Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роберт Луїс Стівенсон Викрадений Переклад Івана Коваленка
Розділ XXIX Я ВСТУПАЮ У СВОЇ ВОЛОДІННЯ
Алан довго грюкав у двері, але його удари тільки віддавалися луною в будинку і в околицях. Та ось нарешті я почув, як хтось обережно відчиняє вікно, і зрозумів, що дядько прийшов на свій спостережний пункт. У нічній темряві він міг бачити тільки постать Алана, що вимальовувалась чорною тінню на сходах, а троє свідків були сховані так, що він їх не бачив. Отож чесній людині нічого було боятись у своєму власному домі. Та однаково він довго мовчки вивчав гостя, а коли заговорив, то голос його тремтів від страху.
- Що сталося? - спитав він. - О такій порі ночі порядні люди не приходять з відвідинами, а з нічними птахами я не знаюсь. Що вас привело сюди? У мене є мушкетон.
- Це ви, містере Балфор? - кинув Алан у відповідь, одійшовши від дверей і дивлячись угору в темряву: - Будьте обережні з вашим мушкетоном. То паскудні штуки, коли стріляють.
- Що вам потрібно? І хто ви? - розгнівався дядько.
- Я не збираюсь вигукувати своє ім'я на всю околицю, -відповів Алан. - А що мене привело сюди - це інша справа, яка стосується вас більше, ніж мене. Коли ви бажаєте слухати, я перекладу її на музику й заспіваю вам.
- Що це за справа? - спитав дядько.
- Девід, - відповів Алан.
- Який Девід? - вигукнув дядько; голос його дуже змінився.
- Сказати вам прізвище? - спитав Алан.
Запала мовчанка, а потім дядько промовив з сумнівом у голосі:
- Мабуть, краще впустити вас.
- Я теж так вважаю, - погодився Алан, - Та річ іще в тому, чи схочу я заходити. Ось що я вам скажу. По-моєму, нам краще поговорити про нашу справу тут, на порозі; і ми [337] поговоримо тут або ж ніде. Попереджую вас, що я так само впертий, як і ви, до того ж я знатнішого походження.
Ця зміна тону збентежила Ебінізера. Поміркувавши, він сказав:
- Гаразд, гаразд. Хай буде по-вашому, - і зачинив вікно. Але він довгенько спускався сходами і ще довше відмикав двері, очевидно, шкодуючи, що погодився зійти вниз, і здригаючись від страху на кожному східці, перед кожною штабою і засувом. Нарешті ми почули рипіння завіс, дядько тихенько вислизнув з дверей і, побачивши, що Алан відступив на крок чи два, сів на верхньому східці ґанку, тримаючи мушкетон напоготові.
- А тепер, - попередив він, - не забувайте, що в мене в руках мушкетон; коли ви підійдете хоч на один крок, я вб'ю вас.
- Дуже люб'язно сказано, - кинув Алан.
- Ет, ет, - буркнув дядько. - Ваша поява не обіцяє нічого доброго, тому я повинен бути напоготові. А тепер, коли ми порозумілися, можете говорити про свою справу.
- Гаразд, - сказав Алан. - Якщо ви такий здогадливий чоловік, то, напевне, помітили, що я джентльмен-верховинець. Моє ім'я нітрохи не стосується справи, але володіння моїх родичів не дуже далеко від острова Мулу, про який ви, мабуть, чули. В тих місцях загинув корабель, і, коли наступного дня мій родич шукав уздовж берега викинуті на берег уламки корабля, то випадково натрапив на півмертвого хлопця. Він вернув його до тями, а потім разом з іншими джентльменами одвів у старий зруйнований замок, де з того часу й по сьогоднішній день вони витрачаються на його утримання. Мої друзі трохи дикуваті й не так добре знаються на законах, як деякі відомі мені люди. Довідавшись, що хлопець шляхетного походження і доводиться вам рідним небожем, містере Балфор, вони попросили мене побувати у вас і обговорити цю справу. Але, попереджую, коли ми не прийдемо до якоїсь угоди, то малоймовірно, що ви побачите його ще коли-небудь. Бо мої друзі, - додав він наївно, - не дуже забезпечені люди.
Дядько прокашлявся.
- Мене це мало турбує, - прохрипів він. - Я завжди був незадоволений ним і не маю ніякого бажання втручатись у цю справу.
- Так, так, - кинув Алан. - Я бачу, чого ви добиваєтесь. Ви прикидаєтесь, що вам байдуже до хлопця, щоб заплатити менший викуп.
- Ні, - похопився дядько. - Я кажу вам чисту правду. Мене зовсім не цікавить цей хлопець, і я не збираюсь платити [338] за нього викуп. Можете робити з ним, що завгодно, мені байдуже.
