Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Україна живе завдяки логіці одержимості. / Валентин Мороз

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді


Розділ дев'ятий Тривожна ніч

Зникнення Вейтона викликало нові ускладнення у справі, такій близькій до розв'язання. Значно згодом ми розмовляли про це з Артуром і не могли ніяк збагнути, чому істина, до якої ми були такі близькі, не давалася тому, хто доскіпувався до неї з такою самовідданістю й талантом. Багато говориться про поліційні методи. На мою думку, ці методи ні добрі, ні погані. Одначе я переконаний, що в більшості випадків викриття винуватця більше залежить від нього самого або від зовсім випадкових обставин, ніж від поліції. Методи нашої поліції, як я мав нагоду переконатися, беручи участь у вирішенні справи Вейтона, замість допомогти слідству, часто ускладнюють його. Допити, проведені тієї ночі капітаном Сандером, тільки утруднювали викриття злочинця. Адже коли допитують винного, то він вдається до брехні, а щоб у цьому переконатися, треба проводити нову серію нудних допитів, що викликають нові сумніви. Зате якщо допитують когось, кого вважають за винного, а він невинний, сліди зовсім губляться, а справжній винуватець дістає час, щоб організувати свою оборону і стати майже невловимим.

З психологічного погляду поведінка Артура тієї ночі, коли щезнув Вейтон, здається мені дивовижною. Капітан Сандер, як завжди безцеремонно, допитував усіх домашніх, але це не принесло жодних наслідків. Під час зникнення Вейтона всі вони спали, і тільки Матільда Чезлі сиділа з чоловіком тієї, за твердженням Філіпа Вейтона, останньої для нього ночі. Ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув. Довелося їх будити й питати, що їм відомо про зникнення Вейтона, спершу повідомивши їх, що актор пропав. Якнайретельніше оглянули гараж. Перевірили кишені висячого на плечиках комбінезона Джерріса (Джерріс мив машину), скриньки й шухляди з інструментом, навіть каністри з бензином у надії знайти якийсь слід. О четвертій ранку геть виснажений Сандер пішов спати. Не знайшли нічого.

Зате Джеллін нікого не допитував, не цікавився плямами мастила на підлозі гаража, нічого не розглядав крізь лупу. Вії вдовольнився констатацією, що в гаражі, з якого зник автомобіль Вейтона, як він зрештою і припускав, не було жодних елі дів боротьби. Одначе він не відпустив спати Метчі, а поїхав з ним до пивного бару Клей 3.

О п'ятій ранку заклад був порожній і сумний. Оркестр [84] не грав, офіціантки снували по залі бліді з утоми, нечисленні, геть п'яні клієнти сиділи ще за столиками, задушливим, насиненим кислим запахом пива повітрям дихати було важко. Хазяїна в барі вже не було. Пішов спати. Джеллін вручив офіціантці, яка йому сказала про це, свою візитну карточку.

- Передайте її пану Макх'ю, коли прокинеться, і скажіть, що я приходив до нього о п'ятій ранку.

Вони випили з Метчі по великій склянці чаю. Джеллін поклав руку на плече сержантові й довірливим тоном сказав:

- А тепер, любий Метчі, підсумуймо те, що сталося. Інакше нам ніколи не вдасться кинути промінець на всю цю справу. Поясню вам, що б мені хотілося почути від вас ізнову: капітан Сандер і я востаннє були у Вейтонів сьогодні в обід, вірніше вчора, бо вже дванадцяте листопада. Ми повернулися туди сьогодні о пів на третю ранку, дванадцятого листопада, і виявилося, що Вейтон здимів за кілька хвилин до нашої появи. Розкажіть мені, що сталося за той час. Передусім я хотів би знати: щось незвичайне там стряслося?

Метчі сильно замислився на кілька хвиль. Тугодумом він не був, але зараз він усвідомлював; його відповідь може мати неабияку вагу.

- Щоб стряслося щось незвичайне,- нарешті озвався він,- так ні. Єдина різниця між днем учорашнім і попередніми полягала в тому, що у зв'язку з воскресінням Вейтона усю другу половину дня телефонували і навіть приходили юрми цікавих. Вейтон, звичайно, посилав усіх к дідьку, а пані Чезлі й камердинер узяли на себе клопіт виганяти цих блазнів.

- А Вейтон ні з ким не розмовляв учора, не бачився?

- До телефону він підходив сам лише разу бо дзвонив хтось, хто хотів побалакати з ним. Особисто.

- А хто саме - відомо?

- Гм... не знаю, бо він відмовився назвати себе навіть Карлтонові, хоча той дуже церемонний в етикеті. Сказав тільки, і Карлтон так і доповів Вейтону, що це у справі дуже важливій.

- А крім цього, Вейтон не контактував ні з ким і не виходив з вітальні?

- Ні. Поводився він, як звичайно. Може, виглядав лише ще пригнобленішим і метався по кімнаті, як лев по клітці, гарикаючись раз у раз із дружиною, яка не хотіла залишити його на самоті. Цілісінький день, аж до моменту його зникнення, вона не відступала від нього ні на крок.

- Вони сварилися між собою?

- Я вже казав. Обоє були як на голках. Вона намагалася його втішити, але час од часу заходилася плачем і кричала; «Філіпе! Ох, Філіпе!», ніби бачила його вже неживого. Вейтон, який [85] іноді давав себе втішити, упав тоді у розпач. Він зривався з канапи, знов бігав по кімнаті, кричав, що не хоче помирати, що його вб'ють, і таке інше... Присягаюся вам: я, хоч і призвичаєний до таких сцен, іноді відчував себе незатишно. Ця людина, здавалося, приречена на смерть!

Джеллін підпер голову руками, лікті поклав на стіл і слухав уважно.

- А вам, Метчі, не здалося, що Вейтон грає комедію? - спитав він.

Питання здивувало сержанта: досі про підозри Джелліна йому було невідомо.

- Грає комедію? Невже вам здається, що людина в його становищі може ще грати?

- Послухайте, Метчі,- Джеллін коротко виклав сержантові свою гіпотезу.- Розумієте, якщо прийняти, що я маю рацію, Вейтон, виходить, грав комедію. Тому мені так важливо знати вашу думку: чи у вас бодай мимобіжно створювалося таке враження.

Проте Метчі таки не пригадував, аби щось викликало в нього подібні підозри. Усе, що робив Вейтон, здавалося йому стихійним і цілком вірогідним. Питати, чи Вейтон грав якусь роль, усе одно що переконувати, що хтось, кого переїхав трамвай, потім тільки симулює біль.

- А тепер ми дійшли до моменту зникнення Вейтона,- сказав Джеллін.- Розкажіть, будь ласка, ще раз, як до цього дійшло.

- Як минула північ, Вейтон надів халат і ліг на канапі - вона вже шість років заступає йому ліжко. Пані Чезлі пригасила світло, щоб чоловік міг легше заснути. Вона щовечора так робила, і Вейтон ніколи не протестував. Проте вчора, мабуть, тому, що наближалося дванадцяте листопада, Вейтон уже не панував собою. Раніше притемнене світло не вельми подобалося йому, але він якось мирився. Цього разу прохання дружини не давали наслідків, а тільки дратували його все дужче. Зчинилася колотнеча. У чверть на третю все було спокійно. Вейтон лежав на канапі, а дружина сиділа біля нього. Двоє агентів і я умирали з утоми. Не ручуся, що я на мить не склепив очей, може, на якихось десять хвилин, але можу поклястися, що за цей час не сталося нічого. Мене будив навіть найтихіший шепіт: це шушукалися між собою Матільда і Філіп. Що за ніч, пане Джеллін! У чверть на третю Вейтон устав і сказав, що іде у ванну кімнату - вона в глибині коридора. Двоє агентів і я завели між собою розмову. Через якийсь час я зиркнув на годинник і сказав їм: «Сто чортів!...» або щось у цьому дусі. Я здивувався довгій відсутності Вейтона, але надто цим не переймався. Саме тоді, як я це казав, ми почули гуркіт мотора, який міг доходити [86] лише з гаража вілли. Пані Чезлі заснула, але тепер вона раптом прокинулася і вражено глянула на нас. «Що таке? - гукнула вона,- Філіпе! Філіпе!» - і вибігла з кімнати, ми за нею. Ми пробігли увесь будинок, аж до другого виходу, спустилися в сад ї побачили, що двері гаража і брама відчинені. Ми гукали Вейтона, але даремно. Його вже не було. І саме в цю хвилину під'їхали ви і капітан Сандер. Решту ви знаєте...

Так, решту Джеллін уже знав. Знав також, що капітан, перш ніж податися відпочивати, повідомив центральне управління, щоб негайно почали шукати Вейтона і прочесали місто, аби знайти автомобіль.

Джелліна дратував зміст анонімок.

«Дорогий Філіпе, готуйся до смерті. Я вб'ю тебе дванадцятого листопада в автомобілі. Втекти від мене тобі не вдасться. Ф.»

Був ранок, дванадцятого листопада, а Вейтон зникнув разом зі своїм автомобілем. Усе свідчило про те, що анонімні погрози здійсняться. Де він зараз? Поїхав, щоб убити себе? Чи, може, щоб щось зробити? Хто цей незнайомець, який дзвонив йому вчора? Чого він хотів од Філіпа? Чи це звичайний причепа, чи, може, він грав якусь важливу роль у всій цій історії?

Джеллін досадував, як же це не здогадався він раніше, що листи справа рук самого Вейтона. Але яким чином він міг би відкрити це швидше? Хто осмілився б просити актора написати великими літерами слова адресованих йому анонімок? Того, хто мав стати жертвою злочину? Але досада не допомагала нічим. Треба діяти! Свій хід розумування він виклав Метчі не тому, що надто довіряв інтуїції й інтелекту завзятого сержанта, а тому, що завжди намагався піддати свої гіпотези випробуванню здорового глузду. А Метчі здорового глузду не позичати.

- Спробуймо хвилинку поміркувати, Метчі,- запропонував Джеллін.- Розгляньмо спершу найпростішу гіпотезу: Вейтон хоче вкоротити собі віку. Тому вночі він виїжджає машиною з дому й удається до якогось відлюдного місця, щоб там зіграти останній акт своєї комедії. В такому разі що залишається робити нам? Якнайхутчій, настільки це можливо, віднайти автомобіль актора, перш ніж його вб'ють. Тепер припустімо, що він поїхав накласти на себе руки, але спочатку йому треба податися, наприклад, туди, куди викликала його та таємнича особа, з якою він розмовляв учора по телефону. Тоді, якщо ми натрапимо на слід тієї особи, може, нам удасться віднайти Вейтона ще живого. Хто це? А може, саме о пів на третю хтось прийшов до нього і Вейтонові довелося кудись поїхати з ним? А що як Вейтон після надходження першої анонімки знав, що того дня о пів на третю ранку хтось з'явиться? На мою думку, Метчї, існують тільки ці три гіпотези. Уже тиждень я сушу собі голову, щоб знайти якусь іншу, але правдоподібними мені здаються лише [87] ці три. А яка з них, на ваш погляд, найлогічніша і найвірогідніша?

Метчі помотав головою: мовляв, як на це відповісти, він не знає.

- Пане Джеллін, ви певні, що листи з погрозами писав сам Вейтон? Інакше ви ж, мабуть, розумієте, що наші пошуки треба вести у зовсім іншому напрямі.

- Відколи Вейтон зник, я теж ставлю собі це питання. Такий поворот я більше передчував, ніж передбачав, а проте мене дуже бентежить, у який спосіб це все вийшло. Якби, замість поїхати машиною дванадцятого листопада о пів на третю ранку, Вейтон зник о дев'ятій, тоді б не виникало ніяких сумнівів, що він утік, щоб покінчити з собою, і це б чудово узгоджувалося з моєю гіпотезою. Але оскільки він пропав о пів на третю, то мала бути ще якась інша причина, інакше вся моя гіпотеза хибна і Вейтон зовсім не збирався заподіяти собі смерть.

- А які у вас докази, що ці листи писав він сам? - Метчі був відверто заінтригований.

- Докази в мене лише посередні,- відповів Джеллін.- Проте в мене нема нічого, що виправдувало б такі підозри безпосередньо. Наприклад: чому, незважаючи на енергійні пошуки, викрити автора цих листів не вдалося? Відповідь проста: ми перевіряли всіх, за винятком Вейтона. Забрали їхні пера, порівнювали почерки всіх, тільки не Вейтона, бо потенційна жертва саме він. Другий посередній доказ: кому вигідно попереджати Вейтона про затіюване вбивство? Тільки йому самому, хоча я не розумію, яку вигоду в тому, щоб робити собі моторошну рекламу, може мати хтось, хто справді збирається померти. Але прямих доказів у мене ніяких. Зараз ми знову опинилися там, звідки вийшли.

Наближалася шоста. До бару з галасом увійшов гурт веселих чоловіків. Двоє піднялося на подіум для оркестру й заграли, щоб інші могли танцювати. Ця фальшиво зіграна музика в порожньому закладі, просяклому неприємними запахами всіх, хто тут бував, наповнила сумом Джелліна, все ще замисленого над справою Вейтона.

- Знаєте, що нам треба зараз робити? - спитав він несподівано.- Вирушити на розшуки Вейтона.

- Але куди? - спитав Метчі, стомлений від безсонної ночі. Зрештою капітан уже дав наказ про його розшуки.

- Куди? Я привів вас сюди, любий Метчі, не для того, щоб ви не спали цілу ніч, а для того, щоб чекати тут на Вейтона. Я подумав, що він може прийти сюди... Звичайно, до Макх'ю. Проте Макх'ю спить, у кожному разі велів нам передати, що спить. Ми це згодом перевіримо. Але є ще три місця, куди нам треба піти: до Френзена, до Генрієти Бейм і до Марти Сомерсет. [88]

Це три особи, з якими Вейтон підтримував важливі для нього стосунки. Інших можливостей у нього нема або вони нам цілком невідомі і такими для нас і залишаться.

Метчі ця пропозиція не захопила, але те, що він почув наступної хвилі, сподобалося йому ще менше.

- Тепер, Метчі, я розраховую на вашу допомогу. Річ у тім, що в ці будинки ми повинні проникнути непомітно. У вас, здається, при собі в'язка ключів, які відкривають усі двері? Нам треба ввійти без усякого попередження, не даючи часу на втечу... Зрозуміли?

Сержант Метчі кивнув, але сам не дуже знав, що саме має па увазі Джеллін. Ще раніше він переконався, що в Артура манія робити нічні, несподівані допити, але ніколи той не заходив аж так далеко.

Через десять хвилин обидва сиділи в таксі. Мчали до Меррей Ферт, де містився маєток Вілкінсів, в якому мешкала Марта Сомерсет. Попереднього разу вони теж приїздили туди вночі, але принаймні веліли попередити. Метчі непокоївся все більше.

- Але ж у маєтку Вілкінсів собаки!-обізвався він нарешті.

- Так, але вони бігають по парку,- пояснив Джеллін.- Навряд щоб їх коли-небудь можна було зустріти біля чорного ходу для челяді. А ми спробуємо пройти саме цим шляхом.

Вони опинилися біля входу для челяді в дім Вілкінсів тоді, коли вже заповідався дощовий, туманний день. Небо було ще темне, і тільки місяць на сході вістував світанок. Стояв страшенний холод. Увесь будинок сковувала глибока тиша.

Метчі своїми диво-ключами легко й непомітно відімкнув хвіртку і/двері для служби, але коли вони опинилися вже всередині, просуваючись невпевнено в сутінках, він спитав:

- А як нам тепер знайти кімнату пані Сомерсет?

Відповідь Джелліна виявилася зайвою. Несподівано відчинилися якісь двері, і їх осяяв яскравий сніп світла.

- Руки вгору! - наказав чийсь голос, і водночас у відчинених дверях показався чоловік у халаті, з револьвером у руках.

- Ми з поліції,- сказав Метчі, не піднімаючи рук,- ось наші документи.- І він сягнув до кишені піджака, щоб дістати посвідчення.

- Не руш, бо стрілятиму! - остеріг його чоловік.- Зараз ми з'ясуємо, чи ви з поліції справді.

Він оглянув кишені Метчі й Джелліна, які стояли вже з піднятими руками. Знайшов документи і розглянув їх уважно, потім здивовано глянув, усе ще не опускаючи зброї, на гостей.

- Руки можете опустити,- промовив він нарешті.- Знайшли час і спосіб входити до чийогось дому! Вламалися, як злодії. Чого, власне, вам треба? [89]

Тут уже втрутився Джеллін, спокійним тоном пояснюючи церберові в халаті причину їхнього візиту, не забувши перепросити за вторгнення. Чоловік тільки лупав очима і нарешті гукнув:

- То ви прийшли сюди арештувати пані Сомерсет?! Я не можу провести вас до неї, не попередивши Вілкінсів!

Метчі, підбадьорений тим, що чоловік одвів револьвер, знову прибрав офіційного вигляду і без усяких церемоній заявив:

- Нікого ви не попередите. Ведіть нас до пані Сомерсет, теж не сповіщаючи її про це. Ходімо!

Владний тон Метчі подіяв, і чоловік, садівник Вілкінсів, повів їх до покоїв пані Сомерсет. Він залишив їх у віталеньці, звідки двері вели просто до спальні письменниці.

- Зачекайте тут, але пам'ятайте: усе це ви робите на власну відповідальність,- сказав він.

- Заспокойтеся! - відповів Метчі суворо. Як він ненавидів цього чоловіка: погрожувати йому револьвером!

Джеллін постукав у двері спальні. У відповідь одразу ж почувся переляканий жіночий голос:

- Хто там?

- Поліція,- відповів Джеллін, проте дверей не відчиняв.- Я Джеллін. Я вже колись турбував вас за інших обставин. Сподіваюся, ви вибачите мені й тепер.

Після паузи той самий жіночий голос озвався знову:

- Поліція? Зачекайте, зараз одягнуся.

Нарешті на порозі постала Марта Сомерсет. Вираз на її обличчі був той самий, що й минулого разу, величний і неприступний, ба навіть, якщо це взагалі можливо, ще ворожіший.

- Мені здається, що ви виходите за рамки,- сказала вона.- Я не бачу ніякого виправдання цьому нічному візиту.- її великі зелені очі дивилися холодно.

- Я знаю, що здамся вам диваком і причепою, але пан Філіп Вейтон о третій ранку зник з дому і...

- І ви вирішили шукати його в мене? Хіба мало я вже натерпілася з його милості,- урвала його Марта Сомерсет.

- Ми шукаємо його по всьому Бостону,- пояснював Джеллін. - Ось чому мені довелося завітати до вас.

Марта не відповідала. Лише через якийсь час, бачачи, що Джеллін не ставить ніяких питань, зауважила: - Ну і...

- Знаю, що це неґречно, але я вважаю це за свій обов'язок, пані. Ви дозволите мені оглянути вашу спальню?

Жінка почервоніла.

- Обов'язок,- шепнула вона зневажливо, але рушила слухняно до дверей спальні й відчинила їх настіж.- Заходьте. Проте попереджаю: ще сьогодні я подам скаргу на такі екстраординарні методи. Ну, заходьте ж! [90]

Відповісти їй щось у Джелліна не стало духу. Разом з Метчї він гайнув до кімнати. Нічого незвичного він там не помітив. Підійшовши до вікна, побачив, що воно зачинене як зокола, так і зсередини. Ліжко, за останнім криком моди, було високе, на тоненьких металевих ніжках і скидалося на постіль прабаби. Він одчинив шафу, велику, майже на всю стіну, але не знайшов тям нічого, крім безлічі чепурних платтів на вішалках. Усе було в зразковому порядку.

- Даруйте мені,- сказав смиренно Джеллін, коли скінчив огляд, цій статуї враженої гідності, якою стала панна Сомерсет.- А о котрій ви лягли спати?

Показуючи всім тоном, як зловживають її терплячістю, Марта Сомерсет відповіла:

- Точно не знаю. Десь одразу після півночі. Як дограли з Вілкінсами партію в бридж.

Граючись трубкою телефону, цей маленький білий апарат правив воднораз і за підставку для нічника, Джеллін спитав:

- А Вейтон не приходив потім до вас?

- Що? До мене? Потім? У таку пору я не приймаю нікого, тим паче в домі, де я гість.

Якийсь час Джеллін ще позаглядав туди-сюди, нарешті, ніби засоромлений вийшов зі спальні і звернувся до пані Сомерсет:

- Я справді дуже шкодую. Пробачте мені. Скаржитися ваше повне право. Не будьте тільки в претензії до сержанта Метчі, бо він супроводжував мене за моїм наказом і за цей прикрий інцидент відповідальний лише я. До побачення.

Він уклонився й рушив до дверей, але Марта Сомерсет зупинила його.

- Пане Джеллін.- Вираз її обличчя зовсім змінився. Вона була ввічлива й сердечна.- Мені не хочеться роздувати, але бачте, дуже вже прикра для мене ця історія... Таке відчуття, що за мною стежать, шпигують, ніби я злочинниця!

Обличчя Артура проясніло.

- Ви дуже люб'язні,- сказав він.- Ви маєте цілковиту;, рацію. Але ця історія прикра для нас усіх. О пів на третю я зовсім розгубився. Зникнення Вейтона і загроза смерті,- яка висить над ним, це дуже велика відповідальність для поліції.

- А як же він зумів утекти? - спитала Марта Сомерсет.- Хіба він не сидів увесь час удома під наглядом поліції?

- Точно не відомо,- відповів Джеллін.- Тієї ночі хтось о пів на третю, він вийшов на хвилинку з вітальні, а потім почули, як загуркотіла машина. З того часу ми шукаємо його.

- О Боже! - зітхнула Марта.- Страшно подумати, що з ним може статися після всіх цих погроз!

Джеллін тільки руками розвів, розписуючись у цілковитій безпорадності. [91]

О сьомій ранку вони вже вернулися до Бостона. Обидва мовчали. Сержант тому, що думав, як помститися своєму кривдникові: змушувати його піднімати руки, тоді як він, Метчі, звик на роботі, щоб їх піднімали інші. А Джеллін, той мовчав з причини, відомої тільки йому.

- Їдьмо тепер до Генрієти Бейм.- Це були єдині слова, які він вимовив за цілу дорогу.

Таксі саме під'їжджало до дому пані Бейм, коли перед брамою зупинився автомобіль.

Побачивши коло брами своєї оселі двох співробітників поліції, Генрієта Бейм здивувалася. Обличчя її було змарніле, і вона нічим не нагадувала тієї веселої усміхненої жінки, яку Джеллін і Метчі бачили минулого разу.

- Ви знову тут? Заходьте, прошу... Як почуває себе пан Вейтон? - спитала вона, коли вони опинилися вже всередині.

- Він зник - відповів коротко Джеллін.- Сьогодні вночі о пів на третю. Ми шукаємо його скрізь. І тому приїхали і до вас.

Генрієта Бейм, яка саме знімала чорнобурку, спинилася і вражено глянула на прибульців.

- Зник? - прошепотіла вона.- Як же це сталося? Ох, Філіпе! - занепокоєно вигукнула вона і безсило плюхнула на канапу.- Сідайте, будь ласка... розкажіть...

Джеллін розповів коротко, як саме Вейтон пропав. Тільки-но він скінчив, як актриса розридалася, її несподіваний плач збив з пантелику обох наглядачів закону.

- Філіпе! Ох, Філіпе! - ридала Генрієта.- Як же це так? Хто міг викрасти його, і то так, щоб ви не помітили?

- Можливо,- урвав її Джеллін,- ніхто його не викрав, може, він утік своєю охотою. Але треба обдумати і вашу гіпотезу...

Почувши таке пояснення, актриса здивувалася ще більше, ніж коли довідалася про зникнення Вейтона. Артур обмежився уникливою відповіддю, йому кортіло з'ясувати одне важливе для себе питання.

- А ви Філіпа Вейтона зараз не бачили? - спитав він.

- Я?! Ви що, думаєте - я б не сказала вам цього одразу? Джеллін не відповів.

- І навіть не дзвонив до вас?

- Та ні. З Філіпом я не говорила, як я вже казала вам, з того дня, коли дружина влаштувала нам сцену...

- Пробачте мені, але це чиста формальність. Де ви були, починаючи від учорашнього вечора аж до цього моменту?

Генрієта Бейм відповіла не зразу. Вона устала, підійшла до бара і, хоча крізь вікно вливалося вже молочне світло дня, налила собі склянку віскі.

- Мені що, відповідати на це обов'язково? [92]

- З вами я буду щирий,- озвався Джеллін,- Якщо хочете, можете мені не відповідати, але я боюся, що через кілька годин капітан Сандер з центрального управління поліції поставить вам ті самі питання. Мені б не хотілося, аби ви відчували труднощі, розповідаючи, яким чином ви провели цей час...

- Розумію,- промовила задумано Генрієта. Вона випила, глянула у вікно, поставила келишок і знов сіла на канапу.- Я провела вечір з паном Лодері. Ми були в дансінгу в Грейт Тру. Він хотів одвезти мене додому моїм автомобілем, але я воліла вернутися сама.

- З якої години ви були в його товаристві?

- Ми з ним домовлялися на дванадцяту, але я вдягалася довго і приїхала лише о першій.

- І з цього моменту ви весь час були з ним?

- Так. Ми повечеряли і о другій ночі пішли в гральну залу. Близько четвертої, оскільки Лодері програвав, ми повернулися на майданчик і танцювали майже до шостої. Потім ми розмовляли про мій контракт, а нині я тут.

- Крім Лодері, бачив вас ще хто-небудь?

- Ми зустрічали багато людей з театрального світу, між іншим, сестер Галаган з матір'ю і Друмондів: дружину, чоловіка і доньку.

Генрієта Бейм на питання відповідала механічно, ніби це її не обходило і їхній зміст не доходив до неї. Вона дивилася на підлогу, думками витаючи десь далеко від цього допиту.

- Щиро вам вдячний,- сказав на завершення Джеллін.- Пробачте мені за турботу.

Генрієта підвела на нього очі. Вони блищали гарячково, а все її обличчя відбивало справжнє страждання.

- Рятуйте Філіпа! - гукнула вона.- Рятуйте його! - Плачучи, вона провела їх до дверей.

Джеллін і цього разу тільки безрадно розвів руки.

- Ми робимо все, що можемо, але ситуація серйозна.

Вони вийшли. Метчі спав на ногах. Ні зчинена зникненням Вейтона тривога, ні нехіть до цього огидного садівника Вілкінсів, ні допит не могли його розбудити. Джеллін відчував докори сумління.

- Ідіть, Метчі, поспіть. Тепер я вже дам собі раду без вас. До побачення.

Зоставшись сам, він рушив пішки аж на околицю Бостона й зупинився лише перед номером 22, на Рендлоу-стріт.

Брама стояла вже відчинена. Він зійшов на третій поверх і натиснув дзвінок біля дверей, на яких висіла дощечка: Джон Френзен.

Відчинилися вони негайно, і в них показався сам Френзен, одягнений в елегантну чорну пару. Пластрон його сорочки був [93] непорочно чистий і гладенький. На канапі, яка правила за ліжко, зрештою неторкнуте, похмуро поблискував циліндр.

- Добридень, пане Френзен. Вибачте, що я так рано. На жаль, я завжди обираю найневідповіднішу пору, щоб прийти до вас,- перепросив Джеллін.

Фрезен зустрів його не дуже радо, а проте жестом запросив до своєї убогої оселі.

- Бачу, що ви не марновірний,- сказав Джеллін з блідою усмішкою, показуючи на циліндр, кинутий на ліжко.

- Я чхаю на це,- відповів холодно Френзен.- Чому я завдячую?..

Артур Джеллін, здавалося, розгубився і відповів не зразу. Лише по хвилі звів зір і сказав:

- Цієї ночі за таємничих обставин пропав зі свого дому Філіп Вейтон.- Джеллін подав кілька подробиць.- Шукаємо його цілу ніч.

- Це я викрав його і сховав під ліжком,- скривився Френзен.- Звідки я можу знати, що з Вейтоном діється?

Розгублений Джеллін на цю заяву, як годилося б співробітникові поліції, не зреагував. Він глянув несміливо на Френзена і сказав:

- О цій порі Вейтон уже мертвий, або його силкуються вбити, або він конає... Нам треба його шукати всюди, де він міг би тільки опинитися.

- Що за ідіотська ідея! - зауважив неґречно Френзен.- Мені вже остобісів цей Вейтон, ці анонімки, підписані ініціалом «Ф»! Мене звати Френзен, і тим я завдячую це вторгнення, чи не так? Якщо Вейтон мертвий, Бог із ним, але при чому тут я? А якщо він живий, хай собі живе і пасеться. Мене це зовсім не обходить. Якщо ж ви гадаєте, що я викрав його і хочу з'їсти, то арештовуйте мене і ведіть слідство. Говоріть тільки чітко і до ладу.

Запала тиша.

- Якби я навіть був переконаний, що Вейтона вбили ви, зараз би я не арештовував вас,- сказав підкреслено Джеллін.

- Яка люб'язність! А чому саме?

- Я почекав би, щоб призналися в цьому самі.

- Ну гаразд, пане Джеллін. Я саме вернувся з Грейт Тру, де, як двадцятилітній, протанцював цілу ніч. Трохи випив і зараз хочу спати. Жартувати я не схильний.

- Так ви теж були в Грейт Тру? Цієї ночі там були всі... Запевняю вас, пане Френзен, що я не маю найменшої охоти жартувати!

- То ви чекаєте, щоб я визнав себе винним? Чого ви, власне, добиваєтеся? [94]

- Я сказав-не чекаю, а чекав би. В умовному способі.

Якщо умова не дотримана, то ясно, що нема чого й чекати.

Фрезен скинув накрохмалену сорочку і нарешті вільно зітхнув.

- Ви хочете узнати в мене ще щось чи прийшли тільки для того, щоб налякати мене? - спитав він.

- Я не прийшов вас лякати, пане Френзен. Я тільки сподівався, що ви, може, маєте випадково якісь відомості про Вейтона.

- Востаннє я бачив його, коли його дружина вертала мені двісті тисяч доларів, які я позичав йому. Відтоді я живу собі і хліб жую без лицезріння цього добродія.

- Дякую, пане Френзен. Пробачте мені, але я хотів би ще знати, де ви провели свій час від учорашнього вечора до сьогоднішнього ранку?

Френзен надів піжаму і закурив.

- Я ж вам казав: у Грейт Тру. Грав і навіть виграв, якщо це вас цікавить.

- Дуже радий за вас,- промовив ввічливо Джеллін.- Сподіваюся, хтось вас бачив, коли ви танцювали, грали, їли, виходили...

- Я теж, але якщо мене ніхто не помітив, то я рвати на собі волосся не стану.

Запанувала мовчанка. Френзен починав уже злим духом дихати: мовляв, йому вже все увірилося. Джеллін устав, але перед відходом сказав на прощання:

- Пробачте мені, пане Френзен, але під час останнього прощання з вами ви сказали дивну фразу. Ви сформулювали її так, щоб натякнути, що ви знаєте когось, хто дуже радів би зі смерті Вейтона.

- Я добре пам'ятаю, що я сказав. І що з того?

- Я хотів би знати, кого ви тоді мали на увазі.

- Я, пане Джеллін, шкодити не хочу нікому. Того вечора я сказав те, що якраз спало мені на думку. Зрештою це прізвище, мабуть, звучить і у вашій голові: я маю на увазі Макх'ю. Але ж ви знаєте краще за мене: характер цієї людини не схожий на характер злочинця, який пише анонімки.

Джеллін подякував і ще раз перепросив за вторгнення, ніби не зваживши на останні слова Френзена. Стоячи вже на порозі, він, проте, сказав серйозно і без тіні іронії:

- Пане Френзен, не виключено, що поліція захоче ще раз вас допитати. Наприклад, капітан Сандер, відомий своєю суворістю. Тож не кажіть йому, що ви цілу ніч протанцювали в Грейт Тру, а потім, що ви грали. Це може вас скомпрометувати.

Джон Френзен усміхнувся і спокійно зачинив двері.

Лише через десять хвилин Джеллін зумів піймати таксі. Він [95] сів і назвав адресу центрального управління поліції. Минала восьма. Було похмуро і дуже холодно. Артур забився в куточок сидіння. Де зараз Вейтон? Чи живий він ще? Вбили його чи він сам наклав на себе руки?

Безсонна ніч, холод і похмурі думки зробили своє: Джеллін сидів без кровинки на лиці й тремтів. Не помітив навіть, як опинився перед будинком поліційного управління. Повільно зійшов сходами, що вели на другий поверх до кабінету Сандера, певний, що шефа ще нема, але побачив у кімнаті капітана; він розмовляв з чотирма співробітниками з лабораторії. Сандер був зморений і пригнічений.

- Двадцять хвилин тому знайдено мертвого Вейтона в його автомобілі, запаркованому на розі Ферт-стріт і Сент-Джон-стріт,- сказав він, побачивши Джелліна.

Книга: Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді

ЗМІСТ

1. Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді
2. Розділ другий Історія життя актора З Матільдою...
3. Розділ третій Нічні дізнання Пивні бари Клея у...
4. Розділ четвертий Смерть зумисне Після одвідин...
5. Розділ п'ятий Усупереч логіці Десятого листопада...
6. Розділ шостий Полковник Енсайкоу Сандер потягнув...
7. Розділ сьомий Останній день - Це «Олд Бостон». Ті...
8. Розділ восьмий Тривожна ніч - Припустімо,-...
9. Розділ дев'ятий Тривожна ніч Зникнення Вейтона...
10. Розділ десятий Трагедія У чверть на восьму вулицю...
11. Розділ одинадцятий Боротьба в темряві Річард...
12. Розділ дванадцятий Джеллін виявляє твердість...
13. Розділ тринадцятий Розв'язання загадки Голос...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate