Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ЕДЕМ
Спідометр показував двохсотий кілометр, сонце вже торкалося західного обрію, видовжена величезна тінь машини гойдалася, вигиналася й дедалі розтягувалася. Зненацька під Захисником щось різко заскреготало, він на секунду аж наче піднявся, а тоді провалився в щось, що розбризкувалося з протяжним хрускотом. Інженер загальмував, проте машина прокотилася ще кільканадцять метрів, перш ніж зупинилася. В широкій, уторованій серед заростів колії люди побачили розплющені вагою Захисника шматки іржавої конструкції, перемішаної з потрощеними рештками кущів. Поїхали далі - й знову налетіли, цього разу однією гусеницею, на зарослі зверху бородавчастими кущами уламки решіток, зігнутих ажурних важелів, діряві металеві листи; Захисник перемелював усе це на маленькі шматки гусеницями, перемішував з рідиною, яка сочилася з полопаних грон, на скреготливе місиво; по якомусь часі стіна заростів піднялася ще вище, огидний скрегіт і писк іржавого брухту припинилися, чорнувате бадилля, з бородавчастими потовщеннями, яке билося об броню, раптом розступилося на обидва боки, і Захисник в’їхав у глиб просіки завширшки з кільканадцять метрів; по другий її бік темніла така сама стіна заростів, як та, крізь яку вони продерлися. Інженер розвернувся на місці, і вони поїхали просікою, що спускалася вниз; глинистий грунт був утрамбований, його вкривали мулисті патьоки, які свідчили про те, що колись тут текла вода.
Просіка весь час міняла напрямок, іноді половина величезного, пурпурового, сліпучого сонячного блиску поставала навпроти машини, іноді вона ховалася за поворотом, і тільки криваві спалахи пробивалися крізь чорнильні зарості, які підіймалися вгору на два-три метри; дорога звужувалася, уклон зростав; раптом люди побачили весь велетенський диск сонця на заході - під ними, на кількасот метрів унизу, розкинулася величезна барвиста долина.
У глибині її палала поверхня води, відбиваючи червінь сонця. Берег озера, нерівний, укритий плямами чорних заростів, був штучно укріплений, утиканий машинами на широко розставлених ногах; ближче, майже під самісінькою кручею, на краю якої різко зупинився Захисник, неправильною мозаїкою вздовж ясних смуг розходилися будівлі, ряди струнких щогл завбільшки з сірничину; щогли яскраво блищали; внизу панував жвавий рух, навсібіч повзли колони сірих, білястих і брунатних цяток, вони переміщувалися, подекуди утворювали концентричні скупчення й знову розходилися видовженими стрічечками; при цьому вся ця густо заселена територія безперервно зблискувала дрібними іскорками, немовби мешканці десятків будинків невтомно відчиняли й зачиняли вікна, на які падали сонячні промені.
Лікар захоплено вигукнув:
- Генрику, тобі пощастило! Нарешті щось нормальне, звичайне життя. І який спостережний пункт!!!
Ще не докінчивши фразу, він перекинув ноги через борг відкритої башточки.
Інженер зупинив його:
- Зачекай. Бачиш сонце? Воно зайде через якихсь п’ять хвилин, і ми вже нічого не побачимо. Треба зняти всю цю панораму на плівку і то якомога швидше, інакше не встигнемо.
Хімік уже витягував з-під сидіння камеру, товариші допомогли йому швидко насадити найбільший телеоб’єктив, схожий на трубу пищалі; поспішаючи, вони кидали штативи просто на грунт, Інженер тим часом розмотав бухту нейлонового каната, закріпив кінець за край башточки, кинув моток понад носом Захисника й зіскочив униз.
Лікар і Хімік підняли штативи й побігли до краю урвища; Інженер наздогнав їх з обома кінцями каната в руці, підтягнув його й застрахував обох, причепивши ї& до поясів карабіни.
- Ще звалитесь униз від надмірного захвату! - сказав він.
Сонячний диск занурювався в палаючі води озера, коли вони встановили камеру; квапливо зашурхотів механізм подачі стрічки, і великий об’єктив зазирнув у долину. Лікар укляк, підтримуючи передні ніжки штатива, які стояли на самісінькому краю урвища. Хімік приклав око до візира й скривився.
- Страшенно сліпить! - крикнув він. - Подай-но бленди!
Інженер чимдуж помчав до Захисника, за хвилину повернувся з найбільшою заслінкою, і вони почали поквапно знімати. Сонячний диск уже наполовину сховався за обрій. Інженер розмірено водив камерою ліворуч і праворуч; Хімік іноді зупиняв його, спрямовував об’єктив на пункт, де в маленькій рамці візира помічав надто жваву циркуляцію плямок і фігурок, працював трансфокатором, змінюючи фокусну відстань. Лікар усе ще стояв навколішках, камера тихенько вуркотіла; одна котушка стрічки вже скінчилася, її швидко замінили й почали знімати на другу. Вже тільки маленький шматочок сонячного диска виднівся над темною водою, коли об’єктив опустився аж на самий низ, спрямований у точку найжвавішого руху. Лікар, нахилившись над урвищем, висів на натягнутому канаті - інакше не можна було б знімати. Він бачив під собою рудуваті зморшки глинистої стіни - залиті тьмяним багрянцем призахідного сонця, вони круто спадали вниз. На останніх метрах другої котушки червоний диск, погас, небо ще було повне світла, але рівнину й озеро вже повила блакитно-сіра тінь - крім спалахів іскорок, там нічого не було видно.
Лікар устав, схопившись за канат. Камеру несли втрьох, обережно, наче скарб.
- Як, по-твоєму: щось вийшло? - запитав Хімік Інженера.
- Принаймні якась частина. Трохи плівки могло засвітитися. Перевіримо на кораблі. Зрештою сюди можна завжди вернутися.
Вони повантажили камеру, котушки й штативи в машину і знову повернулися на край урвища. Тільки тепер побачили, що на сході берег озера круто підіймається вгору, переходячи у глибині в нерівну скелясту стіну, на вершечку якої вигравали рожеві відблиски заходу. Над нею високо в блакить, усіяну першими зірками здіймалася колона бурого диму - її грибоподібна, роздута вершина якийсь час непорушно висіла в повітрі, а тоді осіла за гірським хребтом.
- А, та сама долина? - вигукнув Хімік, обернувшись до Лікаря.
Вони знову глянули вниз. Хороводи білих і зеленавих іскор повільно повзли в різні боки уздовж берегів озера, повертали, зливалися в нерівні струмки, подекуди гасли, і натомість з’являлися інші, більші, поступово там дедалі темніло й кількість вогників зростала. Довкола спокійно шуміли високі, зовсім чорні зарості; люди неохоче - такий чудовий був цей краєвид - відвернулися, несучи з собою образ озера, що відбиває яскраві молочні зорі.
Крокуючи намулистим грунтом просіки, Лікар запитав Хіміка:
- Що ти бачив?
Той збентежено усміхнувся:
- Нічого. Я взагалі не думав про те, що бачу - намагався тільки весь час витримувати різкість, а Генрик так швидко водив камерою, що я ні в чому не міг зорієнтуватися.
- Нічого, - заспокоїв його Інженер і сперся на охололу броню Захисника. - Ми знімали двісті кадрів за секунду, і все, що там було, побачимо після того, як проявимо плівку, а зараз вертаймося!
- Цілком ідилічна прогулянка! - пробурмотів Лікар.
Усі троє піднялися в машину. Інженер пересунув візири телеекрана назад, увімкнув задній хід. Трохи вище, там, де просіка розширилася, він розвернувся, і Захисник тепер помчав уже прямо на північ.
- Вертатися тією самою дорогою немає сенсу, - сказав Інженер. - Це зайвих сто кілометрів. Поки можна, поїдемо просікою й будемо на місці через дві години.
11
Дорога кривуляла. Уклон трохи зменшився, стіни заростів подекуди зовсім затискали Захисника, бадилля билося об скло довкола башточки, час від часу на коліна Хімікові або Лікареві падав гронистий стручок. Лікар підніс один із них до носа і здивовано зауважив:
- Досить приємно пахне.
Усі троє були в чудовому настрої. Іскристе небо набирало дедалі більшої рельєфності й глибини, тліла масивна брила Молочного Шляху, легкий вітерець зі слабким шелестом прочісував гущавину; Захисник котився м’яко, видаючи ледь чутне співуче вурчання.
- Цікава річ - на Едемі зовсім не видно щупальців, - зауважив Лікар. - Усі книжки, які мені доводилося читати, писали про щупальці, що звиваються й душать людей на інших планетах.
- А їхні жителі мають по шість пальців, - докинув Хімік. - Чомусь майже завжди по шість. Ти часом не знаєш чому?
- Шість - це містичне число, - відповів Лікар. - Двічі по три дорівнює шість, а будь-який фокус повторюється тричі.
- Перестань верзти нісенітниці, якщо не хочеш, щоб я збився з дороги, - сказав Інженер.
Він ніяк не міг наважитися увімкнути фари, хоч уже майже нічого не бачив; але ніч була напрочуд гарна, і він знав, що це враження зникне, тільки-но він увімкне світло. Їхати з радаром йому теж не хотілося - спершу довелося б закрити башточки. Він ледве бачив власні руки, які лежали на кермі; тільки індикатори й прилади на щитках перед ним і нижче, в глибині машини, тліли блідим салатовим і рожевим світлом, а стрілки атомних індикаторів тремтіли ніжно-оранжевими зірочками.
- Ти можеш зв’язатися з ракетою? - запитав Лікар.
- Ні, - відповів Інженер. - Тут немає зони Гевісайда, точніше вона є, але дірява, як рештою. Про зв’язок на коротких хвилях нічого й думати, а змонтувати другий передавач у нас не було часу. Та ти й сам це добре знаєш.
Незабаром гусениці загуркотіли, машина загойдалася. Інженер на мить увімкнув світло й побачив, що вони їдуть по білих кругляках; високо над заростями замаячіли фантастичні силуети вапнякових шпилів. Захисник котився висохлим дном ущелини.
Інженерові це не зовсім сподобалося, бо він не знав, куди приведе їх ця дорога, а таких стрімких стін не взяв би навіть Захисник. Каміння ставало дедалі більше, зарості розірвалися вже на окремі групки, які чорніли під світлом фар, дорога звивалася - спершу вона вела під гору, а потім майже вирівнялася, скелі по один бік стали нижчими; нарешті вони зникли зовсім, і Захисник опинився на похилому лузі, облямованому вгорі вапняковими заломами; від них тяглися неглибокі, кам’янисті канави. Між камінням біля самісінької поверхні вилося довге, сріблясто-зелене в світлі фар, покручене бадилля.
Їхали вже майже п’ятнадцять хвилин, сильно відхилившись на північний схід, і час було вже вертатися на свій курс, але зробити це не дозволяло вапнякове пасмо, вздовж якого рухався Захисник.
- Нам усе ж таки пощастило, - ні сіло ні впало сказав Хімік, - ми могли звалитися в озеро або налетіти на скелі, і я сумніваюся, чи нам удалося б звідти викараскатися.
- Твоя правда, - відповів Інженер і додав: - Стривайте-но...
Дорогу їм перегородило щось кошлате, схоже на сітку з довгими волосяними торочками. Захисник повільно під’їхав ближче й уткнувся носом у цю перешкоду. Інженер плавно натиснув на акселератор, і дивна сітка з тихим тріском розпанахалася й щезла, вдавлена у грунт гусеницями. Фари вихопили з мороку цілий ліс високих чорних силуетів, схожих на скам’яніле військо в розгорненому строю; перед носом машини раптом виринув шпичастий постамент, і вона трохи не наїхала на нього. Спалахнув великий, центральний прожектор, промінь світла лизнув чорну колону, поповз по ній угору.
Це була гігантська статуя, в якій, напруживши зір, можна було розпізнати торс дуплекса - тільки не великий його торс, а маленький, збільшений до небачених розмірів. Дуплекс стояв, піднявши вгору перехрещені руки й ледь нахиливши пласке, запале обличчя з чотирма симетричними ямками, немовби споглядав з височини на людей чотирма орбітами. У дуплексів, з якими вони досі стикалися, були зовсім інші обличчя.
Вражені люди довго не могли вимовити й слова, потім язик світла сповз із статуї, ковзнув у глиб темряви, наштовхуючись на інші постаменти; одні з них були високі, інші низькі, й на них височіли торси - чорні, плямисті, подекуди молочно-білі, немовби вирізьблені з кості; всі обличчя мали по четверо очей, деякі були якось дивно деформовані, наче набряклі, з величезним валом лоба, а ще далі, метрів, мабуть, за двісті від того місця, де зупинився Захисник, тягся мур, з якого вгору стирчали розкинуті, переплетені або схрещені руки надприродної величини - усі вони, здавалося вказували на різні сторони зоряного неба.
- Це... це щось схоже на кладовище, - сказав Хімік, знизивши голос до шепоту.
Лікар уже вилазив на задню броню, Хімік поспішив за ним. Інженер повернув конус прожектора в інший бік, туди, де раніше стирчав вапняковий бар’єр, - і замість нього побачив рідку шпалеру фігур зі змазаним, немовби змитим рельєфом; погляд безпорадно блукав у цьому складному переплетенні форм, іноді здавалося, що от-от він побачить у них щось знайоме, але потім знову все ставало незбагненним..
Хімік і Лікар повільно йшли поміж статуями, Інженер присвічував їм із башточки. Йому вже кілька хвилин здавалося, що він чує далекий плаксивий вереск, але, захоплений незвичайним видовищем, не звернув увагу на ці відголоси, такі слабкі й невиразні, що важко було зрозуміти, звідки вони долинають.
Промінь прожектора поплив над головами в Лікаря й Хіміка, вилущуючи все нові й нові фігури. Нараз зовсім близько почулося отруйне сичання, поміж рядами статуй, повільно розповзаючись, попливли сірі клуби, а крізь них з протяжним стогоном, кашлем, плачем, скачучи, мчав натовп дуплексів. Над ними розвівалося якесь лахміття, якісь клапті, вони бігли наосліп, штовхаючись і налітаючи один на одного.
Інженер стрибнув на сидіння, схопився за важіль, й перше, про що він у цю мить подумав, то це під’їхати до Лікаря й Хіміка. За сто кроків попереду, в кінці зарослої алейки світло прожектора вихопило з темряви їхні бліді обличчя, які приголомшено дивилися на постаті, що мчали вперед. Але він не міг зрушити з місця, бо втікачі не звертали ніякої уваги на машину, пробігали під самісіньким її носом, кілька великих тіл упало, пронизливе сичання лунало вже зовсім близько, - здавалося, воно виривається звідкись знизу.
З-поміж найближчих постаментів, освітлених прожекторами Захисника, за кілька сантиметрів над грунтом, виповз кінець гнучкої труби, з якої бив струмінь піни. Бризкаючи на грунт, піна починала бурхливо диміти й затягувала все довкола сірою запоною.
Коли перша хвиля сірого туману огорнула башточку, Інженер відчув, як тисячі колючок вп’ялися йому в легені. Засліплений, із залитим слізьми обличчям, він глухо скрикнув і, задихаючись, ридаючи від жахливого болю, різко натиснув на акселератор. Захисник стрибнув уперед, наче ним вистрелили, перекинув чорну статую, миттю видерся на неї й з риком переїхав. Інженер зовсім не міг дихати, страшний біль ламав його навпіл, однак башточки він не закривав, бо знав, що спершу треба забрати товаришів, і їхав далі; засліпленими очима він ледве розрізняв статуї, які валилися з гуркотом і які трощив Захисник; повітря стало трохи чистішим, він скоріше почув, ніж побачив, як Хімік і Лікар вискакують із заростів і видираються на броню, хотів крикнути: “Залазьте!” - але з його спаленого горла вирвався тільки хрип. Товариші, заходячись від кашлю, стрибнули в машину. Інженер навпомацки натиснув важіль, металевий купол над ними закрився, але туман, який розривав горло, все ще висів усередині кабіни. Інженер стогнав, з останніх сил боровся з ручкою сталевого трубопроводу. Кисень під високим тиском з гуком вирвався з редуктора. Інженер відчув, як його вдарило в обличчя, відчуття було таке, наче хтось зацідив йому кулаком межи очі.
Він не звертав на це уваги, потонувши в живильному струмені; товариші, прискорено дихаючи, навалилися йому на плечі. Фільтри працювали, кисень витискав із кабіни отруйний туман; поступово усі троє прозріли, але, дихаючи, ще відчували гострий біль у грудях, кожен ковток повітря, здавалося, стікав по оголених ранах трахеї, та це відчуття швидко минало; через кільканадцять секунд Інженер бачив уже зовсім добре. Він увімкнув екран.
Між основами трикутних постаментів, у боковій алейці, до якої він не доїхав, ще здригалося кілька розпластаних тіл, але більшість уже зовсім не ворушилися; переплетені ручки, маленькі торси, голови то зникали, то з’являлися з-за сірих клубів диму, які мляво перекочувалися. Інженер увімкнув зовнішній мікрофон. Почулося покашлювання й скиглення, яке з кожною секундою слабшало й віддалялося, ззаду щось затупотіло, хор розрізнених, надірваних голосів іще раз заревів десь біля сплетених білих фігур, однак там нічого не було видно, крім одноманітного перекочування сірого туману. Інженер переконався, що башточка закрита герметично, і, зціпивши зуби, пересунув важелі керування. Захисник поволі розвертався на місці, гусениці скреготали на кам’яних уламках, три снопи світла прожекторів намагалися пробити хмару; Інженер повів машину вздовж розбитих статуй, шукаючи горло шиплячої труби. Він знайшов її по піні, яка била вгору й на боки, за якихось десять метрів, хитка хвиля диму заливала вже підняті руки чергової постаті.
- Ні! - крикнув Лікар. - Не стріляй! Там можуть бути живі!!!
Запізно. Екран на мить почорнів, Захисник підстрибнув, мозби підкинутий страхітливим кулаком, і з жахливим скреготом упав; спрямовуючі хвилі, ледве відірвавшись од вістря захованого в корпусі генератора, відразу влучивши в те, що викидало шиплячу піну, й антипротоновий заряд з’єднався з еквівалентною кількістю матерії.
Коли екран спалахнув знову, між розкиданими далеко уламками постаментів зяяв вогненний кратер.
Інженер навіть не глянув на нього, а, напруживши зір, силкувався побачити, що сталося із залишком труби й куди вона щезла. Ще раз розвернув машину на місці на дев’яносто градусів і повільно поїхав уздовж повалених вибуховою хвилею статуй. Сірий туман дедалі рідшав. Захисник поминув троє чи четверо розпростертих, накритих лахміттям тіл. Інженер пригальмував ліву гусеницю, щоб не наїхати на найближче з них. Трохи нижче, в гущавині, маячив величезний нерухомий силует. Там відкривалася видовжена галявина, на її краю сріблом блиснули постаті, які тікали в зарості; замість маленьких торсів у них були неприродно довгі, вузькі, приплющені з боків ковпаки чи шоломи, закінчувалися вгорі якимись дзьобами.
Спереду в Захисника щось глухо гупнуло, екран потемнів і знову спалахнув. Ліва фара погасла.
Інженер повів машину темним узліссям, другим, центральним прожектором висвітив між віттям численні срібні плями, за якими щось почало дедалі швидше крутитися; на всі боки полетіло віття, цілі скошені кущі, й величезна маса, яка оберталася, перемелюючи повітря в світлі прожекторів, метнулася вбік. Інженер прицілився в самісінький центр цього вихору й натиснув на педаль. Глухе сильне “умпф!” струснуло башточкою. Як тільки засвітився екран, Інженер повернув башточку вбік.
Враження було таке, наче щойно зійшло сонце. Захисник стояв майже посеред галявини. Нижче, де тільки-но був гай, п’ята частина обрію обернулася на біле море вогню. Зорі зникли, повітря гарячково тремтіло, на тлі цієї повитої димом стіни до Захисника посунула пузата, розіскрена яскравими спалахами куля. Інженер не чув нічого, крім гуготіння вогню. Захисник здавався притиснутою до самісінької поверхні планети крихточкою в порівнянні з цим громаддям, яке почало обертатися ще швидше й перетворилося на високий, мов повітряна гора, смерч, перекреслений посередині чорним зигзагом. Інженер уже тримав його в перехресті прицілу, коли за кількасот метрів попереду помітив освітлені загравою бліді силуети втікачів.
- Ну, держіться! - заревів він і раптом відчув, що в горло йому вп’ялися сотні гвіздків.
Пролунав пекельний скрегіт, гуркіт - Захисник здригнувся від зіткнення зі смерчем. Інженерові на мить здалося, що башточка Захисника падає на нього. Машина застогнала, затанцювала на всіх амортизаторах, броня загула, наче дзвін, затріщала, мовби лопаючись уздовж і впоперек. Екран на мить потемнів і знову прояснився. Гуркіт не припинявся - здавалося, сотня пекельних молотів люто гупає по верхній кришці. Потроху цей оглушливий гуркіт слабшав, удари дедалі ставали повільнішими, кутастий важіль ще кілька разів зі свистом розітнув повітря, і раптом броня задрижала від глухого протяжного скреготу металу, що падав на неї, і кілька “лап”, ліниво скорочуючи свої павучі суглоби й знову їх випростуючи, лягли перед самісіньким носом Захисника. Одна з них іще ледь помітним рухом розмірено барабанила в броню, немовби погладжуючи її; та нарешті й вона застигла непорушно. Інженер спробував зрушити з місця, проте гусениці лише на якісь півметра просунулися вперед, заскреготали й заклинилися. Він увімкнув задній хід - і Захисник поїхав. Повільно, орючи грунт уламками, які волоклися ззаду, машина сунулася, наче рак; нарешті її відпустило, метал дзенькнув, і звільнена машина рвучко стрибнула назад.
На тлі гаю, що й досі був охоплений вогнем, усі троє побачили тридцятиметрового розчавленого павука; кукса одного з важелів іще конвульсивно дряпала грунт. Між довгими вугластими кінцівками висіла рогата куля; вона була відкрита, і з неї вискакували срібні постаті.
Інженер машинально перевірив, чи немає когось на лінії пострілу, й натиснув педаль. Пролунав гуркіт. Нове сонце спалахнуло на галявці. Уламки павука з виттям і свистом розлетілися навсібіч, у центрі здійнявся стовп киплячої глини, піску, легких, мов солома, пластівців кіптяви. Інженер зненацька відчув слабість, його замлоїло, холодний піт котився в нього по спині, як вода, заливав обличчя. Занімілою в одну мить рукою він ухопився за важіль і раптом почув Лікарів крик:
- Повертай, чуєш? Повертай!!
З охопленої вогнем улоговини вдарив червонястий дим, немовби там, де досі стояв гай, вибухнув вулкан, киплячий шлак стікав по схилу, огортаючи полум’ям рештки прим’ятих заростів.
- Та повертаю, - прошепотів Інженер, - повертаю...
Але він не рухався. Краплі поту все ще котилися по його обличчі.
- Що з тобою? - ніби з далекої далечі, долинув до нього Лікарів голос, він побачив над собою його обличчя, труснув головою й широко розплющив очі.
- Що зі мною, питаєш? Нічого, нічого, - промимрив він.
Лікар знову відкинувся назад.
Інженер увімкнув двигун. Захисник здригнувся, розвернувся на місці й поповз угору тією самою дорогою, якою з’їхав сюди. Лікар і Хімік нічого не чули, бо всі звуки тонули в гуготінні велетенської пожежі, яка шуміла, мов океан.
Єдина фара - центральний прожектор вийшов з ладу під час зіткнення - знову освітила повалені, перемішані з мертвими тілами статуї. І ті, і ті вкривав сірий, металічний наліт. Захисник проїхав між уламками двох білих статуй і звернув на північ. Мов корабель, що входить у воду, він розітнув і поклав на боки зарості, які хрустіли під гусеницями, кілька блідих силуетів панічно втекли з смуги світла; швидкість зросла, машину кидало на нерівностях, Інженер важко дихав і дедалі міцніше стискав щелепи, щоб подолати млість - перед очима в нього й досі кружляли пластівці кіптяви - все, що залишилося від срібних фігурок, які вистрибували з рогатої кулі. Попереду зажовтіла глиниста виїмка схилу. Захисник задер лоб і поліз угору; пружне віття стьобало по броні, гусениці скреготали по чомусь невидимому, машина мчала дедалі швидше, - то вгору, то вниз, - перетинала неглибокі яри, перестрибувала через круті балки, пробивалася крізь густі зарості; наче таран, вона пройшла крізь гай павучих дерев, їхні колючі черевця бомбардували броню безсильними, м’якими ударами, з жахливим тріском і сичанням перемелювалося бадилля й гілля. На задніх екранах усе ще стояла заграва пожежі. Але вона поступово гасла - й нарешті все огорнула суцільна пітьма.
12
Через годину Захисник мчав уже рівниною. Стояла чорна зоряна ніч, повз машину, яка рівномірно гула, пролітали обрідкуваті зарості; нарешті зникли останні кущі й не було вже нічого, крім довгих положистих пагорбів, які, здавалося, оживали й хиталися під світлом єдиної фари. Захисник стрімко вихоплювався на них, немовби хотів злетіти в повітря, сидіння м’яко погойдувалися, свист гусениць нагадував звук свердла, яке люто вгризається в метал, стрілки приладів горіли рожевим, оранжевим і зеленим світлом. Інженер, нахилившись аж до самого екрана, шукав на ньому вогник ракети.
Те, що вони виїхали, не забезпечивши собі радіозв’язку, він вважав тепер безумством, хоча раніше ставився до цього цілком нормально. Вони поспішали так, нехмовби ще одна чи дві години, необхідні для введення в дію другого передавача, вирішували питання життя або смерті. Коли він був уже майже певний, що проскочив у темряві ракету і їде далі на північ, раптом побачив її, точніше, дивно роздутий світловий пузир. Захисник повз дедалі повільніше, фара освітила похилу стіну, і вона спалахнула срібним вогнем. Видовище було незвичайне; коли засвічувався проблисковий ліхтар, величезний, незамкнений біля вершини купол спалахував, переливаючись у склянистих сплетіннях безліччю веселок, помножений ними блиск далеко освітлював піщані дюни.
Не бажаючи стріляти, Інженер спрямував броньований лоб машини в те місце, де перед цим проклав собі’ шлях - але дзеркальна стіна вже затягла й заживила пролом з обох боків, і єдине, що свідчило про нього, була плита оберненого на шлак піску біля основи стіни.
Захисник з ходу почав таранити стіну всією масою своїх шістнадцятьох тисяч кілограмів, аж броня застогнала. Проте стіна не піддалася.
Інженер повільно відкотив машину на двісті метрів, спрямував нитки прицілу якомога нижче й тієї ж миті, коли світляний купол вихопився з мороку, швидко натиснув педаль.
Не чекаючи, коли отвір з оплавленими краями охолоне, він рушив уперед; башточка зачепилася вершечком, але маса, розм’якла від високої температури, піддалася, одноокий Захисник зазирнув у глиб порожнього простору і, збавивши швидкість, під’їхав до ракети.
їх зустрів лише Чорний, який зрештою відразу ж кудись зник. Довелося чекати - треба було очистити броню від радіоактивного нальоту й виміряти частоту імпульсів у довколишньому середовищі. Тільки після цього вони змогли покинути тісну кабіну машини.
Спалахнув ліхтар. Координатор, який першим вийшов із тунелю, одним поглядом окинув укритий чорними плямами лоб Захисника, ум’ятини на місці двох фар, бліді, запалі обличчя товаришів, які повернулися, і запитав:
- Ви що, билися?
- Так, - відповів Лікар.
- Спускайтеся вниз. На поверхні ще нуль дев’ять рентгена за хвилину. Тут залишиться Чорний.
Ніхто не сказав більше ані слова. Спускаючись тунелем до корабля, Інженер помітив другий, трохи менший автомат, який з’єднував кабелі в переході до машинного відділення, проте навіть не зупинився біля нього. В бібліотеці горіло світло, на малому столі стояли алюмінієві тарілки, лежали прибори, посередині стояла пляшка вина.
Координатор, не сідаючи, сказав:
- Ми вирішили влаштувати невелике... свято. Автомати перевірили систему гравіметричного розподілу - вона не пошкоджена... Головний реактор можна запускати. Якщо ми вирівняємо ракету, можна буде стартувати. А тепер розказуйте ви.
Якусь хвилину панувала мовчанка. Лікар глянув на Інженера і, все раптом зрозумівши, почав розповідати:
- Ти мав рацію. На захід справді тягнеться пустеля. Ми зробили - великою дугою - майже двісті кілометрів на південний захід.
Він розповів, як вони доїхали до заселеної рівнини над озером і зняли її на плівку, як, повертаючись, наштовхнулися в темряві на скупчення статуй, - і раптом завагався.
- Це справді було схоже на кладовище або на вогнище якогось релігійного культу. Те, що діялося потому, важко передати словами, бо я не певен, що це означало - цю пісеньку ви вже чули. Юрба дуплексів панічно тікала; враження було таке, ніби вони десь заховалися, але облава сполохала їх чи загнала між ці “надгробки”! У всякому разі, можна зробити таке припущення; більше я не знаю нічого. За кількасот метрів нижче, - бо все це діялося на схилі, - був невеликий гай, і там ховалися інші дуплекси, схожі на того сріблястого, якого ми вбили. За ними стояла, можливо, замаскована, одна з обертових машин - велика дзига. Але тоді ми про неї ще не знали, як і про те, що ці зачаєні в гаю дуплекси протягли над самісінькою поверхнею гнучку трубу, вид повітродувки, з якої під тиском вилітала отруйна речовина, піна, й оберталася на завись чи газ. Її можна буде дослідити, бо вона мусила осісти на фільтрах, правда ж? - обернувся він до Інженера.
Той мовчки кивнув головою.
- Ми вилізли з Хіміком, щоб оглянути ці статуї, - башточка була відкрита, - й трохи не задихнулися, а найгірше довелося Генрикові, бо перша хвиля газу вдарила в Захисника. Коли ми вернулися в башточку й продули її киснем, Генрик вистрілив у трубу, точніше, в те місце, де вона перед цим стриміла, бо ми вже стояли в густій хмарі.
- Антиматерією? - запитав Координатор серед тиші, яка раптом запала в бібліотеці.
- Так.
- А ти не міг застосувати малий випромінювач?
- Міг, але не застосував.
- Ми всі були... - Лікар якусь секунду підбирав потрібне слово, - збуджені. Ми бачили тих дуплексів, які падали. Вони були голі. На них теліпалися якісь лахмани; мені навіть здавалося, що вони були пошматовані, немовби дуплекси з кимось билися, але я цього не певен. На наших очах вони всі або майже всі загинули. Перед цим... ми самі трохи не отруїлися. Ось як усе це було. Потім Генрик намагався знайти продовження труби, якщо мене не зраджує пам’ять. Так?
Інженер знову ствердно хитнув головою.
- Таким чином, ми з’їхали вниз, до гаю, й побачили тих - сріблястих. На них було щось схоже на маски. Можливо, то були повітряні фільтри. Вони обстріляли нас, але чим, не знаю, й розбили нам фару. Водночас на нас рушила ця величезна дзига. Вона хотіла напасти на Захисника збоку. В усякому разі, виїхала з кущів. І тоді... Генрик... дав чергу.
- По гаю?
- Так.
- По тих... сріблястих?
- Так.
- І по дзизі?
- Ні. Вона наштовхнулася на Захисника й розбилася. Ясна річ, спалахнула пожежа - зарості висохли від термічного удару в момент вибуху І горіли, як папір.
- Ті... пробували вас контратакувати?
- Ні.
- Гналися за вами?
- Не знаю. Думаю, що навряд. Обертові диски, мабуть, усе ж таки могли б нас наздогнати.
- На тій місцевості - ні. Там безліч балок, ярів, проваль, щось на зразок земної кори, вапнякові скелі, тераси, осипи, - пояснив Інженер.
- Он як. І потім ви поїхали прямо сюди?
- Майже прямо, з невеликим лише відхиленням на схід.
Кілька секунд усі мовчали. Координатор підвів голову.
- Вбили... багатьох?
Лікар глянув на Інженера й, бачачи, що той не збирається відповідати, сказав:
ЗМІСТ
На попередню
|
|
