Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Громадська правда і громадське добро не міряються арифметичною більшістю голосів виборчих. / В’ячеслав Липинський

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Володимир БІЛІНСЬКИЙ / КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ


Частина третя. ПОЧАТОК \\\"ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ\\\"

1

Російська історична наука і, звісно, радянська, натх- ненно пропагували велике призначення Москви, її істо- ричну місію "збирання землі російської", велике благо для скорених народів, "зібраних" у "землі російській".

Московити н а с т і л ь к и у в і р у в а л и в цю неправду, що й ни- ні, на початку XXI століття, продовжують усе ті ж "пісень- ки" про інтеграцію, спільний захист кордонів, військові бази на землях суверенних держав, власні, доволі підтоп- тані, геополітичні інтереси.

Привідкриймо запилюжену завісу облудних міфів, по- гляньмо, як усе чинилося; я к и м и методами й з а с о б а м и кої- лося "збирання землі російської"; наскільки та "зібрана земля" справді "великоросійська"; чи є в цих міфічних "одах" бодай дещиця правди; встановімо за допомогою ім- перських джерел весь хронологічний ланцюг вселенського світового розбою, вчиненого московськими п р а в и т е л я м и .

Отже, ми знаємо: до н а в а л и татаро-монголів Москви як поселення і як князівства не існувало. Саме татаро-монго- л и я к володарі підкореної землі н а з н а к найбільшої п о д я к и Олександрові Невському дозволили його синам заснувати Московське князівство наприкінці жорстокого XIII століт- тя. Навіть у суздальській землі Московський князь не міг плекати ілюзій стосовно отримання престолу велико- князівського. Отож, з кінця XIII століття московські князі почали діяти, як дуже м'яко сказано у професора В. О. Клю- чевського, "іншими засобами".

Ось ці "інші засоби":

"Перший московський князь Олександрового племені Данило, за розповідями літописця.., зненацька напав на

169

свого рязанського сусіда князя Костянтина, переміг його "якоюсь хитрістю", тобто обманом, узяв його в полон і відняв у нього Коломну. Син цього Данила Юрій у 1303 р., н а п а в ш и на іншого сусіда, к н я з я можайського, також у з я в його в полон і захопив Можайський уділ у верхів'ях р. Мос- кви, потім убив батькового бранця Костянтина і зберіг за собою Коломну... Московський князь — ворог всякому ве- ликому князеві, хай би хто він був: здавалося, сам ґрунт Москви плекав у її князях неповагу до колипініх понять і стосунків старшинства" [6, с 138—139].

Ось вони, звички вовка, який нишпорить лісом, вишу- кує ослабленого й погано захищеного. Але цікаво інше. Жоден із російських істориків не замислювався над цим явищем московського бандитизму й не дав йому пояснен- ня. Насправді все дуже просто: нащадки Олександра Невського, його сини, внуки, правнуки чудово пам'ятали, що їхній родовід почався з р о д и ч а н н я з ханом Б а т и є м і йо- го сином Сартаком. Вони могли одягти ярмо, одержуючи ярлик, могли в а л я т и с я в пилюці біля ніг хана, але не могли вважати рівнею собі іншого Рюриковича. Такий парадокс поведінки московського к н я з я .

А зараз послухаймо російських істориків і простежмо, як далі повівся Юрій, князь Московського улусу.

Ось що н а п и с а в про це М. М. Карамзін:

"Як життя, так і кончина Андрія (1304 рік. — В. Б.) були нещастям для Росії (нагадую читачам — ідеться лише про суздальську землю. — В. Б.). Два князі оголосили себе його спадкоємцями: Михайло (Ярославович. — В. Б.) Тверський і Георгій (Юрій. — В. Б.) Д а н и л о в и ч Московський" [1, т о м I V , с 249].

Звісно, перший зі згаданих князів був Юрієві дядьком і, згідно з чинними в ті часи законами, мав одержати ярлик н а Володимирський великокнязівський престол. Але, я к м и вже говорили вище, наприкінці XIII століття з'явився новий т и п к н я з і в Рюриковичів, т а к з в а н і московити, по-іншому — москвитяни, які вважали п р и й н я т н и м и для себе тільки за- кони Чингісидів. 170

Хоч як бундючився Юрій Данилович Московський, але ярлик на великокнязівський престол татаро-монголи від дали Михайлові Тверському. Дивлячись із висоти нашого часу, ми розуміємо: якби князь Михайло Ярославович знав, я к а жорстока к о н ч и н а чекає на нього, він не с т а в би супе- речити князеві-московитові.

Але х а н Золотої Орди Тохта, н а в ч е н и й досвідом, н а м а - гався зберігати чинні в Імперії закони й за традицією віддав ярлик на престол великого князя найстаршому в суздальській гілці Рюриковичів — Михайлові Тверському. Однак незабаром хан Тохта помер (1312 рік), і "на Хансь- кому престолі запанував син його, юний Узбек". І знову запалали селища в землі Моксель, почалися нові чвари.

Доки великий к н я з ь Михайло був в Орді, де б р а в у ч а с т ь у торжествах з нагоди вступу на престол нового хана, давав йому клятву й підносив дари, доки заводив знайомства се- ред нового почту Узбека, московський князь Юрій Данило- вич підняв заколот у Новгороді проти Михайла Тверського. Причиною заколоту став наклеп князя-московита на Ми- хайла, мовляв, той завищує кількість данини, я к а збираєть- ся для татаро-монголів. Збунтувавши новгородців і дізнав- шись про те, що Михайло Тверський іде разом із татаро- монголами втихомирювати бунт, князь Юрій терміново втік до хана Узбека, аби плести інтригу далі:

"... взявши з собою багаті дари, сподівався бути правим у такім судилищі, де головувало жадібне користолюбство" [1, том IV, с 252].

Зауважмо, навіть у цих словах, які, здавалося б, засуджу ють князя-московита (їх я подаю з книги М. М. Карамзіна), "байкар історії" з жорстоким єхидством таврує хана за ха- барництво, забувши затаврувати князя-інтригана.

І д о к и в з е м л я х суздальській і новгородській рікою л и л а ся людська кров, доки в безкомпромісній січі сходилися раті, князь Юрій усі роки сидів в Орді, полював і бенкету вав біля хана, догоджав, принижувався й усе нашіптував. І нашептав!

171

"Тим ч а с о м Георгій (Юрій. — В. Б.) ж и в в Орді, т р и р о к и кланявся, дарував і здобув, нарешті, настільки велику милість, що юний Узбек, давши йому старшинство між Князями.., одружив його зі своєю улюбленою сестрою Кончакою" [1, том IV, с 254].

Тут варто нагадати — саме хан Узбек примусово ввів мусульманську віру в улусах Золотої Орди. Тому як не на- магалися нас переконати "байкарі історії" про прийняття Кончакою при вінчанні православної віри, це лише міф і бажання. Радше князь-московит, щоб остаточно схилити хана на свою сторону, прийняв мусульманську віру.

Не варто гадати, що к н я з ь Юрій Данилович зробив щось протиприродне. Суздальська земля на початку XIV сто- ліття мала одного ц а р я (хана), як і всі улуси Золотої Орди. То була є д и н а держава, у неї був єдиний володар, "від Бога д а н и й " , і оспівували х а н а Узбека не тільки у мусульмансь- ких, а й у православних храмах. Тому хан Узбек не при- гноблював православну церкву в суздальській землі, "бо ці люди молитвою своєю бережуть нас і наше воїнство зміцнюють. Хай будуть вони підсудні єдиному Митрополи- тові, згідно з древнім законом їх і грамотами колишніх Царів Ординських" [1, том IV, с 261].

А нас намагалися сотні років переконувати, що Мос- ковія р о з в и в а л а с я самостійно, п о з а владою й п о з а єдиною державою Золотої Орди!

Однак навіть такого раптового звеличення було мало князеві-московиту Юрію. Тепер йому знадобилася голова власного дядька, Тверського князя Михайла.

Одержавши татаро-монгольське військо, очолюване темником Кавгадиєм, Юрій вирушив на Твер. Почався процес "збирання землі російської" Московією. Запалала у вогні земля тверська, полилася, як завжди, безневинна людська кров.

"Михайло (князь Тверський. — В. Б.) відправив до нього (Юрія, князя Московського. — В . Б.) Послів. "Будь Великим Князем, я к щ о т а к бажає Цар (хан Узбек. — В. Б.), — сказа- 172

ли вони.., — але дозволь Михайлові спокійно княжити в його спадщині..." Відповіддю Князя Московського було спустошення Тверських сіл і міст аж до берегів Волги" [1, том IV, с 254].

У вищеподаних писаннях М. М. Карамзіна дуже вираз- но постає велика впевненість князя-московита в ор- динському всесиллі й у власній перевазі. Гадаю, за цим, як завше, крилася та прихована істина, яку "великорос-бай- кар" намагався замовчати. Цілком імовірно, що московсь- кий к н я з ь Юрій не т а к легко, тільки з п р и м х и х а н а Узбека, отримав у дружини жінку з роду Чингісидів. Шлюби тако- го р і в н я з а в ж д и були обґрунтовані. Тут п р и м х а чільну р о л ь відіграти не могла. Та й прийняття Юрієм Московським ісламських звичаїв і канонів було тільки передумовою до шлюбу, не інакше. У самому факті одруження Юрія із сес- трою хана — Кончакою було більш тонке підґрунтя. Адже т а к и й шлюб д л я всіх, хто з н а й о м и й зі з в и ч а я м и і правила- ми тих часів, бачиться дуже принизливим для Чингісидів — видати сестру за власного раба. Московит, який прислуго- вував ханові т р и роки поспіль, мусив дуже тяжко потруди- тися. Через підкуплених наближених до хана осіб довело- ся н а г а д а т и Узбекові про первородство в землі Моксель по- томства Олександрового, так званого Невського. Довелося через придворну знать нагадати ханові, що це первород- ство дароване Сартаком із дозволу великого Батия, чиїм родичем був і с а м х а н Узбек. Я сподіваюся, що ханові Узбе- кові також повідали про його далеку, яка походить від ан- дової клятви Сартака й Олександра, спорідненість із Юрі- єм московським. Тільки в результаті цілковитого доведен- ня порівняльної "величі роду князя Юрія" правляча знать дозволила йому взяти за дружину сестру хана Узбека. Са- ме в цьому виявилася перевага онука Олександра Невсь- кого перед в л а с н и м дядьком. А д а р и в о з и т и й задобрюва- ти хана вміли всі князі суздальської землі.

Ми з а л и ш и л и Юрія Московського, коли він р а з о м із ор- динським темником Кавгадиєм спалював тверські сели- 173

ща, наближаючись до Твері. Князь Михайло Ярославович повів свої війська назустріч прибульцям.

"Михайло (Тверський. — В. Б.)... відбивався від ворогів і н а р е ш т і змусив їх утікати. Ця перемога в р я т у в а л а безліч н е - щасних... жителів Тверської області, взятих у неволю Тата- р а м и . .. Михайлові п р е д с т а в и л и ж о н у Георгія (Юрія. — В. Б.), б р а т а його Б о р и с а Д а н и л о в и ч а і Воєводу Узбекового Кавга- дия разом з іншими бранцями. Великий Князь (Михайло. — В. Б.) заборонив воїнам убивати Татар і, ласкаво почасту- вавши Кавгадия в Твері, з багатими дарами відпустив його до Хана... і запропонував Георгію (Юрію. — В. Б.) їхати з н и м в Орду. "Хан розсудить н а с , — к а з а в Михайло, — і в о л я його буде м е н і з а к о н о м . Повертаю волю ж о н і твоїй, б р а т а м і всім Новгородським аманатам (заручникам. — В. Б.)"... На неща- стя, жона Георгієва (Юрієва. — В. Б.) раптово померла в Твері, і вороги Михайлові розпустили чутку, що її отруїли" [1, том IV, с 255].

Сподіваюся, читачі розуміють: доля князя Михайла Ярославовича була вирішена. Князь-московит відіграв у ній свою роль. Привівши татаро-монгольські загони в суз- дальську землю, він у будь-якому разі вигравав: і у випад- ку перемоги татаро-монголів, і у випадку перемоги князя Михайла. Він залишався осторонь.

У наступні роки московські к н я з і дуже часто полюбляли застосовувати цей брудний прийом своїх предків — по- літику підбурювання один проти одного або друзів, або во- рогів, або ж одних проти інших. У ставці хана Узбека Ми- хайла Тверського чекала жорстока смерть. Юрій Москов- ський скоїв своє звичне злодіяння.

"Георгій (Юрій. — В. Б.) і Кавгадий зупинилися біля на- мету (де жив Михайло. — В. Б.) на майдані, і зійшли з ко- ней, відрядивши вбивць учинити беззаконня. Всіх людей Князівських розігнали, Михайло стояв сам і молився. Ли- ходії повалили його на землю, мучили, били. Один із них... устромив йому ніж у ребра і вирізав серце... Георгій (Юрій, онук Невського. — В. Б.) і Кавгадий... сіли на коней і

174

під'їхали до намету. Тіло Михайлове лежало голе. Кавга- дий, люто глянувши на Георгія (Юрія. — В. Б.), сказав йо- му: "Він твій дядько, ти покинеш труп його на наругу?" ... Георгій (Юрій. — В. Б.) послав тіло Великого Князя в Мад- жари, місто торгове... Там багато купців, особисто з Ми- хайлом знайомих, бажали прикрити його коштовними плащаницями і внести до церкви, але бояри Георгієві (Юрієві. — В. Б.) не пустили їх до закривавленого трупа й поставили (кинули. — В. Б.) його в хліві" [1, том IV, с 259].

Як бачимо, на озброєнні у князів-московитів з'явилися нові методи боротьби зі своїми родичами Рюриковичами. Якщо раніше князі Рюриковичі хоч якось терпіли інако- м и с л е н н я серед своєї братії, навіть нерідко радилися, як їм бути, то від Олександра, так званого Невського, і його нащадків перейняли суто татаро-монгольський стиль правління: докорінне знищення усіх інакомислячих. У XIV столітті князі-московити проявляли жорстокість із дозволу ординських ханів, але в наступні століття вони до- беруть смаку і вже за власним бажанням стануть убивця- ми рідних дітей, батьків, братів т. ін. Згадаймо Івана III, І в а н а Грозного, П е т р а І, К а т е р и н у II, О л е к с а н д р а І та і н ш и х . Ось вам, шановні читачі, справжня галерея російських князів і царів, воістину — видатних убивць. Але в о н и одно- часно і "цвіт" російського самодержавства. А проросли ці "убивці-квіточки" завдяки татаро-монгольській "садівни- чій" майстерності.

Так на крові одноплемінників, завдяки татаро-мон- гольським ханам, починалося становлення Московії у складі держави Золотої Орди. Всі діяння, всі звички Мос- ковії походять із суто ханського державного досвіду. Навіть досвід новгородського віча для Московії незабаром став настільки неприйнятний, що жителі Новгорода, як носії новгородського інакомислення, були повністю зни- щені. Не варто помилятися стосовно цього! Але необхідно вказати на певні фактори, які посприяли тому, що Мос- ковський улус отримав перевагу в розвитку перед іншими улусами землі Моксель.

175

Перший фактор — родичання свого часу Олександра, т а к званого Невського, із сином Б а т и я Сартаком. Тут пере- вага династії Олександра Невського перед іншими Рюри- ковичами цілком очевидна, і про неї ми вже говорили чи- тачам.

Другий фактор — Москва й Московський улус були за- сновані з дозволу ханів у складі Золотої Орди так само, як Сарай-Батий або Сарай-Берке, і були для татаро-мон- гольської знаті значно ріднішими, бо нею ж породжені.

Третій фактор — так склалося, що в останнього сина Олександра Невського, Данила, до початку XIV століття збереглися сини — продовжувачі роду. І ці князі опинили- ся саме в Московії. Князі-московити, спадкоємці Олексан- дра, сповна використали в своїх особистих, корисливих цілях два попередні фактори. Слід також звернути увагу, що саме на кінець XIII і на першу половину XIV століть припала ще одна дуже важлива подія в житті Золотої Ор- ди, яка мала безпосередній вплив на становлення Москов- ського улусу: саме в цей період, із 1256 по 1312 рік, Золота Орда прийняла мусульманську віру. Хан Узбек у 1312 році остаточно повелів вважати релігію іслам державною. Причому все, що робилося за вказівкою хана, виконувало- ся беззаперечно — тобто без обговорень.

Але серед самих татаро-монголів та інших кочових пле- мен Золотої Орди на той час (1270-ті роки) було дуже багато людей, які сповідували християнство. Драма цих людей була настільки серйозною ще з часу хана Берке, що їм нічого не залишалося робити, як утікати в суздальську землю, тобто перекочувати з місця на місце в межах єдиної держави. Тим паче, що й сам хан постійно кочував уздовж Волги від ріки Москви до ріки Терек. Є історичні підтвердження цього.

І, як стверджували російські історики, монголо-тюрксь- кий люд, який сповідував християнську релігію, "потоком потік" у Московію. Послухаймо одного з них:

"Сховатися від ханського гніву можна було лише серед одновірців усередині своєї держави. Отже, на Русі!.. (Йдеться про суздальську землю! — В. Б.). 176

І о с ь п о ч а л и с я в и х о д и на Русь (землю Моксель. — В. Б.) т а т а р с ь к и х богатирів, я к і з д и т и н с т в а н а в ч и л и с я стріляти на повному скаку з тугого довгого лука і рубати легкою шаблею навскіс, від плеча до пояса.

Для князів і церкви такі фахівці військової справи були знахідкою. Їх приймали з розпростертими обіймами, одружували з бояришнями й одразу давали призначення у війська. Татаринові, який приїхав на Москву взимку, да- рували шубу, а тим, що прибули влітку, — князівський ти- тул. Довіряти їм м о ж н а було спокійно. Ш л я х н а з а д д л я н и х був відрізаний, особливо після 1312 р., коли Узбек запровадив у Золотій Орді іслам" [18, с 351].

То були роки першого значного поповнення фінських племен тюркським етносом. Навіть у "великоросійських" народних билинах того часу зафіксовані саме такого, та- тарського типу богатирі.

Цікаво, що в українських народних сказаннях богатирі татарського типу цілковито відсутні. Навіть професори С. М. Соловйов і В. О. Ключевський змушені були це в и з н а т и .

"Потік" тюркського етносу припав саме на період зародження і становлення Московії, тобто на 1270—1330 роки. Фактор насичення Московського улусу монголо- тюркським етносом справив винятково позитивну роль для становлення і зміцнення Московії серед інпіих земель Золотої Орди. Він збагатив етнос Моксель більш войовни- чим монголо-татарським і привніс у це середовище побут і звичаї, значно ближчі й зрозуміліші правлячій еліті Зо- лотої Орди.

Перш ніж повернутися до московських князів, хочу навести ще один замовчуваний факт російської історії. Йдеться про участь суздальських військ і дружин у во- єнних діях імперії. Нам сотні років морочили голову про ізольований від Золотої Орди розвиток суздальської землі, особливо Московії. Але й ц е й м і ф п р и докладному в и в ч е н н і виявиться лише черговою брехнею для облагороджування російської історії.

177

Не лише татарські баскаки і суздальські князі приводи- ли війська Орди у велике Володимирське князівство — улус, а б и наводити д е р ж а в н и й порядок, з б и р а т и данину й к а р а т и непокірних. І війська суздальських князів брали не менш важливу участь у внутрішньодержавних сутичках і війнах держави Золота Орда.

Ось факти, виявлені у звичайній літературі, доступній кожному:

1247—1249 роки. Участь військ суздальських князівств у поході Батия проти хана Гуюка. В поході брали участь князі Андрій і Олександр, так званий Невський. Саме після цього військового походу Андрій одержав ярлик на великокнязівський Володимирський престол.

Підтверджувальні виписки подані раніше з книги Л. М. Іумільова "У пошуках вигаданого царства".

1258—1260 роки. "Берке-хан посилав російських рат- ників у війська (хана) Хубілая" [18, с 350].

І то був не перший випадок перебування суздальських військ на сході імперії. Підтвердження цього факту можна з н а й т и у п р а ц і Г. В. Вернадського " Н а ч е р к російської істо- рії", виданій 1927 року в Празі (с. 82). Тобто суздальські дружини при хані Золотої Орди, Берке, брали участь у воєнних діях хана Хубілая під час завоювання імперією Китаю;

1262—1263 роки. "У 1262 році (хан Берке. — В. Б.) почав війну з хулагуїдами за приєднання Азербайджану до Золотої Орди" [9, том 3, с 236].

У війнах, що велися Золотою Ордою на Кавказі, суз- дальські, а пізніше московські дружини брали постійну участь. Побачимо це в текстах, поданих нижче;

1269—1271 роки. Суздальські дружини брали участь у військах хана Менгу-Тимура у військовому поході на Візантію — прародительку православної віри, що зайвий раз підтверджує факт перенесення титулу Царя в Росій- ській православній церкві того часу з візантійського пре- столу на татаро-монгольський;

178

1275 рік. Суздальські частини у складі татаро-мон- гольських військ брали участь у військовому поході на Литву;

1270—1278 роки. Війська суздальських улусів у складі ординських військ під керівництвом татарських темників учинили завойовницький військовий похід на Кавказ.

Ось кілька підтверджувальних виписок про ці військові походи:

"Менгу-Тимур, хан Золотої Орди у 1266—1282 (роках). Онук х а н а Б а т и я . За його правління т а т а р и . . . із союзними (це ж треба, назвали васалів — союзниками! — В. Б.) рус(ькими) (і тут набрехали, тільки — суздальськими! — В. Б.) князями вчинили походи на Візантію (1269—1271), Литву (1275), Кавказ (1277)" [9, том 16, с 66].

Із цієї виписки видно, як непристойно далі брехали російські комуністи-державники, гірше від "царських письменників історії".

"... інші князі — Борис Ростовський, Гліб Білозерський, Федір Ярославський і Андрій Городецький, син Невсько- го... — повели військо в Орду, щоб разом із Ханом Менгу- Тимуром іти на кавказьких Яссів, або алан, із яких багато хто не хотів коритися Татарам і затято протистояв їхній зброї. Князі наші завоювали Ясське місто.., спалили його, взявши велику здобич, бранців, і цим подвигом заслужи- ли неабияке благовоління Хана... ходили й наступного ро- ку... єдино виконуючи волю Хана..." [1, том IV, с. 227];

1281—1290 роки. Суздальські дружини в складі татаро- монгольських військ брали участь у військових завойов- ницьких походах в Угорщину, Польщу, Іран. Усі походи бу- ли невдалими, з великими втратами. Тому в російській літературі та історії про них мовиться дуже мало й ми- мохідь [18, с 312];

1319—1320 роки. Хан Узбек на чолі татаро-монгольсь- ких військ із залученням суздальських і московських дру- жин вчинив похід на Арран — володіння Хулагуїдів на те- риторії сучасного Азербайджану;

179

1330 рік і далі. Суздальські й московські військові дружини були послані в повалений монголами Китай, де виступали як окремий полк гвардії, представляючи Золо- ту Орду в церемоніальних торжествах.

"Обмін підданими для військової служби між уді- лами (улусами. — В. Б.) Монгольської імперії відбу- вався ще в XIV столітті. Узбек, хан Золотої Орди, як Чингісид, мав у Китаї великі земельні володіння, з яких о т - римував дохід (до речі, не менші володіння хан Узбек м а в і в Московії! — В. Б.). Зате він поставляв зі свого (великого. — В. Б.) улусу воїнів, р о с і я н (московитів. — В. Б.) і ясів, до скла- ду Імператорської (мається на увазі татаро-монгольська імперія. — В. Б.) гвардії в Пекін. Там у 1330 р. був сформо- в а н и й "Охоронний полк із росіян (московитів. — В. Б.), що прославляв вірність" (вірність імперії. — В. Б.). Полк був розквартирований на північ від Пекіна, і в мирний час військові поселенці поставляли до імператорського столу дичину й рибу" [18, с 350];

1335—1336 роки. Хан Золотої Орди Узбек удруге вчи- нив похід на Арран — володіння Хулагуїдів на території с у - часного Азербайджану, до якого, як завжди, залучив війська Московського князя [9, том 26, с 483];

1339—1340 роки. За вказівкою хана Узбека ординські й московські війська намагалися підкорити Смоленське князівство, яке на той час не входило до складу Великого Литовського князівства. Похід військ в и я в и в с я невдалим. Послухаймо М. М. Карамзіна:

"... Іоанн (Іван) Олександрович (князь Смоленський. — В. Б.).., вступивши в союз із Гедиміном (великий к н я з ь Ли- товський. — В. Б.), захотів... цілковитої незалежності... У з - бек... відрядив у Росію (Смоленськ до середини XIV століття не входив до складу татаро-монгольської імперії. — В. Б.) Могольського Воєводу Товлубія і н а к а з а в усім н а ш и м (московським і суздальським) Князям іти на Смоленськ... З д а в а л о с я , що об'єднані п о л к и Моголів і К н я з і в Російських (лише московсько-суздальских. — В. Б.) повинні були од-

180

ним ударом розтрощити Державу Смоленську, але, підсту- п и в ш и до міста, в о н и тільки глянули на стіни й, не зробив- ши нічого, відійшли!" [1, том IV, с 286—287].

Тут не варто дивуватися "доважку брехні". Татаро-мон- голів ніколи н е л я к а л и стіни. В о н и з л я к а л и с я литовсько- українських військ, які виступили на боці Смоленська;

1356—1357 роки. За вказівкою хана Джанібека, який правив Золотою Ордою з 1342 до 1357 року, московські дружини брали участь у військовому поході хана в Персію. Саме у війська на Кавказ був викликаний митрополит Алексій, щоб лікувати жону хана Джанібека — Тайдулу. А тепер зіставмо два цікаві факти з різних джерел. Отже, чи- таймо:

"Джанібек, хан Золотої Орди в 1342—1357 роках, син і спадкоємець хана Узбека... Активно втручався у внутр(іш- ні) справи рус(ьких), (тобто суздальських. — В. Б.) кня- зівств і Литви... У 1356 році Д(жанібек) вчинив похід в Азербайджан (Персію.— В. Б.), захопив Тебріз і посадив там намісника... По дорозі назад в Орду Д(жанібек) заги- нув (1357 рік. — В . Б.)" [9, том 8, с 192].

"Жона Чанібекова (Джанібека. — В. Б.), Тайдула, страж- даючи від тяжкої хвороби, вимагала його (митрополита Алексія. — В. Б.) допомоги... Алексій поїхав в Орду з надією на Бога й не обманувся, Тайдула видужала... Завоювавши в Персії місто Тавріс... і н а в ' ю ч и в ш и 4 0 0 "вельблюдів", узя- тими як здобич коштовностями, цей Хан був (1357 року) підступно вбитий сином Бердибеком... Митрополит, оче- видець настільки жахливої події, ледве встиг повернутися до Москви" [1, том IV, с 315—316].

Н а в і т ь м и т р о п о л и т и не були вільні у своїх діях. Беззапе- речно виконували веління хана, супроводжували його у військових походах, роками жили при ставці Царя-Хана, вихваляли ханів у храмах як спадкоємців Бога на землі, закликали народ до покори єдиному Цареві-Ханові. Пра- вославна церква суздальської землі, а пізніше Московії, ретельно й чесно служила єдиній татаро-монгольській

181

державі. Вона була необхідною складовою частиною єди- ної Імперії й ніколи не противилася цьому призначенню. Московська церква цементувала підвалини ординської держави. Князів, які намагалися бунтувати проти татар, н а й ч а с т і ш е відлучали від церкви й проклинали. І різні ви- гадки "великоросів" про так звану незалежність московсь- кої церкви від ханів — це звичайна брехня Російської імперії.

У цьому розділі хочу звернути увагу на ще дві серйозні події тих років.

Розповідаючи про участь суздальських і московських дружин у походах татаро-монгольських військ, ми дещо випередили події. Їхня участь у військовому поході 1356— 1357 років випереджає низку знайомих нам московських к н я з і в того часу. Пригадаймо, ми спинилися на князі-мос- ковиті Юрію. Нам ще доведеться до нього повернутися, є дуже вагома на те причина.

Зараз хочу звернути увагу на той факт, що військовий похід 1356—1357 років проходив уже за ж и т т я другого т а к званого святого Російської православної церкви, Ди- митрія Донського. Тобто майбутній московський князь Д и м и т р і й навіч бачив, я к і жорстокі військові з а к о н и існу- вали в його батьківщині — Золотій Орді.

Саме він, Димитрій, за писанням М. М. Карамзіна, разом зі своїм батьком та іншою челяддю зустрічав митро- полита Алексія, що повертався з Орди. Послухаймо:

"Великий Князь (Московський. — В. Б.), його сімейство, Бояри, народ зустріли доброчесного Митрополита як утішителя небесного, і — що особливо розчулювало — вось- мирічний син Іоанна Димитрій... перейнятий знаками за- гальної любові до Алексія, проливаючи сльози, говорив йо- му з незвичайною для свого ніжного віку силою: "О Влади- ко! ти дарував нам житіє мирне, чим виявимо тобі свою вдячність?" [1, том IV. с 316].

Свідомо придумана брехня як бальзам лягла на душу "автора історії". Він, здавалося, особисто побував при тій

182

розмові й обожнив Димитрія ще з дитячого віку. Йому ні- чого не варто було будь-які вигадані слова приписати май- бутньому святому. Все чинилося за методом — "як хочу, так і ворочу". Але на таку брехню ми натрапляємо в росій- ській історії повсюдно, тому це "словесне сміття" "автора історії" не можна сприймати серйозно. Нам із цього па- негірика важливий лише факт: Димитрій знав про участь московських князів і їхніх військ у військових походах ханів. Військова співучасть і покора золотоординському ханові як намісникові Бога на землі була святим обов'яз- ком московського князя — ці знання Димитрій Донський засвоїв, як бачимо, з д и т я ч и х років. І про другий винятко- во важливий факт повідав Карамзін, щоправда, намагаю- чись його заперечити:

"Цей мужній витязь (Гедимін Литовський. — В. Б.), у 1319 році перемогою закінчивши війну з Орденом, відразу рушив на Володимир (Волинський. — В. Б.)... Місто здало- с я . .. Як тільки весна п р и й ш л а (1320 рік. — В. Б.) і з е м л я по- крилася травою, Гедимін із новою силою виступив у поле, взяв Овруч, Житомир, міста Київські і пішов до Дніпра... осадив Київ. Ще жителі не втратили надії й мужньо відби- ли кілька приступів, нарешті, не маючи допомоги... і зна- ючи, що Гедимін щ а д и т ь переможених, відчинили ворота. Духівництво вийшло з хрестами і разом із народом при- сягнуло бути вірним Государеві Литовському, який, позба- вивши Київ від ярма Моголів, ... незабаром завоював усю південну Русь (йдеться про Київське князівство. — В. Б.) до Путивля і Брянська" [1, том IV, с 270—271].

Російська еліта з винятковою настирливістю нама- гається заперечити цей знаменний факт історії — факт звільнення Київської землі від татаро-монгольського я р м а в 1319—1320 роках. І мотив у них л и ш е один: мов- ляв, наші так звані літописні зводи нічого про цю істо- ричну подію не повідомляють. Не зафіксували — і годі!

Але ми вже розповідали читачам, що являють собою знайдені на потребу "літописні зводи".

183

Тут в и н и к а ю т ь закономірні з а п и т а н н я :

— чому російські історики так затято заперечували факт звільнення Київського князівства від татаро-мон- голіву 1319—1320 роках?

— навіщо свідомо запускали "доважок брехні" у потрактування цих подій?

Щоб відповісти, треба лише зрозуміти, у чому полягав московський інтерес. І все с т а н е на своє місце.

У наступній главі ми вочевидь переконаємося, що Мос- ковія отримала великокнязівський престол л и ш е в 1328 ро- ці, за Івана Калити, після жорстокого погрому Твері. Саме тридцяті-шістдесяті роки XIV століття стали першими ро- к а м и с т а н о в л е н н я Московського великокнязівського улусу. Тому російські "байкарі історії" свідомо замовчували, що Київ відвоював свою волю в татаро-монголів ще в ті часи, коли Москва й Московія не одержали навіть статусу вели- кокнязівського. Вони завжди проповідували: мовляв, у 1380 році Московія показала свою силу, майже державну, на Куликовому полі, а Київська земля в ті роки пішла під Литву. Як бачимо, одна "великоросійська" брехня покри- валася наступною. На благо Московської держави!

Ми вважаємо, що в цьому випадку європейські літописи більш об'єктивні, тому необхідно користуватися ними. Ці літописи ще в XIII столітті іменували галицьких і волинсь- к и х к н я з і в к н я з я м и "всієї землі Руської".

У ті роки Московія навіть не відала, що це за поняття — Руська держава, адже північних Рюриковичів до ХVІІІ сто- ліття спочатку йменували князями суздальської землі, а пізніше князями московськими — московитами. І не інакше!

Варто також пам'ятати, що до XVI століття про Мос- ковію як про самостійне державне утворення взагалі не можна вести мови. Навіть у царській Росії наприкінці Х Г Х століття не заперечували цієї думки. Недарма 1889 ро- ку в Росії було видано книгу А. В. Екземплярського "Ве- ликі та удільні князі Північної Русі в татарський період з 1238 по 1505 рік". 184

Тут, як то кажуть, ні відняти, ні додати.

Московія до XVI століття залишалася в складі єдиної держави — Орди на правах рядового улусу. І етнос Мос- ковського улусу залишався переважно фінсько-татарсь- ким.

2

Отже, ми знову повертаємося до московського к н я з я Юрія Даниловича. Як пам'ятаємо з нашого викладу, він, зреш- тою, посів Володимирський великокнязівський престол. Тобто йому доручили збирати ханську подушну данину й відвозити її в столицю Золотої Орди.

Ось як про це повідомляє М. М. К а р а м з і н :

"Затверджений Ханом на Великому Князівстві, взявши з собою юного Костянтина Михайловича (син убитого ве- ликого князя Михайла Тверського. — В. Б.) і Бояр Тверсь- ких як бранців, Георгій (Юрій. — В. Б.) приїхав панувати у Володимир... Гінці (тверські. — В. Б.) повернулися зі... звісткою про всі жахливі обставини Михайлової кончини" [1, том IV, с 263).

Ми пам'ятаємо: саме через донос князя-московита був с т р а ч е н и й в е л и к и й к н я з ь Михайло Тверський. І цілком за- кономірно, що відплата наздогнала негідника — онука Олександра Невського.

"У наступний рік відправився до Х а н а Димитрій ( с т а р ш и й с и н М и х а й л а Тверського. — В. Б.). Там в о н и п о б а ч и л и о д и н одного (Димитрій Тверський побачив Юрія Московського. — В. Б.), і ніжний син (Дмитро. — В. Б.), виразно уявивши собі закривавлену тінь Михайлову (батька. — В. Б.), затрі- потівши від жаху, від гніву, — встромив меч в убивцю. Г е - оргій (Юрій Московський. — В. Б.) випустив дух, а Ди- митрій, учинивши помсту, як на його думку справедливу й законну, спокійно чекав наслідків (рішення хана Узбека. — В. Б.)" [1, том IV, с 266].

Хан, звісно, с т а в на бік загиблого з я т я . Він повелів стра- тити Димитрія, аби показати всім, що страчувати й милу- 185

вати може тільки він. Однак навіть хан розумів усю ни- цість і мерзенність Юрія Московського, тому, "незважаю- чи на страту Димитрієву, Узбек на з н а к милості в и з н а в йо- го брата (Олександра Михайловича Тверського. — В. Б.) Великим Князем... Ця грамота писана в 1327 році..." [1, том IV, с 267].

Як писав російський професор В. О. Ключевський, "московські князі були спритні й кмітливі ділки" і, одно- часно, як ми встановили, — великі негідники й мерзотни- к и . Цього р а з у п о ч а в плести інтригу т а к з в а н и й Іван Кали- та, ще один внук Олександра Невського, брат Юрія Мос- ковського (згідно з к а т е р и н и н с ь к и м и джерелами).

На Твер було нацьковано сина Дюденя, двоюрідного брата хана Узбека — темника Шевкала.

Твер на чолі зі своїм князем знову повстала, намагаю- чись вирватися з порочного московського кола доносів, пліток і неправди.

"Січа була жахлива. Від сходу сонячного до темного вечо- ра різалися на вулицях з остервенінням надзвичайним. По- ступившись сильнішим, Моголи заховалися в палаці (звер- ніть увагу: татаро-монгольська знать у містах суздальської землі володіла найкращим майном — палацами. — В. Б.), Олександр спалив його, і Шевкал згорів там із рештками Ханської д р у ж и н и . До світла не було жодного Т а т а р и н а жи- вого. Громадяни (Твері. — В. Б.) умертвили і купців Ор- динських" [1, том IV, с 268].

Тут доречно звернути увагу читачів на той факт, який російські "байкарі історії" зазвичай замовчують. Усі міста й селища суздальської землі та Московії в XIV столітті бу- ли повні татарського люду, що проживав у них: баскаків, купців, ординської знаті, я к а м а л а свої володіння, шукачів пригод тощо. Це спільне п р о ж и в а н н я фінського й татарсь- кого етносів дуже істотне, бо з а й в и й р а з підтверджує ф а к т існування єдиної держави — Золотої Орди на просторі від Новгорода до Каспію. Не існувало в XIV і XV століттях якоїсь відособленої "російської Московської держави", як намагалася повідати світові російська історична наука. 186

Повернімося все-таки до т и х далеких подій.

"Узбек, палаючи гнівом, клявся винищити гніздо заколот- ників, ...позвав Іоанна Даниловича Московського, обіцяв зробити його Великим Князем і, давши йому.,. 50000 воїнів під проводом п ' я т и Ханських Темників, велів і т и на Олексан- дра, щоб стратити Росіян Росіянами (тверитян — мос- ковитами. — В. Б.)" [1, том I V , с 268].

Що б не намагалися тут к а з а т и російські історики, але істина незаперечна. Москва знову (уже вкотре!) зрадила своїх сусідів і в черговий раз стала на бік татаро-мон- гольської державності. У цій ситуації московською ве- личчю, або московською незалежністю, і "не пахне". Іншого не могло бути, внук Олександра Невського Іван Калита дуже добре пам'ятав, що його дід Олександр цілком усвідомлено поставив свій рід на службу татаро- монгольській Імперії, побратавшись із сином Батия. І внуки розуміли: чим ретельнішим буде їхнє служіння ха- нові, то більші переваги вони отримають перед іншими Рюриковичами. Вони не передбачали, що надалі Золота Орда розвалиться, і нащадки через сотні років назвуть їхні діяння "збиранням землі російської". Спадкоємці Невського, як і їхній предок, лише ревно служили своєму ханові — государеві.

"Тим часом Іоанн (Калита. — В. Б.) і Князь Суздальсь- кий, вірні слуги Узбекової помсти, наближалися (з війсь- к а м и . — В. Б.) до Твері, н е з в а ж а ю ч и на глибокі сніги й мо- рози лютої з и м и . . . Твер, Кашин, Торжок були взяті, спусто- шені з усіма пригородами, жителі винищені вогнем і ме- чем, інші відведені в неволю... Хан.., будучи задоволений вірністю Князя Московського (Івана Калити. — В. Б.), дав йому найбільш милостиву грамоту на Велике Князюван- ня, придбане нещастям стількох Росіян (тверитян. — В. Б.)" [1. том IV. с 269].

Таким чином Московія "за тридцять срібняків" купила собі право на великокнязівський престол. Яким довгим і страшним шляхом ішла вона до цього п р а в а на злодійство!

187

Великоросів ніколи не мучила совість за ці жорстокі діяння. Описуючи події московського зрадництва Твері, М. М. Карамзін навіть почасти не намагається засудити Івана Калиту. Ні! Він не засуджує зрадника — московита. Він засуджує Тверського великого князя Олександра Ми- хайловича. Мовляв, навіщо він усе це затіяв, краще б став на коліна, заліз у ярмо і випросив прощення в х а н а . Він за- суджує "хитрого" хана Узбека, який "страчував росіян росіянами". Він засуджує жорстоких і "лютих монгольсь- ких воєвод". Але для зрадника Івана Калити не знаходить найпростішого слова осуду.

Такою є подвійна російська мірка: для своїх і для чужих.

Однак не варто звеличувати роль московського князя Івана Калити. То був тільки ревний служака золотоор- динських ханів. Значно пізніше, коли "байкарям історії" знадобиться обґрунтувати брудні діяння своїх московсь- ких предків, вони вишукають нові пристойні терміни на кшталт "збирання землі російської", "московський госу- дар", "монарше повеління" тощо. І весь цей букет п р и к р а с покладуть не на справжнього володаря суздальської землі й Московії — золотоординського хана, а на Рюриковичів- московитів, які плазували на колінах у ярмі перед ханом, жадібно прагли ханської усмішки.

Повернімося до подій тих далеких часів. Князь Олек- сандр Михайлович, що побив т а т а р у Твері, змушений був тікати зі своєї вотчини у Псков. Однак і там його наздог- н а в служник х а н а Узбека — Іван Калита р а з о м із митропо- литом.

"Іоанн (Калита. — В. Б.), боячись здаватися ханові ослушником або недбайливим виконавцем його волі, приїхав у Новгород із Митрополитом і багатьма К н я з я м и . . . знаючи, що потрібно боротися або поступитися, удався до іншого способу, незвичайного в древній Росії (Московії. — В. Б.): схилив Митрополита накласти прокльон на Олек- сандра і на всіх жителів Пскова (які стали на захист к н я з я Олександра Тверського. — В. Б.), якщо вони не скоряться (наказу хана. — В. Б.)" [1, том Г У , с. 276]. 188

У цих подіях вражає поведінка митрополита. Хоч би як Російська православна церква намагалася відмежуватися від зв'язку з татаро-монголами, їй це не вдасться. Безпре- цедентний приклад, коли прості християни цілого міста піддані церковному прокльону заради збереження величі визнаного російською церквою своїм Верховним Царем хана Узбека. Московська православна церква і її митропо- л и т були вірними слугами х а н а Золотої Орди, служили йо- му віддано, днями й ночами молячись за нього.

У поданих вище словах М. М. Карамзіна криється вся так звана "відособлена незалежність розвитку Московії від Золотої Орди". Навіть найдосконаліші тези російської мі- фології розвалюються під тиском звичайних фактів. Потрібно тільки відсіяти словесну полову виправдань. Як- що московські справи і події XIII—XV століть розглядати без доданого згодом "доважку брехні", то факти оповіді ма- ють чітку логіку: володар єдиної держави — хан Узбек, а обидва московити (і князь Іван Калита, і митрополит Феог- ност) — лише вірні слуги Золотої Орди. Хан повелів достави- ти до нього підданого, я к и й п р о ш т р а ф и в с я , — і запопадливі митрополит із московським князем виконують наказ. Не більше!

Але псковитяни не послухалися митрополита, хоча той прокляв їх і відлучив від церкви. Вони не зрадили Олек- сандра Тверського, і він вільно виїхав до Литви.

Як же поводився надалі Іван Калита?

Я не буду розповідати про нього, а подам кілька виписок з М. М. Карамзіна. Судіть самі:

"... Іоанн частими подорожами в Орду доводив свою відданість Ханові..." [1, том IV, с 278].

"Новгородці, торгуючи на кордоні Сибіру, діставали ба- гато срібла із-за Ками, Іоанн вимагав його для себе та, от- римавши відмову.., у гніві поїхав тоді до Хана (скаржити- ся. — В. Б.)" [1, том IV, с 278].

"Спустошуючи казну свою частими подорожами в корисливу Орду і знаючи, що Новгородці не налаштовані

189

добровільно поділитися з ним скарбами Сибірської торгівлі, він хотів збройною рукою перехопити ці скарби. Полки Іоаннові йшли взимку, виснажені труднощами... зустрінуті дужою відсіччю Двінських чиновників, вони не м а л и успіху і повернулися, в т р а т и в ш и в е л и к у кількість л ю - дей" [1, том IV с. 280].

"Новгородці відправили звичайну Ханську данину до Іоанна, але Великий Князь, не задоволений нею, вимагав... ще удвічі більше срібла, нібито для Узбека" [1, том I V , с 286].

Так вірою й правдою служив Золотій Орді Іван Калита, плазуючи біля ніг хана. Вдома займався звичайним роз- боєм, вишукуючи для Орди зайвий гріш. Тільки за при- близними підрахунками, Іван Калита з 1327 до 1340 року провів в Орді, включаючи дорогу туди й назад, не менше ніж дев'ять років.

Відтак проповідувана сотні років брехня, що Іван Кали- та — п е р ш и й московський к н я з ь — "збирач землі руської", "возвеличувач Московії", — лише звичайний "доважок брехні". Іван Калита був вірним підданим хана Узбека, служив йому вірою й правдою. Однак відрізнявся рідкіс- ним боягузтвом, підлістю, інтриганством і зрадництвом.

Послухаймо, ш а н о в н і читачі, про ще одну інтригу цього князя-московита.

У 1336 році втікач-князь Олександр Тверський вирішив повернутися у Твер: поїхав до Хана й повинився перед У з - беком. І хан повернув йому Тверський престол. Це дуже стурбувало Івана Калиту, і він взявся плести нову інтригу:

"Іоанн... (знайшов. — В. Б.) Інший безпечний спосіб погубити Тверського Князя... він поспішив в Орду, взяв із собою двох старших синів, Симеона й Іоанна, представив їх величному Узбекові як майбутніх надійних, ревних (ось справжня ціна князів-московитів. — В. Б.) слуг його роду, вправно лестив йому, сипав д а р и і, цілковито увійшовши в довіру до Хана, міг сміло приступити до головної справи, тобто, до очорнення Тверського Князя. Без сумніву, Іоанн описав його закостенілим ворогом Моголів, готовим збун-

190

тувати проти них усю Росію (землю Моксель. — В. Б.) і но- вими ворожими діями вразити легковірне милосердя Уз- бекове. Цар, застрашений небезпекою, наказав позвати в Орду Олександра (Тверськогo — В. Б.), Василя Ярославсь- кого та інших Князів Удільних...

Іоанн же (підла душа! — В. Б.), щоб відвести від себе підозру, одразу ж повернувся до Москви чекати наслідків" [1, том IV, с 283].

Хочу звернути увагу на цю цитату ось у якому кон- тексті. Для того, щоб його наклеп на Олександра Тверсько- го досяг мети, Івану Калиті необхідно було вести дуже тон- ку інтригу, інакше хан Узбек міг знести голову йому само- му. Відтак усе пророблялося неквапно, під час багатьох відвідувань хана. Та й потрапити московському князеві на прийом до хана було справою непростою. Спочатку не- обхідно було відвідати придворну знать і задобрити її. І лише після цього можна було розраховувати на прийом у хана. Тобто для виконання задуму потрібен був час. І весь цей час московський князь із синами перебував при ставці хана, кочував разом із двором, пив, веселився, роз- важався, полював, допомагав синам заводити знайомства зі знаттю і спадкоємцями хана, як кажуть, вів світське життя при дворі. Слід пам'ятати: саме так було щоразу. Лише з дозволу х а н а Іван міг виїхати до себе в улус.

Послухаймо, чим закінчилася інтрига князя мос- ковитів:

"Хай буде воля Божа!" — сказав Олександр і поніс багаті дари Узбекові та його Двору. Їх прийняли з похмурою без- мовністю. Минув місяць. Олександр молився Богу й чекав суду. Деякі Вельможі Татарські й Цариця заступалися за цього К н я з я , але прибуття в Орду синів Іоаннових виріши- ло справу, "накручений" ними або друзями хитрого їхньо- го батька Узбек без жодного розслідування оголосив, що заколотник, невдячний Князь Тверський повинен умер- ти... Олександр... обійняв вірних слуг і бадьоро вийшов на- зустріч убивцям, які, відрубавши голову йому і юному Фе-

191

одору (синові. — В. Б.), порубали їхні тіла на шматки! Ці понівечені останки нещасних Князів були привезені в Росію (Твер. — В. Б.)..." [1, том IV, с 284].

Але князь-московит ненадовго п е р е ж и в Олександра Твер- ського. Олександра було страчено 1339 року, а Іван Калита помер у 1340 році.

Не в першому поколінні бачимо дії князів-московитів і їхніх митрополитів: меркантильних, жорстоких, жадібних і страшенних, аж до відрази, боягузів. Вони готові проклясти свою паству, аби тільки догодити золотоординському ха- зяїнові, вони готові зрадити й оббрехати кожного заради власної вигоди. І російський історик навіть не шукає цим діянням виправдань. Навіщо? Усі ці діяння освячені в російській міфологічній історії. Їм не дали чесної історичної оцінки. Все підтасоване під велику брехню "збирання землі російської".

"У першій духовній (книзі) цього князя (Івана Калити. — В. Б.), написаній в 1327 р., перелічені всі його вотчинні во- лодіння. Вони складалися з п'яти або семи міст (сіл! — В. Б.) із повітами. Це були: Москва, Коломна, Можайськ, Звениго- род, Серпухов, Руза й Радонеж, якщо, звісно, дві останні во- лості були тоді містами... Оце вся частка Калити, коли він с т а в великим к н я з е м " [6, с 140].

Але російський історик як завжди хитрує та не до- мовляє. Він привчає читача вірити в неправду і вимисел. Свідомо замовчує головне. Доводиться шукати ключову недомовлену думку серед інших сторінок, де вона прихо- в а н а і п о д а н а в іншому контексті. Це д у м к а про т е , що мос- ковський князь не був господарем своєї вотчини. І в та- т а р о - м о н г о л ь с ь к и й період і с н у в а н н я Московії — не міг б у - ти. Він цю вотчину отримував від золотоординського хана тільки на період служби в хана. Тобто власником вотчини був хан. У цьому випадку втрачався весь сенс великоро- сійських вигадок про князівську спадщину, про право- мірність існування самого поняття "дідичевої землі". Ще один свідомо закладений в історію "доважок брехні".

192

Послухаймо:

"Іоанн, розпоряджаючись (під час ханської служби. — В. Б.) тільки своєю отчиною, не міг її заповісти синам, бо призначення його спадкоємця залежало (було під вла- дою! — В . Б.) від Хана" [1, том IV, с 291].

І ще одне підтвердження цієї думки:

"... найближче право спадкове для Володарів Російських (бачите, як затято пише "писака історії". — В. Б.) не мало си- ли без Ханської згоди. (І тут неправда. Треба казати: без ханської волі. Хан не давав згоду, а особисто вирішував! — В. Б.)" [1, том IV, с 312].

Бували випадки в ті роки, коли князів суздальської зем- лі позбавляли вотчини назавжди, а найчастіше і самих князів знищували.

Князі-московити династії Олександра Невського уцілі- ли тільки з тієї причини, що побічно належали до роду Чингісидів та віддано служили Золотій Орді. А все інше, що намагаються нам утовкмачити російські "писаки історії", є, за висловом Катерини II, "грою з татарами в жарт".

І друге. Звертаю увагу державників типу Солженіцина, Лужкова, Бабуріна, Ілазунова та інших на чинні кордони Московії до с е р е д и н и XIV с т о л і т т я . Ось, п а н о в е , де була ва- ша земля в XIV столітті! Але навіть цей порівняно невели- кий клаптик землі ваші предки надбали страшним роз- боєм і віроломством, про що ми розповіли вище. Адже ніколи не буде розсудлива людина стверджувати, що мос- ковити, які з н и щ и л и Тверське князівство, — "всю землю... положиша пусту", як оповів нам літописець, стали спад- коємцями Тверського населення. Вовк, який розорив ко- шару і з'їв вівцю, не успадковує її поведінки, її генів, врешті- решт, її неповторності. Недарма вся історія Російської дер- жави тримається не на описі походження з татаро- фінських племен "великоросійського" народу, а на життє- писі династії Рюриковичів та Романових. Тож якщо чесно слідувати цій парадоксальній логіці, то російська історія

193

мусить починатися на батьківщині Рюриковичів, у Скан- динавії. І не інакше!

Такі ось маємо парадокси російської історії під тиском московського "доважку брехні".

Але повернімося в Золоту Орду. Як пам'ятаємо, Іван Ка- лита в 1340 році, зрадивши багатьох своїх сусідів, пішов на той світ.

"Смерть Іоаннова була важливою подією для Князів... вони поспішили до Хана. Два Костянтини, Тверський і Суздальський, могли претендувати на Велике Князюван- ня... Але Симеон Іоаннович... також поїхав із братами в Орду, послався Узбекові на тривалу вірність батька свого (ясна річ, не забувши згадати діда Данила Олександрови- ча, і прадіда Олександра Ярославовича, так званого Невського. — В. Б.), обіцяв заслужити милість Царську (ханську. — В. Б.} і був оголошений Великим Князем..." [1, том IV, с 294].

Не знаю, як ви, шановні читачі, але я, ч и т а ю ч и "сказан- ня" російського історика, зараз-таки уявляю всю "велич" цього князя, всю його так звану "незалежність" і "самос- тійність". Отож всі князі московські чесно і віддано служи- ли єдиній державі й навіть у помислах не мали жодного відокремлення.

"Симеон... не поступався... батькові, бо слідував його правилам: лестив Ханам і принижувався..." [1, том IV, с 295].

Новий князь-московит, як і його батько, опускався в Орді до цілковитого п р и н и ж е н н я . Це я в и щ е в московській практиці того часу вважалося природним. Дивує інше. Із невідь-чиєї примхи князь Симеон чомусь отримав до сво- го імені доважок — Гордий! В чому полягала "гордість" князя — залишилося загадкою. Можливо, і в цьому про- явилася свого роду подвійна російська мірка.

Московський князь Симеон Іоаннович посідав велико- князівський престол із 1340 по 1353 рік і помер від чуми, або, як її тоді називали, "чорної смерті", що лютувала по

194

всьому світу. Одночасно з московським князем Симеоном помер і митрополит Феогност.

"У 1349 році почалася зараза у Скандинавії, звідти або з Німецької землі перейшла вона в Псков і Новгород, спер- шу проявилася навесні 1352 року й лютувала до зими з та- кою силою, що вижила ледве третина жителів. Хвороба проявлялася ґулями в м'яких западинах тіла, людина хар- кала кров'ю і на другий або на третій день помирала... спізнала тоді гнів Небесний відповідно й Москва... за ко- роткий час померли там Митрополит Феогност, Великий Князь, два сини його і брат Андрій Іоаннович" [1, т о м I V , с 305—307].

"Усі Князі Російські (суздальської землі. — В. Б.) поїхали в Орду, аби виявити, хто буде їх Главою (збирати данину для хана. — В. Б.)... Чанібек обрав Іоанна Іоанно- вича Московського, тихого, миролюбного й слабкого" [1, том IV, с 311].

Автор не раз звертав увагу читачів, як М. М. Карамзін вільно й за в л а с н и м б а ж а н н я м маніпулює с л о в а м и : т а к , суз- дальські й московські князі в нього — російські; татарський улус Московія — держава Російська; жителі Московії — російський народ тощо. Усі ці терміни до XIV і наступних століть жодним чином не мають стосунку. Брехня вливала- ся в оповідь російської історії повільно, цілеспрямовано, але значно пізніше. Навіть на початку царювання Петра І дер- жава, якою він правив, називалася Московською, або Мос- ковією. Але російські історики подібне замовчують свідомо. Саме Петро І на початку XVIII століття повелів називати свою державу — Російською.

Уже вкотре доводиться звертати увагу читачів на істот- ний факт, який практично замовчують російські історики. Йдеться про час, який проводили московські князі в ставці хана.

Необхідно знати — сама ставка хана протягом року пе- реміщалася в межах володінь Золотої Орди. Володіючи мільйонними табунами худоби, зберігаючи звичаї пред- 195

ків, хани Золотої Орди кочували від столиці Сарая до Мос- кви, тобто з півдня на північ, і до зими знову поверталися в столицю. Могли обрати і н ш и й ш л я х кочівлі, наприклад, уздовж берега Каспію, від Волги до Тереку й далі. Ми зга- дували про це, говорячи про ханів Батия, Берке та Узбека.

Московські князі вважали за найбільшу честь перебувати при ставці х а н а . Так, к н я з ь Симеон Іоаннович за свої тринад- цять років московського князювання побував 5 разів в Орді лише з ханської волі та не менше ніж 12 разів возив ханові щорічну данину, в чому й полягала його служба на посаді в е - ликого к н я з я . І я к щ о врахувати, що в Орді він міг перебувати від кількох місяців до року, то читачам стає зрозумілим, де переважно ж и в московський к н я з ь . Разом із к н я з е м у ставці перебували й митрополит, і московська знать, і допоміжна військова дружина на потребу хана. Згадаймо, як хан Джа- нібек п и с а в московському к н я з е в і : "Ми чули, що Небо ні в ч о - му не відмовляє молитві головного Попа вашого, хай випро- сить же він здоров'я моїй жоні" [1, том I V , с. 315].

І к н я з ь із митрополитом та військовим загоном негайно відбули до ставки хана, де кочували з ним уздовж Каспію, доки татаро-монгольські й московські війська "завоювали в Персії місто Таврис".

Але російські історики про такі "дрібниці" зазвичай зга- дують мимохідь, якщо взагалі згадують. Адже ці "дрібниці" зовсім не звеличують "державу Російську", радше спросто- вують тезу про "державу Російську" в татаро-монгольсь- кий період.

Провів Симеон Іоаннович біля хана, при ханському дворі, п ' я т ь чи всі д е с я т ь років, а п і с л я п о в е р н е н н я до Мос- ковії часу на те тільки залишалося, аби зібрати нову по- душну данину з неслухняних удільних князів. Звідси внутрішні чвари, скарги ханові на зайві побори і татаро- монгольські погроми. Московські князі походили з Олек- сандрового кореня, тож риси зрадництва, розбою та при- ниження перед Золотою Ордою успадковували від свого предка Олександра, пізніше прозваного Невським.

196

Але повернімося в Московський улус. Як пам'ятаємо, "Чанібек (Джанібек. — В. Б.) о б р а в І о а н н а І о а н н о в и ч а М о с - ковського, тихого, миролюбного й слабкого" [1, том IV, с. 311].

В Московії від т и х далеких часів повелося н а з и в а т и пра- вителів, які не грабували сусідів і не займалися розбоєм, — тихими та слабкими. Мовляв, зовсім не розширювали Московію ні багатством, ні територією. Ось якби лилася рікою людська кров, і князь додав до Московії шматок чу- жої землі, — була б зовсім і н ш а оцінка діянь к н я з я . Такому правителеві "землі московської" — і шана, і слава, і хва- лебні пісні "на многії літа". Усе за логікою закоренілих за- гарбників.

Іоанн II Іоаннович посідав московський великокнязів- ський престол з 1355 по 1359 рік. Тобто 4 роки. І ц е й к н я з ь більшу частину свого князювання провів в Орді. Після смерті хана Бердибека, що загинув 1359 року, в Золотій Орді настав період смути. Із 1360 по 1380 рік на хансько- му престолі побувало 25 осіб. І дехто з тих, хто доривався до ханської влади, не був прямим нащадком роду Чингі- сидів, що лише посилювало міжусобиці й кровопролиття.

Саме в роки розбрату в Золотій Орді набув сили темник (воєначальник) Мамай, я к и й був одружений і з д о ч к о ю х а н а Бердибека. Дуже часто хани шукали підтримки Мамая, і са- ме він приводив їх на ханський престол та знімав з цього престолу. На початку т и х в а ж к и х часів і помер м о с к о в с ь к и й князь Іоанн II Іоаннович.

"Князі... з ' я в и л и с я в Орді з д а р а м и , і н о в и й Ц а р (Хан) д а в Велике К н я з ю в а н н я Димитрію Суздальському... чого не ма- ли ні батько, ні дід його..." [1, том IV, с 319].

Князі-московити вчергове в т р а т и л и великокнязівський престол. Вони не погодилися з цим і чекали слушного мо- менту. Нарешті, дочекалися.

"Юний Димитрій Іоаннович Московський також перебу- вав в Орді... цей отрок оголосив себе суперником Димитрія Суздальського в гідності Великокнязівській і позвав його на

197

Ханський суд, щоб вирішити справу без кровопролиття... і Бояри Московські разом із Суздальськими відправилися до (хана. — В. Б.) Мурута... Представляючи обличчя древніх ханів (тобто, будучи прямим нащадком роду Чингісидів. — В. Б.), Мурут... визнав малолітнього Димитрія Іоанновича (Московського. — В . Б.) Главою Князів..." [1, т о м IV, с. 321].

Відбулася дуже тонка гра. Саме черговому ханові роду Чингісидів нагадали про родинні зв'язки предків хана та князя Московського — Димитрія. Через що московит і по- винен отримати перевагу.

Димитрій Московський не став просити великокнязів- ського престолу ні в Мамая, ні в інших ханів Орди, які не були династичною ріднею. Князі-московити були рабськи відданими нащадкам хана Батия. Князі нащадків Олек- сандра Невського розуміли, як тільки вони відступлять від цієї логіки, одразу ж позбудуться своєї переваги над інши- ми к н я з я м и землі Моксель.

Отже, на арену Московського улусу в Золотій Орді вий- шов новий майбутній святий Російської православної церкви, т а к з в а н и й Димитрій Донський.

З

Пора поговорити про ще один великий міф російської історії — м і ф п р о т а к з в а н у битву н а Куликовому полі.

Але перш ніж підійти до цієї події, необхідно згадати, як же к н я ж и в головний герой Куликовської битви — московсь- кий князь Димитрій Іванович.

Ось як "оспівав" М. М. Карамзін отримання московитом Димитрієм я р л и к а на великокнязівський престол:

"У такий спосіб слабка рука дванадцятирічного отрока взяла кормило Держави (бачите, якщо "святий", так одра- зу став правити не улусом, а — державою. — В. Б.) розд- робленої, яку тіснили зовні, а всередині розривали міжу- собиці" [1, том IV, с 322].

198

"За щучим велінням", за хотінням Карамзіна, отримав Димитрій не князівську посаду в татарському улусі, а під- ніс хан Мурут московита-князя у "великі Государі".

Звичайна "брехня мимохідь" російського історика. Пи- тання в іншому: ми пам'ятаємо — навіть у себе, в Золотій Орді, неповнолітні спадкоємці роду Чингісидів не могли посісти ханського престолу. А ось тобі — раптом довірили хлопчині управляти улусом. Мовляв, хто нас перевірить — як захочемо, так і повернемо. Однак незабаром з'ясувало- ся, що "правити" до повноліття Димитрія був "посаджений" митрополит Алексій, той-таки "піп", що лікував дружину Джанібека — Тайдулу.

Ось такі митрополити-державники російського право- слав'я.

Слід усвідомити — всі міжусобиці, в с я к р о в у з е м л і Мок- сель в ті роки була пролита з волі митрополита. Дивувати- ся не варто. Російська православна церква завжди була прихильна до "державності" значно більше, ніж самі кня- зі. І для Димитрія, і для митрополита Алексія хан Мурут, який видав їм великокнязівський ярлик, був не просто земним володарем, а й Намісником Бога на землі, тобто — Царем. Сам митрополит Алексій і в с я його церковна братія день і ніч молилися за земного царя-Мурута.

Послухаймо, що про це сказав уже в наші дні росій- ський академік Ю. М. Афанасьев:

"Уже у Візантії християнство стало державною релігією. Там же сформувалася доктрина, яку м о ж н а н а з в а т и "ідео- логією священної християнської держави". Згідно з цією доктриною, всесвітній церкві відповідає священна хрис- тиянська держава на чолі з християнським монархом...

Саме з Візантії прийшло на Русь (у Московію. — В. Б.) уявлення про те, що Церква не може існувати без Царства; між Царством і Церквою мусить бути абсолютна єдність — " с и м ф о н і я " . Х а р а к т е р н о , що к о л и на території Русі (Моско- вії. — В. Б.) з'явився ц а р — і не православний х р и с т и я н и н , а іновірець — монгольський хан, наша (Володимирська,

199

пізніше Московська. — В. Б.) церква поспішила визнати його і незабаром почала виголошувати молитви за хана.

Монголо-татари, д л я я к и х було х а р а к т е р н е заступництво всіх релігій, у свою чергу, надали церкві численні привілеї. Церква, таким чином, продемонструвала свою солідар- ність із владою (нехай іновірною), а не з народом...

Не випадкове т а к е т я ж і н н я церкви до Москви. Насправ- ді це — тяжіння до Орди, тобто до Влади" [14, с. 120—121].

Такий ось московит митрополит Алексій—рятівник люд- ських душ! Цілковита пародія на релігійного священика. Але й сьогоднішній його тезко, московський Патріарх Алек- сій II, не відрізняється від свого давнього попередника: так само турбується про "державу", про "єдину й неподільну", т а к само проклинає непокірних Московії. Втім, це до слова.

Цікавий ось який аспект: чому й цього разу князь-мос- ковит отримав ярлик на великокнязівський престол?

Ми не знайдемо в російських істориків правдивої від- повіді на такі п и т а н н я . Їхні відповіді завжди овіяні хвалеб- ним фіміамом і словоблудством про "московський держав- ний поступ" і "збирання землі російської".

Спробуймо й тут привідкрити завісу великої брехні. Сподіваюся, ви вже звернули увагу: починаючи із синів князя Олександра, так званого Невського, його спадкоємці отримали переважне право на великокнязівський ярлик. Татаро-монгольські х а н и династії Чингісидів, які п р а в и л и в Золотій Орді, не сумнівалися щодо права спадкоємців Олександра Невського на пріоритет. Хоча спадкоємці були здебільшого посередніми особистостями.

То в чому ж річ? Щоб відповісти на це запитання, необхідно трохи відступити від оповіді. Зверніть увагу: зо- лотоординські хани мовби поставили за мету звеличити Москву перед іншими князівствами. Будь-які непорозу- міння між князями вирішуються на користь Москви; всі доноси в Орду йдуть, як правило, з Москви. Жодного стра- ченого московського князя за 100 років до смерті Ди- митрія Донського! Хоча князі інших ліній голови склада- 200

ють регулярно. Щоправда, чимало князів цієї династії бу- ли отруєні, але то — інше п и т а н н я . Будь-які п р о х а н н я мос- ковських князів щодо наведення ладу в суздальській землі та придушення смути х а н и Золотої Орди виконували з ве- ликим задоволенням.

Еліта Золотої Орди переїжджала, селилася, одержувала пільги, ж и л а й п о ч у в а л а с я в Московії, як удома. Не т е , що у Твері або в Рязані, де проти них бунтували, а нерідко вза- галі вирізали. У Москві ж із 1272 по 1373 рік ми не знаємо жодного бунту проти татар. І цікаво, татаро-монголи Зо- лотої Орди так, як у Московії, не поводилися в жодній під- кореній землі.

Навіть усі походи ханських військ у суздальську землю після 1238 року здійснювалися лише на прохання або че- рез облудний донос родичів так званого Олександра Нев- ського.

Це більш ніж дивно, якщо дотримуватися логіки росій- ських "байкарів історії". Однак все входить "у чітку колію", якщо згадати ті факти, які романовські і більшовицькі історики або замовчували, або згадували мимохідь.

Отже, чому Москва мала перевагу перед Твер'ю, Воло- димиром, Рязанню, Нижнім Новгородом, Ростовом тощо?

Якщо згадати, що Москва з а с н о в а н а в ч а с и ординські, в 1272 році, що в ній із самого початку вільно селилися вихідці з півдня Золотої Орди — татари, то й питання відпаде саме собою. Не забуваймо і другу важливу причи- ну: першим Московським князем став, власне кажучи, Чингісид — молодший син Олександра Невського Данило.

Олександр Невський, потрапивши 1238 року в Орду, прожив там до 1252 року "під рукою" самого хана Батия. І Батий виховав Олександра, хлопчину семи-восьми років, за своїми правилами, прищепивши йому свої погляди на життя, зробивши з нього справжнього сина-степовика, відданого Золотій Орді. Тому немає нічого дивного, що ви- хований в Золотій Орді Олександр, так званий Невський, спокійно зрадив брата, великого Володимирського князя

201

Андрія, скинув з престолу і згодом погубив його. Як ба- чимо, в Орді це вважалося з в и ч а й н и м , на ті часи, я в и щ е м .

Однак особи роду Чингісидів у XIII столітті не могли бути вбиті своїми родичами з пролиттям крові, це вважалося гріхом перед Небом. Відтак зрозуміло, чому й сам Олек- с а н д р Невський, і кілька його спадкоємців померли дивною смертю, "повертаючись із Орди".

Хани воліли не проливати кров Олександра, не ламали хребет, його п р о с т о отруїли за п р о в и н и п е р е д Золотою О р - дою. П о к а р а н и й він був за бунт у суздальській землі 1262 р о - ку. Навіть М. М. Карамзін у своїй "хвалебній оді" про Мос- ковію з оглядкою й н а т я к а м и змушений був ц е й ф а к т виз- нати:

"Наслідки цих подій мусили бути вельми невтішні... Уряд (Олександр Невський. — В. Б.) не міг або не хотів утримати народ; отож, завинив Олександр в очах Хано- вих, і Великий Князь зважився їхати в Орду з виправдан- н я м и та д а р а м и " [1, том I V , с 204].

Ясна річ, к н я з ь Олександр поїхав в Орду не зі своєї волі, а на сувору вимогу х а н а Б е р к е . Але г о л о в н е п о л я г а є в тому, що навіть смерть Олександра Невського, саме через от- руєння, з а й в и й р а з свідчить про його родинні з в ' я з к и з ди- настією Чингісидів — помер без пролиття крові.

Таким чином ми встановили головні причини, чому князі-московити, починаючи з кінця XIII століття, мали перевагу при успадкуванні великокнязівського престолу.

Одночасно не варто забувати, що й сам Олександр Невський, і його спадкоємці проводили в столиці Орди Са- раї, у ставці хана, як у воєнний час, так і за розвагами та полюванням, більшу частину свого життя. Вони були своїми серед знаті Золотої Орди.

Послухаймо, що сказав російський академік Ю.М. Афа- насьев:

"Столиця Орди — Сарай — справді Золотий Палац; це була т а к а п и ш н о т а , якої в російських (московських. — В. Б.) містах, до того ж, розорених і розорюваних як татарами

202

(на п р о х а н н я князів-московитів. — В. Б.), т а к і т и м и , "хто, — як казав А. Галич, — гірші від Мамая, — свої", не було. У цьому Палаці жила Влада — абсолютна, безмірна, безмеж- на, максимально жорстока, непередбачена і недосяжна, а тому — манлива й зачаровуюча.

Не дивно, що московські князі так полюбляли їздити в Орду (а малолітній к н я з ь Димитрій, майбутній Донський, — особливо. — В. Б..). Прилучитися до Влади — ось що мани- ло сюди Даниловичів (нащадків сина Олександра Невсь- кого — Данила. — В. Б.), Рюриковичів та іншу російську з н а т ь . Крім того. Сарай — це було місто ц а р я . Того ц а р я , до речі, мусульманина, за якого молилися в російських (мос- ковських. — В. Б.) церквах" [14, с 120].

Володимирські, а пізніше московські князі з великим задоволенням роками сиділи в Орді, прилучалися до вла- ди, з а г р а в а л и з ханською знаттю; місяцями г а н я л и по сте- пу від краю до краю, брали участь у ханському полюванні й розвагах; р а з о м із х а н а м и ходили у військові походи. Са- ме на кшталт татаро-монгольського єдиновладдя, вони згодом, у XVII—XVIII століттях, творили його подобу — "са- модержавство". Не варто гадати, що цієї долі уникнув князь-московит Димитрій, майбутній Донський.

І цей князь роками сидів в Орді, прилучаючись до та- тарської культури, звичок і методів правління. Йому доводилося бувати в Сараї навіть частіше, ніж його попе- редникам, бо за час смути в Орді змінилося близько 25 ханів. А всім ханам, які просиділи на престолі хоча б близько року, Димитрій мусив особисто присягати на вір- ність, тобто залазити на колінах у хомут, повзти до ніг ха- на, принижуватись, як того вимагав тодішній етикет Зо- лотої Орди.

Не забуваймо, що князь Димитрій мусив особисто відвозити в Орду щорічну данину і постійно поновлювати я р л и к на великокнязівський престол. У Сараї і в ставці ха- на Димитрію нудьгувати не доводилося.

По-перше, його завжди супроводжували в Орду вели- кий боярський почет і військова дружина, яка будь-якої

203

миті могла знадобитися ханові. По-друге, Димитрія ще з дитинства в поїздках у Сарай супроводжував митрополит Алексій, який в Орді теж мав заняття. Читачі, гадаю, не забули про Сарайську єпархію, підлеглу митрополитові. Як бачимо, всі були при ділі.

Російські історики, і М. М. Карамзін у тому числі, дуже неохоче оповідають про цей період життя московських князів, особливо тих, що удостоїлися "святості" Російської православної церкви. Вони свідомо випускають такі "дрібниці", найчастіше додаючи власні вигадки та подаю- чи відвертий "доважок брехні" на кшталт ось такого: "у Зо- лотій Орді поважали й боялися російського полководця", щоб хоча т а к и м и т р ю к а м и возвеличити князя-московита.

У Золотій Орді були суворі й жорстокі порядки, яких не- ухильно дотримувалися за будь-якого хана. Пам'ятаймо — і російська церква в особі митрополита суворо переслідувала всіх, хто не виконував наказу хана. Вона відлучала їх від церкви і піддавала анафемі. Навіть жителів цілих міст, як псковитян свого часу, відлучали від церкви за непокору ха- нові. Московська церковна еліта ревно й чесно служила та- таро-монгольському Цареві, про що ніколи не варто забува- ти. Але подібне російські історики та церква замовчували. Щоб читачі не вважали, ніби я стверджую голослівно, по- даю і в цьому випадку думку російського вченого, професо- ра Лева Миколайовича Гумільова:

"Але цікаво, що російські (московські. — В. Б.) князі, на- віть під час "замятні" (тобто під час смути 1359—1380 ро- ків. — В. Б.), коли хани мінялися мало не щороку, — про- довжували возити "вихід" (данину. — В. Б.) в Орду — тобто той внесок, на який Орда утримувала своє військо, котре допомагало (Московії. — В. Б.) у війнах із німцями, литов- цями та усіма ворогами Великого князівства Володи- мирського" [19, с 15].

Не варто забувати, що професор Л. М. Іумільов був на службі в більшовицької влади і міг писати лише те, що до- зволяла цензура. Бачите, як він грубо спотворив істину.

204

Всім давно зрозуміло, що до початку "замятні" не існувало єдиного "Великого князівства Володимирського". Із 1285 р о - ку існувало велике князівство Тверське, де першим ярлик на престол отримав Михайло Ярославович; із 1303 року з'явилося (тимчасово!) велике князівство Московське, де вперше ярлик на престол отримав князь-московит Юрій Данилович; ще до навали хана Батия існувало самостійне Рязанське князівство.

Але для російських істориків "доважок брехні" тому не- обхідний, що він дає змогу втекти від конкретики в слово- блудство. Історик не посмів сказати правду, що навіть під час смути в Золотій Орді Москва продовжувала приниже- но возити "вихід" у Сарай і навіть не думала про звільнен- ня із так званого "татаро-монгольського ярма". Звільняти- ся від вікового духовно рабства важко.

Як би М. М. Карамзін не намагався возвеличити князя Димитрія, але навіть він, складаючи свою "Історію", зму- шений був хоча б зрідка подавати достовірні факти. Не словесні співанки, а саме — факти.

Ось один із них.

У 1373 році Димитрій Донський, з дозволу х а н а Золотої Орди, уклав з Литвою, точніше, — з великим Русько-Ли- товським князівством, угоду про мир. Подамо цитату- факт із цієї угоди:

"Немає війни між нами. Шлях нашим Послам і куп- цям... вільний. Князь Михайло (Тверський. — В. Б.) пови- нен повернути все, що він вкрав в областях Великого Князівства (Московського. — В. Б.) під час трьох колишніх перемир'їв і вивести звідти своїх Намісників, а якщо вони не виїдуть, то Димитрій (Московський. — В. Б.) може їх взяти під варту і сам упоратися з Михайлом у випадку но- вих його насильств; Ольгерду (Великому Литовському князеві. — В. Б.) в такому випадку не заступатися за шу- р я к а . (І ось н а р е ш т і головне! — В. Б.). Коли люди Московські (тобто к н я з ь Димитрій! — В. Б.), послані в Орду с к а р ж и т и с я на Князя Тверського, виконають цю місію, тоді Димитрій

205

учинить, як завгодно Богові й Цареві (Ханові Золотої Ор- д и . — В. Б.), і Ольгерд не п о в и н е н його в цьому звинувачува- ти" [1, том V, с 22].

Чудовий факт-істину пропустив "байкар російської історії". Московський князь Димитрій в офіційному дого- ворі нагадує, що золотоординський хан, нарівні з Богом, є для нього, Московського к н я з я , єдиним Господарем і Воло- дарем, і він не буде противитися рішенню хана, він його виконає беззаперечно.

І зверніть увагу — Московський князь Димитрій цим зовсім не обтяжений. Він говорить про законне право ха- на повелівати і к н я з е м Московським, і князем Тверським.

А нам десятиліттями "розказували байки" про "татаро- монгольське ярмо" і Куликове поле!

Вище на тій же сторінці в М. М. Карамзіна є такі слова: "... написали договір, включивши в нього, з одного боку, Князів Тверського і Брянського, з іншого ж — Рязанських, званих Великими".

Цього р а з у М. М. К а р а м з і н с п р о с т у в а в Л. М. Гумільова. У тому й полягає лицемірство істориків, що вони, загнані в "офіційну міфологію", намагаються їй підіграти, виправ- дати, підсилити, покращити тощо, але не сміють вийти за штучні, надумані схеми.

Л. М. Гумільов чітко знав — до 1373 року в суздальській землі існували осібно у складі Золотої Орди на правах о к р е м и х улусів: в е л и к е Тверське к н я з і в с т в о , в е л и к е Рязан- ське князівство, велике Московське князівство; але, догод- жаючи московській правлячій еліті, зробив, здавалося б, зовсім дрібну похибку, написавши "об'єднано" — велике князівство Володимирське. Таким чином він подав відво- лікальний образ, спотворивши саму суть явища. Адже да- нину в Золоту Орду 1373 року возили конкретні князі: московські, рязанські, тверські та інші. Але в такому разі, якщо після укладання договору з Литвою в 1373 році для Московії залишається Богом і Царем хан Золотої Орди,

206

якому Московія зобов'язується коритися беззаперечно, — про яке протистояння між Москвою і Золотою Ордою мо- же йтися на Куликовому полі?

Ось вона — неправда, помітна неозброєним оком! Але є й інші джерела, що спростовують цю "великоросійську" брехню.

"Мабуть, ще більший міф створений навколо особис- тості Димитрія Донського — теж героя та проводиря ро- сійської (московської. — В. Б.) раті під час Куликовської битви, з якою безпосередньо пов'язується звільнення Русі (Московії. — В . Б.) від татаро-монгольського я р м а . Звичай- но ж, Димитрієві Донському навіть на гадку не спадало нічого схожого. Це все пізніші "приписки" (тобто свідомі "доважки брехні". — В. Б.). Димитрій Донський пішов "во- ювати" Мамая. А хто такий був Мамай? Він — проводир одного з військових протиборчих угруповань в Орді. Ма- май не був із роду Чингісхана і тому вважався узурпато- ром влади (навіть для Димитрія Московського. — В. Б.). Димитрій Донський повів проти нього свої дружини, як проти злочинця, який незаконно захопив владу. Коли ро- сійський (Московський. — В. Б.) князь розбив Мамая, Та- мерлан та інші ординські правителі привітали його з пере- могою над "спільним ворогом". Як відомо, після Куликовсь- кої б и т в и росіяни (московити. — В. Б.) ще сто років п л а т и л и т а т а р а м данину (і не лише данину! — В. Б.) [38, с 14].

До речі, Димитрій Московський виступав проти військ Мамая і раніше, 1378 року, коли бився на ріці Вожі з та- тарським мурзою Бегичем, підручним Мамая. Ідучи вою- вати проти Мамая, князь-московит Димитрій виступав насамперед проти зневажання Мамаєм прав Чингісидів на ханський престол, а відтак — за єдність Золотої Орди як цілісної держави.

Брехня російських істориків стосовно Куликовської битви разюча! Усе в трактуванні тієї битви перекручене.

207

Бо саме Димитрій Московський і став на захист єдності та порядку в Золотій Орді.

Хочу звернути увагу ще на такий факт: у Куликовській битві на бік князя-московита Димитрія не став жоден князь інших князівств суздальської землі. Жоден!

Великий парадокс так званого "звільнення від татаро- монгольського ярма"! Димитрія підтримали тільки князі васально від нього залежні, а також литовсько-руські удільні князі — два Ольгердовичі, Андрій Полоцький і Ди- м и т р і й Корибут Б р я н с ь к и й . Це все!

Навіть тесть Димитрія Донського — князь Нижнього- родський Димитрій Костянтинович — не послав йому на допомогу жодного дружинника. Не кажучи вже про вели- ких князів тверських, рязанських, дружини Новгорода, Пскова тощо. Хоча сотні років російська еліта "співає" так звану хвалу про те, як піднявся "весь російський народ" проти "татаро-монгольського ярма".

І ще одне. Зверніть увагу на те, кого в своєму війську мав темник Мамай:

— яси й алани (народи Кавказу);

— половці й печеніги (народи Прикубання);

— бродники й черкаси (народи Причорномор'я);

— фряги й бессермени (народи Криму).

Так оповідає про військо М а м а я "Сказання про Мамаєве побоїще". Військо п р а к т и ч н о складалося л и ш е з н а й м а н ц і в . У війську М а м а я ми м а й ж е не б а ч и м о корінних жителів Зо- лотої Орди — татар. Це більше ніж дивно, якщо вірити "байкарям російської історії". Але якщо згадати, що Ма- м а й кочував переважно в степах Причорномор'я, то в цьо- му Мамаєвому військовому конгломераті нічого дивного немає. Татарський народ Поволжя та Каспію, що становив разом із булгарським і мордово-фінським етносом суз- дальської землі основу Золотої Орди, не підтримав масово узурпатора влади — Мамая.

Навіть М. М. Карамзін у своїй "оді" Московії змушений був ці речі визнавати.

208

Погляньмо:

"... він (Мамай. — В. Б.) довго гаявся, н а б и р а ю ч и військо

3 Татар, Половців, Хазарських Турків, Черкесів, Ясів, Бур- танів або Жидів Кавказьких, Вірменів і самих Кримських Генуезців..." [1, том V, с 36].

Цікаве також кількісне співвідношення військ Мамая і Димитрія Донського. Тут теж обману достатньо. Російські "писаки історії" XVIII століття не поскупилися і "застовпи- ли" за московським князем Димитрієм та Мамаєм раті зі 150 тисяч осіб. Як кажуть, брехати — то вже брехати! Згідно з версією російських істориків і т а к з в а н и х літопис- них зводів, військо Димитрія Донського складалося з двох

4 а с т и н : одна в и й ш л а з Московського Кремля, а друга, ли- товська частина війська, приєдналася до першої в Ко- ломні.

Послухаймо М. М. Карамзіна:

"... полки із розгорнутими п р а п о р а м и . . . й ш л и із Кремля у ворота Флоровські, Нікольські й Костянтино-Єленінські, і проводжало їх Духовенство з хрестами та чудотворними іконами... У Коломні з'єдналися з Димитрієм вірні йому си- ни Ольгердові Андрій і Димитрій на чолі сильної дружини Полоцької та Брянської" [1, т о м V, с 38].

Оце й усе військо Димитрія Донського. Тут хвалебної брехні підмішувати не варто. Однак якщо навіть уявити, що на території старого Московського Кремля піших та вершників зібралося 10—15 тисяч осіб разом з обозом, то будь-яка людина розуміє, що більше там вміститися не могло. Та й тоді вся територія Кремля була б забита людь- ми, як бочка оселедцями.

Навіть цифра 15 т и с я ч вершників і піших є завищеною. А дружини Полоцька й Брянська разом не перевершували Московську, інакше мова мусила б бути про подолання Ма- м а я не московськими військами, а про перемогу литовських к н я з і в . Сподіваюся — це очевидно.

Отже, під рукою Московського князя Димитрія було не більш як 20—25 т и с я ч вояків. Це підтверджується і непря- мими джерелами.

209

За д а н и м и М. М. Карамзіна, Куликовська битва т р и в а л а не більше 3—4 годин:

— о 6-й ранку війська побачили одні одних, після чого відбувся двобій Пересвіта з Челубеєм, де вся процедура, аж до виносу тіл загиблих, зайняла не менше З0—40 хви- лин;

— о 9-й ударив "засадний полк", побачивши який, війська Мамая "не могли протистояти новому строю вій- ська свіжого, бадьорого" і втекли.

Ото й уся Куликовська битва.

Російські історики протягом тривалого часу мінімізову- вали "доважок брехні" про кількісний склад військ Батия. Спочатку наполягали на тому, що татаро-монголів прий- шло 300 тисяч, але, після тривалих суперечок, зі скрего- том зубів зійшлися на 30-ти тисячах.

Нині час прояснити чергову брехню російської іс- торії — брехню про "Куликовську битву" і кількісний склад її учасників.

Очевидно — битва 300 тисяч воїнів на невеликому Куликовому полі не могла закінчитися протягом трьох годин.

Є ще один наочний приклад, який спростовує брехню про чисельність війська Димитрія на Куликовому полі.

Пропоную для порівняння згадати про Бородінський бій, де чисельність військ зафіксована з певною точністю. Тут російським історикам брехати не дозволили фран- цузькі історики.

Отож, "(російська армія в Бородінському бою налічува- ла) 132 тисячі осіб і 624 гармати, (а французька) — 135 ти- сяч осіб і 587 гармат"... "Бій почався близько 5 години ЗО хвилин ранку 26 серпня... (і лише) затемна Наполеон відвів війська на вихідні позиції" [9, том 3, с 578—579].

На Бородінському полі, де з кожного боку було задіяно менше військ, ніж на Куликовому, бій тривав від ранку до пізнього вечора. І не закінчився.

Французька армія в Бородінському бою втратила ЗО ти- сяч осіб (за французькими даними), російська а р м і я втра- 210

тила 44 тисячі осіб (російські дані). Причому ми не по- винні забувати, що із застосуванням артилерії різко збільшуються втрати в живій силі. Але навіть з урахуван- ням цього фактора, втрати у військах становили 30% від їхнього складу.

А "байкарі історії" майже дві сотні років намагаються всіх переконати, — до речі, себе теж, — що за допомогою меча, шаблі, сокири, піки м о ж н а за 3 години на маленькому, обмеженому з усіх боків лісом і р і к а м и Куликовому полі зни- щити опорну армію зі 150 тисяч осіб. До того ж — у військовій збруї (шолом, кольчуга, щ и т тощо).

Отож писання про Куликовську битву розраховане на обивателя, який прагнув почути подібне. Час змінився, і "грамофон з облудними піснями" необхідно замінити на щось сучасне.

Більшовицькі російські історики спробували, в межах дозволеного, п о п р а в и т и М. М. Карамзіна та і н ш и х дорево- люційних "байкарів історії". У Великій Радянській Енцик- лопедії (третє видання, том 13, с 587) написано більш обе- режно: "Зібране в цих пунктах (Москва й Коломна. — В. Б.) російське) військо чисельністю до 100—150 тис. осіб". Мовляв, точно невідомо. Така історія з Куликовим полем.

Не подаватиму виписки з панегірика про Куликовську битву. Це була лише міжусобна сутичка всередині єдиної держави — Золотої Орди. Московський князь Димитрій, якого не підтримав жоден н е з а л е ж н и й від нього к н я з ь , ви- ступив за збереження існуючих династичних порядків у Золотій Орді та своїх особистих привілеїв. Димитрій бився за власні привілеї, даровані його роду ханом Батиєм. Ось чим насправді була Куликовська битва 1380 року.

"Звичайно, стосунки росіян (московитів. — В. Б.) і тюрків у XIII—XVI ст. були не безхмарні, але в епоху фео- дальної роздробленості це неминуче. Хіба менше шкоди завдавали усобиці між князями, наприклад... Москви із Твер'ю, або набіги степових племен, приміром, ногаїв і ор- динських татар? Однак це були негаразди всередині єди-

211

ної системи, єдиної культури, єдиної країни. (Сказано чу- дово. Москва була частиною — улусом єдиної татарської Імперії, єдиної великої культури Азії. — В. Б.). Бо якби було інакше, хіба змогли б російські (московські. — В. Б.) мандрівники з незначними силами пройти крізь величез- ний Сибір і Далекий Схід" [18, с 352—353].

Такими словами підтвердив наші думки професор- євразієць Л. М. Іумільов. Однак хочу звернути увагу на ще один епізод із к н я з ю в а н н я Д и м и т р і я до Куликовської битви.

Ось про що розповідають литовські та європейські літо- писи:

"Ольгерд (великий Литовський князь. — В. Б.) негайно виступив із військом у середині Великого посту і повів із со- бою Послів Димитрієвих до Можайска; там відпустив їх і, давши їм запалений ґніт, сказав: "Відвезіть його вашому Князеві. Йому не потрібно шукати мене у Вільні, я буду в Москві з червоним яйцем раніше, ніж цей ґніт погасне. Справжній воїн не полюбляє відкладати, задумав — і зро- бив". — Посли поспішали повідомити Димитрієві про май- бутню небезпеку і п р и й ш л и до нього в д е н ь Великодня, к о - ли він ішов до Заутрені, а висхідне сонце опромінило на По- клонній горі стан Литовський. Здивований Великий Князь (Московський. — В. Б.) вимагав миру, Ольгерд розсудливо по- годився на мир, взявши з Росіян (московитів. — В. Б.) багато срібла та всі їхні володіння до ріки Угри. Він увійшов з Бояра- ми Литовськими в Кремль, ударив списом об стіну на пам'ять М о с к в і і вручив ч е р в о н е я й ц е Димитрію" [1, том V, с. 2 3 ] .

М. М. Карамзін, щоправда, намагається заперечити цей факт. Цілком зрозуміло — кому с п о д о б а є т ь с я т а к а подія, та ще й напередодні Куликовської битви. Адже такі речі до- стовірно витлумачують "велич Московії", її справжні мож- ливості "скинути т а т а р о - м о н г о л ь с ь к е я р м о " 1380 року. П о - треби "скинути ярмо" не було. Саме війська Золотої Орди постійно захищали свій Московський улус від зазіхань сусідів. Інакше Московія була б знищена сусідами, так і не сформувавшись у самостійну державу.

212

Читачам варто знати: велике князівство Ольгерда в ті далекі часи іменувалося такими словами: "Велике князів- ство Литовське, Руське і Жемойтське". Русичами в тому князівстві були мешканці сучасної України!

А московський князь Димитрій Донський управляв 1380 року московитами. Московити ж ніколи русичами не були!

"Завжди, коли читаєте про події XII—XIII століть, пам'я- тайте: тоді "Руссю" називали... — київське, переяславське і чернігівське князівства. Точніше: Київ, Чернігів, ріку Рось, Поросся, Переяславль-Руський, Сіверську землю, Курськ. Постійно у древніх літописах п и ш е т ь с я , що з Новгорода або Володимира (суздальського. — В. Б.)... "їхали в Русь!"Тобто — в Київ. Чернігівські міста — "руські", а ось смоленські — уже "неруські" [31, с 117].

Московити вкрали слово "руський" у корінного народу Подніпров'я значно пізніше, коли знадобилося "велике минуле" для імперії, збираної Московією. Тоді й Куликовсь- ку битву подали як спробу "звільнення від татаро-мон- гольського ярма".

4

Отже, погляньмо, чи справді Димитрій Донський — "ве- лика людина", що боролася за волю Московії, чи — зви- чайний московський князь. Коротко простежмо за самим перебігом Куликовської битви, за М. М. Карамзіним:

"Військо рушило й о шостій годині д н я побачило ворога серед великого п о л я Куликового" [1, т о м V, с 4 0 ] .

Спочатку, я к м и п а м ' я т а є м о , відбувся двобій П е р е с в і т а з Челубеєм, про що "байкар історії російської" не розпові- дає — чи забув, чи не обійшлося без умислу. Радше — дру- ге. Лише там, де Димитрій Донський оглядає поле бою та "плоди великої перемоги", М. М. Карамзін к а ж е мимохідь:

"... і багато інших наклали головами за батьківщину, а серед них і Сергіїв Чернець Олександр Пересвіт, про яко- 213

го пишуть, що він до початку битви впав у єдиноборстві з Печенігом, б о г а т и р е м Мамаєвим, з в а л и в ш и його з к о н я і разом із ним випустивши дух" [1, том V, с 42].

Тут звертаю увагу — єдиноборство представників обох сторін не могло закінчитися раніше 7 години ранку, а рад- ше — пізніше. Війська Мамая сповідували іслам, і зі схо- дом сонця віруючі зобов'язані були помолитися Великому Аллахові. Необхідно також пам'ятати, що Куликовська битва відбувалася 8 вересня, коли сонце з'являється над землею лише близько 7 години ранку.

Простежмо, як проходила битва:

"На десяти верстах лилася кров Християн і невірних. Ряди змішалися, десь Росіяни (? — В. Б.) тіснили Моголів, десь Моголи Росіян, і одні, й інші хоробрі падали на місці, а легкодухі тікали: так деякі Московські недосвідчені юна- ки — гадаючи, що все пропало — почали утікати...

Ось і дев'ята година дня, цей Димитрій (Литовський. — В. Б.), з великою увагою примічаючи всі переміщення обох ратей, раптом дістав меч і сказав Володимиру: 'Тепер н а ш час". Тоді засадний полк виступив із діброви, що ховала його від очей ворога, і швидко кинувся на Моголів. Цей раптовий удар вирішив долю битви, вороги були здиво- вані, розсіялися, не могли противитися новому строю війська свіжого, бадьорого, і Мамай, із високого кургану дивлячись на кровопролиття, побачив загальну втечу своїх... і т і к а в слідом за і н ш и м и " [1, т о м V, с. 4 1 ] .

На цьому битва закінчилася.

Наголошую: уже до 10 години війська Мамая тікали. Однак нас сотні років намагалися переконати, що в цій битві по обидва боки зійшлися т р и с т а т и с я ч воїнів.

Цікаві деякі аспекти Куликовської битви. Виявляється, Димитрій Московський вдався до напрочуд оригінального вчинку перед боєм: він віддав свій князівський одяг і свого коня простому бояринові, велів тому одягтися у велико- князівську збрую та стати під великокнязівським москов- ським прапором, тобто замінити Димитрія, а сам, "замас- 214

кувавшись в одяг простого воїна", пішов у ряди простолю- динів. Там він і боровся серед рядової м а с и людей, де його оглушили, і він лежав непритомний біля "зрубаного дере- ва".

Князь не керував битвою, як полководець, не управляв військами в ході бою, а чомусь заховався серед простих воїнів. Складається в р а ж е н н я , що к н я з ь Димитрій Донсь- кий дуже боявся з'явитися перед очі Мамая в своєму кня- зівському вбранні. Чи не дивно?

Цікавий і т о й факт, що простому воїнові Димитрію Мос- ковському, який абсолютно не брав участі в керівництві боєм, згодом приписали всю заслугу перемоги, проголоси- ли "святим" і навіть п р и п и с а л и титул — Донський.

Вельми дивна логіка великоросів!

Пригадується епізод із книги Костянтина Симонова "Живі і мертві", коли до комбрига Серпіліна п р и в е л и пере- одягненого в солдатське обмундирування полковника. Як обурювався комбриг, як різко засуджував полковника! Мовляв, не варте російського офіцера — ховатися від воро- га в солдатську гімнастерку!..

А князеві Димитрію Московському це діяння, як бачи- мо, зійшло з рук. Навіть святим проголосили. Така подвійна мірка російської історії й цього разу.

Є ще один аспект Куликовської битви, який не досліджу- вали російські історики, а прийняли на віру від кате- рининської "Комісії". За версією "авторів історії", на допомо- гу Мамаєві йшов Литовсько-Руський князь Ягайло. І не просто йшов, а з військами "в день битви був не далі як за ЗО або 40 верст від Мамая" [1, том V, с 42].

"... дізнавшись про її результат, він ужахнувся, думав лише про швидку втечу, так що легкі наші (московські. — В. Б.) загони не могли його наздогнати" [1, том V, с 43].

Виявляється, Литовський к н я з ь Ягайло зі своїми свіжи- ми військами настільки злякався пошарпаного московсь- кого в і й с ь к а , що буквально з н и к від московитів. Це п р и то- му, що його брати Андрій і Димитрій (Полоцький) зі своїми

215

дружинами виступали на боці Московського князя, а Дмитро Каріатович очолював "засадний полк".

І невтямки "великоросам" поставити собі дуже просте запитання: можливо, тому і втекли війська Мамая, що довідалися про наближення військ Литовського князя Ягайла! Адже для них не було таємницею, що війська Ягай- лових братів боролися на Куликовому полі та стояли в центрі бою. Вони не ховалися, як Димитрій Московський, боролися відкрито під своїми княжими знаменами. Тоді й боягузтво Димитрія Московського цілком зрозуміле. У ви- падку поразки він міг послатися на примус литовських князів, мовляв, захопили й змусили боротися. А можливо, так воно насправді й було — похід організували литовські князі, а московського к н я з я зобов'язали в з я т и участь. Зга- дайте 1373 рік! Саме за кілька років до Куликовської битви великий Литовський князь Ольгерд "... увійшов із Боярами Литовськими в Кремль, вдарив списом у стіну на пам'ять Москві та вручив червоне яйце Димитрію".

Такий аспект російськими істориками ніколи не дослі- джувався. Напустивши стільки "доважку брехні" в міфо- логію про Куликовську битву, московський істеблішмент не вбачав у тому потреби. Це ж бо становило небезпеку.

Московська п р а в л я ч а еліта ніколи не думала, що наста- не час — і "принижені інородці" візьмуться за чесне дослі- дження їхньої міфології.

Нещодавно, в процесі роботи над цією главою, у мене в руках з'явилася книга "Історія Русів або Малої Росії, Геор- гія Кониського, Архієпископа Білоруського". Книга впер- ше вийшла в Москві 1846 року, в університетській дру- карні, хоча з'явилася сто років раніше і поширювалася в рукописах.

"Історія Русів" дає чітку відповідь на питання про час звільнення Києва від татаро-монгольського панування. В о - на стверджує: звільнення відбулося 1320 року, що заперечу- ють "великороси", зокрема М. М. Карамзін — "співець ве- л и ч і Московії". Послухаймо автора, я к и й н а п и с а в свою пра-

216

цю значно раніше від М. М. Карамзіна, у другій половині XVIII століття:

"Тому Гедимін Князь року 1320-го прийшов у землі Ма- лоруські (термінологія вже "великоросійська". — В. Б.) з воїнством своїм Литовським, з'єднавшись із Русичами (зрозуміло, що — з Київськими, і жодним чином не з Мос- ковськими. — В. Б.), які були під командою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турніла, Перунада, Ладима та інших, вигнали з Малої Русі Татар, перемігши їх у трьох битвах і в останній, головній, н а д рікою Ірпінь, де вбиті Тимур і Дивлат, К н я з і Татарські, Принци Ханські. Після цих перемог відновив Гедимін правління Руське під началом обраних народом осіб, а над ними н а с т а н о в и в намісником своїм із Руського роду К н я з я Ольшанського, після якого було з того ж роду багато інших намісників і воєвод" [32, с 41].

Звільнення Київської землі від татаро-монгольської залежності 1320 року, в результаті чого український слов'янський етнос зміг сформуватися як самостійний народ, стало однією з найважливіших передумов, я к і при- мусили московський істеблішмент додати велетенський "доважок брехні" у вигадану "великоросами" історію. Інак- ше вони залишалися дітищем Золотої Орди, а історія великоросів брала свій початок лише з другої половини XII століття. Тому так перекручені події і факти з 1150 до 1600 року, що відбувалися в ростовсько-суздальській землі, а пізніше — в Московії.

Московська правляча еліта не могла змиритися з тим, що після звільнення 1320 року Русі вона ще майже 200 ро- ків з а л и ш а л а с я в складі Орди, п л а т и л а данину, далі виго- лошувала у своїх храмах молитви ханові як своєму госу- дареві, запобігала перед татарами. Звідси брехня про Куликовську битву, про великого "святого" боягуза Ди- митрія Донського, про знищення татарського стоп'ятде- сятитисячного війська за 3—4 години. І ще, і ще, і ще... Чого не вигадаєш;, коли немає критичних, стримувальних факторів, а своя рука-владика звикла до фальшування.

217

Повертаючись до Куликовської битви, хочу звернути увагу на дуже цікаву деталь, висловлену М. М. К а р а м з і н и м на одній зі сторінок своєї "Історії..."

Ось я к и м и словами він "оспівав" військо Димитрія Мос- ковського, зібране перед походом:

"Великий Князь хотів оглянути все військо, ніколи ще Росія (Московія. — В. Б.) не мала такого навіть у найбільш щасливі часи її незалежності й цілості; понад сто п'ятдесят тисяч вершників і піших стало до лав, і Димитрій, виїхав- ши на велике Поле Дівоче, з душевною радістю бачив ополчення настільки численне, зібране за його Монар- шим (?!) словом у містах самого лише древнього Суз- дальського Князівства, раніше поневажуваного (!!!) Князя- ми і народом (!!!) південної Русі" [1, том V, с 38].

Оце т а к М. М. Карамзін! Яку видав перлину! Навіть по- дякувати хочеться цьому вельми досвідченому "оповіда- чеві". Таку думку, яку завше приховували великороси, — взяв і вимовив відкрито.

Послухайте і запам'ятайте назавжди: "...бачив опол- чення... зібране в містах самого лише... Суздальського Князівства, раніше поневажуваного Князями і народом південної Русі (тобто слов'янами — В. Б.)".

Цими словами М. М. Карамзін виказав простому чита- чеві "Історії..." велику істину, а саме: Суздальське князів- ство й Московське, яке згодом відбрунькувалося від нього, були місцем висилки князів низького роду — невдах; князівство злиденне, малолюдне і в часи київської величі абсолютно зневажене. Виникає закономірне питання: не- вже після цих слів М. М. Карамзіна хто-небудь повірить, що в XI—XIII століттях предки українців поляни, дерев- ляни, уличі, тиверці тощо — тікали або "текли" у ці "поне- важувані" землі, щоб, змішавшись із "чуддю", створити націю великоросів?!

Читачі ще раз змогли переконатися в надуманості російської гіпотези про "перетікання" люду з київської землі в Московію — брехливої ідеї Російської імперії, за до- 218

помогою якої московський істеблішмент намагався пояс- нити своє слов'янське походження. І на ще одну думку М. М. Карамзіна варто звернути увагу: він із неабиякою гордістю протиставляє московитів народові "південної Русі", тобто українцям. Читачі ж бо розуміють — ідеться про Україну, або по-великоросійському — "Малоросію".

За ж и т т я М. М. Карамзіна з неабиякою ретельністю ви- хвалялося все великоросійське й майже з презирством і пан- ською поблажливістю говорили про інородців, особливо про підкорених Московією слов'ян — українців і поляків. Про білорусів узагалі не згадували, їх мовби не існувало. Мовляв, погляньте, якими недалекоглядними були ваші предки, тепер "справедливо не шановані" великоросами.

А як велично звучать слова: "зібране за його М о н а р ш и м словом". Відчуваєте? Це вже прямий предок монарха, а імперія з того дня запрограмована від Варшави до Тихого океану. Не інакше!

І геть забув Карамзін, що Димитрій зовсім не монарх, а л и ш е — васал, я к и й їздив у Золоту Орду до хана, щоб пла- зувати в ярмі й вимолювати ярлик на удільне князювання в справжній Імперії. Але хіба про такі дрібниці мусить п а м ' я т а т и великорос? Йому з а б а ж а л о с я "скласти" величну історію Російської імперії. А це заняття в ті, та й у подаль- ші ч а с и вельми заохочувалося, бо давало змогу в 1380 році мати не дрібний Московський улус, що жив розбоєм, а са- ме — Росію.

Таким чином, свідомо запускаючи в оповідь "доважок брехні" і власні вигадки, з натяками і хитруваннями, ви- даючи бажане за дійсне, писалася історія Московії.

Тому пропоную поглянути, що відбулося в Московії після Куликовської б и т в и , — п р о це р о с і й с ь к і і с т о р и к и зав- жди говорили скоромовкою, а найчастіше просто відмов- чувалися. Особливо в підручниках для молодого поколін- ня: і свого, і чужого. А вже повідати про звичайне боягузтво самого князя Димитрія вважалося блюзнірством і свято- татством. Однак погляньмо на факти історії.

219

Побитий Мамай був лише одним із багатьох правителів татаро-монгольської Імперії, яку в ті роки розривали міжусобиці.

Того ж 1380 року, підтриманий іншими Чингісидами та великим Тамерланом, до влади в Золотій Орді прийшов хан Тохтамипі. Він протягом року навів в Орді жорсткий порядок і повелів Димитрію терміново відправити йому на допомогу московську дружину. Чи Д и м и т р і й спробував по- тягнути час, чи він не встиг вчасно виконати наказ, але т а к сталося, що Московський князь потрапив у 1382 році в не- милість до Тохтамиша. Не варто допускати думки, що Ди- митрій Московський подумував про власну державність. Це очевидна брехня. Він о т р и м а в вдячного листа Тамерла- на і знав, хто стоїть за спиною Тохтамиша.

Аби покарати не вельми старанного Димитрія, хан Тох- тамипі 1382 року повів свої війська на Москву. Притому не ч і п а ю ч и ні Тверського, ні Рязанського, ні Володимирського великих князівств.

У тій ситуації князь Московський Димитрій, перемо- жець Куликового поля, страшенно перелякався. Отож утік із Москви, покинувши н а п р и з в о л я щ е своїх підданих.

М. М. Карамзіну ніхто ніколи не дозволив би н а п и с а т и — злякався! Тому, опоганивши всіх князів — сусідів Москви, Карамзін, підлабузнюючись, в такий спосіб описує втечу Димитрія Московського:

"Пройшло близько року... Раптом почули в Москві, що Татари захопили всіх наших купців у землі Болгарській і взяли в них судна для перевозу війська Ханського через Волгу; що Тохтамипі іде на Росію (пробачимо М. М. Ка- рамзіну звеличання Московії. — В. Б.)... і Великий Князь (уже, виявляється, зовсім не Монарх! — В. Б.), втративши бадьорість духу (не злякався, а лише "втративши ба- дьорість духу". — В. Б.), подумав, що краще оборонятися у ф о р т е ц я х , н і ж ш у к а т и загибелі в полі. Він відійшов у Кост- рому із жінкою та дітьми, бажаючи зібрати там більше війська і сподіваючись, що бояри, залишені н и м у столиці, зможуть довго боронитись" [1, том V, с 45—46]. 220

Надалі в ч а с и небезпеки втікатиме з Москви к о ж е н мос- ковський к н я з ь , аж до І в а н а Грозного. Боягузтво в москов- ських Рюриковичів хронічне. А ось те, що Димитрій втік у Кострому, "бажаючи зібрати там більше війська", звичайна брехня. Кострома була глухою, загубленою в лі- сах глибинкою Московського улусу. Цю думку незабаром простежимо і в М. М. Карамзіна. Але не може майбутній "помазаник" злякатися та втекти. Тому й намагається "писар історії" виправдати Димитрія Московського.

Карамзін із лакейською відданістю виправдовує князя, однак таврує за те ж діяння митрополита. Давня двоїста мірка, для своїх і для чужих!

"Сам Митрополит Кіпріан виїхав зі столиці в Твер, від- даючи перевагу власній безпеці перед обов'язком церков- ного Пастиря, він був іноплемінник! Хвилювання т р и в а л о , народ, залишений Государем і Митрополитом, втрачав час у голосних суперечках і не мав довіри до Бояр" [1, том V, с 46].

Втекли обидва, і М. М. Карамзін в останньому реченні визнає цей факт, але, з презирством засудивши митропо- лита Кіпріана, який, до речі, не зобов'язаний займатися військовими справами (іноплемінник, присланий Кон- стантинополем! — В. Б.), в и п р а в д а в свого князя-великоро- са, я к и й , власне, і мусив о ч о л и т и оборону Москви. Б а ч т е — "князь відійшов", він чистий перед Богом і перед совістю! Як це не гірко, але у "великоросів" саме такий стандарт. Тут іншого не буває.

Хто, гадаєте, 1382 року очолив оборону Москви? Вияв- ляється, "... з'явився гідний Воєвода, юний Князь Литов- ський на ім'я Остей, внук Ольгерда... Розумом своїм і вели- кодушністю, такими важливими в момент небезпеки, він відновив порядок, заспокоїв серця, підбадьорив слабких" [1, т о м V, с 4 6 ] .

Поява на чолі оборони Москви Литовського князя розвіяла ще один міф російської історії — міф про єдність князя і "російського народу". Князь був сторонньою люди-

221

ною. 1382 року він правив, тільки спираючись на монго- ло-татарський ярлик. Міг просто втекти у важку хвилину, я к Димитрій Донський.

Варто також пам'ятати — Литва, на противагу Москві, ніколи не підкорялася Орді, навіть програючи окремі бит- ви, не платила татаро-монголам данину, як це робили мос- ковити протягом сотень років. Через те Московія люто не- н а в и д і л а Л и т в у та Україну, я к і не с х и л и л и голови п е р е д Зо- лотою Ордою. Велике Литовсько-Руське князівство, до якого входили народи Литви, України і Білорусії, було зав- жди тією скалкою в оці, яка нагадувала Московії про май- же трьохсотлітнє приниження перед татаро-монгольськи- ми зайдами.

На жаль, Москва і того р а з у була упокорена, з н и щ е н а та спалена. Юний Литовський к н я з ь Остей загинув, захища- ючи Москву. Князь Димитрій Донський відсидівся з роди- ною в далекій лісовій глухомані, очікуючи в страху, чи не розшукує його Тохтамиш.

Все-таки вижив! І навіть "святим" став згодом!

Така доля Москви 1382 року, через два роки після Куликовської битви.

"... Якими словами, — мовлять Літописці, — зобразимо тодішній вигляд Москви? Ця багатолюдна столиця була колись багата і славна, за один день загинула її краса, за- лишилися тільки дим, попіл, земля закривавлена, трупи і порожні, обгорілі церкви. Ж а х л и в е м о в ч а н н я смерті пере- ривалося тільки глухим стогоном поодиноких страж- дальців, посічених ш а б л я м и Татар, але ще не позбавлених життя...".

"Військо Тохтамиша пройшло по всьому Великому Князівству (про монархію, виявляється, і гадки нема! — В. Б.). Володимир, Звенигород, Юр'єв, Можайськ, Дмитрів пізнали долю Москви" [1, том V, с 48—49].

На сцені з'являється й князь Димитрій. Татари ж бо пішли!

"Тохтамиш покинув нарешті Росію (автор веде мову про Московію. — В . Б.)... 222

З якою скорботою Димитрій і Князь Володимир Анд- рійович, приїхавши зі своїми Б о я р а м и в Москву, побачили її холодне попелище і звідали всі нещастя, які пережила батьківщина, такі неочікуваніпісля щасливої Донської битви!

"Батьки наші, — говорили зони, проливаючи сльози, — не перемагали Татар, але були щасливіші, ніж ми" [1, том V, с 49].

Зібрати військо Димитрій забув. Та й звідки б воно взя- лося в лісовій глухомані. Прибув тільки зі своїми боярами. Де вже тут до війська, коли, за М. М. Карамзіним, лише в Москві "погребли мертвих" на "300 рублів" — 24 тисячі лю- дей, не враховуючи тих, що заживо згоріли, потонули або були забрані Тохтамишем в рабство. За мінімальними підрахунками, зруйноване князівство втратило 1382 року понад 100 тисяч людей. Величезні втрати на ті далекі ча- си!

Цікаво, що т а т а р и не пробачили Мамаєві Куликовської по- разки: вбили його. А боягуз, який втік від підданих і спри- чинив на свою землю страшну навалу, згодом був прозва- ний "Донським" та приєднаний до святих!

Князь Димитрій Іванович і далі випрошував у Золотої Орди "ярлик" на московське к н я з ю в а н н я . Коло замкнулося.

Аби завершити розмову про цього московського князя, подам такі слова М. М. Карамзіна, які підсумували слу- жіння Димитрія Московії:

"Таким чином Літописці... не звинувачують його (князя Димитрія. — В. Б.) в тому, що він дозволив Тохтамишу розорити Велике Князівство (коли ганьба, тоді це не Русь, не Держава, а тільки — "Велике Князівство". Ось так! — В. Б.)... і цим продовжив рабство батьківщини до часів свого правнука.

Димитрій зробив, здається, іншу помилку: мав нагоду приєднати Рязань і Твер до Москви, але не скористався з неї..." [1. том V, с 59—60].

223

Логіка великороса вражаюче проста: все можна про- с т и т и Московському к н я з е в і — і загибель сотень т и с я ч по- братимів, і боягузтво, і зрадництво, не можна тільки упус- кати можливість приєднати до Московії ще один шматок "землі російської". Тут потрібно хапати, не замислюючись.

Шановні читачі, даруйте авторові, — я втомлююся роз- грібати цей історичний бруд і вигадки. Мені хочеться ки- нути дослідження, доторкнутися до чогось світлого, чис- того. І я з а л и ш а ю матеріал на місяці, оминаю його, щоб не ятрити душу. Але в історії великоросів нічого не зміню- ється понині. Хвилі шовінізму і плач за втраченими "зем- лями руськими" знову й знову звалюються на людей із те- л е б а ч е н н я , радіо, з газет. І авторові' нічого не залишаєть- ся, як брати в руки "писання великоросів" і знову шукати правду, відсіваючи полову і брехню.

Після смерті Димитрія, про яку М. М. Карамзін сказав: "він не м а в з н а н ь , почерпнутих у книгах, але з н а в Росію та науку правління", на князювання в Москві був посадже- ний Золотою Ордою його син Василь, який правив із 1389 до 1425 року.

"Димитрій покинув Росію, ... юний син його, Василь, від- клав до часу думки (а чи були ці думки — нікому не відомо. Великоросам лише т а к хочеться думати! — В. Б.) про незалежність і був возведений на престол (Карамзін так і воліє півидше м а т и ц а р я й престол! — В. Б.) у Володимирі Послом Царським (золотоординським Царем! — В. Б.), Шахматом" [1, том V, с 68].

Не варто гадати, що в успадкуванні князівського престолу перевагу одразу мав Василь. Ні!

Послухайте, що к а ж е п р о це професор С. М. Соловйов:

"Ярлик ханський не затверджував недоторканно на пре- столі ні великого, ні удільного князя, лише забезпечував во- лості (чуєте? — не держава Московська, а тільки волость Ординська. — В. Б.) їхні від татарської навали; в своїй бо- ротьбі князі не звертали уваги на ярлики: вони знали, що

224

кожен, хто привезе більше грошей в Орду, отримає ярлик і військо на допомогу!" [7, с 193].

Слова С. М. Соловйова р о з в і я л и м і ф великоросів про н і - бито свідоме та цілеспрямоване "збирання землі російської" московськими князями з прадавніх часів. Чистої води ви- гадка! Тривала звичайна боротьба за чужий шматок землі, за чужий хліб, за чуже багатство й майно. Московія в цьо- му, як ми бачимо, вела перед, застосовуючи в к р а й брудні й принизливі прийоми.

Отож Василь, син Димитрія, як подяку за я р л и к на мос- ковське к н я з ю в а н н я повіз великі д а р и в Золоту Орду: "Не- забаром Великий Князь відправився до Хана... Він був прийнятий в Орді з дивовижною ласкою... Здавалося, що не данник, а друг і союзник відвідав Хана. Затвердивши Нижньогородську область за Князем Борисом Городець- ким, Тохтамиш, згідно з думками Вельмож своїх, не за- сумнівався визнати Василя спадкоємним її Государем" [1, том V, с 70—71].

Суть п и с а н н я М. М. Карамзіна полягала в тому, що йому необхідно хоч якось п р и к р а с и т и п р и н и ж е н н я Московсько- го к н я з я , я к и й на колінах і в ярмі стояв перед Тохтамишем. Тому й з'являються з-під його пера такі "перли російського славослів'я": "був п р и й н я т и й в Орді з дивовижною ласкою", "визнати Василя спадкоємним її Государем" та інші фан- тазії "великоросійських історичних документів".

Хочу нагадати — хан Золотої Орди давав кожному кон- кретному князеві ярлик на певне князювання. Йому не потрібен був додатковий "государ" серед васалів. Він сам був Государем! Вигадки М. М. Карамзіна чи і н ш и х російсь- ких істориків про історичну перевагу Московського кня- зівства перед Тверським, Рязанським та іншими — звичайнісінький вимисел. У XV столітті поруч із великим Московським князівством існувало щонайменше чотири великих князівства, які жодним чином не підкорялися Москві. Ось вони: Рязанське, Ростовське, Ярославське, Тверське, не враховуючи республік Новгорода, Пскова і

225

В'ятки. Не варто плутати князя-Чингісида з його князівст- вом. І н а в і т ь ч е р е з сто років, уже в X V I столітті, с и т у а ц і я не змінилася одразу.

Послухаймо професора В. О. Ключевського: "Однак ні Іван III (жив у 1440—1505 роках. — В. Б.), ні його старший син Василь (1479—1533 роки. — В.Б.) не були єдиними володарями Московського князівства, а ділили володіння н и м із н а й б л и ж ч и м и родичами, удільни- ми московськими к н я з я м и , і влада великого к н я з я не роз- рослася ще настільки, щоб перетворити цих удільних во- лодарів у звичайних підданих московського государя. Ве- л и к и й к н я з ь н а р а з і стояв н а д удільними не обсягом влади, а лише кількістю сили, просторами володінь і сумою до- ходів" [6, с 179—180].

Себто кількістю грошей, які давав його князівський престол. Тому за збором данини князь стежив пильно. Почитайте, як к н я з ь Василь збирав ханську данину: "Посол Великокняжий повідомив Новгородцям, що во- ни, з 1386 року платячи Донському (чуєте, як хитро пише "великорос": не Димитрій, а Донський. Він вбиває нам у свідомість: мовляв, уже в ті роки Димитрій був Донським. Міф подається як правда. — В. Б.) народну данину, зо- б о в ' я з а н і п л а т и т и і с и н о в і його... Полки Московські, Коло- менські, Звенигородські, Дмитровські... взяли Торжок і чимало бранців із-під Новгорода, куди сільські жителі з маєтком, з дітьми тікали від меча й неволі (московського меча і московської неволі. — В. Б.). Уже рать Московська, вчинивши помсту, повернулася... Привели сімдесят лю- дей. Народ зібрався на площі, був свідком видовища жах- ливого. Засуджені на смерть, ці злочинці (лише не підко- рилися Москві, відмовилися платити данину! — В. Б.) спливали кров'ю в муках, їм повільно відтинали руки, но- ги і повторювали, що так гинуть вороги Государя Мос- ковського!" [1, том V, с 73—74|.

Москва збирала данину з величезною жорстокістю. Там б у - ла не лише данина Золотій Орді, а й власний московський

226

шмат. А за в л а с н и й ш м а т в о н и готові були кожного розтер- зати, знищити, як і нині. Істина жорстока, видима неозб- роєним оком, лише, як завжди, прикрашена московитом.

М. М. Карамзін перестав би бути придворним істори- ком, якби не прибрехав де-небудь у своєму "писанні". Адже Димитрія Донським назвуть через 200 років, проте Ка- р а м з і н , як скалку в око, в п и х а є у свідомість ч и т а ч а : "дани- ну платили з 1386 року Донському". Навіть не Золотій Орді, а Донському! Тож ханський лакей раптом після цієї "писанини" — н а ч е диво?! — став государем. Такими при- йомами фальсифікувалася російська історія. Після такого "писання" вона ставала "величною і прекрасною". Але то звичайний прийом московської еліти — видавати бажане за дійсне. Мовляв, уже в 1386 році Димитрій з в а в с я Донсь- ким і особисто мав данину з новгородської землі.

Зверніть увагу: жодною державністю московською не пахне. Тільки о т р и м а в к н я з ь Василь я р л и к н а к н я з ю в а н н я і право на збирання данини для хана. Попутно к р а в і собі. Але скільки гонору, скільки хвальби!

Князь не піклувався про розвиток та торгівлю міста Торжка. Це його не цікавило. Московського князя цікавила лише данина: гропіі, речі, їжа. Дивуватися не варто — це дрімучий, жорстокий деспот! Хіба нормальний, мислячий правитель віддасть наказ рубати на шматки 70 людей? Відповідь зрозуміла. Так чинять нелюди!

А далі погляньмо, які землі закріпив за Московією хан на початку XV століття. Лише прошу звернути увагу: М. М. Ка- рамзін, коли пише про Московське князівство — улус, ав- томатично віддає йому всі землі інших "великоросійських" князівств, хоча вони були звичайними ворогуючими кон- курентами. І в XV столітті не входили в князівство Мос- ковське. Їх ще мали завоювати в жорстокій боротьбі.

Отже, послухаймо:

"... Великий Князь сам поїхав до нього (Вітовта Литовського. — В. Б.) в Смоленськ, де серед веселих бен- кетів і показної дружелюбності вони затвердили межі...

227

володінь. У цей час уже майже вся древня земля В'ятичів (нинішня Орловська губернія із частиною Калузької та Тульської) належала Литві: Карачев, Мценськ, Велев з іншими удільними містами Князів Чернігівських, на- щадків Святого Михайла, які волею й неволею піддалися Вітовту. Захопивши Ржев і Великі Луки, пануючи від кордонів Псковських з одного боку до Галичини й Мол- давії, а з іншого до берегів Оки, Курська, Сули і Дніпра, син Кестутіїв був Монархом усієї південної Росії (Русі. — В. Б.), залишаючи Василеві (Московському князеві. — В. Б.) бідну північ, т а к що Можайськ, Боровськ, Калуга, Олексин уже граничили з Литовським володінням" [1, том V, с 85].

Мене завжди вражав підтекст думки великороса. Зверніть увагу, як подає думку "байкар історії". Натяками, напівправдою створює враження, що, мовляв, Литва не- законно захопила чужі землі. Але жодним словом не об- мовляється, що й Москві ті землі не належали ніколи. Та й поїхав князь не сперечатися з приводу литовських за- воювань, які більш послідовні ніж московсько-татарсь- кі, а закріпити лише кордони Золотої Орди. Такими пи- саннями створювалася московська "волохата правда" історії.

Однак навіть за такого "висвітлення" історії М. М. Ка- рамзін підтвердив: на початок XV століття Московія — ли- ше дрібний татарський улус із територією на 100—150 кілометрів навколо Москви, і нації великоросів немає — звичайні князівства-улуси, що ворогують між собою за чу- жий шматок землі та хліба. Немає єдиного народу, немає єдиної нації, князь не відчуває відповідальності за підопічних. Люди підкоряються грубій силі деспота.

Треба також відзначити, що й "південної Росії" у XV столітті не існувало. Отож туман, вимисли — ось улюблені "доважки брехні" російської історії. Автор не дотримується історичної п р а в д и , вона йому не потрібна. Б а ж а н н я є зако- ном великороса, а при цьому правда завжди небезпечна.

Ось уже й XV століття, а Москві не належить навіть найб- 228

лижча округа: Рязань, Твер, Смоленськ, не кажучи вже про Новгород, Псков і Вологду. Хоч би як намагалися "байкарі історії", але й вони іншого довести не зуміли.

5

Отже, московити увійшли в XV століття, маючи на чолі князя Василя Дмитровича. Яблуко недалеко відкотилося від яблуні, тобто Василь кращим від батька не був. Так са- мо боявся, так само втікав під час небезпеки, так само принизливо бив поклони в Золотій Орді, просячи право на ярлик.

У XV столітті Московія, як і раніше, руйнувала та ни- щила прилеглих сусідів, піклуючись про збільшення на- живи і доходу. Не будемо голослівні, послухаємо М. М. Ка- рамзіна:

"Правління Василя Димитровича було для Новгород- ців часом неспокійним... Так рать Московська (простіше кажучи, банда або зграя. — В. Б.) без оголошення війни вступила у Двінську землю... взяла в полон Двінського Посадника, багатьох Бояр і скрізь грабувала без мило- сердя, але, розбита в Колмогорах, залишила бранців і втекла" [1, том V, с 97].

Аналогічних прикладів можна подати безліч. Моско- вити і великороси називали ці діяння "збиранням землі російської". Розсудливі люди називають такі дії завоюван- н я м , розбоєм і геноцидом.

Сподіваюся, читачі помітили тенденцію М. М. Карам- зіна: за першої-ліпшої нагоди, коли не йдеться про мос- ковське п р и н и ж е н н я або поразку, він н а м а г а є т ь с я переко- нати, що ось, мовляв, погляньте — уже в XV столітті ми, великороси, мали государя. Не зубожілого, незначного князька-васала, а — государя!

Та Бог з ними, государя — то й государя.

Послухайте, як князь-московит "правив" у відповідаль- ну хвилину:

229

"Одначе Василь Димитрієвич був здивований швидким походом Ханського війська і негайно відправив Боярина Юрія в стан його, щоб мати точні відомості про намір Та- тарського полководця, велів навіть збирати військо в містах, про всяк випадок. Та Едигей, затримавши Юрія, йшов уперед із великою поспішністю — і за кілька днів по- чули в Москві, що полки Ханські йдуть прямо до неї.

Ця звістка похитнула твердість Великокнязівської Ра- ди, Василь (тепер він — не "ГЬсудар Московський", навіть не князь великий, а просто — якийсь Василь. — В. Б.) не ризикнув на битву в полі, зробив те ж, що його батько в подібних обставинах: виїхав (треба розуміти — втік! — В. Б.) із жінкою й дітьми в Кострому...

Але громадяни Московські судили інакше: нарікали, що ГЬсудар зраджує їх ворогу, рятуючи тільки себе і дітей...

Щоб Татари не могли підійти до стін Кремлівських, цей Князь велів з а п а л и т и навколо посади. Кілька т и с я ч домів, де жили мирні сімейства працьовитих громадян, запалали в одну мить... Видовище було страшне: скрізь вогненні ріки і дим хмарами, сум'яття, крик, розпач. На довершення жаху, чимало лиходіїв (це ж не зайди, а самі московити, як і за всіх часів. — В. Б.) грабували в домах, ще не обійнятих по- лум'ям, і раділи загальному нещастю" [1, том V, с 103—104].

Нарешті й М. М. Карамзін вимовив слово істини: "зра- джує".

Людину, що покинула напризволяще своїх підданих у важку хвилину, іншим словом не називають. Саме так: зрадник і боягуз. Погляньте, яка дивовижа: сина за втечу все-таки назвали зрадником, хоча й мимохідь, а батечка — Димитрія, т а к званого Донського, — забоялися! Але ж вчин- ки їхні однакові, а боягузтво помітне неозброєним оком.

Якщо московит, а пізніше великорос, робив що-небудь для "збирання землі російської" та мав успіху цьому, йому прощалися будь-які падіння, будь-яка мерзота, відчай- душне боягузтво або зрадництво. Це великороси згодом замовчували...

230

Знову Московія була спалена і розорена. Але "збирач землі російської" з а л и ш и в с я ж и в и й , здоровий. І н е з а б а р о м "письменники" великоросійської історії проспівають цьому "Московському Государеві" оду хвалебну.

Однак спершу послухаймо М. М. К а р а м з і н а — про нава- лу татар:

"Тим часом полки Татарські розсипалися по областях В е - ликого Князівства, взяли Переславль-Залеський, Ростов, Дмитрів, Серпухов, Нижній Новгород, Городець, тобто, спа- лили їх, забрали в полон жителів, пограбували церкви і мо- настирі. Щасливий, хто міг урятуватися втечею (як вата- жок! — В. Б.)\ Не було ані найменшого опору. Росіяни (їх ще нема, поки що — московити! — В. Б.) здавалися отарою овець, яку загризають хижі вовки... Бранців зв'язували й вели, як псів, на змичках, іноді один татарин гнав перед собою л ю д е й зо сорок" [1, т о м V, с. 105].

А що ж к н я з ь Московський? Де — він? Хто він тепер: " Г о - судар" чи боягуз чужорідний?

"Полки Ханські, які гналися за Великим Князем (Мос- ковським. — В. Б.), не могли наздогнати його і, на жаль Едигея, п р и й ш л и назад" [1, том V, с 105].

Оце так Государ Московський! Навіть татари, справжні степовики, не змогли наздогнати к н я з я , що втікав!

Не слід забувати, що втікав князь дрімучими, непро- хідними костромськими лісами, де раніше "торував шлях" його батько Димитрій Донський, я к и й т а к само р я т у в а в с я втечею від татаро-монголів у 1382 році. Де вже в кост- ромських хащах шукати людей, збирати військо! Зберегти б власну шкуру — і то добре. Повернувшись із перегонів, князь Василь прочитав (хоча він і читати не вмів! Йому прочитали інші. — В. Б.) залишене Едигеєм послання:

"Від Едигея уклін до Василя... Все, п и с а н е тобою до Ханів про бідність народу Російського, є неправдою, ми нині самі бачили Улус (бачите, це держава Московська — улус?!.— В. Б.) твій і дізналися, що ти збираєш у ньому по рублю із двох сох; куди ж дівається срібло? Земля Християнська за- 231

лишилася б ціла і неушкоджена, якби ти справно платив Ханську данину, а н и н і т і к а є ш , як р а б ! . . Подумай і н а в ч и с я ! " [1, том V с. 107].

Тож "Московський Государ" терміново прислухався до поради полководця Едигея. Одразу ж розпочав нові пере- гони. Цього разу наввипередки з Іоанном Тверським побіг за ханським ярликом у Золоту Орду. Послухайте:

"... н а м і р Іоаннів (Великий к н я з ь Тверський. — В. Б.) ї х а - ти в Орду здавався Василю Димитрієвичу настільки небез- п е ч н и м , що він з в а ж и в с я с а м шукати прихильності Хана і з багатими дарами відправився в столицю Капчакську, ку- ди його й провели всі знатні Вельможі" [1, том V, с 109].

М. М. Карамзін не з а л и ш а є великоросам ні найменшого натяку на велич Московії в XV столітті:

"Без сумніву, Василь (бачите, тут він уже не Государ Мос- ковський. — В. Б.), будучи в Ханській столиці, знову зобов'я- з а в с я платити данину Моголам, він платив її, здається, аж до кінця життя свого, незважаючи на внутрішні безладдя, на часті зміни в Орді" [1, том V, с 110].

Великоросійські "байкарі історії" пробачили Василеві всі мерзенні в ч и н к и і криваві внутрішні безчинства, лише за одне покартали:

"Серед загального суму та сліз, як кажуть Літописці, Ва- силь Димитрієвич помер на 53 році від народження, кня- жив 36 років і був Володарем розсудливим, не маючи люб'язних властивостей батька свого, добросердя, м'якос- ті у вдачі, ні палкої військової мужності, ні великодуш- ності геройської... підсиливши Державу Московську ("пи- сака історії" вже забув про улус Монгольський! — В. Б.) надбаннями важливими, зберігши її цілість від хижості Литовської... Може, він зробив помилку в політиці, давши змогу відпочити Вітовту, розбитому Ханом, може, йому варто було б відновити тоді дружелюбний зв'язок із Ор- дою, і разом із Олегом Рязанським вдарити на Литву, щоб з'єднати південну Русь із північною (тобто з Московією. — В. Б.)" [1, т о м V, с 115—116].

232

Ось вона, логіка великороса! Будь-яким зрадництвом, будь-яким мерзенним способом прихоплюй шматки "землі російської". Підлість т а к и х діянь згодом с п и ш е т ь с я й при- ховається в "історичних писаннях", а "придбання" зали- шаться. Що цікаво, коли питання стосується історичної правди, вимисли й брехня великороса м а ю т ь перевагу н а д чесністю й порядністю міркувань.

Простежмо події кінця XIV—початку XV століть.

Битва татаро-монголів із литовсько-українськими вій- ськами відбулася на берегах ріки Ворскли 1399 року, де литовсько-українські полки були переможені татаро-мон- голами, на чолі яких стояв Тимур Кутлук. М.М. Карамзін аж захлинається в захваті, описуючи поразку військ Ві- товта Литовського: "Ні Чингісхан, ні Батий не здобували перемог досконаліших.

Слід розуміти всю неправду такого твердження. Внаслі- док п о р а з к и від Б а т и я ростовсько-суздальська з е м л я опини- лася у володінні татаро-монголів і перетворилася на дикий, відсталий культурно татаро-монгольський улус. Литва і Русь після поразки навіть данини не платили Тимуру Кутлуку. Пограбувавши ці землі, Кутлук пішов у Поволжя. Відчу- ваєте різницю? "Тлумач історії" вперто забув повідомити, що, програвши ту битву, Вітовт не побіг до Орди просити ярлик на князювання. Ні! І розмовляв із ним хан не як з Василем, князем Московським.

Послухайте, як спілкувався хан Тимур Кутлук із Вітов- том, князем Литовсько-Руським:

"Навіщо йдеш на мене?—велів він сказати Вітовту,—я не ступав ніколи на землю твою зі зброєю"... Тимур невід- ступно пропонував мир, визнавав Вітовта найстаршим, погоджувався навіть, за словами наших Літописців, пла- тити йому щорічно певну кількість срібла" [1, том V, с 90].

Ці слова не схожі на звертання Едигея до Московського князя Василя 1407 року: "чого тікаєш, як раб!.. Подумай і навчися!"

Військові сили Вітовта Литовського спирались на наро- ди, які жили на землях від Балтики до Чорного моря, були

233

незрівнянно сильніші від московських та подібних до них. Це необхідно констатувати для розуміння історичної правди. Тут вимисли і брехня великоросів недоречні. Хоча брехня й вигадки — стрижнева основа історичного "пи- сання" російської історії. Не варто забувати, що в 1382 і 1407 роках Московське князівство було розорене спочатку Тохтамишем, а пізніше Едигеєм, а народ з н и щ е н и й або за- браний, за словами того ж М. М. Карамзіна, "як пси, на змичках" у рабство.

Про яке приєднання "південної Росії" може бути мова? До кого приєднувати?

1404 року Литва приєднала до себе Смоленське князів- ство разом із містом Смоленськом. Зверніть увагу: Смо- ленськ до 1404 року, не належав ні Золотій Орді, ні Москві! Цю історичну істину не приховати неправдою.

Саме в ті р о к и Л и т в а з а б р а л а у т а т а р Поділля і приєдна- ла до великого Литовсько-Руського князівства.

У 1410 році князь Вітовт став одним із полководців великої переможної Ірюнвальдської битви, яка поклала край німецькій експансії на схід, до речі, забезпечивши з північного заходу благополуччя Московії.

Тож якби Московія в ті роки виступила проти великого Литовсько-Руського князівства, то з цілковитою певністю можна заявити, що в першій чверті XV століття припини- ла б своє існування назавжди. Навіть не народилася б ідея " з б и р а н н я землі російської", а великоросів як нації не було б.

Великоросові-державнику страшенно хочеться возвели- чити Московію та знеславити сусідів, яких вона згодом захо- пила. І тоді він видає фальшиві вимисли за можливі дії: либонь, хто клюне, либонь, зійде за правду. М. М. Карамзіну н е соромно п и с а т и поруч т а к і "історичні п е р л и " : "підсиливши Державу Московську" і "зважився сам шукати прихильності Хана", "держава Московська", а слідом — "Улус Монгольсь- кий". Писалося без муки сумління. Все зійшло з рук "бай- карям історії". Аби тільки величніше і спритніше було "викла- дено" історію Російської імперії. Про достовірність тут і не йшлося. 234

Залишимо і цього московського князя. Наступним був князь Василь Васильович Темний (1425—1462 роки). Слід наголосити: як і всі його московські попередники, Василь Темний одразу ж подався в Орду просити великокнязів- ський титул. Вступив у суперечку за ярлик зі своїм дядь- ком — князем Юрієм. Цілком імовірно, московит програв би ярлик великокнязівський, та врятував московську справу проноза-боярин Іван, який був при ньому в Орді.

Ось як описує право Василя на Московський престол М. М. Карамзін:

"Василь доводив своє право на престол новим статутом Государів Московських, згідно з яким син після батька, а не брат після брата, мусить успадковувати Велике Князю- вання. Дядько, спростовуючи цей статут, посилався на літописи та заповіт Димитрія Донського, де він (Юрій), у випадку кончини Василя Димитрієвича, названий його спадкоємцем. І тут Боярин Московський Іван став перед Махметом і сказав: "Царю верховний! Молю, дозволь мені, смиренному холопові, говорити за мого юного Князя. Юрій шукає Великого князювання за старим правом Російським (розумійте — московським. — В. Б.), а Государ наш (розумій- те — васал твій. — В. Б . ) — п о твоїй милості, відаючи, що воно (Московія. — В. Б.) є твій Улус: віддаси його, кому захочеш. Один вимагає, інший благає" [1, том V, с 135].

Ото і вся розповідь про велич Московії в XV столітті! Тут усе точнісінько викладене с а м и м и м о с к о в и т а м и . Н а т о й ч а с Москва — звичайний позаштатний улус татаро-монгольсь- ких ханів. Про яких-небудь "государів московських" говори- ти не випадає. Звичайні васали Орди!

Варто б великоросам більш пильно придивитися до власної історичної науки. Відсіяти принаймні видиму не- озброєним оком брехню.

"... Вельможа Татарський, Улан Царевич, урочисто поса- див Василя на трон Великокнязівський в Москві, у храмі Богоматері біля золотих дверей" [1, том V, с 136).

235

У московському храмі Богоматері татарський спад- коємець не саджав на трон московського князя. Тут, у храмі, Василь Темний присягав перед православними свя- тинями на вірність ординському ханові. Він клятвено обі- цяв бути васалом слухняним, платити данину, коритися Орді. Такий "монарх" і така "монарша Московська дер- жава" в XV столітті.

За цього к н я з я к р и в а в а московська г р и з н я сягнула апо- гею. Москва була побита жорстоко у себе вдома. Але, як писав М.М. Карамзін, "смиренно плазуючи в Орді... міжу- собиці вдома ознаменувалися різними лиходійствами... в остервенінні своєму без усякого суду топили і палили лю- дей... навіть законні страти були жорстокі, аж варварські".

6

Московія і за наступного князя Івана III залишалася жорстоким завойовником сусідів.

Уже за три роки після початку князювання Івана III мос- ковити рушили грабувати Черемиську землю. Мерзенний розбій та грабіж стали головними джерелами поповнення князівської скарбниці, т и м паче, що ординські х а н и не о с о б - ливо перешкоджали експансії на північ.

Значно пізніше великороси назвуть цю мерзоту "збиран- ням землі російської". А поки що, як бачимо, відбувалися звичайний грабіж і розбій. Московська рать на чолі з Си- меоном Романовичем пішла "... у Черемиську землю... (в нинішні В'ятську і Казанську губернії) крізь дрімучі ліси, уже повні снігу, в найлютіші морози. Веління Государя і надія збагатитися здобиччю дали воїнам силу здолати всі труднощі. Більше місяця йшли вони по лісових пустелях, не бачили ні селищ, ні шляху перед собою... Вступивши в землю Черемиську, багату на хліб і худобу — керовану влас- ними Князями, але підвладну Царю Казанському, — Росіяни (московити. — В. Б.) винищили все, чого не могли взяти як здобич, різали худобу й людей (у такий спосіб

236

московити насаджували "передові" звичаї і культуру, як сотні років розповідали нам. — В. Б.), палили не лише се- лища, а й бідних жителів, забираючи будь-кого у бранці. Н а ш е (московське. — В. Б.) п р а в о в і й н и було ще д р е в н є , вар- варське (а сьогодні в Чечні — у ж е цивілізоване та людяне?! — В. Б.), всяке лиходійство у ворожій країні вважалося за- конним. — Князь Симеон доходив майже до Казані і, без битви проливши ріки крові, повернувся з ім'ям перемож- ця" [1, том VI, с 222].

Москва сотні років намагалася переконати світ, у тому числі й поневолені нею народи, що вона несла їм, наро- дам, зібраним у "землі російські", прогрес, передову куль- туру і волю. Яка брехня!

Із опису видно, якою дикою й варварською була Мос- ковія наприкінці XV століття, в пору високої європейської культури.

В Московії XV століття панували тьма, звичайне вар- варство, де вбити, вкрасти, пограбувати вважалося нор- мою.

Ще на один факт необхідно звернути увагу читачів. На- віть М. М. Карамзін змушений визнати, що землі в'ятські, чуваські й казанські до початку XVI століття були для мос- ковитів землями "ворожої країни". А якщо так, то про які "споконвічні російські землі" вздовж Волги і В'ятки можна вести мову нині? Звичайні підкорені московитами землі. Поволжя споконвіків належало народам, які жили там: булгарам (татарам), чувашам, башкирам, марійцям, мордві тощо. Москва прийшла в ті землі поневолювачем. Погляньте на карту: від В'ятки на півночі до Астрахані на півдні московити до початку XVI століття лише в Яро- славлі, Нижньому Новгороді та Костромі вийшли на Волгу. А підкорила Московія народи Поволжя наприкінці XVI сто- ліття. Твердження великоросів про "споконвічні російські землі Поволжя" є звичайною брехнею Московії.

Адже татаро-монголи володіли Московією також близько 300 років! І мали "обґрунтовані" права на свої володіння. Од- н а к Москва пам'ятає лише про "свої права".

237

Подобається чи ні ця істина великоросам, але вона є фактом незаперечним. А землі, що лежать за Волгою і В'яткою, аж ніяк не належали Москві. Вони віддавна мали господарів. Які б "історичні баєчки" не складалися московськими "писаками історії", але й землі Уралу, Сибі- ру і Далекого Сходу теж відібрані великоросами в народів, які проживали на тих землях.

Повернімося до Івана III. Йому не вдалося з а к р і п и т и с я на землях середньої Волги. Пограбувавши їх, вирізавши де- сятки т и с я ч місцевих жителів, московити пішли геть.

"Спопеливши все, що могло горіти, Росіяни (московити. — В. Б.), втомлені, обтяжені здобиччю, відступили..." — підсумував М. М. Карамзін. Казань ще на сто років зали- шилася міцною процвітаючою державою, де були побудо- в а н і к а м ' я н і п а л а ц и , медресе, де і с н у в а в водопровід. Моск- ва в ті роки була повною протилежністю Казані. Але час минав, Москві все більше й більше були потрібні здобич і чужі н а д б а н н я . Тоді вона, як за с т а р и х часів, звернула ува- гу на з д а в н а процвітаючий Новгород. А ми вже знаємо, ко- ли в московитів з'являється бажання пограбувати сусіда, вони завжди знаходять "привід". Так трапилося і того разу.

Це було перше, але не останнє знищення московитами Новгорода, міста з п'ятсотлітньою історією, культурою, традиціями; міста-республіки, яке було незрівнянно ви- щим від Москви за розвитком торгівлі, ремесел і культури; міста, що мало багатовікові зв'язки з Києвом і Європою.

"... Нарешті, п р и й н я в ш и благословення від Митрополи- та і Єпископів (Іоанн ІІІ. — В. Б.), сів на коня, повів головне військо зі столиці (Російська православна церква за всіх часів благословляла захоплення й поневолення сусідніх народів, навіть обґрунтовувала його. Вона завжди мала свій ласий шмат здобичі. — В. Б.)... ішли різними шляхами до Новгородських кордонів... Почалося страшне спустошення. З одного боку, Воєвода Холмський і рать Ве- ликокняжа, з іншого — Псковитяни, вступивши в землю Новгородську, винищували все вогнем і мечем. Дим, по- 238

лум'я, криваві ріки, стогін і крик від Сходу й Заходу луна- ли до берегів Ільменю. Москвитяни проявляли лють нечу- вану... Не було пощади ні бідним хліборобам, ні жінкам. Літописці зауважують, що Небо, сприяючи Іоанну, вису- шило тоді всі болота, що від травня до вересня жодної краплі дощу не впало на землю, багно затверділо, військо з обозами скрізь мало шлях вільний і гнало худобу по лісах, доти непрохідних... Холмський спопелив Русу... і з жорстокосердістю, властивою тодішньому віку, наказавши відрізати бранцям носи, губи, послали їх, покалічених, у Новгород... Новгородський Літописець свідчить, що співвітчизники його (тобто, новгородці. — В. Б.) билися мужньо і змусили Москвитян відступити, але кіннота Татар- ська, будучи в засідці, "нечаянним" (себто раптовим. — В. Б.) нападом розбила стрій перших (новгородців. — В. Б.) і вирішила справу" [1, том VI, с 234—236].

Страшно ч и т а т и ці "історичні с к а з а н н я " . Годі й уявити, які жорстокості творив Московський улус заради підко- рення своїх одновірців! Москва знову й знову спиралася на міць і силу Орди. Винищуючи одновірців, підкорила не лише Новгород, а й Твер, Суздаль, Володимир тощо.

М. М. Карамзін, цей істинний великорос, замовчував у своїх "писаннях", що вирішальну роль у знищенні Новгоро- да в 1471 році зіграла татарська кіннота, тобто війська справжніх хазяїв Московії. Він лише мимохідь послався на новгородського літописця. Начебто ми не знаємо, що мос- ковських літописців у ті ч а с и не існувало.

Ось вона — жорстока правда хрестозапроданства, коли союз поневолювачів — московитів і татаро-монголів — освя- чений московським митрополитом. Дивуватися не варто — московська церква й ш л а на будь-який союз, аби тільки до- точити шмат землі до Московії.

"...Гнані, в и н и щ у в а н і переможцем, з а г н а в ш и коней, ки- далися у воду й твань болотну, не знаходили шляхів у лісах своїх, тонули або вмирали від ран... На просторах дванад- ц я т и в е р с т полки Великокнязівські (замовчує "великорос" —

239

разом із полками татарськими. — В. Б.) гнали їх (новго- родців. — В. Б.), вбили 12 000 людей, взяли 1 700 бранців... Із якою радістю Великий Князь (ревний слуга татаро-мон- голів. — В. Б.) слухав звістку про перемогу... Холмський уже ніде не бачив ворожої (новгородської. — В. Б.) раті й міг вільно спустошувати села аж до Нарви або Німецьких кордонів... В е л и к и й К н я з ь . . . (Московський. — В. Б.).., п р и б у в у Русу (разом із татаро-монгольськими полками. — В. Б.) і подав приклад суворості, велівши відрубати голови най- знатнішим бранцям" [1, том VI, с 236].

Прочитайте і нащадкам повідайте про жорстокість мос- ковську! Який народ може виправдовувати винищення не- винних одновірців? Московити ці діяння навіть освятили хрестом митрополита. Хоча йшлося лише про з б и р а н н я да- н и н и з Новгорода д л я Золотої Орди.

Це вони, носії православ'я в московській інтерпретації, разом із татаро-монголами палили, грабували, осквер- няли православні церкви й монастирі. Це вони під час за- хоплення Новгорода відрубали голову архієпископові Нов- городському Чашнику, щоб знищити сам дух Новгорода. Ці злодіяння оспівані й звеличені згодом як "збирання землі російської". Яка ганебна підлість! Але з жалем треба зазначити, що такі діяння є природними і звичними для московитів. Іншого способу "збирання землі російської" не було.

Згадайте, як так званий святий Російської православ- ної церкви Олександр Невський водив татаро-монгольські полки ще в другій половині XIII століття знищувати новго- родський люд, заодно розоряючи і грабуючи священні новгородські обителі. Чи ж не традиція? Послухаймо са- мих великоросів:

"У 1257 році Монгольська імперія провела в Північно- Східній Русі перепис населення для впорядкування систе- ми обкладання податками. Олександр (Невський. — В . Б.), який здійснив тоді поїздку (прохав "ярлика". — В. Б.) в Ор- ду... погодився на проведення цього заходу... Із Суздальсь- 240

кої землі татарські "численники" поїхали в Новгород; Олександр із військовим (татарським. — В. Б.) загоном су- проводжував їх... Олександр (Невський. — В. Б.) розпра- вився із заколотниками: Василя (старший син Олександ- ра, що відмовився коритися батькові. — В. Б.) вигнав із Пскова... а тим, хто підбив його на непокору, "оному носа урезаша, а иному очи выимаша" (Це діяння "святого" Російської православної церкви! — В. Б.)"...

"У 1259 році... в Новгороді знову вчинився заколот. Після тривалого протистояння новгородці все-таки поступилися. Слідом за татарами місто покинув Олександр (він ніколи не ходив підкоряти сусідів без татаро-монгольської підтримки. — В. Б.), з а л и ш и в ш и н а м і с н и к о м свого другого с и н а Д м и т р а " [2, №11, с ЗО].

Ось результат, якого домоглися московити в 1471 р.:

"... (Новгородці. — В. Б.) зобов'язалися в призначений час платити Государям Московським чорну, або народну, данину, також і Митрополитові судне мито, клялися ста- вити своїх Архієпископів лише в Москві (гроші і паства — ось справжня мета Московської Митрополії! — В. Б.)..." [1, том VI, с 239].

Так підкорювалася новгородська земля московськими й монголо-татарськими завойовниками, так насаджувався рівень московської злиденності. Навіть порівнювати не можна прадавню культуру Новгорода з абсолютною не- освіченістю Московії того часу.

"Всі області Новгородські, крім столиці, від м е ж східних до моря були спустошені, вчинила це не лише рать Вели- кокняжа (разом із ординцями. — В. Б.), а й шайки воль- ниці, громадяни й жителі сільські протягом двох місяців ходили туди збройними юрбами з Московських володінь грабувати і наживатися" [1, том VI, с 240].

Московський митрополит з московським князем, а з ним і татарські х а н и були задоволені: варварство і дикість підкорили культуру й волю.

241

Іван III не був би московитом, а великороси відтак не визнавали б його своїм, якби він не знищив Новгород до- щенту.

Цим походом не завершився грабіж Великого Новгоро- да. У жовтні 1477 року Іван III знову повів московські раті на Новгород. Не міг заспокоїтися московит.

Послухайте, що того разу викрала Московія з Новгорода:

"Слідом за ним (Іваном III. — В. Б.) привезли в Москву славний Вічевий дзвін Новгородський і повісили його на дзвіниці Успенського Собору, на площі... Якщо вірити ска- занню сучасного Історика, Длугоша, то Іоанн придбав не- зліченне багатство в Новгороді, навантажив 300 возів сріб- лом, золотом, каменями дорогоцінними, які він виявив у древній скарбниці Єпископській або в Бояр, маєтки яких були описані, а до того ще безліч шовкових тканин, сукон, хутр та іншого. Дехто оцінює цю здобич у 14 000 000 фло- ринів..." [1, том VI, с 284].

Відчуваєте розмах великого грабіжника свого часу, який нічим не поступається предкам?!

Хотілося б т а к о ж звернути увагу, що ці злодіяння Іван III вчинив одразу ж після страшної навали чуми на Новго- родську землю, яка спустошила її без меча. Давня звичка Московії — бити знесилених і слабких сусідів.

"Виразка, іменована в літописах "железою", ще шукала жертв у Росії, особливо в Новгородських і Псковських во- лодіннях, де, якщо вірити обчисленням одного Літописця, за д в а роки померло 2 5 0 652 людей, в самому лише Новго- роді 48402, в монастирях близько 8 000" [1, том VI, с 220].

Так раптово народ, його культура і становище були пі- дірвані жорстокою стихійною навалою чуми й не менш жорстокою навалою Московії. Але у стародавнього слов'- янського племені кривичів ще знайшлися сили, і воно зуміло відродитися після страшного спустошення 1465— 1488 років, щоб через 100 років, у 1570 році, бути остаточ- но знищеним онуком Івана III — Іваном IV — страшним деспотом свого часу.

242

Тоді остаточно загинула стародавня шестисотлітня культура, остаточно загинуло стародавнє слов'янське плем'я кривичів у Новгородській землі, здебільшого зни- щене, почасти забране в рабство у московські володіння, де розчинилося і зникло серед фіно-татарського етносу Московії.

Частина знатного етносу кривичів збереглася. Білорусь- кий народ має честь бути спадкоємцем кривичів, радими- чів і дреговичів — споконвічних слов'янських племен. Час- тина кривичів пішла у велике Литовсько-Руське князів- ство, де й стала одним із творців білоруського слов'янсько- го народу. Але про ці події — іншим разом. Зараз же поду- маймо: чи має право фіно-татарський етнос, я к и й створив націю великоросів, вважати себе спадкоємцем великої новгородської культури? Чи має право жорстокий заво- йовник, який знищив місцевий народ, місцеві звичаї, ве- лику культуру, розікрав усе нажите багатство і навіть цер- ковне начиння, вважатися спадкоємцем цієї культури?

Саме так великороси витлумачують свою історію і свою культурну спадщину: мовляв, московити-завойовники є спадкоємцями новгородської величі. Ще одна велика брехня!

Згадайте, Франція свого часу була частиною великої Римської імперії, як і багато європейських країн, але ніко- ли не зазіхала на велич Римської імперії. Можна згадати історію Іспанії. Іспанський народ ніколи не намагався об- ґрунтувати історичну належність йому ацтекської культу- ри. У цих великих європейських народів є своя історія, гідна й чесна.

Однак чого не вигадаєш, якщо хочеться величі. А її — ве- личі — до початку XVIII століття, як не крути, не було. Тоді в хід пішли брехня, вимисли, звичайне злодійство. Мос- ковія приписала собі як законне надбання історію Русі, історію і належність їй культури поневоленого, знищеного Новгорода. А що завоювання Новгорода було саме завою- ванням, а зовсім не "возз'єднанням земель російських",

243

навіть "великорос" М. М. Карамзін заперечувати не став. У давні часи Московія п и ш а л а с я насильством і деспотизмом.

Послухаймо: "... однак Іоанн бачив невдоволення, чув таємні скарги Новгородців; надія, що вольності можуть вос- креснути, ще ж и л а в їхніх серцях... 1487 року перевели з Н о в - города у Володимир 50 найкращих сімейств купецьких. У 1488 році Намісник Новгородський (московит, що правив у Новгороді. — В. Б.), Яків Захарійович, стратив і повісив бага- тьох поважних людей... і прислав у Москву більше восьми ти- сяч Бояр, іменитих громадян і купців, які отримали землі у Володимирі, Муромі, Нижньому, Переславлі, Юр'єві, Ростові, Костромі; а на їхні землі, в Новгород, послали Москвитян, л ю - дей служивих і гостей (А ми все гадаємо: у кого більшовики навчилися "змішувати" народи?.. Ось він, приклад давній — успадковуй! — В. Б.). Цим переселенням був навіки впоко- р е н и й Новгород. З а л и ш и в с я труп, душа зникла, інші жителі, інші звичаї, властиві Самодержавству (Московії і мос- ковитам, і саме їм! — В . Б.). Іоанн 1500 року, за згодою Митро- полита, роздав усі Новгородські церковні маєтки на помістя Дітям Боярським (звичайно, лише своїм, московитам! — В. Б.)" [1, том VI, с 289—290].

Трапляються серед істориків-великоросів люди, які на- магаються не лише вихваляти, а й звеличувати і виправ- довувати ці діяння. Вони не здатні зрозуміти: винищуван- ням фізичним і розселенням новгородців, які лишилися живими, по одній-дві родини в диких, занедбаних закут- ках Московії назавжди знищили новгородську культуру. Московит від того розселення не піднявся в своєму роз- витку; він ще на сотні років залишився диким, злобним і жорстоким; він не перейняв звичаї, культуру і суспільний лад новгородців; він цурався цього, як ворожого і незро- зумілого. Московит початку XVI століття, живучи серед дикунства й жорстокості, не мав потреби в освіті та демо- кратії. Він, як і за всіх часів, розумів лише варварську си- лу й право сильного. Це властиве великоросові-державни- ку і нині. Найбільша трагедія полягає в тому, що великоро- 244

си, за рідкісним винятком, досі не усвідомили жорстокої правди історії. Не мають ані найменшого бажання чесно оцінити фальшиві постулати імперського "писання".

Автор писав ці р я д к и 19 січня 1996 року. Другий рік ли- лася кров у Чечні-Ічкерії. Гармати і гелікоптери знищува- ли людей. Розв'язавши державну бійню п р о т и маленької волелюбної Чечні-Ічкерії, звалили усю відповідальність на неї.

Відчуваєте жорстоку "хватку" московитів? Вони вже від- селяли цей народ із рідної землі в 1944 році, як І в а н III нов- городців; вони вже майже 150 років винищують непокір- ливий народ, але все ще переконують світ: Чечня — це земля російська! Як раніше стверджували: Новгород — це земля московська!

Про яку честь великороса може бути мова, я к щ о він гар- матами і літаками розстрілює чеченські селища?! Якщо по-нацистськи влаштовує фільтраційні табори?!

Шановні читачі, осмисліть історичні аналогії. Упев- ніться: московський поневолювач своєї психології не м і н я в і, боюся, ніколи не змінить. Росія — велетенська мо- гила, куди сотні років московський істеблішмент кидав мільйони трупів росіян і неросійських народів з а р а д и при- марної імперської ідеї...

Отже, Іван III помер 1505 року, залишивши князівський престол своєму синові Василеві III. Тут не варто навіть га- дати, як почав свої діяння новий московський князь. Він, як усі його предки, почав із розбійного походу на сусідів. Цього разу настала черга Пскова, який свого часу зрадив Новгород. Син діяв за прикладом батька: палив, убивав, вішав, грабував. Була знищена культура Пскова, дощенту пограбована скарбниця, розорена церква, виселені в Мос- ковію люди. Московити ч и н и л и так, як завжди.

Послухайте, що пише великорос М. М. Карамзін:

"(Московський к н я з ь повелів. — В. Б.): " З н а т н і Пскови- т я н и ! . . Візьміть дружин і дітей; ідіть у землю московську"... їх усіх, вражених горем... тієї ж ночі повезли в Москву... Во- 245

ни могли взяти з собою тільки дещицю свого надбання... (Князь же Московський. — В. Б.) роздав села засланих Псковитян Московським Боярам... із торжеством поїхав у Москву, куди відправили за н и м і Вічевий дзвін...

'Так, — мовить псковський Літописець, — зникла слава Пскова, полоненого не іновірними, але своїми братами Християнами. О місто, колись велике! Ти ремствуєш, спус- тошене. Прилетів на тебе орел многокрилий із пазурами лева, вирвав із надр твоїх три кедри Ліванські; викрав красу, багатство і громадян; розкопав торговища...; заслав наших братів і сестер у місця далекі, де не бували ні бать- ки їхні, ні діди, ні прадіди!" [1, том VII, с 25—27).

Великоросійські "тлумачі історії" виявляли неабияку винахідливість, н а м а г а ю ч и с ь хитрістю й спритністю при- ховати правду про поневолення сусідів. Ось слова, що ви- казують правду: "... (Сановники московські, призначені князем у Псков. — В. Б.) іменем нових законів збільшили податки для громадян і хліборобів, не слухали справедли- вих скарг і страчували за них, тож нещасні жителі юрба- ми тікали в чужі землі... Пригороди спорожніли. Іноземці, купці, ремісники, що мали доми в Пскові, не хотіли бути ні жертвою, ні свідками насильства і всі виїхали звідтіля" [1, том VII, с 27].

Загинув Новгород!

Загинув Псков!

Загинула слов'янська культура під жорстокими удара- ми фіно-татарського етносу Московії.

До кінця князювання Василя III в Новгороді та Пскові повністю зник торгово-промисловий прошарок населення в результаті московського підкорення. Майно підкорених новгородців і псковитян було повністю конфісковане мос- ковитами, підприємства здебільшого зруйновані. Нові мос- ковські прибульці були людьми військовими. У своєму за- войовницькому русі Московія в XVI столітті зберігала свій первісний характер — характер військової колонії в підко- реній країні. Інакше не могло бути. Московське князівство до середини XVI століття являло собою суцільне бойовище.

246

Ось що оповів англієць Дженкінс, який плив 1558 року з флотилією галер із Нижнього Новгорода по Волзі на Дале- кий Схід, про Московію того часу: "... всі околишні області до сусіднього басейну Клязьми спустопіені московським завоюванням. Країна всіяна руїнами" [4, с 14—15].

Тут великоросійським байкам місця немає. Дженкінс засвідчив страшну дійсність. Таку "культуру", такий "роз- квіт" і такий "розвиток" несла сусідам Московія!

7

Ми вивчаємо криваві злодіяння Московії одне за одним. Однак пора встановити і їх політичне підґрунтя.

Із цією метою заглибімося в період російської історії з 1470 до 1570 року. Встановімо, що ж почало змінюватися в т о й період ж и т т я в Орді і в її Московському улусі.

Тут почасти мусимо відступити від хронологічного пе- ребігу подій, аби краще простежити зміну самої історич- ної й психологічної ситуації. Бо саме в той історичний період і відбувався критичний перелом.

Перед Московським князівством і його церквою знову, як і в період Олександра, так званого Невського, постало питання: якому єдиному цареві поклонятися?

Сподіваюся, читачі пам'ятають, що в середині XIII сто- ліття церква й князь Олександр дійшли єдиної думки, і та- ким царем для них став єдиний правитель Золотої Орди — х а н Б а т и й . Пізніше — наступні хани.

З а х а н а я к найвищого. Богом посланого Ц а р я м о л и л и с я в ростовсько-суздальських, а пізніше — у московських церквах. Цю незаперечну істину засвідчив навіть М. М. Ка- рамзін, хоча надто вже ухилявся від цього зізнання "опо- відач історії". Якщо князь виявляв непослух ханові, мит- рополит відлучав такого князя від церкви і піддавав ана- фемі. Таке не раз чинили з тверськими князями, новго- родцями й псковитянами.

247

Золотоординський хан уособлював для Московії "сим- фонію" єднання церкви і влади, яку проповідувала Візан- тія та прийняла як догмат Московія.

Але в самій Золотій Орді, в її улусах до кінця XV століття с т а л и с я зміни, і перед Московією та церквою знову п о с т а л а с т а р а дилема: якому цареві Орди молитися? Навіть почала зринати страшна думка: а чи не проголосити свого, Мос- ковського царя?

До кінця XV століття внаслідок жорстокого розбрату Золота Орда поступово почала втрачати не тільки свою силу, а й вплив на власні улуси — князівства. Із володінь Орди на т о й ч а с п і д н я л и с я Кримське ханство і Московсь- кий улус.

Московським князем на ту пору був Іван III, якому вдалося домовитися із кримськими гіреями "про братство і вічну дружбу". Московський князь при цьому погодився в и з н а т и себе з а л е ж н и м від Кримського ханства, як був за- лежний від Золотої Орди.

Послухаймо М. М. Карамзіна, хоча "тлумач" відверто на- магається в цьому питанні сховати кінці у воду, плутаючи геть усе:

"Іоанн послав у Крим товмача свого Іванчу бажаючи укласти з Ханом урочистий союз, а Менглі Гірей 1473 року прислав у Москву чиновника Азі-Бабу... Разом із Азі-Ба- бою вирушив (назад. — В. Б.) у Крим Послом Боярин Ми- кита Беклемішев".

Микита Беклемішев мав чітку вказівку московського князя погодитися на таку умову хана:

"Великий Князь зобов'язаний слати до мене. Царя, поминки (данину. — В. Б.), або дари, щорічні" |1, том VI, с 260].

У цьому союзі, що тривав понад сто років, Кримський хан виступав із титулом царя, з ч и м погодився Іван III, а сам лишився великим князем. Титули на ті часи прояснювали всю взаємозалежність. Тут вигадки великоросів зайві. Князь завжди залишався васалом царя.

248

До речі, поминки (данину) Московія возила в Крим до 1700 року, ще за Петра І.

"Беклемішев повернувся в Москву із Кримським Пос- лом, Довлетеком Мурзою, і з К л я т в е н н о ю Х а н с ь к о ю грамо- тою, на якій Іоанн, у присутності цього Мурзи, цілував хрест із запевненням, що буде точно виконувати всі умови союзу" [1, том VI, с 261].

Варто наголосити: умови союзу були прислані ханом і беззастережно прийняті Московським князем Іваном III. Союз цих двох татаро-монгольських улусів був страшний для православного світу. Всією своєю суттю він був спрямо- ваний і проти залишкового правління Великої Орди, і про- ти сусідніх слов'янських народів.

Упродовж ста років Московія й Кримська Орда грабува- ли землі України. То були роки усвідомленого з боку Мос- ковії знищення українського народу. Про страшні діяння Московського й Кримського улусів того часу автор роз- повість у наступній книзі дослідження. Зараз же хочу на- голосити на тому факті, що Московія не вийшла з-під та- тарського панування після 1480 року, в чому нас намага- ються переконати великоросійські "байкарі історії". Помі- н я в с я лише господар Московії. Він перемістився із С а р а я в Бахчисарай.

Притому змінився ступінь залежності Московії від Ор- ди. Я к щ о раніїпе була необхідність о т р и м у в а т и " я р л и к " на у п р а в л і н н я князівством в Сараї, то з а р а з і к р и м с ь к і Гіреї, й московські Рюриковичі полюбовно погодилися, що с а м е вони залишилися продовжувачами справ Чингісидів і спадкоємцями слави Великої Орди. При цьому Крим за- лишився носієм Царського трону, а Московський князь залишився "меншим братом", але вже міг передавати ти- тул у спадщину. Як не схиляли московські церковники Івана III і його сина Василя III зазіхнути на ц а р с ь к и й ти- тул, князі не зважилися протистояти кримським Гіреям.

Однак, навіть уклавши договір із Кримом, Московія да- лі відчувала страх перед залишками Великої Орди, що ко- 249

чувала в Поволжі, а Іван III, як і його предки, боявся ор- динських ханів.

Послухаймо М. М. Карамзіна:

"Государ (Іван III) послав Боярина Івана Федоровича Товар- кова... до Ахмата і Князя Ординського Теміра. Але Цар (бачи- те, — хан Золотої Орди залишається для московитів Царем. Про титул навіть не сперечаються. А це в ж е 1480 рік. — В. Б.) не хотів слухати їх, відкинув дари й сказав Бояринові: "Я п р и й ш о в сюди (у Московію. — В. Б.) п о к а р а т и Івана за йо- го брехню, за те, що він не йде до мене, не б'є чолом... Не- хай сам з'явиться переді мною, тоді Князі наші будуть за нього клопотати, і я можу вчинити йому милість". Темір т а к о ж не в з я в дарів, а відповів, що Ахмат у гніві, і що Іоанн біля Царських стремен мусить вимолити собі прощення" [1, том VI, с 296].

Читачі здогадалися, як учинив "Великий Государ Мос- ковський". Так, він втік, як і його предки!

Послухаймо професора В. О. Ключевського, який лако- нічніше за М. М. Карамзіна викладає матеріал:

"У 1480 р., під час навали хана Ахмата, Іван III, постояв- ши з полками на Оці, покинув армію і повернувся в Моск- ву. Столиця була в сум'ятті; городяни зносили в Кремль свої пожитки, очікуючи татарської облоги. Побачивши ве- ликого князя, який повертався, вони підступили до нього зі скаргами й говорили йому, за свідченням літопису:

"Коли ти, государю, княжиш над нами в мирний час, тоді н а с т я ж к о обкладаєш; м а р н и м и поборами, а т е п е р сам, розсердивши хана, не заплативши йому виходу, нас-таки видаєш татарам". Старий ростовський архієпископ Вас- сіян зустрів великого князя ще більш різкими докорами, почав "сердито говорити йому", називаючи його "бігуном", боягузом і погрожуючи, що йому не минеться кров хрис- т и я н с ь к а , котра проллється від т а т а р " [6, с 200].

Князь із неохотою рушив до військ. Але навіть будучи змушений повернутися, він не доїхав до них, а зупинився далеко позаду, вирішивши "керувати битвою" за десятки кілометрів. 250

Послухаймо:

"Іоанн приїхав у Кременець, містечко на березі Лужі, й сповістив Воєводам, що буде звідти керувати їхніми пере- міщеннями. Полки наші, розташовані на шістдесяти вер- стах, чекали ворога" [1, том VI, с 295].

Весь парадокс російської історії полягає в тому, що саме за цього боягуза-Рюриковича, під т и с к о м Московської церк- ви, їх уперше спробували змусити стати Цесарями (Царя- ми) і навіть обожествити їхнє князівське походження.

Послухаймо, як "управляв" військами цей "полководець":

"Минуло близько двох т и ж н і в у бездіяльності, Росіяни й Татари д и в и л и с я одні на одних ч е р е з У г р у , я к у перші назива- ли поясом Богоматері, що охороняє Московські володіння... Великий Князь н а к а з а в усім н а ш и м Воєводам відступити до Кременця, щоб поборотися з Ханами на полях Боровських, зручніших для битви... Але Бояри й Князі здивувалися, а воїни були розгублені, думаючи, що Іоанн страшиться й не хоче битви. Полки не відступали, а тікали від ворога (та- тар Великої Орди. — В. Б.), який міг ударити на них із ти- лу" [1, том VI, с 298—299].

Слід зауважити, що цього разу Велика Орда не спалила й не розграбувала Московію. Не встигла.

"... Хан, д і з н а в ш и с ь про руйнування Улусів (володінь на- вколо Сарая. — В. Б.), залишив Росію (Московію. — В. Б.), щоб з а х и с т и т и свою власну землю" [1, т о м VI, с 2 9 9 ] .

Хто тоді допоміг московитам?

Московію вперше врятував від руйнування Кримський хан, який вторгся в землі Великої Орди й захопив "Юрт Батиїв", тобто С а р а й . Почав діяти договір, на якому кляв- ся новому хазяїнові Іван III. Саме Кримська Орда відтоді стала "палочкою-виручалочкою", захисницею й покрови- телькою Московії. Великороси про це воліють не згадува- ти. Їм не хочеться в и з н а в а т и , що народ, я к и й їх колись за- хищав і повелівав ними, згодом був підкорений Моско- вією, виселений зі своєї обителі на знак "подяки" і майже знищений. Такий великорос протягом усієї своєї історії, така його подяка.

251

Однак наразі у звеличених ординських улусів Московії та Криму настала пора "великого братання" й жорстокої ненависті до прабатьків:

"... навесні 1502 року Менглі-Гірей раптовим нападом р о з т р о щ и в їх, розсіяв, в и н и щ и в або в з я в у полон виснажені голодом юрби, які ще скиталися із Шиг-Ахметом; прогнав його у віддалені степи Ногайські й урочисто сповістив Іоан- на, що древньої Великої Орди більше не існує. "Улуси лиходія нашого в руці моїй, — говорив він, — а т и , брате л ю б ' я з н и й , чуючи такі хороші звістки, т і ш с я і радій!" [1, том VI, с 381].

Ось він, Менглі-Гірей, справжній визволитель Московії від влади Золотої Орди!

Не думайте, що в словах хана Менглі-Гірея є хоч дещи- ця брехні або вимислу. Сказано цілком чесно. Московит із кримчаком того часу справді були братами. Згадаймо: у першій частині нашого роману-дослідження подається чимало "самаркандських" слів російського побуту XVIII сто- ліття. Всі ті слова — споконвічно татарські, і носіями тієї ма- си "самаркандських" слів були татари, хоча історики їх і прозвали великоросами.

Я ні на йоту при цьому не бажаю скривдити татарські або тюркські народи. Це великі, давні народи, які мають своє самобутнє коріння, свою велич, свою історію. Саме Золота Орда запліднила Московію ідеєю "державності", яка й нині не покидає чимало умів російського істебліш- менту.

Але стався величезний історичний парадокс: москови- ти, виникнувши на основі народу Моксель, пробувши сотні років у татаро-монгольській державі, поглинувши в собі чимало фінських племен, запозичивши золотоордин- ський стиль "державності", дуже наполегливо відхрещують- ся від свого стародавнього фінського і татарського корін- ня, чомусь чіпляючись за слов'янське. їм навіть не спада- ло на гадку, що Рюриковичі ніколи не були носіями сло- в'янства і не могли, прийшовши у фінські й татарські землі, принести з собою слов'янство. Забули великороси й

252

той факт, що рід Рюриковичів давно в и м е р , з а б р а в ш и з со- бою в могилу т а к з в а н и й "дідичевий" з в ' я з о к Києва з Мос- ковією. А слов'янські цитаделі Новгород і Псков, які діста- лися Московії у спадок від Великої Орди, московити разом з татарами вирубали з історичним корінням і повністю знищили.

Атепер, коли ми з вами вивчили історичне тло кінця XV— початку XVI століття, коли побачили "велике братання" двох улусів Орди, що возвеличилися, погляньмо, як же сталося, що саме в той час зародилася ідея звеличання Московії як "третього Риму", тобто виникла ідея про Мос- ковське царство.

1467 року померла перша дружина Івана III. Овдовілому Іванові "божі отці" російської церкви взялися наполегливо радити пошукати жінку подалі від Московії і поважнішу від Тверської князівни, якою була перша дружина.

"Іван III, з д о л а в ш и в собі релігійну бридливість, в и п и с а в царівну з Італії й у з я в з нею шлюб 1472 р. Ця царівна, відо- ма тоді в Європі своєю рідкісною повнотою (товстуха. — В. Б.), була дуже тонкого розуму і набула в Москві важли- вого значення" [6, с 189].

Жінкою, що спробувала вдихнути в московську вер- хівку влади новий менталітет, стала Софія Фомівна Пале- олог, племінниця останнього візантійського імператора, що жила до заміжжя в Римі. Софія, яка бачила пишноту європейських міст того часу, пізнала культуру Європи, здобула передову на ті часи освіту, була вражена страш- ною прірвою між к р а ї н а м и Європи й Московією. Софія га- дала, що стає жоною самостійного московського волода- ря, а, прибувши в Московію, стала жоною "татарського данника" і була оселена в дерев'яному зрубі, так званих "хоромах".

"У Москві їй н а в р я д чи подобалася простота обстановки та безцеремонність стосунків п р и дворі, де самому Івану III доводилося вислуховувати, за висловом його онука, "чи- мало грубих і докірливих слів" від гордих бояр" [6, с 189].

253

Посланник німецького імператора барон Герберштейн, я к и й двічі приїжджав у Москву в ч а с и Іванового наступни- ка, добре пізнав Московію і її вдачу, будучи уважною й спо- стережливою людиною, "заявляє про Софію в своїх запис- ках, що це була жінка незвичайно хитра, мала значний вплив на великого князя, який чимало зробив під її намо- вою, її впливу приписували навіть рішучість Івана III ски- нути із себе татарське ярмо... (Саме Софія. — В. Б.) могла привезти сюди (в Московію) перекази та звичаї візантійсь- кого двору, гордість свого походження, досаду, що виходить заміж за татарського підданця... Особливо сприйнятли- вою могла бути д у м к а п р о т е , що вона, ц а р і в н а , своїм мос- ковським заміжжям робить московських государів (ва- салів Орди. — В. Б.) спадкоємцями візантійських імпера- торів" [6, с 189].

І неосвічена московська братія кинулася пристосовува- ти нове "візантійство" до старого монгольського "самодер- жавства", намагаючись з'єднати воєдино "візантійську даль" із "золотоординським улусничеством". Не все було гладко, але згодом почало вдаватися.

"До минулого зверталися не для пояснення я в и щ сього- дення, а для виправдання поточних інтересів, підшукува- ли приклади для власних домагань. Московським політи- кам... XVI ст. мало було шлюбних зв'язків з Візантією: хотілося поріднитися й по крові, притім із самим коренем або світовим зразком верховної влади — із Римом. У того- часному московському літопису з'являється новий родовід руських (київських. — В. Б.) князів, який походить безпо- середньо від імператора римського" [6, с. 191].

Таким чином, "за щучим велінням, за московським хотінням", стали московити римськими спадкоємцями. Г о - лота вигадлива!

Мене дивує, чому московити згодом не стали пред'являти претензій на історію Древнього Риму та не почали велича- ти себе р и м л я н а м и . Бачте, київську старовину прихопили, а римську — "посоромилися". Але, швидше за все, — не

254

наспів ч а с . Був потрібний період осмислення. І з ' я в и л и с я б "нові римляни": по вуха в бруді, що не вміли ні читати, ні писати, а жили по курних "ізбах".

Настала гаряча пора припасування князівського родо- воду до "московського служивого сюртука". Історичними вигадками підганяли під Московію візантійську спадщи- ну. Було створено брехливе " с к а з а н н я про Володимира Мо- номаха". Основна думка "сказання" — з н а ч е н н я московсь- ких князів як церковно-політичних спадкоємців візантій- ських царів. Складається облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу "спадкоємних прав" шостому (са- ме шостому, а не першому!) синові. Йдеться про шостого с и н а Мономаха Юрія Довгорукого, підкорювача т а к званої "Залешанської землі".

Саме в той час зароджується п'яна ідея первородства московита, його всемогутності й богообраності. Знайому всім практику "богообраності" великого хана Орди підга- няють під постулати Російського православ'я. Намагають- ся навіки поріднити монгольський тип правління із хрис- тиянською ідеєю.

"Ці ідеї, на яких протягом трьох поколінь (московських князів, із 1472 року по 1547 роки. — В. Б.) випробовувала свої с и л и московська політична думка, проникли у мисля- че р о с і й с ь к е (московське. — В. Б.) суспільство. Ч е р н е ц ь о д - ного із псковських монастирів Філофей н а в р я д чи вислов- лював л и ш е свої особисті думки, коли п и с а в батькові Гроз- ного (Василеві III. — В. Б.), що всі християнські царства зійшлися в одному його царстві, що у всій Піднебесній ли- ше він православний государ, що Москва — третій і ос- танній Рим" [6, с 193].

Нарешті, розродилися ідеєю! Чернець (московит!) об- ґрунтував поріднення великої ідеї богообраності Чингісха- на, в стосунку до Московії — єдиний московський христи- я н с ь к и й Ц а р , б о г о о б р а н и й д л я всієї Піднебесної (для всьо- го Світу)!

255

Н а с т а в ч а с в и к о н а н н я великої ідеї-маячні—проголошен- ня Московського царя. Погляньмо, як почала здійснюватися ця ідея, як вершилися діяння вже під неї.

У 1493 році Іван III своєю владою спробував було при- власнити собі титул царя, що означало бажання Московії виступити наступницею Візантії в успадкуванні право- славного царства (самого православ'я).

Читаючи історію, дивуєшся, скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше — царями заради цієї ідеї-маячні. Абсолютно необгрунтованої, на зразок дома- гань свого часу англійськими королями французького пре- столу. Заради цих "державних інтересів" жертвували — не лише працею і кров'ю, а й совістю. Погляньмо, як учинили московити із дружнім їм князем Василем Івановичем Ше- мячичем.

"У справі Шемячича віроломство московської політики компрометує гідність (російської. — В. В.) церкви... коли його викликали вдруге, він, стурбований, зажадав гаран- тій, "охоронної грамоти". Такі "охоронні грамоти", що обі- цяли йому безперешкодне повернення (додому. — В. Б.), були видані Василем (III) і митрополитом Данилом. Незва- ж а ю ч и на це, Ш е м я ч и ч був арештований в Москві і заточе- ний в одну із веж Кремля, де й помер... Владика (митропо- лит Московський. — В. Б.) був посвячений у змову проти... князя, свідомо доклав до цього свою руку..." [10, с 10—11].

І боярин Берсень нагадав владиці Московському в бесіді: "А сам забув, додає Берсень, як Шемячичу грамоту писав за своїм підписом і печаткою, клявся йому (Шемя- чичу. — В.Б.) образом (святих. — В. Б.) Пречистої й Чудо- творця, та на свою душу" [10, с 11].

Такі вони, пастирі, митрополити московські. Зважува- лися на найстрашніші гріхопадіння заради московської величі. Претензії та чималі потуги щодо візантійської спадщини, виявляється, були висловлені Московією за підказкою. Ще "у XIV ст. Душан сербський і Олександр болгарський виступили з такими ж претензіями. Вони

256

мріяли про з а в о ю в а н н я Константинополя і почали з прого- лошення себе царями. У манускриптах... знаходимо згадку про н о в и й Царгород, я к и м п о в и н н о було с т а т и місто Тирно- во" [4, с 136].

Очікуванням болгарських і сербських царів не судилося збутися. Ще за сто років до появи в Івана III такої гадки (підібрати царський престол) упало під натиском Ос- манської імперії Болгарське царство, точніше, Тирновсь- ке, — впало 1393 року, а Відинське — 1396 року. Така ж до- ля ще раніше спіткала й Сербію після жорстокої поразки від Османів на Косовому Полі в 1389 році. Так перші пре- тенденти на Візантійську корону, не здійснивши мрії, втратили шанси.

І ось через більше ніж сотню років про свої домагання на візантійський трон заявила Московія. Домагання вис- ловлювалися несміло й обережно: а чи не образяться Єв- ропа та Кримський хан? Західна Європа домагань не ро- зуміла і не в и з н а в а л а . Постали проти цього й Кримські ха- ни Гіреї. Ще цілих два покоління (понад 60 років) за- пліднювалася ця ідея, доки нарешті за Івана Грозного не розродилася.

"Цар та Імператор у росіян того часу були синонімами... цей титул мали візантійські імператори, а вони ж були го- сударями тієї великої Східної імперії, яку хотіли знову відновити в новій столиці православного світу. Церковна література значно сприяла укріпленню цього наміру...

За допомогою натяків і хитромудрих вигадок читачеві нав'язувалася ідея про історичну наступність, що поєднує московських государів із усіма попередниками (візантій- ськими. — В. Б.). Це уявлення поступово проникало в національну свідомість. Чи не московська держава і є саме те шосте царство, про я к е згадується в апокаліпсисі? (Піс- ля ассірійського, єгипетського, вавилонського, римського і візантійського. — В. Б.)...

Ця історична мрія шукала нагоди втілитися в дійсність. Після падіння сербського й болгарського царств вона при- 257

родно повинна була перекинутися на північ. Посланий із Константинополя в Москву зайняти престол митрополи- та, болгарин Кіпріан переніс туди і фразеологію, виробле- ну в Тирнові з н а м е н и т и м Є ф и м о м . У Москві в о н а (фразео- логія. — В. Б.) була легко засвоєна" [4, с 142—143].

Засвоювалася ідея непросто. Лише через 100 років Іван III несміло попросився в царі, але так і помер князем, хоча фразеологію "царя московського" почав пізнавати. А син його Василь III узагалі вінчався в церкві як великий князь Московський. Тяжко доводилося московським Рю- риковичам: валявся візантійський престол — беріть, ха- пайте, і церква в спину штовхає, грозиться історично об- ґрунтувати, мовляв, сам візантійський імператор Костян- тин і навіть Август — рідня московським Рюриковичам (цю думку доводив митрополит Макарій у "Статечній книзі").

Н а р е ш т і , І в а н IV (Грозний) у п е р ш е 1547 року в і н ч а в с я в церкві з титулом Московського царя.

"Однак цей наслідувач грецьких і римських імператорів не зважився поінформувати іноземні держави про свої претензії. Він пам'ятав, наскільки, невдалі були подібні спроби його батька і діда. В 1514 р. Василь спробував було йменувати себе, з дозволу посла Снітцпаннера, в договорі з Максимиліаном кесарем. Але у Відні відмовилися підпи- сувати цей договір... і лише в 1561 р. після голосних успіхів він зважився спробувати щастя з цим (визнання за Іваном титулу Царя. — В. Б.). Прохання до патріарха були підкріплені значними д а р а м и . Патріарх Іоасаф в и з н а в Іва- на ц а р е м і нащадком царівни Анни. Він навіть запропону- вав московському государеві ще раз провести врочисте ко- ронування за участі спеціально призначеного для цього митрополита. Але це виявилося зайвим. Бо з 37 підписів, що скріпляли грамоту, прислану з Константинополя в Москву, 35 виявилися відтак підробленими... Але російсь- кому народові ці подробиці були невідомі. Поезія билин вільно змішувала події та епохи. Національна гордість і

258

н а р о д н а уява накидали чудесний покров на ц е й дещо при- низливий початок російського царства" [4, с 144—145].

Ось відтоді московська владна і релігійна верхівка вва- жає себе законною спадкоємицею Візантійської імперії. При цьому не треба плутати верхівку з народом Московії часів Івана I V . Це були принижені, підкорені народи, вели- кою кров'ю з і г н а н і у військову державу. А що з н а р о д о м ви- творяв "государ", ми вже розповідали і ще не раз повіда- ємо. Народові титул царя був марний. За той титул народ повинен був пролити море крові своєї і чужої.

Повернімося все ж т а к и до Івана I V . Скажіть, будь ласка, невже йому було важко випросити, скажімо, титул єги- петського Фараона? Йому б і той титул сфальсифікували. Сидячи серед Османів, патріарх Константинопольський го- товий був кожному віддати титул Імператора-Царя, аби тільки знайти силу, що стала б захисницею східної гілки християнства. Майже вся Європа на той ч а с (1561 рік) при- єдналася до римської гілки християнства, і знайти там віросповідних Константинопольські патріархи не могли. Піти на об'єднання обох гілок християнства східні владики не побажали, адже тоді вони повинні були б узяти на себе провину за розкол християнства.

Так Іван Грозний став "спадкоємцем візантійських імпе- раторів".

Зверніть увагу: цю думку російська еліта виношує донині. З г а д а й т е Олександра Солженіцина, його "Серпень чотирнадцятого".

Про візантійську спадщину мріяла і комуністична еліта Радянського Союзу, спадкоємиця володінь Романо- вих. Ми ще процитуємо слова Сталіна та Молотова з цього приводу. І байдуже всьому російському великодер- жавному істеблішменту, що та давня "Патріарша грамо- та", якою наділили Івана IV титулом царя, — сфальшова- на, що вся російська великодержавна історія вкрай брехлива. Як байдуже, що зі смертю Івана IV і його спад- коємців п р и п и н и л а с я династія Рюриковичів. А Романови —

259

звичайні бояри, такої знаті серед слов'ян, татар і фінів — десятки тисяч. Тож Романови московські не мали навіть фальшивого історичного права успадковувати титул царя — спадкоємця візантійського. Історична правда нівелює і цей міф Російської імперії.

8

Для кращого пізнання діянь останніх представників московської династії Рюриковичів варто більш ретельно дослідити Московію XVI століття. Саме до кінця того століття в Московії закінчилася династія Рюриковичів, що заклала основу так званої "державності" й "самовладдя" в Москві. Тільки ц е й т и п "державності" і "єдиновладдя" т а т а - ро-монгольського зразка існував у Московії, а пізніше — в Російській імперії.

Бо всі "напрацювання державного правління" були за- позичені й прийняті у спадок від Золотої Орди. Навіть московська православна церква жорстоко пов'язана з цим явищем — "російською державністю" — з ханських часів.

Звернімося до російських істориків, до російської історичної літератури, щоб почерпнути факти та відсіяти зерно від полови.

Князювання Василя III в Московії (1505—1533 роки) не належить ні до видатних, ні до трагічних у розумінні російської історичної науки. Це був батько Івана Грозного, передостаннього московського князя династії Рюрико- вичів, це були останні нащадки роду, що мали хоч якийсь зв'язок із великим Київським князівством. Згодом, після смерті Івана IV і його сина, тієї найтоншої нитки зв'язку взагалі не стало. Обірвалася.

У ті далекі р о к и к н я з ю в а н н я Василя III псковський чер- нець Філофей уперше висловив думку, що Москва повинна стати спадкоємницею Візантійської імперії і володаркою титулу православного царства — третім Римом. Ось слова ченця:

260

"Два Рими впали, а третій стоїть, а четвертому не бути" [10, с. 9].

Слова про третій Рим щойно з'являлися в ужитку. Ва- силь III ухилився від титулу Царя, залишившись великим князем, справно платячи данину кримським Гіреям. Од- нак у Московії його влада була жорстокою і страшною.

Заради захоплення чужих земель і багатства Москва йшла на будь-які злодіяння, зрадництва. Цим грішили не л и ш е князі, а й м и т р о п о л и т и московські.

Саме в ті роки в московській темниці загинув великий к н я з ь Р я з а н с ь к и й — Іван; помер у московському підземел- лі князь галичський Василь Іванович Шемячич; був зни- щений у московській катівні брат великого князя Івана III Андрій. Така ж доля спіткала Дмитра, внука Івана III, за- конного спадкоємця князівського престолу. Московські князі з благословення московських митрополитів квапли- во і нахабно знищували князів-сусідів, загарбуючи їхні землі, а головне — їхнє майно й багатства. У ті ж роки Москва захопила і поневолила Рязань, Новгород, Псков.

Все чинилося з благословення церкви й московських митрополитів. Ті ж митрополити, які не зважувалися на гріхопадіння і віроломство, втрачали голови або закінчу- вали життя в темниці, а в кращому разі — у монастирі.

"До середини XV століття російських митрополитів або присилали з Константинополя, і вони були греками за по- ходженням, або призначалися всесвітніми патріархами з кандидатів, я к и х пропонували російські князі, Московські й Західно-Російські" [10, с 18].

Вибачимо авторові його вільність стосовно Русі (Ук- раїни], яку названо "Західно-Російською землею". Звичай- ний прийом автора-великороса. Цей стиль фальсифікації бачимо на кожному кроці. В голови людей втовкмачували, що вони, як д е р ж а в а і як народ, беруть початок від велико- го князівства Київського. Навіть сумніву нема, що це ви- мисел і фальсифікація на догоду Російській імперії.

Повернімося до взаємодії московського князя з митро- политом. Князеві, який став на шлях жорстокого приду- 261

шення сусідів і захоплення їхніх земель, потрібна була необ- межена влада, беззаперечна підтримка церкви. Василь III став першим московським князем, який зазіхнув на мит- рополита. А вже його син Іван IV (Грозний) взагалі не ша- нував митрополитів. Ось як про це п и ш е Г. П. Федотов:

"Якщо взяти 9 (дев'ять) ієрархів, що займали московську кафедру (митрополит. — В. Б.) за час Василя III й Івана IV (Грозного. — В. Б.), то ми побачимо, що з них лише троє вмерли у своєму сані. Ішпі були позбавлені його насильно або "добровільно" відреклися: один із них (св. Філіп) не ли- ше звільнив кафедру, а й пішов із життя"... "Василь III міг замахнутися на те, перед чим зупинився його... батько. Митрополит Варлаам став першою жертвою нових сто- сунків. Коли прецедент було створено, користуватися н и м почали з надзвичайною легкістю" [10, с. 18—19].

Так московські князі узурпували церковну владу і взяли на озброєння догму про богообраність московського царя.

Які ж землі до середини XVI століття "зібрало" Мос- ковське князівство?

"На північному сході були землі нинішньої Архангельсь- кої губернії. Вологодської та Олонецької; на північному за- ході — Новгородської й Псковської; на заході й південному заході московської держави (як хочеться бути державою! — В. Б.) лежала область Дніпра із сучасною Смоленською губернією і західна частина теперішньої Калузької губер- нії, частина Чернігівської губернії та західні повіти Ор- ловської й Курської губерній. На півдні були степи взагалі без встановлених південних кордонів і з північним кордо- ном, що проходив по 55° північної широти, тобто збігали- ся з північною межею теперішніх губерній Калузької, Тульської, Рязанської, Тамбовської, Пензенської і Сим- бірської. Н а р е ш т і , на сході... був б а с е й н К а м и з її притока- ми — В'яткою, Чусовою і Білою" [4, с. 12|.

"Із фортець, що захищали його (князівство. — В. Б.) з північного заходу, Смоленськ було набуто лише 1514 року, але він усе ще залишався номінальним центром литовсько- польського воєводства" [4, с.13]. 262

"Таке було володіння, до якого за царювання Івана IV ( Г р о з - ного. — В. Б.) були п р и є д н а н і р а з о м із К а з а н н ю , Астрахан- ню та їхніми областями землі по нижній, середній течії Волги, по Камі, В'ятці й по прибережжю Каспійського мо- ря" [4, с 15].

Зверніть увагу: до початку XVII століття Московське князівство займає тільки територію від Смоленська до Волги!

Роки "великого збирання земель російських", а насправді жорстоких завоювань, несли сусідам Московії страшні руй- нування. "Інакше не могло й бути. Нова держава, як і всі об- ласті її, уявляють немовби суцільне бойовище" [4, с 13].

За переможеними не залишалося жодних прав, жодної власності. Жорстокий поневолювач поводився, як древній варвар. Але це була нова, великоросійська нація, яка на- роджувалася.

"Майно населення підкорених областей (треба розуміти — народів! — В. Б.) конфісковувалося масово, конфісковані підприємства часто передавалися в інші руки. Це швидко змінило обличчя країни, включно із суспільними елемен- т а м и й с т о с у н к а м и м і ж н и м и . Нові прибульці були військо- вими людьми, і в своєму завойовницькому поступі, у зов- нішньому зростанні Москва зберегла свій первісний ха- рактер — характер військової колонії в підкореній країні" [4, с 13].

Як прийшли князі з дружинами в країну Моксель до фінських народів поневолювачами, так продовжували діяти і за останнього войовничого Рюриковича — Івана Грозного. Щоб не бути голослівним, подам опис походу Івана Грозного на Новгород у січні 1570 року, який вдруге повністю зруйнував місто:

"В холодний зимовий час Іван зібрався в похід, взяв із собою опричників і ціле військо. Вже на кордоні Тверської губернії почалася військова екзекуція, перед якою блідли жахи першого лівонського походу. Далі був систематич- ний розгром усієї області: від Клина до Новгорода цар за- лишив за собою пустелю.

263

2 січня його передові загони з'явилися під стінами міста й оточили його з усіх боків. Приміські монастирі було від- дано на розграбування, до 500 монахів забрано. Наступ- ного д н я опричники проникли в місто, зібрали всіх свяще- ників і дияконів, поставили їх поруч із ченцями... Їх били від ранку до вечора, вимагаючи по 20 р. викупу за кожно- го. Як можна судити з документів, між ними були щас- ливці, які уникли катування, заплативши необхідну суму. На решту ч е к а л а с т р а ш н а доля. Царські п р и с т а в и нишпо- рили по будинках і зганяли жителів у обгороджене місце, я к е охороняли війська. У п'ятницю 6 січня прибув сам Іван (Ірозний. — В. Б.) із сином і 500 стрільців. Він н а к а з а в би- ти ціпками до смерті всіх ченців... Трупи їхні розвезли по монастирях і там поховали.

Настала черга білого духовенства. В неділю зранку пе- ред обіднею архієпископ вийшов із хресним ходом назу- стріч цареві на волховський міст і хотів благословити йо- го. Іван не п р и й н я в благословення й н а з в а в його "волкомъ хищным". Але все ж наказав йому служити обідню у св. Софії. Він мав намір повторити сцену розправи з Філіпом. Цар п р и й н я в навіть з а п р о ш е н н я пообідати у владики. Він здавався веселим і їв охоче. Раптом серед трапези він голо- сно скрикнув. За ц и м з н а к о м опричники в з я л и с я викону- в а т и те, що їм було заздалегідь н а к а з а н о . Весь дім архієпи- скопа був розгромлений. З нього зірвали одяг і разом з че- ляддю кинули в темницю. В наступні дні терор сягнув жахливого розмаху. На головній міській площі було спору- джено подобу трибуналу, оточеного знаряддями катувань. Цар приступив до швидкого суду. Міщан приводили сотня- ми, катували, спалювали на малому вогні з бузувірськими прийомами, відтак майже всіх присуджували до смерті й везли спалювати. Закривавлені жертви прив'язували до саней і з крутого спуску штовхали на бистрину, де Волхов ніколи не замерзав. Нещасні поринали в безодню. Немов- лят спалювали, прив'язавши їх до матерів. Опричники з піками стояли на човнах і стежили, щоб ніхто не вряту- вався.

264

За даними третього новгородського літопису, вбивства тривали п'ять тижнів, і щодня на той світ відправлялося зазвичай людей 500—600. Іноді кількість жертв зростала до півтори тисячі на день. Перший псковський літопис свідчить, що загалом загинуло близько 60 000 людей, як чоловіків, т а к і жінок...

Як би там не було, огидна різня набула жахливого роз- маху, і коли Іванові більше нікого було вбивати, він обер- нув свою лють на неживі предмети. З особливим звірством кинувся він спершу на монастирі, припускаючи т а м зраду. Із тієї ж, імовірно, причини він узявся знищувати тор- гівлю й промисловість цього великого міста. Всі крамниці в місті та передмістях, а р а з о м із н и м и й д о м и були розгра- бовані й зруйновані дощенту. Присутнім при цих руйну- ваннях був сам цар. Опричники ж, якщо вірити літопи- сам, нишпорили довкола верст за 200—250 від Новгорода і скрізь чинили те саме...

Новгород уже ніколи не оправився від завданого йому удару" [4, с 275—278].

Так само, рівно через 425 років, у січні 1995 року, Росія повела свої війська і своїх опричників (ФСБ та ОМОН) на Чечню й повністю, як і багато років р а н і ш е , під корінь зни- щила місто Грозний. Який збіг! Суть Імперії ніколи не змінювалася, ніколи не зміниться. Ілюзії марні! Якщо в Новгороді Іван IV із московитами знищив понад 60 тисяч людей, то у 1995 році в Російської імперії апетит не змен- ш и в с я — з н и щ и л и в Чечні понад 100 т и с я ч людей.

Схилімо голови перед безвинними жертвами варварсь- кої імперії!..

Повернімося до Івана IV.

Ось як описує ці ж діяння царя російський релігійний філософ Георгій Петрович Федотов (1886—1951 р.) у книзі "Святий Філіп Митрополит Московський", перевиданій у Москві 1991 року (Париж, 1928, с 81—82):

"... Люд утікав із насиджених місць, розорених оприч- ниною. Села й міста порожніли. В цей час громадянська

265

війна царя з народом набула нових форм. Розгрому і різа- нині піддавалися цілі міста. Ми чуємо це про Торжок та Коломну. В грудні 1569 р. були погромлені всі міста між Москвою і Новгородом. Це було с п р а в ж н є військове завою- вання в жорстокій воєнній ситуації XVI століття, заво- ювання землі, яка й не думала ні про повстання, ні про опір. Приводом був донос на новгородську владу, яка ніби- то збиралася здатися польському королеві. Але чим про- винилися Клин, Твер, Вишній Волочок та інші міста на шляху царської раті?..

Убивства почалися вже в Клині. Таубе й Крузе пишуть, що в цьому місті Іван зустрів велику партію — 470 сі- мейств — псковичів, я к и х гнали, за його н а к а з о м , у Моск- ву для заселення спустошених мором місцевостей. Усіх їх перебили разом із клинчанами. Люта орда наблизилася до Твері. І в а н не в в і й ш о в у місто, а з у п и н и в с я в одному з най- ближчих монастирів. Військо грабувало місто, за наказом ц а р я , п о ч а в ш и з духовенства. Палили те, чого не могли за- брати, мучили й вбивали людей" [10, с 81—82].

Хто може знайти в опису живий народний зв'язок Новгорода, Твері й Клина з Москвою 1570 року? Навіть у XVI столітті не існувало взаємного зв'язку і взаємної до- віри між народами, які проживали на просторі від Смо- ленська й Пскова до Волги й Ками.

Хоч би які "байки" не розповідали російські наукові му- жі на потребу Російської імперії, на виправдання таких діянь московських князів, а пізніше царів, — жорстокому варварству виправдань нема.

Новгород своєю культурою, своїм історичним розвит- ком, своєю економікою стояв значно вище від деспотичної Москви й Московії загалом. Московські князі та боярство бачили в цьому постійну загрозу для себе особисто і для князівства. Вони, крім фізичної сили й жорстокості, нічим не відзначалися. У той час, коли Новгород м а в півтисячо- літні культурні та економічні зв'язки з Києвом і Європою. 266

Опис варварського розбою ще раз засвідчує: Московія загалом навіть у XVI столітті була країною не слов'янсько- го народу, а більш жорстокого, підступного, який мав зовсім іншу психологію, інше історичне коріння.

Г. П. Федотов думки, аналогічні до наших, висловив знач- но раніше:

"Весь російський народ був не лише жертвою царя Івана, а й співучасником його злочинів. Один із древніх істо- риків смути бачив загальну народну провину в "божевільно- му мовчанні" перед царем. Але м о в ч а н н я м не обмежувало- ся потурання злу... І монастирі намагалися приписувати- ся до опричнини, заради матеріальних благ. Ми бачили інтриганів-єпископів і ченців у справі св. Філіпа. Це були злочини окремих осіб. Але вже вся російська церква і вся російська земля (Московія. — В. Б.) відповідали за собор єпископів, який засудив святителя" [10, с 84].

Ось такі "калачі" випік церковний собор. Він і сьогодні "випікає" аналогічну продукцію. Згадайте бодай так зване "відлучення" від російської церкви Патріарха Київського і Всієї України-Руси Філарета, який давно покинув їхню церкву.

Російська православна церква жорстокого розбою пра- вителів Московії ніколи не засуджувала, якщо чинився "на благо держави Московської". Бандитське знищення че- ченського народу освячене церквою і в 1860 році, і в 1944 році; промовчала церква і в 1995 році, коли знищувалися дощенту міста і села Чечні-Ічкерії.

Накласти анафему на російських розбійників п а т р і а р х і його митрополити забули.

Теперішній владика Алексій II не посмів засудити їх і відмежуватися від діянь московської влади заради все тієї ж ідеї "великої й неподільної держави Московської".

Коли відсієш вагомі факти від словесного сміття ве- ликоросійської історії, очам відкривається зовсім інша, цілком пересічна, замішана на розбої й брехні, картина становлення Московської держави.

267

9

Ми вивчаємо один за одним трагічні періоди Російської імперії. І бачимо, як кожна подія фальшувалася на догоду великодержавній ідеології, як спотворювалися факти, як із фальпіі робилися далекоглядні висновки. Але будь-яка облуда цієї імперії завжди мала певну мету. Якщо вона за- пущена — отже, щось повинна обґрунтувати.

Так сталося з брехнею про казанських татар, історію за- воювання яких настала пора викласти. Визначімося: хто ж вони насправді, як з'явилися в "середині Великоросії", ч е р е з що були поневолені одними з п е р ш и х і чому "велико- роси" так жорстоко повелися з великим і прадавнім наро- дом?

Знову опиратимемося на праці російських авторів, не тільки тих, які писали сотні років тому, а й сучасних.

1946 року відбулася наукова сесія при Академії наук СРСР, організована Відділенням історії й філософії АН СРСР, Інститутом мови, літератури й історії Казанської філії АН СРСР. Вона проводилася 25 і 26 квітня у "велико- російській" столиці Москві. На сесії розглядалося п и т а н н я про походження волзьких (казанських) татар. Головний висновок наукового форуму, — до речі, не обнародуваний ніде в СРСР, навіть у Казані, — був приголомшливий для звичайної людини, яка вірить великоросійській міфології: т а т а р и , виявилося, зовсім не є татарами. Вони — нащадки і спадкоємці волзьких булгар, які живуть на Волзі вже понад тисячу років. Тобто вони є народом більш давнім, ніж самі великороси. Зрозуміло, останньої фрази на сесії не вимов- ляли та, можливо, навіть побоювалися цієї думки. Але істину встановлено, від цього немає куди подітися.

На сесії було також встановлено, що татари (тобто булгари) у своєму походженні не мають жодного стосунку до монголо-татар, які підкорили стародавнє Суздальське князівство в жорстокому XIII столітті.

268

Виникає цілком логічне запитання: навіщо ж велико- росам знадобилася нахабна й тяжка брехня? І виявилося, як завжди, — імперська потреба.

Історії Волзької Булгарії грисвячені численні праці. У нашому дослідженні немає необхідності займатися до- кладним викладом історії розвитку цього народу. Історики практично одноголосні в тому, що освоєння булгарами се- реднього Поволжя тривало мирно, без військових зітк- нень. Булгари споруджували міста, підводили до них водо- проводи, вирощували злакові й баштанні культури, виго- товляли ювелірні вироби, обробляли шкіру й хутра, вели жваву торгівлю з країнами Сходу, Півдня і Європи. Булга- ри значно раніше від англійців почали виплавляти чавун, і від них цю технологію, разом з інженерами, запозичили московити.

Мандрівники тих часів повідомляють, що у Волзькій Булгарії ще в ті давні часи розвивалася культура, працю- вали мектебе й медресе, були свої вчені, історики, буді- вельники і майстри, були праці з різних галузей знань. Столиця — місто Булгар (розташовувалося за сто кіломет- рів від Казані) — була великим, як на ті часи, центром торгівлі.

Етнонім "татари" стосовно корінних людей, я к і ж и л и н а середній Волзі, є історичною вигадкою і черговою брехнею Російської імперії. Висновки, зроблені на сесії АН радянської імперії, що стояла, як і романовська, на сто- рожі інтересів великоросів, були засекречені, тиражовані лише тисячею примірників і спрямовані виключно за ко- муністичними партійними каналами.

Здавалося, навіщо Сталіну і його політичним поплічни- кам збирати цей науковий форум? Ми ж розуміємо, що зібрання могло відбутися й прийняти історично правиль- не рішення лише за згодою "великого вождя всіх народів".

Відповідь на це запитання проста: радянська, як і росій- ська, історична наука — потужне знаряддя в справі підбу- рення народів. Протягом 1944 року Сталін зі своїми оприч-

269

никами, тобто політбюро і урядом, виселив з історичної батьківщини в сибірські й азійські землі чимало народів, зокрема: к р и м с ь к и х т а т а р , чеченців, інгушів, турків-месхе- тинців, калмиків. Наукова сесія Академії наук покликана була вбити клин у середовище мусульманських народів Со- юзу, посіяти ворожнечу між ними, натравити "вірних" та- тар на "невірних".

Однак радянські історики, навіть після відкриття істини про булгарський народ, у своїх працях про татаро- монгольське завоювання під татарами розуміють волзь- ких булгар. Читачеві російської історії неможливо уявити, що йдеться не про казанських татар про інших на схід від Москви н і к о л и нічого не м о в и л о с я . Так м и с л и т ь і сучас- на російська еліта. Нижче ми подамо міркування Сол- женіцина на цю тему.

Дрібні, брудні "фоли" та "помилки" супроводжують ім- перську історію з першого д н я її п о я в и . Послухаймо і почи- т а й м о "великоросійського літописця" М. М. К а р а м з і н а , його хвалебний вимисел, іменований "Історією держави Ро- сійської", написаний, як автор уже згадував, у 1803—1825 роках. Спочатку, однак, визначимося: навіщо Московії потрібні були Казань і землі Казанського ханства?

"Росія приступила до апостольської діяльності. На стінах Казані іслам зазнав поразки... Матеріально Казань була цінним здобутком. Якщо вона раніше і не загрожува- ла Москві, то все-таки, р о з т а ш о в а н а на середній течії Вол- ги, вона перетинала шлях на схід і перешкоджала природ- ному розвитку її" [4, с 188].

Бачите, як просто: на шляху до завоювання нових земель і нового грабежу на черзі стояла Казань із великими й багатими володіннями. Отже, її слід було завоювати. А знайти виправдання — великоросам розуму не забракне. Вони виправдати вміють будь-яку жорстокість. Зверніть увагу, повністю з н и щ и л и в 1995 році, у добу найвищого роз- витку цивілізації, місто Г р о з н и й — і як "із гуски вода". Навіть не хвилює, не тривожить совість. Така поведінка великоро- сів — звичайне явище. 270

К. Валишевський підтвердив: Казань у XV—XVI століт- тях не загрожувала Московії як князівству і загрожувати своєю міццю не могла. Отже, причина о д н а — п р и д б а н н я ба- гатства, земель, чергове поневоления народу. Завоювавши булгар, знайшли йому "історичне обґрунтування".

"Нарешті, К а з а н ь була природним центром д л я числен- них диких народностей — черемисів, мордви, чувашів, во- тяків, башкирів, які займали обидва береги Волги — нагірний і луговий" [4, с 188—189].

Патріархально-дика Московія намагається принизити волзькі народи. Вони, мовляв, дикі! Так великороси мис- лять про себе і про інших. А що світові авторитети мають іншу думку — їм на це начхати.

Знищивши Казанське ханство, великороси отримали у володіння Волгу від сучасних Чебоксар до Саратова. В цьому й полягало головне завдання підкорення Казані. Інше — словесна полова Російської імперії і її "байкарів історії" — потрібне лише для прикриття цієї доволі брудної мети.

А тепер повернімося до М. М. Карамзіна. Ось як він опи- сує ті події:

"Казанці не почували своєї слабкості... вони рахували всі безуспішні приступи наші (московитів. — В. Б.) до їхньої столиці, говорили один одному: "Не вперше бачимо Москвитян під стінами; не вперше втечуть вони геть, і бу- демо глузувати з них!" [1, том VIII, с 211].

Сподіваюся, зрозуміло, хто кого намагався поневолити в XVI столітті, якщо навіть М. М. Карамзін, сфантазував- ши думки жителів Казані, змушений був визнати появу москвитян 1552 року під їхніми стінами не вперше.

Звернімося до чітких фактів історії, я к и х з а в ж д и бояли- ся російські історики. їм більше подобалося згадувати би- лини, міркувати про богообраний народ, простіше кажу- чи, каламутити воду й твердити, що так і було раніше. Що ж нам говорить історія? А ось що: у X—XIII століттях бул- гари вчинили на сусідні князівства 4 походи, а Рюрико-

271

вичі — 10 походів; у XIV—XV століттях уже московити та ушкуйники не менше 7 разів "воювали" булгар. І воювали саме булгар, а не татар. Це співвідношення зберігається і в період Казанського ханства (або царства), коли московські війська з 1445 по 1552 роки у відповідь на 5 казанських походів учинили 11 вторгнень, причому більшість із них закінчувалися під стінами Казані (дані з журналу "Родина", № 8 за 1994 рік, с 28.). Така матінка-правда. І подітися від неї немає куди. Жорстокий загарбник ви- д и м и й неозброєним оком.

"19 серпня Государ (Іван IV. — В. Б.) із 150 000 воїнів був уже на Луговому боці Волги" [1, том VIII, с. 211].

"У цей день (20 серпня. — В. Б.) військо побачило перед собою Казань... де стояла фортеця з кам'яними мечетями і палацом" [1, т о м VIII, с 211].

Ідеться не про дикий і темний народ, як намагалися н а с переконувати сотні років великоросійські "байкарі історії". Ні! Московія ще жила в примітивних дерев'яних зрубах, а вже зазіхала на цілком розвинене суспільство із прекрас- ними палацами, будівництво яких потребувало серйозних і складних знань, уміння, та й високого рівня культури.

А ось як М. М. Карамзін описує саму битву:

"В диму, у вогні непохитні Росіяни відбивали кінноту, піхоту (звісно, казанську. — В. Б.) потужною дією своїх бійниць, рушничною стрільбою, списами і мечами; холод- нокровно й ш л и вперед, відтіснили Татар у місто й напов- нили його мости ворожими тілами... Але темрява не при- пинила битви; Казанці аж до ранку виходили і різалися з н а ш и м и . Не було відпочинку; ні воїни, ні Полководці не за- плющували очей. Іоанн (Іван I V . — В. Б.) молився в церкві (зверніть увагу, читачі, де під ч а с битви за К а з а н ь був Іван Грозний. — В. Б.) і щогодини посилав своїх найзнатніших сановників підбадьорювати військо...

Але військо наше протягом тижня стомилося до краю; завжди стояло зі зброєю, не мало часу відпочивати і, за бра- ком їстівних припасів, харчувалося лише сухим хлібом...

272

Б а ж а ю ч и в ж и т и всіх засобів, щоб у з я т и К а з а н ь із м е н ш и м кровопролиттям, він (Іван Грозний. — В. Б.) велів службов- цеві в його війську... Німецькому Розмислу (тобто інжене- рові. — В. Б.) р о б и т и підкоп від ріки Булака м і ж Аталаковими та Тюменськими воротами" [1, том VIII, с. 214—216].

Підкоп робив німецький інженер для закладки порохо- вого заряду й вибуху. Автор цими словами нагадує, хто ще з тих часів приносив московитам інженерну думку і піз- нання. Як бачимо, все запозичувалося із Західної Європи, навіть інженери-фахівці. Свої ж бо вищі навчальні закла- ди з'являться тільки через 200 років. Хоча нам усе життя вбивали в голову, що Росія несла підкореним народам пе- редову науку і культуру. Послухаймо далі:

"Тіла ворогів лежали купами. Воєводи виявили там чи- малу здобич, переночували і пішли далі, до Арського міста (поблизу Казані. — В. Б.), місцями п р и є м н и м и , дивно пло- доносними, де Казанські Вельможі мали свої доми сільські, гарні й багаті. Росіяни купались в достатках; бра- ли, що хотіли (вони завжди й скрізь так чинили! — В. Б.): хліб, мед, худобу; спалювали селища, вбивали жителів (зверніть, шановні читачі, увагу — вбивали мирних жи- телів, воїни були в Казані. — В. Б.), брали в полон лише жінок і дітей (тут уточнимо: грудних і не в и щ и х — в і д землі до осі в о з а . — В. Б.). Громадяни Арські п і ш л и в д а л ь ш і ліси; але в домах і в крамницях залишалося ще чимало коштов- ностей, особливо різних хутр, куниць, білок. Звільнивши багатьох Християн-співвітчизників, що були т а м у неволі, Князь Олександр через десять днів повернувся з перемо- гою, з достатком дешевого продовольства, так що відтоді п л а т и л и в стані 10 г р о ш е й за корову, а 20 за в о л а . (Тому й д е - шево, що н а г р а б о в а н е ! — В. Б.). Цар і в і й с ь к о були раді...

Іоанн велів біля Арських воріт підкопати тераси і землянки, де ховалися жителі (Казані. — В. Б.) від нашої стрілянини; ЗО вересня вони злетіли в повітря. Ця страш- на дія пороху, хоча вже й не нова для Казанців, спричини- ла заціпеніння і тишу в місті на кілька хвилин...

273

Розпачливі Татари, зломлені, повершені зі стін і веж, стояли твердим оплотом на вулицях, рубалися шаблями, зчіплялися за руки з Росіянами, різалися ножами в жах- ливій січі. Билися на парканах, на покрівлях домів; скрізь топтали ногами голови й тіла... Наші долали у всіх місцях і тіснили Татар до укріпленого Палацу Царського. Сам Едигер... бився... раптом помітив, що юрби наші рідіють; бо Росіяни, опанувавши половиною міста, славного багат- ствами Азійської торгівлі, спокусилися його скарбами; за- лишаючи січу, почали розбивати доми, крамниці — і самі чиновники, я к и м н а к а з а в Государ іти з оголеними м е ч а м и за воїнами, щоб нікого з них не допускати до грабежу, на- кинулися на лакомину. Тут ожили легкодухі боягузи, які лежали на полі мовби мертві або поранені; а з обозів прибігли слуги, кашовари, навіть купці; всі жадали здо- бичі, хапали срібло, хутра, тканини; відносили в стан і знову поверталися в місто, не думаючи допомагати своїм у битві.

Казанці скористалися втомою н а ш и х воїнів (оце т а к Ка- рамзін! Виявляється, скористалися не вульгарним гра- бунком, а — втомою! Така ось брехня дуже вартісна, не- обхідна для "великороса" — вона відводить від істини й ви- правдує будь-яку підлість. — В. Б.), вірних честі й доблесті (у розбої, виявляється, є "честь і доблесть"! — В. Б.); вдари- ли потужно й потіснили їх, на жах грабіжників, які всі не- гайно кинулися навтьоки, перелазили через стіну і вола- ли: січуть! січуть!..

Місто було взяте й палало у різних місцях; січа припи- нилася, але кров лилася; роздратовані воїни різали всіх, кого знаходили в мечетях, в будинках, в ямах ("великоро- си" вирізали в Казані все чоловіче населення, як варвари, я к и м и вони й були в ті ч а с и . — В. Б.), брали в полон дружин і дітей або чиновників. Двір Царський, вулиці, стіни, гли- бокі рови були завалені мертвими; від фортеці до Казанки, далі на лугах і в лісі ще лежали тіла та плили по річці. Пальба замовкла; в диму міста лунали тільки удари мечів,

274

стогін тих, кого вбивали, клич переможців" [1, том VIII, с 217—225].

М. М. Карамзін був п а л к и м великоросом на службі в ім- перії й Государя. Він старанно запустив свою порцію "до- важку брехні" й вимислу в історію імперії. Коли читаєш ці моторошні сторінки (для великороса — насолода!), дума- єш, якою страшною ціною платили народи за "збирання землі російської". Казанці (булгари) лише в битві 1552 ро- ку втратили не менш, як 70 тисяч своїх синів і дочок.

Але М. М. Карамзін не був би великоросом, якби не спробував перекрутити факти, виправдати жорстоке заво- ювання Казані. Ось які слова він вкладає у вуста літописця:

"Марно Іоанн висловлював мирні пропозиції, мовлячи до обложених, що якщо вони не хочуть здатися, то нехай ідуть, куди їм завгодно, зі своїм Царем беззаконним, з усім маєтком, із жінками й дітьми; що ми вимагаємо лише міс- та, заснованого на землі Болгарській, у древньому надбанні Росії" [1, том VIII, с 2 1 9 ] .

Як х о т і л и — т а к і вертіли. Будь-який вимисел був виправ- данням. Але вкрай важливо простежити, як змінювалося історичне обґрунтування права Москви на підкорення Ка- зані. Царські й монастирські канцелярії Московії в XVI— XVII століттях не вельми мудрували і обґрунтовували ці жорстокі з а в о ю в а н н я належністю "землі Болгарської" "древ- ньому надбанню Росії". Мовляв, тільки прихід на ці землі злих татар не дозволив Рюриковичам прибрати Волзьку Булгарію до рук.

Незабаром з'явилося більш універсальне п о я с н е н н я .

За тією новою, не менш фальшивою версією, світ був ареною жорстокого протистояння християнства з язич- ництвом, тобто нехристами, до яких, звісно, зачисляли й мусульман. І Московія, як "богообраний народ"—згадайте дум- ку про "третій Рим", — мала "законне право" на займання "пустельних" земель, заселених богонеугодними народами.

За твердженнями великоросійської еліти, цивільної і церковної, лише землі, зібрані жорстокою кров'ю в "свя- 275

щ е н н і рубежі", є з е м л я м и добра та справедливості. Ця оче- видна брехня живе досі. Згадайте Чечню — т а м все погано і жорстоко, в Росії — добре й правильно. Спроби звільнити- ся від великоросійських завойовників завжди розглядали- ся як замах на територіальну цілісність "святої й непо- дільної Русі". Цим духам просякнуті всі великоросійські писання, всі "літописні зводи" від "Казанської Історії" до "Никоновського літопису" і "Царственої к н и г и " .

Що ж стосується "священних рубежів", то згодом вони поширилися в Україну, Прибалтику, Казахстан, Кавказ, Сибір і Середню Азію, а потім досягли планетарних мас- штабів, включаючи ч а с т и н у Німеччини, Польшу, Угорщи- ну, Чехію, Словаччину, Румунію, В'єтнам, Анголу, Ефіопію, Афганістан тощо. Скрізь, куди ступала нога "збирача зем- лі російської", лилося море крові та сліз. Сьогодні з'явився т а к и й собі Ж и р и н о в с ь к и й — н о в и й "великорос", я к и й мріє помити свої брудні чоботи у водах Індійського океану на нових "священних російських рубежах".

Так з а в о ю в а н н я Казані поклало початок історичній без- перервності великоросійських захоплень, освячених спер- шу російською церквою, а пізніше — ідеями комунізму. Сьогодні в Чечні Російська православна церква знову від- пускає гріхи, заохочує вбивства заради збереження єдності "землі російської". Якими би шляхетними цілями не прикривалися діяння із захоплення Казані та понево- лення її люду, загарбник, тобто Московія, перед обличчям історії виглядає деспотом і варваром.

А зараз погляньмо, як під час захоплення Казані пово- дився "цар" Московський Іван Грозний. Для сучасників це дуже цінно.

"До Івана прискакав, захекавшись, боярин: "Государю, час їхати. Твої люди вступають у бій із татарами і твій полк ч е к а є тебе"... Але І в а н п о в а ж н о відповів одним із т и х текстів священного п и с а н н я , з а п а с я к и х люди його часу і розумово- го розвитку зберігали у своєї пам'яті. Він мовив про користь тривалих молитв і не йшов нікуди. З'явився новий гонець.

276

Наступаючі війська слабшають; татари беруть гору; при- сутність государя на чолі війська необхідна... Іван глибоко зітхнув, із очей його п о л и л и с я р я с н і сльози, і він г у ч н и м г о - лосом просив про небесну допомогу...

Майбутній глава опричнини не був боягузом. Він був просто гідним н а щ а д к о м московських князів, я к і з б и р а л и Русь, але не на бойовищі, не подвигами хоробрості, а шля- хом темних інтриг, торгашества й скнарості, шляхом хит- ростей і стоїчних принижень. Учні східних государів за- своїли азійські схильності до розслаблення, зневагу до тілес- н и х зусиль. Боротися, ризикувати, з а в д а в а т и ударів і, у свою чергу, самим спізнати їх — це не діло государя, для цього в нього є підлеглі. Він повеліває, посилає людей на смерть і — молиться.

Бояри ж, які оточували Івана, дивилися на це трохи інак- ш е . Цілком можливо, що хтось із н и х н а м а г а в с я н а в і т ь силою втягнути государя в битву. Але йому ще потрібно було при- к л а с т и с я до чудотворного образу Сергія, в и п и т и святої води, з'їсти проскури, отримати від свого духівника благословен- ня, випросити у священнослужителів відпущення гріхів, перш ніж "іти постраждати за істинну віру"... Але й тепер, за свідченням Курбського, якому сам Іван не посмів заперечи- ти, насилу вдалося змусити царя рушити вперед: бояри по- винні були взяти коня його під вуздечку..." [4, с 186—187].

Такий ц а р Іван IV: боягуз, як і його предки.

Після завоювання Казанського ханства у кров велико- росів влилася рясна порція крові казанців. Але оскільки ми цим романом-дослідженням не зуміємо змінити вига- дане великоросами ім'я булгарського народу, доводиться повернутися до поширеного — т а т а р и . Хоча автор в в а ж а є : необхідно повернути історичну справедливість і спросту- вати брехню імперії. Однак це справа самого народу. Як він вирішить, так і має бути.

Після остаточного приєднання Казанського ханства до Московії московита провели жорстке насильницьке прилу- чення татарського народу до християнської релігії. М. М. Ка- рамзін у своїй книзі, том VIII, на сторінках 227—228, пише:

277

"Почуття державного блага, посилене пильністю Віри, спричиняло в переможців загальне яскраве захоплення, і Літописці мовлять про це завоювання із запалом Віршо- творців (читач розуміє, наскільки чесні й достовірні праці ц и х "Літописців"! — В . Б.), закликаючи сучасників і потомст- во до великого видовища Казані (тобто її падіння. — В. Б.), оновлюваної заради Христа-Спасителя, осіненого хоруг- в а м и , прикрашеного церквами Православ'я".

Значна частина вихрещених татар із 1552 року аж до XX століття злилася, або, точніше буде сказано, влилася в націю великоросів. До речі, від них і тюрків, що влилися до складу великоросів, починаючи з XIII—XVI століть, почи- нають свій родовід понад 25% російської шляхти. Навіть побіжно ознайомившись із Оксамитовою Книгою родово- ду російських дворян, можна назвати сотні прізвищ, які мають булгарське (а у великоросійському розумінні — та- тарське) походження. Хочеться нагадати великоросійсь- кій еліті, я к а т а к переймається історичною величчю своєї нації, п р і з в и щ а т а т а р , я к і п р и н е с л и славу імперії: Аракчеев, Бунін, Грибоедов, Державін, Достоєвський, Єнгалічев, Кан- темир, Купрін, Мілюков, Плеханов, Панаев, Потебня, Рах- манінов, Салтиков-Щедрін, Тургенев, Тимірязєв, Тенішев, Урусов, Шереметьев, Шаховський, Чаадаев, Ширінський- Шахматов та чимало інших.

Автор не подає сотень прізвищ шляхти, вихідців із зросійщених представників Золотої Орди, на кшталт Юсупових, Годунових, Черкаських. Не подає прізвищ ве- ликоросійського дворянства, яке походить із українсько- го, німецького, єврейського, польського, грузинського, ла- тиського та інших народів. Якщо уважно придивитися, то на долю самих великоросів серед дворянства, тобто знаті, припадає якась дещиця.

І щоб великороси не звинувачували автора в упередже- ності, — м о в л я в , спотворює і с т о р и ч н і ф а к т и , — подам ци- тату, яка повністю спростовує обґрунтування підкорення Казані Москвою як прийшлого на береги Волги народу.

278

Жителі Казані — булгари — давні господарі середньоволзь- кої землі, а прибулець — московит — був тільки жорстоким поневолювачем. Ось що п и с а в Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона в 1902 році: "У науці досі назва тата- ри повністю спростована стосовно монголів і тунгусів, і за- л и ш е н а л и ш е з а т и м и тюркськими з а мовою народностя- ми, котрі майже повністю нині входять до складу Російсь- кої імперії, за якими вона збереглася через історичне не- порозуміння, на відміну від інших тюркських народнос- тей, які мають самостійну історичну н а з в у (киргизи, турк- мени, сарти, узбеки тощо)".

Н а с т а л а п о р а усвідомити цю правду всім, і великоросам у тому числі. Автор цією пропозицією збирався закінчити до- слідження з а в о ю в а н н я К а з а н і Московським к н я з е м Іваном Грозним. Однак саме в ті дні, а конкретно — 13 березня 1995 року на першій програмі московського телебачення йшла передача "Зустрічі з Солженіциним", де за столом сиділи і просторікували два сучасні великороси: О. І. Сол- женіцин і В. П. Лукін (колишній посол Росії в США, звіль- нений з цієї посади). Вражало імперське мислення цих людей.

У передачі йшлося про "погане" життя росіян у Литві, Латвії, Естонії. Добре вже, що два серйозні мужі не назва- ли ці країни Лівонією. Бо історія імперії досі війни Івана Грозного іменує лівонськими, тоді як насправді Московія воювала з Польщею, великим Литовським князівством і Швецією. Читач розуміє, чому предковічні землі Литви, Латвії та Естонії були прозвані Лівонією. Таким хитромуд- рим зиґзаґом великороси прибирали до рук не землі Ли- товської або Шведської держави, а землі неіснуючого на- роду. Та й ганьби менше, адже побили Москву не Польща, Швеція і Литва, а якась міфічна Лівонія. Усе та ж брехня заради імперії.

Повернімося до Солженіцина і Лукіна, які після під- такування один одному дійшли висновку, що балтійські народи не мають історичного права погано ставитися до

279

російських людей, я к і ж и в у т ь в їхніх к р а ї н а х . Та ще й вима- гати від Росії мало не контрибуцію за захоплення в колишні ч а с и їхніх земель. З в и ч а й н а логіка великороса: любіть і п о - важайте, бо гірше буде вам же.

Але тут пан Солженіцин вимовив такі "шедеври", забути я к і неможливо. Він з а я в и в , що в такому р а з і Росія м а є п р а в о зажадати компенсацію з татар казанських, які підкорили нас у часи татаро-монгольської навали.

Велика брехня живе й понині!

Гадаєте, пан Солженіцин не знає історичної правди? Знає! Це не та людина, яка не знає простих істин. Але брехня Російської імперії не вмре власною смертю. Вона завжди буде потрібна державникам-солженіциним, які мріють про відродження "великої й неподільної Росії".

Не слід нікому помилятися щодо цього.

10

За своїми далекосяжними наслідками рік 1552-й став для Московії воістину переломним. Саме із завоювання Волзької Булгарії Московський к н я з ь Іван IV чітко усвідомив усі переваги свого нового статусу — кримського сателіта.

Ми не повинні забувати, що підкорення К а з а н і й Астра- хані Московія здійснила за згодою Кримської Орди. Виз- навши себе молодшими братами роду Гіреїв, московські к н я з і не просто в и з н а л и кримських ханів своїми ц а р я м и , а й одночасно отримали підтримку та заступництво Гіреїв, я к і царювали, а т а к о ж певні п р а в а та обов'язки зі "збиран- н я з е м л і золотоординської" в нову єдину д е р ж а в у н а чолі з і спадкоємцями роду Чингісидів — Гіреями.

Хоча Іван IV із 1547 року почав в е л и ч а т и себе царем, це спершу ніяк не змінило його статусу залежності від кримських ханів.

У московських церквах і після приходу Івана IV до влади далі молилися за єдиного царя — великого кримського ха- на. На другому місці почали згадувати свого Івана. 280

Хан Гірей н а в і т ь заохочував і вітав воєнні дії І в а н а IV, бо перед родом Гіреїв стояло найперше завдання — зібрати воєдино володіння великої Золотої Орди. Московський князь, із дозволу Криму, цим і займався.

Після розгрому Великої Орди кримським ханом 1502 року саме Гіреї, як переможці та спадкоємці Чингісидів, стали царями в новій Орді. Московія з цим погодилася. А дід Іва- на Грозного — Іван III, на знак згоди з передачею титулу царя кримським Гіреям і свого васального статусу перед кримським ханом, присягнув на Біблії на вірність нової династії царів. Це далеко не бездоказові т в е р д ж е н н я . Зга- даймо: Московія платила данину Кримському ханству як своєму Суверенові й Господареві до 1700 року.

Послухаймо історика:

" А л е турки були страшенно виснажені (до 1700 р о к у — б е з - перервними війнами. — В. Б.) і уклали мир, поступилися Росії Азовом із різними старими й новими, уже побудова- ними Петром містечками; а кримський хан повинен був відмовитися від данини, яку досі платила йому Росія (!!! — В. Б.) під благовидною назвою поминків або подарунків" [7, с 502—503].

Така "велич" і " ц а р ю в а н н я " Московії н а п р и к і н ц і XVI сто- ліття: платили данину Криму, як і Золотій Орді, і за к н я з я , і за так званого царя. Але російські імперські історики за- т я т о брехали, замовчуючи залежність Москви від Кримсь- кого ханства, аби приховати п р и н и ж е н н я , адже це відвер- то спростовує сам факт незалежного існування Московії як царства в XVI столітті.

Однак, будучи васалом Криму, Московія мала і вигоду. Кримські хани надавали Московії постійну військову та політичну підтримку в так званій Лівонській війні. Саме в результаті підтримки Криму війська Івана Грозного на по- чатку війни здобували одну перемогу за другою.

1561 року Московія отримала грамоту Константино- польського патріарха, де Івана IV визнали прямим спад- коємцем візантійських імператорів. Чи ця грамота стала

281

витвором московських церковних владик, чи її за гроші склали в Константинополі без відома Всесвітнього Свя- щенного Собору — не так і важливо. Сам факт зазіхання Івана IV на спадщину давнього титулу Візантійського Ке- саря зафіксований 1561 роком.

Ясна річ, невдовзі про це зазіхання московського к н я з я донесли кримському ханові, я к и й цілком обґрунто- вано вважав Івана IV своїм підданим. І цілком зрозуміло, що хан Гірей негайно зажадав від Івана IV відповіді.

Зверніть увагу: з 1473 року, коли Іван III на Біблії при- сягнув кримським Гіреям, до 1563 року між Кримською Ордою й Московією не існувало серйозних розбіжностей. Я в ж е згадував, що к р и м с ь к и й х а н навіть бровою не повів, коли Іван Грозний у 1552 році поневолив Казанське, а пізніше, 1554 року, — Астраханське ханство.

Але з 1563 року взаємини між Московією й Кримським ханством почали різко змінюватися. А в 1570 році ту- рецький Султан навіть зажадав входження Московії до складу Османської імперії.

Послухаймо:

"Із 1563 до 1570 р. Іван марно намагався відвернути та- т а р с ь к е н а ш е с т я . . . Безуспішно посли його Нагой і Ржевсь- кий з'являлися до хана з миролюбними промовами та чу- довими подарунками... Але султан зажадав повернення Казані й Астрахані та визнання Московською державою свого підданства Порті" [4, с 224].

Хитрість Івана IV не допомогла. Хан Гірей, за підтримки турецького султана, вирішив провчити клятвопорушни- ка, який зазіхнув на титул царя. І 1571 року війська крим- ського х а н а п і ш л и н а Московію. Московські к н я з і , я к зав- жди, зустрічали війська татар на рубежах своїх володінь, тобто на рубежах Оки. Однак кримський хан обійшов мос- ковські війська, що стояли на Оці, й рушив форсованим м а р ш е м прямо до Москви.

Російські штатні "писаки історії" постійно переконува- ли читачів у тому, що ці "дикі татарські в а р в а р и " приходи- 282

ли в Московію, щоб у ч и н я т и грабежі и розбої. Вони уника- ли д а в а т и п о я с н е н н я т а т а р с ь к и м н а в а л а м . Такими нехит- рими, але відверто нечесними методами знімалася від- повідальність із московських князів за розбій, який чи- н и в с я з їхньої в и н и . В цьому випадку к р и м с ь к и й х а н при- йшов покарати васала-данника за звичайну непокору.

Послухаймо, як про подію розповів читачам М. М. Ка- рамзін:

"Хан, озброївши всіх своїх Улусників, тисяч сто або більше, напрочуд швидко вступив у південні межі Росії (звичайна неправда! — 1571 року Росії не існувало. Була л и ш е Московія. — В. Б.)... Х а н . . . н а б л и з и в с я до Серпухова, де був сам Іоанн із Опричниною. Необхідна була рішу- чість, великодушність; Цар утік!.. в Коломну, звідти в Сло- боду, минаючи нещасну Москву; зі Слободи до Ярославля, щоб р я т у в а т и с я від ворога... Але Воєводи Царські з берегів Оки, не відпочиваючи, встигли для захисту... зайняли пе- р е д м і с т я Московські... Наступного д н я , Т р а в н я 2 4 , н а свя- то Вознесіння, Хан підступив до Москви — і сталося те, чо- го слід було очікувати: він велів запалити передмістя. Ра- нок був тихий, ясний. Росіяни (московити. — В. Б.) мужньо готувалися до битви, але побачили, що вони оточені вог- нем; дерев'яні доми й хатини спалахнули в десяти різних місцях. Небо захмарилося димом; здійнявся вихор, і за кілька хвилин вогненне, бурхливе море розлилося перед містом з жахливим шумом і ревом. Ніяка сила людська не могла зупинити руйнування; ніхто не думав гасити; на- род, воїни в нестямі шукали порятунку і гинули під руїна- ми палаючих будинків або в тісноті давили один одного, прагнучи в місто, у Китай, але, звідусюди гнані полум'ям, кидалися в ріку й тонули... Хан, заскочений цим пеклом, відійшов до села Коломенського. О третій годині не стало Москви; ні посадів, ні Китай-города; вцілів лише Кремль, де в церкві Успіння Богородиці сидів Митрополит Кирило зі святинею і з казною (!!! — В. Б.); Арбатський улюблений палац Іоаннів був зруйнований. Загинуло безліч людей.

283

більше ста двадцяти тисяч воїнів і громадян, крім жінок, дітей і жителів сільських, які тікали в Москву від ворога; а всіх близько восьмисот тисяч. ГЬловний Воєвода, Князь Бельський, задихнувся в льоху на своєму дворі... Давлет- Гірей... привів у Тавриду понад сто тисяч бранців...

(Тільки. — В. Б.) 15 червня він (Іван IV. — В. Б.) набли- зився до Москви і зупинився в Братовщині, де представи- ли йому двох гінців від Давлет-Гірея, який, виходячи з Ро- сії (Московії. — В. Б.) як величний переможець, бажав із н и м (Іваном I V . — В. Б.) щ и р о порозумітися... На п и т а н н я Іоаннове про здоров'я брата його, Давлет-Гірея, чиновник Ханський відповів: "Так мовить тобі Цар наш: ... Я скрізь шукав тебе, в Серпухові і в самій Москві; хотів вінця з го- лови твоєї: але ти втік із Серпухова, втік із Москви — і смієш н а х в а л я т и с я своєю Царською величчю, не маючи ні мужності, ні сорому!.. знову прийду до тебе, ... якщо не вчиниш того, чого вимагаю, і не даси мені клятвеної гра- м о т и з а себе, з а д і т е й і онуків своїх". Я к ж е в ч и н и в І о а н н ? . . Б и в чолом Ханові" [1, т о м IX, с 9 7 — 9 9 ] .

Як би не намагався М. М. Карамзін у надмірній бага- тослівності втопити суть подій, факт залишається фак- том: Іван Грозний все-таки бив чолом ханові Давлет- Гірею; як видно, дав так звану "клятвену грамоту за себе, за дітей і за онуків своїх", як давали подібні клятви всі йо- го предки. Хоча "тлумач істсорії" це й замовчує. Так рід мос- ковських Рюриковичів до останнього свого коліна зали- шався васалом у ханів Орди.

Як завжди, звертає на себе увагу боягузтво московських к н я з і в , я к і в т і к а ю т ь у лісові н е т р і від х а н і в Орди. Поглянь- те, яку видатну когорту московських князів-боягузів дав рід Рюриковичів Московії: тут і сини Олександра Невсько- го, і Д и м и т р і й Д о н с ь к и й , і І в а н III, і І в а н Грозний, і всі інші, котрих згадувати не хочеться. Однак необхідно поверну- тися до часів правління Івана IV.

Усі російські історики або скоромовкою, або з гумором оповідають про складання Іваном IV 1574 року титулу ц а р я .

284

Великороси-державники поблажливо доводять н а м , що тра- пився чи то жарт, чи звичайне непорозуміння, і на цьому твердженні закінчують серйозний аналіз неординарної події. Лишень дивуєшся, читаючи безліч сторінок, які ос- півують "сходження" Івана IV в 17-літньому віці на "царсь- кий престол", і побачивши відтак цілковите забуття його зречення від "царського звання" у зрілому віці — в 44 роки.

Читачі в жодного російського історика не знайдуть аналізу взаємозалежності цього вчинку Івана Грозного з ходом історичних подій тих часів. Начебто зречення від царського титулу відбулося без будь-яких причин. Але ста- лося те, що й мусило статися: самозванцеві закономірно повеліли зняти не належну йому "шапку Мономаха".

Події сімдесятих років X V I с т о л і т т я с к л а д а л и с я д л я Мос- ковії і її князів дуже непросто. Довідавшись про бажання Івана IV вийти з підданства Кримського ханства, Гіреї за- вдали Московії 1571 року потужного удару з півдня. В ре- зультаті кримського удару Московія втратила близько мільйона людей убитими й полоненими.

Не забуваймо: і сам Іван Грозний на той час власним розбоєм і вакханалією погубив не менше мільйона людсь- ких життів. Страшне спустошення на Московську та Нов- городську землі принесла 1566 року чума, або, як її нази- вали в ті часи, — виразка.

На півночі Московія надовго загрузла в так званій Лівонській війні. Війна пожирала все нові й нові, і без того убогі, матеріальні й людські ресурси.

Утрати Московії за час правління Івана IV, до середини сімдесятих років XVI століття, становили майже половину населення. Ресурсів для ведення загарбницьких воєн ста- вало дедалі менше й менше. Іван Грозний все-таки знай- шов вихід, як поповнити власну скарбницю матеріальни- ми ресурсами, грішми та "гарматним м'ясом". 1580 року він примусив російську церкву прийняти грамоту про ви- лучення з її володінь частини земель, майна, сіл і припи- саних до них селян-рабів та передачі їх під владу "мос- ковського государя".

285

Церковні владики поставилися з розумінням до бан- дитської нужди московського князя. Однак навіть у такій ситуації Московія не могла дозволити собі вести війну на півдні й на півночі. Перед нею, після навали на Москву кримського хана, постало стратегічне п и т а н н я : де продов- жувати війну — на півночі чи на півдні? З ким об'єднати- ся: чи, як діди й прадіди, об'єднатися з ханською Ордою, чи з європейськими країнами проти Орди?

Кревне трьохсотп'ятдесятилітнє "родичання" з Ордою, московський ординський інстинкт повеліли схилити ш и ю п е р е д с п а д к о є м ц я м и роду Чингісидів. Тобто було у х - валене рішення й далі родичатися з Кримським ханст- вом.

Слід пам'ятати: Кримське ханство могло підтримати Московію в Лівонській війні та убезпечити її південні й південно-західні кордони лише за однієї умови: Москва і її к н я з ь повинні були залишитися васально залежними, от- же, підданими роду кримських Гіреїв. Цю умову васальної залежності було прийнято.

Не слід забувати, що хан Давлет-Гірей пообіцяв, у разі відмови Івана IV прийняти його умови, знову з'явитися з в і й с ь к а м и в Московію. Другого т а к о г о удару Московія про- сто не в и т р и м а л а б. Татари могли спустошити її аж до Нов- города.

Ось цей зв'язок подій російські "оповідачі історії" не просто свідомо упустили при викладі, вони ці події спотво- рили й заплутали до невпізнанності. І публічну відмову 1574 року Івана Грозного від титулу царя подали читачеві за оригінальний жарт.

Отже, в 1574 році, через три роки після походу хана Давлет-Гірея на Москву, саме того року, коли можна було очікувати повторного удару, Іван IV привселюдно склав із себе титул царя-спадкоємця візантійського. Касимовсь- к и й хан, т а т а р и н Саїн-Булат, або в хрещенні — Семен Бек- булатович, був посаджений на московський царський

286

престол. Саїн-Булат прийняв царський титул за всіма на- лежними канонами: у церкві, в присутності церковних владик, після складання титулу ц а р я з Івана I V .

Ця подія була не жартом, не дурнуватою примхою Івана Грозного і церковних владик Московії. Цей вчинок мос- ковської влади був в и м у ш е н і й і цілком усвідомлений. Від- тоді Іван Грозний позбувся свого фальшивого титулу та іменувався, як і його предки, московським князем. Актом з р е ч е н н я Іван Грозний і московські ієрархи продемонстру- вали кримським Гіреям і Оттоманській Порті, що Іван IV не претендує на першість в роду Чингісидів, адже і Саїн- Булат походить із царського роду; що це титул виключно внутрішній, бо Саїн-Булат і раніше іменувався царем ка- занським. Демонстративно наголошувалося: коли Казань увійшла до складу Московії, то й титул ц а р я зберігся за ка- симовським ханом. Лише замість казанського він став ве- личатися московським. А Іван Грозний, якщо ви не ба- жаєте, — залишиться зі своїм отчим титулом московсько- го князя.

Одразу ж після зречення Івана IV від царського титулу було споряджене велике, з багатьма дарами, посольство в Крим, щоб доповісти Гіреям про ці події, все пояснити й покаятися в непорозумінні, що виникло раніше. Мовляв, Іван IV ніколи не думав заперечувати вашу царську пер- шість у династичному роді Чингісидів.

Ось як Іван IV н а в ч а в свого посла, відправляючи до ха- на, через т р и р о к и після з р е ч е н н я (навіть через т р и р о к и і далі виправдовувався):

"... поводитися сумирно, уникати слів гострих, і якщо Хан або Вельможі його згадають про часи Калити та Царя Узбека, то не виказувати гніву, але відповідати тихо: не знаю старовини; відає її Бог і ви, Государі!" [1, том IX, с 149].

Передостанній представник московського роду Рюри- ковичів чітко усвідомлював свій давній залежний родин- ний зв'язок з великими Чингісидами. Давня родинна за-

287

лежність від Чингісидів і поховала домагання Івана IV на ц а р с ь к и й титул Візантії. Гіреї поставили Івана IV у т о й ди- настичний ряд і на те місце, яке йому по праву належало. Це значно пізніше російська правляча еліта вигадала інше, намагаючись подати облуду за правду.

1577 року помер войовничий кримський хан Давлет- Гірей. На ханський престол вступив його син — Магмет- Гірей, який укотре, як і його предки, прийняв Івана IV і всю Московію у васальне підпорядкування Орді.

"Іоанн спішно відправив до нього (хана Магмет- Гірея. — В. Б.) знатного сановника, К н я з я Мосальського, з в і т а н н я м , з багатими д а р а м и (даниною! — В. Б.), я к и х до- ти не з н а л а Таврида, і з н а к а з о м доволі поблажливим: "Би- ти чолом Ханові; обіцяти дари (данину! — В. Б.) щорічні... поводитися сумирно..." Так прагнув Іоанн знайти спо- движника в новому ханові..." [1, том IX, с 149].

І знайшов "сподвижника": Московія зробила вибір на користь війни на півночі. Разом із ханськими військами Іван Грозний розгорнув нові воєнні дії в так званій Лівонії.

Нагадаю: Лівонський Орден припинив своє існування 1561 року. Його землі були розділені між Швецією, вели- ким князівством Литовським і Данією. Звісно, Московія вела війни не з міфічним Лівонським Орденом, а з Поль- щею, Швецією і Великим князівством Литовським.

Уже 1577 року татарські війська подавали допомогу мос- ковським у Лівонській війні. Я с н а річ, російські і с т о р и к и цю допомогу замовчують. Недомовки і відверта брехня є зви- чайним і природним явищем у російській імперській історії. Війська татар почали ходити на північ разом із військами московитів, а до московитів — із військами рос- товсько-суздальських князів, починаючи з походів на Нов- город Олександра Невського, який проторував туди шлях разом із кіннотою Золотої Орди, що супроводжувала тата- ро-монгольських чисельників. Так що Іван Грозний ці речі лише успадкував від своїх княжих предків, нічого не приду- мавши нового.

288

Послухаймо М. М. Карамзіна:

"Нарешті, вони виступили, давши час приготуватися во- рогу, а Литовцям з'єднатися зі Шведами, осадили Венден і за кілька днів (21 жовтня) (1577 року. — В. Б.) побачили ворога за собою (тобто в тилу. — В. Б.)... Довго билися, мужньо; але з л а кіннота Татарська у вирішальну м и т ь з р а д и л а н а ш у піхо- ту і втекла. Росіяни (московити. — В. Б.) не встояли, зміша- лися, відступили до укріплень... але перший вождь Москов- ський, Голіцин, Окольничий Федір Шереметьев, Князь Анд- рій Паліцький, разом із Дяком Щелкаловим... у бездумному страху вже скакали на прудких конях до Дерпту, покинувши військо вночі нажахане, наслідком чого стала загальна вте- ча... Здобиччю переможців були 17 гармат, весь обоз і чима- ло коней Татарських..." [1, том IX, с 152—153].

У кожній невдачі у війні російські історики звинувачува- ли так званого "дядька": чи ворога, що зненацька напав на "славних наших воїнів", чи союзників, які не встояли в бою, чи ще когось або щось. Московит ніколи не був винен у по- разці. Такий парадокс "байкарів російської історії".

Незважаючи на татарську військову допомогу, почина- ючи з 1577 року, московські успіхи в Лівонській війні при- пинились.

У 1576 році на престол Польщі було обрано видатного полководця, угорця Стефана Баторія. Упродовж п'яти років, тобто до кінця 1581 року, він повністю вигнав мос- ковитів із балтійських земель і взяв в облогу стародавнє місто Псков.

Слід пам'ятати, що до 1581 року слов'янський етнос Пскова був цілковито знищений; поодиноких псковитян, які вижили, виловили й переселили в далекі московські (фінські) уділи. Так що цього разу протистояв військам Стефана Баторія прийшлий московський люд, оселений в слов'янській обителі московськими князями Василем III та Іваном IV.

Цікавий національний склад військ Івана Ірозного і Сте- ф а н а Баторія, я к і брали у ч а с т ь у Лівонській війні. Він ще р а з

289

засвідчив, що до кінця XVI століття Московія не була слов'янською обителлю, а була заселена переважно фіно- татарським етносом. Це був початок періоду, коли, за твер- дженнями російських істориків, формувався "великоросій- ський" народ як такий.

Процитуємо все того ж М. М. К а р а м з і н а :

"... Іоанн... на спільній раді Бояр і Духовенства оголо- сив, що н а с т а в ч а с великого кровопролиття; що він... іде... на землю Німецьку і Литовську; повів усі полки на захід;... крім Росіян (московитів. — В. Б.), Князі Черкеські, Шев- кальські, Мордовські, Ногайські, Царевичі й Мурзи древ- ньої Золотої Орди, Казанський, Астраханський день і ніч ішли до Ільменю й Пейпусу" [1, том IX, с 155—156].

Таким був с к л а д московських в і й с ь к 1577 року. Кожен із князів і мурз давніх татаро-монгольських родів, що осіли в Московії, вів військові з'єднання й дружини. Слід також пам'ятати, що в довгому переліку Іванових військ відсутні багато інших татарських назв, наприклад, не згадані війська касимовських і тульських татар, які дислокували- ся неподалік від Москви. З в е р т а ю увагу ч и т а ч і в на ще д в а істотні моменти, відображені у цій цитаті.

Перше: як бачимо, у військових радах московитів завжди брали участь ієрархи Російської православної церкви, благословляючи й заохочуючи військові завою- вання, пролиття крові, грабунок чужого майна й жорсто- кий розбій. Читачі не знайдуть у М. М. Карамзіна фактів осуду російською церквою розбійних захоплень чужих зе- мель і чужого майна. Навпаки, церква завжди вимагала свою частку із захопленого чужого добра й чужих земель. Російська православна церква до середини ХУЛІ століття була єдиною в Європі, яка у своїх володіннях мала рабів- кріпаків. Із цього кожному має бути зрозумілий рівень культури і християнської моралі в цій церкві на ту пору.

Друге: в часи Івана Грозного й пізніше московити вираз- но уявляли собі, що на берегах Балтійського моря нема "землі російської". Іван IV оголосив "час великого кровопро- лиття" в "землі Німецькій та Литовській". 290

А ось національний склад військ Баторія:

"Військо Стефаново... складалося з... Німців, Угорців, Ляхів, стародавніх Слов'ян Галицьких, Волинських, Дні- провських, Кривських і корінних Литовців; Баторій... ого- лосив, що піднімає меч на Царя Московського, а не на мирних жителів (Балтії й Московії. — В. Б.)..." [І, том IX, с 157].

Навіть М. М. Карамзін змушений був визнати, що до кінця XVI століття слов'яни від Новгорода і Пскова до Дні- стра і Дніпра виразно означили свою антимосковську по- літику, адже бачили в Московії жорстокого ординського спадкоємця.

Нагадаю читачам: усі європейські країни не визнавали за московським к н я з е м його царського титулу. Вони з н а л и фактичний родовід московських князів і відверто звину- вачували московитів в елементарній брехні та негідних вигадках.

У XVI столітті у великому Литовському князівстві, в Ук- раїні, ще жили князі старшої династії Рюриковичів, які стояли в династичному ряду значно вище від московських Рюриковичів. До одного з цих родів належала династія князів Острозьких, які, до речі, доблесно боролися проти Московії. Ми про це ще поговоримо.

Послухаймо російських істориків:

"Стефан писав (із Вільна 26 червня), що наша... (мос- ковська. — В. Б.)... грамота є підроблена; що Бояри Мос- ковські обманом включили в неї статтю про Лівонію; що І о а н н , к а ж у ч и про м и р , воює цю землю Королівську та ви- гадав байку про своє походження від Кесарів Римських; що Росія (Московія. — В. Б.) беззаконно відняла в Литви і Новгород, і Сіверські області, й Смоленськ, і Полоцьк" [1, том IX, с 157].

А далі:

"Похваляєшся своєю спадкоємною Державою, — писав Стефан: — не заздрю тобі, бо думаю, що краще достоїн- 291

ством надбати корону, ніж народитися на троні від Глинсь- кої, дочки Сигізмундового зрадника (нагадування про ма- т і р І в а н а Грозного, я к а в т е к л а з Л и т в и . — В. Б.)... Засуджу- єш моє віроломство оманливе, ти, автор підроблених угод, зміст яких змінений обманом і таємним додатком слів, бажаних єдино твоєму божевільному властолюбству!" [1, том IX, с 171].

"Баторій не хотів далі говорити з нашими (московськи- ми. — В. Б.) Послами, вигнав їх зі свого... стану і з насміш- кою прислав Іоаннові видані в Німеччині (уже в ті ч а с и ! — В. Б.) Л а т и н с ь к о ю мовою к н и г и про Російських (Московсь- ких. — В. Б.) Князів і власне його царювання на доказ то- го, що древні Государі (Князі. — В. Б.) Московські були не Августові родичі, а данники Ханів Перекопських" [1, том ІХ, с 171].

Стефан Баторій нагадав Іванові Грозному, що його дід Іван III, як і всі його предки, "злизували кобиляче молоко з грив татарських коней" [4, с 340].

Баторій у своїх листах говорив правду, яка вельми не подобалася російській правлячій еліті, що намагалася брехнею й підтасуваннями прихопити візантійську спад- щину. Однак ні Європа, ні Кримська Орда брехливого до- м а г а н н я Московії н е с п р и й н я л и . А я к хотілося "російським державникам" царської величі вже з часів Івана Грозного! Та "велич" виявилася лише мильною булькою.

Васальна повинність Московії та Івана IV перед Крим- ською Ордою і родом Гіреїв підтверджена не лише Євро- пою, а й російськими джерелами. Зокрема, істину повідав професор Московського університету С. М. Соловйов, к о л и писав про мир, укладений з Туреччиною 1700 року, про що ми вже згадували.

Російські історики складали історію імперії дуже хитро: лише пишучи про перемоги та досягнення, вони мимохідь згадували про колишні п р и н и ж е н н я . Коли ж ви- кладали матеріал про сам період приниження і ганьби, то у відвертому словоблудстві ховали навіть очевидну істину. Це найважливіше правило "писання" й "викладу" росій- 292

ської імперської історії було вироблене в катерининськии час, поставлене під царський нагляд та цензуру і дотриму- валося до горбачовських часів імперії, тобто до 1980 років.

Згадаймо: саме указом від 4 грудня 1783 року Катерина II повеліла "створити комісію під керівництвом і наглядом г р а ф а А. П. Шувалова для складання записок про древню історію, переважно Росії". Ішлося саме про твір російської імперської історії, для чого й "складалися записки", зве- дені в так звані "літописні зводи". Останнє слово при "складанні записок" залишалося за імператрицею. Ось в та- кий спосіб "створили" історію держави Російської, не зберігши ні єдиного оригіналу стародавніх літописів.

До речі, щоб довести цю істину, потрібно лише зробити незалежну експертизу паперу та чорнила так званих "літописних зводів" і в п е в н и т и с я в ч а с і "їхнього народжен- ня". Але повернімося в часи далекі.

Отже, до 1582 року Польща, Литва та Швеція, кожна зі свого боку, відвоювали у Московії раніше захоплені нею землі в так званій Лівонській війні.

Стефан Баторій, очоливши війська Польщі та Великого к н я з і в с т в а Литовського, з а в д а в Московії удару в зовсім не- сподіваному місці. Його війська обложили і взяли штур- мом Полоцьк. А потім один за одним впали: Великі Луки, Невель, Озерище, Заволоччя, Холм, Стара Руса, Острів, замок Шмильтен і, як писав М. М. Карамзін, "Баторій ро- зорив дерптську область аж до московських кордонів".

Військам Б а т о р і я відкрився п р я м и й ш л я х і на Псков, і на Москву. 1581 року його війська осадили Псков і тримали його в облозі до січня 1582 року, тобто до укладання миру. Новгород був зруйнований самим Іваном IV 1570 року і лежав у руїнах. Одночасно з військами Баторія шведи за- вдали удару через Карелію, відвоювавши в московитів раніше захоплені: "Лоде, Фіккель, Леаль, Габзаль,.. саму Нарву,.. пізніше — Іван-город, Яму, Копор'є, В і т т е н ш т е й н " .

Ця п о р а з к а Московії, як п и ш е М. М. К а р а м з і н , "навіяла... т а к и й ж а х на Росіян (московитів. — В. Б.), що вони справ- 293

ляли молебні в церквах, хай врятує їх Небо від цього воро- га лютого. Принаймні Іоанн (Грозний. — В. Б.) був наля- каний; не бачив сил і вигод Росії (Московії. — В. Б.), бачив л и ш е ворожі й чекав порятунку не від мужності, не від пе- ремоги, але єдино від Єзуїта Папського, Антонія (послан- ник Папи Римського. — В.Б.)" [1, том IX, с 181—82].

Іван Грозний мав у Балтії армію в складі 57 689 осіб, у той час як армія Баторія мала в своєму складі не більше 17 500 осіб, а армія шведів — не більше 8 100 осіб. Навіть перевага у військах більш ніж удвічі не допомогла Московії в оборонній війні [1, том IX, с 326, 330, 334, 336].

Такі реалії поразки Московії в Лівонській війні. Мир, укладений в сільській курній хаті селища Ківерова Гора, біля зруйнованого війною містечка Ям-Запольський, підтвердив кричущу відсталість Московії перед Європою кінця XVI століття.

Московія втратила все, що зуміла прихопити за 24 роки дикого розбою в Балтійському регіоні. Хочу розвіяти ще один запущений російськими істориками "доважок брех- ні", я к и й стосується Івана Грозного.

Ми пам'ятаємо, як обурювався Стефан Баторій нахаб- ними діями послів Московії, які вносили в раніше підпи- с а н і договори відсебеньки, а н а й ч а с т і ш е їх переписували і фальшували. Московитові тих часів було набрехати — що плюнути. Отож М. М. Карамзін в своїй "Історії..." переко- нує читачів, що під час підписання Ям-Запольского мир- ного договору Стефан Баторій нібито, щоб догодити по- слам Івановим і самому Іванові IV, підписав два різні дого- вори: для Польщі — з титулом Івана — государ, князь Мос- ковський, а для Московії — з усіма титулами Івана IV, які той сам собі привласнив. Послухаймо московського "бай- каря":

"Нарешті, домовилися дати Іоаннові тільки в Російській (Московській. — В. Б.) перемирий грамоті ім'я Царя, Воло- даря Смоленського й Лівонського; у Королівській же про- 294

сто ІЬсударя (Московського. — В. Б.), а Стефанові титул Лівонського" [1, том IX, с 185].

Дивно, але цілковита брехня підкидалася московською державною елітою з відвертим нахабством. Без наймен- шого докору совісті всіх майбутніх читачів мали за дурнів. Зауважмо: московити програли війну, благали Баторія під- писати мир, погоджуючись на все, але, виявляється, на- в'язали переможцеві умови, неприйнятні особисто йому. Московити настільки хитрі та розумні, а Баторій, у ви- кладі великороса, настільки дурний і простакуватий, що дозволив московитам роздобути титул царя Лівонського. Чи не смішно?

Послухаймо цього ж автора, як він сам себе спростовує:

"Стефан велів скінчити переговори (і, звісно, продовжу- вати війну. — В. Б.)... бачили крайність.., не сміли вслуха- тися ІЬсударя, Єлецький і Олферьєв повинні були прий- няти головну умову: тобто ім'ям Іоанновим відмовилися від Лівонії; поступилися Полоцьком та Веліжем" [1, том IX, с 184].

Такий "цар Московський", із "Лівонським додатком"!

Баторій не збирався з московитами ні жартувати, ні грати в "московські ігри".

Звісно, кожному читачеві мусить бути зрозуміло, що подібний "доважок брехні" можна було запустити в істо- рію імперії л и ш е ч е р е з сотні років п і с л я т и х подій, "склада- ючи" саму цю "історію" і рецензуючи матеріал на державно- му рівні, притім маючи змогу, щоб конфіскувати польський екземпляр стародавнього договору.

Адже після третього розділу Польщі 1795 року, коли Варшава з усіма музеями, архівами й сховищами увійшла до складу Росії, п и с а т и м о ж н а було все, що великоросійсь- кій душі забагнеться.

Нагадаю: ще з часів Петра І, з жорсткого його наказу, почали вивозити всі українські архіви й скарби в столицю Московії. А наступні московські царі старалися в цій справі не менше від Петра.

295

Не буду викладати матеріал про подальший внутрішній розбій Івана IV. Він і далі убивав, вішав і різав не тільки простих, а й з н а т н и х людей Московії.

Нарешті, Іван IV, великий деспот і відвертий бандит свого часу, п о м е р 1584 року. В о с т а н н і д н і ж и т т я від нього чувся "нестерпний сморід". Московський цар, у прямому значенні слова, смердів перед смертю, наче виліз із туа- летної ями. На зміну "смердючому" Іванові прийшов його син — Федір Іванович, останній із роду московських Рю- риковичів. Дослідимо кілька незаперечних історичних фактів останнього часу московської династії Рюриковичів.

Як казав великий майстер "доважку брехні" М. М. Ка- рамзін, "царювання жорстоке часто змінює царювання слабке". Московська владна еліта під словами "слабке ца- рювання" завжди мала на увазі московське його тракту- вання. Будь-яке московське правління, яке не принесло територіальних завоювань і награбованого добра, визна- валося слабким. Ми не р а з звертали увагу на подібні твер- дження. Однак у часи князювання Федора Івановича ста- лася подія, що геть-чисто спростовує весь вигаданий міф про московських царів Івана Грозного та Федора Іванови- ча.

В усі попередні часи князь, який заступав на московсь- кий престол, повинен був виголосити клятву на вірність Орді та спадкоємцеві роду Чингісидів, платити йому що- р і ч н у данину, або, як "великороси" н а з и в а л и ц е , — "помин- ки". Як було в ті останні роки, майстер "доважку брехні" замовчує, нагромаджуючи в своїй "Історії..." масу не- потрібного словоблудства. Однак в історії залишився підтвердженим факт навали кримського хана Кази-Гірея на Москву 1591 року.

"... Всі Улуси були збурені; всі придатні люди сідали на коней від старого до малого, з н и м и з'єдналися й полки Но- г а й с ь к і К а з и є в о г о У л у с у , і Султанські, з Азова, Білогорода з вогнепальним снарядом... Липня 3 сповістили Феодора, щ о Х а н п е р е й ш о в Оку п і д Тешловим, ночує н а Лопасні, й д е п р я м о д о Москви... Кази-Гірей... с т а в н а в п р о т и с е л а Коло- 296

менського і, з Поклонної г о р и о г л я н у в ш и м і с ц я , в е л і в своїм Царевичам вдарити на військо Московське... Бій був нерішучий. По обидва боки підкріплювали бійців, але го- ловні сили ще не приступали до бою..." [1, том IX, с 322, 324—325].

А далі російський "оповідач історії" запевняє нас, що кримські татари, переночувавши і відпочивши біля села Коломенського, за годину до світанку знялися і пішли до- дому. Стався, мовляв, мало не а н е к д о т и ч н и й випадок. На- віщо приходили, чому пішли — цілковитий секрет. Крім звичайного "доважку брехні", нічого виявити неможливо. Та, виявляється, ще вдень, під час початкового бою, відбу- лося ось щ о :

"... Феодор... став і байдуже дивився з високого свого терема (в Кремлі. — В. Б.) на битву. За ним стояв добрий Боярин, Григорій Васильович Годунов, і плакав; Феодор звернувся до нього, побачив його сльози, сказав: "Будь спокійний! з а в т р а не буде Хана!" Це слово, мовить Літопи- сець, виявилося пророцтвом" [1, т о м IX, с 325].

Не знаю, як читачі, але я в подібні "сказання" не вірю. Це словоблудство необхідне тільки для виправдання чер- гового п р и н и ж е н н я Московії, к н я з я , д л я приховування іс- тини серед словесної полови.

Без сумніву, князь Федір Московський, або простіше — Федір Іванович, знав, навіщо прийшов у Московію хан Кази-Гірей, і, без сумніву, виконав усі вимоги спадкоємця великого роду Ч и н г і с и д і в . Це не п р о с т и й з д о г а д або припу- щення, на це є підтвердження навіть у майстра "доважку брехні" М. М. Карамзіна, але значно далі в тексті, захова- не серед інших "сказань". Не міг же великорос-державник ось так просто повідати світу: московський князь і Мос- ковія вкотре присягнули родові Чингісидів на вірність, ви- з н а л и Кази-Гірея своїм верховним ц а р е м і в и п л а т и л и "ве- ликі поминки", тобто — велику данину.

Але ось підтвердження цього в "байкаря історії":

"... Я (Федір. — В. Б.), бажаючи дружби твоєї (Кази- Гірея. — В. Б.) й Султанової, не слухаю Послів Європейсь- 297

к и х Государів, ні волі мого народу, а пропоную тобі братер- ство з багатими дарунками (даниною! — В. Б.)...". В за- ставу дружби Феодор... доставив Кази-Гірею 10000 руб- лів, чимало шуб і тканин дорогоцінних, обіцяючи надси- лати щорічно стільки ж; нарешті, мав задоволення отри- мати від нього (за М. М. Карамзіним, влітку 1594 року. — В. Б.) ШЕРТНУ, або КЛЯТВЕНУ, грамоту із золотою пе- чаткою. Ця грамота умовами і висловами нагадувала старі, істинно союзні, якими добрий, розумний Менглі- Гірей запевняв Іоанна III у любові й братерстві" [1, том IX, с 338—339].

Хитро, відверто неправдиво подає матеріал майстер "доважку брехні". Насаджується думка, нібито саме Кази- Гірей присягав Федору Московському. Але це неправда! Ми п а м ' я т а є м о , п р о що була підписана Ш е р т н а (Клятвена) гра- мота 1473 року між Менглі-Преєм і Іваном III. Тоді Іван III присягнув на вірність Менглі-Гірею, визнав за Менглі- Преєм титул царя верховного, тобто царственого спадко- ємця великого роду Чингісидів, а себе — його підданим, ва- салом, і з а л и ш а в с я у в з а є м и н а х з Ордою, як і всі його пред- ки, — князем московським, данником ханським. Він далі платив данину Орді і залишався під ординською верхов- ною владою. Натомість кримські Гіреї та Орда зобов'язані були захищати Московію від зовнішніх кривдників і зов- нішнього зазіхання.

І останній московський князь роду Рюриковичів із великим задоволенням дав Клятвену грамоту на вірність та підданст- во роду Гіреїв і залишився, як і всі до єдиного спадкоємці Олександрового (Невського) племені, васалом роду Чингіси- дів. І зовсім немає з н а ч е н н я — чи Клятвена грамота була п і д - писана під Москвою на Поклонній горі, в стані хана Кази- Гірея, чи в Бахчисараї у 1594 році.

М. М. Карамзін не посмів подати ч и т а ч а м справжню кар- тину приниження Московїї, її останнього князя династії Рю- риковичів — Федора Івановича. І мета у нього була зовсім ін- ша — приховати й спотворити саму правду, щоб брехнею та хитрістю возвеличити це приниження. 298

Хочу звернути увагу: укладанню Клятвеної грамоти сприяв особисто Федір Годунов, який став після останньо- го Р ю р и к о в и ч а п р а в и т е л е м Московїї. Годунов н і к о л и не за- бував і не приховував свого ординського походження. Са- ме ординська з н а т ь Московії, що становила переважну ча- стину її боярства та князівства, не дозволяла Московії від- риватися від матері-Орди.

Останній князь Московії Федір Іванович помер 7 січня 1598 року. Обидва останні московські к н я з і династії Рюри- ковичів були людьми ненормальними:

"Грозний був дегенератом або одним із тих параноїків, психологію яких вивчав Ломброзо... Федір був напів- ідіотом" [4, с 398].

Ці твердження — не вимисли окремих істориків. Прак- тично всі європейці, що відвідали Московію наприкінці XVI століття, дотримувалися такої думки.

"Так п р и п и н и л о с я на т р о н і Московському з н а м е н и т е В а - р я з ь к е покоління, я к о м у Росія (Московія. — В. Б.) зобов'яза- на буттям.., — від початку настільки малого, крізь низку століть бурхливих, крізь вогонь і кров, досягши панування над Північчю Європи та Азії войовничим духом своїм Во- лодарів і народу..." [1, том Г Х , с. 359].

Я гадаю, саме Небо, аби покарати цю бандитську мос- ковську гілку династії Рюриковичів, послало на голови двох останніх представників Олександрового (Невського) пле- мені велике прокляття, перетворивши одного з н и х із люди- ни на бандита, розпусника та параноїка, який зазіхав на чужі титули, віддавався блуду й розпусті; а іншого — на дур- ня, зобов'язаного все життя замолювати гріхи всього роду московських князів. І щоб цей рід, ворожий до оточення, не шаленів і далі, — перервало його навіки. Навіть Небесному Т е р п і н т о до роду Олександра Невського, я к и й п о н а д 3 0 0 р о - ків по-бандитськи керував Московією, прийшов кінець. Амінь!

Закінчився рід Рюриковичів московських не царством і величчю, а в а с а л ь н и м п л а з у в а н н я м і залежністю від Орди й

299

Чингісидів. Як виникла Москва й Московія у володінні Ба- тиєвої Орди, так і залишилася в підданстві Орди до остан- нього московського к н я з я Рюриковича.

І навіть перші Романови майже сто років, усе XVII століт- т я , з а л и ш а л и с я в а с а л а м и Кримської Орди, ч е р е з щ о опісля так знущалася великоросійська еліта над татарським наро- дом — ніяк не могла п р о б а ч и т и свого багатовікового прини- ження. Послухаймо історика:

"... І навіть у кримських татар в Бахчисарайському дого- ворі 1681 р. не могли домогтися ні зручного степового кор- дону, ні с к а с у в а н н я ганебної щорічної д а н и н и ханові, ні ви- знання московського підданства Запорожжя" [6, с 363].

Така істина, приховувана під половою звичайного істо- ричного словоблудства, або, по-російськи, — "доважками брехні". Про це зовсім забули державники типу Лужкова, Солженіцина і такі, як вони.

Великороси-державники розповіли нам не історію ста- новлення московитів як народу, а історію розбою московсь- кої гілки династії Рюриковичів. При цьому чомусь перерва- ли цю династію на київському князеві Олегу, забувши, що Олег п р и й ш о в у Київ з півночі Європи. Отже, за логікою в е - ликоросів, їхній родовід повинен поширюватися на нор- везький і шведський народи. Але, як бачимо, логіки в цьому історичному питанні у великоросів немає.

Недарма історик К. Валишевський сказав, мовби влі- пив ляпаса офіційній великоросійській ідеї:

"Хоча Московські государі й називають себе великим князем або царем "усія Русі", але право на цей титул у них було таке ж, як і право їхніх сучасників англійських коро- лів, за я к и м вони собі привласнювали герб і корону Фран- ції до своєї вітчизни" [4, с 10].

Якщо історики Англії та англійська історична наука дав- ним-давно зуміли поправити своїх королів, то велико- російський істеблішмент і правителі Російської (власне кажу- чи, Московської) держави, донині зазіхають на чужий коро-

300

вай, як і їхні попередники, повторюючи давно завчену облуду про "київський період московської історії".

11

Настав час зробити огляд стану великоросійської на- уки, культури, освіти, суспільних відносин і звичаїв у часи виокремлення ростовсько-суздальської землі та її станов- лення. Тобто ми спробуємо простежити, що надбала, що створила самостійно Московія, народ, я к и й з а с е л я в її про- стори, за багато років, починаючи з XIII століття до кінця XVI століття.

Хоч би як було гірко, але навіть М. М. Карамзін змуше- ний був визнати:

"Немає сумніву, що древній Київ, п р и к р а ш е н и й пам'ятни- ками Візантійських мистецтв... іноземних, Греків, Німців, Італійців, перевершував Москву п'ятого-надесять століття (тобто XV століття. — В. Б.) багато в чому" [1, т о м V, с 2 0 9 ] .

Навіть не почавши аналізу, доводиться констатувати, що Московія всі ті роки була відсталою глушиною Європи, великим закутком забуття й спустошення.

Можна уявити собі рівень культури й освіченості мос- ковських князів, я к щ о першим із них, хто н а в ч и в с я викла- дати свої думки письмово, був Іван Грозний (1533—1584 роки). Вести мову про яку-небудь серйозну освіченість бо- яр, ремісників і простого люду взагалі не доводиться.

Відомо, що до середини XVIII століття в Московії, а пізніше в Росії, все духовне й розумове життя концентру- валося винятково в національній церкві. І, як писав архі- єпископ Макарій у своїй "Історії російської церкви", сама церква не мала потреби в знаннях. Послухаймо Макарія: "Але росіяни самі в той час, здається, не мали жодного по- тягу до вищих духовних потреб. Дотримуючись прикладу своїх предків, вони обмежувалися вмінням вільно читати й розуміти священне писання"... І тільки! З XIII століття в своїй лісовій глухомані земля Моксель не лише була не в

301

змозі що-небудь використати й розвивати, але навіть ті окремі наукові матеріали, які нагромаджувалися в церк- вах і монастирях, не використовувалися. Головною причи- ною цього була цілковита безграмотність і відсталість на- селення. Людина жила в абсолютному неуцтві, і влада не була зацікавлена в її освіті.

До того ж церква в Московії із самого початку свого існу- вання була закритим і непроникним світом. До XVIII сто- ліття православ'я забороняло будь-яке спілкування з іновірцями. А "російські государі", за велінням церкви, повинні були мити руки після аудієнцій, які давали іно- земним послам, щоб змити гріхи від контакту з "невірни- ми". Цей образливий звичай дуже докладно виклав Пап- ський легат Посевін, який побував при дворі Івана IV. Од- нак і сама церква все дужче поринала в мракобісся й темноту.

У московській церкві не виявлено ані найменшого сліду шкіл, існування яких було повсюдним у Київських та Га- лицьких землях, що підтверджується багатьма джерелами й не викликає сумнівів. У XVI столітті архієпископ Новго- родський Геннадій з величезним жалем констатував, що священики, яких він висвятив, не вміли ні ч и т а т и , ні писа- ти, а чимало з них навіть погано знали молитву "Отче наш". Якщо ж заглянути в XIII і XIV століття, то безгра- мотність священиків і ченців була повсюдною, про що не- одноразово згадує в своїй "Історії" В. О. Ключевський.

Ще в 1620 році вчений, швед Ботвід, я к и й відвідав Мос- ковію, цілком серйозно порушив питання: а чи московити взагалі християни? Він на це питання давав негативну відповідь. Присланий на початку XVI століття з Констан- тинополя Максим Грек "для виправлення Православних церковних книг" був зустрінутий у Московії вкрай непри- хильно. Він виявив великі "церковні казуси" і повстав про- ти переконань московитів, що сонце не заходило протягом цілого тижня після воскресіння Христа, і проти повір'я, що на березі Йордану єхидна сторожить заповіт Адама, і т.

302

ін. Трагічним був кінець місії Максима Грека — безгра- мотні московити звинуватили його в "єресі" й заслали в монастир під нагляд місцевих "грамотіїв". Російська пра- вославна церква була послідовною у своєму неуцтві й мра- кобіссі — вона забороняла, до початку XVIII століття, пі- з н а в а л ь н і книги Європи, — арифметику, астрономію, гео- графію, музику — як неблагополучні й такі, що завдають шкоди людині.

Із первісної й безплідної незалежності дикунів народ Моксель одразу потрапив під ярмо суворої й по-своєму не менш дикої моралі церкви, яка переслідувала свободу знань і навіть свободу існування. Живлющі думки і сили, я к и м людство було з о б о в ' я з а н е своєму розвитку, в Московії були засуджені й прокляті. Як бачимо, піддавався прокльо- нам сам світ книг та знань — як вогнище єресі й невір'я.

Аж до кінця XVII століття у московитові, у цих заборо- нах, у цих втомливо-розтягнутих церемоніалах церкви й московського прадавнього князя відчувався ще напівязич- ницький фінський елемент древньої лісової глухомані. І це в часи Петрарки, Боккаччо й Галілея в Італії, Бекона в Англії, М о н т е н я у Франції. А на порозі була доба Ш е к с п і р а , Сервантеса, Джордано Бруно, Декарта, Робера Етьєна, Дюкенуа...

"Мені дуже неприемно засмучувати моїх російських друзів, але вони справді занадто вимогливі. У половині минулого сторіччя (ХУЛІ століття. — В. Б.), за визнанням авторитетних мислителів, т а к и х як Чаадаев, Герцен, у н и х нічого не було: ні національного мистецтва, ні літератури, ні науки.

Тепер же вони (московити. — В. Б.) хочуть усе мати зараз, і мати з XII століття!..

Похмурі склепіння монастирських келій дали цвіт безсоромної хтивості: це і є церква Василія Блаженного — втілення національного духу XVI століття" [4, с 101—102].

Вище автор висловив дуже гірку, проте достовірну дум- ку про небажання московських правителів привносити

303

освіту в своє князівство. Ось одна з п р и ч и н князівської за- цікавленості.

Ми знаємо, що збагачення московської скарбниці тривало найпростішими шахрайськими методами — жор- стоким розбоєм і б а н а л ь н и м злодійством. Послухаймо що- до цього оспівувача "московської державності" М. М. Ка- рамзіна:

"... ярмо Татар збагатило казну Великокнязівську (московську. — В. Б.) обчисленням людей, установленням поголовної данини і різних податків, доти невідомими, які з б и р а ю т ь нібито д л я Хана, але хитрістю Князів обертають на їхній в л а с н и й дохід. Баскаків, спершу т и р а н і в , а опісля мздоїмних друзів наших владителів, легко можна було об- манути в складних рахунках. Народ скаржився, одначе платив; страх усе втратити вишукував нові способи над- бання, щоб задовольняти користолюбство варварів" [1, том V, с 197].

Ця думка ще раз підтверджує, що впродовж усього періоду татаро-монгольського і с н у в а н н я , т о б т о до XVI сто- ліття, московські князі були особисто зацікавлені тримати народ в страшному неуцтві, щоб більше красти під мар- кою ханських податків. Московський князь і його "кама- рилья" самовільно встановлювали податки, обкрадали своїх підданих надміру, заодно обкрадали й ханів щодо да- нини.

Лише історична необхідність сприяє розвитку науки, освіти, культури, проведенню ш и р о к о м а с ш т а б н и х р е ф о р м . Тут бачимо зворотне. Московські правителі, поставивпіи перед собою ціль збагачення, були зацікавлені в збере- женні відсталості народу, щоб не мати опору. У грабежах під виглядом так званого "збирання землі російської" мос- ковський князь взагалі не зважав на мораль навіть дикого звіра — не чіпати зайвого. Він забирав собі абсолютно все. Такий історичний парадокс супроводжував Російську ім- перію до часу її руйнування.

Пригадайте: тільки з XVIII століття, коли Петру І знадо- билися освічені люди для організації мореплавання, 304

картографії, артилерійського обчислення, нарешті, для власного виробництва сучасної, на ті часи, зброї, заліза тощо, лише відтоді окремим прошаркам суспільства у при- мусовому порядку було велено здобути освіту. Саме ве- лено, і в примусовому порядку. Для потреб імперії! Але 500 років житія в глухому закутку Європи, часи відста- лості, варварства та дикості не минули марно. На рефор- ми Петра І чекав жорстокий опір — як незатребуваність загальнолюдської культури в Московії. Адже й нині російська людина, як кажуть, мудра по шкоді, вона зав- жди має виправдання своєї відсталості, вона схильна до містицизму — т а к званої російської ідеї. І це закономірно. Всяка реформа в Російській імперії розроблялася не для поліпшення ж и т т я людини. Ні! Це з а в ж д и був в и м у ш е н и й захід заради продовження російської експансії. Трохи ві- дірвімося від цілі розділу і простежмо головні реформи Російської імперії, починаючи від Івана Грозного:

— Реформи Івана Грозного були спричинені неможли- вістю ведення швидких широкомасштабних завойовниць- ких воєн. Протест московитів довелося душити опрични- ною й страшним деспотизмом московського князя. Ми знаємо, що всі старання Івана IV просунутися на захід бу- ли марні. І принесли численні на ті часи нещастя. Мос- ковія заради експансії Івана Грозного поклала на плаху по- над три мільйони людських життів. Результат: провал у час Смути та животіння протягом сторіччя.

— Реформи Петра породили ті ж причини, що й за Іва- на IV: завоювання чужих земель. Завоювання були істотні й знову призвели до виснаження скарбниці та зубожіння народу. Почався занепад на 40 років.

— Реформи К а т е р и н и II дали змогу н а п о в н и т и скарбни- цю грішми і паралельно вести широкомасштабні завою- вання. Саме Катерина II ввела остаточне рабство в своїй країні; при ній підкорені народи — українці, білоруси, молдованистали рабами, так званими кріпаками. Ціл-

305

ковите рабство уможливило наповнення скарбниці ресур- с а м и та продовження експансії. Російський істеблішмент і Російська православна церква пробачили Катерині II і вбивство царя — власного чоловіка, і нечувану на ті часи розпусту, і знищення передової російської інтелігенції, і все інше. Саме ця "гуляща дама" повеліла впорядкувати "опис" "великоросійської" історії. Саме за її правління була обілена, прикрашена великими вигадками і розтиражована історія великоросів, я к а нічого спільного не має з минулою дійсністю. Як завжди, "великоросів" учила жити Європа. Красиво брехати теж довелося вчитися.

— Наступним реформатором в Росії був Олександр II. Це за його правління було скасоване кріпацтво. Багато сучас- них великоросів-державників намагаються приписати Олександрові II мало не статус "великого батька нації". Чергова імперська брехня. Причиною скасування кріпац- тва стала поразка Росії в Кримській війні. Російська армія була розгромлена на своїй території. Обмежений експе- диційний корпус військ Англії, Франції, Туреччини і Сар- динії вщент розбив російську армію у Криму. Війна на власній території тривала з вересня 1854 року до вересня 1855 року, і Росія за цей час не зуміла забезпечити вирі- шальну перевагу сил. Кріпак до війни технічної був непри- датний. Він міг стати лише гарматним м'ясом. І цареві Олександру II не було куди подітися. Для наступної екс- пансії цар змушений був звільнити селянина від рабства, щоб він здобув принаймні початкову освіту. Росії не зали- шалося нічого іншого, як знову кинутися навздогін Єв- ропі. Вільний селянин міг принести в скарбницю значно більше доходу, ніж раб-кріпак. Ось де розгадка скасування кріпацтва — потреба н а п о в н и т и скарбницю для нової екс- пансії.

І з н о в у Росія воює: Ватіканська в і й н а , в і й н а н а Далекому Сході з Японією. Нова н и щ і в н а п о р а з к а від маленької Япо- нії. Знову експедиційний японський військовий корпус перемагає російську армію. 306

— У Росії новий реформатор — цього разу Петро Столипін. Селянина примусово і з безвиході погнали з Ук- раїни та Центральної Росії в Сибір і на Далекий Схід осво- ювати нові землі. Реформи Столипіна Росія повністю не завершила. Автора реформ застрелили. Але навіть цей ко- роткий перепочинок дав змогу наповнити скарбницю грішми, припинити селянські бунти. І як ви гадаєте, що коїть Росія? Звісно! Знову війна за переділ світу. Перша світова війна. Жорстока поразка, і як результат — при владі російські більшовики.

— Знову реформи більпіовиків: колективізація, інду- стріалізація тощо. А в принципі — підготовка до війни. Те- пер уже більшовицька експансія. Якщо царська Росія мала на меті завоювати Константинополь і вийти до Середзем- ного моря та Індійського океану, то в більпіовиків була мета більш солідна — світове панування!

Друга світова війна, Корейська війна, В'єтнамська вій- на, Ангола, Куба, Мозамбік, Афганістан...

У жорстокій "холодній" війні Російська імперія в 1991 ро- ці розсипалася, як картковий будиночок. На той час були авіаносці, ракети, сто тисяч танків, але не стало хліба, мо- лока, зубної пасти, мила.

А тепер підсумуємо:

• реформи Івана Грозного. —Лівонська війна. Поразка. — Занепад на 100 років;

• реформи Петра І. — Експансія на захід, схід, південь. — Занепад на 40 років;

• реформи Катерини II. — Війни Катерини II, Олек- сандра І, Миколи І. — Поразка в Кримській війні 1854— 1855 років;

• реформи Олександра II. — Війни Олександра II, Олек- сандра III, Миколи II. — Поразка 1905 року у війні з Япо- нією;

• реформи Петра Столипіна. — Перша світова війна. — Поразка у війні 1914—1918 років. Розвал царської Росії;

• реформи Леніна—Сталіна. — Фінська війна, Друга сві-

307

т о в а війна, "холодна" війна. — П о р а з к а . Розвал радянської Російської імперії.

Росія, тепер уже розполовинена, знову проводить ре- форми. А народ, як завжди, страшний жебрак. Реформи знову ведуться не на благо народу. Автор сподівається, що читачі розуміють, для яких цілей проводяться сьогодні в Росії реформи. Здогадуєтеся? Росія й нині проповідує свої геополітичні інтереси. Ще не відмито бруд і кров від вели- кої бійні в Афганістані, а вже пролилася кров у Чечні. Про це важко говорити — ми стоїмо на порозі нової експансії! Ось для чого завжди проводилися реформи в Росії.

Але повернімося в шістнадцяте століття. Найбільше ли- хо російської людини, як тієї, що отримала диплом, так і зовсім неписьменної, — незнання свого минулого. Саме незнання призводить до найбільших трагедій. Усі прави- телі Московії, а згодом Росії, намагалися спотворити, зі- псувати, прикрасити історію "великоросів", щоб викорис- тати брехню в корисливих цілях правителів. Це не вими- сел! Той же Іван Грозний власноручно підчищав літопис — факт, встановлений істориками. Але хіба ви почуєте про це з вуст "великороса-державника"?

Давайте усвідомимо: "міцна державність" розуміється іс- теблішментом, а нерідко простою людиною, як "суто росій- ська" і навіть "споконвічно російське явище". А існувала ця "державність російська" лише у формі деспотичної влади, спершу — московської, варварсько-князівської; згодом — царсько-кріпосницької; і, нарешті, комуністично-радян- ської. Жодної іншої державності "великоросійське" су- спільство не знало. Отже, під терміном "державність" ні- чого іншого мати на увазі не можна. Звідки ж з'явилася в Московії, а згодом в Росії, ця "державність"? Доводиться, на велике невдоволення "великоросів", констатувати, що "російська державність" є прямим повторенням хансько- ординської влади, успадкованої від Золотої Орди. Мос- ковські князі, а згодом і царі сліпо скопіювали порядки жорстокої східної тиранії. Але в Московії був вибір. Зга- 308

д а й т е — існували два т и п и влади: новгородське віче і золо- тоординське "самодержавство". Новгород був фактично частиною Європи, що розвивалася: процвітала демо- кратія, культура, торгівля, зв'язки із зовнішнім світом; а Московія — це грабіж, зрадництво сусідніх князівств, не- обмежений деспотизм. Було обрано другий шлях станов- л е н н я держави, тобто запозичено хансько-ординський т и п "державності". У результаті виникла нова Орда, уже зі сто- лицею в Москві. Давні Новгород і Псков були повністю зруйновані й розграбовані, населення почасти знищене, почасти вимерло від мору, і лише частково вислане в дикі ліси Московії, де за віки здичавіло, як і московити. Культу- ра та ремесла Новгорода і Пскова Московською Ордою не були затребувані й загинули, не принісши користі дер- жаві. Відсталий деспот Москови навіть поняття не мав, на я к і в е л и к і цінності з а з і х а в , з н и щ у ю ч и їх. Особливо знищу- валися і переслідувалися розумні люди. Так, архієпископ новгородський був посаджений на кобилу, яку Іван Гроз- н и й н а з в а в "архієреєвою жоною", с к а з а в ш и : "Ти не архієпи- скоп, а блазень". І погнали його батогами, прилюдно, в Москву. Такими методами намагалися перемогти волю слова, волю думки, волю поведінки. Адже ми пам'ятаємо, що в Новгороді архієпископа обирав народ!

"Фікція існування високої моральності на низькому щаблі культурного розвитку історією спростовується... Наївні москвичі вважають себе вищими від усіх інших лю- дей. Вони щедро роздають обіцянки, яких не думають ви- конувати. Між ними самими абсолютна відсутність дові- ри. Батько остерігається сина, син не довіряє матері, і без з а с т а в и ніхто не позичає а н і копійки. Це відзначають нім- ці Бухау, Ульфельд, швед Персон і литвин Михалон... їхні слова підтверджуються англійцями Флетчером і Дженкін- сом: "Можна с к а з а т и по-справедливості.., що від малого до великого, за вкрай поодинокими винятками, росіяни не вірять тому, що їм кажуть, і самі не заслуговують ані най- меншої довіри..." Але вони йдуть ще далі й відзначають

309

рису, на яку я вже вказував, — це жорстокість. Флетчер, щоправда, вибачає її, пояснюючи: "Народ, із яким пово- дяться суворо й жорстоко правителі та вищі класи, стає сам жорстоким із рівними собі й особливо з більш слабки- ми..." Це явище спостерігається в історії серед усіх вар- в а р і в , а л е в цьому к р а ю (в Московії. — В. Б.) в о н о н а п р о ч у д виразне... Дарма національні історики в цьому випадку намагалися звалити всю вину на монгольську навалу, яка нібито зіпсувала звичаї, розбестила народ, привчила його до насильства і лукавства" [4, с 113—114].

Ні, не в тому п р и ч и н а . Все це стало наслідком тієї в л а д и й "державності", які для себе обрала Московія, що завжди було головною небезпекою для простої людини. Бо влада приховувала від неї: "державність" — азіатське обожню- вання держави, яка стоїть над суспільством, коли людина стає звичайним гвинтиком державного механізму.

Московія за роки свого розвитку не дала людству жод- ного відкриття. Та й чужі відкриття вона запозичила під тиском обставин і з великим запізненням. Лише на- прикінці XV століття Москва почала застосовувати для своїх куцих потреб папір замість пергаменту. Звісно, папір московити не виготовляли самі ще сотні років і дивилися н а нього, я к н а д и в о , купуючи з а великі, я к н а т і ч а с и , гро- ші в німців.

У такий же спосіб у Європи був запозичений "снаряд вогнепальний". Але навіть це запозичення мало характер відсталого застосування. Адже тільки для оборони міст московити до кінця XV століття почали застосовувати "во- гнепальний снаряд". У жодному описі польових битв до се- редини XVI століття ми не знаходимо застосування в Мос- ковії гармат і пищалей. Усі битви велися на основі запози- чених у татаро-монголів тактики, коли найкращою збро- єю була стріла.

Лише наприкінці XV сторіччя в Москві з'явилися перші кам'яні споруди, зведені італійськими архітекторами на вимогу князівни Софії, дружини Івана III. Саме грекиня

310

Софія, яка прибула в Московію 1472 року і стала дружи- ною Московського князя, зажадала спорудити для неї кам'яні церкву, хороми та інше.

Був виписаний із Болоньї архітектор Арістотель-Фіора- венті, який і збудував 1479 року в Москві, у Кремлі, пер- ш и й кам'яний будинок — церкву Успіння.

"... велика пожежа (1493 року) спопелила все місто від Св. Миколи на Пісках до поля за Москвою-рікою й за Сре- тинською вулицею, ... і взагалі не залишилося жодного цілого будинку, крім нової палати (побудував Петро Ан- тоній 1491 року. — В. Б.) і Соборів (в Успенськім соборі об- горів вівтар, к р и т и й Німецьким залізом)" [1, том VI, с 255].

Після пожежі московські князі знову оселилися в своїх дерев'яних хоромах.

Італієць навчив московитів шукати глину, придатну для випалу, "дав міру цегли, вказав, як потрібно обпалювати її, як розчиняти вапно, знайшов кращу глину"...

Усе, що в Московії робилося нове до к і н ц я X V — у X V I сто- літті, робили іноземці. Саме вони для московитів мистець- ки чеканили срібну монету, відлили Москві величезну цар-гармату, обпалювали цеглу, споруджували перші кам'яні будинки. Але запозичувалось у Європи тільки те, що забезпечувало збільшення військової могутності та зве- личення самодержавства. Ще сотні років ніхто в Московії не впорядковував вулиць, не будував водопроводу, не ду- мав про школи.

Послухаймо історика В. О. Ключевського:

"Московська немощена вулиця XVII ст. була дуже неохайна: серед бруду н е щ а с т я , л е д а р с т в о і порок сиділи, п л а з у в а л и й лежали поруч; злиденні та каліки волали до перехожих про милостиню, п'яні валялися на землі" [5, с 90].

Ось вона, велич Московії XVII століття! Ця відстала дер- жава на сотні років повела в безодню багато народів, під- корених на той час.

Імперські "оповідачі історії" геть забрехалися, намагаю- чись возвеличити своє минуле і виправдати право підко- 311

рення сусідів. Як бачимо, все це було не благом, а величез- ною шкодою навітьросійському народові.

І в громадянській розбудові суспільства спостерігалося величезне з а п у с т і н н я . Той же М. М. К а р а м з і н о с ь як підсу- мував "успіхи" Московії в цьому питанні:

"Взагалі з XI століття ми (Московія. — В. Б.) не просуну- лися вперед у цивільному законодавстві, але, здається, відступили назад до первісного неуцтва народів у цій важ- ливій частині державного благоустрою" [1, том V, с 203].

Підсумовуючи матеріал, мусимо констатувати: держав- не утворення, засноване на неправді, розбої та грабежі, саме собою на щось достойне не перероджується.

312

Книга: Володимир БІЛІНСЬКИЙ / КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ

ЗМІСТ

1. Володимир БІЛІНСЬКИЙ / КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ
2. ПЕРЕДМОВА
3. ПРОЛОГ
4. Частина перша \\\"ВЕЛИКОРОСИ\\\"
5. Частина друга. ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ МОСКВА ТА МОСКОВІЯ
6. Частина третя. ПОЧАТОК \\\"ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ\\\"
7. Епілог. СУЧАСНІ СПАДКОЄМЦІ ЗОЛОТОЇ ОРДИ
8. Література

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate