Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
Розділ сімнадцятий
Мейзі побачила мене, перш ніж я помітив її, і полинула до мене, як велика шарлатова птаха з розпростертими крильми.
Понеділок. Час ленчу. Вулвергемптонські перегони. Мрячно й холодно.
- Привіт, любий, я така рада, що ви повернулися. Як летілось, - це ж і світ не близький, га? Та ще й на такому реактивному возі! - Вона поплескала мене по руці й гостро подивилась мені в обличчя. - Вам, здається, непереливки, [183] любий, - ви не ображаєтеся на мене за ці слова? - і засмагнути ви ніби не встигли, щоправда, за два тижні - це й не дивно, а ці жахливі рани на руці, мабуть, дуже дошкуляють, і ходите ви якось надто обережно.
Вона замовкла, щоб поглянути, як повз нас іде на старт заїзд жокеїв. Яскраві сорочки на тлі прозорої сірої мряки, Тема для Маннінгза.
- Ви поставили на когось, любий? Вам не зимно у цьому анораку? Я вважаю, що джинси не годяться для зими, бо це всього лиш бавовна, любий, не забувайте, а як вам повелося в Австралії? Тобто, любий, вдалося знайти щось корисне?
- О, це дуже довго розповідати...
- Тоді краще ходімо до бару. - Ви не проти, любий? Вона замовила величезні порції бренді з імбирним елем,
умостилася за маленьким столиком: її добрі очі тривожні й очікувальні.
Я переповів їй про організацію Гадсона, про Мельбурнзьку галерею та про список придатних для пограбування покупців.
- І я була у цьому списку?
Я кивнув.
- Авжеж, були.
- І ви передали його до поліції? - запитала вона стурбовано.
Я усміхнувся.
- Заспокойтесь, Мейзі. Ваше прізвище було вже викреслене. Я перекреслив його ще раз. Після того ніхто вже не прочитав би його, особливо на фотокопії.
Вона широко усміхнулась:
- А вас не назвеш дурнем, любий. У цьому я був не дуже переконаний.
- Але боюсь, - сказав я, - що ви втратили дев'ять тисяч фунтів стерлінгів.
- О так, любий, - сказала вона бадьоро. - Так мені й треба, за спробу обдурити митницю, хоч, щиро кажучи, любий, за подібних обставин я, мабуть, зробила б знов те саме, бо мене ці податки, любий, доводять до сказу. Але я так тішусь, любий, що хоч цього разу вони не постукають до мене в двері чи, власне, до моєї сестри Бетті, бо я, звичайно, зупинилася в неї, як вам, мабуть, повідомили в Біч-готелі, доки мій будинок не буде готовий.
Я кліпнув очима.
- Який будинок?
- Я, любий, вирішила не відбудовувати маєтку у Вортінгу, [184] бо без тих речей, що ми купували разом з Арчі, він уже ніколи не буде таким, як раніше, отже, я продаю ділянку на морському узбережжі за чималі гроші, любий, а тим часом вибрала собі гарну місцинку по дорозі з іподрому в Сендаунському заповіднику.
- Ви не збираєтесь жити в Австралії?
- Ні, любий, це було б задалеко. Розумієте, любий, тут у мене Арчі...
Я розумів. Мені дуже подобалась Мейзі.
- Боюсь, що я витратив усі ваші гроші, - сказав я. Вона всміхнулась до мене, похиливши свою доглянуту голівку й неуважно погладжуючи торбинку з крокодилячої шкіри.
- Пусте, любий. Ви можете намалювати мені дві картини. На одній мене, а на другій - мій новий будинок.
Я пішов після третього заїзду, сів на прямий поїзд до Шрусбері, а звідти автобусом - до офіційного порога інспектора Фроста.
Він сидів у кабінеті, з головою поринувши в папери. Був також присутній недремний начальник відділу старший інспектор Уолл, який так пошарпав нерви Дональдові, - його я бачив уперше. Ми досить холодно й офіційно потиснули один одному руки, очі Уолла зміряли мій анорак, джинси і бутси, не змінивши свого виразу. Мені, запропонували стілець з пресованого пластика без поруччя.
Фрост промовив, ледь усміхаючись:
- Ви розворушили цілий мурашник.
Уолл спохмурнів, не схвалюючи такої фривольності.
- Виявляється, ви натрапили на досить розгалужену організацію.
Вони охопили зором гору паперів.
- Як з Дональдом? - запитав я.
Фрост не підводив очей. Рот його смикнувся. Уолл сказав:
- Ми поінформували містера Стюарта, що пограбування його дому і смерть місіс Стюарт спричинені діями сторонніх організацій, про які він не міг знати і які не міг контролювати.
Холодні, зручні слова.
- До нього дійшло те, що ви йому казали? Брови Уолла здивовано вигнулись.
- Я особисто відвідав його цього ранку. Він, здавалося, все чудово зрозумів. [185]
- А як з Регіною?
- З тілом місіс Стюарт, - поправив мене Уолл.
- Дональд хоче її поховати, - сказав я.
Фрост подивився на мене з майже людським співчуттям.
- Вся складність у тому, - сказав він, - що у разі вбивства тіло потерпілого має зберігатися у нас, бо адвокат може зажадати власної експертизи. У даному разі ми нікого не змогли звинуватити у вбивстві, не кажучи вже про організацію якогось захисту. - Він прокашлявся. - Ми видамо тіло місіс Стюарт для виховання, як тільки будуть залагоджені всі формальності.
Я подивився на свої пальці, переплітаючи їх. Фрост сказав:
- Ваш кузен і так багато що вам завдячує. На більше від нас годі й сподіватись.
Я криво посміхнувся й підвівся.
- Піду провідаю його, - сказав я.
Уолл знову потис мені руку, а Фрост провів мене через хол на вулицю. У ранніх зимових сутінках яскраво світилися вогні.
- Неофіційно, - сказав він, повільно йдучи зі мною, - можу розповісти, що мельбурнзька поліція знайшла в галереї список прізвищ людей, які виявилися відомими зломщиками. Вони розподілені за країнами, як і чужоземні покупці. Чотири прізвища припало на Англію. Мені за службовим становищем не випадає здогадуватися і тим більше ділитися з вами своїми здогадами, але є всі шанси припустити, що вбивця місіс Стюарт серед них.
- Справді?
- Так. Але прошу на мене не посилатися. У нього був стурбований вигляд.
- Не буду, - пообіцяв я. - Отже, пограбування - місцева робота?
- Схоже, що це був їхній усталений метод.
Грін, - подумав я. - Через «і» довге. Грін міг їх найняти. А потім на паленищі перевіряв якість роботи.
Я зупинився. Ми стояли перед квітникарнею, де працювала Регіна. Фрост подивився на великі бронзові хризантеми, у яскраво освітленій вітрині, а тоді перевів запитливий погляд на мене.
Я поліз у кишеню й дістав шість револьверних гільз.
Віддав їх Фростові.
- Це від того пістолета, з якого чоловік на прізвище Грін стріляв у мене, - сказав я. - Він впустив їх [186] під час перезаряджання. Я вам говорив про них по телефону.
Він похитав головою.
- Навряд чи на щось вони придадуться, - сказав я. - Але вони могли б переконати вас у тому, що Грін здатний на вбивство.
- Ну... то й що?
- Це тільки припущення...
- Далі.
. - Грін, - сказав я, - перебував в Англії приблизно в той час, коли було вбито Регіну.
Він вирячився на мене.
- Може, Регіна знала його, - сказав я. - Вона була в галереї в Австралії. Може, вона бачила, як він допомагав грабувати її будинок... можливо, наглядав... і мабуть, тому її вбито, бо не вистачило б просто зв'язати її й заткати рота... якби вона залишилась жити, то могла б безперечно зідентифікувати його.
Він виглядав так, ніби йому забракло повітря.
- Але це все... припущення, - сказав він.
- Я знаю напевно, що Грін був в Англії через два тижні після смерті Регіни. Я знаю, що він по зав'язку загруз у продажі картин і викраденні їх назад. Я знаю напевно, що він убив би кожного, хто міг би його звинуватити, А решта... ну... це вже ваш клопіт.
- Боже мій, - сказав Фрост. - Боже мій.
Я знову рушив до зупинки автобуса. Він пішов зі мною з розгубленим виразом.
- Усі хотіли б знати, - сказав він, - як ви натрапили на слід організації.
Я усміхнувся.
- Підказка одного інформатора.
- Якого інформатора?
Контрабандиста в шарлатовому пальто, з блискучою зачіскою і крокодилячою торбинкою.
- Інформаторів не виказують, - мовив я.
Він зітхнув, похитав головою, зупинився, витяг з піджака клаптик відірваного телексу.
- Ви знайомі з австралійським поліцейським на прізвище Портер? .
- Звичайно.
- Він переслав вам повідомлення.
Фрост дав мені телекс. Я прочитав акуратно надруковані слова,
«Перекажіть тому художнику-британцю Спасибі». [187]
- Ви можете йому щось передати? Він ствердно хитнув головою:
-. Що?
- Не турбуйся, - сказав я.
Я стояв у темряві біля будинку свого кузена й зазирав досередини.
Він сидів в освітленій вітальні, дивився на Регіну, без рами, на каміні. Я зітхнув і подзвонив у двері.
Дональд повільно підійшов. Відчинив двері.
- Чарлз! - Він був трохи здивований. - Я гадав, ще ти в Австралії.
- Учора прилетів.
- Заходь.
Ми пішли на кухню, де було принаймні тепло, і сіли по різні боки столу. Він виглядав виснаженим і п'ятдесятирічним, тінь людини, яка відходить з життя.
- Як тобі ведеться? - запитав я.
- Ведеться?
- В торгівлі вином.
- Я не був у конторі.
- Якщо тобі досі не бракувало свіжих грошей, - сказав я, - то може невдовзі забракнути.
- Мені байдуже.
- Ти застряг, - сказав я. - Як голка на платівці. Програєш все той самий уривок.
Він безвиразно дивився на мене.
- Поліція знає, що це не ти влаштував пограбування, - сказав я.
Він спроквола кивнув головою.
- Цей чоловік, Уолл... прийшов і сказав мені це. Сьогодні вранці.
- Ну, а далі?
- Це вже не має великого значення.
- Через Регіну?
Він не відповів.
- Тобі треба облишити це, Дональде, - сказав я. - Вона мертва. Вже п'ять тижнів і три дні, як вона померла. Ти хочеш її побачити?
Він страшенно перелякався.
- Ні! Звичайно ні.
- Тоді облиш думати про небіжчицю.
- Чарлзе! - Дональд у люті схопився на ноги, перекидаючи стілець. Він був майже в нестямі і явно ще в шоці. [185]
- Вона у ящику в холодильнику, - сказав я. - А тобі треба поховати її в холодну землю. Хіба не однаково?
- Забирайся. - Він підніс голос - Я не хочу тебе слухати.
- Те, за чим ти побиваєшся, - сказав я, не ворухнувшись; - то вже не Регіна, а сукупність мінералів. Та... та форма, що лежить у холодильнику, - не Регіна. Справжня Регіна - у твоїй голові. У твоїй пам'яті. Єдине життя, яке ти їй можеш тепер дати, - це пам'ятати про неї. її безсмертя - у твоїй голові. І своєю відмовою від життя ти вбиваєш її вдруге.
Він різко повернувся і вийшов. Я чув, як він перейшов хол, і здогадався, що Дональд прямує до вітальні.
За хвилину я пішов за ним. Білі стулки дверей були зачинені.
Я відчинив двері. Увійшов.
Він сидів на стільці, на звичному місці.
- Забирайся, - сказав він.
Чи ж не безглуздя, - подумав я, - людину викидають з балкона, стріляють у неї, її шматує каміння, - а душу власного кузена вона нездатна врятувати.
- Я забираю картину з собою в Лондон, - сказав я. Він занепокоївся. Звівся на ноги.
- Ні.
- Так.
- Ти цього не зробиш. Ти віддав її мені.
- її треба вставити в раму, - сказав я. - Інакше її покрутить.
- Ти не забереш її.
- Ти можеш теж поїхати.
- Я не можу поїхати звідси, - сказав він.
- Чому?
- Не будь йолопом, - вибухнув він. - Ти знаєш чому. Бо... - Голос його поволі завмер.
Я сказав:
- Регіна буде там, де будеш ти. Варто тобі подумати про неї, як вона буде з тобою.
Ніякої реакції.
- Їїї нема у цій кімнаті. Вона у твоїй голові. Ти можеш вийти звідси і забрати її з собою.
Ніякої реакції.
Я підійшов до каміна й зняв картину. Обличчя Регіни всміхалось, сповнене життя. Ліву ніздрю слід було вималювати краще, - подумав я.
Дональд і не пробував мене зупиняти.
Я доторкнувся його руки. [189]
- Давай виведемо твою машину, - сказав я. - І поїдемо до мого помешкання. Негайно. Коротка пауза. - Вставай, - сказав я. Він почав надсадно плакати.
Я глибоко зітхнув. - Годі, - сказав я трохи перегодом. - Бензин у тебе є?
- Ми зможемо заправитись... на шосе... - відповів він, шморгаючи носом.
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Дік Френсіз У пастці Переклад Дмитра Грицюка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
