Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. / Леся Українка

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр


Командир подякував за “запросини” і пояснив, що довго стояти тут не можуть, бо треба виганяти білогвардійські банди Врангеля. Але пообіцяв, що завтра від банди в холодноярському лісі і сліду не залишиться.

По зібранні трапився цікавий інцідент. Лопата із своїми карателями почав арештовувати селян та бити їх, щоб признавалися де зброя захована та хто із села в лісі. Запалили хату одного арештованого, що стояла осторонь села під лісом. Селяни, в тому числі і той що оповідав нам, побігли з жалобою до командира дивізії. Командир наказав закликати до нього Лопату і при селянах запитав його, на якій підставі б'є селян і хату запалив.

А Лопата — оповідає дядько — почервонів і: “Товариш командир! Як не розумієтеся на “бандитських штучках”, то не мішайтеся. Ви слухаєте їх, що вони проти банди?! Та тут усі села попід лісом — самі бандити! Як вистріляти усіх від старого до малого, а села спалити і з землею зрівняти — тоді тільки в Холодному Яру банди не буде”!

— А командир як тупне ногою, як крикне: “Самі ви сволочі — типові бандити! Ми на фронтах б’ємося, а ви із чекістами банди нам в запіллю плодите?! Селян грабуєте, розстрілюєте, хати їм палите?! Хіба дурний, при такій політиці, не візьме рушницю та не піде в ліс! Негайно звільнити арештованих і без мойого дозволу — ні кроку! Бо розстріляю під першим плотом, як пса!”

Лопата загнівався і, зібравши своїх “карателів”, поїхав геть із Мельників.

Остання новинка була для нас дуже важливою, бо двісті лопатиних “карателів” були небезпечнішими від двох тисяч війська. Багато із тих колишніх “лісовиків” знали також і холодноярські ліси, а головне — усі ті “емеритовані” злодії і грабіжники розумілися на партизанських сутичках у лісі.

Ночували ми шістьма групками, розкинутими недалеко одна від одної. На край ліса Чорнота вислав кінні пікети, що стежили за селами.

Олю відправили до Лубенець, щоб перейшлася убік Черкас — чи не надійдуть ще й звідтіль червоні частини.

З світанком табор розбудили гарматні стріли й вибухи гранат у різних частинах ліса. Гупало з вісім трьохцалівок. Від Грушківки кидали у ліс фугасні гранати дві шестицалівки. Із-за Мельників одна далекобійна гармата посилала свої стрільна понад нами десь аж під Жаботин. Була то, звичайно, пуста витрата набоїв. Червоні гарматчики мусіли-б бути великими ворожбитами, щоби вгадати, на котрому із сотки квадратових кілометрів знаходиться противник. Численні яри відкликалися кілька кратною луною на кожний вибух, важко реготалися з безсилля ворога. Хлопців лише забавляв гуркіт “громів” — “неначе перед Петром”, або коли граната, розірвавшись на чубку якогось видного шпиля, кидала в небо обламками дерев і землею. Дід Гармаш із заложеними назад руками стояв на прогалині й з міною “фахівця” прислухувався до стрілів і вибухів.

— Ну й йолупи царя небесного. Хіба можна отак порох псувати по “невидимій цілі”?1

— Та що ви, діду, таке говорите, — обізвався хтось із козаків,- “по невидимій цілі”. Хіба вони ліса не бачать, чи що?!

— То ж то воно і є, що по лісі б'ють, а треба б тебе дурака по голові.

— Та що ви там, діду, розумієтеся на цьому?! — одізвався другий “авторітет”. — Тоді, як ви ще при гарматах служили — яка тоді “невидимая ціль” могла бути?! Таж тоді гарматчик дальше бачив, ніж гармата стріляла.

Дід ображено сплюнув:

— А то вже не тобі щенюкові судити, коли кращі гармати були — чи тоді, чи тепер.

Прибули кіннотчики з дозорів і сповістили, що з Грушківки і Мельників червоні рушили лавами в ліс. Петренко передає наказ групам розходитися кожній у свойому напрямку. Чорнота із кінною сотнею їде на Лубенські хутори “попасати” коні. Для нашої кінноти сьогодні у лісі роботи нема. Не буде й для червоної. Хіба дороги патролювати.

Отаманів і мій кінь теж пішли з кіннотою на хутір. Стаєм на чолі групи із півтораста козаків і йдем наукіс назустріч червоній лаві в напрямку Холодного Яру. З нами один “кольт” і чотири ручні кулемети. Петренко взяв із собою діда Гармаша, бо ніхто не знав так добре, як дід, усіх стежок і “перелазів” у холодноярському лісі. Десятками ж бо років бродив по них чи то за дровами, або грибами, чи то за вовками і дикими кабанами, поки було їх досить.

Гармати стихли. Поміж деревами проскакують злякані зайці та серни, що втікали від широкої лави червоних “наганячів”.

Хлопці жартують, що як би був час, можнаб гарне полювання собі зафундувати. Сам граф Бобринський, як приїжджав, не мав стільки наганячів. Десь за грушківською дорогою розсипається горохом стрілянина. По кому стріляють — Аллах відає. Наших там в кожному разі немає. Може по свойому ж роз'їздові, що над'їхав із Грушківки, може по невинних нічого валах Мотриного манастиря.

Переходимо грабовий ліс. В молодому березнячку розвиваємося невеликими гурточками, що держали зв'язок між собою. “Воювати” у гористому й яристому лісі широкою рідкою лавою — безнадійна справа. Таку лаву і згуртувати в разі потреби важко, і змінити з нею напрямок нелегко, тай прорвати її, зосередившись, — раз плюнути.

Десь між манастирем і Кресельцями загорілася палка стрілянина, вибухали ручні гранати. Пізнаєм характеристичні короткі черги ручного кулемета Левадного. То група Семена Чучупаки зрізалася з лавою, що йшла із Мельників — центру села.

За якийсь час одна частина стрілів доносилася більш різко, ніж друга. Між ними такав “Люїс” Левадного. Ну звичайно, як і “обіцяв” Семен: прорвався крізь лаву і пішов на шпиль. Тепер, пострілюючи зверху, підожде годину або й дві, поки червоні шпиль оточать. Тоді прорветься через яр на другий шпиль і вийде у тил лави, що йде з мельничаиських хуторів у нашому напрямку. А Каноненко із своєю групою, вирушивши під перший шпиль з іншого боку, відтягне на себе бодай половину ворожої лави і заведе її одним крилом у багна.

Петренко комбінує, щоб наша група впхалася у кут, де мусять зіткнутися лави з Грушківки і хуторів. Можна буде звести червоних, щоб постріляли собі одні по других, а самим проскочити на Буду на Холодний Яр.

Минувши березняк, входимо в густий зруб, що спускався до розлогого яру. Зійшовши у яр, ідемо корчами довго, аж почувся впереді свисток і приглушені крики.

Наближається червона лава. Причаївшись на землі поза корчами, дожидаємо її з наготовленою зброєю. Все ближче тріск кроків і московська лайка червоноармійців, що незавжди щасливо розминалися з корчами. Зліва над яром вже виднілася частина лави, що випередила тих, що йшли яром. Червоноармійці на горі рівнялися вже з нами; задивлені вперед, не зауважували нас. Нарешті, у кільканадцяти кроках перед нами, з'явилася між корчами перша сіра шапка із зіркою, друга, третя...

Петренко дає сигнал: приклавшись до свойого німецького штуцера, валить стрілом червоноармійця, що в останній мент зауважив небезпеку і станув з розкритим із переляку ротом. Посилаєм мовчки у корчі півтораста куль і без крику біжимо вперед. Посипалися ворожі стріли, розбігаючись з яру в оба боки, бо й ті, що були на горі у лісі, почали стріляти, не знаючи ще по кому. При перших кроках упав один козак з простріленою головою. Червоноармійці з яру, відстрілюючись, утікали по схилах на гору. Зупиняючись на мить, хлопці беруть на мушку сірі постаті між корчами і біжать вперед. Залишаєм позад себе розірвану лаву і виходимо із яру в долину, порослу вже старим лісом. Тут зауважуєм, що бракує нам ще одного і то кулеметчика, що ніс на плечі “тіло” кольта. Від кулемета залишився нам лише триніжок. Ніс його на плечі легко Бугай, що не пішов із своїми за залізницю, а залишився в Холодному Яру; взяв його у корчах від кулеметчика, що пристав, біжучи з важким залізним триногом. Сусіди бачили, як упав мертвим кулеметчик з кольтом, та не було часу вертатися за кулеметом. Задиханий дід Гармаш “фільозофує”, мовляв, добре хоч триніжок залишився — буде на чому куліш у відрі варити.

Позаднас стріли, свистки й крики. Ідемо скорим кроком, щоб через Грушківську дорогу перейти у частину ліса, ближчу до Мельничанських хуторів. Та... з-поміж дерев, витикається назустріч нам із триста чоловік скупченої резерви червоних. Привітані вогнем наших рушниць і ручних кулеметів, розбігаються в боки, залягаючи в лави. Резерва поспішає за нами. Побачивши, що дід Гармаш знову задихається, Петренко передає команду іти кроком. Червоні біжать стріляючи, з криком “Ура”. Кулі ляскають по деревах, залишаючи за собою білі плямки. Свиснувши у пальці, Петренко командує залягти і дати вогня. Резерва теж залягла і псує набої. Рушаєм дальше; рушає і резерва та вже не біжить. Отаман турбується, щоб не напоротися на лаву із Грушківки. Тим часом назустріч нам, під укісним кутом, з'являється частина “знайомої” лави, що звернула. Побачивши нас, залягає і сипле стрілами. Залягаєм і ми “валєтом”, стріляючи в оба боки. Червоні кулі понад нами летять — свої до своїх. Коли ж резерва відкрила вогонь із двох станкових кулеметів, це так стурбувало червоних з другого боку, що почали відсуватися назад. Збоку нас стріляла ще невидна друга частина лави.

Нема часу залежуватися. Підводимося і, “наплювавши” на резерву, з улюканням гонимо зірвану лаву. Як зникла з очей, міняєм легко напрямок. Резерва хоч і відстала, але йшла за нами, очевидно з надією нагнати нас на іншу червону лаву. Переваливши через горб, сідаєм за ним відпочити. Впереді збоку розлягається нова пачка гарячої стрілянини. Та Галайда із своєю групою зустрів лаву, що йшла з Грушківки. Гармаш, прислухавшись до стрілянини, підійшов до Петренка і витягнув, як звичайно, руки “по швах”:

— Пане отамане! Галайда веде тих сукіних синів Кривенковим яром. А потім заверне, певно, праворуч. Так ми своїх поведем отуди, а там за шпилем може й зведем їх, щоб червоні з большевиками собі повоювали.

Рушаєм “отуди”. Червоні, вийшовши на залишений нами горб, починають стріляти по нас, вже на другому схилі долини. Дійшовши до підніжжя присадкуватого шпиля, окружаєм його і, повернувши різко вправо, спускаємся у порослий корчами яр. Час-од-часу пострілюєм, щоб дати знати про напрямок нашого руху і Галайді, і резерві, що стратила нас з ока в корчах. Пострілюючи, пішла за нами в яр. Галайда вже не стріляв, лише ворожі кулі, що зрідка посвистували над нами, надлітаючи з того боку, сповіщали нас, що пішов у цей самий яр з другого кінця.

Коли минули шпиль, дід Гармаш станув і показав отаманові на невеличкий ярок, що попід шпилем відходив від яру на гору, у зруб, що тягнувся до самого яру, де ми проривалися. Петренко зупинив відділ і нетерпляче поглядав убік, звідкіль мала надійти група Галайди. Стріли резерви над нами наближаються. Нарешті у яру почувся рух. Петренко прикладає до рота руки й каркає. З другого боку приписово відкаркує ворона. Отаман каркає ще, і в тому “к-а-а-р-р!” летить до Галайди “наказ” — поспішай!

Між корчами показуються задихані “галайдівці”; підбігає і сам сотник.

— Далеко залишилися “товаріщі”? — питає похапцем Петренко.

— Досить...

— Ну — рух!

Втягаємся “гусаком” у ярок і дном його вибігаєм із яру. У корчах, вже на рівному, Галайда оповідає, що в Кривенковому яру червоні навалилися на його групу згущеними відділами. Прорватися було годі, мусів накивати п'ятами. В сутичці мав одного вбитого. Два легко ранені — не відстали. Третій, з перебитою ногою — не було ради — застрілився.

У залишеному нами яру заклекотіла стрілянина. Червоні билися вже у корчах з большевиками...

Сідаєм відпочити і покурити. В різних частинах ліса лунала стрілянина. У Гадючому і Чорному ярах йшла зовсім поважна “війна”. Там “цюцюбабилися” групи Василенка та молодшого Деркача.

Хвилин за десять у яру почулося з обох боків “Ура” і... стрілянина стихла. “Вороги” порозумілися. Розходимося знову на різні боки. Галайда йшов корчами до яру, де ми вперше зустрілися з червоною лавою, щоб звідтіль, як зустріне “товаришів”, прориватися в напрямку гори Веселої. Ми обходимо шпиль з другого боку і вийшовши назад у старий ліс, йдемо поза плечима наших “наганячів” до перешуканого вже червоними Холодного Яру.

“Цюцю-бабка” тягнулася аж до вечора. Як стемніло, червоні позбиралися і вернулися в села, де чекав уже на них наказ — іти відразу до потягів. Сполучення із Знам'янкою буде вже налагоджене.

Голодні та злючі, перешукали у Грушківці та Мельниках комори. Кожний холодноярець мав із собою кусок хліба та сала, а “товарищі” сподівалися, видно, покінчити з “бандою” ще до обіду.

Наївшись, пішли до залізниці. Повезли із собою кількадесять трупів та кількадесять возів з раненими.

Уночі збираємося всі в Холодному Яру і підраховуємо свої втрати. Маєм вісім убитих і клопіт із десятком неважко ранених. Втратили одного “Кольта” і одного “Люїса”. Набули одного “Максима”, два “Люїси” та якийсь новомодний французький кулемет, що на пса здався нам. Французи ще на Чигиринщині не були — запасу набоїв не залишили.

Знову запалали в Холодному Яру великі вогнища. Дроворуби мали небагато роботи, за них попрацювали ранком большевицькі гармати, що валили у Холодний Яр, відшукавши, певно, його на мапі, особливо сердешно.

Кінна сотня захопила по дорозі відра, що були ранком присипані листям у корчах поблизу минулої ночівлі. Розпакували одну яму із запасом харчів. Ті, що ходили по них, оповідали, що сховок “сторожив”… незабраний труп червоноармійця. Гуртки варили куліш, ділячись коло вогнищ вражіннями пережитого дня. По вечері, виставивши сторожу, поснули “сном праведників”.

Ранком кінна сотня об'їхала місця сутичок і налічила ще двадцять три трупи червоних. Привела до Холодного Яру трьох червоноармійців, що, відбившись, блукали цілу ніч по ярах, не знайшовши виходу з ліса. Два кацапчуки по переслухані у штабі побільшили число трупів. Третій, може п'ятнацятилітній хлопчина, у вишитій сорочці під стареньким французьким френчем і дірявою московською шинелею, цокотав зубами і плакав:

— Ой, мамцю мої! А щож теперички зі мною буде?

Знайшов його Чорнота у Червоному яру, де закостенілий сидів у корчах, не покидаючи скринки з кулеметною лентою. Підходжу до нього.

— Ти звідки?

— Спід Тернополє.

— А як же ти до червоних попав?

— А я пішов за Вкраїну воювати.

Холодноярці, що прислухалися, вибухнули гомеричним реготом. Один із мельничан, переговоривши з Петренком, підійшов до “вояка”.

— Ну, мой, підеш москалів доганяти — за Україну з ними воювати — чи підеш до мене на хутір за худобою ходити? Хлопець, цокотячи зубами, радісно усміхнувся:

— То я той... Я д-ддо худоби...

Нагодувавши “вояка”, холодноярець повів до жінки несподівано набутого “господаря”.

Удень ходили хлопці гуртками до села погрітися та “сьорбнути гарячого”. Нанесли рискалів і почали копати на одному із схилів простору землянку. Зимового табору в Холодному Яру робити ми не збиралися, та землянка могла колись придатися. І так роботи не було. А що робітників було досить, то на ночівлю запросили штаб вже до готового підземного мешкання, що свобідно вміщало шість-десять осіб. Тих, що не мали досить теплого одягу, пустив отаман ночувати у село.

Другого дня гуртки фахівців шукали по цілому лісі відповідних місць на зимову “січ”. Треба щоб і далеко від доріг, і щоб вода була близько, та й щоб землянки могли добре заховатися від непрошеного ока.

Місця знайшли, та клопоти про зимівлю довелося відкласти. Підвечір прибули зв'язки з Черкащини з благанням дати допомогу. Червоні частини палять і руйнують села, що повстали з початком осени. Питаємо, деж ті тисячі повстанців, що на Черкаси ходили? Нема. Червоні так довго не зачіпали повстанців, аж по хатах розійшлися. Тоді взялися за шкіру кожного села зокрема.

Нових військових частин поблизу Холодного Яру нечутно. Лопаті чи кам'янському караульному баталіону, як би захотіли “погосподарити”, Мельники самі раду дадуть. Навантажуєм шість станкових кулеметів та запас набоїв на верхових коней і увечері виступаєм лісовими доріжками навпростець, через Білозіря, у Черкаський бір. Перед ранком проходимо поблизу Мощенського манастиря. Коло Вовчої гаті, у лісі — табори селян з дітьми і майном. Дехто їде возами за гать.

Світанком стаємо на краю ліса. Між деревами мукали корови, блеяли вівці. Під розпнятими між возами шатрами із ряден плакали діти і жінки. Мужчини з рушницями в руках ходили край ліса і з тривогою та сумом поглядали на широку луну і клуби густого диму, що здіймалися до неба на обрії. Горів Мліїв. Догоряли інші села.

Щось це мені нагадує. Горять села... Ховаються селяни у ліси, в укріплені манастирі... Навантажують присадкуваті скуласті верхівці на коні й вози селянське добро; ведуть на арканах упійманих мирних бранців... Орда вийшла із степів жирувати в українських селах.

Жінки шепочуться і з надією поглядають на добре озброєних холодноярців, на наші кулемети на в'юках. Ватажок місцевих повстанців оповідає, що в їх район прийшла червона бригада силою понад тисячу чоловік, з двома гарматами. Червоноармійці — москалі та китайці. З ними загін черкаського Чека — самі жидки.

Почали вимагати, щоб села видали збіжжя, зброю і “бандитів”, що брали учать в повстанні. Селяни спробували збройне боронитися. Та зорганізуватися разом вже не було часу, а кожне село зокрема червоні легко перемагали. Грабували й палили, розстрілювали, хто тільки навинувся під руку.

До Млієва прийшли увечері, цілу ніч, на зміну, шукали збіжжя, сала, одягу, а оце під ранок запалили.

Поки ми розмовляли, прибігли із села під самим лісом селяни з вісткою, що червоні вийшли з Млієва і йдуть у те село.

Розпитуєм черкасців про місцевість. Можна напасти на бригаду по дорозі, не допустивши до села.

Прилучуєм до 2-ї та 3-ї сотні з півтораста місцевих повстанців і ведем відділ поза селом у балку. Василенко із 1-ю сотнею і рештою озброєних черкасців пішов обходити лісом з другого боку. Чорнота із кіннотою поїхав у село, назустріч ворогові.

Розрахунок простий: кіннота зустріне червоних вогнем і примусить їх розвинутися фронтом до села. Ми з укриття заатакуємо ворога з флянгів.

Балка тягнулася рівнобіжне з дорогою, що по ній мали йти червоні. Дозори, що йшли горою понад край балки, спустилися нижче і замахали шапками, що колона вже йде по дорозі. Розвиваємся в лаву і підсуваємся наверх схилу, так, щоб лише не виткнутися на обрій. Залишаємо з Петренком коней в долині з кінними зв'язками і, піднявшись нахильцем на гору, оглядаєм дорогу. Поперед колони їхав штаб. За ним із двадцять верхівців. За кіннотчиками їхали фаетони, брички, вози, — певно чекісти. Піхота йшла чвірками, з співами. До дороги із балки було з кілометр.

Як колона вже рівнялася з нашою лавою, кіннотчики, випередили штаб і знявши рушниці, риссю подалися до села. Під селом перші почали стріляти,- видно зауважили у селі нашу кінноту. Затріскотіли із села рушниці та ручні кулемети. Впало два коні. Три верхівці злетіли з коней. Решта чвалом подалася до колони.

Із села вискочив Чорнота з кіннотчиками. Зарубавши двох червоноармійців, що, втративши коней, утікали пішки, пострілявши коротко по колоні, що заметушилася, кінна сотня вернулася до села.

Штаб і чекісти пропустили наперед піхоту, що стала розсипатися в лаву. Розсипалися добре, якраз крилом до наших рушниць і кулеметів. Петренко шепоче мені, що як підпустим близько, то перша сальва наробить досить м'яса. Та від напіврозвиненої вже лави відділилося п'ять кіннотчиків і чвалом понеслися до балки, ясно — охороняти крило лави. Нема ради. Підпускаєм їх — аж побачили нас, валимо усіх п'ятерьох разом з кіньми і, піднявшись із-за горбка, йдемо лавою до дороги. Червоні розгубилися і в безладі закрутилися на місці. Чекісти завернули свої брички та фаетони і погналися дорогою назад до Млієва. Провожаєм їх кулями. В одній бричці упав кінь. Чекісти покидають її і чіпляються на інші.

Командир червоних, що досить відважно вигарцьовував конем під нашими кулями, привів частину до порядку. Виставивши убік села заслону із сотні чоловік, решту розсипав вздовж дороги. Тоді зліз із коня й відіслав його. Відкрили вогонь з рушниць і кулеметів. У нас два впало. Довелося залягти у півтисячі кроків від ворожої лави. Червоні, зорієнтувавшись, що переважають нас числом, пішли в наступ. Та за плечима їх сипнула стрілами лава Василенка, що вибігла із лука ліса. Знову закрутилися на місці. Петренко, ставши на коліно, уважно прикладається до свойого маузерівського штуцера і бере на мушку командира ворожої частини, що бігав перед своєю лавою, заспокоюючи її. За третім стрілом командир упав навзнак. Із села вискочила рідкою лавою наша кіннота і з шаблями пішла на заслону, що не відступаючи, гарячково стріляла.

Розсипана по дорозі лава зривається і, збиваючись до купи, починає панічно утікати полями в напрямку Млієва, уникаючи обходу нашими лавами. Зривається до втечі і заслона від села, та вже запізно. Доганяли вже шаблі кінноти, а дорогу до втечі перетинала вже частина нашої лави. Чоловік із сорок, що кинули зброю, забираєм у полон.

Пробуєм переслідувати червону бригаду, що, утікши з-під перехресного обстрілу, так-сяк упорядкувалася і відходила дальше. Та кінноти було замало, а власні ноги червоноармійці мали такі самі, ще кращі - бо їх страх підганяв. Утікли полями, обминувши Мліїв. Коштувала їх виправа на село під лісом досить солоно, бо крім сотки заслони, що влипла вся, на полях було ще із тридцять трупів. Командир, що його Петренко щасливо поцілив у саме ухо, мав документи на латишське прізвище. Полонені — майже усі китайці. Переважаюча більшість вбитих і полонених одягнена в селянські кожухи.

Нас цей бій коштував п'ять холодноярців, з того два кіннотчики та сім місцевих повстанців, що п'яні від диму палаючих осель перлися на ворожі кулі, забуваючи про небезпеку. Захопили ми чотири “Максіми” без замків і один справний “Люїс”. До одного “Максіма” замок пізніше знайшовся у кишені вбитого на полі кулеметчика. Подарували здобуті кулемети і рушниці черкасцям.

Відсилаєм піші сотні з полоненими до села під лісом, а самі з кінною сотнею їдемо до Млієва. По дорозі Чорнота жаліється Петренкові, що був би червоних кіннотчиків впустив до села і переловив, як курей, та... козакові, що як раз у критичний момент, коли розвідка в'їжджала у село, пристроївся за клунею віддати данину природі — вирвався з рук кінь і побіг на вулицю. Козак, тримаючи в одній руці рушницю, а в другій штани, побіг за ним ловити. Червоні побачили і почали стріляти.

Винуватий, що їде за нами у другій трійці, один з найвідважніших кіннотчиків, виправдується, що не він винен, а чортове квасне молоко, якого по дорозі на лісничівці видудлив цілий гладушик.

Під Млієвом довідуємося від селянина, що червоні, виступаючи під ліс, залишили було там гармати і обоз з охороною. Чекісти, що утікали бричками від бою, наробили паніки і все утекло за ними. Нема у селі нікого.

Задихаючись від смороду паленини, їдемо вулицями села. Деякі хати і будівлі догаряли, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями — трупи застрілених селян, жінок, дітей. “Умиротворювали” червоні “спасителі” України завзято! Коло церкви, що димилася, труп священика, роздягнений наголо. З довгого волосся і бороди повиривані пасми. Живіт розрізаний навхрест. Коло священика — дружина і два малі хлопчики.

За кілька хвилин по нашому приїзді зібралося до церкви з десяток селян, що не вспіли втекти до ліса, але переховалися де хто зміг. Пообпалювана одіж, позакурювані обличчя: по втечі червоних рятували з палаючих осель, що могли. Якась баба, плачучи, здіймає з себе фартушок і прикриває ним священика.

— Тож ще не всі... Панночку — панотця дочку — забрали до школи з іншими дівчатами...

Ідемо до школи. На площі роскидані мішки із збіжжям, мукою, різним селянським майном. Коло плотів пов'язані гуртами корови і вівці. То частина “воєнної здобичі”, покинута червоним обозом, щоб лекше було втікати.

У дверях школи зустрічаєм піджилого селянина, що виносив на руках труп молодої дівчини. Поклавши на землю доньку, вертається з нами до будинку. В просторій клясі, на застеленій соломою і рядном підлозі — шістнадцять роздягнених і напівроздягнених молодих дівчат та підлітків. Товариші “потішалися” ними, видно теж “на зміну”, а потім покололи багнетами.

Селянин, що виносив сімнадцятий труп, понуро витирає кулаком сльози.

— Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат та жиденят наплодити.

З важкою душею вертаємося під ліс. Василенко, що лишався за Петренка, утішився:

— Хвала Богу, що приїхали. Не можу ради дати із селянами. Гвалтують, щоб віддати їм полонених китайців. Кажу — і так їх не мине, що належиться — так ні: дай і дай нам — самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж плачуть.

Петренко махнув рукою.

— Скажи пов'язати руки, щоб не вирвався котрий і віддай. Хай заберуть до ліса і там позакопують.

Пов'язаних червоноармійців повели селяни у ліс. Жінки і діти з плачем кидали в них грудками мерзлої землі, плювали, штуркали патиками.

Сільські ватажки просять у нас ради, що робити. Як підем — знову прийдуть червоні.

Що можна порадити?! Радимо, щоб повстанці, особливо знані вже владі та її агентам, покинули села і пішли у ліси в землянки. Щоб села стали “мирними” і відхрещувалися від “бандитизму”.

Іншої ради не було.

Не вміли боротися організовано всі села враз до кінця, а не лише тоді, як “припікає”, краще тепер давати “развйорстку” та добре зброю ховати. Весною придасться.

Селяни з ліса вернулися на згарища сіл. Залишаємося ночувати. Робимо дальшу розвідку, але червоних близько не чутно. Другого дня так само. Наполохана вчора бригада “внутрішньої служби” об'єдналася з своїм обозом і, переночувавши у кільканадцяти кілометрах, пішла десь геть.

Попівночі виступаєм у дорогу до Холодного Яру.

У Мельниках було спокійно. В наступні дні ночуємо частинно у селі та хуторах, частинно у лісі, щоб хлопці до “холодочку” призвичаювалися.

Мороз ночами кріпшав. Перепадав сніжок, хоч не залежувався ще. У трьох різних частинах ліса кипіла робота над будовою зимових “хат”. Ще до того, як сотні довідалися, де мають копати землянки, Петренко розпустив усіх, хто мав змогу зимувати у власній хаті. В першу чергу тих хлопців із дальших сіл, що про них не знали, де вони і що могли вернутися до хати без шкоди для себе й родини. Залишилися “бурлаки” та місцеві “заприсяжені” лісовики, що для них ліс став уже хатою. Залишалося чотириста п'ятьдесять піших і сорок кращих кіннотчиків на кращих конях. Ті, що залишалися, знали лісовий звичай: переступивши поріг зимової землянки — не можеш до весни з власної волі залишити її і піти додому. На печі знайдуть тебе товариші з ліса ї всадять в чоло кулю, лише за те, що знаєш місце, де зимують лісовики, і волею чи неволею можеш зрадити його ворогові. Так само знало лісовий “звичай” і населення довколішних сіл, від старого до малого: знати місце, де знаходяться землянки, приходити туди — може лише той, кому отаман доручить. Зимуєш у хаті, хоч би ти був і активний повстанець — не лізь зимою в гущавину ліса, щоб нехотячи не побачити диму з зимової оселі лісовиків. Побачиш, зауважить це варта, а не зауважити не може, — за кілька хвилин останній раз глянеш на ліс і небо. Уб'ють тебе, жаліючи, товариші-лісовики, бо так велить неписаний закон боротьби, суворий голос батька-ліса, що бере під свою опіку життя тих, що для них не існує вже хата і родинний стіл. Не скажеш, що не знав “звичаю”, бо у холодноярських селах знає його кожній, як знає, що в неділю треба йти до церкви, а не у ліс по дрова. Рубати дерево для господарчих потреб можна було лише на визначених для того ділянках ліса, недалеко, але і не близько села. Край ліса від села, перші дерева мали почесний обов'язок першими ховати від ока ворога селян, як виникне потреба утекти із села. За дерево, зрубане де будь, аби ближче хати, ще покійний отаман Чучупака визначив кару: двадцять п'ять шомполів на голе тіло. І не було випадку, щоб хтось заборону порушив.

Було викопано три запасові землянки. Одна під Грушківкою, друга під Лубенцями, третя в Холодному Яру під Мельничанськими хуторами. Туди мали приносити із сіл харчеві запаси, до них мали вести зв'язків, що прийшлиб звідкись. Повідомити табор — то був обовязок визначених людей, що під страхом смерти не мали права сказати нікому, де таборують лісовики, як рівнож і залишитися у селі, не прийти до табору, колиб у село прийла ворожа частина.

При потребі маєм у селах і хуторах резерву людей, що із зброєю прилучаться до куреня. Маючи нас у лісі, села матимуть на кого звалювати із себе “гріхи” перед ворогом. Звичайно, що не перед місцевими чекістами і карателями; ті будуть “господарити” хіба тоді, як не буде живого лісовика у лісі, як не буде вже боєвиків-холодноярців, з прихованою зброєю, у селах і хуторах.

Третя сотня копала собі землянки в гущавині у прилягаючій до Грушківки частині ліса. Друга в гущавині на схилі одного із дальших заворотів Холодного яру. Перша і кінна, що при них був і штаб куреня — в нетрях просторого і густого зрубу, кілометрах у двох від валів Мотриного манастиря у глиб ліса. До найближчої хати звідтіля було кілометрів із шість. До доріг теж було далеко.

Побудовою нашої оселі кермував сам Петренко, що дві зими перезимував у лісах.

На визначеній ним чотирикутній площі хлопці прорубували кругом корчів пласт замерзлої землі, підкопували його разом з корчем і відносили набік. Коли площа була очищена від корчів, копалася глибока яма і прохід у неї із східцями. На дні ями залишалася попід стіну земляна лежанка для спання. Долівка, лежанка і стіни обкладалися щільно молодими березами. Із принесених з манастиря цеглин вимуровувалося піч із залізною плитою. Плити довелося “позичити” з манастирських кухонь, бо й так черниць було вже небагато — усіх не потребували. Із манастирських же будівель принесли двері, що їх наші вже столярі переробляли на менші, та шкла на “вікна”. Як землянка вдолині була вже готова, по викопаному заглибленні накладали стелю з грубих беріз. Потім засипали землею, а зверхи складали на своє місце вирізані корчі. Скріплюються розморожені теплою водою “шви”, насипається на своє місце пожовкле листя і... лише діра проходу каже, що під землею є “хата”. Тай коло входу стояли по боках корчі, пристроєні з землею на дошках, шоб відходячи можна було наглухо “замкнути хату”. Пропущений у корч комін робився з таким приладдям наверху, щоб і видно його збоку не було, і дим щоб стелився по корчах, не підносячись. Одна шиба замість вікна, вставлялася у двері й брала світло з діри виходу.

Книга: Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр

ЗМІСТ

1. Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр
2. — Я Левадний. Ви мене знаєте, бо я з вами бився. Аж тепер я...
3. Друга справа — це необхідність переходу від явних форм бойової...
4. Петро Чучупака, Гриб і Солонько завели своїх коней до стайні —...
5. — У мене є документи, що я петлюрівець. Та я вже знаю, як з ними...
6. Випустивши з льоху арештованих і захопивши з шафи й бюрка предчека...
7. Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом...
8. На овиді темніла якась довга смуга. Беру напрям на неї....
9. Пройшовши кілометрів з десять лісом та полями, підійшли до кількох...
10. Отаман, Чорнота, Ільченко, Семен Чучупака, Левадний, Василенко і...
11. Одного дня після обіду сторожа зпід Грушківки привела до штабу...
12. По нараді курінні з сотниками одразу визначили тих, що підуть у...
13. Під час вечері член повстанкому Юхим Ільченко приніс отаманові...
14. Ця смілива “візита” колишнього “злодійського батька” із Чигирина...
15. Маючи такий солідний кулак повстанчих сил, мусимо поставити собі...
16. З маршем ми спізнилися і прийшли на край ліса, звідки видно було...
17. В гайку ще більш понуро. Вирвані трьох і шестицалевими гранатами...
18. Взагалі здобича була симпатична: чотири ручні кулемети, короткі...
19. Командир подякував за “запросини” і пояснив, що довго стояти тут...
20. Землянок у нашому таборі було викопано чотири для людей, на...
21. Новини у Хмари були ті самі що й у нас. Під Кримом бої. На Заході...
22. Якось я трішки захворіла, та не надавала цьому жадного значення....
23. — Як буде добиватися, то ти двері відхили. Вовк завжди хвостом...
24. По зліквідуванні “сусідів” дні й ночі збігали спокійно. Червоні не...
25. Катря вернулася опівночі. Зробила солідного гака полями. Дядько, у...
26. Катря вернулася підранок. Розмовляла з Махном — передавав, щоб...
27. На Черкащині вже не спішилися. Місцевість знайома, лісиста; в один...
28. — Співаєте та розмовляєте, хлопці, про Холодний Яр. Я за кордоном...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate