Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
Я цього не знав. Знав лише, що пробуду тут, доки на власні очі не побачу того, хто робив замах на життя панни Лунде. І раптом мені спало на думку, що той, хто вже раз робив замах, може зробити його і вдруге. А що як цього разу йому пощастить?
Я відвернувся від вікна і ввімкнув світло. Яскрава лампа під скляним абажуром звисала просто з середини високої стелі. Електричний шнур був прикріплений посередині гіпсової розетки - такі розетки в дитинстві нагадували мені тістечка з кремом. Я ввімкнув решту ламп. Дві поцяцьковані мідяні лампи, одну на нічному столику, а другу на письмовому столі. Абажури на них були мережані, з якимись китичками навколо. Здається, їх називають помпонами.
У двері постукали, і на порозі з'явилася Люсі. Вона зайшла до кімнати й зачинила за собою двері.
- Який біс попросив тебе угніздитись тут, Мартіне? Поліція?
Я не люблю, коли жінки говорять таким тоном.
- А чого поліція мала просити мене угніздитись тут, Люсі?
Вона здвигнула плечима, поволі перейшла кімнату, скинула черевички й простяглася на плетеному покривалі мого ліжка.
Вигляд черевичків коло ліжка може схвилювати чоловіка. Залежно, чиї то черевички. Але Люсі була не на мій смак - чи в черевичках, чи без них. Мені не подобалася її ледача млість. І як я міг колись закохатися в неї? Щоправда, мені тоді було п'ятнадцять років.
- Мене вгніздитись тут, як ти кажеш, попросила не поліція, а твій чоловік.
- Мій чоловік?..
її сині, як проліски, очі на мить спалахнули. Вона задумалась. Накручувала білявий кучер на пальці й думала.
- Не сподівалась я, що це станеться з нею... Та коли так, то тебе приставили наглядати за мною, Мартіне. А це не те саме, що пустити цапа в капусту? [266]
- Ти переоцінюєш себе, Люсі.
В п синіх очах з'явився крижаний блиск.
- То кого ж тоді ти стережеш?
- Я нікого не стережу. Я вчитиму Вікторію. Твій чоловік хоче, щоб вона склала екзамен за гімназію.
- Вікторія?.. Мені вона подобається. Єдина розумна людина в цьому старому будинку, заселеному примарами.
- Виходить, добре, що я тут, - мовив я. - Вікторія зможе скласти екзамен за гімназію.
Люсі зсунулася з ліжка і знов узула черевички.
Тоді млосно повела плечима й випнула стегно. Дуже знадлива картина для того, кому подобаються такі жінки.
- Моя кімната по той бік коридора. Перші двері праворуч. Заходь, коли тобі чогось буде треба від мене.
Що я міг відповісти? Вона нітрохи не скидалася на беззахисну дівчину, якій загрожувала небезпека.
Карл Юрген сів на вишуканий старовинний стілець біля письмового столу. Крістіан вмостився в плюшевому кріслі, а сам я прилаштувався на краєчку ліжка. Карл Юрген вибрав те місце не випадково. Він завжди сідав так, щоб можна було бачити всіх.
- Я спершу побалакаю з вами двома, - сказав він. - А тоді піду до тих трьох. Насамперед я хочу знати, чого тебе запросили сюди, Мартіне?
Я розповів йому все.
- Отже, я тут за гувернера, - докінчив я. - Але справжня причина ось яка: полковник Лунде вважає, що Вікторії загрожує небезпека.
- Яка небезпека?
- Не маю уявлення.
- Що полковник сказав про Вікторію? Тобто я хочу почути все, що він сказав, слово в слово.
- Сказав... стривай, як він сказав? Ага, сказав: «Я боюся за Вікторію».
- Дуже цікаво, - озвався Крістіан зі свого плюшевого крісла. - Цікавий добір слів.
Карл Юрген закурив сигарету, тоді знову взявся за мене.
- А ранок ти згаяв на пошуки каменяра, Мартіне?
- Так, - відповів я. - І знайшов його раніше за тебе. Кому ти доручив цю роботу?
- Сержантові Ев'єну і сержантові Стену. Каменяра знайшов Ев'єн.
Скільки разів я розповідав у школі своїм учням на уроках [267] - Це тому, що йому дісталася друга половина телефонного списку, - сказав я.
- Так. Ти його випередив. Чого ти ходив до каменяра, Мартіне?
- Того, що й твої поліцаї, яких ти послав. Міркування в нас були ті самі. Проте мені здавалося, що чисто психологічно в мене більше шансів, ніж у сержанта Ев'єна. Що йому пощастило довідатись?
- Думаю, що правду. Тисяча крон за напис. Каменяр не знав, хто замовляв той напис, але перевірив у довіднику номер телефону. Навряд чи він причетний до якогось злочину. Та почекаємо й побачимо.
Крістіан слухав, що ми говорили, й курив. Здавалося, він думав про щось цілком інше.
- Але сержант Ев'єн не дізнався про найважливіше, - мовив я, почуваючи себе так, як Шерлок Холмс, коли він повчав доктора Вотсона.
Я дістав сигарету й поволі закурив її. А тоді розповів про «голос».
- Це теж дуже цікаво, - сказав Крістіан і знову заглибився в якісь свої думки.
Я був здивований своїм старшим братом. Він був якийсь неуважний, зате чомусь виявив цікавість до звичайнісіньких речей. Так, я був згоден, що «голос» може будь-кого зацікавити. Але не уявляв собі, що він побачив цікавого у словах полковника Лунде. Цікавий добір слів, сказав Крістіан. З нас двох філолог усе-таки був я, а проте чотири слова полковника Лунде - «Я боюся за Вікторію» - звучали для мого вуха як звичайне, правильне з погляду граматики речення.
- А що ти нам скажеш, Крістіане? - звернувся до нього Карл Юрген. - Як себе почуває панна Лунде?
Той отямився від своєї незрозумілої задуми. Він знову став лікарем.
- Добре. Аж дивно, що в тій дрібній жінці стільки фізичної сили. Властиво, я міг би виписати ЇЇ й сьогодні. Але вона дуже знервована. Я потримаю ЇЇ ще кілька днів у лікарні на барбітуратах... на заспокійливих ліках, - пояснив він свої слова. Потім випростався у своєму плюшевому кріслі й додав: - Але є ще одна дуже важлива деталь. Я вчора не сказав про це, ти поспішав, Карле Юргене, та й мені не було коли роздивитися все як слід. А сьогодні для мене картина стала цілком ясна. Я сам зашивав рану на лобі в панни Лунде, над правим оком. З тією раною було щось дивне... я аж сьогодні по-справжньому усвідомив це. Якщо людина [268] падає - або її штовхають - на великий камінь, звичайно, може статися, що краї рани будуть рівні. Але в такому випадку тканина навколо рани набрякає і утворюється синець. А навколо рани на лобі в панни Лунде немає синця. Схоже на те, що поріз... чи удар був заподіяний якимось гострим предметом раніше, ніж вона впала.
У кімнаті, яку полковник Лунде тримав для гостей, запала тиша. Тільки ялинова гіллячка сумно, нерівномірно билася об стіну.
- Але навіщо ж тоді комусь було штовхати панну Лунде на надгробок, - мовив я, - якщо він уже вдарив її різцем?..
Не встиг я вимовити останнє слово, як уже збагнув, що бовкнув зайве.
- Різцем, Мартіне?
Мене охопило якесь фантастичне почуття: ніби я втрапив у величезну павутину, яку сплів гігантський павук, і та павутина почала стискати мене. Я відчував, що задихаюся.
- Ти сказав «різцем». Я до тебе звертаюся, Мартіне... Я знов сягнув по сигарети. Закурив, усвідомлюючи, що руки в мене тремтять. Я не міг собі пробачити того, що ляпнув.
- Я... я не знаю, чого так сказав... Карле Юргене. Я... я, видно, дужче знервований, ніж мені самому здається... Крістіан згадував про якийсь гострий предмет, а я подумав про того хлопця з різцем у руці. Мабуть, просто за асоціацією. Певне, всього цього для мене забагато... А ти вже, бачу, звинувачуєш мене...
- Я нікого ні в чому не звинувачую, - крижаним голосом сказав Карл Юрген. - Та поки я не дізнався, хто саме вчинив замах на життя панни Лунде, підозра падає на всіх, хто був учора разом із нею.
- А члени правління Товариства аматорів поезії? - запитав я і почув, як безпорадно прозвучав мій власний голос.
- Я розмовляв із ними. їх було троє. Два поети і один автор детективів. У поетів був меланхолійний вигляд, автор детективів дивився на годинник. Він нам дуже допоміг. Панна Лунде залишила засідання в Дамгюсеті о пів на десяту, а полковник Лунде пішов через двадцять хвилин після неї. Всі три, - тобто два меланхоліки і автор детективів, - мають тверде алібі. Засідання відбувалося в Дамгюсеті. Звідти до Фрогнер-парку п'ять хвилин ходи. Вони вийшли з будинку об одинадцятій годині і всі три подалися до ресторану Блума. Там вони просиділи до пів на першу... Ну, а тепер ходімо до господарів. [269]
Ми пішли вниз.
Тобто Крістіан і Карл Юрген пішли, а я поплентався за ними. Як полковник Лунде дедалі помітніше втрачав свій військовий лоск, так і я втрачав маску бравого детектива-аматора.
Вони всі троє сиділи у вітальні: полковник Лунде, Люсі й Вікторія. З полковником Лунде й Люсі я вже розмовляв сьогодні, тож машинально глянув на Вікторію. Вигляд у неї був ще жалюгідніший, ніж учора. Вона ніби стала ще тонша. Великі зелені очі на вузькому розумному личку були заплакані.
Я не сумнівався, що Крістіан звернув на це увагу, але боявся, що Карл Юрген теж помітив її стан і зі своєю прискіпливістю зробить із цього якісь висновки для слідства.
Полковник Лунде сидів з газетою, Вікторія читала книжку, а Люсі - журнал «Все для сучасних жінок». Та навряд чи вони запам'ятали щось із тільки-но прочитаного. Коли Карл Юрген, з яким я разом ходив до школи і якого знав усе своє життя, міг нагнати на мене такого страху, то, мабуть, інших він лякав не менше.
Не те щоб Карл Юрген поводився неввічливо чи був жорстокий. Але він немовби втілював у собі непохитну й невблаганну справедливість. У присутності Карла Юргена, під поглядом його сірих, мов крига, і пронизливих, мов рентгенівське проміння, очей хіба що тільки ангел міг почувати себе цілком безневинним.
Ми сіли, тобто сів я і Крістіан. А Карл Юрген лишився стояти.
- Можна скористатися вашим телефоном, полковнику Лунде?
- Будь ласка. Он він там.
Карл Юрген зняв трубку. Цього разу я сидів теж так, що бачив, які цифри він накручує. Сорок два нуль шість п'ятнадцять. Кримінальна поліція міста Осло.
Я почув, як у трубці легенько клацнуло - там зняли трубку.
- Дайте мені чергового, - сказав Карл Юрген. Він почав чекати. Ми всі чекали.
- Це інспектор Карл Юрген Галл. Будь ласка, пошліть сержанта Ев'єна і сержанта Стена в дім полковника Лунде, схил Голменколен. Негайно. Дякую.
Він сів і кашлянув. Я знав, що зараз буде.
Зараз він почне допитувати їх - одного за одним. І я не розумів навіщо, адже вони вже склали свідчення минулої ночі, і я також склав. Нас вислухали, наші свідчення запротоколювали [270] , зачитали їх нам, і ми підписалися під ними. І Карл Юрген потім читав їх. А проте я знав, що він має намір почати все наново.
Він глянув по черзі на кожного з них. І на мене також. Тоді сказав незворушним голосом, що в таких випадках діяв з подвійною силою:
- Коли ви складали свідчення минулої ночі, всіх вас питали, чи ви були вчора на могилі Вікторії Лунде.
Вікторія заплакала.
- Хіба Вікторії неодмінно... - почав полковник Лунде.
- Ні, - відповів Карл Юрген. Голос у нього полагіднішав. - Якщо хочеш, можеш іти спати, Вікторіє.
- То я піду...
Цього разу полковник Лунде не загадав їй чемно присісти. Я підвівся, щоб відчинити їй двері, але Крістіан випередив мене.
Дівчина не глянула на нас, ми тільки чули, як затихали її легкі кроки на сходах.
Карл Юрген вернувся до перерваної розмови:
- Я дозволив Вікторії піти, тому що вона чесно відповіла на поставлене їй минулої ночі запитання. її запитали, чи вона була на могилі своєї матері. Вона відповіла, що не була там, і сказала правду.
Він дістав сигарету. Препогана звичка - зволікати саме тепер, коли всі ми сиділи, мов на лаві тортур. Звичайно, я тієї хвилини забув, що часом робив те самісіньке. І не тому, що хотів помучити когось, а тільки тому, що буває важко почати.
- Вам, пані Лунде, ставили те саме запитання. І вам, полковнику Лунде. Доцента Бакке не треба було питати, бо це він знайшов панну Лунде. Але йому також учора ввечері довелося здати в поліцію своє взуття.
Карл Юрген кілька разів затягнувся сигаретою.
- Нам пощастило з погодою, - повів далі він. Це вже скидалося на товариську розмову. - Була хвилина, коли здавалося, що нам доведеться скрутно, надто густий почав іти сніг. А проте ми встигли. Нам удалося зняти чіткі відбитки слідів біля могили Вікторії Лунде, поки сніг засипав їх. Ми вже отримали висновок з лабораторії Управління кримінальної поліції...
Я глянув на Люсі. Вона побіліла, як полотно, й нервово обсмикувала свою коротку сукню. їй ніяк не вдавалося прикрити коліна, руки в неї тремтіли.
- Я там не була... - сказала вона.
- Ви обоє обдурили нас, - мовив Карл Юрген. - Ви обоє були там. [271]
Голос його звучав цілком байдуже, і це було ще страшніше.
- Ми знайшли біля могили сліди, чіткі сліди чотирьох пар взуття. Одні сліди взуття панни Лунде. Другі - взуття доцента Бакке...
Полковникове обличчя змінилося. На його худих смаглявих вилицях проступили дві червоні плями, наче від лихоманки.
- Треті сліди належать вам, полковнику Лунде. Це цілком очевидно. А четверті - вам, пані Лунде. Це ще очевидніше.
У двері подзвонили.
- Піди відчини, Мартіне.
Я вийшов у вестибюль з лосячою головою на стіні й відчинив надвірні двері.
Перед порогом у темряві стояв сержант Ев'єн у сірому пальті, підперезаному паском, і ще один чоловік, нижчий за нього, також у сірому пальті, підперезаному паском. Обидва вони тримали в руках сірі капелюхи.
- Заходьте, - сказав я.
Вони зайшли, повісили пальта на гачки біля входу й поклали капелюхи на поличку над гачками.
- Прошу сюди, - сказав я.
У вітальні всі сиділи так, як я їх залишив.
- Це наші співпрацівники Ев'єн і Стен, - сказав Карл Юрген.
Полковник Лунде нічого не відповів.
- Згідно зі статтею двісті двадцять першою кримінального кодексу ми повинні вчинити в будинку трус.
На обличчі в полковника знов проступили червоні плями.
- Отже, кажу ще раз: ви обоє були вчора ввечері на могилі пані Вікторії Лунде. Далі. Доктор Бакке визначив, що панну Лунде не тільки штовхнули на надгробок. її спершу вдарили в лоб...
Люсі й далі обсмикувала сукню. Полковник Лунде сіпнувся на стільці.
- Слухайте уважно, Ев'єне і Стене. Доктор Бакке усе пояснить вам.
Обличчя в Крістіана було таке саме незворушне, як і в Карла Юргена. [272]
- Панну Лунде вдарили чимось дуже гострим, - мовив він. - І досить важким. У мене склалося враження, що це могли бути різець або велика викрутка.
Я вжахнувся.
- Спробуйте знайти ту річ, - сказав Карл Юрген. Ев'єн і Стен мовчки вислухали їх і вийшли з вітальні.
Нарешті я також ліг. Сержант Ев'єн перед тим обшукав мою кімнату.
Я не знав, де були господарі дому. Я просто лежав і думав про полковника Лунде.
Власне, він мав би скреготати зубами з люті. Але я знав, що він цього не робить. Він, мабуть, і далі сидить на своєму стільці, схожий на солдата, якого позбавили звільнення на вечір за те, що він обдурив сержанта, не почистивши своєї гвинтівки.
Я довго лежав, дослухаючись до важких кроків двох помічників Карла Юргена, які ходили по кімнатах.
Але вони нічого не знайшли. Чотири години шукали й нічого не знайшли.
Не знаю, чому я завжди вважав, що полковник Лунде багатий. Мабуть, це хибне уявлення лишилося в мене з дитячих років - згадки про полковника в парадному мундирі і про його великий будинок на схилі Голменколена. Його неосяжних лісів у Естфолі я ніколи не бачив і не бачив срібних келихів. Я намагався згадати, хто мені казав, що в полковника Лунде найкраща в країні колекція срібних келихів. А втім, колекція могла складатися, скажімо, й з п'яти келихів. Та я ніколи не бачив жодного з них.
Думав я і про Люсі. Згадував її дивовижний хист прораховуватись. Якщо Люсі гадала, що полковник багатий, то він напевне небагатий. Мабуть, вона також винесла своє враження з дитячих років, а потім не перевірила як слід, чи найкращий, на її погляд, пакуночок під різдвяною ялинкою справді найкращий.
На всьому будинку лежала печать шляхетної вбогості. Його мешканці намагалися не втрачати гідності й не хнюпити носа.
Оселившись у полковника Лунде, я перші дні не замислювався над тим, хто ж прибирає той великий, химерний будинок. Будинок, який давно не фарбували, підлоги в якому [273] були давно не цикльовані, а лінолеум на другому поверсі потріскався і був старанно поприбиваний мідяними цвяшками.
Пам'ятаю тільки, що я тоді думав: хоч би хто прибирав той великий, химерний будинок, а прибирали його добре. Скрізь у ньому чути було приємний стародавній запах - суміш запаху зеленого мила й політури до меблів.
Та минуло небагато часу, і я довідався, хто підтримує в тому великому, химерному будинку взірцевий порядок.
Це робили всі три жінки з родини Лунде. Такі різні, як вогонь, вода й повітря, вони перебували в цілковитій злагоді, коли йшлося про підтримування в будинку полковника Лунде по-військовому бездоганного ладу. Все відбувалося напрочуд тихо, ніколи не було ніякої колотнечі, ніхто не стогнав, що йому доводиться стільки всього робити.
Минали тижні, і я не раз робив тактовний огляд будинку.
І, признаюсь, я зовсім не дивувався, коли заставав панну Лунде біля прасувальної дошки в пральні, що містилася в підвалі. Велика рана в неї на лобі вже обернулася в червоний струп, який згодом стане білим шрамом.
Не дивувався я також, зустрічаючи Вікторію з відром і ганчіркою, хоч мені здавалося, що вона не любить хатньої роботи. Та я помилявся. Вікторія працювала так само радо й старанно, як і її тітка.
Найбільше мене вразила Люсі, коли я застав її в кухні в ролі дбайливої і вмілої куховарки.
Чому полковник Лунде не продасть цей великий, химерний будинок на схилі Голменколена й не переселиться зі своїми трьома жінками в сучасне зручне житло? За таку велику садибу йому дали б чималі гроші, хоч сам будинок був незатишний.
Раптом я подумав: а може, їм подобається мешкати тут? Правда, Люсі нарікала, що її пригнічує настрій у цьому домі. А ще казала, що він населений примарами.
Але я не помічав, щоб настрій тут був якийсь особливий. Абсурдність ситуації полягала в тому, що ні в настрої, ні в поведінці мешканців цього будинку не відчувалося нічого особливого. І це тоді, коли червоний струп на лобі в панни Лунде кожного дня нагадував мені про те, що сталося, коли я ніколи не забував, як Люсі казала, що вона боїться, не забував, що я повинен був оберігати Вікторію. Я кожного дня зусиллям волі - це вже було справді щось незбагненне - змушував себе думати, що я живу в одному домі з убивцею. [274]
Карл Юрген сказав, що вбивця, якому не пощастило першого разу, мабуть, удруге спробує досягти своєї мети. Я весь час був насторожі. Мене поставлено тут за пса-охоронця, і я намагався бути ним.
Якби до будинку поткнувся хтось чужий, я б хоч мав нагоду гавкнути. Але ніхто чужий не з'являвся.
Щовечора я сидів разом з усією родиною Лунде біля круглого столу з червоного дерева посеред вітальні й почував себе так, наче перенісся на два покоління назад. Панна Лунде гаптувала, Вікторія читала книжку, Люсі гортала журнали й нудилася, полковник розкладав пасьянс або читав якийсь фаховий журнал. Посеред столу лежала плетена серветка, а на серветці стояла лампа.
Минали тижні, і мої страшні думки й згадки віддалялися і здавались якимись нереальними.
Пасьянси, плюшеві стільці, добра їжа й червоне дерево, політура до меблів і плетені серветки, зелене мило й мідяні кулі на ліжку - все це поволі притупляло мою пильність, розпещувало й присипляло мене.
Час від часу до мене навідувався Карл Юрген. Приходив і мій брат Крістіан.
- Чого ми чекаємо, Карле Юргене?
- Чекаємо, поки щось станеться.
- Не лякай мене. Що має статися?
- Не знаю, але сподіваюся, що ти стоїш на чатах. Він дивився на мене ясними пронизливими очима
- Я стою на чатах, Карле Юргене. Але нема чого чатувати... Я не знаю, звідки може прийти лихо... і чого стерегтися...
- А я чекаю.
- На що?
- Чекаю, коли розтане сніг. Я знов сягнув по сигарету.
- А коли розтане сніг, що тоді буде?
- Тоді я прочешу цвинтар Вестре в пошуках різця, про який ти згадував.
- Це слово в мене просто вихопилося, - мовив я. Він знову глянув на мене ясними очима.
- Знаю, але вихопилося в тебе те, що дуже скидається на правду. І я сподіваюся знайти той різець.
- Ти його неодмінно знайдеш, - озвався Крістіан із плюшевого крісла. [275]
Він крутив у руці незапалену сигарету.
- Душа вбивці... - мовив він. - Душа вбивці лишається душею вбивці... поки він скоїть злочин. Тоді в усіх настає реакція. В усіх непрофесійних убивць або тих, у кого ще залишились якісь людські почуття. В усіх них настає реакція. Що ж вони тоді роблять зі зброєю? Убивця тримає її в руках. Тепер для нього зброя - символ скоєного злочину. Символ, якого він хоче позбутися. Наче, відкинувши від себе зброю, він перекреслює свій вчинок. Ненависть і агресивність зникли, треба ще тільки позбутися символу вбивства. Звичайно вони після того повертаються на місце злочину. Коли відчувають, що їм загрожує небезпека. Але не всі. Дивно, та найбоягузливішим, які не зважуються прийти на те місце, як правило, найдужче щастить. Щастить у тому розумінні, що вони не попадають у руки поліції. Душа вбивці, хід його думок - загадкове явище...
Він запалив сигарету.
- А що вбивця робить, коли йому не вдалося скоїти злочин? - запитав Карл Юрген.
Крістіан не відповів. Я не знав, що він думав. Але складалося таке враження, наче він думає про щось незбагненне для нього самого.
Проте я недооцінював свого брата - хоч тоді, в ті сірі зимові місяці, я ще цього не знав. За його зовнішньою неуважністю ховалася напружена праця думки, і ні Карл Юрген, ні я не мали якихось своїх ідей, що давали б нам змогу стежити за нею.
Ми чекали.
Лютий має лише одну перевагу, в ньому менше днів. Зате ті дні були такі короткі й темні, снігу нападало стільки, що здавалося, ніби лютий ніколи не скінчиться. Я допомагав полковникові Лунде прокидати сніг.
А загалом я робив те, задля чого мене офіційно запросили: навчав Вікторію.
Це завдання виявилося навдивовижу легким. Я мав багато учнів, але таких, як Вікторія, в мене ще не було. Вона вміла відразу вловити головну думку й самостійно розвивати її далі. І, вивчивши щось, уже не забувати його. Досить було раз їй щось пояснити, і вона його запам'ятовувала.
«The Industrial Revolution» ми простудіювали за три тижні. Цю книжку вона знала майже напам'ять. Я сам її так добре не знав. Після цього ми взялися за «The American Revolution». А ще я трохи допомагав їй з математики. [276]
Відзначав параграфи, які вона мала вивчити, - і мені було потім аж незручно перевіряти її.
Вікторія дивилася на мене великими зеленими очима, і в них ніби світився глум. Я почував себе йолопом. Не міг збагнути, чого вона не захотіла вчитися в англійській школі, коли її послали туди.
- Чому ти не хотіла вчитися, коли була в Англії, Вікторіє?
Вона ковзнула по мені зеленими очима й знов опустила їх на книжку.
- Тобі там не подобалося?
- Ні.
- Ти навмисне нехтувала школу? Вона не відповіла.
- Хто мовчить, той не перечить, - мовив я. - Чого ти захотіла повернутися додому?
- Це тебе не стосується.
її відповідь прикро вразила мене. Вікторія була не з тих учениць, що дозволяють собі відповідати вчителеві зухвало. Глянувши на неї, я помітив у глибині її зелених очей дивний блиск, якого не міг пояснити. Що це? Норовистість? Страх? Чи свідомий непослух?
- Чого ти боїшся, Вікторіє?
- Я? - перепитала вона. - Я не боюся нічого в світі. «Нічого в світі».
- Це рідкісна риса і свідчить про чуттєву вбогість, - сказав я. - Але це не зовсім правда.
- Це правда, - відповіла вона. - І чуттєвості мені не бракує.
Я глянув на годинник. Була вже друга.
- Ну гаразд, Вікторіє, на сьогодні досить. У кожному разі я гарантую, що ти блискуче складеш екзамен. Я запишу тебе на нього до однієї приватної школи.
Вона сиділа й малювала кружальця в чернетці.
- Це мене дуже влаштовує. Я тоді зможу стати незалежною.
- Що для тебе означає «стати незалежною», Вікторіє? Тобто... що ти думаєш робити?..
- Думаю жити з найдавнішої у світі професії, - відповіла вона.
Я не повірив власним вухам.
- Ти знаєш, що це означає?
- Так, - відповіла вона, і голос у неї був цілком спокійний. - Знаю, що це означає. Спершу я знайду собі якусь комірчину. Потім помешкання. А згодом уже матиму власний будинок... залежно від того, з ким я спатиму... тобто від [277] цього залежатиме, коли я матиму власний будинок. І машину... і гарне вбрання... оздоби... Я хочу їздити в першому класі, в каютах-люкс найбільших пасажирських суден... А коли я житиму в готелі, то теж у найкращих номерах, усі кланятимуться мені, в мене завжди буде повно квіток, великі букети від нього... чи від них... байдуже, скільки їх буде, аби тільки багатих, і я...
Я так грюкнув кулаком по столі, що аж книжки підстрибнули. Я злякався. Просто вжахнувся.
- Мовчи, Вікторіє. Ти сама не знаєш, що кажеш. Я на хочу такого чути... не хочу... ти ж іще дитина...
- Я не дитина, - мовила вона, і в її голосі забринів такий крижаний спокій, що в мене мороз пішов по спині!
- Є й інші способи розбагатіти, - сказав я. - Не конче спати з багатими чоловіками.
- Я знаю. Але так можна розбагатіти найшвидше!
Треба було вдатися до іншої тактики.
- А ти певна, що з тобою хтось захоче спати? - сказав я. - Ти надто худа. І хоч ти кажеш, що нічого не боїшся, та чи ти подумала, що тобі це коштуватиме - жити з найдавнішої у світі професії? Для цього потрібен певний досвід. І певна сексуальна зваба.
Вікторія неквапом підвелася. Тоді млосно повела плечима й випнула стегно. Вона досконало наслідувала Люсі. Пройшлася по кімнаті, і в її ході та погляді було стільки заохочення, що мені стало млосно. Але я відразу отямився.
Мене запрошено сюди, щоб я наглядав за нею. Мабуть, і з цього погляду також. Що ж, я виконаю своє завдання. Але по-своєму.
Я підвівся, присунув стільця до столу й підійшов до Вікторії. Вона кружляла навколо мене. Та сама хода, те саме заохочення в погляді...
Я схопив її за тоненький зап'ясток, притяг до себе й поцілував як слід.
Вийшло те, на що я й розраховував.
Вона вся задерев'яніла й міцно стиснула губи. Я мав би почувати себе розпусником, але не почував. Вікторію треба було провчити, і я її провчив. Нарешті я відпустив її.
Вона відразу сіла до столу, опустила голову на руки й заплакала. В її худеньких плечах і довгих темних косах, за якими ховалися зелені очі, було щось безмежно зворушливе.
Я також сів.
- Вибач мені, Вікторіє, - мовив я. - Але тебе треба було провчити... так би мовити, дати тобі наочний урок. Ти його засвоїла?
- Так, - промурмотіла вона, не підводячи голови. Тоді [278] глянула на мене. - Тобі... тобі приємно було... цілувати мене?
- Ні - відповів я. - Однаково, що цілувати тичку. Та іншого я й не сподівався. Бо не піймався на акторські вихиляси. Отже, доведеться тобі шукати іншого способу розбагатіти.
Вікторія витягла хусточку, витерла носа и пригладила коси. Вона до смішного скидалася на дитину. Потім підвела очі і глянула просто на мене.
- Що ж, пошукаю іншої ради, - мовила вона.
Я знову злякався. Вона вміла по-своєму кидати мене з калюжі та в болото, наче я був її ганчір'яною лялькою.
- Якої ради?
Вона всміхнулася. Тоді простягла руку.
- Дай мені сигарету, Мартіне.
Довга зумисна пауза, подумав я. Та, що має викликати в співрозмовника нестерпне напруження.
- Ти вже колись курила?
- Так.
Я дав їй сигарету і простяг запальничку.
- Взагалі тобі ще рано курити, Вікторіє... хоча в наш час...
Я згадав своїх учнів зі школи в Бріскебю, що курили під час перерви, відійшовши на півметра за огорожу. Там вони були «поза територією школи».
Вікторія кілька разів затяглася, пускаючи рівні кільця диму, що пливли в мене над головою. Видно, мала неабиякий досвід. Принаймні це вона вміла. Але я не забув, що вона сказала.
- То про яку ти казала раду? Вона знов кілька разів затяглася.
- Я її знайду.
Хоч вона ще була тільки довготелесим дівчиськом, на щастя, зворушливо невинним, а вже виявляла неабиякий хист до театральних ефектів.
- Що ти знайдеш? - запитав я якомога спокійнішим голосом.
Я подумав, що йдеться про різець й крамняну квітчасту торбу для шитва. Але мої думки були спрямовані в хибний бік.
- Ти помітив, Мартіне, що в нас по горищі ходять примари?
Клята дівчина! Правда, Люсі завжди казала, що цей старий будинок заселений примарами, але я пояснив це її любов'ю до пишномовності і вмінням бачити скрізь те, чого там не було. [279]
- Я пам'ятаю свою прабабусю Лунде... - мовила Вікторія.
- Прабабусю Лунде? - перепитав я. - То це її привид ходить по горищі?
- І пам'ятаю, що вона мені розповідала. Я почав утрачати терпець.
- І що ж тобі розповідала прабабуся?.. Й чому саме тобі?.. Хто вона була така?
- Прабабуся, Мартіне, хто ж іще? Я її ледь-ледь пам'ятаю. Вона була бабуся мого батька й тітки Марти. Але те, що вона казала, я пам'ятаю добре...
Я мовчав. Навіть якби мені довелося так просидіти до судного дня, я б однаково мовчав. Бо якби запитав щось у Вікторії, то це був би для неї зайвий привід показати свій акторський хист, зробити довгу паузу. Не знаю, скільки ми так сиділи.
- Прабабуся Лунде була дуже стара... Зовні вона скидалася на циганку... Я її ледь-ледь пам'ятаю, але вона була схожа на циганку. Смаглява, худа й маленька, а очі - зовсім чорні... Мабуть, вона вже впадала в дитинство... бо казала такі дивні речі... Я все вже забула. Одне тільки добре пам'ятаю. Вона казала: «В цьому будинку нікому не доведеться бідувати... я їх добре сховала... сховала на горищі...»
Я більше не міг витримати.
- Що прабабуся сховала на горищі, Вікторіє?
Книга: Герт Нюквіст Трава нічого не ховає Переклад Ольги Сенюк
ЗМІСТ
На попередню
|
|
