Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Вергілій Енеїда Переклад М.Білика

1] Тільки схвалили богове азійську потугу й безвинне

2] Плем'я Пріамове знищить, коли Іліон гордовитий

3] Впав, коли димом курилась повалена Троя Нептунська,—

4] Божі пророцтва тоді нас, ізгоїв, погнали по світу

5] Вільних шукати земель. Під самим Антандром будуєм

6] Флот, коло Іди фрігійської, зовсім того несвідомі,

7] Доля куди зажене нас і де доведеться осісти,

8] Й військо збираєм. Лиш літо настало, а батько Анхіс нам

9] Вже натягнути вітрила звелів і довіритись долі.

10] Тож береги я, й поля, і пристань в сльозах залишаю,

11] Де була Троя. Ізгоєм пускаюсь на море, зі мною

12] Друзі і син, разом з нами й пенати, й великі богове.

13] Стелеться вдаль там полями розлога земля мавортійська,

14] Орють фракійці її; царем їх Лікург був суворий

15] В давні часи. У дружбі й союзі із Троєю жив він,

16] Поки в нас щастя витало. Сюди я звернув, тут будую

17] Перші я мури в затоці, прибувши в нещасну годину,

18] Й назву надав Енеади цим мурам від свого імення.

19] Матері жертву складав я Діонській, і божеським силам

20] Віщим за діло почате, й найвищому неба владиці

21] На узбережжі,— гладкого вола на жертовнику різав.

22] Поруч був пагорб, увесь і корчами, і дерном порослий,

23] Мірти галуззя кругом, наче кілля, над ним височіло.

24] От підійшов я й хотів із землі уже віття зелене

25] Вирвати, щоб замаїти густими гіллями жертовник,

26] Та — навіть мовити страшно — жахливе побачив я диво.

27] Щойно я першої гілки торкнувся, їй вирвавши корінь,

28] Чорна із неї закапала кров, і пасока землю

29] Заплямувала. Жах мене й дрож охопив, і від страху

30] Кров уся в жилах моїх зціпеніла, як крига холодна.

31] Пробую знов я на іншому місці гнучку галузину

32] Смикати — що за причина тут скрита, дізнатися хочу.

33] Але й з-під другого кореня кров полилась почорніла.

34] Довго розмислюю я, і німф цих полів я благаю,

35] Й батька Градіва, що гетів країну тримає в опіці,

36] Благословить це видіння й віщання страшне злагіднити.

37] Щойно я смикаю третю галузку з зусиллям ще більшим,

38] Знов починаю, коліньми в пісок пружинястий упершись,—

39] Що ж, говорить чи замовкнуть? — 3 могили глибокої стогін

40] Жалісний чую, і голос, озвавшись, до слуху доходить:

41] «Нащо, Енею, нещасного рвеш ти? Померлому — спокій!

42] Нащо ти руки скверниш? Тож був не чужинцем я в Трої,

43] Ані ця кров не тече з деревини. Геть з клятого краю, [65]

44] Геть, з узбережжя тікай загребущого! Знай, Полідор я!

45] Тут ось залізне насіння із ратищ мене поховало,

46] Й держална гострі тих ратищ ростуть». Тоді-то тривога

47] Впала непевна на мене, що аж остовпів я, і дибом

48] Стало волосся на тім'ї, а слово у горлі застрягло.

49] Це ж бо нещасний Пріам Полідора того вже раніше

50] Вислав таємно, щоб жив у владики фракійського. Безліч

51] Золота дав йому, тільки надію на зброю дарданську

52] Тратить почав і побачив, що місто в облозі навколо.

53] Той же, як тевкрів зломилася сила й покинуло щастя,

54] До переможців пристав, перейшов в Агамемнонів табір,

55] Мав за ніщо він сумління — убив Полідора й насильством

56] Золото все захопив. Гей, та до чого ж людей ти доводиш,

57] Золота клята жаго! Щойно жах мої кості покинув,

58] Вибранцям першим народу й насамперед батьку своєму

59] Доповідаю про божі ознаки й прошу їх поради.

60] Думка була в них однакова: проклятий край цей лишити,

61] Де осквернили гостинність, і вітрові флот наш піддати.

62] Тож Полідорові чинимо похорон ми, і великий

63] Пагорб землі насипаємо, й манам жертовник становим

64] В темних пов язках жалоби між чорних сумних кипарисів.

65] Коси розплівши, за звичаєм стали жінки Іліону

66] В коло й пінисте з дійниць молоко іще тепле зливають.

67] В жертву священної крові із чаш ми ллємо, щоб в могилі

68] Душу впокоїти, й голосно наше прощання лунає.

69] Потім, як тільки вже стало можливо довіритись морю,

70] Хвилі й вітри вгомонились і Австер в дорогу покликав,

71] Друзі на берег виходити стали і судна стягати.

72] От уже пристань за нами, й міста вже далеко, і землі.

73] Є серед моря священна земля, із усіх найлюбіша

74] Матері доньок Нерея й Нептуну егейському також.

75] Землю, що вздовж узбереж усіляких раніше блукала,

76] Божий стрілець прикріпив до Мікону і урвищ Гіару

77] Й дав їй можливість на місці устоять, з вітрів глузувати.

78] Отже, туди завернув я, і нас прийняла та країна

79] В пристань затишну, знесилених. Тільки ввійшли ми і шану

80] Місту на честь Аполлонову склали, назустріч нам вийшов

81] Аній-владика, жрець Феба і цар над народом, на скронях

82] Мав він пов'язки і лаври священні,— він зразу ж Анхіса,

83] Давнього друга, пізнав. І руки подавши, як друзі,

84] Ми до оселі ввійшли. У храмі з каміння старого

85] Став я благати: «Тімбрею, о дай мені рідний притулок, [66]

86] Мури знеможеним дай нам, народ дай і місто тривале,

87] Другий троянський Пергам збережи, що його нам лишили

88] Греки й жорстокий Ахілл. Хто вождем у нас буде, куди нам —

89] Йти, де спинитися? Провість дай, батьку, нам в душі вселися».

90] Ледве сказав я слова ці, як все затряслося довкола:

91] Гай божественний, пороги і ціла гора до основи,

92] І залунав від триніжка, з святині відкритої гомін.

93] Ми у покорі вклонились додолу і голос почули:

94] «Плем'я Дардана суворе,— земля, що найперше пустила

95] В світ вас, вона вас і прийме, до лона свого вас пригорне

96] З радістю, тільки найдіть ви стару свою матір. А там вже

97] Плем'я Енея на всіх узбережжях володарем буде,

98] Й діти дітей, і їх покоління далекі». Так мовив

99] Феб нам, і радість усіх пойняла. Всі жваво питають,

100] Де ж то місцевості ті, до яких Аполлон закликає,

101] З блудних наказує мандрів вертатись. Тоді, спогадавши

102] Пам'ять героїв старих, так мій батько: «Послухайте,— каже,—

103] Люду вожді, і знайте, яка жде вас доля. На морі

104] Кріт є, Юпітера острів великого, й Іда-гора є.

105] Там саме нашого роду колиска. Сто міст там великих,

106] Кожне з них -— царство багате. Якщо не обманює пам'ять,

107] Звідти і Тевкр, наш предок, найперше прибув на ретейський

108] Берег і вибрав те місце на царство. Ні Троя, ні замок

109] Ще не стояв там пергамський, в долині селилися люди.

110] Звідти й наставниця наша Кібела, і звідти походять

111] Сурми лункі корибантів і гаю ідайського шепіт,

112] Звідти й таємності віри, і леви, що їх запрягали

113] У колісницю богині. Рушайте, й куди заведуть вас

114] Божі накази, ходімо і, силі вітрів поклонившись,

115] їдьмо у царство кносійське. Дорога туди недалека;

116] Хай нам поможе Юпітер, а ранок вже третьої днини

117] На узбережжі прикрітському флот наш застане». Так каже

118] И жертви належні складає богам: вола для Нептуна,

119] В жертву вола і тобі, Аполлоне прекрасний, ягницю ж

120] Чорну завіям, а білу зефірам прихильним приносить.

121] Мали ми вістку, що, прогнаний, батьківське царство покинув

122] Ідоменей, що крітські звільнилися всі узбережжя

123] Й ждуть там на нас, ворогами залишені, вільні оселі.

124] Ми покидаєм Ортігії пристань, по морю пливемо

125] Попід вакханські узгір'я на Наксос, зелену Донісу,

126] І Олеар, і Парос сніжно-білий, Кіклади, по морю

127] В коло розсіяні. їдем по водах, де землі рясніють.

128] Крики моряцькі у різних змаганнях і спорах лунають, [67]

129] В прадідню землю на Кріт закликають пливти за попутним

130] Вітром, що віє у спину з корми. Аж приїхали, врешті,

131] В давню країну куретів. Тут швидко будую я мури

132] Міста, якого так прагнуть,— назвав я його Пергамея.

133] Назвою втішений люд закликаю, щоб щиро любив він

134] Вогнища ці і щоб замок високий над містом поставив.

135] Майже всі судна були вже на березі в місці сухому,

136] Молодь женилась і бралась до праці на новому полі;

137] Я їм закони давав і оселі. Аж раптом дихнуло

138] Гниллю повітря, зловійна зараза народу діткнулась,

139] Поле й сади навістила пора смертоносна. Одні вже

140] З милим життям розстаються, а других з ніг валить хвороба.

141] Тут іще Сіріус ниви почав неродючі палити:

142] Зела горіли й засів, який знидів, не дав з чого жити.

143] Знов до оракула Феба в Ортігії батько по морю

144] Каже пливти нам і ласки просити, коли вже, нарешті,

145] Буде кінець цій недолі, де скаже шукати розради

146] Нашому горю, куди повернути на шлях нам накаже.

147] Ніч вже настала, і сон огорнув на землі всі істоти,

148] Як показалися перед моїми очима священні

149] Божі подоби й пенати з'явились фрігійські, яких я

150] Виніс із Трої, з вогненного моря, як місто горіло.

151] Добре у єні пізнавав я їх, бо у відчинені вікна

152] Повного місяця сяйво широким лилося потоком.

153] Так говорили вони і словами журбу розганяли:

154] «Те, що сказав би самому тобі Аполлон, якби сам ти

155] Помандрував до Ортігії, тут він віщує, і нас він

156] Шле до порогів твоїх. Із тобою ми йшли крізь пожежу

157] Трої в боях, крізь розбурхане море плили кораблями —

158] Й внуків твоїх аж до зір зведемо, володіння всесвітнє

159] Місту дамо; приготуй для могутніх і мури могутні;

160] І не лякайся ти труднощів довгих у втечі й мандрівці.

161] Треба оселю змінити. Не ці береги тобі радив

162] І не на Кріті звелів Аполлон оселитись делійський.

163] Є-бо країна, що назву Гесперії має від греків,

164] Древня країна, у зброї могутня й родючістю славна.

165] Там енотрійці раніше жили, а тепер, повідають,

166] Землю ту їх покоління назвало Італія йменням,

167] Провідника свого. Наша земля це, і звідти походить

168] Батько Дардан та І ас, а від нього й весь рід наш. Вставай же

169] й весело батьку старому слова передай ці незмінні:

170] і Хай він шукає Коріта й авзонських земель, бо Юпітер

171] Не дозволяє тобі оселитись в країні діктейській». [68]

172] Вражений цими словами й видінням богів, я зірвався1

173] Зараз з постелі, бо був це не сон, але справді віч-на-віч

174] Бачив я їх, на їх головах бачив вінки я, дивився

175] Тм ув обличчя; по цілому тілі піт лився холодний.

176] Руки свої я в благанні до неба підношу й зливаю

177] Вогнище чистим вином. І, цю жертву принісши, іду я

178] Прямо до батька Анхіса і вістку веселу приношу,

179] Все по порядку йому викладаю. Він визнав подвійним

180] Рід наш і двох прабатьків, і визнати мусив, що знову

181] Він помилився у виборі місць стародавніх, і каже:

182] «Сину, зазнав ти троянської долі, про це лиш Кассандра

183] Нам ворожила. Тепер пригадав я, казала, яка нас

184] Доля чекає; й Гесперію завжди вона, й італійське

185] Царство тоді споминала. Та хто був би вірив, щоб тевкри

186] До узбереж гесперійських дійшли, і кого могли зрушить

187] В час той пророцтва Кассандри? Скорімося Фебові й ради

188] Слухаймо кращої». Так він промовив, і ми на цю мову

189] Радо пристали усі і покинули нашу оселю.

190] Небагатьох залишаємо там і, піднявши вітрила,

191] Переїжджаємо в утлих човнах ми безмежну пучину.

192] Як кораблі опинились в одкритому морі й землі вже

193] Більше ніде не видно було, тільки небо і море,

194] Над головою моєю похмурі з'явилися хмари,

195] Бурю і темінь несли вони, й хвилі у пітьмі заграли.

196] Котять вітри безустанно вали, і хвилі високі

197] Йдуть щохвилини, і нас розігнало по вирах безодні;

198] Хмарами день оповився, і темінь змела його світло,

199] Лиш блискавки безнастанні розшарпують хмари. Ми шлях свій

200] Губимо й сліпо блукаєм по хвилях. Тепер уже навіть

201] Сам Палінур визнає, що ні дня відрізнити від ночі,

202] Ані дороги у хвилях безмежних пізнати не може.

203] Так ми блукаєм по морю три дні і не певні, чи дні це

204] (Так було темно), й ночей беззоряних стільки ж. І щойно

205] Днини четвертої, врешті, земля почала виринати,

206] (стали рости перед нами і гори, і дим постелився.

207] ониз паруси, налягаєм на весла! І всі мореплавці

208] Ьорються, піну збивають, гребуть лазуровії води.

209] Як врятувався я з моря, то перші Строфад узбережжя

210] лас прийняли. Строфади — це ті острови в Іонійськім

211] Морі (так греки їх звали), де грізна Келайна та інші

212] Гарпії мають оселю, відколи закрито Фінеїв

213] Дім перед ними і давні столи вони з страху лишили.

214] Більш проклятущих потвор, ні мари жахливішої й гніву

215] Божого не породили ще хвилі стігійські й донині. [69]

216] Лиця дівочі в птахів тих, та нечисть з їх шлунків стікає,

217] Руки їх — пазурі справжні, самі ж вони вічно голодні,

218] Вічно бліді їх обличчя.

219] А як причалили тут і ввійшли ми у пристань, то бачим

220] Череди цілі веселих биків по роздолах, отари

221] Кіз на траві, пастухів же ніде біля них не помітно.

222] Вийшли з ножами до них і на поміч богів закликаєм,

223] Навіть Юпітера, здобич ділити, а потім лягли ми

224] На побережжі зміястому учту багату справляти.

225] Аж надлітають зненацька із гір у зловісному леті

226] Гарпії й з лопотом сильним крильми ударяють, і тягнуть

227] їжу із учти, й чого лиш торкнуться, усе оскверняють;

228] Крики їх дикі і сопух поганий мішаються разом.

229] Ми уступаємо й потім далеко під скельним обривом,

230] Між деревами сховавшись, готуємо в тіні глибокій

231] Знову бенкет на столах, на жертовниках жар роздуваєм.

232] А з протилежного боку, з повітря, із сховів невидних

233] Зграя ота голосна надлітає, й, кружляючи, здобич

234] Кігтями рве, й оскверняє бенкет. Тоді друзям велю я

235] Зброю вхопить для завзятого бою з тим кодлом жахливим.

236] Так, як сказав я, зробили*, мечі поховали по травах,

237] Скрили щити. От як знов налетіли вони й оглушили

238] Вереском берег крутий, то Мізен із високої варти

239] Знак нам подав мідяною сурмою. Встає товариство

240] Й бій почина незвичайний — морських отих птахів мерзенних

241] Пробує сікти мечами. Але ж ані пер не береться

242] Гостре залізо, ні тіла пташиного й трохи не ранить.

243] Птахи ж ті, знявшися аж до найвищих зірок, залишають

244] Здобич розтерзану ще й наймерзенніший слід після себе.

245] Тільки Келайна одна, на скалі сидячи височенній,

246] Клята віщунка, такі ось слова із грудей здобуває:

247] «То за убитих биків і телиць, що ви їх закололи,

248] Лаомедонта сини, розпочати війну ви готові

249] Й хочете вигнати гарпій безвинних із їх батьківщини?

250] Отже, моїх ви послухайте слів і їх добре затямте:

251] Те, що Фебові батько колись провістив всемогутній,

252] Феб — мені; я ж, із фурій найбільша, це вам провіщаю.

253] Прагнете ви до Італії й кличете вітер на поміч.

254] Ви досягнете Італії й ввійдете всі в її пристань,

255] Місто ж, обіцяне вам, не раніш опережете муром,

256] Доки аж голод страшний і відомста за наші убивства

257] Вас не примусять бідою столи пообгризані їсти».

258] Тільки сказала і в лісі, змахнувши крильми, заховалась. [70]

259] В друзів од страху аж кров захолонула в жилах, і мужність

260] їх залишила; миру в бою вже не хочуть шукати,

261] Тільки молитися радять лише і складать обітниці,

262] Хто б це не був, чи богині, чи дикі й огидні ці птахи.

263] Батько Анхіс з узбережжя долоні з благанням до неба

264] Зводить і кличе могутніх богів і обіти складає:

265] «Геть відверніть ці погрози, богове, й напасті такої

266] Не допустіть, порятуйте нас, вірних». Тоді відчепити

267] Линви звелів він од берега й спущені снасті змотати.

268] Нот вже вітрила нап'яв, ми по спінених хвилях тікаєм

269] Шляхом, куди всіх нас вітер легкий закликає й стерничий.

270] От перед нами вже виринає на хвилях лісистий

271] Закінт, Дуліхій, там далі і Сама, і Неріт скелястий.

272] Скелі Ітаки щасливо минули, Лаертове царство;

273] Землю ми ту проклинаєм, колиску Улісса лихого.

274] Швидко з являються нам оповиті у хмари верхів'я

275] Гір Левкадійських і сам уже храм Аполлона, страшного

276] Для моряків. І, втомлені, в це ми в'їжджаємо місто;

277] Кинули тут якорі, а кормами об берег оперлись.

278] Так несподівано ми, суходолу нарешті добившись,

279] Жертви приносим Юпітеру, їх на жертовниках палим.

280] На узбережжі актійськім влаштовуєм ігри ілійські.

281] Друзі всі голі блищать від оливи у звичних змаганнях,

282] Мило на серці, що міст арголійських ми стільки минули,

283] Хоч утікать довелося, оточеним скрізь ворогами.

284] Сонце тим часом пробігло все коло великого року

285] І льодовита зима Аквілонами хвилі здіймала.

286] Тут на одвірках у храмі Абанта могутнього зброю —

287] Щит прибиваю я вигнутий з міді й карбую там напис:

288] «Щит цей дарує Еней, у звитяжців данайських віднявши».

289] Потім усім велю сісти на лави й покинути пристань.

290] Наперегони б'ють веслами друзі і хвилі здіймають.

291] Зразу згубили з очей ми високі твердині феаків

292] І допливаєм до краю Епіру; і в пристань хаонську

293] В їхавши, ми до Бутрота вступаєм, високого міста.

294] Тут неймовірна до нашого слуху доходить новина,

295] Що Гелен Пріамід у цих грецьких містах володіє;

296] Владу обнявши, взяв жінку по Пірру, нащадку Еака,

297] І Андромаха удруге троянцеві жінкою стала.

298] л. остовпів на цю звістку, й предивне бажання зродилось:

299] ''оговорити з тим мужем, пізнать його славні пригоди.

300] Вийшов я з пристані, флот залишаючи при узбережжі.

301] ?^ Андромаха над прахом жертву жалобну за містом

302] раї приносила, де Сімоент неправдивий спливає, [71]

303] Й голосно манів на тризну скликала усіх до могили

304] Ректора, що, хоч порожню, всю дерном зеленим прибрала

305] й два вівтарі збудувала, щоб вічно ридати над ними.

306] Тільки уздріла вона, що іду я, й троянців у зброї

307] З подивом раптом пізнала, й великим налякана дивом,

308] Аж знепритомніла, глянувши, і від страху здеревіла,

309] Кості застигли у неї, зомліла й по довгій хвилині

310] Мовить: «Чи в вигляді справді своєму сюди ти приходиш,

311] Сину богині, як свідок правдивий? Живий ти? Якщо ти

312] Кинув цей світ, то де ж Гектор?» Сказала, й заплакала ревно,

313] І голосінням весь сповнила простір. Ледь відповів я

314] їй, ошалілій, в зворушенні й коротко так я промовив:

315] «Так, я живий і, на глум всьому лиху, життя зберігаю;

316] Не сумнівайся, бо дійсність ти бачиш.

317] Гей, яка доля зустріла тебе після втрати такого

318] Мужа, чи інше де-небудь достойне знайшло тебе щастя?

319] Гекторова Андромахо! Чи й нині ти Піррова жінка?»

320] Очі вона опустила і мовила голосом тихим:

321] «Найщасливіша з усіх була лише дівчина юна,

322] Донька Пріамова, що під високими мурами Трої

323] Мусила вмерти, ворожу могилу скропить. Та над нею

324] Жереба ворог не кидав, не брав її в ложе звитяжець.

325] Різними водами нас повезли по пожежі вітчизни.

326] Сина Ахілла пиху, всі примхи юнацькі прийшлося

327] Зносить мені і дітей у рабстві родить. Привернувшись

328] До Герміони, до Леди онуки, в лаконському шлюбі

329] Дав він рабові Гелену рабиню — мене у владання.

330] Але дружину кохаючи вкрадену й гнаний за злочин

331] Помсти богинями, Пірра, Орест біля вівтаря батька

332] Раптом схопив і звів з цього світу. А звільнена смертю

333] Неоптолемова частка держави Гелену припала.

334] Землі усі він хаонськими зве, від троянця Харна,

335] Царство й своє називає хаонським. На взгір'ї поставив

336] Тут він Пергам, цю твердиню ілійську. Тобі ж що за доля,

337] Що за вітри аж сюди, у цей край показали дорогу?

338] Хто із богів аж до нашого берега вивів неждано?

339] Як же Асканій, твій син? Чи живий ще, чи дише повітрям?

340] Той, кого в Трої тобі...

341] Мабуть, сумує хлопчина по втраті матусі? Чи приклад

342] Батька Енея і Гектора, дядька, у нього хоробрість

343] Давню і духа великого мужність розбуджує знову?»

344] Довго вона голосила і сліз безустанні потоки

345] Марно лила, аж поки із мурів твердині міської

346] Вийшов герой, син Пріама Гелен, і з ним почет численний;

347] Втішився дуже, пізнавши своїх, і веде їх до себе, [72]

348] Розповідає й, що слово, то сльози нестримані ронить.

349] Йду й невеличку я Трою знаходжу, Пергам, що на справжній

350] Має скидатися, висхлий потік, теж названий Ксантом;

351] Браму я Скайську пізнав і пороги її обіймаю.

352] Вже-бо і тевкри у дружньому місті усі розгостились.

353] Цар їх приймає в просторих підсіннях. А серед подвір'я

354] Вакхові в жертву приносили вина, столи заставляли

355] Посудом з золота, чаші з вином з рук до рук подавали.

356] Днина минає одна за одною, а вітер в дорогу

357] Кличе, і Австер напнув паруси. Отож я звертаюсь

358] До віщуна й промовляю до нього такими словами:

359] «Трої потомку, божий провіснику, що розумієш

360] Фебову волю з триніжків і лаврів кларійських, із зірок,

361] З голосу птиць, із їх лету швидкого, ану ж поясни нам,—

362] Божа-бо воля мені указала цей шлях як щасливий,

363] Знаками всі богове мені повеліли своїми

364] Прямо в Італію їхать за щастям, у землі далекі.

365] Гарпія тільки одна Келайна віщує велике _

366] Лихо нечуване, гнів проклятущий і голод поганий,—

367] Що ж тут -— питаю — почати, щоб лиха позбутись? Яким же

368] Чином я зможу цей труд побороти?» Гелен у відвіті

369] В жертву приносить волів, із обрядами згідно, і просить

370] Божого миру, й здіймає вінець з голови пресвятої,

371] Й взявши за руку мене, веде до твоїх же порогів,

372] Фебе, збентеженим близькістю бога,— й як жрець провіщає

373] З уст божественних до мене: «Послухай, сину богині,

374] (Бо ж, очевидно, сили небесні ведуть тебе морем,

375] Владар богів таку тобі жеребом витягнув долю

376] І встановив цей порядок), лиш дещо тобі розкажу я

377] З довгої дії, щоб ти почувавсь безпечніше, як будеш

378] їхать по водах гостинних, щоб в пристань авзонську заїхав.

379] Більше Геленові знати заказують парки, й Юнона,

380] Донька Сатурна, пророчити не дозволяє. Найперше

381] Знай, що Італію ту, про яку ти гадаєш, що дуже

382] Близько вона, і не знаючи, в пристань сусідню бажаєш

383] В їхати звідси, її відділяють далекі країни

384] Й довге, далеке і непрохідне бездоріжжя. Ще доки

385] В їдеш, то приидеться в водах Трінакрії вигнути весла.

386] Суднами хвилі помірять авзонські, й озера підземні

387] Бачити, й острів Кіркеї еейської, поки ти зможеш

388] Місто звести у безпечній країні. Затям же ознаки,—

389] Дам я тобі їх: як стрінеш, безрадний, на березі річки,

390] Далі від світу, у тіні дубів ти веприцю велику,

391] Що на землі простяглася по опоросі, і вим'я [73]

392] Тридцять біленьких їй ссе поросят, і сама вона біла,—

393] Місце під город там буде, й скінчаться труди всі, напевно.

394] Що доведеться столи поз'їдати, цього ти не бійся,

395] Доля-то знайде шляхи, й Аполлон, як попросять, прибуде.

396] Тільки ці землі й найближчі оці береги італійські,

397] Що обмивають їх хвилями нашого моря прибої,

398] Ти обминай,— там міста всі займають ворожі нам греки.

399] Локри з Наріксу там місто звели, й всі поля салентійські

400] Ідоменей, що із Лікту, зайняв своїм військом; там є ще

401] Місто маленьке Петелія, що Філоктет мелібойський

402] Муром обвів. І затям собі ще, як флот твій за море

403] Перепливе і жертовник поставить, щоб жертву подяки

404] Там принести,— тоді, пурпурний плащ одягнувши, закрий ним

405] Голову, щоб, не дай боже, душа незичлива, з'явившись

406] Серед священних вогнів, обряд нанівець не звела той.

407] Сам ти його зберігай, і нехай збережуть твої друзі,

408] й внуки побожні твої хай обряд той святий зберігають.

409] А як від'їдеш ти звідти і до узбереж сікулійських

410] Гнатиме вітер тебе, і вузенькі ворота Пелору

411] Ширшати будуть, ти зліва тримайсь од землі і на морі

412] Зліва пливи, обминаючи берег і море праворуч.

413] Кажуть, що в давні часи під сильним напором запалась

414] Глибоко саме в тім місці земля й розступилась (ось стільки

415] Змін може статись на світі за вік такий довгий), раніше

416] Землі ті дві були вкупі. Та море, всередину вдершись,

417] Берег Гесперії від сікулійського хвилями ділить,

418] Ниви й міста на обох узбережжях також підмиває

419] Стиснена хвиля кипуча. На правому боці засіла

420] Сцілла, а з лівого боку Харібда жорстока, що тричі

421] Виром глибоким хвилі могутні всисає й безодню

422] Поперемінно і, знову наверх викидаючи, зорі

423] Скроплює ними. Сцілла у темній печері сховалась,

424] Часом лиш звідти вона вихиляється й тягне з собою

425] Судна на скелі. Як зверху дивитись — людське то обличчя,

426] Груди розкішні дівочі, по пояс то дівчина, нижче ж —

427] Постать якоїсь потвори морської; вріс в черево вовче

428] Хвіст дельфіна. Гей, краще для тебе, коли поза Пахін,

429] За трінакрійський, об'їдеш і зробиш далеку дорогу,

430] Ніж тільки раз лише глянеш на Сціллу-потвору в печері

431] Дикій, послухаєш раз лиш, як виють собаками скелі.

432] Ще одно знай: якщо в ворожбита Гелена є розум,

433] с. лише віра якась у віщання його і як правду -

434] В серце йому прищепив Аполлон, одного лиш прошу я,

435] оапам ятай собі, сину богині, одне це пророцтво

436] Передусім і, прошу я й благаю, зваж добре на нього: [74]

437] Ти молитвами Юнону благай, премогутню царицю,

438] їй і обіти від щирого серця складай, її, сильну,

439] В жертвах благальних ущедрюй дарами, бо так лише зможеш,

440] Врешті, усе побороти й, лишивши Трінакрію, в'їхать

441] В край італійський. Щойно туди припливеш ти, нарешті,

442] І до Кумейського города вступиш, над води пророчі,

443] І до Аверну, лісами сповитого шумними,— стрінеш

444] Там ворожбитку, що в шалі, з глибокої скельної прірви

445] Долю віщує й на листі записує знаки й імення.

446] Так, записавши на листі, віщання ці діва складає

447] Вряд і лишає закриті в печері. Вони так лежать там,

448] Кожне на місці своєму в порядку. Та щойно завіса

449] Трохи повернеться в дверях, і подув легенький повіє,

450] й ніжні листочки із місць їх зворушить, вона вже не хоче

451] В леті легкім їх ловити в печері просторій, щоб скласти

452] Знов до ладу. Із жалем відходять ні з чим від Сівілли.

453] Там не пожалуй ти часу й затримайсь, хоча товариство

454] Наглити буде тебе і самі вже вітрила тягтимуть

455] В море широке, бо їх наповнятиме вітер попутний;

456] Конче зайди до віщунки й проси віщування у неї.

457] Хай лиш сама вона зволить відкрити уста і віщує.

458] Скаже вона тобі все про народи Італії й війни

459] Ті, що чекають, і скаже, яку небезпеку як можна

460] Витримать чи оминути, й щасливу дорогу у неї

461] Випросить можна. Ось маєш, що вільно було нам казати.

462] йди ж і ділами до зір піднеси тепер Трою могутню».

463] Дружніми все це до них ворожбит промовляє устами,

464] Й зносить велить їм із золота цінні й важкі подарунки

465] Й з кості різьблені слонової, й дно корабля заповняти.

466] От почали звідусіль вони зносити срібний великий

467] Посуд, купелі додонські і плетені втроє кольчуги

468] З золота, й шапку шолома блискучу, і китиці буйні —

469] Неоптолема це зброя. Були і для батька дарунки.

470] Коней додав він іще з візниками.

471] Також доповнив гребців і зброю для друзів достачив.

472] Флот у дорогу тим часом Анхіс наказав лаштувати,

473] Щоб не утратити вітру, такого потрібного суднам.

474] Фебів віщун тоді в шані глибокій до нього промовив:

475] «Божий любимче Анхісе, ти гідний був жити в подружжі

476] Гордім з Венерою, вирваний двічі з-під Трої, з руїни,

477] Там є авзонська земля, до неї керуй ти вітрила.

478] Той бік, однак, треба здалеку буде на суднах об'їхать;

479] Далі частина Авзонії та, яку Феб вам одкриє. [75]

480] То вирушай же, о, сина любов'ю щасливий. Чого ж тут

481] Більш розмовляти, хіба щоб прогаяти вітер південний?»

482] Та й Андромаха не в меншому смутку в хвилину розстання

483] Золотом ткані, коштовні несе покривала; й Асканій

484] В дар одіння одержав фрігійське, воно-бо завдати

485] Сорому їй не дає і дарами з тканин обсипає.

486] й мовить йому: «Бери ці дарунки, хлопчино, це спомин

487] Рук моїх буде тобі, хай згадають любов Андромахи,

488] Гектора жінки: візьми їх, останні дари твоїх рідних.

489] Ти-бо єдиним для мене є образом Астіанакта.

490] Очі такі ж були в нього, такі ж були рухи і усміх;

491] Нині, так само змужнівши, твоїм він ровесником був би».

492] Я на відході прощався і ревними плакав сльозами:

493] «Будьте щасливі, вже ваше минуле позаду лишилось,

494] Ми ж від одної пригоди у другу мандруєм. Спокійно

495] В вас тут, не треба вам більше скородити море; не треба

496] Вам і авзонського поля шукати, що вічно тікає.

497] Маєте образ і Ксанта, і Трої, яку ваші руки «.

498] Тут збудували на кращу — бажаю вам — долю, щоб менше

499] Грекам були на заваді. Якщо вже до Тібра колись я,

500] Врешті, прибуду й на ниви, які прилягають до Тібра,

501] Й місто побачу, народу моєму призначене, злучим

502] Рідні колись ми міста і братні народи в Епірі,

503] Як і в Гесперії; батьком їх роду обом їм Дардан був,

504] Тим-то і доля одна в них — з обох буде Троя з єдиним

505] Серцем, а внуки хай наші подбають, щоб сповнилось все це».

506] їдемо морем, минаєм сусідню Керавнії землю,

507] Звідки в Італію путь і шляхи найкоротші по хвилях.

508] Сонце тим часом заходить, і гори темніють тінисті.

509] Всі полягали на лоні землі, що нам така люба,

510] При самім морі — весло своє кожен призначене взявши,

511] Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю,

512] Втомлених сон підкріпляє. Та ніч ще, годинами гнана,

513] Кругу свого не пройшла й половини, як вже невсипущий

514] Встав Палінур і вітри всі досліджує, ловлячи вухом

515] Подув найлегший: читає по зорях, що плинуть у небі.

516] Бачить Арктура, сльотливі Гіади й Тріони подвійні,

517] І Оріон той величний у зброї, що золотом сяє.

518] А як упевнивсь, що все на спокійному небі в порядку,

519] Гасло дає голосне від керма, і складаємо шатра,

520] з В путь вирушаємо ми й напинаємо парусні крила. [76]

521] Вже, розігнавши зірки, загорілася заграва рання,

522] Й бачимо здалека гори тінисті, під ними низинну

523] Землю Італії. Перший Ахат тут «Італія!» крикнув,

524] Й радісно все товариство вітає Італію гучно.

525] Батько Анхіс тоді келих великий вінком обплітає,

526] Чистим вином наповняє й богів закликає, на кілі

527] Сам стоячи на високім.

528] «Моря богове й землі і владики усіх буревіїв,

529] Легку дорогу пошліть нам, попутними війте вітрами».

530] Зараз змоглися попутні вітри, і відкрилася близько

531] Пристань, і навіть на замкові храм показався Мінерви:

532] Друзі стягають вітрила, до берега судна справляють.

533] Луком загнулася пристань од хвиль, що плещуть од сходу,

534] Бризки солоні вдаряють об скелі, що вибігли в море,

535] Що й не доглянеш, де пристань, бо скелі, мов вежі стрімчасті,

536] Наче стіною обабіч її обняли, що й не видно

537] Храму від берега. Тут я побачив — це перший знак віщий —

538] Четверо коней, мов сніг отой білий, в широкому полі

539] На пасовиську. Тут батько Анхіс: «О земле гостинна,

540] Заповідаєш нам війни, тож коней для бою плекають,

541] Це ж бо війною грозить. Та коней колись ми привчили

542] Воза тягти і, впряжені в ярма, вже слухають віжок,

543] Отже, й надію на мир нам ворожать». І от ми благаєм

544] Ласки святої в Паллади у зброї дзвінкій, яка перша

545] Нас привітала. При вівтарі чола у шати фрігійські

546] Ми загортаємо й, за заповітом Гелена суворим,

547] Шану належну складаєм богині Юноні аргівській.

548] Й без зволікання принісши, як слід, обітовані жертви,

549] Роги покритих вітрилами рей до моря звертаєм,

550] І покидаємо грецькі оселі і ниви непевні,

551] Й бачимо далі затоку Таренту, як правда, що кажуть,

552] Місто Гераклове й далі навпроти — Лацінська богиня

553] Й замки кавлонські, а сам Сцілацей, що судна всі трощить.

554] Далі видніє з-за хвиль уже Етна, гора трінакрійська,

555] Здалека чути могутній рев моря й удари об скелі;

556] Чути, як ломиться голос об берег, у вирах безодні

557] ,Води гуляють і хвилі довкола піском обертають.

558] Батько Анхіс на це мовить: «Ой, правда, це славна Харібда,

559] Нам-бо Гелен віщував про верхів'я ці й скелі жахливі.

560] Гей же, другове, геть звідси, на весла наляжте старанно».

561] Роблять вони, як він каже, і вже Палінур із них перший

562] Вліво так раптом перед завернув, що аж скрипнули снасті.

563] Ціла громада ліворуч і вітром, і веслами гнала.

564] То нас до неба крутіж той на вигнутих хвилях підносить,

565] То в підземелля кудись аж до манів несе нас та хвиля. [77]

566] Три рази чули ми голос, як скелі гули у безоднях,

567] Бачили тричі, як піна морськая оббризкала зорі.

568] Цим нас, утомлених, вітер покинув і сонце лишило,

569] Й так ми, не знаючи шляху, добились до краю циклопів.

570] Пристань там є величезна, безпечна від вітру, спокійна.

571] Та недалеко зловісно гримить всеруйнуюча Етна.

572] То аж під небо хмари вибурхує чорні і клуби

573] Смольного диму, розжарений попіл підносить, то знову

574] Кидає кулі вогненні і ними черкає об зорі.

575] Часом з середини рветься і скелі кругом розкидає,

576] Ними вергає, розтоплений камінь шпурляє до неба

577] Й гучно з найглибшого дна закипає. Розказують люди,

578] Що Енкеладове тіло ця валява тисне, від грому

579] Півобгоріле, що й Етну могутню на нього поклали.

580] Він же, неначе горнило прорвавши, вогнем аж палає.

581] Як утомивши лежанням один бік, він ляже на другий,

582] З гуком дрижить вся Трінакрія, й небо вкривається димом.

583] Цілу ми ніч на ту з'яву страшенну з-за лісу дивились.

584] Не розуміли ми, звідки той гуркіт походить, бо ані

585] Зорі не сяли вогнями, ні обрій також не світив нам

586] Зоряним блиском, але усе небо стемніло й глибока

587] Ніч непогідна у хмари закутаний місяць держала.

588] Заграва другий вже день сповіщала і з обріїв неба

589] Рання зоря розполохала вогкії тіні, як раптом

590] Вийшов із лісу незнаний якийсь чоловік чудернацький,

591] Зморений тяжко, нужденний, обдертий, і руки в благанні

592] До узбережжя простяг. Придивляємось — в бруді страшному,

593] Бороду геть запустив він, а одіж уся репяхами

594] Вкрита на ньому. Та грека, проте, у нім легко пізнати,

595] Що при озброєнні рідному посланий був проти Трої.

596] Він же, як тільки побачив іздалека зброю троянську

597] Й одіж дарданців, то вигляду цього він трохи злякався

598] й кроки затримав свої, а потім як кинувся раптом

599] До узбережжя з плачем і слізно почав нас благати:

600] «Тевкри, і зорями, й силами неба я вас заклинаю,

601] Згоден я, де б не везли ви мене, лиш візьміть із собою.

602] Я-бо один із данайського флоту, і вам признаюся,

603] Що на троянські пенати війною пішов я.,3а те ви,

604] Як провинивсь я цим злочином тяжко, мене тут у воду

605] Киньте, втопіть у безмежному морі. Як згину, хоч тільки

606] Буде потіхи, що згинув по-людськи». Сказав це й хапає

607] Нас за коліна, до ніг припадає. А ми закликаєм,

608] Хай нам розказує, хто він, якого він роду, хай скаже, [78]

609] Що його змушує нам відкриватись. Сам батько Анхіс тут

610] Довго не думає, а подає юнакові правицю,—

611] Родить надію у нім очевидна оця запорука.

612] Зрештою, він, позбувшися страху, розказує ось що:

613] «Я із Ітаки походжу, Улісса нещасного воїн,

614] Ахеменід на ім'я; під Трою пішов я, бо батько

615] Мій, Адамаст, був бідняк,— та краще й мені б така доля! —

616] Тут залишили мене в величезній печері циклопа

617] Друзі, забувши про те, як самі від порогів жахливих

618] В страху тікали вони. Оселя та темна, простора,

619] В пасоці вся від бенкетів кривавих. Зірок досягає

620] Велетень той (заберіть же, богове, ту погань зі світу!),

621] Глянуть на нього не може ніхто, ані слова промовить;

622] М ясо нещасних він їсть і чорну їх кров випиває.

623] Бачив на власні я очі, як двох наших друзів схопив він

624] В руку могутню і геть розтрощив їх об скелю в печері,

625] Сам горілиць простягнувшись; а пасока мила пороги.

626] Бачив, як їв він чорною кров'ю спливаюче тіло,

627] Як між зубами у нього тремтіли ще теплі частини,

628] Хоч це безкарно йому не минулось. Улісс-бо такого

629] Глуму не стерпів, в такій небезпеці свого ітакієць

630] Хисту не втратив. Бо велет, вечері смачної споживши

631] І упоївшись вином, простягнувся в печері, й відкинув

632] Голову вбік, і випльовував пасоку й куснями м'ясо

633] Всуміш з кривавим вином, уві сні. Тоді ми, помолившись,

634] Жеребом розподілили, що кожний з нас зробить, і колом

635] Стали всі разом, і гострим дрючком ми йому просвердлили

636] Око його величезне, яке одиноке з-під лоба

637] Дико дивилось, завбільшки таке, немов щит арголійський

638] Чи Аполлона світило; нарешті ми легше зітхнули —

639] Помста за друзів збулась. Та скоріш утікайте, нещасні,

640] Линви одріжте й тікайте.

641] Ох, бо таких же, як той Поліфем, що в глибокій печері

642] Має отари вовнисті і доїть, таких же жахливих

643] Інших ще сотня на цім узбережжі страшнім проживає,

644] Плем я проклятих циклопів блукає по горах високих.

645] І ретій раз місяць уже свої роги виповнює світлом,

646] Як у дрімучих лісах між барлогами звірів я диких

647] Вік коротаю й зі скель на жахливих циклопів дивлюся,

648] Вчувши лиш тупіт їх ніг і їх голос, тремчу, а злощасний

649] Ларч — ягідки і твердий, наче камінь, дерен достачають

650] Віти зелені, та з зілля коріння я рву й споживаю.

651] От я навколо дивлюся і перший я флот цей побачив,

652] Що наближався сюди. Та чий би не був він, готов я [79]

653] Здатися,— досить уже, що від диких я тих врятувався.

654] Краще вже ви відбирайте життя, в який хочете спосіб».

655] Ледве він вимовив це, як ми пастуха Поліфема

656] Вздріли самого, коли із отарою він із своєю

657] Сунув з гори, величезний, на берег іздавна знайомий,

658] Дика потвора, жахлива, огидна, із вибитим оком.

659] В ході впевняється, взявши у руку обчімхану сосну;

660] Вівці вовнисті при ньому, розрада його одинока,

661] Втіха в терпінні єдина.—

662] Тільки дійшов до води і забрів уже глибоко в хвилю,

663] Взявся вмивати спливаюче кров'ю, роздовбане око.

664] Стогне, й зубами скрегоче, й зайшов уже в море далеко,

665] Але й до стегон вода йому все-таки там не сягала.

666] Страхом охоплені, ми з прохачем, що нам прислужився,

667] Далі тікаємо в трепеті, мовчки відрізуєм линви,

668] І налягаємо разом на весла, й веслуємо дружно.

669] Він спостеріг і звернувся в той бік, звідки голос доходив

670] І, не спроможен нічого руками вхопити й не годен

671] Хвиль іонійських в ході дорівнятися, страшно ревнув він;

672] Хвилі на морі усі затремтіли від реву такого,

673] Аж затряслася в основах своїх вся земля італійська,

674] Й Етна крутими печерами гучно також заревіла.

675] Враз ціле кодло циклопів, розбуджене, з гір височенних

676] Рине на пристань, заповнює берег. А ми споглядаєм,

677] Як оте братство етнейське, що чолами зір досягає,

678] Аж із очей те збіговисько іскрами сипле. Буває,

679] Часом стоять так дуби, що верхами до неба сягають,

680] Чи кипариси в шишковім вінку, чи Юпітерів вгору

681] Виріс то ліс і діброва Діани. А сполох нас гонить

682] Якнайскоріше розмотувать линви й вітрила під подув

683] Вітру попутного ставити швидко. Та слово Гелена

684] Остерігає, що Сцілла й Харібда в путі нас чигають,

685] На волосочку єдиному смерть вже повисла над нами

686] Тут або там на шляху, коли вчасно не здержим розгону.

687] Що ж тут робити? Вертатися треба. Та хтось нам на поміч

688] З боку вузького Пелору Борея послав вітровія.

689] От я при скелях живих майнув понад устя Пантаги,

690] Й попри затоку Мегари, і Тапс низовинний. Туди-то

691] Ахеменід, друг Улісса нещасного, вказував шлях нам,

692] Знову пливучи місцями, якими блукав він раніше.

693] Проти затоки Сіканської водяний острів Племур є,

694] Той, що давніше Ортігія звався. Алфей, кажуть, річка,

695] Скрито під морем з Еліди пропливши (де нині джерела [80]

696] Є, Аретузо, твої), в сікулійськії води розлився.

697] Можним богам того місця з наказу приносимо жертву.

698] Потім минаю ще землю врожайну, багнисту Гелору;

699] Скель ми високих Пахіну звисаючих лиш доторкнулись.

700] Вже й Камаріна, що долею велено їй не мінятись,

701] Нам появилась, а далі Гелойські поля, там і Гела,

702] Названа дикої річки ім'ям, а ще далі високі

703] Мури свої Акрагант уже здалека нам відкриває,

704] Славний колись найдобірніших коней розплідник. Лишаю

705] Теж і тебе, Селінунте, багатий на пальми, з попутним

706] Вітром, й моря лілібейські, підводними скелями грізні.

707] Звідси прийняв, мене жалібний берег і пристань Дрепану.

708] Тут, по негодах на морі лихих, я втрачаю Анхіса,

709] Батька й розраду мою у журбі і тужливій недолі.

710] Тут, любий батечку мій, ти мене покидаєш в знемозі.

711] Гей, як же марно з таких багатьох ти пригод врятувався,

712] Навіть і віщий Гелен, хоча стільки страшного пророчив,

713] Не передрік цього смутку, ні навіть Келайна жорстока.

714] Так ці скінчились зусилля, така була ціль тим блуканням.

715] Звідти як вирушив я, то привів мене бог в ваші землі».

716] Так нам батько Еней, коли всі його слухали пильно,

717] Розповідав про призначення боже й свої мандрування;

718] Врешті, замовк, закінчивши на цьому, й пішов на спочинок.

Додати в закладки

  
Переклад Translate