщиках у королівському маєтку, на якій працювали селяни-кріпаки та 18 сукнярів-німців. Існувала полотняна мануфактура в місті Мукачеве в Закарпатті. Спроби швейцарських власників заснувати бавовняно-прядильну, а пізніше і шовкову фабрику в Бродах зазнали невдачі.

У кінці XVIII ст. в Правобережному Поліссі виникли великі металургійні мануфактури — Високопіщанська, Кропивнянська, Чижівська, Городеська, в Закарпатті — у селах Кобилецька Поляна і Тур'я-Ромети.

У 1778 p. у Винниках під Львовом була заснована державна тютюнова мануфактура, де працювало близько 800 найманих робітників. Виникли фаянсова мануфактура у Глинську (біля Львова), два лікеро-горілчаних заводи у Львові з 10—20 найманими робітниками. Великим солевидобувним підприємством була солеварня у селі Стара Сіль у Прикарпатті.

Із загарбанням західних земель України Австрією почалася монополізація державою окремих галузей промисловості. Так, у 1774 p. була створена "Австрійська державна соляна монополія". Поширилася тютюнова монополія. Вирощувати, переробляти і торгувати тютюном мала право лише держава. Значними були позиції держави у залізодобувній промисловості.

Отже, протягом XVI—XVIII ст. в українській промисловості відбулися великі прогресивні перетворення. На зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура. У XVIII ст. розпочався період розквіту мануфактурного виробництва. На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма мануфактур — на основі вільнонайманої праці, в Україні в умовах панування панщинно-кріпосницької системи господарства працювали мануфактури, що грунтувалися не лише на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці (вотчинні, посесійні, казенні). Кріпосна мануфактура була специфічною формою товарного виробництва, що здійснювалося на феодальній основі. Викликана до життя розвитком товарно-грошових відносин, вона сприяла розкладу феодалізму.

Книга: Економічна історія України і світу - Лановик

ЗМІСТ

1. Економічна історія України і світу - Лановик
2. КНИГА 1 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ СВІТУ Частина І ГОСПОДАРСТВО ПЕРВІСНОЇ ДОБИ І СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ (з найдавніших часів до IV ст. н.е.) Розділ 1. ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК ЗА ПЕРВІСНОЇ ДОБИ
3. Розділ 2. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ 2.1. Особливості східного рабства
4. 2.2. Господарство Стародавньої Греції
5. 2.3. Античний Рим: економічні причини розквіту і занепаду
6. 2.4. Господарство скіфів, грецьких і римських колоній Північного Причорномор'я
7. Частина II ГОСПОДАРСТВО В ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО ЄВРОПИ В V — XV ст. 1.1. Землеволодіння і сеньйоріально-селянські відносини
8. 1.2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка
9. 1.3. Середньовічне місто, розвиток ремесла
10. 1.4. Торгівля. Кредит. Фінанси
11. Частина III СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ГОСПОДАРСТВА ІНДУСТРІАЛЬНОЇ ТА ПОСТШДУСТРІАЛЬНОЇ ШОХ (XVI ст. — до наших днів) Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО КРАЇН ЄВРОПИ, США У ПЕРІОД ГЕНЕЗИ ІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА (XVI — XVIII ст.) 1.1. Основні аспекти розвитку господар
12. Розділ 2. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ в XIX — на початку XX ст. 2.1. Промисловий переворот
13. 2.2. Індустріалізація
14. 2.3. Особливості аграрного розвитку
15. 2.4. Міжнародні економічні відносини
16. Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО СВІТУ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД 3.1. Подолання економічних наслідків першої світової війни та стабілізація господарства
17. 3.2. Світова економічна криза 1929—1933 pp. і економічний розвиток у 30-х роках XX ст.
18. Розділ 4. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО (1939 p. 90-ті роки XX ст.) 4.1. Економіка країн світу в роки другої світової війни
19. 4.2. Динаміка та структурні зміни господарського розвитку другої половини 40—90-х років XX ст.
20. 4.3. Індустріалізація сільського господарства
21. 4.4. Міжнародні економічні відносини
22. 4.5. Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток4.5. Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток
23. КНИГА 2 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАІСТОРИЧНІ ЧАСИ ТА КНЯЖИЙ ПЕРІОД
24. 1.1. Процес феодалізації селян і земельні відносини
25. 1.2. Ремесла. Міста
26. 1.3. Торгівля. Фінанси
27. Розділ 2. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в XVI—XVIII ст. 2.1. Аграрні відносини в Україні у XVI — першій половині XVII ст.
28. 2.2. Аграрна еволюція українських земель у другій половині XVII — XVIII ст.
29. 2.3. Мануфактурний період української промисловості
30. 2.4. Розвиток українського національного ринку. Фінанси
31. Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в XIX — на початку XX ст. 3.1. Промисловий переворот
32. 3.2. Індустріалізація
33. 3.3. Промисловий розвиток західноукраїнських земель
34. 3.4. Сільське господарство України в дореформений період
35. 3.5. Аграрні реформи та розвиток сільського господарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
36. 3.6. Зародження і розвиток кооперативного руху
37. 3.7. Внутрішня і зовнішня торгівля
38. 3.8. Фінанси і кредит
39. Розділ 4. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в 1914 — 1939 pp. 4.1. Економічне становище України в 1914 — 1921рр.
40. 4.2. Нова економічна політика в Україні
41. 4.3. Індустріалізація та колективізація: позитивні і негативні наслідки
42. 4.4. Західноукраїнські землі в 20—30-х роках ХХст.
43. Розділ 5. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в 1939 p. — 90-ті роки XX ст. 5.1. Господарство України в роки другої світової війни
44. 5.2. Відбудова і розвиток промисловості
45. 5.3. Сільське господарство
46. 5.4. Фінанси, кредит, добробут
47. 5.5. Участь України в світовому господарстві
48. 5.6. Економіка незалежної України
49. КОРОТКИЙ ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
50. Історико-економічні терміни

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate