Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Думка повинна готувати дію, а не виправдовувати бездію. / Андрій Коваль

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Патрік Модіано Неділі в серпні (1986)


Патрік Модіано Неділі в серпні (1986)

РОМАН

З французької переклали Ярослав КОВАЛЬ і Вадим КАРПЕНКО

Переклад за виданням:
Patrick Modiano. Dimanches d'aôut - Gallimard, Paris, 1986

«Всесвіт», 1989. № 2. 2-50 с.

© Patrick Modiano, 1986
© Editions Gallimard, 1986
© Ярослав Коваль, 1989 (переклад)
© В.Карпенко, 1989 (переклад)
OCR: Aerius, 2003
Коректура та редагування: Aerius, 2003

Патрік Медіано (нар. 1945 р.) - один з найпопулярніших сучасних французьких прозаїків, лауреат Великої премії французької академії і Гонкурівської премії, автор романів «Площа і Зірки» (1968), «Нічний дозір» (1969), «Бульварне кільце» (1972), «Сумна вілла» (1975), «Сімейний літопис» (1977), «Вулиця Темних Крамничок» (1978, рос. переклад 1987), «Молодість» (1981), «Неділі в серпні» (1986). На думку критики, творчості Модіано притаманна постійна своєрідна й ненав'язлива мелодія, що спонукає замислитись над важливими життєвими проблемами. Це повною мірою стосується і психологічного роману «Неділі в серпні», Що його ми пропонуємо увазі читачів.

Коваль Ярослав Григорович (нар. 1958 р.) - викладач французької мови Київського державного університету. Виступав у журналі «Всесвіт» як перекладач оповідань французьких письменників.
Карпенко Вадим Миколайович
(нар. 1962 р.) - філолог. Перекладацький дебют.

Нарешті наші погляди зустрілися. Це було в Ніцці, на початку бульвару Гамбетта. Він стояв на помості перед виставленими на продаж шкіряними пальтами та куртками, а я був у першому ряду перехожих, перед якими він вихваляв свій крам.

Побачивши мене, він загнувся і втратив своє красномовство вуличного торговця. Він заговорив стриманіше, ніби хотів підкреслити різницю між собою та своїми слухачами й натякнути мені, що така робота, тут, просто на вулиці, не відповідає його становищу.

За сім років він змінився не дуже, тільки обличчя його здалося мені червонішим. Вечоріло, і порив вітру заніс на бульвар Гамбетта перші краплі дощу. Білява кучерява жінка саме приміряла шкіряне пальто. Він окинув її схвальним поглядом, нахилився до неї з помосту й промовив:

- Чудово! Вам дуже личить, пані...

У голосі його були ті самі металеві нотки, що й колись, але метал той уже наче поіржавів. Тим часом перехожі ховалися від дощу, а білява жінка сором'язливо скинула пальто й відклала його. [2]

- Це справжня знахідка, пані! Ціна, як в Америці... Вам...

Але вона, навіть не дослухавши його, швидко обернулась і пішла разом з людьми геть, ніби засоромилась непристойних пропозицій якогось причепи.

Він зійшов із помосту і ступив крок до мене.

- Яка несподіванка! Я відразу вас помітив.

Він здавався збентеженим, аж наляканим. А я, навпаки, почував себе спокійно, невимушене.

- Дивна зустріч, правда? - мовив я.

- Так.

Він усміхався. Самовпевненість поверталась до нього. Неподалік від нас, біля тротуару, зупинився автофургон, і з нього виліз водій у шкіряній куртці.

- Можеш вантажити товар. - Потім він подивився мені просто в очі. - Давайте зайдемо кудись, посидимо.

- Якщо хочете.

- Я зайду з паном до «Форуму». Заїдь за мною через півгодинки.

Водій почав переносити пальта та куртки до фургона. Від універмагу, що поруч, на розі вулиці Бюффа, повз нас плив потік людей. Дзвіночок лунко сповіщав про те, що універмаг зачиняють.

- Ну от... Дощ майже перестав.

На плечі в нього висіла пласка шкіряна сумка.

Ми перетнули бульвар і пішли Англійською набережною. Кафе було зовсім поруч, біля кінотеатру «форум». Він вибрав столик біля широкого вікна й важко сів.

- Що у вас нового? - запитав по хвилі. - Ви живете на Лазуровому березі?

Мені хотілося сказати йому щось заспокійливе.

- Знаєте... Якось я бачив вас на набережній...

- Треба було гукнути.

...Та масивна постать на набережній, шкіряна сумка через плече, вузька куртка в обтяжку, як у чоловіків під п'ятдесят, що хочуть здаватися молодшими...

- Останнім часом я працюю тут, на узбережжі. Намагаюся розпродати партію шкіряного одягу.

- І як ідуть справи?

- Так собі. А ви?

- Я також працюю на узбережжі,- відповів я. - Нічого особливого.

Надворі, на набережній, поволі засвічувалися великі ліхтарі. Спочатку їхнє бузкове світло тремтіло, мов полум'я свічки, яке може згаснути від найменшого подиху вітру. Але ні. Помалу мляве світло ставало сліпучо-білим.

- Виходить, ми з вами працюємо в одних краях? - промовив він. - Я живу в Антібі. Але багато їжджу...

Його шкіряна сумка відкривалась, як учнівський ранець. Він дістав із неї коробку сигарет.

- То ви живете вже не на Марні? - запитав я.

- Ні, все. З Марною покінчено.

Ми ніяково помовчали.

- А ви? - спитав він згодом. - Ви там більш не бували?

- Ні. Ніколи.

На саму згадку про береги Марни я здригнувся. Потім перевів погляд на набережну, на помаранчеве небо, що ставало дедалі темнішим, на море. Так, у Ніцці було краще... І мені захотілося з полегкістю зітхнути.

- Нізащо в світі не повернувся б туди,- сказав я.

- Я теж.

Тим часом офіціант ставив на стіл сік, лікер, склянки. Обидва ми невідривне спостерігали за його рухами, так наче хотіли якомога відтягти свою розмову. Нарешті мій співрозмовник порушив мовчанку.

- Я хотів би з вами дещо з'ясувати... - Він звів на мене згаслий погляд. - Так от... Ми не були з Сільвією одружені, хоч і вдавали... Цього не хотіла моя мати.

На мить я знову побачив постать пані Вількур, що сидить на дерев'яному понтоні на березі Марни.

- Ви пам'ятаєте мою матір? Вдачу вона мала важку... Вся справа була в грошах. Мати лишила б мене без шматка хліба, якби я одружився з Сільвією...

- Дивно. Дуже дивно.

- Нічого не вдієш.

Це був ніби сон. Чому Сільвія не сказала мені правди? Пригадую навіть, вона носила обручку.

- Сільвія тільки вдавала, що ми одружені. Для неї це було питання самолюбства. А я... Я повівся, як боягуз. Треба було одружитись...

Я мусив глянути правді у вічі: цей чоловік був зовсім не такий, як тоді, сім років тому. В ньому вже не залишилось нічого від тієї самовпевненості й брутальності, що робила його бридким. Тепер це було, навпаки, втілення покори й лагідності. Навіть руки його стали іншими. І ланцюжка на зап'ястку він уже не носив.

- Якби ми одружилися, все було б інакше.

- Ви так гадаєте?

Він говорив ніби не про Сільвію, а про когось іншого, і тепер, через сім років, усе це мало для нього зовсім не той сенс, що для мене.

- Вона не змогла пробачити мені такого боягузтва. Сільвія кохала мене... Я був єдиний, кого вона справді кохала...

Його сумна усмішка вразила мене так само, як і сумка, що її він носив через плече. Ні, я розмовляв оце не з тим, кого зустрічав, кого знав на берегах Марни. Може, він забув дещо з минулого чи, зрештою, переконав себе, що деякі події 3 невеселими наслідками просто ніколи не відбувалися? Мені дуже захотілося труснути його.

- А ваші плани відкрити ресторан і басейн біля Шенв'єра, на острові? - Я підвищив голос і нахилився до нього ближче.

Але моє запитання анітрохи його не спантеличило, він і далі тільки сумно всміхався.

- Не розумію, про що ви?.. Ви ж бо знаєте, я здебільшого клопотався материними стайнями. У неї було два рисаки, що брали участь у перегонах на іподромі, у Венсені...

Він говорив так щиро, що я не наважувався йому заперечити.

- Ви ж бачили отого типа, що вантажив до фургона пальта та куртки? Так от, він грає на перегонах. Я думаю, люди ніколи не зрозуміють коней...

Може, він глузує з мене? Навряд. У нього зроду не було почуття гумору. А неонове світло ще дужче підкреслювало вираз утоми й суму на його обличчі.

- Кінь завжди лишатиметься для людини загадкою... Скільки я його не відраджую, а він однаково грає, хоч ніколи й не виграє... А ви? Ви фотограф, як і тоді? - Коли він промовив останні слова, в його голосі почулися металеві нотки-як і тоді, сім років тому...-Я не дуже добре тоді зрозумів, що за фотоальбом ви хотіли видати.

- Я хотів сфотографувати всі відомі пляжі в околицях Парижа,- сказав я.

- Річкові пляжі? І саме для того й оселились у Варенні?

- Саме для того.

- Але ж там немає пляжу! [4]

- Ви так гадаєте? Ба ні, там є пляж.

- Одначе у вас, здається, зовсім не було часу фотографувати?

- Був, був... Я навіть міг би показати вам кілька знімків, якби ви схотіли...

Наша розмова втрачала сенс. Дивно було, що ми висловлювалися саме так - не відверто, натяками.

- Так чи інак, а я, мушу сказати, довідався там багато повчального. Це був для мене добрий урок.

Моє зауваження не викликало в нього ніякої реакції. Хоч я висловив його досить агресивним тоном. Я правив своєї:

- У вас теж, здається, спогади про все це лишилися неприємні?

Але я враз і пошкодував за свою вихватку. Мої слова ніби відскочили від нього, й він і далі дивився на мене з сумною усмішкою.

- У мене не лишилося жодних спогадів,- відповів нарешті він. І подивився на годинник. - За мною скоро заїдуть. Шкода. Я хотів посидіти з вами ще... Але, сподіваюся, ми ще зустрінемось...

- Ви справді хочете мене бачити?

Мені стало моторошно. Я б не так розгубився, коли б він зостався таким, який був сім років тому.

- Так. Я хотів би час від часу з вами зустрічатись і згадувати про Сільвію...

- Гадаєте, це потрібно?

Як би ми розмовляли про Сільвію? Не знаю, чи тепер, через сім років, він не плутає її з котроюсь іншою... Звичайно, він, мабуть, дещо пригадує (скажімо, те, що я був фотограф), як ото декотрі старі люди, майже втративши пам'ять, пригадують окремі уривки з минулого: свій день народження й святковий стіл, слова колискової, яку їм співали в дитинстві.

- Ви не хочете розмовляти про Сільвію? Затямте собі, що...

Він гупнув кулаком по столу, і я вже приготувався до погроз і навіть шантажу, як тоді, сім років тому...

- Затямте собі як слід: цього б не сталося, коли б ми одружились... Не сталося б ніколи. Вона кохала мене... І хотіла тільки, щоб я довів, що її кохаю. А я був на це нездатний...

Переді мною сидів покаянний грішник; я слухав його й думав про те, що був до нього несправедливий. Він говорив плутано, не завжди зрозуміло, але загалом змінився з часом на краще. Тоді, сім років тому, на такі слова він був нездатний.

- Мені здається, ви помиляєтесь,- озвався я. - Але байдуже. У всякому разі, намір у вас був гарний.

- Я зовсім не помиляюсь!

І він знову гупав, мов п'яний, кулаком по столу. Я вже побоювався, що в ньому раптом прокинеться ота його брутальність і злість. На щастя, в цю хвилину до нас підійшов водій автофургона й поклав йому на плече руку. Він обернувсь і завмер, так наче не впізнав водія.

- А... Зараз... зараз поїдемо...

Ми підвелись, і я провів їх до фургона, що стояв перед кінотеатром «Форум». Він відчинив дверцята, за якими рядами висіли шкіряні пальта.

- Вибирайте.

Я стояв і не рухався. Тоді він заходився перебирати пальта сам. Він знімав їх із , плічок, оглядав, знову вішав на місце.

- Оце має вам підійти.

Він простяг мені пальто разом із плічками.

- Мені пальто не потрібне,-сказав я.

-Потрібне. Візьміть... Зробіть мені приємність.

Водій чекав, спершись на автофургон.

- Приміряйте.

Я взяв пальто й надяг його. Він оглядав мене уважно, мов кравець на примірці.

- Не тисне в плечах?

- Ні. Але, кажу ж вам, мені воно ні до чого.

- Візьміть, зробіть мені приємність. Прошу вас...

Він сам застібав на мені ґудзики. А я стояв нерухомо, мов манекен.

- Вам дуже личить. Моя перевага в тому, що в мене широкий вибір великих розмірів... [5]

Я не опирався, аби тільки швидше його позбутись. Я не сперечався. Я тільки хотів, щоб він нарешті поїхав.

- Коли щось виявиться не так, ви зможете його обміняти. Я буду на тому самому місці, на бульварі Гамбетта, завтра після обіду... А втім, я залишу вам свою адресу.

Він дістав із внутрішньої кишені піджака візитну картку і простяг мені.

- Ось. Тут моя адреса й телефон в Антібі. Жду вас...

Він відчинив дверцята й сів до кабіни. Водій сів за кермо. А він опустив шибку, нахилився до мене й промовив:

- Я знаю, ви мені не дуже симпатизуєте... Але я ладен визнати свої помилки й покаятись Я вже не такий... Я зрозумів, у чому саме я не мав рації. Особливо щодо Сільвії... А вона кохала справді тільки мене... Ми ще про неї поговоримо, еге ж? - Він оглянув мене з голови до ніг. - А пальто вам дуже личить.

Не зводячи з мене погляду, він підняв шибку. І раптом, у ту мить, коли фургон уже рушив, на його обличчі застиг ошелешений вираз: я не стерпів і, хоч це було вкрай несподівано з боку такої стриманої людини, як я, чомусь показав йому дулю.

До «Форуму» на дев'ятигодинний сеанс заходили нечисленні глядачі. Мені теж закортіло посидіти в старій залі, у кріслі з червоного велюру. Але я будь-що хотів позбутися цього шкіряного пальта, яке стискало мені груди й не давало дихати. Поквапно розстібаючись, я відірвав одного ґудзика. Я згорнув пальто, поклав його на лаву й пішов геть із таким відчуттям, наче лишив позаду якусь небезпеку.

Може, вона була в занедбаному фасаді «Форуму»? Чи в появі Вількура? І несподівано я пригадав розповідь його матері про загадкову смерть актора Емоса на барикадах неподалік від Північного вокзалу під час визволення Парижа. Емос надто багато знав, він чув надто багато розмов у ресторанах і барах Шенв'єра, Шампіньї та Варенни. А прізвища, які називала пані Вількур, нагадували мені каламутні води Марни...

Я подивився на візитну картку:

Фредерік Вількур,
агент-посередник

Колись я міг уявити собі це прізвище тільки написаним великими чорними літерами. Але тепер вони були оранжеві, немов у рекламному проспекті. А скромна посада агента-посередника, особливо, як згадати іншого Фредеріка Вількура, отого з берегів Марни, свідчила про те, що досить і кількох років, аби розпрощатися з багатьма честолюбними прагненнями. Він сам дописав синім чорнилом адресу: «Антіб, проспект Боске, 5. Телефон 50-22-83».

Я вирішив піти додому пішки й рушив по бульвару Віктора Гюго. Ні, не слід було заводити з ним розмову...

Коли я побачив його вперше, він важко ступав Англійською набережною, через плече в нього теліпалася невеличка шкіряна сумка, і в мене не було Жодного бажання з ним розмовляти. М'яко світило осіннє сонце, була неділя, і я сидів на терасі кафе «Квіні». А він - там, на набережній - раптом зупинився й припалив сигарету. Потім на мить завмер, і нас розділяв тільки потік автомобілів. Якби він перейшов на зелене світло через вулицю, то опинився б якраз навпроти мене. А може, він і далі стояв би нерухомо, вже звечоріло б, і в сутінках його постать чітко вимальовувалася б, як у китайському театрі тіней, на тлі ще ясного неба й назавжди закарбувалася б такою в моїй пам'яті.

Він пішов далі в бік казино «Рюль» та парку Альберта І, з сумкою через плече. Навколо мене жінки й чоловіки пили чай - мовчазні, з поглядами, прикутими до набережної,- і їхні рухи здавалися механічними, мов у роботів. Може, й вони шукали в натовпі постаті зі свого минулого...

Я завжди проходив до своєї кімнати через залу, що була колись рестораном готелю «Мажестік». Це якраз на розі бульвару Сім'є, і тепер там часом влаштовують збори та виставки. У глибині зали, в напівтемряві, хор співав англійські релігійні гімни. На сходах оголошення: «Today: The Holy Nest» [«Сьогодні - Святе пристановище» (англ.)]. Високі голоси [6] долинали й до третього поверху, і я чув їх навіть у себе в кімнаті. Той спів нагадував різдвяні пісні. А втім, Різдво тільки наближалося. В моїй кімнаті стояв холод. Це була звичайна готельна кімната з ванною, колись вона мала й номер, і він ще зберігся на мідній табличці в шафі: 252.

Я ввімкнув невеликий електрокамін, але він грів так погано, що зрештою я його вимкнув і, не роздягаючись, ліг.

У цьому будинку, де був готель «Мажестік», є три- й чотирикімнатні квартири - колишні номери «люкс» чи просто сполучені між собою під час ремонту кімнати. Але я віддаю перевагу однокімнатним квартирам. У них не так сумно. Вони створюють ілюзію, ніби живеш у готелі. Ліжко тут те саме, що було в номері 252. І нічний столик той самий. Не знаю, чи письмовий стіл із чорного дерева у псевдостилі Людовіка XVI також належав до готельних меблів, а от килима, сіро-брунатного й місцями потертого, у номері 252 не було. Ванна та умивальник тепер теж інші.

Вечеряти мені не хотілося. Я вимкнув лампу, заплющив очі, й мене почали заколисувати далекі голоси, що співали хорал. Я лежав у темряві, коли раптом : задзвонив телефон.

- Алло!.. Це Вількур.

Він говорив тихо, майже пошепки.

- Я вас потурбував? Ваш телефон я знайшов у довіднику.

Я мовчав. Тоді він запитав знов:

- Я вас потурбував?

- Ні.

- Я тільки хотів, щоб між нами все було ясно. Коли ми прощалися, мені здалось, що ви гніваєтесь на мене...

- Я не гніваюсь.

- Однак той ваш жест...

- То був жарт.

- Жарт? У вас дуже своєрідний гумор.

- Нічого не вдієш,- відказав я. - Мене слід приймати таким, який я є.

- Ваш жест здався мені недружнім... Ви мене в чомусь звинувачуєте?

- Ні.

- Я вас ніколи ні про що не просив... Ви, Анрі, прийшли до мене самі. Самі І знайшли мене - там, на бульварі Гамбетта.

- Мене звуть не Анрі.

- Вибачте... Я вас із кимось переплутав... Із брюнетом... тим, який давав і поради щодо ставок на іподромі... Не знаю, що Сільвія в ньому знайшла...

- Я не хочу говорити з вами про Сільвію.

Розмовляти в темряві було нелегко. З першого поверху долинали звуки англійських хоралів, заспокоюючи мене: я відчував себе того вечора не зовсім самотнім.

- Чому ви не хочете говорити зі мною про Сільвію?

- Бо ми з вами говоримо не про ту саму Сільвію.

Я поклав трубку. А через кілька секунд телефон задзвонив знову.

- Нелюб'язно так кидати трубку... Але я вас не облишу.

Він намагався надати голосу іронічного відтінку.

- Я стомився,- сказав я. :

- Я теж. Але це не причина, щоб не розмовляти. Тепер ми з вами лишилися єдині, хто дещо знає...

- Мені здається, ви все забули...

Запала мовчанка.

- Не зовсім... Це вас непокоїть, так?

- Ні.

-Зрозумійте ж, затямте собі: найкраще Сільвію знав я... Тільки мене вона кохала... Бачите, я не уникаю відповідальності.

Я поклав трубку вдруге. Збігло кілька хвилин, і телефон задзвонив знову.

- Ми з Сільвією були дуже прив'язані одне до одного. Все інше для неї не мало ніякого значення... - Він говорив далі, так ніби я й не клав трубку вдруге. - Отож я хотів побалакати з вами про все це - бажаєте ви цього чи ні. Я дзвонитиму, доки ви не погодитесь...

- Я вимкну телефон. [7]

- Тоді я підстерігатиму вас під будинком. Ви так просто мене не спекаєтесь. Зрештою, це ви прийшли до мене...

Я поклав трубку знову. І знову дзвінок.

- Я дещо пам'ятаю... Таке, через що у вас можуть бути неприємності... Я хочу, щоб ми серйозно поговорили про Сільвію.

- Ви забуваєте, що я теж можу наробити вам неприємностей,- відповів я.

Цього разу я, поклавши трубку, накрив телефон подушкою, щоб не чути дзвінків. Потім устав і, не засвічуючи лампи, сперся на підвіконня. Бульвар Сім'є був унизу безлюдний. Час від часу проїжджали автомобілі, і я щоразу дививсь, чи котрийсь не спиниться. Десь клацали дверцята... Він би вийшов і підвів голову на вікна «Мажестіка», щоб подивитись, на якому поверсі ще світиться. Потім зайшов би до телефонної кабіни - там, де бульвар ледь-ледь повертає... Може, зняти трубку? Чи відповісти йому? Найкраще було б дочекатися дзвінка й прикласти трубку до вуха, не кажучи жодного слова. Він би гукав: «Алло! Ви мене чуєте? Ви мене чуєте? Я біля вашого будинку... Озвіться! Озвіться ж!..» А я у відповідь на ці чимдалі тривожніші й жалібніші крики тільки мовчав би. Так, я хотів, щоб оте моє почуття порожнечі перейшло до нього.

Хор давно вже змовк, а я все стояв коло вікна й чекав, що його постать з'явиться внизу, в білому світлі від ліхтарів на бульварі Сім'є - так, як вона з'явилася тієї неділі на Англійській набережній, на тлі рожевого присмеркового неба...

Годині о дванадцятій я вирушив до автомайстерні. Туди можна дістатися сходами з першого поверху «Мажестіка». Досить тільки пройти з холу коридором, відчинити двері на сходи й увімкнути світло.

У цьому просторому приміщенні в підвалі «Мажестіка» колись була, мабуть, готельна автостоянка. Я нікого не застав. Усі троє робітників пішли на обід. Правду кажучи, роботи в них з дня на день меншало. Біля бензоколонки хтось посигналив. Там стояв «мерседес», і водій попросив налити повний бак. Чайові він дав щедрі.

Потім я рушив до свого кабінету в глибині майстерні. Це була кімната з кахляною підлогою і блідо-зеленими стінами, від майстерні її відділяла скляна перегородка. На столі зі світлого дерева хтось лишив конверт із моїм прізвищем. Я розірвав його і прочитав: «Заспокойтеся. Ви вже ніколи про мене не почуєте. Про Сільвію теж. Вількур».

Збентежений, я дістав із кишені його візитну картку й набрав номер у Антібі. Відповіді не було. Я заходився давати лад на письмовому столі. За кілька місяців там зібралося чимало старих папок та рахунків, і я поскладав їх до залізної шафи. Скоро від них узагалі нічого не залишиться: управитель будинку, завдяки якому я тут працював, попередив мене, що скоро майстерню переобладнають на звичайну стоянку.

Потім я поглянув крізь скляну перегородку: в майстерні стояла американська машина із піднятим капотом і спущеним заднім колесом. Коли робітники повернуться, треба буде запитати, чи вони не забули про ту машину. Та чи вони повернуться? їх також попередили, що майстерню скоро закриють, і вони, мабуть, завбачливо подбали про іншу роботу. Тільки я про це не подумав.

Пізніше, надвечір, я знову набрав Вількурів номер в Антібі. Ніхто не відповідав... Із трьох робітників повернувся тільки один і саме закінчував лагодити американську машину. Я сказав, що на годину-дві вийду, й попросив його замінити мене на бензоколонці.

На проспекті Дюбушаж сяяло сонце, і тротуар був устелений килимом із жовтого листя. Ступаючи по ньому, я думав про своє майбутнє. Коли майстерню закриють, мені, певно, виплатять вихідну допомогу, і якийсь час я ще так-сяк проживу. Можна було б залишити за собою кімнату в «Мажестіку», плачу я за неї зовсім не багато. А може, Буатель, управитель будинку, взагалі не братиме з мене грошей - із вдячності за мою сумлінну працю? Так, я назавжди зостануся тут, на Лазуровому березі. Навіщо міняти краєвид? Я навіть знову міг би взятися за колишню свою роботу фотографа й стояти зі своїм «поляроїдом» на Англійській набережній, очікуючи туристів. Те, про що я подумав, тримаючи в руках Вількурову [8] візитку, стосувалося й мене самого. Часом досить і кількох років, тпоб .розпрощатися з багатьма честолюбними мріями...

Непомітно для себе я опинився біля парку Ельзасу й Лотарингії. Тут я звернув ліворуч на бульвар Гамбетта й відчув у серці легенький щем, подумавши, що знову побачу Вількура перед вішалками зі шкіряними пальтами. Цього разу я трохи постежу за ним здаля, щоб він мене не помітив, а потім піду геть. Мені стане легше, якщо я ще раз гляну на цього «агента-посередника», вуличного торговця, що був уже не тим Вількуром і вже не мав до мого життя ніякого відношення. Ніякого. Просто запопадливий продавець, яких, коли наближається Різдво, так багато на вулицях Ніцци. Вуличний торговець, та й годі.

Я вже бачив постать чоловіка, що жестикулював за прилавком. Та, перетинаючи вулицю Бюффа, я помітив, що то не Вількур, а якийсь блондин у шкіряному піджаку і з великою конячою головою. Як і першого разу, я пропхався ближче. Він говорив не через мікрофон, а просто гучно закликав покупців і рекламував свої товари, перелічуючи все, що мав: ондатрове хутро, каракуль, смушок, заяче хутро, скунс, чобітки на хутряній підкладці й без підкладки... Вибір був куди багатший, ніж напередодні, і до блондина підходило більше людей, ніж до Вількура. Шкіряного одягу було не багато. Зате вибір хутра великий. Мабуть, Вількурові хутряних виробів просто не довіряли.

А блондин уже пропонував на куртки з ондатри та каракуля двадцятипроцентну знижку. Каракуль був усіх кольорів і відтінків: чорний, брунатний, синій, темно-зелений, світло-бузковий, кольору фуксії... Кожен покупець безплатно одержить мішечок каштанів у цукрі! Блондин говорив усе швидше й швидше, і в мене аж у голові запаморочилось. Кінець кінцем я сів за столик на терасі кафе поруч і просидів там понад годину, доки всі порозходились.

Він був за своїм прилавком сам, і я підійшов до нього.

- Вже зачинено,- сказав блондин. -Та якщо хочете... Є шкіряні піджаки. .Дуже дешево. Із тридцятипроцентною знижкою. Або куртки з каракуля - і підкладка з тафти, розміри від сорок шостого по п'ятдесят другий, віддаю за півціни... -Він уже не міг спинитись і, ніби по інерції, все говорив, говорив...

- Ви знаєте Фредеріка Вількура?

- Ні. -Він почав складати хутра та куртки на купу.

- Але ж іще вчора він працював тут, на вашому місці!

- На Лазуровому березі, у фірмі «Франс-Кюїр», нас тут працює багато.

Поруч зупинився автофургон-той самий, що й напередодні,-і з нього вийшов водій.

- Добридень, - привітався я. - Ми з вами зустрічались учора надвечір. Ви Опрацювали з моїм знайомим...

Чоловік, насупивши брови, дивився на мене і, здавалося, нічого не пригадував.

- Потім ви заїхали за ним у «форум»...

- А-а... Так, було.

- Вантаж швидше! - кинув йому блондин із конячою головою.

Водій брав по одній куртці чи пальту, чіпляв їх на плічка й розвішував у фургоні.

- Ви не знаєте, де він?

- Мабуть, уже в нас не працює...-Він відповідав стримано, так ніби Вількур у чомусь дуже провинився й ніби працювати у «Франс-Кюїр» було великою честю.

- Я гадав, це його постійне місце...

Блондин з конячою головою, спершись на прилавок, щось занотовував у записнику. Може, підраховував виторг?

Я дістав із кишені Вількурову візитну картку.

-Ви, мабуть, підвозили його вчора додому... Проспект Боске, п'ять, в Антібі...

Водій і далі розвішував у фургоні куртки та пальта й навіть не дивився в мій бік.

- Це готель,-мовив він нарешті.-Там живуть продавці нашої фірми. Звідти їх посилають у Кани чи Ніццу.Я подав чоловікові пальто з каракуля, потім шкіряну куртку, далі хутряні [9] чобітки. Я допомагав йому, сподіваючись, що він дещо розповість мені про Вількура.

- Хіба я можу всіх знати? Вони часто міняються... По десятку новеньких щотижня. Попрацюють два-три дні й ідуть від нас. Приходять інші. У «Франс-Кюїр» робота є завжди. У нас склади на всьому Лазуровому березі. Є в Грассі... У Драгіньяні...

- Виходить, в Антібі його вже немає?

- Нема... А кімнату його, мабуть, зайняв хтось інший. Може, навіть оцей пан...

Водій кивнув головою на високого блондина з конячою головою, який так само щось занотовував у записнику.

- Як же мені дізнатися, де він?

- Одне з двох: або він сам пішов із «Франс-Кюїр», або його розрахували, бо він погано торгував. - Він закінчив розвішувати у фургоні пальта й куртки і тепер витирав кінчиком кашне спітніле чоло. - А може, його послали десь в інше місце... Та якщо ви запитаєте у фірмі, вам нічого не скажуть. Професійна таємниця. Ви йому не родич?

- Ні.

Його тон став м'якшим. Блондин підійшов до нас.

- Все повантажив? їдьмо.

Він заліз на переднє сидіння. Водій зачинив дверцята фургона й перевірив, чи вони замкнені. Потім сів за кермо й нахилився до мене через опущену шибку.

- Часом «Франс-Кюїр» посилає їх за кордон. Склади є і в Бельгії. Його могли й туди послати...

Водій знизав плечима й рушив. Я дивився вслід фургону, аж поки він зник за поворотом Англійської набережної.

Повітря було вологе. Я пішки дійшов до парку Ельзасу й Лотарингії і сів на лаву за гойдалками та пісочницею. Я люблю цей парк за його сосни зі схожими на парасолі кронами та довколишні будинки, що так чітко вирізняються на тлі ясного неба. Часом, надвечір, ми сиділи тут із Сільвією. Ми почували себе в безпеці серед жінок, що доглядали своїх дітлахів. Ніхто б і не подумав шукати нас тут, у цьому парку. І люди навколо зовсім нас не помічали. Зрештою, ми теж могли бути тут з дітьми, і вони каталися б з гірки, будували з піску замки...

У Бельгії... Виходить, вони послали його до Бельгії... Я уявив собі Вількура, що ввечері, під дощем, крадькома продає десь біля брюссельського Південного вокзалу брелки або давні порнознімки. Він просто тінь самого себе, не більше. Записка, яку він залишив сьогодні вранці, мене зовсім не здивувала. «Ви вже ніколи про мене не почуєте»... Я це передчував. Дивно, але він сам написав мені ту записку, і вона була матеріальним доказом його існування. Вчора, коли я побачив того чоловіка на вулиці, минуло кілька хвилин, перше ніж я впізнав його, перше ніж переконав себе, що це справді Вількур. Я стояв і пильно дивився на нього, так ніби намагався примусити його пригадати самого себе. І під моїм невідривним поглядом він спробував знову стати тим самим Вількуром. Кілька годин він іще грав свою роль, він дзвонив мені, але тієї впевненості в нього вже не було... Тепер, у Брюсселі, він простує бульваром Аспаш до Північного вокзалу й сідає навмання в будь-який поїзд. Він заходить до прокуреного .купе, де грають у карти комівояжери... І ось поїзд рушає і мчить хтозна-куди...

Спершу я теж думав утекти до Брюсселя й переховуватися там разом із Сільвією. Та потім ми вирішили не покидати Франції. Треба було вибрати якесь велике місто, де на нас ніхто б не звертав уваги. У Ніцці понад півмільйона мешканців, серед них неважко було загубитися, щезнути. Це місто не таке, як решта. До того ж там море...

На третьому поверсі будинку, що на розі площі та бульвару Віктора Гюго, світиться вікно. Це саме той будинок, де мешкала пані Ефлатун Бей. Може, вона ще жива? Я мав би зайти до жінки чи запитати про неї у консьєржки... Я довго вдивляюсь у жовтий квадрат вікна. Коли ми приїхали до Ніцци, життя в неї вже давно було позаду, і я не знав, чи мала ще вона про нього бодай невиразні спогади. Вона була таким собі привітним привидом серед тисяч інших привидів, що населяли Ніццу. Іноді вона сиділа пополудні в парку Ельзасу й Лотарингії на лаві [10] поруч із нами. Привиди не вмирають, їхні вікна світитимуться завжди, як світяться тепер вікна цих вохристо-білих будинків довкола, і сосі й з кронами-парасолями майже ховають їх від мене. Я підводжуся, рушаю бульваром Віктора Гюго й машинально рахую платани.

Спочатку, коли Сільвія тільки приїхала сюди до мене, я дивився на життя не так, як сьогодні. Ніцца ще не була для мене тим знайомим містом, яким я тепер іду до «Мажестіка» в свою кімнату з непотрібним електрокаміном. На щастя, зими на Лазуровому березі напрочуд м'які, й мені байдуже, що доводиться спати, не скидаючи пальта. Я боюся весни. Вона щоразу накочується, мов дев'ятий вал, і щоразу я запитую себе, чи він не забере й мене з собою.

Я сподівався, що моє життя складеться інакше, досить буде лише пожити в цьому південному місті, і з пам'яті зітреться все, що було доти. Зрештою ми перестали б відчувати тягар минулого, який гнітив нас... І того вечора я крокував містом куди швидше, ніж сьогодні. На вулиці Гуно я проминав перукарню... Вона й тепер освітлює тротуар рожевим неоновим світлом - я не зміг стриматися, щоб не переконатись у цьому.

Тоді я ще не був привидом, як тепер. Я сподівався, що в цьому незнайомому місті ми з часом усе забудемо й почнемо все спочатку. Почнемо спочатку... Я подумки повторював ці слова, коли йшов вулицею Гуно, й моя хода ставала дедалі легшою.

«Прямо», - сказав мені якийсь перехожий, коли я спитав дорогу до вокзалу. Прямо... Я вірив у майбутнє. Ці вулиці були для мене нові. Байдуже, що я йшов ними майже навмання. Сільвія приїздила поїздом на вокзал Ніцци аж о пів на одинадцяту.

У неї була тільки велика шкіряна сумка гранатового кольору та «Південний хрест» на шиї. Я зніяковів, побачивши, що вона йде мені назустріч. За тиждень до того я лишив її у готелі в Аннесі й вирішив поїхати до Ніцци сам - переконатися, чи зможемо ми тут оселитись.

«Південний хрест» сяяв на чорному светрі з-під пальта. Наші погляди зустрілися, вона всміхнулась і опустила комір. Так відверто демонструвати цей діамант було необачно. А що, як у поїзді випадково опинився хтось із ювелірів і Сільвія привернула його увагу? Але на цю свою безглузду думку я тільки всміхнувся. І взяв у Сільвії сумку.

- У твоєму купе не було ювелірів?

Я придивлявся до нечисленних пасажирів, що виходили з вагонів і простували повз нас пероном.

У таксі мене на мить охопив страх. Недорога мебльована кімната, яку я знайшов, могла Сільвії не сподобатись. Та краще вже така кімната, ніж готель, де нас ще запам'ятають обслуга чи адміністратор.

Таксі їхало тим самим шляхом, яким я йду оце сьогодні пішки, але в зворотний бік: бульваром Віктора Гюго, повз парк Ельзасу й Лотарингії. Це було тієї ж пори, наприкінці листопада, і листя з платанів, як і тепер, уже опало. Вона зняла з шиї «Південного хреста», і я відчув на долоні холодний дотик діаманта й ланцюжка.

- Візьми... Бо ще загублю...

Я обережно поклав діаманта до внутрішньої кишені піджака.

- Ти розумієш, що було б, якби в твоєму купе опинився ювелір, просто напроти тебе?

Вона прихилилась до мого плеча. Таксі спинилося на розі вулиці Гуно, щоб пропустити машини, які їхали зліва. Неподалік рожевим неоновим світлом сяяла вітрина перукарні.

- Якби поруч і опинився ювелір, то подумав би, що це підробка.

Щоб не почув водій, Сільвія шепотіла мені на вухо голосом, що його Вількур, прагнучи здаватися вишуканим, часом називав «приміським». Але цей «приміський» голос мені подобався, бо це був голос мого дитинства.

- Так, проте якби він попросив у тебе дозволу роздивитися його крізь лупу...

- Я сказала б, що це родинна коштовність.

Таксі зупинилося на вулиці Кафареллі перед віллою «Свята Анна», де були мебльовані кімнати. Якусь мить ми нерухомо стояли на тротуарі. Я тримав її сумку. [11]

- Треба пройти через сад,- мовив нарешті я.

Я боявся, що вона буде розчарована. Та ні. Сільвія взяла мене під руку я штовхнув хвіртку, вона відчинилась, і під шелест листя ми рушили темною алеєю до вілли, де над верандою горів ліхтар.

Веранду ми поминули. У вітальні-там мене приймала хазяйка, коли я приходив наймати кімнату,- горіла люстра.

Не привертаючи до себе уваги, ми обійшли віллу. Я відімкнув двері чорного ходу, і ми піднялися сходами нагору. Наша кімната була на другому поверсі в кінці коридору.

Сільвія сіла в старе шкіряне крісло. Пальта не скинула. Вона розглядалася довкола так, ніби хотіла обвикнутись. Обоє вікон виходили в сад і були запнуті темними завісками. На стінах - шпалери з рожевими візерунками, тільки та, ще в глибині кімнати, була обшита деревом і нагадувала стінку гірського шале. Шкіряне крісло та широке ліжко з мідною спинкою - оце й усі меблі.

Я сидів на ліжку й чекав, поки вона заговорить.

- Принаймні тут нас ніхто не шукатиме.

- В цьому нема сумніву,- відповів я.

Я хотів був докладно розповісти про переваги такого житла, щоб переконати в них заразом і себе самого: гроші я заплатив на місяць наперед, кімната має окремий вхід, ключ завжди буде в нас, хазяйка живе на першому поверсі й нас не турбуватиме...

Але Сільвія, здавалося, мене не слухала. Вона роздивлялась абажур, з якого на нас лилося тьмяне світло, потім паркет, темні завіски...

Вона все ще була в пальті, так наче збиралась піти, і я боявся, що залишусь у тій кімнаті сам. Сільвія сиділа не рухаючись, поклавши руки на бильця крісла

В її погляді промайнув відчай - той відчай, що охоплював і мене...

Та щойно вона спиняла погляд на мені, як усе мінялося. Може, вона розуміла, що ми з нею відчуваємо те саме... Сільвія всміхнулася до мене й тихо, так ніби під дверима хтось підслуховував, мовила:

- Не варто цим перейматись.

Низький голос диктора й музика на першому поверсі змовкли. Там, мабуть, вимкнули телевізор чи радіо. Ми лежали в ліжку. Завіски були розсунуті, і якесь тьмяне світло ледь розтинало темряву в кімнаті. Я бачив її профіль. Вона підклала під голову руки, і «Південний хрест» у неї на шиї сяяв. Сільвія не скидала його на ніч: вона була певна, що так його не вкрадуть.

- Тут якось дивно пахне, тобі не здається?

- Справді.

Коли я ввійшов до цієї кімнати вперше, від запаху цвілі мені перехопило в горлі. Я розчахнув вікна, та це не допомогло. Запах, мабуть, в'ївся в стіни, у крісло, у ковдру.

Я присунувся до Сільвії ближче, й запах цвілі розчинився в ароматі парфумів. То був важкий аромат, без якого я не міг жити; в ньому було щось ніжне й присмеркове водночас - мов той зв'язок, що поєднував нас.

Цього вечора в колишньому холі «Мажестіка» відбуваються щотижневі збори членів товариства «Далекі землі». Щоб не йти до своєї кімнати, я міг би посидіти на одній з дерев'яних - точнісінько таких самих, як у парку,- лав і послухати лектора (в тих, перед ким він виступає, на грудях у кожного біле кружальце з синіми літерами ДЗ). Але вільних місць немає, і я тихенько рушаю попід стіною до сходів.

Нинішня моя кімната нагадує кімнату на віллі «Свята Анна» на вулиці Кафареллі. Тепер, узимку, тут такий самий запах, що йде від вологості, шкіри та старих дерев'яних меблів. З часом така обстановка починає діяти людині на нерви, але тоді на вулиці Кафареллі, із Сільвією, я мав інший настрій. А тепер у мене часом зринає таке враження, неначе я на ногах розкладаюсь. І тоді я заходжуюся переконувати себе, що це не так. І за мить те враження розвіюється, й лишається тільки байдужість, відчуття спокою і легкості. Ніщо вже не має ваги... Там, на вулиці Кафареллі, мене часом поймала тривога, і все ж майбутнє я бачив у світлих [12] барвах. Кінець кінцем ми виплутаємося з цього скрутного становища. Ніцца - лише перший крок на нашому спільному шляху. Дуже скоро ми поїдемо звідси геть, за кордон... Я був у полоні ілюзій. Я ще не знав, що це місто - драговина, в якій я непомітно для себе загрузну. І що мій шлях проляже тільки з вулиці Кафареллі на бульвар Сім'є, де я живу нині.

Другого дня після приїзду Сільвії була неділя. Ми сиділи на терасі кафе на набережній; вечоріло, і це було те саме кафе, з якого я колись побачив Вількура з його дивною сумкою через плече. Він також став однією з тих тіней, які пропливали тоді перед нами й на які ми дивилися проти світла; всі ті жінки й чоловіки здавалися мені такими старими... Я замикаюся в кімнаті, й мені стає страшно. Мабуть, тепер я -така сама тінь, як і всі вони... Того вечора тіні за сусідніми столиками неквапно пили чай. Ми з Сільвією спостерігали й за цими, й за тими, що повільно проходили Англійською набережною. Зимовий недільний вечір... І я знаю, ми думали про те саме: треба було знайти серед людей, що блукали тоді над морем, когось такого, хто купив би в нас «Південного хреста».

Кілька днів підряд дощило. Я виходив під дощем по газети до кіоска біля парку Ельзасу й Лотарингії, потім вертався до вілли «Свята Анна». Хазяйка годувала своїх пташок. Від дощу вона запиналася стареньким плащем та хусткою. Елегантна жінка років шістдесяти. Вимова паризька. Вона махала мені рукою, казала «Доброго ранку», потім відчиняла одну по одній клітки далі, насипала зерна й зачиняла дверцята. Цікаво, що її привело до Ніцци?

Вранці ми, прокидаючись, чули, як дощ тарабанить по бляшаному даху невеличкого павільйону в саду. Ми знали, що так триватиме цілий день, і часто не вилазили з ліжка до самого вечора. Ми чекали, доки смеркне, щоб кудись піти. Вдень дощ, що лив на набережну, на пальми та білі будинки, полишав у серці почуття невимовного смутку. Здавалося, той безрадісний дощ просочується скрізь і скоро розмиє ці опереткові декорації ніжних кольорів довкола... Але вечір своїми неоновими вогнями розвіював відчуття спустошеності.

Саме під дощем я вперше відчув, що це місто стане для нас пасткою. Я тоді ходив по газети до кіоску на вулиці Кафареллі. Та коли я зайшов до кімнати, бадьорість повернулася до мене. Сільвія читала детектив, спершись на бильце ліжка й схиливши голову. Поки вона зі мною, боятися мені нема чого... На ній був світло-сірий светр, що підкреслював колір її волосся й блиск синіх очей; у ньому вона здавалася ще тендітнішою.

- В газетах є щось цікаве? - запитала вона.

Я перегорнув їх, сидячи на ліжку.

- Ні. Нічого.

Потім усе переплуталось. Образи минулого злилися в легку безформну масу, і вона розтягувалась, надувалась, мов куля, що виграє всіма кольорами, ось-ось лусне й назавжди щезне... Я вже не чув монотонного голосу лектора товариства «Далекі землі», голосу, який долинав через мікрофон до моєї кімнати. Той голос і музика документального фільму (мабуть, про Тихий океан, бо бриніли жалібні акорди гавайських гітар) заколисали мене, і я заснув.

Вже й не пам'ятаю, коли ми зустріли Нілів - до чи після приїзду до Ніцци Вількура. Даремно я перебираю спогади, намагаючись знайти бодай якісь орієнтири; з'ясувати послідовність подій не вдається.

Зрештою, ніяких подій і не було. Ніяких. Та й саме слово «подія» сюди не підходить. Воно має означати щось несподіване, помітне. А тоді ні несподіваного, ні помітного нічого не сталось. Усе відбувалося спокійно, повільно, як повільно на канві килима вимальовується візерунок, як повільно проходять повз нас Англійською набережною перехожі.

Близько шостої ми вже сиділи на заскленій терасі кафе «Квіні». В темряву з ліхтарів лилося тремтливе бузкове світло. Ми чекали, самі не знаючи чого. Ми скидалися на сотні й тисячі тих, що, як оце ми тепер, сиділи в Ніцці на терасах кафе Англійської набережної в різні періоди історії: вигнанці, росіяни, всілякі авантюристи, англійці, евакуйовані у «вільну зону», круп'є-корсиканці з казино «Середземноморський палац»... Декотрі тут так і лишилися, сидять на тих самих місцях ось уже сорок років і цієї хвилини п'ють за сусідніми столиками чай. [13] А піаніст? Відколи щодня з п'ятої до восьмої вечора перебирає клавіші в глибині зали він? Якось я цим поцікавивсь. «Я завжди тут грав»,- була відповідь. Ухильна відповідь, так відповідають ті, хто знає чимало таємниць, що можуть скомпрометувати не одного... А втім, піаніст, мабуть, із тих людей, що й ми з Сільвією. І щоразу, коли ми заходили до кафе, він дружньо вітав нас кивком голови та кількома гучними акордами.

Того вечора ми засиділися на терасі довше, ніж звичайно. Відвідувачі помалу розходились, і в кафе зосталися тільки ми та піаніст. Це була пора, коли заклад порожнів перед вечерею. Офіціанти накривали столи в тій половині зали, де був ресторан. А ми... ми з Сільвією не знали, як згаяти решту вечора. Повернутися де вілли «Свята Анна»? Чи піти на вечірній сеанс у «Форум»? А може, чекати, просто сидіти й чекати?..

Вони підійшли до столика, що стояв неподалік від нас, і сіли поруч обличчям у наш бік. Він мав вигляд досить занедбаний - замшева куртка, лице виснажене, ніби дві ночі не спав... Зате в неї вигляд був дуже вишуканий: елегантна зачіска, вечірній грим, манто-здається, соболине...

Це сталося дуже просто й природно. Пригадую, через деякий час Ніл підійшов і попросив прикурити. Крім нас, на терасі нікого не було, і вони, мабуть, здогадалися, що кафе зачиняють.

- Невже нам нічого не принесуть? - сказав він, усміхаючись.- Про нас, мабуть, зовсім забули.

Офіціант неохоче рушив до них. Пам'ятаю, Ніл замовив подвійну каву, і це підтвердило мою думку про те, що він довго не спав. У глибині зали піаніст натискав по одній клавіші, ніби перевіряв, як звучить інструмент. Вечеряти ніхто не йшов. Офіціанти в залі стояли без роботи. І оті монотонні звуки піаніно... На набережній шурхотів дощ.

- А тут не дуже затишно,- зауважив Ніл.

Вона мовчки сиділа поруч із ним і курила. І усміхалася до нас. Між нами зав'язалася розмова.

- Ви живете в Ніцці?

- Так. А ви?

- Ми? Так. Ви тут у відпустці?

- Не дуже весело, коли в Ніцці дощ.

- Хоч би піаніст щось заграв... Аж голова болить від його бренькання,- сказав Ніл.

Він підвівся, зайшов до зали й рушив до піаніста. А Нілова дружина так само сиділа й усміхалась. Коли Ніл повернувся, залунали перші акорди «Нічного незнайомця».

- Така музика вас влаштовує? - запитав він.

Офіціант приніс напої, і Ніл запросив нас випити з ними. Так ми з Сільвією опинилися за їхнім столиком. Слово «подія», як і «зустріч», сюди не підходить. Це була не зустріч. Вони просто потрапили в розставлені нами сіті. Якби того вечора не попалися були Ніли, то на другий день чи пізніше однаково попався б хтось інший. Багато днів ми з Сільвією просиділи в людних місцях - у холах, у барах готелів, у різних кафе на Англійській набережній... Тепер мені здається, що тоді ми ніби сплели невидиме павутиння й чекали, поки до нього хтось потрапить.

Обоє вони говорили з ледь помітною іноземною вимовою. Нарешті я зважився запитати:

- Ви англієць?

- Американець,- відповів Ніл. - А дружина англійка.

- Я виросла тут, на Лазуровому березі,- додала вона.- Отже, я не зовсім англійка.

- А я не зовсім американець,- сказав Ніл.- Бо давно живу в Ніцці.

Потім вони на хвилину ніби забули про нас, а тоді заговорили знову приязно і ввічливо. Нілова неуважність була наслідком сильної втоми та зміни часових поясів: він сказав, що вчора ще був в Америці, а сьогодні повернувся літаком. Дружина, мовляв, навіть не чекала, що він повернеться так швидко. Коли він подзвонив їй з аеропорту, вона саме кудись збиралася з друзями. Ось чому на ній вечірня сукна та соболине манто. [14]

- Час від часу доводиться літати до Америки,- пояснив Ніл.

Погляд у неї був непритомний. Може, через те, що вона одним духом вихилила мартіні? Чи це просто вияв своєрідної, мрійливої вдачі англійок?

І знову на думку мені спадає образ невидимого павутиння, яке ми сплели з Сільвією. Вони потрапили до нього в такому стані, коли найменше могли цьому опиратись. Я намагаюся згадати, як саме вони з'явились на терасі кафе. Вигляд у них тоді був, здається, розгублений, а хода якась непевна...

- Знаєш, я вже, мабуть, не зможу піти до твоїх друзів,- сказав Ніл дружині.

- Байдуже. Я подзвоню їм...

Він допивав уже третю чашку кави.

- Мені вже трохи краще... Приємно відчути нарешті під ногами тверду землю... Не люблю літаків.

Ми з Сільвією перезирнулися. Може, пора прощатись? Чи лишитися з ними? Мабуть, вони хотіли познайомитися з нами ближче?

Клацнув вимикач, ту ж мить лампи погасли, і світло лишилося тільки в залі ресторану; нас огорнула півтемрява.

- Якщо не помиляюся, вони нас виганяють,- промовив Ніл.

Він щось шукав у кишенях куртки.

- От лихо... У мене немає франків...

Я хотів був заплатити за них, але Нілова дружина вже дістала з сумочки пачку банкнот і недбало кинула одну з них на стіл.

Ніл устав. Півтемрява ще дужче підкреслювала стомлений вираз на його обличчі.

- Час додому. Я такий стомлений, що ледве стою на ногах.

Дружина взяла його під руку, і ми рушили за ними.

Їхня машина стояла неподалік, на Англійській набережній - якраз навпроти іранського банку, запорошені вікна якого свідчили про те, що він давно вже не працював.

- Дуже приємно було познайомитися,-сказав Ніл.-Але дивна річ... У мене таке враження, ніби ми з вами вже десь зустрічались...

І він пильно подивився на Сільвію. Я добре це запам'ятав.

- Якщо ви не проти, ми підвеземо вас,- запропонувала його дружина.

Я відказав, що не варто турбуватися. Просто я злякався, що ми з Сільвією вже їх не спекаємось. Так буває, коли хтось напідпитку чіпляється до вас і хоче будь-що випити з вами ще по чарці. Такі типи часто поводяться досить агресивно. Проте що спільного між якимись п'яничками й подружжям Нілів? Ці здавалися такими вишуканими, врівноваженими, такими незворушними...

- А в якому районі ви живете? - запитав Ніл.

- Неподалік від бульвару Гамбетта.

- Нам по дорозі,- мовила його дружина. - Ми підвеземо вас, якщо хочете...

- Згода,- відповіла Сільвія.

Її рішучий тон мене здивував. Вона взяла мою руку, так наче вирішила затягти мене до машини силоміць. Ми вмостилися на задньому сидінні. За кермо сіла Нілова дружина.

- Веди ти,-сказав Ніл. -Я так стомився, що наїду на перше ж дерево.

Ми поминули «Квіні», де вже вимкнули все світло, потім «Середземноморський палац» - той будинок із сліпими вікнами через опущені металеві жалюзі мав такий вигляд, ніби його скоро мали знести.

- У вас своя квартира?

- Ні. Ми наймаємо кімнату в готелі.

Вона скористалася з того, що перед світлофором на розі Кронштадтської вулиці довелося зупинитись, і обернулася до нас. Від неї пахло сосною, і я запитав себе, чи це запах її шкіри, чи соболиного хутра.

- Ми живемо на віллі,- сказав Ніл. - Нам буде дуже приємно, якщо ви до нас якось завітаєте.

Від утоми голос його лунав глухо, та й вимова була помітніша.

- А ви надовго до Ніцци? - запитала мадам Ніл. [15]

- Так. Ми тут відпочиваємо,- відповів я.

- Парижани? - поцікавився Ніл.

Чому він допитується? Адже щойно, в кафе, особливого інтересу вони нас не виявляли... Мене помалу охоплювало занепокоєння. Я хотів зроби Сільвії знак, щоб перед першим же червоним світлом вискочити з машини. А якщо дверцята заблоковано?

- Ми живемо недалеко від Парижа,- відповіла Сільвія.

Її розважливий тон подіяв на мене заспокійливо. Пустився дощ, Нілова дружина ввімкнула двірники, і їхні ритмічні рухи зрештою цілком мене заспокоїли.

- Часом не в районі Марн-ла-Кокет? - знову запитав Ніл. - Ми колись там жили.

- Та ні, зовсім не там,-відказала Сільвія.-На схід від Парижа. І Марні.

Її відповідь пролунала, мов виклик, і вона всміхнулася до мене. Я відчув її руку в своїй.

- Долину Марни я зовсім не знаю, - промовив Ніл.

- Це чарівна місцевість, - озвався я.

- Яка саме? - перепитав Ніл.

- Ла-Варенна-Сент-Іллер, - чітко відповіла Сільвія.

А й справді, чому б не відповідати на всі запитання цілком невимушено? Який сенс критися?

- Але ми й не думаємо повертатись туди,- додав я. - Ми хочемо лишитися тут, на Лазуровому березі.

- Правильне рішення,- схвально сказав Ніл.

Я відчув полегкість. Зрештою, ми з Сільвією вже давно ні з ким не розмовляли, тільки кружляли містом, як ото звірі в клітці. Та ми не стали відлюдниками. Ми ще могли підтримувати розмову, навіть заводити знайомства.

Машина завернула на вулицю Кафареллі, і я показав мадам Ніл на огорожу вілли «Свята Анна».

- Але ж це не готель,- зауважив Ніл.

- Ні. Мебльовані кімнати.

Я відразу пошкодував, що сказав це. «Мебльовані кімнати» могли викликати в Нілів підозру. Може, вони упереджено ставляться до людей, й живуть у мебльованих кімнатах.

- Але ж там досить зручно, так?

Ні, вони ставляться до нас, очевидно, без жодних упереджень, навіть певною симпатією.

- Ми там зупинилися тимчасово,- сказала Сільвія. - Потім знайдемо щось інше.

Машина стояла перед віллою. Пані Ніл вимкнула двигун.

- Ми, мабуть, могли б допомогти вам знайти інше житло,- непевно промовив Ніл. - Правда ж, Барбаро?

- Звичайно,- відповіла йому дружина. - Треба буде зустрітися.

- Я дам вам нашу адресу, - сказав Ніл. - Дзвоніть коли завгодно. - В дістав із кишені гаманець, узяв звідти візитну картку й простяг її мені. - Отже, до зустрічі! Сподіваємося скоро вас побачити...

Пані Ніл обернулася до нас:

- Було дуже приємно познайомитись.

Вона справді говорить щиро? Чи це тільки задля ввічливості?

Обоє, пообертавшись, дивилися на нас і мовчали; обличчя їхні були майже поруч.

Я не знав, що відповісти. Сільвія також. Мені здавалося, що їм усе вже байдуже і вони навіть не здивувалися б, якби ми не вийшли з машини. І що вони погодяться на будь-яку нашу пропозицію. Ініціатива була в наших руках. Нарешті я відчинив дверцята й сказав:

- До зустрічі! Дякуємо, що підвезли.

Перед тим, як відчинити хвіртку, я обернувсь і подивився на номер машини. Коли я побачив літери СО, серце в мене завмерло. Літери СО означає [16] «дипломатичний корпус», але в ту мить я переплутав їх із літерами, що були в номерах поліційних машин, і подумав, що ми з Сільвією потрапили в пастку.

- Цю машину нам позичили друзі, - весело пояснив Ніл.

Він опустив шибку, вистромив з машини голову й усміхнувся нам. Ніл, певне, помітив мій подив. Я тим часом штовхав хвіртку, вона не піддавалась, і я все натискав і натискав на ручку. Нарешті я ще раз штовхнув хвіртку плечем, і вона відчинилась.

Ми зачинили її за собою і мимоволі обоє знову обернулися. Ніли мовчки сиділи поруч у машині - нерухомо, мов заціпенілі.

У кімнаті, як завжди, стояв запах вогкості й цвілі. Часто ми, повернувшись сюди ввечері після довгого й марного дня, відчували самотність, і волога ніби заповзала нам під шкіру. Ми лежали в ліжку з рипучими пружинами, і нам починало здаватися, наче просякаємо тим запахом до самих кісток. Ми купили нову білизну й побризкали її лавандовою водою. Але запах цвілі й далі немовби переслідував нас.

Та цієї ночі все було інакше. Вперше, відколи ми приїхали до Ніцци, розірвалося зачароване коло, яке відділяло нас від людей і в якому ми вже задихались. Раптом ця кімната здалася нам тільки тимчасовим притулком. І вже не треба було відчиняти вікна, щоб провітрити її, не треба було ховатися від запаху під напахченими лавандою простирадлами. Ми вже ніби звільнилися від того запаху.

Я прихилився чолом до шибки й зробив Сільвії знак, щоб вона підійшла. За ґратчастою огорожею вілли стояла з вимкнутим двигуном машина Нілів. Що вони там роблять? Чого чекають? Може, той довгий сірий автомобіль чимось нам загрожує? Гаразд, побачимо, що буде далі. Все ж таки це краще, ніж стан напівсну та байдужості, в який ми непомітно занурились і з якого не могли вийти.

Двигун завівся. Машина ще якийсь час постояла, потім рушила і зникла за рогом вулиці Кафареллі та проспекту Шекспіра.

Тепер я певен: Вількур з'явився після нашої першої зустрічі з Нілами. Ця подія сталася наступного тижня. Ми ще не бачили Нілів удруге, бо минуло днів десять, поки нам пощастило нарешті додзвонитися до них і домовитися про зустріч.

Подія? Це слово знов не підходить. Те, що ми зустріли на своєму шляху Вількура, особливою подією не було. Сонячними ранками ми читали газети на лавці в парку Ельзасу й Лотарингії, неподалік від гірки та гойдалок. Там принаймні ми не привертали до себе уваги. На обід ми з'їдали по бутерброду в кафе на вулиці Франції. Потім їхали автобусом на пагорб Сім'є чи в район порту й гуляли на галявинах у парку Арен або вузенькими вуличками старої частини міста. Годині о п'ятій ми поверталися на вулицю Франції і купували в букініста детективний роман. Але перспектива вертатися на віллу «Свята Анна» гнітила нас, і ми мимоволі простували до Англійської набережної.

Із заскленої тераси кафе ми чітко бачимо ніби вирізьблену на тлі неба ґратчасту огорожу та пальми біля музею Массена. Чиста небесна блакить або рожеве світло сутінків... Пальми помалу стають тінями, аж поки ліхтарі на розі набережної та вулиці Ріволі обіллють їх своїм холодним світлом. І тепер я іноді входжу до цього бару через масивні дерев'яні двері, щоб не перетинати готельного холу. Сідаю я завжди обличчям до вулиці. Як того вечора, з Сільвією. Ми не зводили з вулиці очей. Ясне небо та пальми контрастували з сутінками в барі. Та враз мене охоплювала тривога, мені наче бракувало повітря. Ми сиділи мовби під замком, мовби в акваріумі й крізь скло дивилися на небо й дерева довкола. Ми ніби не могли дихати свіжим повітрям. І я відчував полегкість, коли спадала ніч і сутінки затемнювали скло. Тоді спалахували всі вогні в барі, і їхнє яскраве світло розвіювало тривогу.

У глибині холу, позад нас, раз у раз повільно розсувалися залізні двері ліфта і з нього виходили постояльці готелю, що спускалися зі своїх кімнат. Вони підходили й сідали за столики в барі. Я щоразу спостерігав, як повільно [17] розходилися двері й з'являлися люди; все це нагадувало мені механізм годинника, що його ритмічність заспокоювала мене.

Залізні двері знов розсунулись, і я відразу впізнав чоловіка в темно-сірому костюмі. Я навіть не зважувався сказати Сільвії, щоб і вона подивилась, як він, Вількур, виходить із ліфта.

Вількур повернувся до нас спиною і рушив до холу. Він пройшов через бар і помітити нас уже не міг. Я прошепотів до Сільвії:

- Він тут.

Сільвія сиділа незворушно. Здавалося, вона готова до такої зустрічі. А втім, я також.

- Подивлюся, чи це справді він...

Вона знизала плечима так, ніби це було ні до чого.

Я перетнув хол і спинився за скляними дверима. Він стояв на тротуарі, на розі Англійської набережної та вулиці Ріволі - там, де стоянка дорогих автомобілів, що їх можна взяти напрокат. Вількур розмовляв з одним із водіїв. Потім дістав щось із кишені, та я не бачив, що саме. Записник? Фотокартку? А може він просив відвезти його за якоюсь адресою? Чи показував наші фотографії, сподіваючись, що той водій з лицем куниці нас запам'ятав?

Але чоловік тільки знизав плечима. Вількур дав йому чайові. Потім, коли потік машин зупинився перед червоним світлом, він перейшов через вулицю і безтурботно рушив набережною у бік парку Альберта І.

Я подзвонив у готель «Негреско» з телефонної будки на бульварі Гамбетт,

- Прошу пана Вількура.

За хвилину черговий відповів:

Пан Вількур у нашому готелі не живе

- Не може бути... Я щойно бачив його в барі... У темно-сірому костюмі

- Багато людей носять темно-сірі костюми, пане.

Я повісив трубку.

- Він зупинився не в «Негреско», - сказав я Сільвії,

- Не має значення, де він зупинився.

Може, він сказав адміністраторові, щоб його ні з ким не з'єднували? Чи він живе в готелі під чужим прізвищем? Це жахливо, що ми не можемо взнати його адреси. Тепер він ввижатиметься нам на кожному розі.

Ми зайшли повечеряти до ресторану поруч із кінотеатром «Форум». Поводитись ми вирішили так, ніби присутність Вількура нічим нам не загрожує. А якби раптом зустріли його й він захотів з нами поговорити, то ми вдали б, що зовсім його не знаємо. Вдавати? Та досить було просто переконати самих себе, що ми зовсім не ті Жан і Сільвія, котрі бували колись на берегах Марни. Ми більш не мали з тим Жаном і Сільвією нічого спільного. І Вількур ніколи б не довів, що це не так. Та й Вількур, зрештою, ніхто.

Після вечері ми шукали приводу, щоб не повертатися до свого помешкання Нарешті купили два квитки до «Форуму», на балкон. А поки в оздобленій червоним велюром залі не згасли лампи, поки не почався рекламний ролик, ми зробили білетерці знак, щоб вона принесла нам два ескімо.

Та коли ми вийшли з кінотеатру, я вже невиразно передчував появу Вількура. Це передчуття було чимось таким самим невідчепним, як і отой запах цвілі в нашій кімнаті, чимось таким, чого ми, здавалося, ніколи не позбудемось Воно в'їдалося нам у шкіру. Недарма ж Сільвія назвала була колись «причепою-росіянином» (він запевняв, що його батько росіянин. Ще одна вигадка).

Книга: Патрік Модіано Неділі в серпні (1986)

ЗМІСТ

1. Патрік Модіано Неділі в серпні (1986)
2. Ми повільно підіймалися бульваром Гамбетта. Коли порівнялися з...
3. - Нам треба було б випустити з басейну воду й привести до ладу...
4. І почувся різкий жіночий сміх, луна від якого прокотилася вздовж...
5. Сільвія стривожено глянула в мій бік. Так наче шкодувала, що...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate