Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Микола Гоголь. Мертві душі
Ото лихо: баба! вона як сюди забралася? Негідник Собакевич, і тут обдурив!" Чичиков мав рацію: це була, справді, жінка. Як вона забралась туди, невідомо, але так вправно була записана, що здалека можна було прийняти її за чоловіка і навіть ім'я кінчалось на літеру ъ, тобто не Єлизавета, а Єлизаветь). Одначе ж він цього не взяв до уваги і тут-таки її викреслив. "Григорій Доїжджай-не-доїдеш! Ти що був за чоловік? Чи візникуванням промишляв і, завівши тройку й рогожану кибитку, зрікся навіки дому, рідного лігва, і пустився тинятися з купцями по ярмарках. На дорозі ти віддав душу Богові, чи вколошкали тебе твої ж приятелі за якусь гладку й червонощоку солдатку, чи запали в око лісовому бродязі ремінні твої рукавиці та тройка присадкуватих, але міцних коників чи, може, й сам, лежачи на податях, думав, думав, та з доброго дива завернув у шинок, а потім прямо в ополонку, і поминай як звали. Ех, руський народець! не любить помирати своєю смертю! А ви як, мої голуб'ята?" казав він далі, переводячи очі на папірець, де були позначені втікацькі душі Плюшкіна: "ви хоч і живі ще, та яке з вас пуття! Те саме, що й мертві, і де то носять вас тепер ваші прудкі ноги? Чи погано вам було в Плюшкіна, чи, просто, з своєї охоти гуляєте по лісах та обдираєте проїжджих? Чи по тюрмах сидите, чи пристали до інших панів і орете землю? Єремей Карякін, Микита Волокита, син його Антін Волокита — ці, й з прізвиська видно, що добрі бігуни. Попов, дворовий чоловік, мабуть, грамотій: ножа, я гадаю, не взяв у руки, а прокрався благородним способом. Та ось уже тебе безпаспортного піймав капітан-справник. Ти стоїш бадьоро на очній ставці. "Чий ти?" каже капітан-справник, докинувши тобі при цій вірній оказії якесь круте слівце. — "Такого й такого поміщика", відповідаєш ти жваво. — "Чого ти тут?" каже капітан-справник. — "Відпущений на оброк", відповідаєш ти, не запинаючись. — "Де твій паспорт?" — "У хазяїна, мішанина Пименова".— "Покликати Пименова! Ти Пименов?" — "Я Пименов". — "Давав він тобі паспорт свій?" — "Ні, не давав він мені ніякого паспорта". — "Що ж ти брешеш?" каже капітан-справник з додачею деякого крутого слівця. — "Так точно", відповідаєш ти жваво, "я не давав йому, бо прийшов додому пізно, а віддав на збереження Антипові Прохорову, дзвонареві". — "Покликати дзвонаря! Давав він тобі паспорт?" — "Ні, не брав я від нього паспорта". —"Що ж ти знову брешеш!" каже капітан-справник, скріпивши мову якимсь крутим слівцем. "Де ж твій паспорт?" — "Він у мене був", кажеш ти проворно, "та, може статись, видно, якось дорогою загубив його". — "А солдатську шинель", каже капітан-справник, загвоздивши тобі знову на додачу якесь круте слівце: "навіщо поцупив? і в священика теж скриню з міцними грішми?" — "І зовсім ні", кажеш ти, не зворухнувшись: "в злодійському ділі ніколи ще не бував". — "А чому ж шинель знайшли в тебе?" — "Не можу знати, мабуть, хтось інший приніс її". — "Ах, ти бестія, бестія!" каже капітан-справник, похитуючи головою і взявшись у боки. "А набийте йому на ноги колодки71 та відведіть у тюрму". —< "Будь ласка! я з охотою", відповідаєш ти. І от, добувши з кишені табакерку, ти тастуєш приязно якихось двох інвалідів, що набивають на тебе колодки, і розпитуєш їх, чи давно вони у відставці і на якій війні бували. І от ти собі живеш у тюрмі, поки в суді чиниться твоя справа. І пише суд: перепровадити тебе з Царевококшайська в тюрму такого-то міста, а той суд пише знову: перепровадити тебе в якийсь Весьєгонськ, і ти переїжджаєш собі з тюрми до тюрми, і говориш, оглядаючи нову оселю: "Ні, ось Весьєгонська тюрма так куди краща: там хоч і в бабки, так є місце, та й товариства більше!" Абакум Фиров! ти брат, як? де, в яких місцях тиняєшся? Чи на Волгу тебе занесло, і полюбив ти вільне життя, приставши до бурлаків?.." Тут Чичиков спинився і злегка задумався. Над чим він задумався? Чи задумався він над долею Абакума Фирова, чи задумався так сам собі, як задумується всякий руський, хоч би яких він літ, чину і стану, коли замислить про розгул широкого життя. Та й справді, де тепер Фиров? гуляє шумно й весело на хлібній пристані, підрядившись до купців. Квіти й стрічки на капелюху, вся веселиться бурлацька ватага, прощаючись з коханками й дружинами, високими, стрункими, в намистах і стрічках; танки, співи, клекотить увесь майдан, а носії тимчасом під крики, лайку та підганяння, чіпляючи гачком по дев'ять пудів собі на спину, з шумом сиплють горох і пшеницю в глибокі судна, звалюють лантухи з вівсом та крупами, і далеко видніють по всьому майдану купи навалених у піраміду, немов ядра, мішків, і весь хлібний арсенал справляє враження громаддя, поки не перевантажиться увесь у глибокі судна-суряки і не помчить ключем разом з весняною кригою нескінченний флот. Отам-то ви вже напрацюєтесь, бурлаки! і дружно, як раніше гуляли й дуріли, візьметесь до праці й поту, тягнучи лямку під одну нескінченну, як Русь, пісню.
"Ех-хе! дванадцята година!" сказав нарешті Чичиков, глянувши на годинник. "Що ж це я так загаявся? Та ще хай би діло робив, а то ні з того, ні з сього спочатку теревені правив, а тоді задумався. От який я справді дурень!" Сказавши це, він змінив свій шотландський костюм на європейський, стягнув міцніше пряжкою свій повний живіт, збризнув себе одеколоном, взяв у руки теплий картуз і з паперами під рукою вирушив у цивільну палату вчиняти купчу. Він поспішав не тому, що боявся спізнитись, спізнитись він не боявся, бо голова був людина знайома і міг продовжити і вкоротити, з його бажання, присутствіє, як той давній Зевс Гомера, що здовжував дні і насилав бистрі ночі, коли треба було припинити брань любих йому героїв, або дати їм можливість закінчити бійку, але він сам у собі почував бажання якнайшвидше довести справи до кінця; до того часу йому здавалося все неспокійним і незручним; все-таки спадала думка, що душі не зовсім справжні і що в таких випадках цей клопіт завжди треба чимшвидше з плечей. Не встиг він вийти на вулицю, міркуючи про все це і водночас тягнучи на плечах ведмедя, критого коричневим сукном, як на самому повороті в провулок стикнувся з паном теж у ведмедях, критих коричневим сукном, і в теплому картузі з вухами. Пан скрикнув, це був Манілов. Вони схопили тут же один одного в обійми і хвилин п'ять залишались на вулиці в такому стані. Поцілунки з обох боків були такі міцні, що в обох цілий день майже боліли передні зуби. У Манілова від радості залишились тільки ніс та губи на обличчі, очі зовсім зникли. З чверть години держав він обома руками руку Чичикова і нагрів її страшенно. У зворотах найтонших і найприємніших він розповів, як летів обняти Павла Івановича; мова була закінчена таким компліментом, який личив хіба тільки дівчині, з якою йдуть танцювати. Чичиков відкрив рота, ще не знаючи сам, як дякувати, коли це Манілов вийняв з-під шуби папір, скручений у трубочку і зв'язаний рожевою стрічкою, і подав дуже спритно двома пальцями.
"Це що?"
"Мужички".
"А!" Він тут же розгорнув його, перебіг очима й здивувався чистоті й красі письма: "славно написано", сказав він, "не треба й переписувати. Ще й кайомка навколо! хто це так майстерно зробив кайомку?"
"Ну, вже не питайте", сказав Манілов.
"Ви?"
"Дружина".
"Ах Боже мій! мені, далебі, соромно, що завдав стільки турбот".
"Для Павла Івановича не існує турбот".
Чичиков уклонився з подякою. Дізнавшись, що він ішов у палату вчинити купчу, Манілов виявив готовість супроводити його. Приятелі взялись під руку й пішли разом. При всякому невеликому підвищенні, або горбку, або приступці, Манілов піддержував Чичикова і майже піднімав його рукою, додаючи з приємною посмішкою, що він не допустить ніяк Павла Івановича забити свої ніжки. Чичиков ніяковів, не знаючи як дякувати, бо почував, що був трохи важкенький. У подібних взаємних послугах вони дійшли нарешті, до майдану, де були присутствені місця; великий триповерховий кам'яний будинок, увесь білий, як крейда, мабуть, для зображення чистоти душ службових осіб, що в ньому містились, інші будівлі на майдані не відповідали величному кам'яному будинкові. Це були: караульна будка, біля якої стояв солдат з рушницею, дві-три візничі біржі, і, нарешті, довгі паркани з відомими парканними написами й малюнками, надряпаними вуглем і крейдою; більше не було нічого на цьому самотньому, або, як у нас висловлюються, красивому майдані. З вікон другого й третього поверху іноді висувались непідкупні голови жерців Феміди71 і, в ту ж мить ховалися знову, мабуть, на той час заходив до кімнати начальник. Приятелі не зійшли, а збігли вгору сходами, бо Чичиков, намагаючись уникнути підтримування під руки з боку Манілова, прискорював крок, а Манілов теж з свого боку летів уперед, намагаючись не дозволити Чичикову втомитись, і тому обидва задихались дуже сильно, коли вступили в темний коридор. Ні в коридорах, ні в кімнатах очі їхні не були вражені чистотою. Тоді ще не дбали про неї: і те, що було брудне, так і залишалося брудним, не набуваючи принадного вигляду. Феміда просто, яка є, в негліже й халаті, приймала гостей. Слід було б описати канцелярські кімнати, якими проходили наші герої, але автор має великий острах до всіх присутствених місць. Коли й траплялось йому проходити їх навіть у блискучому і облагородженому вигляді з лакованими підлогами й столами, він намагався пробігти якомога швидше, смиренно опустивши і втупивши очі в землю, а тому зовсім не знає, як там усе благоденствує і процвітає. Герої наші бачили багато паперу, і чорнового і білого, нахилені голови, широкі потилиці, фраки, сюртуки губернського крою і навіть просто якусь світло-сіру, з-поміж усіх дуже відмінну куртку, яка, повернувши голову набік і поклавши її майже на самий папір, виписувала шпарко й замашно який-небудь протокол про відсудження землі або опис маєтку, захопленого якимсь мирним поміщиком, що спокійно доживав віку свого під судом, наживши собі і дітей і внуків під його захистом, та чути було уривками короткі вислови, промовлювані хрипким голосом: "Будь ласка, Федосію Федосієвичу, дільце № 368!" "Ви завжди кудись дінете затичку із казенної чорнильниці!" Іноді голос більш величавий, без сумніву, одного з начальників, розлягався владно: "На, перепиши! а не то скинуть чоботи і просидиш ти в мене шість діб не ївши". Шум від пер був великий і скидався на те, немовби кілька возів із хмизом проїжджали через ліс, завалений на чверть аршина сухим листям.
Чичиков і Манілов підійшли до першого стола, де сиділи два чиновники ще юного віку, і спитали: "Дозвольте дізнатись, де тут справи по купчих?"
"А що вам треба?" сказали обидва чиновники, обернувшись.
"А мені треба подати просьбу".
"А що ви купили таке?"
"Я б хотів попереду знати, де стіл по купчих, тут чи в іншому місці?"
"Та скажіть попереду, що купили і за яку ціну, так ми вам тоді й скажемо де, а так не можна знати".
Чичиков зразу побачив, що чиновники були просто цікаві, як усі молоді чиновники, і хотіли надати більше ваги й значення собі й своїй роботі.
"Слухайте, любі мої", сказав він: "я дуже добре знаю, що всі справи по купчих, незалежно від ціни, всі в одному місці, а тому прошу вас показати нам стіл, а коли ви не знаєте, що у вас робиться, так ми спитаємо інших". Чиновники на це нічого не відповідали, один з них тільки ткнув пальцем у куток кімнати, де сидів за столом якийсь старик, що перемічав якісь папери. Чичиков і Манілов пройшли поміж столами прямо до нього. Старий працював дуже уважно.
"Дозвольте дізнатись", сказав Чичиков, уклонившись: "чи тут справи по купчих?"
Старий підвів очі й промовив із зупинками: "Тут немає справ по купчих".
"А де ж?"
"Це в купчій експедиції".
"А де ж купча експедиція?"
"Це в Івана Антоновича".
"А де ж Іван Антонович?"
Старик ткнув пальцем у інший куток кімнати. Чичиков і Манілов пішли до Івана Антоновича. Іван Антонович уже запустив одне око назад і оглянув їх скоса, але ту ж хвилину поринув ще уважніше в писання.
"Дозвольте дізнатись", сказав Чичиков, уклонившись: "тут купчий стіл?"
Іван Антонович немовби й не чув і заглибився зовсім у папери, не відповідаючи нічого. Видно було зразу, що цей уже був чоловік розважливого віку, не то що молодий балакун та вертихвіст. Іван Антонович, здавалося, мав уже далеко за сорок років; волосся на ньому було чорне, густе; вся середина обличчя виступала в нього вперед і пішла в ніс, словом, це було те обличчя, яке називають звичайно кувшинним рилом.
"Дозвольте дізнатись, тут купча експедиція?" сказав Чичиков.
"Тут", сказав Іван Антонович, повернув своє кувшинне рило і намірився знову писати.
"А в мене справа ось яка: куплено мною у різних власників тутешнього повіту селян на вивід; купча є, залишається вчинити".
"А продавці є?"
"Деякі є, а від інших довіреність".
"А просьбу принесли?"
"Приніс і просьбу. Я б хотів... мені треба поспішити... так чи не можна, наприклад, кінчити справу сьогодні?"
"Атож, сьогодні! сьогодні не можна", сказав Іван Антонович. "Треба здобути ще довідки, чи немає заборон".
"А втім, щодо того, щоб прискорити справу, так Іван Григорович, голова, мені великий друг..."
"Але ж Іван Григорович не один; бувають і інші", сказав суворо Іван Антонович.
Чичиков зрозумів заковику, яку загнув Іван Антонович, і сказав: "Іншим теж кривди не буде; я сам служив, діло знаю..."
"Ідіть до Івана Григоровича", сказав Іван Антонович, голосом трохи ласкавішим: "хай він дасть наказ, кому слід, а за нами діло не стане".
Чичиков, вийнявши з кишені папірця, поклав його перед Іваном Антоновичем, якого той зовсім не помітив і накрив його зараз же книгою. Чичиков хотів був показати йому його, але Іван Антонович рухом голови дав знати, що не треба показувати.
"А ваше як здоров'я?"
"Слава Богу, не поскаржусь", сказав Собакевич.
"Ось, він вас проведе в присутствіє!" сказав Іван Антонович, кивнувши головою, і один з священнодіючих, тут же присутніх, який так ревно приносив жертви Феміді, що обидва рукави тріснули на ліктях і давно лізла звідти підкладка, за що й дістав у свій час колезького реєстратора, прислужився нашим приятелям, як колись Віргілій прислужився Данте72, і повів їх в кімнату присутствія, де стояло одно тільки широке крісло і в ньому за столом перед зерцалом73 та двома товстими книгами сидів один, як сонце, голова. В цьому місці новий Віргілій відчув таку побожність, що ніяк не зважився ступити туди ногою і повернув назад, показавши свою спину, витерту, як рогожка, з прилиплою десь там курячою пір'їною. Увійшовши в залу присутствія, вони побачили, що голова був не сам, коло нього сидів Собакевич, зовсім заслонений зерцалом. Прихід гостей спричинив вигук, урядове крісло було відсунуте з шумом. Собакевич теж підвівся із стільця і став видний з усіх боків з довгими своїми руками. Голова прийняв Чичикова в обійми, і кімната присутствія наповнилася поцілунками; спитали один в одного про здоров'я; виявилось, що в обох болить трохи поперек, що тут же й було пояснено сидячим життям. Голова, здавалось, уже був повідомлений Собакевичем про купівлю, бо почав вітати, що спочатку трохи збентежило нашого героя, особливо, коли він побачив, що і Собакевич і Манілов, обидва продавці, з якими справу було полагоджено келейно, тепер стояли разом віч-на-віч. Проте він подякував голові і, звернувшись зразу до Собакевича, спитав:
"А ваше як здоров'я?"
"Слава Богу, не поскаржусь", сказав Собакевич. І справді, ні на що було скаржитись: швидше залізо могло застудитись і кашляти, ніж цей на диво сформований поміщик.
"Та ви завжди славилися здоров'ям", сказав голова: "і покійний ваш батечко був теж кріпкий чоловік".
"Егеж, на ведмедя сам ходив", відповів Собакевич.
"Мені здається, проте", сказав голова: "ви б теж повалили ведмедя, якби захотіли вийти проти нього".
"Ні, не повалю", відповів Собакевич: "покійник був міцніший за мене", і, зітхнувши, казав далі: "Ні, тепер не ті люди, от хоч і моє життя, що за життя? так якось собі..."
"Чим же ваше життя не красне?" сказав голова.
"Негаразд, негаразд", сказав Собакевич, похитавши головою. "Ви посудіть, Іване Григоровичу: п'ятий десяток живу, ні разу не був хворий; хоч би тобі горло заболіло, болячка, або чиряк вискочив... Ні, не на добро! колись доведеться поплатитися за це". Тут Собакевич поринув у меланхолію.
"Ото який!" подумали разом і Чичиков і голова, "на що задумав нарікати!"
"До вас у мене є писулька", сказав Чичиков, вийнявши з кишені листа Плюшкіна.
"Від кого?" сказав голова і, розпечатавши, скрикнув: "А! від Плюшкіна. Він ще й досі животіє на світі. От доля, адже який був розумний, багатющий чоловік! а тепер..."
"Собака", сказав Собакевич: "шахрай, усіх людей переморив голодом".
"Гаразд, гаразд", сказав голова, прочитавши листа: "я готовий бути повіреним. Коли ви хочете вчинити купчу, тепер чи потім?"
"Тепер", сказав Чичиков: "я проситиму навіть вас, якщо можна, сьогодні; бо мені завтра хотілося б виїхати з міста: я приніс і купчі і просьбу".
"Усе це добре, тільки вже як хочете, ми вас не відпустимо так рано. Купчі будуть учинені сьогодні, а ви все-таки з нами поживіть. Ось я зараз дам наказ", сказав він і відчинив двері в канцелярську кімнату, всю наповнену чиновниками, що уподобилися до працьовитих бджіл, розсипаних по стільнику, якщо тільки стільник можна уподобити до канцелярських справ: "Іван Антонович тут?"
"Тут", озвався голос зсередини.
"Покличте його сюди!"
Уже відомий читачам Іван Антонович кувшин-не рило показався в залі присутствія і шанобливо вклонився.
"Ось візьміть, Іване Антоновичу, всі ці купчі..."
"Та не забудьте, Іване Григоровичу", підхопив Собакевич: "треба буде свідків, хоч по два з кожної сторони. Пошліть зараз же до прокурора, він людина гуляща і, певно, сидить дома, за нього все робить стряпчий Золотуха, найбільший хапуга в світі. Інспектор лікарської управи, він теж людина гуляща і, певно, вдома, якщо не поїхав кудись грати в карти, та ще тут багато є, хто ближче, Трухачевський, Бегушкін, усі вони даремно обтяжують землю!"
"А так, так!" сказав голова і зразу відрядив по них усіх канцелярського.
"Іще я попрошу вас", сказав Чичиков: "пошліть по повіреного однієї поміщиці, з якою я теж уклав угоду, по сина протопопа отця Кирила; він служить у вас же".
"Якже, пошлемо й по нього!" сказав голова: "все буде зроблено, а чиновним ви нікому не давайте нічого, про це я вас прошу. Приятелі мої не повинні платити". Сказавши це, він тут же дав
Іванові Антоновичу якийсь наказ, який тому, як видно, не сподобався. Купчі справили, здається, гарне враження на голову, особливо, коли він побачив, що всіх покупок було майже на сто тисяч карбованців. Кілька хвилин він дивився у вічі Чичикову з виразом великого задоволення і нарешті сказав: "Так он як! Ось яким способом, Павле Івановичу! так от ви придбали".
"Придбав", відповів Чичиков.
"Добре діло, справді, добре діло!"
"Та я бачу сам, що кращого діла не міг би й почати. Хоч як там, а мета людини все ще не визначена, коли вона не стала, нарешті, твердою ногою на міцну підвалину, а не на якусь вільнодумну химеру юності". Тут він дуже до речі вилаяв за лібералізм, і по заслузі, всіх молодих людей. Але знаменно, що у словах його була все якась нетвердість, немов тут же сказав він сам собі: "Ех, брат, брешеш ти, та ще й дуже!" Він навіть не глянув на Собакевича й Манілова, боячись зустріти що-небудь на їхніх обличчях. Але даремно боявся він: обличчя Собакевича не зворухнулось, а Манілов, заворожений фразою, від задоволення тільки потрушував схвально головою, поринувши в такий стан, у якому перебуває любитель музики, коли співачка перевершила саму скрипку і писнула таку тонку ноту, яка не під силу й пташиному горлу.
"Та чому ж ви не скажете Іванові Григоровичу", озвався Собакевич: "що саме ви придбали; а ви, Іване Григоровичу, чому не спитаєте, яке придбання вони зробили? Який же народ! просто золото. Адже я їм продав і каретника Михеєва".
"Ні, невже й Михеєва продали?" сказав голова. "Я знаю каретника Михеєва: славний майстер; він мені дрожку переробив. Тільки дозвольте, як же... Ви ж мені сказали, що він помер..."
"Хто, Михеєв, помер?" сказав Собакевич, анітрохи не збентежившись. "Це його брат помер, а він преживісінький і став здоровіший, ніж був. Цими днями таку бричку налагодив, що й у Москві не зроблять. Йому по-справжньому тільки на самого государя й працювати".
"Атож, Михеєв славний майстер", сказав голова: "і я дивуюсь навіть, як ви могли з ним розлучитись".
"Та хіба один Михеєв! А Пробка Степан тесляр, Милушкін цегельник, Телятников Максим швець, усі ж пішли, усіх продав". А коли голова спитав, навіщо ж вони пішли, бувши людьми необхідними для дому й майстрами, Собакевич відповів, махнувши рукою: А! так просто взяв дур:
дай, кажу, продам, та й продав здуру!" Потому він похилив голову, так ніби сам каявся в цій справі, і додав: "От і до сивого волосу дожив, а досі не набрався розуму".
"Але дозвольте, Павле Івановичу", сказав голова: "як же ви купуєте селян, без землі? хіба на вивід?"
"На вивід".
"Ну, на вивід інша річ. А в які місця?"
"В місця... в Херсонську губернію".
"О, там чудові землі, не заселені тільки", сказав голова і відізвався з великою похвалою про буйність тамтешніх трав.
"А землі в достатній кількості?"
"В достатній, стільки, скільки треба для куплених селян".
"Річка чи став?"
"Річка. А втім, і став є". Сказавши це, Чичиков глянув ненароком на Собакевича, і хоч Собакевич був, як і раніше, нерухомий, але йому здавалося, ніби було написано на обличчі його: "Ой, брешеш ти! навряд чи є річка й став, та й уся земля!"
Поки тривали розмови, почали помалу з'являтися свідки: знайомий читачеві прокурор моргун, інспектор лікарської управи, Трухачевський, Бегушкін та інші, що, за словами Собакевича, даремно обтяжували землю. Багато з них були зовсім незнайомі Чичикову: тих, яких бракувало, і зайвих набрано було тут же з палатських чиновників. Привели також не тільки сина протопопа отця Кирила, але навіть і самого протопопа. Кожен із свідків вмістив себе з усіма своїми достоїнствами й чинами, хто оберненим шрифтом, хто косяками, хто просто мало не догори ногами, вміщуючи такі літери, яких навіть і не бачено було в російському алфавіті. Відомий Іван Антонович впорався досить проворно, купчі були записані, помічені, занесені в книгу й куди слід, з одержанням півпроцентних і за видрукуваний у Ведомостях, і Чичикову довелося заплатити зовсім дрібничку. Навіть голова дав наказ, щоб з митних грошей з нього взяли тільки половину, а друга невідомо яким способом була поставлена на рахунок якогось іншого просителя.
"Отже", сказав голова, коли все покінчили: "залишається тепер тільки покропити покупочку".
"Я готовий", сказав Чичиков. "Від вас залежить тільки призначити час. Був би гріх з мого боку, якби для такого приємного товариства та не розкупорити другу-третю пляшечку шипучого".
"Ні, ви не так зрозуміли справу: шипучого ми самі поставимо", сказав голова: "це наш обов'язок, наша повинність. Ви у нас гість: ми повинні частувати. Знаєте що, панове! Поки там що, а ми ось як зробимо: рушаймо всі, так як є, до поліцеймейстера; він у нас чудотворець: йому варт тільки моргнути, проходячи повз рибний ряд або погріб, так ви знаєте, як закусимо! та при цій оказії і у вістик".
Від такої пропозиції ніхто не міг відмовитись. Свідки вже від самої згадки про рибний ряд відчули апетит; узялися всі зразу ж за картузи й шапки, і присутствіє скінчилось. Коли проходили вони канцелярію, Іван Антонович кувшинне рило, поштиво вклонившись, сказав стиха Чичикову: "Селян накупили на сто тисяч, а за труди дали тільки одну біленьку".
"Але ж селяни які", відповів йому на це теж пошепки Чичиков, "ледачий і нікчемний народ, і половини не варті". Іван Антонович зрозумів, що відвідувач був характеру твердого і більше не дасть.
"А почім купили душу в Плюшкіна?" шепнув йому на друге вухо Собакевич.
"А Вороб'я навіщо дописали?" сказав йому у відповідь на це Чичиков.
"Якого Вороб'я?" сказав Собакевич.
"Та бабу, Єлизавету Вороб'я, ще й літеру ь поставили на кінці".
"Ні, ніякого Вороб'я я не дописував", сказав Собакевич і відійшов до інших гостей.
Гості добрались нарешті гуртом до дому поліцеймейстера. Поліцеймейстер був, справді, чудотворець: тільки почув він, у чім річ, в ту ж мить гукнув квартального, спритного чолов'ягу в лакованих ботфортах, і, здається, тільки два слова шепнув йому на вухо, та додав тільки: "розумієш!", а вже там, у другій кімнаті, протягом того часу, що гості різались у віст, з'явилася на столі білуга, осетри, сьомга, ікра паюсна, ікра свіжопросольна, оселедці, севрюжки, сири, копчені язики й балики, це все і було з боку рибного ряду. Потім з'явились додатки з хазяйського боку, вироби кухні: пиріг з головизною, куди ввійшли хрящ і щоки 9-пудо-вого осетра, другий пиріг з груздами, пряженці, маслянці74, зваренці75. Поліцеймейстер був до певної міри батько і благодійник у місті. Він був серед горожан зовсім як у рідній сім'ї, а до крамниць та гостиного двору навідувався, як до власної комори. Взагалі він сидів, як то кажуть, на своєму місці, і посаду свою збагнув досконало. Важко було навіть і вирішити, чи він був створений для місця, чи місце для нього. Справа була так поведена розумно, що він одержував удвоє більше прибутків проти всіх своїх попередників, а тим часом заслужив любов усього міста. Купці перші його дуже любили, саме за те, що не гордий; і справді, він хрестив у них дітей, кумався з ними, і хоч дер із них часом сильно, але якось надзвичайно вміло: і по плечу поляскає, і засміється, і чаєм напоїть, пообіцяє і сам прийти пограти в шашки, розпитає про все: як справи, що і як. Коли дізнається, що дитинча якось прихворіло, то й ліки порадить, словом, молодець! Поїде на дрожці, дасть лад, а тимчасом і слівце промовить тому-іншому: "Що, Міхеїчу! треба б нам з тобою дограти колись у горку76". — "А так, Олексію Івановичу", відповідав той; скидаючи шапку: "треба б". —"Ну, брате, Ілле Пара-моничу, приходь до мене подивитись на рисака: наввипередки з твоїм піде, та й свого запряжи в бігунки; спробуємо". Купець, який на рисаках був схиблений, посміхався на це з особливою, як то кажуть, охотою і, погладжуючи бороду, казав: "Спробуємо, Олексію Івановичу!" Навіть усі сидільці, звичайно поскидавши в цей час шапки, із задоволенням поглядали один на одного й ніби хотіли сказати: "Олексій Іванович хороший чоловік!" Словом, він устиг набути цілковитої народності, і думка купців була така, що Олексій Іванович "хоч воно й візьме, так зате вже ніяк тебе не видасть". Помітивши, що закуска була готова, поліцеймейстер запропонував гостям закінчити віст після сніданку, і всі пішли до тієї кімнати, звідки долинаючий запах давно починав якнайприємніше лоскотати ніздрі гостям і куди вже Собакевич давно зазирав крізь двері, накинувши оком здалеку на осетра, що лежав збоку на великому блюді. Гості, випивши по чарці горілки темного, оливкового кольору, який буває тільки на сибірських прозорих каменях, з яких ріжуть на Русі печатки, приступили з усіх боків з виделками до стола й почали виявляти, як то кажуть, кожен свій характер і нахили, налягаючи хто на ікру, хто на сьомгу, хто на сир. Собакевич, залишивши поза всякою увагою увесь цей дріб'язок, примостився до осетра і, поки ті пили, розмовляли та їли, він за якусь чверть години умолов його всього, так що коли поліцеймейстер згадав був про нього і, сказавши: "а як вам, панове, здається цей утвір природи?" підійшов до нього з виделкою разом з іншими, то побачив, що від утвору природи залишився самий тільки хвіст; а Собакевич принишк так, мовби й не він, і, підійшовши до тарілки, яка була далі від інших, штрикав виделкою в якусь сушену маленьку рибку. Упоравши осетра, Собакевич сів у крісло і вже більше не їв, не пив, а тільки мружив і кліпав очима.
Рука в руку, не випускаючи один одного, вони цілу чверть години вибиралися на сходи і нарешті-таки подолали їх і зійшли.
Книга: Микола Гоголь. Мертві душі
ЗМІСТ
На попередню
|
|