- Як, сер? - здивувався Алан. - Адже кров не водиця, чорт забирай! Та з самого тільки сорому ви не покинете напризволяще сина свого брата, а якби покинули і це стало б відомим, то вас би не дуже шанували у ваших краях.
- Мене й так не дуже люблять, - відказав Ебінізер. -А крім того, я не розумію, яким чином ця справа може стати відомою? У всякому разі не від мене. Ви й ваші друзі теж мовчатимете. Отже, це пуста розмова, мій любий, - додав він.
- Тоді Девід сам розкаже про все, - зауважив Алан.
- Яким чином? - насторожився дядько.
- А дуже просто, - пояснив Алан. - Мої друзі тримали вашого небожа в себе, поки була надія одержати за нього гроші; але, втративши її, вони, звичайно, випустять його на всі чотири вітри, і хай йому дідько!
- Ну й що з того? - знизав дядько плечима. - Мене це ніскільки не схвилює.
- Я так і думав, - мовив Алан.
- Чому? - поцікавився Ебінізер.
- Послухайте, містере Балфор, - відповів Алан, - з усього, що я чув, можна зробити два висновки: або ви любите Девіда й заплатите, щоб повернути його до себе, або ж у вас є якісь особливі причини не бажати його повернення, і тоді ви заплатите нам, щоб ми залишили хлопця в себе. Здається, перше вам не подобається, значить, ви хочете другого. Що ж, я дуже радий, бо я і мої друзі покладемо в кишеню добрі грошики.
- Я не розумію вас, - сказав дядько.
- Не розумієте? - ступив до нього крок Алан. - Тоді послухайте: ви не хочете, щоб цей хлопчисько повертався до вас, гаразд, що в такому разі з ним робити і скільки ви за це заплатите?
Дядько промовчав і неспокійно засовався на місці.
- Слухайте, сер! - закричав Алан. - Не забувайте, що я джентльмен, я ношу королівське ім'я і не прийшов сюди оббивати у вас пороги. Або ви негайно дасте мені ввічливу відповідь, або ж, присягаюся вершиною Ґленко, я всаджу у ваші нутрощі три фути криці.
- Гей, чоловіче, - вигукнув дядько, зводячись на ноги, -зачекайте хвилинку! Я звичайна людина, а не вчитель танців, і намагаюсь бути ввічливим, наскільки можливо. А ваші дикі слова ганьблять вас! Нутрощі, кажете! Невже я чекатиму зі своїм мушкетоном? - пробурчав він сердито.
- Порох і ваші старі руки проти блискучої сталі в руках Алана - те саме, що слимак у порівнянні з ластівкою, - сказав [339] Алан. - Поки ваш тремтячий палець знайде курок, руків'я моєї шпаги вже стирчатиме з ваших грудей.
- Чоловіче добрий, хіба ж я заперечую? - відказав дядько. - Говоріть, що хочете, робіть по-своєму, я не стану на перешкоді. Скажіть тільки, що вам потрібно, і ви побачите, що ми зможемо дійти згоди.
- От і чудово, сер, - промовив Алан. - Я не прошу у вас нічого, крім відвертості. Двома словами: ви хочете, щоб хлопця вбили, чи хай живе?
- Боже милосердний! - вигукнув Ебінізер. - Сили небесні! Та хіба ж можна таке говорити?!
- Вбити чи залишити в себе? - повторив Алан.
- О-о-о, в себе, в себе! - заволав дядько. - Не треба лити кров, благаю вас!
- Гаразд, - погодився Алан. - Як вам завгодно, але це буде дорожче.
- Дорожче?! - закричав Ебінізер. - Невже вам легше заплямувати свої руки кров'ю?
- Дурниця, - заявив Алан. - Все одно, і те, й друге -злочин! А вбити і легше, і швидше, і надійніше. Утримувати хлопця значно важче, це клопітна і ризикована справа.
- І все-таки мені хотілося б, щоб він жив, - наполягав дядько. - Я ніколи не чинив нічого неподобного і не збираюсь чинити на втіху дикому верховинцеві.
- Ви вельми делікатний, - глузливо зауважив Алан.
- Я людина принципу, - просто сказав Ебінізер. - І коли мені за це треба платити, я заплачу. Крім того, ви забуваєте, що хлопець - син мого брата.
- Гаразд, гаразд, - кинув Алан. - А тепер щодо ціни. Мені не так легко призначити її. Я хотів би спершу знати деякі незначні подробиці. Мені хотілося б, наприклад, почути, скільки ви дали Гозісенові, коли вперше збували хлопця з рук?
- Гозісенові! - вигукнув приголомшений дядько. - За віщо?
- За викрадення Девіда, - пояснив Алан.
- Це брехня! Це підла брехня! - закричав дядько. - Його ніколи не викрадали. Той, хто сказав вам таке, збрехав. Викрадення? Його ніколи не викрадали.
- Коли йому й пощастило врятуватися, то не моя заслуга в тому, та й не ваша, - зауважив Алан, - а також і не Гозісенова, якщо тільки йому можна вірити.
- Що ви хочете цим сказати? - збентежився Ебінізер. -Хіба Гозісен розповідав вам що-небудь?
- Ач який, старий бугай, а звідки ж я міг про все дізнатись?! - вигукнув Алан. - Ми з Гозісеном компаньйони, ми ділимо прибутки. Як бачите, брехня вам не допоможе. Відверто [340] кажучи, ви зробили велику дурницю, втаємничивши цього моряка у ваші особисті справи. Та тепер уже пізно шкодувати, що посієш, те й збереш. Мене цікавить, скільки ви йому заплатили?
- Хіба він сам не казав вам?
- Це моя справа.
- Хай буде по-вашому, - промовив дядько. - Мені байдуже, що він говорив. Він однаково збрехав. Скажу вам чистісіньку правду, я дав йому двадцять фунтів. І, щоб бути з вами цілком чесним, додам, що, крім цього, він мав одержати гроші за продаж хлопця в Кароліні. Отже, вийшло б трохи більше, але, як бачите, не з моєї кишені.
- Дякую, містере Томсон. Цього цілком досить, - сказав правник, виступаючи наперед, а потім дуже ввічливо звернувся до дядька:
- Добрий вечір, містере Балфор.
- Добрий вечір, дядьку Ебінізере, - привітався я.
- Чудова сьогодні нічка, містере Балфор, - додав Торренс. Мій дядько не відповів ані слова, лихого чи доброго. Він сидів на верхньому східці ґанку і мовчки дивився на нас, мов скам'янілий. Алан забрав з його рук мушкетон, а нотар, узявши дядька під руку, підняв його зі східця, завів на кухню й посадив на стілець біля каміна. Вогонь у каміні тільки-но згас, і кімнату освітлював каганчик із ситняковим ґнотом.
Якусь хвильку всі дивились на мого дядька, невимовно радіючи своєму успіхові, але не без жалю до осоромленого старого.
- Ну, ну, містере Ебінізер, - звернувся до нього правник. -Не треба так журитись, обіцяю вам, що наші умови будуть не важкі. А поки що дайте нам ключ від льоху. Торренс принесе нам пляшку старого вина на честь такої події. - Потім, обернувшись до мене і взявши мене за руку, він сказав:
- Містере Девіде, бажаю вам усього найкращого у вашому новому становищі, яке ви, безперечно, цілком заслужили. -Після цього він жартівливо звернувся до Алана: - Поздоровляю вас, містере Томсоне, ви дуже вміло вели справу. Одного лише я не зміг зрозуміти. Як вас, власне, звати? Яків чи Карл? Чи, може, Ґеорг?
- А чому ви гадаєте, що мене звуть одним із цих трьох імен, сер? - випростався Алан, ніби передчуваючи образу.
- Тільки тому, сер, що ви згадували про королівське ім'я, - відповів Ренкейлор. - Ще ніколи не існувало короля Томсона (я принаймні не чув такого), і я подумав, що ви згадуєте ім'я, яке вам дали при хрещенні. [341]
Це був саме один з тих ударів, які Алан сприймав аж надто чутливо; і, слід зізнатися, він ледве стерпів образу. Не сказавши ні слова у відповідь, відійшов у найдальший куток кухні і сів там, сердито надувшись. Лише тоді, коли я підійшов до нього, потиснув йому руку й щиро подякував як головному справцеві мого успіху, він трохи повеселішав і згодом приєднався до нашого товариства.
На цей час ми вже встигли розпалити камін і відкоркувати пляшку вина. З кошика видобули добру закуску. Торренс, я й Алан сіли вечеряти, а містер Ренкейлор і мій дядько пішли в сусідню кімнату радитись. Просидівши там майже годину, вони, нарешті, домовилися, після чого ми з дядьком скріпили підписами формальний договір. За умовами договору, дядько зобов'язувався винагородити Ренкейлора за його посередництво й виплачувати мені дві третини щорічного прибутку від маєтку Шооз.
Таким чином жебрак з балади повернувся додому. Вкладаючись тієї ночі на кухонних скринях спати, я почував себе людиною з достатками й певним становищем у країні. Алан, Торренс і Ренкейлор уже спали непробудним сном на твердих ліжках. Я ж пробув стільки днів і ночей просто неба в багнюці, на голому камінні, часто голодний і в повсякчасному страху за своє життя, що ця зміна вплинула на мене дужче, ніж усі попередні знегоди. Я пролежав до світанку, дивлячись на відблиски полум'я на стелі і вкладаючи плани на майбутнє.
Книга: Роберт Луїс Стівенсон Викрадений Переклад Івана Коваленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
