Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Бог милостивий, але в човні нічого танцювати. / Українська народна мудрість

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Крістоф Рансмайр Останній світ Переклад Олекси Логвиненка


VIII

Ехо не повернулась. Минув уже й другий день, і третій, а від неї не було ні слуху, ні духу. Котта марно шукав її цілий тиждень. Залізне місто мліло в спекоті часу і, здавалося, не помічало, що одна з його жінок десь поділася.

Те, що Ехо зникла, не обходило й винокура Фінея.

- Вчора вона служниця, сьогодні - міська повійниця, а завтра шукай вітру в полі! - бурмотів Фіней у себе в погрібку, де після тієї буряної ночі все ще тхнуло солодом. - А втім, може, та шолудива показала й непоганий приклад - до такої глушини, як Томи, найкраще приїздити й ушиватися звідси, либонь, тишком-нишком, без галасу.

Печера Ехо була сплюндрована. За одну ніч позникали всі подарунки від залицяльників - іржаві залізні виливанці, повні горнята згірклого масла, вовняні руна... А те [102] хатнє надіб'я, що після погрому залишилося ціле, дотрощив божевільний вугляр Марсій, який разів три-чотири на рік покидав свої вогнища на полонині й спускався на узбережжя. Цього разу Марсій напився з Фінеєм, а тоді цілісіньку ніч марно ждав єдину жінку, яка від нього не втікала. Він усе гукав її в порожній темній печері, а коли його сподівання не сповнилися, вкрай розлютивсь і потрощив та потовк усе, що було ще не потрощене й не потовчене.

Марсій так гатив ногами в кам'яні стіни печери, що аж звалився на землю, а коли спробував вилізти по черепках надвір, то порізав собі руки та обличчя. Заюшений кров'ю, жалібно схлипуючи, він так і сидів у темряві. Згодом угамувався, прийшов до тями й почав грати на двох порожніх пляшках від горілки, як на флоярі. Звук виходив такий, наче із гори, подаючи гудки, випливає судно. Ця музика й п'яний стогін, яким вугляр перебивав свою гру, цілу ніч не давали мешканцям сусідніх будинків спати, і коли різник Терей відчинив удосвіта ворота й, лаючись, важко рушив вуличкою вгору, щоб кінець кінцем заткнути тому п'яниці пельку, печера Ехо вже не була схожа на людське житло. Щойно Терей ступив до неї, в ніс йому вдарило смородом. Посеред печери, притиснувши до підборіддя обслинені шийки двох пляшок, із засохлою кров'ю на обличчі лежав у власному лайні Марсій. Вся долівка була в темних плямах його крові. Довкола панував рейвах.

Терей схопив нещасного Марсія за комір, витяг його, тусаючи руками й ногами, до водопою для худоби, підняв, укинув у каламутну воду й подався, навіть не озирнувшись, вуличкою вниз. Назустріч йому вибігла Прокна. Вона заламувала в розпачі руки й щось белькотіла, намагаючись заспокоїти чоловіка. Терей відштовхнув її і грюкнув за собою воротами.

Саме гладкій різниковій дружині Марсій мав завдячувати того ранку, що не втопився в кам'ному жолобі. Схлипуючи, згораючи від сорому за такий брутальний учинок свого чоловіка, Прокна витягла безтямного вугляра з води й заходилася легенько поплескувати його по щоках своїми почервонілими, набряклими долонями, поки він нарешті розплющив очі. Тоді Прокна поклала вугляра на бруківку, вкрила ковдрою, якою в неї були запнуті плечі, і Марсій знову заснув, а вона ще й підмостила йому під голову його ж таки чоботи. Так Прокна й залишила вугляра. І п'яний Марсій, поринувши в горілчаний чад, обплутаний тяжкими [103] сновидіннями, пролежав аж до світу. Роззявивши рота, хропучи та стогнучи, він перекидався з боку на бік на порослому мохом камінні й не прокидався ні від палючого сонця, ні від збитошних дітлахів, що прив'язали йому до ніг по дохлій рибині й "прикрасили" його пір'ям, будяками та глиняними кавалками. Потім прибігли собаки, обнюхали Марсія й пожерли рибу. Рудокопи гучно віталися з сонним вуглярем і копали його під бік ногами. Марсій не прокидався. А в Котти, що того дня поспішав і тільки мимохідь глянув на сонного Марсія, склалося враження, ніби цей упосліджений, обгиджений чоловік - єдина на всьому узбережжі людина, якій зникнення Ехо завдало глибокої туги.

Не зупиняючись біля водопою, Котта поспішив до крамниці Феме. З вікна мансарди він угледів чоловіка, що підіймався сходами від пристані. Той сердитий дід тяг за повід мула, проклинаючи його останніми словами, хоч, правда, й не бив ціпком. До в'ючного сідла були прив'язані торби та кошики, і в них подзенькували порожні пляшки. Постать погонича видалася Котті знайомою, він стрімголов кинувся, мало не впавши, сходами надвір і помчав вуличкою навздогін, щоб переконатися, що таки не помилився. Бо, може, то був усього лиш один з отих обшарпаних, грубих чабанів, які в ці дні проходили через місто, бо трава на полонинах вигоріла й доводилось шукати пашу для отари у холодкуватих глибоких долинах.

Перед крамницею Феме, серед ящиків із твердими поморщеними яблуками, качанним салатом, червоними буряками та сушеними кінськими каштанами Котта нарешті наздогнав погонича. Ні, він таки не помилився. Чоловік із мулом справді виявився Назоновим слугою.

Піфагор стояв, нахилившись над діжкою з морською сіллю, й просіював її крізь пальці. Коли Котта заговорив до нього й простяг руку, старий злякано підвів голову, мовчки втупився в римлянина, потім з полегкістю всміхнувсь і знов одвернувся до діжки з сіллю. Піфагор не впізнав чоловіка, що приходив колись у гості. Ввечері перед масницею? Кам'яні стовпи в саду? Слимаки? Ну звісно, атож. І Піфагор, почувши про камені в саду та слимаків, закивав головою. Так, він пригадує, як марно боровся з отою навалою, слимаками, як вони гинули від оцту, пригадує місяць у небі, все-все... От тільки цього чоловіка, що нібито приходив до нього тієї ночі, Піфагор [104] не пригадував. Він, мовляв, уже багато років не бачив у Трахілі жодної людини.

Цієї миті Феме з-поза спини старого зробила ошелешеному римлянинові знак - мовляв, із цим дідуганом нема чого розбалакувати, він пам'ятає все й заразом не пам'ятає нічого. Піфагор, схоже, був у неї постійним покупцем. Цілком природно, так, ніби виконуючи якесь щоразу те саме, давно завчене напам'ять замовлення з Трахіли, Феме виносила з глибини крамниці загорнені в газету пакунки і складала їх на столі біля дверей, а її син, який чистив шкребницею та обнюхував шию в мула, раз у раз у захваті вигукував слово, коли, як йому здавалося, вгадував, що в тому чи тому пакунку:

- Мило!.. Чай!.. Тріска!.. Свічки!..

Піфагор наповнював свої кошики, торби та пляшки припасами й міцно ув'язував усе на сідлі, поки мул під важкою поклажею почав норовитися. Епілептик спробував заспокоїти тварину, затуливши їй долонями очі, але, відчувши, як під рукою в нього здригаються повіки, так розсміявся, що мати цитькнула на нього, ще й потягла ганчіркою по губах.

Котта стояв, непомалу вражений тим, що Піфагор його не впізнав. Ледве впоравшись зі своїм збентеженням, він, щоб нагадати про себе, заходився розповідати, поки старий пакувався, про ту свою ніч у Трахілі, про те, як уперто розпитував тоді в Піфагора про його господаря... До речі, спитав він, Овідій Назон уже повернувся з мандрівки в гори? А чи він коли-небудь приходив з ним, Піфагором, сюди, до залізного міста?

Піфагор чемно відповідав, раз у раз вклоняючись римлянинові, проте жодним словом не натякнув, чи знає, хто оце з ним розмовляє. Ні, казав слуга, господар ще не повернувся з гір. Йому, Піфагорові, мовляв, довелося самому перетерпіти останні зимові тижні, оті лавини напровесні й добряче-таки попомучитись, поки два дні тому нарешті пощастило розчистити стежку до узбережжя. Він пробирався сюди через завали та осипи, щоб не довелося зустрічати господаря, коли той повернеться, з порожніми мисками. Вино, солодощі - все тепер є в кошиках і тільки чекає, мовляв, того дня...

Згодом старий розбалакався, заходивсь показувати Котті брудні від бабрання в грязюці руки, розповідати про Еолові арфи, які нібито поприв'язував на деревах замість дороговказів для вигнанця,- десятки Еолових арф, аж до верхів'їв [105] долин. І Котта почав помалу розуміти причину того недовірливого мовчання й ніяковості, що і в багатьох домах залізного міста викликала вже сама згадка про Овідія Назона: кожне село чи місто, до якого влада засилала вигнанця,- так було сказано в римському законі,- несло відповідальність за нього і за його життя так само, як і за те, щоб він не втік. Цей закон перетворював місцевих жителів у наглядачів. Розмовляти чи, тим більше, вступати з державним злочинцем у близькі взаємини було заборонено; обов'язок кожного - пильність, доноси - справа честі. І якщо те чи те місто нехтувало обов'язками наглядача або виконувало їх абияк, то воно втрачало свої привілеї на звільнення від податків, свободу торгівлі тощо. У Томах, певна річ, уже давно збагнули, що вигнанець Овідій Назон не просто пішов мандрувати в гори, а зник. Тут припускали думку, що людина може й не виконати імператорської волі. Томи склали з себе свої повноваження, примусивши поета усамітнитись в оточеній гірськими пасмами Трахілі й приставивши до нього в помічники божевільного, який, ні про що не здогадуючись, узяв на себе відповідальність цілого міста. І Овідій Назон, змушений перебратись до свого останнього пристанища, певно, сам пустив поголос про власну смерть, щоб приховати найстрашніший злочин, що його може скоїти вигнанець,- утечу.

Котті пригадалось одне з гасел на транспарантах, спрямованих проти жорстокості римського правосуддя: "З вигнання тільки одна дорога - до смерті". Той, хто втікав із заслання, колись таки мав упасти від пострілів взводу солдатів, а той, хто тримався в засланні до останку, помирав од самотності. Бо, на відміну від політутікача, прізвище якого через п'ять років викреслювали з державних паперів, а заразом і з державної пам'яті, вигнанець, поки й жив, залишався під наглядом.

Не було таких широких просторів, такого глибокого моря, таких пустельних гір, де б утеклий вигнанець міг сховатися від праведного гніву Рима. Затятість, з якою імператорська юстиція домагалася виконання своїх вироків, не могли послабити ні відстані, ні моря, ні пустельні гори. І хай там у якому глухому закутні ховався втікач, однаково наставав час, коли кожнісіньке око, кожнісіньке вухо поруч із ним кінець кінцем таки оберталося в очі та вуха Рима.

Але те, що загрожувало безіменному державному злочинцеві, чий знімок мали всі прикордонні пости, портові [106] управи та митниці, куди більше загрожувало, мабуть, в'язневі знаменитому, чоловікові, чиї портрети з'являлися на вулицях міст, в усіх газетах, чиї риси карбувальники переносили на мідні монети, а скульптори втілювали в камені; на додачу до всього вигнанець Овідій Назон мав носа, якого не можна було ні переплутати з іншим, ні забути!

Втікач із таким обличчям не міг довго переховуватись ні в тісняві міст, ні в малолюдних селах, де кожен чужак викликав невтолиму цікавість - навіть тоді, коли його вже давно вважали покійним і не сподівалися побачити живим, тим більше не збиралися шукати на цьому світі.

Феме, здавалося, вгадала хід думок Котти й заперечила йому. Поки Піфагор ув'язував поклажу й накривав її парусиною від дорожньої куряви, а покараний Батт, чипіючи за кадубом із квашеною капустою, розпускав нюні, крамарка відвела римлянина вбік. У Томах, сказала вона, кожне знає, що він, вигнанець, іноді по кілька тижнів блукав сам у горах, ночував у кошарах, поїдав до решти припаси шукачів високогірного бурштину й збирав мох, скам'янілості та тьмяні смарагди в річищах гірських струмків, аби розплачуватися ними за питво та вечерю у Фінея, за всілякі інструменти й харчі тут, у крамниці. Онде Батт розіклав на полицях у задній кімнаті цілу колекцію тих каменів, серед них є й два гарні опали з Трахіли.

Утік? Дурниця! Куди ж із Трахіли втечеш? Через гори стежки нема, провадила Феме, Та якщо хтось усе ж таки надумає підійматися все вище й вище в гори, то за кожним гребенем на нього чекатиме тільки ще одне урвище, ще одна долина, а потім - новий підйом, нова вершина, щоразу стрімкіша, й нарешті - скеляста стіна, що в самісінькій високості зливається з чорно-синім небом... Ні, звідси нікуди не зникнеш, нікуди не втечеш. Із залізного міста всі шляхи у світ ведуть лише вздовж узбережжя та через море.

Цього дня Котта провів слугу аж до косогорів. Два зачучверених, кошлатих пси, що їх Терей пустив вовчим слідом, на мерехтливих схилах утратили нюх і тепер тюпали за мулом з його поклажею, що пахла маслом та сиром, аж поки Котта прогнав їх камінцями. А ось Піфагорові ті собаки не заважали; задоволений тим, що йому трапився такий уважний слухач, він простував собі далі. Котта вже нічого не питав - слуга сам розповідав, що [107] Назон часто спускався до бухти балюстрад, яка оце лежала далеко внизу під ними, і подовгу, нерідко до самого вечора, сидів з отою глухонімою ткалею, а він, Піфагор, ждав його в затишку за виступом скелі й мерз.

- Оті фламінго, пальмові гаї,- казав Піфагор,- усе, що можна побачити на гобеленах глухонімої Арахни, вона прочитала з вуст мого господаря.

Вони поволі вийшли з міста й нарешті дістались туди, де кінчалися дерева. Тут Котта попрощався з Піфагором. І за всю дорогу римлянин перебив старого один-однісінький раз: він запитав слугу, чи той коли-небудь чув, щоб Овідій Назон розповідав про кінець світу, про море, що вийшло з берегів, про те, як людство загинуло у хвилях та в мулі, а тоді відродилося з каміння.

Загинуло людство? Піфагор так раптово зупинився, що мул аж тицьнувся мордою йому в плече. Потім старий нахиливсь, узяв камінця й жбурнув його вниз. Ні, відповів нарешті він, про те, що хтось тонув, мови не було. Он унизу, на березі - в Томахі - адже там кінець світу, мовляв, видно краще, ніж на тих омріяних чи вигаданих картинах страхіть. У цих руїнах, у закурених, здичавілих вуличках і на занедбаних нивах, у цих брудних халупах і на чорних від кіптяви обличчях їхніх мешканців, у кожному куточку, в кожному скреготі залізного міста вже можна побачити й почути майбутнє і навіть доторкнутись до нього рукою. Навіщо вигадувати й лукавити?! Адже в першій-ліпшій брурній калюжі у Томах уже відбивається майбутнє, кожна така калюжа - то вікно у спустошений часом світ.

Там, де спинилася сіра кам'яна лавина, поховавши під собою стежку до Трахіли, Котта повернув назад. Піфагор наче й не завважив, що його супутник уже попрощався. Не довго думаючи, він переліз через гору каміння, тягнучи за собою мула, що раз у раз спотикався, і зник серед валунів та оголеного коріння, яке, немов чиїсь кігті, стирчало з рештками землі із руїн.

Стомившись, Котта став серед цієї пустки перепочити. Тут, на півдорозі від Томів до трахілських руїн, він відчув таку нехіть до всього, що колись його хвилювало й зрештою погнало з Рима в ці гори, аж, здавалося, вже зробився наче той камінь, на який він саме сперся,- сірий, байдужий, німотний, полишений на поталу ерозійним силам та часові. Чуб його заростав мохом, нігті на руках і ногах обертались на сланець, а очі - на вапняк. Тут, серед цього [108] страшного громаддя гір, втрачало свою сутність і значення все, що саме не було каменем. Про Назона й людей з інших поколінь - до і після нього - ці ущелини нічого не знали; байдуже зяяли вони до хмар, чиї тіні так само байдуже пропливали гірськими схилами. До Рима звідси було так далеко, немовби його й узагалі ніколи не було, а "Метаморфози" тут видавалися чужим, позбавленим глузду словом, яке, щойно його промовиш, одразу перетворюється на порожній звук і цей звук означав не більше й був не лункіший, ніж пурхання пташки, що злетіла з гнізда, чи стук віслючого копита.

Каркнула ворона. Котта прочнувсь од роздумів і збентежено роззирнувся довкола. Чи це йому щойно не приснилося, нібито з відчиненої топки плавильної печі на нього пахнуло білим жаром? Чи не приснилося, що він, римлянин-політутікач, став ливарем?

Коли Котта підвівся й знову вирушив у дорогу, про сон та жар він уже забув. Він знав тільки, що ніколи доти не почувався таким схожим на мешканців залізного міста, як цієї години. Так само байдуже, як томські громадяни робили своє діло біля плавильних печей, у штольнях чи на обнесених мурами нивах, він здався на волю своєму давно згаслому шанолюбству. Мов пожбурений камінь, у якому вже не зосталося нічого від живої, теплої долоні, що підняла його й кинула, Котта віддався своєму покликанню. Як ото камінець улягає закону земного тяжіння, так і він, Котта, підкорився притягальній силі Назонової біди. Поетів крах виштовхнув його з римського затишку, і тепер Котта падав услід за вигнанцем. Він стомився. Вже не прагнув ні значущості ні успіху. Котта робив те, що робив. Покинув місце, де відпочивав,- воно лежало високо над морем і низько під трахілськими руїнами,- і спускався до залізного міста.

Коли Котта дійшов до перших будинків на околиці, вже смеркало. Вночі він не міг заснути, сидів у своїй мансарді й тупо дивився на стіни та гобелени на них. Як же так - невже він, проживши стільки днів серед цих тканих річок, пралісів, морських бухт та квітучих рівнин, не розгледів у них жодного краєвиду, витвореного уявою вигнанця Овідія Назона? Спав серед порослих очеретом берегів, фламінгових зграй і мерехтливих проток із шовку, вовни та сріблястого прядива, прокидався - й жодного разу йому не спало на думку, що гобелени в цій комірчині нагадують лаштунки з "Метаморфоз"? [109]

Другого дня цикади від спеки зняли в траві на терасних нивах таке пронизливе сюрчання, що собаки ливарів просто показилися - валували, вили, і довелося позаганяти їх до підвалів чи позав'язувати їм морди. Того спекотного дня Котта не виходив з дому, сидів у плетеному кріслі й розглядав звивисті річки на гобеленах. Узбережні луки, праліси та степи кишіли табунами всілякої звірини, що паслася, кудись гналась, тікала й спала. Однак людей на 'гобеленах не було.

Рай? Линвар Лікаон уже давно позабував, що зображено на тих гобеленах; вони висіли тут, під його дахом, щоб захистити житло від зимових холодів, зберегти тепло, а також затулити потріскані від морозу стіни. Линвареві було байдуже до ідилічних картин із ниток. Ці гобелени Арахна продала йому за право жити в його будинку, який він занедбав і покинув.

Той будинок стояв на скелі під зведеним із білих тесаних каменів маяком на північній околиці міста; сигнальний вогонь на маяку погас десятки років тому, а вхід до нього був похований під руїнами перекриттів та сходів. Потріскані, перекошені мури ткалиного будинку похилилися на маяк, покрівля низькі просіла і в багатьох місцях була побита, сяк-так залатана й поросла пухким мохом, що пересихав на спекоті. Щоранку будинок зникав у цілому хмаровищі чайок - вони з пронизливим кигиканням билися за покидьки, які глухоніма кидала їм з вікна. Поїдені іржею залізні віконниці грюкали на вітрі, одна гратка зі скреготом відскакувала й знов ставала на місце. Але про гуркіт у своєму домі глухоніма господиня нічого не знала - вона не чула цієї поліфонії занепаду так само, як не почула й Коттиного стуку у двері; він знов і знов із брязкотом гупав залізним кільцем у бляшану обшивку на дверях, поки нарешті згадав про ткалину недугу й мовчки переступив поріг незамкненого будинку.

Арахну він застав в освітленій сонцем кімнаті з побіленими стінами: ткаля стояла, схилившись над щойно напнутою основою свого верстата. Покрученими від подагри пальцями вона перебирала, мов струни, нитки, ворушила губами й часом поглядала поверх верстата на море за широко розчахнутими вікнами, на спінену оторочку узбережжя та білу лінію прибою, що танула в сяйві далечини. Те, що погойдувалося й гуркало за вікнами, могло бути Егейськнм морем або Адріатикою. Ця неспокійна, глибока синява нагадувала колір моря, лагуни якого Арахна [110] вплітала в свої гобелени; нагадувала хвилі, що б'ють у мальовниче римське узбережжя.

Солоний, просяклий кенафом та розмарином вітер залетів до кімнати старої, відкинув їй із чола пасмо волосся й з грюкотом причинив за Коттою двері. Руда кішка, що спала на стосі паперових викрійок та пожовклих газет біля Арахниних ніг, шаснула надвір. Тінь римлянина впала на ткалю. Арахна рвучко відвела очі від берега, вражено подивилася гостеві в обличчя й прочитала на ньому збентеження людини, яку зненацька застала в чужій оселі, а на вустах - прохання вибачити й запитання: чи вона не покаже йому свої гобелени?

Якою ж згорбленою й худенькою стала Арахна, як висохли в неї руки! Котта не бачив її від того ранку, коли вона пояснювала розгубленому натовпові на молу, що такий сірчисто-жовтий колір води в бухті - від квіткового пилку з пінієвих борів. Одколи зникла Ехо, Арахна втратила єдиний голос, який взагалі мала в житті. У залізному місті не зосталося вже нікого, хто б знав її мову пальців. Коли Арахна приходила до крамниці Феме по сіль чи до Фінеєвого погрібка по пляшку винного спирту, щоб законсервувати горіхи, люди її, звісно, розуміли, але про що стара думала, що відчувала, можна було прочитати тільки на її гобеленах, чиї розкоші барв і виразність у декого з мешканців Томів викликали потаємну тугу за якимсь чужим світом. Бо красу Арахниних гобеленів, що їх люди могли виміняти навіть за вівцю, кількох курей чи за куте хатнє начиння, годі було порівняти з будь-яким садком чи й квітучим схилом на цьому узбережжі.

Те, що до неї хтось прийшов, аби лиш подивитися на гобелени, неабияк насторожило ткалю, і вона вже хотіла була показати Котті на двері. Та потім таки впізнала його - ага, та це ж той, що приїхав з Рима! Цей чоловік прибув тим самим судном, що з ним нарешті надійшла пошта, якої вона, Арахна, чекала аж вісім місяців,- пака міланських газет. Це ж він розпитував її тоді про вигнанця з Рима! Отож стара підвелася й запропонувала Котті стілець; її дім був у Томах єдиним місцем, де римлян не тільки терпіли, а й радо приймали.

Арахна спробувала на мигах розповісти гостеві про свою тугу за столичними красотами, за розкішними вулицями й палацами, які бачила лише в газетах та в поплямованому вогкістю альбомі визначних пам'яток, що його багато років тому подарував їй один матрос із "Трівії". Котта нічого не [111] зрозумів, однак йому все ж таки здалося, ніби він здогадався, що хоче почути від нього стара, і заговорив про Назонову славу, про свою подорож сюди, на Чорне море, а тоді похвалив мальовничий краєвид у неї за вікном. Арахна читала все з його губів, але в пам'яті своїй відкладала тільки те, що, на її думку, стосувалося римських красот - про решту вона одразу ж забувала.

Потім Арахна охоче повела римлянина до задушної, геть затемненої комори. Там вона розчахнула віконниці, і знадвору почувсь оглушливий лемент чайок, які чекали поживи; тіні численних крил заметлялися по кам'яній підлозі й мотлоху, яким була завалена вся кімната. Засліплений раптовою повінню світла, Котта побачив спершу тільки запнуті ганчірками та ковдрами меблі, прихилені до стіни весла, порожні обплетені бутлі, роздерту ширму, а вже потім гобелени - згорнені й покидані серед ящиків, скринь та стосів паперу, декотрі не ширші за рушник, інші такі широкі, аж понадломлювались сувої, без сумніву, надто великі як для стін у залізному місті. Більшість гобеленів, схоже, вже попріли, просякли сирістю і взялися білими плямами плісняви.

Тих сувоїв тут було десятків три-чотири чи й більше, і Арахна зберігала їх недбало, мовби якісь трухляві колоди. Тільки Ехо могла зрозуміти глухоніму ткалю й перекласти римлянинові її пояснення, що для неї гобелен мав цінність лише доти, доки народжувався й був ще на кроснах. Та коли вже готовий гобелен потрапляв до її вкритої пліснявою комори, його діставали звідси на білий світ лише тоді, як хтось із ливарів чи селян надумував прикрасити свої закіптюжені стіни гарним краєвидом і приносив натомість вівцю. Арахна тільки перетинала в неї на ногах путо й пускала на кам'янисті тераси своєї скелі, де вівця й дичавіла.

І поки ткаля полотнище за полотнищем розгортала перед римлянином свої творіння, поки брудна підлога в коморі й увесь мотлох довкола помалу зникав під купою райських світів, Котта усвідомив, що на цих панорамних картинах найбільше важить не земля й не море, а небо - чисте, блакитне, трохи захмарене або затягнене грозовими хмарами, але повсюди ніби живе, заселене летючими птахами; небо, де кожна зграйка мала своє місце.

Навіть те, що жило на суходолі чи в морі, що там повзало, плавало, за чимось гналося чи від чогось утікало,- все, здавалося, прагло краси й довершеності пташиного [112] лету. А вгорі над табунами звірів численні фігури пташиного лету являли собою знаки звільнення від будь-якого тяжіння. Коли море було збурене, розбурхане, а береги покраяні розщелинами чи залиті водами сизигійських припливів, тоді рожеві чайки, буревісники й чорні кряки здіймалися над спіненими гребенями хвиль та рифами, так ніби разом із припливом їхнє прагнення до легкості тільки зростало. Над чорно-зеленими непрохідними лісами виписували свої спіралі кречети, шугали коршаки, перелітаючи через гострі верхи бескидів, цих просто сміховинних, як для них, перепон. У колючих заростях хижак роздирав свою здобич, над землею зависали, заливаючись співом, жайворонки. І хоч як далеко внизу була земля, високо вгорі над усіма перешкодами й западинами завжди пропливали птахи: вони радісно й легко віддавались повітряним круговертям, раптово вихоплювалися з цієї уявної поразки супроти вітру, кидалися сторчма вниз, а тоді знов шугали вгору, немовби тільки так могли знехтувати залежністю від Землі й прямої ходи.

Аж на останніх картинах, що їх Арахна розгортала перед Коттою, він завважив якийсь сумнів у величі лету, завважив, власне, падіння; разючий, якийсь майже зловтішний контраст до райського самозабуття пташиних зграй. Це була картина порожньої далечіні, зіткана з ниток синіх, білих та сріблястих відтінків,- вид на море, що спокійно простилалося під сонцем: небо, поцятковане легенькими літніми хмарками, мертва хвиля, а вгорі - поодинокі чайки. Але ніде ні берега, ні острова, ні судна.

Далеко-далеко, на самісінькому обрії Котта розгледів двоє широких і сірих, як у кондора, крил, безпорадно скинених над водою, наче руки потопельника; проте ні дзьоба, ні голови не видно було. Навколо крил із води білими списами здіймалися фонтани бризок, а з високості ще летіли, погойдуючись, загублені пір'їни й легенькі пушинки - вони опускалися на море повільніше, ніж важке тіло, що його доти несли ті крила. Там, удалині, в море впало щось велике й схоже на птаха, а у висхідному повітряному потоці нерухомо позависали чайки, і філігранно оздоблена легеньким бризом морська поверхня відкидала в небо сонячне світло.

Ікар. Ім'я того, що впав у хвилі й зникав у тому яскравому сяйві, було одним із багатьох знаків, який спурхнув із пальців глухонімої ткалі і якого так і не зрозумів Котта. [113]

Арахна всіляко запобігала перед гостем із Рима й кивала головою у відповідь на кожне запитання, яке читала з його вуст. Хто їй описав ці праліси й пальмові гаї, хто розповів про всіх отих птахів, яких на узбережжі залізного міста ніхто ніколи не бачив? Може, Піфагор таки не збрехав і ткаля справді часто просиджувала пополудні з Овідієм Назоном на отих кам'яних галереях?.. Та коли Котта спитав у старої, чи розповідав їй вигнанець іще про щось, крім мистецтва лету та пташиний світ,- приміром, про кристали, скам'яніння чи бронзу,- вона тільки похитала головою.

Раптом Арахна почала ще дужче впадати коло римлянина, непомітно вирядила його з комори, причинила на защіпку залізні віконниці й, забувши про гобелени, поставила перед ним у кімнаті горіхову наливку та пиріг.

Збитий з пантелику, із затуманеною від наливки свідомістю, Котта вийшов нарешті з будинку на скелі, який, коли він озирнувся ще раз, уже зник у хмарі чайок. Невже Назон кожному, хто його слухав, прочиняв щораз інше вікно до своїх фантазій і кожному розповідав лише ті історії, які той хотів і-и. був спроможний почути? Ехо пізнала книгу каміння, Арахна - книгу птахів. "І я питаю себе,- писав Котта в одному шанобливому листі до Кіани, листі, який так ніколи й не надійшов на віа Анастасіо,- чи не були "Метаморфози" замислені як велика історія природи - історія, що починалася від каміння й сягала аж до хмар?"

Книга: Крістоф Рансмайр Останній світ Переклад Олекси Логвиненка

ЗМІСТ

1. Крістоф Рансмайр Останній світ Переклад Олекси Логвиненка
2. II Ліліпут Кипарис приїхав в обідню пору. Він з'явився на...
3. III У той час, як на Тереєвій стіні ще бушував шторм і...
4. IV Отже, написи на каменях прочитано. На чистих, ще...
5. V Травень приніс синє небо й шторми. Теплий вітер,...
6. VI Рік видався спекотний, засушливий, як ніколи. Цілими...
7. VII Котта був один з багатьох. Разом із двомастами...
8. VIII Ехо не повернулась. Минув уже й другий день, і...
9. IX Настав серпень - спекотний місяць, єдиною оздобою якого...
10. X Щоб перевезти скам'янілого Батта із задньої кімнати до...
11. XI Селеві потоки не пощадили жодної долини в горах. Наче...
12. XII Трахіла була похована під камінням. У пустельній...
13. XIII Томи нагадували прифронтове місто. Дедалі більше...
14. XIV Зима минала без снігу, не було навіть інею на деревах,...
15. XV Коли Терей увечері ввійшов на човні під легким західним...
16. ОВІДІЇВ РЕПЕРТУАР Всі надруковані курсивом уривки в цьому...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate