Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Все є доцільне, що служить силі українського організму. / Юрій Липа

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Джером Девід Селінджер Вище крокви, будівничі український переклад Олександра Тереха (1984)


Сьогодні після сигналу вечірньої зорі ми не дістали одразу звільнення, бо під час параду, який приймав англійський генерал, хтось упустив гвинтівку. Я спізнився на поїзд, що відходив о 5.52, і на годину спізнився на побачення з Мюрієл. Обід у Лун Фара на П'ятдесят восьмій. Під час обіду М. збуджена й замалим не плакала, щиро схвильована й злякана. її мати вважає, що я особа з шизофренічними нахилами. Очевидячки, вона розмовляла про мене з психіатром і він з нею погоджується. Місіс Федер попросила Мюрієл вивідати, чи немає у нашій родині божевільних. Гадаю, Мюрієл була так наївна, що розказала їй, чому в мене на зап'ястках шрами, бідолашна, люба дівчинка. З того, що М. розповідає, мені ясно: її мати турбується не цим, а деякими іншими речами. Точніше трьома. По-перше, я не хочу й не можу сходитися з людьми. По-друге, зі мною щось негаразд, бо я не спокусив Мюрієл. По-третє, [213] очевидячки, місіс Федер ніяк не дає спокою моя репліка, яку я днями кинув за обідом,- що я хотів би бути дохлою кішкою. Минулого тижня вона спитала мене під час обіду, що я збираюся робити по тому, як демобілізуюся з армії. Чи піду знову викладати в той самий коледж? Чи маю намір узагалі братися за викладання? Чи думаю я повернутися на радіо, може, в ролі якого-небудь коментатора? Я відказав, що, мені здається, війна триватиме довіку і я певний одного: якщо коли-небудь настане мир, я хотів би бути дохлою кішкою. Місіс Федер гадала, що то був жарт. Високомудра особа. Вона гадала, що моя якнайсерйозніша відповідь була своєрідний жарт, на який слід реагувати легковажним мелодійним сміхом. Коли вона засміялася, мене це, мабуть, розважило, і я забув їй пояснити, що то означає. Сьогодні увечері я розповів Мюрієл, що якось буддистського мудреця спитали, яка найцінніша річ у світі, і він відповів: дохла кішка, бо ніхто не складе їй ціну. М. полегшало на душі, але я ясно бачив, що їй кортіло додому. Вона прагнула запевнити матір, що моє зауваження аж ніяк не шкідливе. Вона поїхала в таксі зо мною на станцію. Яка вона була мила в чудовому гуморі. Вона вчила мене усміхатися, розгладжуючи своїми пальчиками м'язи обабіч мого рота. Як гарно вона сміється. О боже, я такий щасливий! Якби тільки вона була зі мною щасливіша. Інколи мені щастить її розважити, їй, очевидно, подобається моє обличчя, і руки, і потилиця, і їй, мабуть, аж надто приємно розповідати подругам, що вона заручена з Біллі Блеком, який багато років виступав у програмі «Розумна дитина». Гадаю, вона загалом відчуває до мене материнський і сексуальний потяг. Та в цілому я йе можу дати їй справжнього щастя. О боже, поможи мені! Єдина втіха, це те, що кохана моя відчуває постійну незмінну пошану до шлюбу. Вона повсякчас прагне гратися в сім'ю. її подружній ідеал абсурдний і зворушливий. Вона хоче дуже засмагнути і мріє колись підійти до чергового адміністратора шикарного готелю й спитати, чи забрав уже чоловік листи. Вона хоче ходити по крамницях шукати матерії на фіранки. Вона хоче купувати пелюшки. Може, навіть несвідомо, але вона прагне залишити материнський дім, хоч відчуває до матері глибоку відданість. Вона хоче мати дітей - гарненьких дітей, схожих на неї, не на мене. Я також відчуваю, що на Різдво вона хоче розпаковувати власні ялинкові прикраси, а не ті, які належали матері.

Сьогодні я одержав од Бадді чудернацького листа. Він написав його, звільнившися з кухонного наряду. Я думаю [214] про нього, пишучи про Мюрієл. Він зневажив би її за те, що вона виходить заміж з тих міркувань, які я виклав. Та чи заслуговують вони на презирство? Певною мірою, мабуть, що так, але вони здаються мені такі притаманні людству й прекрасні, що навіть зараз, пишучи це, я не можу згадати їх без почуття глибокого зворушення. Він би також не вподобав матір Мюрієл. Вона належить до того типу жінок, що Бадді аж ніяк не терпить. її самовпевненість дратує. Навряд чи він збагне, що вона за людина. Вона довіку не зрозуміє й не оцінить поезію, якою просякнуті усі речі, геть усе на світі. Вона все одно що мертва, а проте живе, ходить у магазин, відвідує свого психолога, ковтає щовечора по роману, вдягає свій пояс, докладає всіх засобів, щоб забезпечити Мюрієл здоров'я й добробут. Мені вона страшенно подобається. Я вважаю її надзвичайно хороброю жінкою.

Цієї ночі наша рота чергує. Цілу годину стояв у черзі до телефону в кімнаті відпочинку. Коли Мюрієл почула, що я не зможу увечері приїхати на побачення, в її голосі зазвучала відверта полегкість. Це мене забавляє і тішить. Інша дівчина, яка б хотіла позбутися свого нареченого на один вечір, не проминула б нагоди висловити по телефону свій жаль. А М. тільки відмовила: «О!» Як я обожнюю її простоту, її страшенну чесність. Як я покладаюся на неї.

3.30 ночі. Я сиджу в ротній канцелярії. Мені не пощастило заснути. Я накинув поверх піжами свій кітель і прийшов сюди. Ал Аспезі черговий по роті.. Він спить на підлозі. Я почергую за нього біля телефону. Ото був вечір! На обід прийшов психолог місіс Федер. Він допитував мене аж до одинадцяти тридцяти. Часом дуже вправно й розумно. Кілька разів я ловив себе на тому, що намагаюсь допомогти йому. Очевидячки, він здавна полюбляв слухати нас з Бадді. Сам він - як людина і як фахівець - цікавився, чому я в шістнадцять років перестав виступати по радіо. Він чув програму, присвячену Лінкольнові, але в нього склалося враження, нібито я сказав, що гетісбергська промова «шкідлива для дітей». Неправда. Я запевнив його, що сказав був: ця промова не годиться для того, щоб діти заучували її напам'ять у школі. До того ж йому здавалося, що буцімто, на мою думку, це була нечесна промова. Я пояснив йому, що насправді сказав: у битві під Гетісбергом загинуло 51 112 чоловік, і якщо хтось мав промовляти з нагоди роковини цієї події, то йому слід було б просто вийти на трибуну, посваритися на слухачів кулаком і зійти - якщо промовець був цілком чесна людина. Він не [215] сперечався зі мною, але, мабуть, зробив висновок, що я слабую на якийсь комплекс довершеності. Він багато - і цілком розумно - говорив про доброчесність недовершених людей, про те, що слід миритися з своїми й чужими вадами. Я з ним згоден, але тільки в теорії. Я довіку обстоюватиму всеїдність, бо вона дає здоров'я і цілком реальне щастя, якому варто позаздрити. Дотримуватися її послідовно, це значить піти за таоїстами, тобто вибрати, без сумніву, найдоброчеснішу дорогу. Та задля цього доведеться відмовитись од поезії, вийти за межі поезії. Оскільки людина з смаком не може навчитися або примусити себе любити погану поезію, а тим більше прирівняти її до хорошої поезії, то їй доведеться відкинути всю поезію загалом. Я сказав, що це зробити нелегко. Доктор Сімс відмовив, що я ставлю питання аж надто руба - ставлю, як запеклий прибічник досконалості. Чи можу я це заперечити?

Очевидячки, нерви місіс Федер не витримали, і вона сказала йому про дев'ять швів на моєму зап'ясткові. Я вчинив необачно, розповівши Мюрієл про ту давноминулу справу. Вона одразу ж передає все своїй матері. Мені слід було б заперечити, але я не міг. М. чує мене тільки тоді, коли мати її слухає теж. Бідолашна дитина! Але я не збирався обговорювати з Сімсом ті шви, які мені наклали завдяки Шарлоті. Принаймні не за чаркою.

Прощаючись увечері з М., я майже пообіцяв їй піти днями до психолога. Сімс сказав, що його тутешній колега дуже добрий фахівець. Очевидячки, вони з місіс Федер уже не раз говорили віч-на-віч на цю тему. Чи це мене дратує? Аж ніяк. Дивна річ. Сам не знаю чому, але мене це тішить. Я завжди симпатизував тещам, навіть тим, які повсякчас з'являються на сторінках гумористичних журналів. У всякому разі, я нічого не втрачу, сходивши до психоаналіста. А що я військовослужбовець, то це не коштуватиме мені жодного цента. М. любить мене, але вона ніколи по-справжньому не зблизиться зі мною, ніколи не зайде в інтимні фривольні стосунки, поки я не пройду бодай поверхового медогляду.

Якщо - або коли - я зберуся піти до психоаналіста, то, сподіваюся, він матиме досить глузду і запросить на консультацію дерматолога. Фахівця з рук. У мене на руках шрами - сліди того, що я торкав різних людей. Одного разу в парку, коли Френні ще лежала в колисці, я поклав руку на її пухнасту потилицю і тримав її занадто довго. , Іншого разу це сталося в кінотеатрі Лува на Сімдесят другій вулиці, коли ми з Зуї дивилися страшний фільм. Йому [216] було шість або сім років, і він заліз під крісло, щоб не дивитися на страхітливу сцену. Я поклав йому на голову руку. Деякі голови, деякі кольори, певної текстури волосся залишають на мені довічні сліди. А також і деякі речі. Колись за дверима студії Шарлота кинулася від мене тікати, і я схопив її за плаття, щоб утримати біля себе. Жовте бавовняне плаття, яке я любив, бо воно було задовге для неї. На долоні моєї правої руки й досі є лимонно-жовта позначка. Боже милий, якщо я слабую на клінічну недугу, то у мене паранойя навпаки. Я підозрюю всіх людей, що вони змовилися мене ощасливити».

Пам'ятаю, я загорнув щоденник - точніше рвучко закрив його - після слова «ощасливити». Хвилин зо дві я сидів, затиснувши зошит під пахвою, аж поки відчув деяку незручність, довгенько просидівши на краю ванни. Уставши, я виявив, що спітнів дужче, ніж досі того дня, наче щойно виліз із ванни, а не просто сидів на її краю. Я підійшов до корзини на білизну, підняв покришку і майже злостивим рухом буквально шпурнув Сіморів щоденник у простирадла і наволочки, що лежали на дні. Потім за браком кращої, конструктивнішої ідеї я вернувся і знову сів на краю ванни. Якусь хвилину я дивився на записку, що Бу-Бу залишила на дзеркалі, а тоді встав і вийшов з ванної, зачинивши двері аж надто енергійно, наче тим можна було замкнути ванну навіки.

Далі я зайшов на кухню. На щастя, вона виходила в хол, і я дістався туди, минувши кімнату, де сиділи мої гості. Коли двері за мною зачинилися, я скинув свою верхню одіж - гімнастерку - і кинув її на емальований столик. Цей рух, здавалося, зовсім мене знесилив, і я трохи постояв у самій тенісці, спочиваючи, перш ніж узятися до геркулесової праці - готувати коктейль. Потім ураз, наче мене підстьобнули через невидимий отвір у стіні, я почав одчиняти бар і холодильник, шукаючи інгредієнтів «Тома Колінза». Вони були всі в наявності, крім великих лимонів, які довелося замінити малими, і за кілька хвилин я зробив трохи пересолоджений «Колінз». Я взяв з полички п'ять склянок і озирнувся, шукаючи тацю. Знайти її було важкенько, і коли я зрештою її розшукав, одчинив і зачинив бар, мені вже несила було триматися, і я почав тихенько жалібно стогнати.

Саме тоді, коли я виходив з кухні, одягнувши свою гімнастерку і тримаючи тацю з кухлем і склянками, над моєю головою спалахнула уявна лампочка - точнісінько так, як це малюють у коміксах, щоб показати, що героя осяяла [217] блискуча думка. Я поставив тацю на підлогу, вернувся до полиці і взяв напівповну пляшку шотландського віскі. Потім приніс свою склянку й налив собі - очевидно, через неуважність - аж на чотири пальці. Одну мить я дивився критично на склянку, а далі, наче завзятий верховод з ковбойського фільму, вихилив віскі одним ковтком. Мушу зауважити, що я описую цей епізод з очевидною відразою. Звичайно, мені було двадцять три роки, і я вчинив точнісінько так, як це вчинив би кожний зелений парубійко за даних обставин. Та справа була трохи складніша. Адже я, як то кажуть, непитущий. Випивши унцію віскі, я або страждаю від страшенних нападів нудоти, або починаю шукати серед присутніх скептиків. А після двох унцій я стаю п'яний як чіп.

Однак той день був, принаймні кажучи, не зовсім звичайний, і пам'ятаю, що, взявши знову тацю і виходячи з кухні, я не передчував ніяких звичних метаморфоз. У моєму шлунку, правда, вироблялася безпрецедентна кількість тепла, але це було єдине явище, що виходило за межі норми.

Зайшовши до кімнати з навантаженою тацею, я не виявив ніяких помітних змін серед своїх гостей, крім того підбадьорливого факту, що до них знову приєднався дядько батька нареченої. Він зручно влаштувався в старому кріслі, що належало моєму покійному бульдогові Бостону. Його тоненькі ніжки були закинуті одна на одну, волосся зачесане, пляма від підливи так само привертала очі і - диво дивне! - його сигара була запалена. Ми привітали один одного ще з більшою екстравагантністю, ніж звичайно, наче ці ненастанні розлуки здалися нам занадто довгими і йому, й мені було несила їх терпіти.

Лейтенант усе ще стояв біля книжкових полиць. Він і досі гортав сторінки тієї самої книжки, очевидно, захопившися читанням. (Я так і не встановив, що то була за книжка). Місіс Сілсберн помітно очуняла, навіть посвіжішала і, підновивши, як я зауважив, шар рум'ян, сиділа тепер на канапі, в найдальшому її кінці від дядька батька нареченої. Вона продивлялася журнал.

- О, як це мило! - вигукнула вона світським тоном, побачивши тацю, яку я поставив на столик для кави.

Вона усміхнулась до мене по-компанійському.

- Я долив туди трохи джину,- збрехав я, струшуючи кухоль.

- Тут зараз так гарно, так прохолодно,- сказала місіс Сілсберн, устала, обійшла канапу і спинилася біля [218] письмового столу. Простягнувши руку, вона торкнула пальцем одну фотографію на стіні.- Хто це гарненьке дитя?

Тепер, коли до кімнати ненастанно плинуло прохолодне повітря, коли вона вправилася знову нарум'янити й напудрити своє лице, місіс Сілсберн уже не скидалася на ту розгублену перелякану дівчинку, що стояла на пекучому сонці біля крамниці Шрафта на Сімдесят дев'ятій вулиці. Вона зверталася до мене тим самим зрівноваженим тоном, який так добре слугував їй, коли я вскочив у машину біля дому бабусі нареченої і коли вона спитала мене, чи я не Дікі Бріганца.

Я перестав струшувати кухоль із «колінзами» і підійшов до неї. Вона вперла свій лакований ніготь у фотографію дітей, що виступали у передачі «Розумна дитина» 1929 року, вказуючи на одного з них. Семеро нас сиділо за круглим столом, перед кожним стояв мікрофон.

- Такої гарненької дитини я ще зроду не бачила,- сказала місіс Сілсберн.- Знаєте, кого вона трохи нагадує? Обрисами очей і рота?

На той час шотландське віскі - не все, а порція десь на палець - почало на мене впливати, і я замалим не відповів: «Дікі Бріганцу». Та мене ще застеріг внутрішній імпульс. Я ствердно хитнув головою і назвав ім'я кіноактриси, яку передньо згадала була свашка, коли говорила про дев'ять хірургічних швів.

Місіс Сілсберн широко розплющила очі.

- Невже вона теж виступала в передачі?

- Так, виступала" років зо два. Далебі, виступала. Звичайно, під власним ім'ям. її звуть Шарлота Мейх'ю.

Лейтенант уже стояв позад мене з правого боку, вдивляючись у фотографію. Почувши Шарлотине сценічне ім'я, він облишив книжкову полицю, щоб позирнути й собі.

- Я й не знала, що вона змалку виступала по радіо,- мовила місіс Сілсберн.- Я того не знала! То вона була блискуча актриса ще змалку?

- Ні, вона страшенно любила галасувати. Однак співала незгірш як зараз. І завжди надавала моральну підтримку. У студії вона щоразу примудрялася сісти поряд з моїм братом Сімором, і коли він під час передачі казав Що-небудь потішне, вона наступала йому на ногу. Наче стискала йому руку, але робила це ногою.

Виголошуючи своє коротеньке казання, я сперся руками на спинку стільця. Нараз вони сковзнули - як то часом буває, коли спираєшся ліктями на стіл або на шинквас [219] бару. Я похитнувся і тієї ж миті відновив рівновагу. Очевидно, ані місіс Сілсберн, ані лейтенант того не помітили. Я склав руки на грудях і провадив:

- Тими вечорами, коли Сімор був у особливо добрій формі, він вертався додому, злегка кульгаючи. Це щира правда. Шарлота не просто наступала йому на ногу, а давила щосили. Але йому то було байдуже. Він любив людей, що наступають йому на ноги. Він любив галасливих дівчат.

- Та це ж страшенно цікаво! - вигукнула місіс Сілсберн.- Я й не знала, що вона колись виступала по радіо.

- Правду кажучи, то Сіморова заслуга,- сказав я. - Вона була дочка остеопата, котрий жив у нашому будинкові на Ріверсайд Драйв.- Я знову поклав руки на спинку стільця і сперся на нього - частково для підтримки, частково, щоб набути пози людини, яка розповідає про минуле, спираючись на паркан своєї садиби. Мене аж надто тішив звук власного голосу.- Ми гралися в ступбол... Вам це цікаво слухати?

- Атож! - відмовила місіс Сілсберн.

- Одного дня після школи ми з Сімором гралися в ступбол за рогом нашого будинку, і хтось - потім виявилося, що то була Шарлота,- почав кидати на нас мармурові кульки з дванадцятого поверху. Так ми з нею зустрілися. Ми прилучили її до передачі того ж таки тижня. Ми навіть не знали, що вона вміє співати. її взяли просто тому, що у неї була чудова нью-йоркська вимова. Вона говорила з акцентом Дікман-стріт.

Місіс Сілсберн зайшлася дзвінким сміхом, що вражає на смерть чутливого оповідача анекдотів, байдуже, тверезого чи п'яного. Вона, певно, чекала, поки я скінчу, щоб звернутися до лейтенанта.

- Як по-вашому, на кого вона скидається? - спитала вона наполегливо.- Особливо обрисами очей і рота. Кого вона вам нагадує?

Лейтенант подивився на неї, потім на фотографію.

- Ви маєте на увазі на цьому фото? Ще дитиною? - запитав він у свою чергу.- Чи зараз? Як вона виглядає в кіно?

- Гадаю, і тут, і там. А особливо тут, на цьому фото. Лейтенант став придивлятися до фотографії. Вигляд у нього був явно невдоволений, наче він аж ніяк не схвалював, що місіс Сілсберн - цивільна особа, та ще й жінка,- попросила його це зробити. [220]

- Мюріел,- сказав він коротко.- На цьому фото вона схожа на Мюрієл. Таке саме волосся і все інше.

- Щира правда! - вигукнула місіс Сілсберн і повернулася до мене.- Щира правда,- повторила вона.- Валі доводилося бачити Мюрієл,? Чи ви бачили її, коли вона скручує своє волосся гарним валиком...

- До сьогодні я ніколи не бачив Мюрієл,- сказав я.

- То повірте моєму слову,- сказала місіс Сілсберн, значливо стукаючи по фотографії вказівним пальцем.- Ця дитина могла бути двійником малої Мюрієл. Вона схожа на неї, як викапана.

Віскі поступово забивало мені памороки, і я ніяк не міг збагнути це твердження в цілому, а тим більше зробити з нього всі можливі висновки. Я пішов до кавового столика - мабуть, простуючи трохи прямолінійно,- і знову заходився струшувати кухоль із «колінзами». Дядько батька нареченої спробував був привернути мою увагу, щоб привітати мене з поверненням, але я саме зосереджено міркував над тим, що Мюрієл буцімто схожа на Шарлоту, і не відповів йому. До того ж голова моя наморочилася. Мене пойняло бажання - якому я не піддався - струшувати кухоль, сидячи на підлозі.

Хвилини за дві, коли я почав наливати коктейль у склянки, місіс Сілсберн звернулася до мене з запитанням. Воно пролунало в кімнаті, як пісня, так мелодійно вона його вимовила.

- Чи зручно буде спитати про ту лиху пригоду, що її згадувала місіс Бервік? Я маю на увазі дев'ять швів, про які вона казала. Як це сталося? Ваш брат ненароком штовхнув її чи як?

Я поставив кухоль, що здавався мені надзвичайно важким та незручним, і подивився на неї. Дивна річ: хоча в голові мені злегка наморочилося, віддалені предмети і не думали розпливатися в моїх очах. В усякому разі місіс Сілсберн, що стояла на тім боці кімнати, вимальовувалась аж надто чітко.

- А хто така місіс Бервік? - спитав я.

- Моя дружина,- відповів коротко лейтенант.

Він придивлявся до мене, наче член одноосібного комітету, що мав на меті вияснити, чому я так довго готував трунок.

- О, авжеж,- сказав я.

- То це була лиха пригода? - допитувалася місіс Сілсберн.- Він зробив це ненароком, правда ж?

- О боже милостивий, місіс Сілсберн! [221]

- Прошу? - холодно мовила вона.

- Даруйте. Не зважайте на мене. Я трохи захмелів. Хвилин п'ять тому на кухні я хильнув зайвого...- Тут я змовк і рвучко обернувся. На не засланій килимом підлозі холу залунала знайома важка хода. Кроки швидко наближалися - ніби насувалися на нас,- і за мить до кімнати вскочила свашка. Вона не дивилася ні на кого зокрема.

- Нарешті мені пощастило до них додзвонитися,- заявила вона. її голос був на диво знебарвлений, без жодних ознак курсиву.- Цілісіньку годину витратила.- Обличчя в неї так розчервонілося, що, здавалося, от-от спалахне.- Воно холодне? - спитала вона й одразу ж, не чекаючи відповіді, підійшла до кавового столика, взяла склянку, що я хвилину тому налив до половини, і жадібно її вихилила.- Зроду ще не бувала в такій спекотливій кімнаті,- мовила вона між іншим і поставила порожню склянку. Потім узяла кухоль і, гучно подзвонюючи кубиками льоду, знову налила собі півсклянки.

Тим часом місіс Сілсберн опинилася біля столика.

- Що вони сказали? - нетерпляче запитала вона.- Ви розмовляли з Руею?

Свашка спершу ковтнула коктейлю.

- Я розмовляла з усіма,- похмуро відповіла вона, ставлячи на столик склянку і роблячи притиск на слові «усіма» з властивим їй, проте, невмінням справити драматичний ефект. Вона глипнула спершу на місіс Сілсберн, потім на мене, потім на лейтенанта.- Можете заспокоїтися. Все склалося якнайкраще.

- Що ви маєте на увазі? Що сталося? - гостро запитала місіс Сілсберн.

- Те, що я вам сказала. Молодий уже не боїться тягара щастя.

Свашка знову вдалася до своєї звичної інтонації.

- Як це так? З ким ви розмовляли? - запитав лейтенант.- Ви розмовляли з місіс Федер?

- Кажу вам, я розмовляла з усіма. З усіма, крім соромливої нареченої. Вона втекла з нареченим. Скільки цукру ви поклали в цю штуку? - роздратовано спитала вона, повертаючись до мене.- На смак вона точнісінько наче...

- Втекла? - перепитала місіс Сілсберн, прикладаючи до горла руку.

Свашка зиркнула на неї.

- Заспокойтесь-бо, голубонько,- порадила вона.- Не треба вкорочувати собі віку. [222]

Місіс Сілсберн сіла інертно на канапу, якраз поряд зі мною. Я пас очима свашку, і, очевидячки, місіс Сілсберн пішла за моїм прикладом.

- Мабуть, коли вони вернулися додому, він чекав їх у помешканні. Отож Мюрієл умить спакувалася, і вони удвох одразу ж виїхали.- Свашка артистично знизала плечима, знову взяла склянку й допила коктейль.- У кожному разі всіх нас запрошують на гостину, чи як воно там називається. Адже молодий з молодою вже виїхали. Там зібралася сила людей. Усі такі веселі - я чула по телефону.

- Ти, кажеш, розмовляла з місіс Федер. Що вона тобі говорила? - спитав лейтенант. Свашка загадково похитала головою.

- Вона трималася чудово. Боже милий, яка то жінка! Вона балакала цілком нормальним тоном. Як я висновую з її слів, цей Сімор обіцяв звернутися до психоаналіста, щоб той його привів до ладу.- Вона знову знизала плечима.- Хтозна, може, все складеться на краще. Я так заморочилася, що вже не можу думати.- Вона повернулася до чоловіка.- Ходімо. Де твій картуз?

Не встиг я отямитися, як свашка, лейтенант та місіс Сілсберн попростували до дверей, а я, виконуючи обов'язки господаря, подався слідом за ними. Мене вже помітно погойдувало, але що жоден з них не повернувся, то, гадаю, вони не зауважили мій стан.

Я почув, як місіс Сілсберн спитала свашку:

- Ви збираєтеся завітати до них чи як?

- Не знаю,- відповіла та.- Якщо ми зайдемо, то лише на одну хвилинку.

Лейтенант натиснув кнопку ліфта, і всі три застигли, втупившися в очко індикатора. їм наче одібрало мову. Я стояв за кілька футів на порозі, дивлячись немов крізь, воду. Коли ліфт прибув, я голосно сказав «до побачення». Три голови повернулися до мене як по команді.

- До побачення,- гукнули вони, і, коли дверцята зачинилися, свашка крикнула: - Дякую за коктейль!

Я вернувся до кімнати дуже непевними кроками, силкуючись добром чи злом розстебнути свою гімнастерку. Мою появу бурхливо привітав гість, який залишився і про якого я забув. Побачивши мене, він підняв свою майже повну склянку і заходився нею буквально вимахувати. Він [223] кивав мені головою і широко усміхався; наче тішачись тим, що нарешті настала уроча радісна мить, яку ми так довго очікували. Я відчув, що цього разу не можу відповісти рівноцінними усмішками, проте, пам'ятаю, поплескав його по плечі. Потім я важко сів на канапу і зрештою таки розстебнув свою гімнастерку.

- Невже у вас немає власної хати? - спитав я його.- Хто вас доглядає? Голуби в парку?

У відповідь на ці провокаційні запитання мій гість почав ще завзятіше вимахувати склянкою, наче то був пивний кухоль, показуючи, що п'є на моє здоров'я. Я заплющив очі і ліг горілиць на канапу, поклавши й ноги. Але від цього кімната пішла кругом. Тоді я сів і поставив ноги на підлогу. Зробив це я так раптово і так погано скоординував рухи, що заледве не втратив рівновагу і схопився рукою за кавовий столик. Хвилини зо дві я сидів, схиливши на груди голову і заплющивши очі. Потім, не встаючи, сягнув рукою по кухоль з «Томом Колінзом» і налив у склянку коктейлю, так що трунок хлюпнув на столик і на підлогу разом з шматочками льоду. Ще кілька хвилин я посидів, тримаючи повну склянку, але не підносячи до рота, тоді поставив у мілку калюжу на кавовому столику.

- Хочете знати, як Шарлота дістала ті дев'ять швів? - спитав я раптово цілком звичайним, як мені здавалося, голосом.- Ми відпочивали біля озера. Сімор написав листа Шарлоті, запрошуючи її до нас у гості, і мати зрештою її відпустила. Це сталося так: одного ранку вона присіла серед алеї погладити кішку Бу-Бу, а Сімор шпурнув у неї каменем. Йому було дванадцять років. Оце і все. Він пошпурив каменюку, бо дівчинка видалася йому нестерпно гарною, сидячи посеред алеї з кицькою Бу-Бу. Боже милий! Та про це знали всі: я, Шарлота, Бу-Бу, Уейкер, Уолт, вся наша родина.- Я втупився в попільницю.- Шарлота йому й словом за те не згадувала. Жодним словом.

Я підвів очі на свого гостя, чекаючи, що він сперечатиметься зі мною, назве мене брехуном. Звичайно, я брешу. Шарлота так і не зрозуміла, чому Сімор шпурнув ту каменюку. Та гість і не думав зі мною сперечатися. Навпаки, він усміхнувся мені підбадьорливо, наче все, що я міг сказати з цього приводу, він збирався сприймати, як щиру правду. Та я встав і вийшов з кімнати. Пам'ятаю, дорогою до дверей мені спало на думку вернутися і підняти два кубики льоду, що лежали на підлозі, але це здалося мені страшенно важкою справою, отож я подався в хол. Минаючи [224] двері кухні, я зняв свою гімнастерку - здер її і кинув на підлогу. В той мент я вважав, що це саме те місце, де я завжди скидаю свій верхній одяг.

У ванній я довгенько постояв над кошиком на білизну, сперечаючись сам з собою, брати чи не брати Сіморів щоденник і читати його знову. Не пам'ятаю, які я висував докази за і проти, але зрештою я таки відчинив кошик і витяг щоденника. Знову я примостився на краєчку ванни і гортав сторінки, поки дійшов до останнього запису:

«Один хлопець щойно зв'язався з літальною частиною. Якщо хмари піднімуться вище, то ми зможемо вилетіти ще до ранку. Опенгайм каже, щоб ми не дуже сподівалися. Я подзвонив Мюріел,- хотів її попередити. Все склалося дуже дивно. Вона взяла трубку і почала гукати: «Алло!» Голос мені не корився. Вона ледве не повісила трубку. Мені треба трохи заспокоїтися. Опенгайм збирається завдати хропака, аж поки озветься літальна частина. Мені б слід піти за його прикладом, але я занадто збуджений. Я подзвонив, щоб востаннє попросити, вблагати її зустрітися зі мною на самоті й одружитися. Я надто збуджений, щоб стрітися з юрбою. У мене таке почуття, наче я ще не народився. Святий, священний день. Чути було дуже кепсько, і я так і не зміг поговорити до пуття. Який це жах, коли кажеш: «Я тебе кохаю», а у відповідь тобі кричать: «Що?» Цілісінький день я читав вислови Веданти. Ті, хто злучаються в шлюбі, повинні служити один одному. Ушляхетнювати, допомагати, навчати, зміцнювати один одного, але над усе один одному служити. Шанобливо, самовіддано і з любов'ю ростити дітей. Дитина - це гість у домі, її слід любити й поважати, але ніколи не заявляти на неї права, бо вона належить богові. Як це чудово, як розумно, як прекрасно й важко, а тому - правильно. Вперше у житті я відчув радість відповідальності. Опенгайм уже дає хропака. Мені слід було б зробити те ж саме, але я не можу. Комусь треба сидіти за компанію з щасливою людиною».

Я прочитав запис, згорнув щоденника, відніс його в спочивальню і вкинув у Сіморову валізу на канапці. Потім я поточився більш-менш умисно на те ліжко, що стояло ближче. Не встиг я, здається, ще гепнути на постіль, як уже заснув або, може, й знепритомнів.

Прокинувсь я за півтори години. Голова в мене ледве не розвалювалася, в роті пересохло. У спочивальні було майже темно. Пригадую, я довгенько сидів на краю ліжка. [225]

Потім, знемігши від спраги, встав і почвалав до кімнати, сподіваючись, що в кухлі на кавовому столику лишилося хоч трохи чого-небудь прохолодного і мокрого.

Мій останній гість, мабуть, подався геть. Лише його порожня склянка, недопалений кінчик сигари на олив'яній попільничці свідчили про те, що він справді існував. Я й досі гадаю: цей кінчик слід було переслати Сіморові, беручи до уваги, чого, як правило, варті весільні подарунки. Сам недопалок сигари в гарненькій коробочці. А для пояснення можна було вкласти аркушик чистого паперу.

(с) Aerius, 2003 Guestbook - Гостьова
Книга: Джером Девід Селінджер Вище крокви, будівничі український переклад Олександра Тереха (1984)

ЗМІСТ

1. Джером Девід Селінджер Вище крокви, будівничі український переклад Олександра Тереха (1984)
2. Свашка кивнула і знову наблизила мегафон свого рота до...
3. Сьогодні після сигналу вечірньої зорі ми не дістали одразу...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate