Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Луїс Стівенсон Будинок на дюнах Переклад Ростислава Доценка
Розділ VIII ПРО КІНЕЦЬ ЗБАНКРУТІЛОГО БАНКІРА
Усі троє ми на превелику силу спромоглися перетягти Бернарда Гадлестона нагору й укласти в ліжко у "дядечковій спальні". Протягом усієї процедури, а тягли ми його досип
[328] незграбно, він не виявив ніяких ознак свідомості й на ліжку так і лежав, як його поклали, ані поворухнувшись. Дочка розщібнула йому сорочку й почала зволожувати чоло та груди, а ми з Нортмором кинулися до вікна. Надворі було ясно, бо зійшов майже повний місяць; напружено вдивляючись в яскраво освітлені дюни, ми, однак, ніякого руху не помічали. А тих кілька темних цяток, що видніли між пагорбами, не можна було розрізнити - чи то люди при землі, чи просто тіні.
- Дякувати Богу, Еґґі не збиралася сьогодні приходити, - озвався Нортмор.
Еґґі - то було ім'я старої доморядниці й няньки, якої він досі не згадував. І те, що він взагалі про неї подумав, непомалу мене здивувало в ньому.
І знову нам не лишалося нічого іншого, як чекати. Нортмор підійшов до каміна й простяг руки до вогню, наче він змерз. Я механічно глянув йому вслід і при цьому обернувся спиною до вікна. Ту ж мить іззовні долинув слабенький потріск рушниці, куля пробила одну шибку і застряла у віконниці за два цалі від моєї голови. Я почув, як Клара зойкнула, і хоч я зразу відскочив у куток від вікна, вона притьмом опинилася поруч, щоб переконатись, чи мене не поранено. Мені шибнула думка, що за таку нагороду можна щодня і навіть з ранку до вечора підставляти себе під кулі, - а тим часом я заходився заспокоювати дівчину, не шкодуючи пестливих слів і зовсім забувши про все навколо, аж урешті голос Нортмора повернув мене до дійсності.
- Духова рушниця, - сказав він. - Вони хочуть упоратись без зайвого галасу.
Я відсторонив Клару й глянув на нього. Він стояв плечима до вогню, заклавши руки за спину. З того, як спохмурнів Нортмор, я відчував, які пристрасті нуртують у ньому. Саме таким поглядом вік дивився перед тим, як накинувся на мене того березневого вечора в кімнаті опостінь, і хоч я ладен був пробачити йому цей гнів, від думки про можливі наслідки я весь аж затремтів. Він втупився просто перед себе, але краєчком ока міг нас бачити, і лють наростала в ньому, як шквальний порив вітру. Ця перспектива внутрішньої колотнечі, коли от-от мав початись справжній напад на будинок, не могла не страхати.
Та раптом - коли я отак пильно стежив за Нортморовим виразом і приготувався до найгіршого - лице його змінилося й проясніло, погляд випогодився. Він узяв лампу зі столу і збуджено обернувся до нас.
- Треба з'ясувати одну деталь, - сказав він. - Чи збираються вони уколошкати всіх нас, а чи тільки Гадлестона? Чи вони [329] переплутали тебе з ним, чи пальнули тому, що ти такий красунчик?
- Звісно, що переплутали з ним, - відповів я. - Ми майже однакові на зріст, і волосся в мене теж біляве.
- А це ми зараз побачимо, - заперечив Нортмор і підступив до вікна, піднісши лампу над головою, - так він простояв з півхвилини, зухвало дражнячись зі смертю.
Клара пробувала рухнутись до нього й відтягти його від небезпечного місця, але я - гадаю, мені дарується цей прояв себелюбства, - силоміць утримав її.
- Отже, ясно, - сказав Нортмор, незворушно відходячи вбік. - їм потрібен лише Гадлестон.
- Ох, містере Нортморе!.. - скрикнула Клара й замовкла: бо ж і справді, сміливість, виявлена в неї на очах, була вище від усяких слів.
А він, гордовито закинувши голову, глянув на мене з блиском тріумфу в очах. Мені зразу проясніло, що Нортмор важив життям лише задля того, аби привернути Кларину увагу, аби зняти з мене ореол героя години. Він клацнув пальцями й зауважив:
- Вогонь тільки починається. Коли вони розійдуться, то не будуть такі перебірливі.
Нараз почувся знадвору чийсь голос, звернений до нас. З вікна ми розгледіли в місячному сяйві постать незнайомця -він стояв на дюнах непорушно, тримаючи у витягненій руці білу шматину. Він був, може, за кількадесят ярдів від нас, але коли ми дивились на нього з горішнього вікна, то бачили відблиск місяця на його очах.
Незнайомець знову розкрив рота і впродовж кількох хвилин говорив так голосно, що його було чути не тільки в усіх куточках будинку, а мабуть, і на узліссі. Це був той самий голос, що прокричав "Traditore!" крізь віконницю їдальні, тільки цим разом він чітко виклав цілу заяву. Коли зрадника "Адлестона" видадуть їм, решту людей ніхто не зачепить, а коли ні - нікого не випустять живим, щоб не лишилося свідків.
- То що ви скажете на це, Гадлестоне? - запитав Нортмор, обернувшись у бік ліжка.
До цієї хвилини банкір лежав, мов неживий, - я, принаймні, гадав, що він досі непритомний, але тут він озвався без загайки, і так гарячково, як тільки в маячні буває, став благати й умовляти нас, щоб не віддавали його на поталу. Видовище це було таке гидке й жалюгідне, що я й уявити собі чогось подібного не міг.
- Годі! - скрикнув Нортмор і тут-таки розчахнув вікно, вихилився в ніч і збудженим голосом, зовсім забувши, що при [330] цьому присутня молода леді, вихлюпнув на голову парламентера потік найбрутальнішої, яка тільки є в англійській та італійській мовах, лайки й попрохав забратись туди, звідки він з'явився. Нортмора цю хвилину, безперечно, проймала до глибини душі думка про те, що ми загинемо ще до схід сонця.
А тим часом італієць сховав свій перемирний стяг до кишені й неквапною ходою зник серед пісків.
- Вони ведуть війну, як і належить порядним людям, - зауважив Нортмор. - Вони всі джентльмени й вояки. Як на правду, то я волів би опинитись на їхньому боці, - я, та й ти, Френку, і ви, люба панночко, - а щоб цим осьо створінням на ліжку заопікувався хтось інший. Атож, і нема чого вдавати обурення! Ми всі на порозі, як то мовиться, вічності, тим-то можемо бодай у цю хвилину не кривити душею. Щодо мене, то якби я міг спершу задушити Гадлестона, а тоді пригорнути до себе Клару, я б охоче, ще й пишаючись цим, пішов на смерть. Але що-що, а від поцілунка, хай йому чорт, я й зараз не відмовлюся!
І не встиг я втрутитись, як він ґвалтовно схопив дівчину в обійми і, хоч як вона опиралася, кілька разів поцілував. За мить я, скажено лютий, відірвав його від Клари й штурхнув до стіни. Він зареготав, і регіт його тривав довго й голосно, аж мене пойняв страх, чи не потьмянів у нього розум, бо скільки я знав його, то навіть у найкращі свої дні він сміявся стримано й зрідка.
- Тепер твоя черга, Френку, - кинув він, коли його веселощі трохи вщухли. - Ось тобі моя рука. До побачення і прощавай! - Тоді, побачивши, що я стою, зціпивши зуби з обурення, і заступаю Клару, аби він ще раз не кинувся: - Чоловіче! - додав він. - То ти сердишся? Ти гадаєш, ми так до самої смертної хвилини будемо кривлятись і хизуватись світськими гречностями? Я урвав свій цілунок і тішуся цим. Тепер ти можеш урвати свій, коли хочеш, і ми квити.
Я відвернувся від нього, не приховуючи зневаги.
- Ну, дивись, - сказав він. - Ти завжди був ригористом у житті, таким і помреш.
З цими словами Нортмор сів у крісло, поклав рушницю на коліна й узявся знічев'я клацати її замком. Але я побачив, що його спалах легковажності - єдиний у житті, наскільки я знаю, - вже улігся, і натомість постав похмурий і злостивий гумор.
Поки тривав цей інцидент, наші вороги могли б удертися в дім, застукавши нас зненацька, - ми ж зовсім забули про небезпеку, яка зависла над нашим життям. Аж це щось скрикнув містер Гадлестон і схопився з ліжка. [331]
Я спитав його, в чому річ.
- Вогонь! - закричав він. - Вони підпалили будинок! Нортмор ту ж мить уже був на ногах, і ми з ним шаснули
до сусідньої кімнати. Вона була освітлена зловісно червоним полум'ям. Саме, як ми вбігли, омах вогню шугнув угору перед вікном, шибка лунко тенькнула й уламки шкла посипались на килим. Нападники підпалили прибудову, в якій Нортмор обробляв свої негативи.
- Гаряченько! - мовив Нортмор. - Ану-но у твою колишню кімнату.
Одним духом ми були вже там, розчахнули віконниці й виглянули надвір. Попід усією задньою стіною будинку лежали купи хмизу; їх, очевидно, окропили гасом, бо, незважаючи на вранішній дощ, вони палахкотіли яскравим вогнем. Прибудову вже всю охопило полум'я, яке щомить сягало вище й вище; тильні двері опинились у самому осередді яскраво-червоного багаття. Глянувши вгору, ми побачили, що й карниз уже куриться: адже дах нависав над стіною, підтримуваний дерев'яними брусами. А тим часом гарячий, їдкий і задушний дим почав заповнювати будинок. Надворі ніде не було видно ні душі.
- Ну й добре! - вигукнув Нортмор. - Нарешті кінець, дякувати Богу!
Ми повернулися до "дядечкової спальні". Містер Гадлестон узував черевики, і досі тремтячи всім тілом, але маючи такий рішучий вигляд, як я ще не бачив у нього. Клара стояла поряд з плащем у руках, щоб накинути йому на плечі, і дивилася якось так незвично, наче сподівалася на щось, чи то сумнівалася в батькові.
- Ну, хлопці й дівчата, - мовив Нортмор, - чи не пора нам зробити вилазку? Вогонь уже допікає, а коли тут сидіти - і зовсім спечешся. Як на мене, то краще до них дорватись та й покінчити з усім.
- Нічого іншого й не лишається, - докинув я.
І вони обоє, Клара й містер Гадлестон, повторили за мною, хоч кожне з іншою інтонацією:
- Нічого.
Коли ми рушили вниз, то відчули, що жарота там нестерпна й гуготіння вогню просто оглушливе. Ледве ми спустилися до передпокою, як вікно на сходах тріснуло, і сніп вогню ввірвався всередину, освітивши все лиховісним колихким полум'ям. У цю мить ми почули, як нагорі гепнуло щось важке й масивне. Весь будинок, це вже було ясно, палав, як сірникова коробка, і не тільки небосяжним смолоскипом освітлював суходіл і море, а й загрожував щохвилі впасти нам на голови. [332]
Ми з Нортмором звели курки своїх пістолетів. Містер Гадлестон, який відмовився від зброї, владним жестом відсторонив нас назад себе.
- Нехай Клара відімкне двері, - сказав він. - Тоді, якщо вони пальнуть, її врятує стулка дверей. А ви поки що станьте за мною. Я - козел відпущення, мої гріхи спадають на мене.
Я стояв, затамувавши подих, у нього за плечима, тримав пістолета напоготові й слухав, як він тремким хапливим шепотом бурмоче молитви; зізнаюся, хоч це й жахливо виглядало, - я зневажав його: як він може такої критичної й загрозливої хвилини благати про щось? Тим часом Клара не втрачала самовладання, дарма що була смертельно бліда: вона відсунула оборонний завал від дверей і за хвильку широко розчахнула їх. Полум'я і місячне сяйво освітлювали дюни тьмяним миготливим світлом, а великий шмат неба вдалині застилала стяга червонастого диму.
Містер Гадлестон, сповнившись у цю хвильку сили волі, дужчої за його фізичну силу, відштовхнув Нортмора й мене ліктями в груди, і, поки ми розгубились на секунду, уже підніс руки над головою, як нурець перед стрибком, і рвучко вибіг з будинку.
- Це я! - крикнув він. - Я, Гадлестон! Убийте мене, але ощадіть інших!
Раптова його поява, мабуть, ошелешила наших прихованих ворогів, бо ми з Нортмором встигли отямитись, підхопити Клару під руки, кожен зі свого боку, і кинутись йому на підтримку. Але тільки ми переступили поріг, як зусібіч із засідок між дюнами бликнуло кільканадцять вогників і пролунали постріли. Містер Гадлестон хитнувся, моторошно скрикнув на відчай душі, закинув руки за голову й гепнувся навзнак на землю.
- Traditore! Traditore! - загукали невидимі месники.
І саме цю мить частина даху, піддавшись нестримному натискові вогню, гухнула вниз. Громохкий і безладний моторошний гуркіт супроводив цей обвал, а величезне сніпище полум'я шугнуло високо в небо. Його, певно, було видно в морі миль за двадцять від берега - і на березі в Ґреден-Вестері, і далі на суходолі, з вершини Ґрейстілу, найсхіднішої ділянки Кодер-Гіллсу. Воля Божа була дарувати Бернардові Гадлестону такий похорон, який він мав, але погребальне вогнище йому випало незрівнянне. [333]
Книга: Роберт Луїс Стівенсон Будинок на дюнах Переклад Ростислава Доценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
