Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Всякий революціонер закінчує як кат або як єретик. / Маріано Асуела

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. Соляріс


Соляристи

У тунелі коридора нікого не було. Я мить постояв перед зачиненими дверима, наслухаючи. Стіни, мабуть, були досить тонкі, бо ззовні доносилося завивання вітру. На дверях трохи навскоси висів прямокутний шматок пластику, на якому було написано олівцем: «Людина». Я дивився на ті нерозбірливі карлючки, і мені раптом захотілося вернутись до Снаута, але я зрозумів, що це неможливо.

Його безглузде застереження все ще лунало мені в вухах. Я обвернувся і враз відчув, який нестерпно важкий став на мені скафандр. Навколо панувала тиша, та мене не полишало відчуття, що за мною хтось спостерігає. Я вернувся до круглого приміщення з п'ятьма дверима. На трьох із них висіли таблички: «Д-р Гібарян», «Д-р Снаут», «Д-р Сарторіус». На четвертих дверях таблички не було. Трохи повагавшись, я легенько натиснув ручку і повільно прочинив двері. Коли вони почали прохилятися, мені раптом здалося, більше того, я був майже певен, що там хтось є. Я ввійшов досередини.

Ні душі. Такий самий, тільки трохи менший, опуклий ілюмінатор дивився на Океан. Тут, під сонцем, його хвилі мінилися масним полиском, немовби на них розлилася червоняста олива. Пурпуровий відблиск затопив усю кімнату, схожу на корабельну каюту. З одного боку стояли полиці з книжками, між якими було вертикально прикріплено до стіни змонтоване на карданах ліжко, з другого — безліч шафок; між ними в нікельованих рамках висіли знімки планети з космосу; в металевих захватах стояли пробірки й колби, заткнуті ватою; під ілюмінатором, захаращуючи прохід, тяглися два ряди білих емальованих ящиків. Кришки на деяких з них були відкинуті, відкриваючи вміст ящиків, повних інструментів і пластикових шлангів; у двох кутках — крани, витяжна шафа, морозильні установки, просто на підлозі — мікроскоп, бо на великому заставленому столі під ілюмінатором його вже ніде було примостити.

Обернувшись, я помітив біля самісіньких дверей шафу, що сягала аж стелі. Дверцята в ній були прочинені, і я побачив там комбінезони, робочі й захисні халати; на полицях лежала білизна, антирадіаційні чоботи, між халявами яких поблискували алюмінієві балони для портативних кисневих апаратів. Два апарати разом з масками висіли на бильці піднятого ліжка. Тут, як і скрізь, панувало безладдя, хоч видно було, що хтось, хай і недбало й хапливо, але все-таки прибирав. Потягнувши носом, я відчув слабкий запах хімічних реактивів і чогось ядучого. Невже хлор? Я мимохіть пошукав очима під стелею в кутках вентиляційні решітки. Приклеєні до їхніх рамок смужки паперу легенько ворушилися,— отже, компресори працюють, підтримуючи нормальну циркуляцію повітря. Я переніс книжки, апарати й інструменти з двох стільців у кутки, абияк порозпихавши їх, щоб звільнити бодай трохи місця довкола ліжка, між шафою і полицями. Потім підтяг вішалку, щоб повісити на ній скафандр, і вже хотів був розстебнути замки-блискавки, але раптом опустив руки. Я ніяк не міг відважитися зняти з себе скафандр — мені здавалося, що без нього я стану зовсім беззахисним. Я ще раз обвів усе довкола поглядом, перевірив, чи щільно зачинено двері; як виявилося, в них не було замка, і я, трохи повагавшись, підпер їх двома важенними ящиками. Отак забарикадувавшись, я миттю зняв скафандр і здихався своєї важкої, рипучої оболонки.

У вузькому дзеркалі на внутрішній стінці шафи відбивалася частина кімнати. Краєм ока я раптом помітив там якийсь рух і підхопився з місця, але відразу ж зрозумів, що то моє власне відображення. Мій трикотажний костюм під скафандром весь просяк потом, тож довелося скинути і його. Потім я відсунув шафу. В ніші за нею блиснули стіни малесенької душової. Там, під самісіньким душем, на підлозі лежала чимала пласка коробка. Я насилу підняв її, щоб занести до кімнати. Коли ставив її на підлогу, кришка, мов на пружині, зненацька відскочила, і я побачив відділення, заповнені якимись чудернацькими речами — спотвореними, грубими подобами інструментів з темного металу, трохи схожими на ті, якими було напхано шафки. Деформовані, викривлені, оплавлені, наче з пожарища, вони вже ні на що не годилися. Та найбільше вражало те, що такі самі сліди пошкодження були й на керамітових, тобто практично неплавких ручках. У жодній лабораторній печі не можна було досягти температури, при якій вони плавляться,— хіба що в атомному реакторі. З кишені свого скафандра я вийняв портативний індикатор випромінювання, підніс до цих дивовижних інструментів, але його чорний циліндр мовчав.

На мені були лише плавки й майка. Я скинув їх на підлогу, мов якийсь непотріб, і став під душ. Вода відразу ж принесла мені полегкість. Я вигинався під її пружними, гарячими струменями, масував тіло, пирскав — мився так старанно, немовби хотів змити з себе цю страшну, підозрілу непевність, яка виповнила всю станцію.

У шафі я знайшов легкий тренувальний костюм, який звичайно надягають під скафандр. Перекладаючи в його кишені весь свій убогий скарб, між сторінками записника я намацав щось тверде. Як виявилося, це був ключ від моєї земної квартири. Я й уявлення не мав, як він туди потрапив, якусь мить нерішуче повертів його в пальцях, а тоді поклав на стіл. Універсальний складаний ножик навів на думку, що мені, можливо, знадобиться якась зброя. Але він для цього, звісно, не годився. Втім, нічого іншого в мене не було, а до такого душевного стану, щоб шукати випромінювач чи щось подібне, я ще не дійшов.

Я всівся на металевому стільчику, який стояв посеред вільного простору, віддалік від усіх речей. Мені хотілося побути на самоті. Я тішився, що в мене є ще більш як півгодини часу; нічого не вдієш — я від природи був педантичний і пунктуальний буквально у всьому, навіть у дрібницях. Стрілки на двадцятичотирьохгодинному циферблаті мого наручного годинника показували сьому. Сонце сідало. Сім годин за місцевим часом — отже, двадцять на борту «Прометея». На Моддардових екранах планета Соляріс, мабуть, уже зменшилася до розмірів іскорки й нічим не відрізнялася від зірок. Та що мені було тепер до «Прометея»? Я заплющив очі. Довкола панувала глибока тиша, яку порушували тільки розмірене нявчання труб та глухе капотіння води на кахель у душовій.

Отже, Гібарян мертвий. Якщо я правильно зрозумів Снаута, то його смерть настала всього кілька годин тому. Що зробили з його тілом? Поховали? Але ж тут, на цій планеті, цього зробити не можна. Я досить довго розмірковував над цим, немовби доля мертвого була для мене тепер найголовніше, а потім, зрозумівши безглуздість таких думок, підвівся й почав ходити з кутка в куток, раз по раз зачіпаючись носаками за розкидані на підлозі книжки; спіткнувшись об щось, я нахилився й побачив невеличкий планшет, що видався мені порожнім. Я підняв його. В планшеті щось лежало. Відкривши його, я витяг пляшку з темного скла. Вона була легка, неначе з паперу. Я подивився крізь неї на темно-червоний, затягнутий брудною імлою захід сонця. Що це зі мною діється? Чому я звертаю увагу на всілякі дурниці, на зовсім незначні дрібниці, які попадаються мені на очі?

І раптом я здригнувся від сліпучого світла. Мабуть, спрацював фотоелемент — кімнату вже оповивали сутінки. Я був сповнений чекання, моє напруження дедалі зростало, а порожнеча, яку я відчував за спиною, ставала просто нестерпною. Щоб перебороти це почуття, я присунув стілець до книжкових полиць, узяв добре знаний мені другий том старої монографії Х'юза й Ейгеля «Історія планети Соляріс» і почав гортати його, поклавши на коліна товстий, цупкий корінець.

Соляріс було відкрито майже за сто років до мого народження. Планета обертається довкола двох сонць — червоного й голубого. Понад сорок років до неї не наближався жоден космічний корабель. У ті часи теорія Гемоу-Шеплі про неможливість виникнення життя на планетах подвійних зірок вважалася аксіомою. Орбіти таких планет безперервно змінюються внаслідок гравітаційних збурень, спричинених взаємним обертанням двох сонць.

Пертурбації, які виникають при цьому, поперемінно скорочують і розтягують орбіту планети, і зародки життя, якщо вони й з'являються, знищує то пал випромінювання; то крижаний холод. Зміни ці відбуваються протягом мільйонів років, тобто в астрономічному чи біологічному масштабі за дуже короткий час, бо еволюція потребує сотень мільйонів, а то й мільярдів років.

Соляріс, за попередніми обчисленнями, повинен протягом п'ятисот тисяч років наблизитися на відстань, яка дорівнює половині парсека, до свого червоного сонця, а ще через мільйон років — упасти в його розпечену безодню.

Та вже через десять з лишком років учені пересвідчилися, що орбіта планети не зазнає очікуваних змін, а така ж постійна, як і орбіти планет нашої Сонячної системи.

Ще раз проведені — цього разу з максимальною точністю — спостереження і обчислення тільки підтвердили те, в чому вже всі були певні: Соляріс має постійну орбіту.

Отож Соляріс, що досі був однією з кількох сотень. планет, які щороку відкривають учені і яким у великих статистичних таблицях відводиться кілька рядків — основні характеристики їхнього руху — тепер перейшов у ранг небесного тіла, котре заслуговує на особливу увагу.

Через чотири роки після цього відкриття Соляріс облетіла експедиція Оттеншельда, який вивчав його з борту «Лаокоона» та двох допоміжних космічних кораблів. Ця експедиція мала характер попередньої розвідки, тим більше, що висадитися на планету вона не могла. Вчені тільки вивели на екваторіальні й полярні орбіти велику кількість автоматичних супутників-спостерігачів, які мали заміряти гравітаційні потенціали. Досліджувалася й поверхня планети, майже цілком покрита Океаном, над рівнем якого підносяться тільки нечисленні плоскогір'я. Як виявилося, їхня загальна площа менша за територію Європи, хоч діаметр Соляріса на двадцять процентів більший за земний. Ці безладно розкидані клаптики скелястої й пустельної суші зосереджені переважно в південній півкулі. Було вивчено також склад атмосфери, позбавленої кисню, і проведено надзвичайно точні заміри щільності планети, її альбедо та інших астрономічних характеристик. Як і сподівалися, жодних ознак життя не було виявлено ні на острівцях суші, ні в Океані.

Протягом наступних десятьох років Соляріс, який тепер уже перебував у центрі уваги всіх спостерігачів цього космічного обширу, демонстрував дивовижну "тенденцію до зберігання своєї, поза всяким сумнівом, гравітаційно нестабільної орбіти. На якийсь час навіть запахло скандалом, бо провину за наслідки спостережень (дбаючи про благо науки) намагалися перекласти то на окремих осіб, то на обчислювальні машини, якими ці особи користувалися.

Через брак коштів спорядження спеціальної експедиції на Соляріс затрималося ще на три роки, аж до того часу, коли Шенаган, який укомплектував екіпаж, одержав від Інституту три кораблі тоннажу «С» космодромного класу. За півтора року до прибуття на планету експедиції, яка стартувала в районі Альфи Водолія, другий дослідницький флот за дорученням Інституту вивів на довколасолярійську орбіту автоматичний сателоїд — Місяць-247, що працює й досі, правда, після трьох чергових реконструкцій, кожну з яких проведено через десятки років. Дані, які він зібрав, остаточно підтвердили висновки експедиції Оттеншельда про активний характер руху Океану.

Один корабель Шенагана залишився на високій орбіті, а два інших після попередньої підготовки сіли на скелястому клаптику суші площею близько шестисот квадратних миль, у районі південного полюса планети. Експедиція, яка працювала тут вісімнадцять місяців, загалом пройшла успішно, якщо не зважати на один нещасний випадок, викликаний несправністю апаратури. Проте вчені, які входили до складу експедиції, розкололися на два протилежні табори. Предметом їхньої суперечки став Океан. На підставі аналізів учені одностайно визнавали його органічним утворенням (назвати його живим тоді ще ніхто не наважувався). Та якщо біологи вбачали в ньому досить примітивне утворення, щось на зразок велетенського скупчення, тобто однієї рідкої клітини, яка, потворно розрісшись (вони називали її «добіологічною формацією»), оточила всю планету драглистою оболонкою, що подекуди сягала кількох миль у глибочінь, то астрономи й фізики стверджували, буцім це надзвичайно високоорганізована структура, яка за складністю своєї будови, можливо, переважає навіть земні організми, якщо вона здатна активно впливати на формування планетної орбіти. Бо жодної іншої причини, яка пояснювала б поведінку Соляріса, їм не вдалося відкрити, більше того, планетофізики виявили зв’язок між певними процесами в плазматичному Океані і місцевим гравітаційним потенціалом, який змінювався залежно від океанічного «обміну речовин».

Таким чином, фізики, а не біологи запропонували парадоксальне формування — «плазматична машина», маючи на увазі утворення, в нашому розумінні, може, й не живе, однак здатне до цілеспрямованих дій, додамо відразу — в астрономічному масштабі.

У цій дискусії, яка, наче вир, затягла в себе протягом кількох тижнів усі найвидатніші авторитети, вперше за вісімдесят років похитнулася доктрина Гемоу-Шеплі.

Якийсь час дехто ще намагався її захистити, стверджуючи, начебто Океан не має нічого спільного з живим організмом, що це навіть не «поза» — чи «добіологічне» утворення, а всього-на-всього геологічна формація, хоч і незвичайна, бо здатна тільки стабілізувати орбіту Соляріса, змінюючи сили тяжіння; при цьому посилалися на закон Ле Шательє.

На противагу цій консервативній думці з'явилися інші гіпотези, які проголошували (наприклад, одна з найдосконаліших — гіпотеза Чівіта-Вітти), що Океан — результат діалектичного розвитку: від свого первісного стану, від Праокеану — розчину хімічних речовин, які слабо реагують — він зумів під впливом зовнішніх умов (тобто змін планетної орбіти, які загрожували його існуванню), минаючи всі земні щаблі розвитку, минаючи виникнення одно- й багатоклітинних організмів, рослинну й тваринну еволюцію, утворення нервової системи й мозку, зробити різкий стрибок до стадії «гомеостатичного океану». Інакше кажучи, він не пристосовувався, як земні організми, протягом сотень мільйонів років, до навколишнього середовища, щоб тільки після такого тривалого часу дати початок розумним істотам, а зразу ж сам запанував над своїм середовищем.

Це було дуже оригінально, а проте й досі ніхто не розумів, як драглиста маса може стабілізувати орбіту небесного тіла. І хоч уже майже ціле століття були відомі пристрої, які створюють штучні силові й гравітаційні поля — гравітатори, важко було навіть уявити, як саме аморфний кисіль може зробити те, що в гравітаторах досягалося за допомогою складних ядерних реакцій та величезних температур. У газетах, які тоді писали про «таємниці Соляріса», потішаючи читачів і викликаючи обурення у вчених наївними вигадками, траплялися навіть твердження, буцім планетарний Океан — далекий родич земних електричних вугрів...

Та коли одну проблему вдавалося якоюсь мірою розв'язати, на її місці,— як це згодом не раз бувало з планетою Соляріс,— поставала інша, ще неймовірніша.

Дослідження показали, що Океан діє зовсім не за принципом наших гравітаторів (зрештою, це було б і неможливо), а здатен безпосередньо моделювати метрику часу — простору, що, до речі, призводить до відхилень при вимірюванні часу на одному й тому самому меридіані планети. Отже, Океан у певному розумінні не тільки знав теорію Ейнштейна — Бові, але й міг використовувати її висновки (чого не можна сказати про нас).

У науковому світі це відкриття викликало справжню бурю, чи не найсильнішу в нашому столітті. Всіма визнані непохитні теорії розсипалися на порох, у науковій літературі з'явилися досить-таки єретичні статті, а альтернатива «геніальний Океан» чи «гравітаційні драглі» розпалила уми.

Усе це відбувалося десь за півтора десятка років до мого народження. Коли я ходив до школи, Соляріс,— на підставі встановлених на той час фактів, — було вже повсюдно визнано планетою, на якій є життя, але яку населяє тільки один мешканець.

Другий том Х'юза і Ейгеля, який я гортав майже машинально, починався з систематики, такої ж оригінальної, як і кумедної. Класифікаційна таблиця рекомендувала по черзі: тип — політерія (Polytheria), порядок — одноклітинні (Syncytialia), клас — метаморфні (Metamorpha).

Немовби нам було відомо хтозна-скільки представників цього виду, тимчасом як насправді існував тільки один — щоправда, вагою в сімнадцять більйонів тонн.

Під пальцями в мене шелестіли кольорові діаграми, графіки, дані спектральних аналізів, які демонстрували характер і перебіг основного обміну та його хімічні реакції. Що далі я заглиблювався в товстенний том, то більше математики з'являлося на крейдяних сторінках; так нібито наші відомості про цього представника класу метаморфних, який лежав, повитий темрявою ночі, що тривала тут чотири години, за кількасот метрів під сталевим днищем станції, були вичерпні.

Насправді ж не всі вчені ще дійшли одностайної думки про те, чи Океан «істота», а тим більше чи можна вважати його розумним. Я поставив грубий том на полицю й узяв наступний. Він поділявся на дві частини. У першій викладалися протоколи незліченних експериментів, метою яких було встановити контакт з Океаном. У мої студентські роки ці спроби — я це дуже добре пам'ятаю,— породили силу-силенну анекдотів, жартів та дотепів; здавалося, навіть середньовічна схоластика в порівнянні з тими нетрями, в які завела вчених ця проблема, була ясніша й доступніша. Друга частина тому, яка налічувала майже тисячу триста сторінок, містила самі тільки бібліографічні відомості про досліджувану тему. Сама ж література з цього питання, мабуть, не вмістилася б і в кімнаті, де я сидів.

Перші спроби встановити контакт з Океаном було зроблено з допомогою спеціальних електронних апаратів, які трансформують імпульси, посилаючи їх в обох напрямках, причому сам Океан брав активну участь у конструюванні цих апаратів. Проте вся робота виконувалася наосліп. Що означало — «брав участь»? Океан модифікував певні вузли занурюваних у нього приладів, внаслідок чого мінялися записувані ритми розрядів, прилади фіксували незліченну кількість сигналів, схожих на уривки якихось складних викладок вищого математичного аналізу. Але що все це означало? Може, це були дані про тимчасове збудження Океану? Може, імпульси, які десь далеко, за тисячі миль від місця дослідження, спричинюють його велетенські утворення? Чи, може, перекладені на недоступну електронну мову вираження його одвічних істин? А може, його мистецькі твори? Хто ж міг це знати, якщо реакція на той самий подразник жодного разу не була однакова? Якщо на одне подразнення він відповідав вибухом імпульсів, що мало не розносив на друзки всю апаратуру, а на друге, таке ж самісіньке,— глухим мовчанням? Якщо жоден дослід не можна було повторити? І все ж таки здавалося, що від розшифрування цієї лавини записів, яка безперервно наростала, нас відділяє тільки один крок, тим більше, що з цією метою було створено спеціальні електронні мозки, здатні так переробляти цю інформацію, як досі ще ніколи не перероблялося. Справді, деякі результати вдалося одержати. Океан — джерело електричних, магнітних, гравітаційних імпульсів — розмовляв мовою, схожою на мову математики; деякі сплески його електричних розрядів можна було класифікувати, користуючись дуже абстрактними сферами земного математичного аналізу, теорією множини; там з'являлися гомологи структур, відомих із тієї галузі фізики, яка з'ясовує взаємозв'язок енергії і матерії, скінченних і нескінченних величин, часточок і полів. Усе це дедалі більше переконувало вчених, що перед ними — мисляче чудовисько, щось на зразок велетенського протоплазматичного моря-мозку, який безмежно розрісся, оперезав усю планету й бавить час у небачених за своїм розмахом теоретичних розміркуваннях про суть усього сущого, а все те, що вловлюють наші апарати, — тільки незначні, випадково підслухані уривки цього правічного, глибинного монологу, який перевищує всяку можливість нашого розуміння.

Так думали математики. Їхні гіпотези одні трактували як вияв зневаги до людських можливостей, як схиляння перед чимось, чого ми ще не розуміємо, але що можна зрозуміти як спробу воскресити давню доктрину

Книга: Станіслав Лем. Соляріс

ЗМІСТ

1. Станіслав Лем. Соляріс
2. Соляристи У тунелі коридора нікого...
3. Гості Я квапливо склав учетверо й...
5. Сарторіус Коридор був порожній....
6. Гері Усі обчислення я робив з...
8. «Малий апокриф» Обличчя й руки в...
9. votum...
10. Нарада Я лежав навзнаки, ні про що...
11. Потвори Серед ночі мене розбудило...
12. in statu...
13. Рідкий кисень Не знаю, скільки я...
14. Розмова На другий день,...
15. Мислителі — Крісе, це ти через той...
16. Сни Оскільки Океан ніяк не реагував...
17. au rebours7,...
18. Старий мімоїд Я сидів біля великого...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate