Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Оповідання Переклад Є.Крижевича, В.Митрофанова, Я.Веприняка
Призначена година
Ото буде весело! Оце так гра! Вони ще ніколи не знали такого! Галасливі діти стрімголов гасають туди-сюди по зелених галявинах, то візьмуться за руки, то, розставивши їх, кружляють, то вилазять на дерева і сміються, аж заливаються. В небі літають ракети, по вулицях мчать жуки-автомобілі, а діти захопилися грою. Така втіха, така радість, стільки вереску, така штовханина!
Мишка вбігла в дім, замурзана й спітніла. Як на свої сім років, вона була горласта, міцна [310] й дуже рішуча. її мати, пані Морріс, не встигла й бровою повести, як донечка вже витягала шухляди, торохтіла каструлями та різним начинням і висипала все це у великий мішок.
– Ой лишенько, Мишенятко, що це діється?
– Дуже цікава гра! – відсапуючись, відповіла розпашіла Мишка.
– Посидь хвилинку, перепочинь, – сказала мати.
– Ні, я не втомилася. Мамусю, можна я візьму оці речі?
– Тільки дивись не продіряв каструльок! - мовила пані Морріс.
– Спасибі, спасибі! – закричала Мишка і майнула з місця, мов ракета.
– А як називається ваша гра? – крикнула їй мати навздогін.
– Вторгнення! – на бігу кинула Мишка. Двері грюкнули.
З усіх подвір'їв діти зносили ножі, виделки, а то й коцюбу, коліно старого бляшаного димаря чи консервний ніж.
Цікаво, що метушилися й штовхалися лише малі діти. Старші, від десяти років, дивилися на все це з погордою і зневажливо йшли гуляти кудись далі чи поважно грали в піжмурки.
Тим часом батьки роз'їжджали в блискучих хромованих автомобілях. До будинків заходили майстри – полагодити вакуумний ліфт, настроїти миготливий телевізор чи вередливий про-дуктопровід. Дорослі поглядали на клопітливу дітлашню, заздрили невичерпній сназі веселих малюків, поблажливо всміхалися їхнім забавам: вони й самі, либонь, залюбки з ними погрались би.
– Оце, і це, й це, – командувала Мишка, й діти викладали перед нею різноманітні ложки, [311] штопори, ключі. – Це давай сюди, а це – туди. Та не туди! Ось сюди, дурненький! Правильно. А тепер не заважай, я припасую оцю штуковину,- вона прикусила губу, заклопотано набур-мосила чоло. – Отак. Ясно?
– Ага-а! – хором закричали діти. Підбіг дванадцятирічний Джозеф Коннорс.
– Іди собі! – сказала Мишка руба.
– Я хочу з вами гратися, – попросив Джозеф.
– Не можна! – рішуче відмовила вона.
– Чому?
– Ти сміятимешся з нас.
– Слово честі, не буду.
– Ні. Знаємо ми тебе. Іди геть, а то наб'ємо.
Підкотив на автоматичних роликових ковзанах ще один дванадцятирічний хлопець.
– Гей, Джо! Ходімо! Хай ця дрібнота бавиться!
Але Джозефові, певне, дуже не хотілося йти.
– А я хочу з вами, – жалібно проказав він.
– Ти старий, – рішуче мовила Мишка.
– Не такий я вже й старий, – слушно заперечив Джо.
– Ти лише сміятимешся і зіпсуєш вторгнення.
Хлопець на автоматичних роликах зневажливо пирхнув.
– Ходімо, Джо! Ну їх з їхніми витівками! Вигадають щось дурне – та й утішаються!
Джозеф повільно відійшов. І поки завернув за ріг, весь час оглядався.
А Мишка знову клопоталася. За допомогою свого різноманітного начиння вона майструвала якийсь апарат. Потім дала одній маленькій дівчинці зошита й олівця, і та під її диктування [312] почала старанно дряпати якісь карлючки. Припікало сонце, голоси дітей то здіймалися високо, то затихали.
А довкруж гуло місто. Обабіч вулиць мирно зеленіли дерева. Лише вітер порушував тишу і спокій, метався по місту, по ланах, по всій країні. В тисячі інших міст були такі самі дерева, такі самі діти, такі самі вулиці, скрізь ділові люди сиділи по своїх кабінетах, щось говорили в диктофони чи стежили за екранами телевізорів. Ракети срібними голками прошивали синє небо. Повсюдно відчувалося спокійне задоволення і певність, люди звикли до миру й не сумнівались: їм більше не загрожує ніяка небезпека. На всій Землі люди жили в мирі і злагоді. Всі народи мали однакову кількість потужної зброї. Давно вже досягнуто ідеальної рівноваги сил. Людство більше не знало ні зрадників, ні нещасливих, ні ображених; тому й світ був певен свого майбуття. І тепер половина земної кулі купалася в сонячному промінні, а на осонні дрімали зелені дерева.
Мишчина мати визирнула з вікна на другому поверсі.
Діти. Вона дивилася на них, хитала головою. Нехай награються, добре повечеряють, солодко заснуть, а в понеділок – до школи. Аби здоровенькі були. Пані Морріс прислухалася.
Біля трояндового куща Мишка до когось заклопотано говорила... але там нікого не було.
Дивний народ ці діти. А та дівчинка, як її звати? А, так, Енна. Вона щось дряпає у записнику. Мишка щось запитує в трояндового куща, а потім диктує відповідь Енні.
– Трикутник, – каже Мишка.
– А що це таке – три... кутник? – затнув-гайсь, перепитує Енна. [313]
– At, байдуже, – відповідає Мишка.
– А як воно пишеться? -– запитує Енна.
– Те... ер... и... – диктує Мишка, але їй бракує терпіння. – Та пиши як хочеш! – і диктує далі: - Поперечина.
– Я іде не дописала три... кутник, – пояснює Енна.
– Ну то поквапся! – нетерпляче кричить Мишка.
З вікна висунулася мати.
– ...кут-ник, – допомагає вона розгубленій дівчинці.
– Ой, спасибі, пані Морріс, – каже Енна.
– Оце добре,-– сміється та й знову порається: треба прибрати передпокій електромагнітною щіткою.
А в спекотпому повітрі бринять дитячі голоси.
– Поперечина, – каже Енна. Тиша.
– Чотири – дев'ять – сім – а – бе – во, – поважно диктує звіддалік Мишка. – Потім виделка, мотузка і шістьох... шести... шестикутник!
За обідом Мишка винила нахильці склянку молока й побігла до дверей. Пані Морріс ляснула долонею по столу.
– Ану сідай, – звеліла вона дочці. – Зараз буде суп.
Вона натисла на червону кнопку автомата-куховарки, і за десять секунд у гумовому одержувачі щось притлумлено грюкнуло. Пані Морріс відчинила дверцята одержувача, вийняла бляшанку з двома алюмінієвими ручками, миттю розпечатала її, насипала в чашку гарячого супу.
А Мишка совалася на стільці. [314]
– Швидше, мамцю! Тут ідеться про життя чи смерть, а ти...
– У твоєму віці я була така сама. Завжди йшлося про життя чи смерть. Я знаю.
Мишка похапцем ковтала суп.
– Не поспішай, – сказала мати.
– Не можу, – відповіла Мишка, – мене чекає Дрілл.
– А хто це такий? Якесь чудне ім'я,- зауважила мати.
– Ти його не знаєш, – сказала Мишка.
– Новий хлопчик у нашому кварталі? - запитала мати.
– Ще й який новий, – мовила Мишка, беручись за другу порцію.
– Покажи, котрий із них – Дрілл? – попросила мати.
– Ген там, – ухильно відповіла Мишка. – Ти сміятимешся. Всі тільки й знають, що дражняться. Такі дурні!
– Хіба Дрілл такий сором'язливий?
– Так... ні. Як сказати. Слухай, мамцю, мені треба бігти, а то не буде ніякого вторгнення.
– А хто куди вторгається?
– Марсіани на Землю. Ні, вони не зовсім марсіани. Вони... не знаю. Вони он звідти, – і вона показала ложкою вгору.
– І звідси, – мати доторкнулася гарячого чола донечки.
Мишка обурилась.
– Кепкуєш! Ти ладна вбити і Дрілла, і всіх!
– Та ні, я нічого поганого не хотіла сказати. Отже, цей Дрілл – марсіанин?
– Ні. Він... ну... може, з Юпітера, чи з Сатурна, чи з Венери. Одне слово, йому було непереливки. [315]
– Уявляю! – мати затулила рота рукою, ховаючи усмішку.
– Вони сушили собі голову, як напасти на Землю.
– Авжеж, ми неприступні, – з насмішкуватою поважністю відповіла мати.
– Еге, саме так і Дрілл каже! He-при... оце саме слово, мамусю.
– Ой-ой! Який розумний хлопчик той Дрілл! Які мудрі слова він знає!
– Так от, я й кажу, мамусю, їм не вдавалося придумати, як напасти на нас. Дрілл каже... він каже, щоб добре воювати, треба знайти новий спосіб захопити людей зненацька. Тоді обов'язково переможеш. І ще він каже: треба знайти у супротивника помічників.
– П'яту колону, – сказала мати.
– Еге ж, так він і каже. А вони не могли придумати, як заскочити Землю зненацька і знайти помічників.
– І не дивно. Адже ми дуже сильні,- засміялася мати, прибираючи посуд.
Мишка сиділа, втупившись у стіл, мов бачила перед собою все, про що розповідала.
– А потім одного чудового дня, – вела вона далі театральним шепотом, – вони згадали про дітей!
– Он як! – захоплено вигукнула пані Морріс.
– Еге ж, і вони придумали таке: дорослі завжди чимсь заклопотані, вони не заглядають під трояндові кущі, не шукають нічого в траві.
– Хіба що збирають гриби чи равликів.
– І потім він щось казав про ми... міри.
– Ми-міри?
– Еге ж, ви-ми-міри!
– Виміри? [316]
– Тат;! їх аж чотири! І ще казав про дітей до дев'яти років і про уяву. Він дуже смішно розмовляє.
Ця балаканина вже починала набридати пані Морріс.
– Авжеж, це, певне, таки смішно. Але твій Дрілл чекає. Вже пізно, отже, коли хочеш устигнути з вашим вторгненням, то поспішай, бо перед сном ще треба і вмитися.
– От іще, вмиватися! – пробурчала Мишка.
– Обов'язково! І чому це діти так бояться води? За всіх часів діти ненавиділи мити вуха.
– Дрілл каже, що мені більше не треба буде вмиватися, – промовила Мишка.
– Он воно що!
– Він усім дітям так сказав. Ніяких купань. І лягати спати можна буде аж після десятої, І в суботу по телевізору можна буде дивитися дві програми!
– Ну то хай пан Дрілл не каже, чого не слід. Ось піду поговорю з його матір'ю і...
Мишка рушила до дверей.
– Є двоє таких поганих хлопців, Піт Брітц і Дейл Джеррік. Вони вже великі. І весь час глузують з нас, Вони ще гірші за батьків. Навіть не вірять у Дрілла. Такі кривляки. Задаються, аякже, бо великі. Могли б бути трохи розумніші. Подумаєш, самі недавно були маленькі. Я їх ненавиджу більше за інших. Ми їх одразу ж уб'ємо.
– А потім нас із татом?
– Дрілл каже, ви небезпечні. Знаєш чому? Бо ви не вірите в марсіан. А вони дозволять нам правити всім світом. Ну, не тільки нам, а й дітям із сусіднього кварталу теж. Я, може, буду королевого.
Вона прочинила двері.
– Мамцю!
– Що?
– А що таке ло... логі-ка?
– Логіка? Розумієш, дитинко, це коли людина вміє розібратися, що правильно, а що ні.
– Дрілл і про це казав, – зауважила Мишка. – А що таке – бути сприй-нят-ли-вим? – вона ледве вимовила таке довжелезне слово.
– А це... – мати, стиха засміявшись, опустила очі додолу. – Це означає – бути дитиною.
– Дякую за обід! – Мишка вибігла, але тут-таки просунула голову в двері. – Я вже подбаю, мамцю, щоб тобі було не дуже боляче, правда!
– Спасибі й за це, – відповіла мати. Бах! - грюкнули двері.
О четвертій годині задзижчав відеофон. Пані Морріс натисла на кнопку, засвітився екран.
– Здрастуй, Гелен! – привіталася вона.
– Здрастуй, Мері. Як справи в Нью-Йорку?
– Добре. А в Скрентоні? Ти ніби змарніла.
– І ти. Сама знаєш, діти. Плутаються під ногами.
Пані Морріс зітхнула.
– Ось і Мишка теж. У них тут вторгнення. Гелен засміялася.
– Ваші малюки теж захопилися цією грою?
– О господи, так! А завтра всі схибнуться на головоломках чи механічних «класах». Невже ми у сорок восьмому були такі самі нестерпні?
– Ще гірші. Грали в японців і нацистів. Дивуюсь, як мої батьки мене терпіли. Просто дівчисько-шибеник!
– Батьки звикають пропускати все повз вуха.
Мовчанка.
– Що сталося, Мері?
Пані Морріс стояла, напівзаплющивши очі; повільно, задумливо облизнула вуста.
– Га? – здригнулася вона. – Так, нічого. Просто, подумала про все це. Про те, щоб пропускати повз вуха, і взагалі. Дурниці. То про що ми балакали?
– Мій Тім просто прилип до якогось хлопчика па ім'я... Дрілл, так, здається, його звати.
– Певне, це в них якась нова модна гра. Моя Мишка теж захопилася цим Дріллом.
– От не думала, що це вже й до Нью-Йорка дійшло. Либонь, передається від одного до іншого. Якась пошесть. Я щойно розмовляла з Джозефіною, вона каже, що її діти теж схибнулися на новій грі, а це ж Бостон. Всю країну охопило.
До кухні вбігла Мишка напитися води. Пані Морріс обернулася.
– Ну, як справи?
– Майже все готове, – відповіла Мишка.
– Чудово! А це що таке?
– Це така іграшка, – відказала Мишка. – Дивись!
На пружинці висіла кулька. Мишка кинула кульку, пружинка розтяглася до кінця і... кулька щезла.
– Бачила? – запитала Мишка. – Гопля! – Вона зігнула палець, кулька знову опинилася в її руці, й Мишка замкнула пружинку.
– Ану ще, – попросила мати.
– Не можу. О п'ятій по обіді – вторгнення. Бувай! – І Мишка вибігла, клацаючи своєю іграшкою.
З екрана сміялася Гелен.
– Мій Тім сьогодні вранці приніс достоту [319] таку саму іграшку; я хотіла подивитись, як вона працює, але Тім навідріз відмовився показати. Потім я спробувала сама, ало нічого не вийшло.
– Ти не сприй-нят-ли-ва, – сказала пані Морріс.
– Що?
– А, нічого. Просто я подумала про інше. Ти щось хотіла, Гелен?
– Так, я хотіла спитати, як ти готуєш оті тістечка, чорні з білим...
Поволі спливав час. День згасав. Сонце опускалося в мирному голубому небі. На зелені галявини лягли довгі тіні. А сміх дітей і галас не вщухали. Якась дівчинка, плачучи, раптом кинулася бігти. Пані Морріс вийшла на ґанок.
– Хто це плакав, Мишенятко? Чи не Пеггі-Енн?
Мишка схилилася до трояндового куща.
– Еге. Вопа боягузка. Ми з нею більше не граємося. Вона надто велика. Мабуть, зненацька подорослішала.
– І тому вона плакала? Дурниці. Відповідай як слід, а то зараз же підеш до хати!
Мишка крутнулася, перелякана й зла.
– Я не можу зараз! Ось-ось почнеться. Я більше не буду, пробач мені.
– Ти набила Пеггі-Енн?
– Ні, слово честі. Запитай її сама! Це тому, що вона... ну, просто боягузка.
Діти щільніше оточили Мишку; заклопотано набурмосивши чоло, вона щось робила з ложками й чотирикутною спорудою з молотків і труб.
– Ось сюди і ще сюди, – бурмотіла Мишка. [320]
– Що там трапилося? – запитала пані Морріс.
– Дрілл застряг. На півдорозі. Нам би тільки його витягти, а тоді буде легше. За ним і решта пройдуть.
– Може, допомогти?
– Ні, спасибі. Я сама.
– Гаразд. Я покличу тебе через півгодини вмиватися. Втомилась я, дивлячись на вас.
Пані Морріс пішла в дім, сіла в крісло й відсьорбнула ковток напою з неповної склянки. Автоматичне крісло почало масажувати їй спину. Діти, діти. У них усе перемішалося – і любов, і ненависть. Ось зараз дитина тебе любить, а через секунду - ненавидить. Дивний народ діти. Чи вони коли-небудь забувають, чи прощають потиличники, різкі слова, примушування – зроби те чи оте? Хтозна... Може, нічого не забувається і не прощається тим, хто має над тобою владу, – великим, нетямущим і непохитним диктаторам?
Спливав час. Надворі запала дивна, напружена тиша, наче вся вулиця чогось чекала.
П'ята година. Десь у будинку притишено, мелодійно проспівав годинник: «П'ять годин, п'ять годин – всі готові, як один» – і замовк. Призначена годгпіа.
Пані Морріс тихенько засміялася. Час вторгнення!
По доріжці зашаруділи шини. Приїхав чоловік. Пані Морріс усміхнулася. її чоловік виліз з машини, замкнув дверцята й гукнув Мишку, яка ще поралася біля своєї роботи. Але та й бровою не повела. Він засміявся, трохи постояв, дивлячись на дітей. Потім зійшов на ґанок.
– Добрий вечір, люба. [321]
– Добрий вечір, Генрі.
Вона випросталась у кріслі і прислухалась. Діти мовчать, усе тихо. Надто тихо.
Чоловік вибіги люльку і знову натоптав її тютюном.
– Чудовий сьогодні день. Живеш і радієш. Дз-з-з.
– Що це? – запитав Генрі.
– Не знаю.
Вона схопилася на рівні, очі округлилися. Хотіла щось сказати – і не сказала. Смішно. Це нерви.
– Діти там нічого не накоять? – проказала вона. -Може, затіяли якусь небезпечну забаву?
– Та ні, в них там тільки труби й молотки. А що?
– Ніяких електричних приладів?
– Нічого такого, – відповів Генрі. – Я дивився.
Вона пішла на кухню. Дзижчання тривало.
– Все-таки ти їм скажи, щоб закінчували. Вже початок шостої. Скажи їм... – Вона примружилася. – Скажи, хай відкладуть вторгнення на завтра. – Вона нервово засміялася.
Дзижчання поголоснішало.
– Що вони там роблять? Піду справді подивлюся.
Вибух!
Глухо застогнавши, будинок здригнувся. На інших подвір'ях, на інших вулицях теж пролунали вибухи.
Пані Морріс відчайдушно закричала.
– Там, нагорі! – безтямно вигукнула вона, не думаючи, не розмірковуючи.
Може, вона щось уздріла краєчком ока; може, вчула незнайомий запах чи незвичайний звук. Сперечатися з Генрі, переконувати його
не було часу. Хай собі думає, що вона збожеволіла. Нехай! Голосно скрикнувши, вона кинулася нагору по сходах. Не розуміючи, що вона хоче, Генрі побіг слідом.
– На горищі! – кричала вона. – Це там! Звичайно, хитрощі були не дуже мудрі, але як інакше примусиш його швидше вилізти на горище? Хоч би встигнути... о боже!
Надворі – ще вибух. Діти радісно загорлали, ніби для них влаштували чудовий фейєрверк.
– Це не па горищі! – крикнув Генрі. – Це на подвір'ї!
– Ні, ні! – Вона хрипіла, задихалася, намагаючись відчинити двері. – Зараз побачиш! Мерщій! Я покажу тобі!
Нарешті вони вдерлися на горище. Мері зачинила двері, крутнула ключем, витягла його іі кинула в закуток, у якийсь мотлох. І тут, захлинаючись, почала йому розповідати все. Вона не могла більше стримуватися. Назовні вихлюпнули всі підсвідомі страхи й підозри, що протягом дня накопичувалися в ній, бродили, наче брага. Всі дрібні відкриття, знахідки і здогади, які тривожили її від самого ранку, які вона так мудро, тверезо й розсудливо спростовувала й відкидала, тепер вибухнули в ній і приголомшили її.
– Ось, ось, – схлипувала вона, прихилившись до дверей. – Тут нам нічого не загрожує, принаймні до вечора. Може, нам пощастить вибратися звідси. Може, нам пощастить утекти! Тепер уже вибухнув Генрі, але з іншої причини.
– Ти що, з глузду з'їхала? Якого дідька ти закинула ключ? Що це все означає, люба моя?!
– Хай я з'їхала з глузду, якщо тобі так легше, так, тільки залишайся тут! [323]
– Хотів би я знати, як тепер звідси вибратися!
– Тихше. Вони почують. О господи, вони знайдуть нас...
Десь почувся Мишчин голос. Генрі замовк. Унизу гуло, сичало, верещало й хихикало. Настирливо, тривожно, неугавно дзижчав сигнал р.ідеофону. «Може, це Гелен мене викликає? – подумала пані Морріс. – Може, вона хоче мені сказати про те, про що я думаю?»
У будинку почулася чиясь хода. Важка хода.
– Хто насмілився вдертися в мій дім? - гнівно закричав Генрі. – Хто там тупотить?
Важкий тупіт. Двадцять, тридцять, сорок, п'ятдесят пар ніг. П'ятдесят чоловік у домі. Щось гуде. Хихикають діти.
– Сюди! – кричить унизу Мишка.
– Хто там? – загорлав Генрі. – Хто там унизу?
– Тс-с-с! Ой ні, ні, ні! – майже непритомніючи, промовила дружина і вчепилася в нього.- Мовчи, мовчи. Може, вони підуть геть.
– Мамцю! – кличе Мишка. – Татку! Тиша.
– Де ви?
Важка хода, важка, важка, страшенно важка хода. Вгору по сходах. Це Мишка їх веде.
– Мамусю! – Непевне мовчання. – Татку! - Чекання, тиша.
Гудіння. Хода на сходах, що ведуть на гори-ш,е. Попереду – легка хода Мишки.
На горищі батько й мати мовчки пригорнулися одне до одного. їх проймає дрож. Електричне дзижчання; крізь шпарину під дверима зненацька блиснуло дивне холодне світло; ріл-кий незнайомий запах; якийсь чужий, нетерплячий голос Мишки – все це, нарешті, пройняло [325] і Гопрі Морріса. Він стояв поряд із дружиною в похмурій тиші, і його трусило.
– Мамцю! Татку!
Хода. Неголосне дзижчання. Плавиться замок на горищних дверях. Двері – навстіж. Мишка заглядає всередину, за нею бовваніють високі сині тіні.
– Цур-цура, я знайшла! – каже Мишка.
Книга: Рей Бредбері Оповідання Переклад Є.Крижевича, В.Митрофанова, Я.Веприняка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
