Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
За битого двох небитих дають, та й то не беруть. / Українська народна мудрість

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Любко Дереш. ПОКЛОНІННЯ ЯЩІРЦІ.


Була вже восьма, коли від каші залишились хіба останні крихти, а м’ясних волоконець, щоб вибирати загостреним сірничком з-поміж зубів, сидячи біля ватри, і зовсім не стало. Гроза насувалася. Тепер темний фіолет навис прямісінько над головою. Наскільки сягав зір, цей тривожний колір ганґрени розплився по всіх закамарках, і сусідні вершини за кілька хвилин тихо зникли у димці. Остання все густішала й густішала (скоро я зможу зачерпнути її вимитим казаном і тоді роздивлюся зблизька). А ліс, ґенератор шуму дерев, перелякано замовк.

Вирішили перенести напечники під покрівлю дерев. Спальники наразі хай будуть неподалік вогню. При перших ознаках дощу втікаємо в ліс.

Грім був зовсім близько. Кожного разу здавалося, що рветься тканина неба. У сутінках блискавиці втікали з-під хмар бузковим світлом. Миттєво. І зразу ж, наче помста за втечу, ревів вибух.

Сутінки прийшли із хмарами завчасу, а ми ще мали встигнути назбирати достатньо хмизу, аби мати величезну ватру, а потім спекти нездорову кількість бульби.

Дзвінка сказала, що сама за дровами не піде, бо їй страшно, тому вона не відступала від мене ні на крок. Та що там казати: мені й самому було не дуже затишно і достатньою мірою тривожно через бурю, щоби боятися йти в пронизаний скрипом і зітханнями ліс одному. До важких, переповнених фіалковим світлом небес можна було доторкнутися рукою.

Розклали ватру поблизу води, і дим від неї стелився по блискучому плесу. Ми сиділи на розстелених один коло одного спальниках; я лише у штанах - подертих і потертих “Ранґлєрах”, а вона у своїй тоненькій майці й білих трусиках, тому що було незвично тепло як на гори. Парке повітря і тріскучий жар вогню збоку викликав у тілі приємну лінь. Мовлять, людина може довго дивитися на воду, вогонь та працюючу іншу людину. Не знаю, як щодо останнього, але перші два правдиві на всі сто. І це був справжній кайф: сидіти, чути Дзвінчину голову на своєму плечі, тепло її тіла й долоню у своїй долоні, дивитись то на полум’я, то на встелену димом (чи туманом?) поверхню озера, слухати потужну фуґу грому і чекати. Чекати дощу, зливи, чекати, коли від вогню залишаться жарини і можна буде спекти бульби на вечерю... на нашу ВИСОКОГІРНУ вечерю. Чекати...

Дзвінка витягла сопілку і почала награвати різні цікаві кавалки: то з “Кому вниз”, то з “Дорз”. А потім ми просто сиділи і переповідали одне одному різні байки й макабричні “гисторії”.

- Ото пам’ятаєш, - починаю я, - як тільки ми розклалися, почали варити кашу?

Пішов я собі до потічка, сиджу, какаю, руками по воді пляцкаю... Аж раптом чую - хтось іде до мене по воді і також бризкає. Я підіймаю очі, дивлюся - а то сама Цератова Пані прийшла.

- Цератова Пані? - недовірливо перепитала Дзвінка, про всяк випадок кинувши погляд за спину, чи немає там кого.

Я ствердно кивнув.

- Так-так, Цератова Пані, вона сама представилася. Дивлюсь я уважніше, а вона вся, бідачка, гола. І така бліда, аж синя. Загорнута у велику церату і підперезана дротом із білою ізоляцією. А нігті в неї обкусані й фіолєтові, і пучки пальців зморщені-зморщені... Я питаюся: “Прошу пані, Вам, може, трохи зимно? Ви така синя...”. А вона каже, шо та, зимно і мокро. А я тоді кажу: “То, може, Ви до нас прийдете на чай погрітися? Ми он там з подругою зупинились.” І знаєш, що вона відповіла?

Дзвінка облизала губи й напружилась, очікуючи найгіршого повороту долі.

- Вона сказала, шо ПРИЙДЕ ОБОВ’ЯЗКОВО! Бо вже так давно не пила чогось тепленького...

Ще секунду Дзвінка насторожено прислухалася до моїх слів, а потім почала стукати кулаком мене по плечу: - Шо ти брешеш?! Ти не міг такого зробити! Нікого ти не запрошував! Брехун!

Я мовчав, зі серйозною міною вивчаючи її обличчя.

- Чи міг?. - засумнівавшись, спитала себе Дзвінка вголос.

Однак я залишався незворушним і продовжив: - Але не те найдивніше... Коли вона розвернулась і пішла собі назад, я глянув на її спину. Там, поміж целофаном у неї були такі спеціальні волокна. Але вона зникла... зараз десь знову прийде, і ми спитаємо, навіщо вони їй.

Дзвінка відсунулася від мене і втупилася в узір капи. Факт волокон вибив її з колії.

- Волокна... гм-м... во-лок-на... Шось тут не то, - муркотіла вона.

А потім повалила мене коло себе, й ми заходилися цілуватись.

Ближче до ночі історії ставали все кровожернішими, бо ми голодніли. Вершиною горрору стала одна парадоксальна розповідь, почута мною з достовірних джерел ще в дитсадку. Вона про чоловіка і його діда, які одного разу зійшли з розуму (так це мені подали), а потім пішли до церкви і з’їли всіх людей. Після чого вони з’їли один одного. Мене особисто цей факт взаємного канібалізму й досі ставить у такий же тупик, як Дзвінку - наявність підозрілих волокон (лавсанових? тубулінових?

поліакрилнітрилових?) у Цератової Пані.

Урешті-решт травинка, яку я запхав у картоплину, вільно ввійшла - вірна ознака того, що бульба вже готова. Під спалахи та грім ми наминали її, розкошуючи пісним смаком, сіллю та чаєм із чорниці (прикро, але цукор я теж забув). А коли картопляна розправа завершилася, ми їли прибережені на десерт печиво й андрутики, чи то пак вафлі.

Я докинув пару гілляк й одну велику суху колоду вогневі на поталу.

І вже коли руки були вимиті від попелу і крихт, коли бляшанка із залишками чаю прихована під деревом, коли вогню дали останню на ту ніч поживу... Лише тоді ми перетягли спальники десь на середину галявини, щоб не відчувати жару й не обливатися потом.

Звісно ж, нам не слід було лягати спати разом. Обов’язково треба комусь нести варту. Усяке ж може статися: завітають лютий ведмідь, скажений вовк чи та ж сама Цератова Пані. Але нам обидвом було тільки трохи більше п’ятнадцяти, а це вік, коли про такі речі забувають.

12.

Ми лягли поруч, плече до плеча, на зісунутих докупи ліжниках. Не було потреби залазити досередини, бо стояла задуха, яку гори навряд чи пам’ятають.

Я відчував думки Дзвінки, а вона відчувала мої. І вона знала, що я ніколи б не наважився почати - нізащо в світі, але вона й розуміла мене найкраще зі всіх, кого я знаю. Дзвінка обійняла мене й притулилась устами до моїх губ, і наші губи і язики сплелися, кружляли один навколо одного, немов екзотичні вогкі метелики, я обвив її руками, перевертаючи на себе, а наші уста продовжували свій вогкий танець лускокрилих у темряві, тепле тісне танґо, танець життя. Її губи пурхали моїм лицем, легкі, мов змахи крил. Я поклав Дзвінку на спину, і вона підняла руки, щоб я зміг зняти з неї майку. В темряві поблизу вогню я побачив її голою - такою, як у трьохстах снах: плаский незасмаглий живіт, її груди, дві невеликі опуклості, м’які пружні білосніжні півкулі, увінчані сосками, такими ж акуратними, як і все в ній, кольору згасаючої жарини, тепер тверді й збуджені; я бачу (мені здається?), як збільшилися перса, так, вони налилися теплим соком збудження, терпким і тягучим, вином збудження, тим вином збудження, що прийшло із гір та грози, з грому й блискавиць. Я починаю цілувати її, спочатку лице, шию, нижче й нижче, маленьку заглибинку поміж її грудей, я цілую її груди, теплі й білі, тверднучі під губами, все нижче й нижче, живіт і низ живота, як у кожній зі ста тисяч фантазій, і, коли губи опускаються ще нижче, Дзвінка вигинає спину, тремтячими ніздрями голосно втягує наелектризоване повітря і під безупинними цілунками там, внизу, вона закушує нижню губу, тяжко дихає і тремтить, притискає до себе стрункими гладкими ногами. Біло-бузкові спалахи дають секундну можливість побачити її оголену красу, і складається враження, що я зімлів би від її тіла в світлі дня. Я бачу Дзвінчині очі, широко розплющені, і починаю розуміти: її очі, наче два чорні отвори на блакиті неба. Поцілунки кидають її в дикий жар, який я відчуваю устами; я цілую її. Вона втрачає голову від неперервних доторків моїх губ, й, нарешті, скидає з мене штани, подерті й потерті “Ранґлєри”, скидає труси, і я відчуваю на собі легкий фокстрот її вуст.

Десь там, глибоко в моїй голові сидить думка, що кров не відпирається, і я в обіймах кладу Дзвінку на траву поруч.

Коли я входжу в неї, відчуваю: серце зупинилось і кров зараз вибухне з гарячих вен. Дзвінка скрикує, як сполохана птаха, але у крику, крім переляку й болю, чути щось третє. Воля насолоди й насолода волею. За її криком настає вистріл грому. Знайомий, але тепер нічим не стримуваний спалах всередині сліпить на якусь хвилину, і я не можу нічого збагнути, випливаючи зі скажених глибин шоку.

Та пестощі продовжуються, бо сьогодні ніч для перших пестощів, та ніч, що наскрізь пропахла озоном й невидимою напругою її тіла.

Дзвінка цілує мене, я продовжую пестити, хоч вона й звивається під руками від того, що наростає всередині, і я знову входжу в неї, але тепер уже повільно, лежачи на спальнику, тримаючи її на своєму животі. Я не хочу придавити її собою, не хочу більше завдавати болю; ми погойдуємося на божествених прозорих золотистих хвилях, у повільних рівномірних рухах, її волосся падає мені на лице, і я чую її запах, а вогкі губи Дзвінки мають на собі присмак мого тіла - точно так само, як на моїх вустах вона відчуває смак себе. Цей другий раз, до якого ми йдемо, наближається кольоровими спалахами, наближається у твердості її сосків та пружності перс. Мої руки ковзають з її талії на ноги та сідниці, вона пропихає долоні мені під спину і я вже бачу картину бо те що наближається це орхідея чорна орхідея зі строкатими розводами я бачу її при спалахах стробоскопа спочатку рідкі потім все частіші я чую як голосно кричить дзвінка їй нема від кого приховувати крик бо найближча хата там внизу вона скрикнула ще раз але ж такого не може бути у всіх книжках брошурах пише що першого разу дівчата нічого не відчувають але вона дійсно зустріла те до чого ми йшли вона не відривається від моїх губ її язик і орхідея дивися ти бачиш її все частіше і спалахи стробоскопа припиняться вже от-от злившись у суцільний потік фотонів крізь центри насолоди в мозку і знову щось унизу готове вибухнути і ОСЬ ВІН вибух мільярд вольт через наші тіла і я вже бачу її квітку чорну з зеленими й червоними розводами але спалах всередині міріад небачених метеликів б’ються в чоло зісередини моєї голови і спалах спалах спалахспалахспалахСПАЛАХ крізь усі архетипи свідомості до самісінького дна СПАЛАХ змиває все на своєму шляху, вона не дає мені кричати, бо затулила рот поцілунком.

Наступною приходить друга хвиля - важка і повільна; саме тоді я розумію, як це - бути абсолютно без сил. Те саме, без сумніву, відчуває й Дзвінка. Вона вже не має сил залізти на свій спальник, ми засинаємо, а може повільно втрачаємо свідомість, Дзвінка лежить на мені, в моїх обіймах, наслухаючи, як сон заковтує нас...

Розділ 4.

1.

Гроза, як не дивно, так і не розв’язалася. Вона вичікувала. Хмари не розійшлися, й задуха не спала.

У сірому світанку я розплющив очі й знову побачив фіолетову ганґрену неба, тут не допоможе ніякий дренаж, думаю собі тривожно. Хмари дуже низькі, бо сусідніх гір не видно. Дзвінка лежала тут же, поруч, забившись лицем десь між шию та ключицю, зігріваючи мене своїм диханням.

Спочатку, зі сну, подумав, що змерз від вранішньої роси. Але роса не випала, а квітки лілій закриті. І стало ясно: зі самого ранку підпарює.

“Стільки поганих ознак нараз - не до добра”, - подумав я. В голові щось прочинилось, і я пригадав минулу ніч. Ми літали, залишивши тіла на цій горі. На найкоротшу мить удалось утекти, прорватись на іншу сторону. Тому що під час ночі, створеної для романтиків, ночі перших пестощів, можливе все. Я зі стогоном сів, розбудивши Дзвінку необережним рухом. На ній була лише майка. Білі дівчачі трусики лежали неподалік на траві.

Треба було вставати, бо на цей раз дощ не чекатиме.

Але сонна Дзвінка розвела руки, просячи обійняти її. Я задовільнив її прохання й несподівано для себе заснув у її теплі ще на дві години.

2.

Тепер, о сьомій ранку, мене вже будила Дзвінка. Здається, гора занурилася прямісінько в хмару, і все довкола було вкрите вогкою парою. Теплою.

Попри пхенькання Дзвінки, ми зробили ранковий прорух, як і годиться істинним українцям. Купатися не наважувалися, бо ось-ось мав шурнути дощисько.

Із жарин учорашнього вогнища знову розвели багаття і поставили кипіти воду. На сніданок - гречана каша із залишками тушенини. І трохи хліба.

Так ми й поснідали: доїли засохлий на спеці хліб, розмочений у чаї, і лежали на капі, розглядаючи небо, випробовуючи його безмежне, як нам видавалося, терпіння.

За кілька хвилин ми зібрали пожитки, скрутили спальники, спакували наплечники, взулися нарешті у “мертензи” і рушили додому.

3.

Над головою знову почав ревіти й вибухати грім.

Ми взялися на повні груди горланити ружних пісеньок на кшталт “Націоналіст, раз-два” чи “Лента за лентою”. Нарешті, коли нас поховали крони смерек, на жовту пилюку важко впали перші краплини дощу. Чорноволосий хлопчина, зодягнутий у сіру футболку без рукавів зі шнуровидлом коло шиї, тобто я, змерзлякувато потер руки.

Бо й справді повіяло холодом. Його супутниця сказала, що злива тепла і дощівок можна не вдягати. Хлопчина наївно повірив, і вони весело зайшли у стіну дощу.

Дзвінка щось радісно пишала, я пробував перекрикувати грім, але старече дихання зливи дуже гучне. Рівне шипіння змій дощу...

Люра промочила нас до нитки. Тоненька біла майка Дзвінки щільно пристала до тіла, і контури грудей стали видними з топографічною чіткістю. Її чорне волосся прилипло до голови, від чого вуха стали особливо помітні - це створювало приємне враження малої дитини.

Я сказав їй про прилиплу до грудей майку, але Дзвінка тільки безтурботно розсміялась і цьмокнула мене в губи.

- До Вовчисьок я ше підсохну! - прокричала вона, змагаючись зі зливою і струшуючи з лиця велетенські краплини.

“Сумнівно, щоби дощ перестав до того часу”, - подумалось мені. Та це було достоту в стилі Дзвінки: вчинити щось таке, щоб дати великого ляпаса тим, хто обожнює всілякі Рамки Пристойності та Норми Поведінки, що личать благородній дівулі. Як, наприклад, зараз - пройтись у такому вигляді по якихось там Рачих Пуцьках.

Дощ не переставав валити, а, радше, навпаки, змінив темп із мокрого модерато на віваче, престо, а згодом на скажене, нестримне фуріозо. Злива змусила нас сховатися під дерева. Але гроза! Громова деміургова фуґа, сповнена озонової трансценденції - вона руйнувала примарний бар’єр у мозку, змушуючи кричати без причини, від одного лише ревіння прямовисних потоків та захоплення стихією.

Сіра стіна щільнішала й щільнішала, а ми кричали у набряклі небеса, тому що всі діти божевільні - це аксіома. Давали вихід тому, що звільнила у нас напружена енергія в повітрі.

Нарешті дощисько втих до такого собі млявого анданте, дозволяючи продовжувати мандрівку.

4.

Практично не відчувши похолодання, ми прямували крізь паруючий ліс. Знову почалися похідні байки, з якими набагато легше терпіти на собі безперервні удари дощу. Тепер нам треба йти лишень донизу, що незмірно полегшувало наше завдання.

Доріжками збігали брудні селеві потоки.

Дзвінка першою заговорила про нього.

- Михасю, що ти думаєш про Фєдю?

- Ти ж знаєш, шо я про нього думаю, - говорячи, я автоматично помацав губу, яку той розірвав мені взимку, на канікулах. Тоді я майже випадково попав Фєді в голову сніжкою, переплутавши з иньчим покидьком. Він дав мені в зуби кулаком із печаткою на пальці. Печатка варґу й розірвала. Всю зиму безперервно я втішав себе одним: добре, що не граю на тромбоні.

- Шось трапилось між ним і тобою, я правий?

Вона кивнула, вперто, але все ще нібито й ненароком уникаючи дивитись в моєму керунку. Спитати її, що саме? Раз почала, хай сама й розказує.

Все-таки я не втримався: - Ну, то шо було?... Дзвінка обмізковувала, мабуть, як мені то розповісти. Голосно зітхнула: - Він хотів трахнути мене.

Я зашпортався за виступаючий корінь і повалився на землю. Вона допомогла піднятися.

- То було у квітні. Він і ше той Сєрий косий прогулювали на коридорі уроки. А я якраз вийшла до туалету. Був час перед самісіньким дзвінком. Вони обидвоє затягнули мене в хлопчачу парашу, Фєдя закрив мені рота і скрутив руки. Сєрий тримав за ноги, але він, певне, думав, шо Фєдя хоче мене тільки замацати... Вони - то, скоріше, Фєдя - вибрали вдалий момент: всі бігли в їдальню, ніхто б нічого в такому шумі й не почув... Коротше, Фєдя почав мене мацати і задирати ліфчик. А Сєрому наказав тримати мені рота. Той кастрат не знав, як розщети його... він задер ліфчик і витяг ножа, шоби розрізати. От тоді я перелякалася по-справжньому.

Думала, приріже, ну... і виграє мене мертвою. І він справді почав різати, але не мене, а ліфчик і труси по боках. Я... я тільки встигла пожалкувати, шо не вдягнула сьогодні штанів. І Сєрий... він спочатку пересрав... але Фєдя здер труси, і в його очах вже було то саме, що й у Фєді. Він тільки задер мені плаття, і поки Фєдя скидав штани, дивився з відкритим ротом і весь трусився... і...

хотів...

Раптом Дзвінка впала на коліна і голосно розревілася. Вона стукала кулаком по мокрій землі й плакала, аж захлинаючись.

Я швидко скинув наплечник і міцно притис її до себе. Вона плакала, заходячись, із тяжкими схлипуваннями, як плакала ще малою. Мабуть, тяжко соромилася своїх слів, вона ховала лице десь глибоко у сіру футболку з чорними мандалами-арабесками, мокру від зливи і солену від сліз. Я відчував її ніс, мокрі очі й щоки десь притуленими до шиї, і за кілька тих хвилин твердо упевнився, що коло мене справді скривджене дівча, яке ховається зі своїми слізьми мені під руку, в моїх обіймах, вдихаючи запах мого тіла, який, можливо, заспокоює її й дає почуття безпеки. На якусь мить мені теж дуже-дуже захотілося так виплакатись, щоби відчути чудесний душевний катарсис. Але зараз Дзвінка потребувала моєї крутизни, забувши на березі озера власну. Ми всі, з колючим Гладким Хіппі включно, - великі притворяки. Діти, що плачуть на руках одне в одного і просять нічого не казати іншим. Якби я в той момент утратив усю напускну холодність, хто б тоді приходив, аби втішити їх?

Крапельку пізніше, можливо, років через сімнадцять (чи сім хвиль - різниці я не відчув), Дзвінка замовкла, і, приємно зігріваючи, сопіла тихо мені в шию. Хоча від її тісних обіймів було трохи важко дихати, я немав нічого проти сидіти так до кінця наступного тисячоліття.

(Чесно кажучи, я й сам був трохи здивований собою, своєю КРУТИЗНОЮ. Це я НЕ ПЛАЧУ? Я, котрого років до дванадцяти дражнили плаксою і сюсюмайтком?) Я підняв її лице і зцілував сльози зі щік та підборіддя. Від плачу очі стали великими й вогкими, а розширені зіниці нагадували чорні отвори в небі (коли я це казав? І чи казав?).

- Після того, шо ти взнав, ти перестанеш мене любити, та? - я стривожено зауважив, що Дзвінка знову готова розревітися. Вона приховувала сльози виключно від самої себе, бо, крім дощових хробаків, навряд чи хтось нас бачив.

Я нахилився до неї, тихенько промовив кілька слів їй на вухо і ніжно поцілував, немов розписуючись під щойно сказаним. Дзвінка сонцесяйно посміхнулася.

Катартичний ураган зі шквальними вітрами минув.

Поки те дівча пару хвилин не наважувалося сказати бодай слово (бо відчувало, що може розплакатися знову), я перевів погляд на долоні, де вже кілька хвилин відчував незрозумілий пекучий біль. Дзвінка взяла мою витягнуту руку поглянути й собі. Десь посередині долоні зяяли чотири півмісяцевидні заглибинки, у які набігли масні вишневі горбики крові.

Дзвінка запитально глянула на мене.

- Я давно не стриг нігтів, - майже нічого цим не пояснивши, відповів їй. Цікаво, у який момент оповіді виникли ці ранки? Я намагався не пригадувати, що за емоції змусили мене стискувати кулаки в такий спосіб.

На небі (тому, що всередині Дзвінки, а не тому важкому) засяяло сонечко. Вона продовжила: - Ну і Фєдя витяг вже свого прутня... Але мудаки є мудаками. Вони тримали мене, затуляли рота, обидвоє скакали довкола мене, як два кобелі... І забули, що хтось може зайти через двері... Зайшов Гладкий Хіппі. Знаєш, як він заходить? З таким закумареним виглядом, ніби нічого не бачить. Та тільки все він прекрасно бачить...

і швидко доганяє, шо робиться. Спочатку Хіппі хотів змахатися, бо примітив Сєрого, а головне Фєдю. З ними в туалет ходити небезпечно: вони вже якось запихали його головою в парашу. Добре, що він зауважив мене... і зірване з грудей плаття. Він побачив, шо я гола, побачив порізані труси й ліфчик. Ну, і він побачив двох ослів із червоними членами. Сєрий, не повертаючись, замахнувся на нього і сказав шось типу: “Вали атсюда”, а Хіппі натомість завалив йому ногою по яйцях. Поки Сєрий скакав там і вив, Фєдя вже би й прутня свого сховав, але найсмішніше те, шо в нього все ще трималася ерекція, і прутень НАЗАД НЕ ЛІЗ! За той час, поки він маявся з матнею, Хіппі допоміг мені піднятися й розправив плаття, мені самій на той момент вже було всьо пофіґ. А Хіппі завалив такого ж, якщо не сильнішого, спіца й Фєді. І також у пах, по голій плоті. Ну, а потім він добре копнув обидвох по мордах...

Я чомусь пригадав, як Гладкий Хіппі заспіцував у голову “мертвого” Дюка.

- Я тоді втекла додому, нікому нічого не сказала. А ті козли на те, мабуть, і розраховували: шо ніхто нічого нікому не скаже. Бо так уже є. Не знаю, чому.

- А шо Гладкий Хіппі?

- Гладкий Хіппі? Він нікому би не сказав, навіть тобі ніколи б не зізнався. А його, між іншим, на другий день дуже, ДУЖЕ серйозно побили. Він не розказував тобі?

- Як лежав у Сколівській реанімації? Дуже... м-м-м... Дуже побіжно.

- Еге. Струс мозку, вибита із суглоба щелепа... По-моєму, зламані кілька ребер.

І шось із яйцями - кіста після забою, чи шо... він не вдається в деталі. Але в пах його били точно. Для хлопців це справа честі - копати в яйця після того, як копнули тебе. Одним словом, темна історія. Акція, гадаю, відбувалася під патронатом Фєді. Можливо, Сєрий із пацанами тримали його, а Фєдя бив... я не знаю подробиць. Він усім казав, буцім його збила машина, і він нічого не пам’ятає.

- І хтось повірив?

- Та. Наша керівничка. Усі в школі знали, чиїх то рук справа - Фєді з десятого класу. Фєдю знають усі. І бояться також усі. В тому числі дівчата. Ніхто тільки не доганяв, з якої то радості Хіппі спрали на квасне ябко. І знаєш, що було найнеприємніше? Що, коли Хіппі знову став ходити до школи, всі забігали подивитися на нього... але тільки щоби посміятись. Мовляв, так дебілові такому й треба. Мовляв, не було б за шо, ніхто би його не трогав... НЕ ТРОГАВ, бля! Всі просто бояться Фєді, жахливо бояться.

Я, трохи помовчавши, промовив: - Хіппі дуже крутий чувак.

- Та... Але то розуміємо тільки ми з тобою.

Під тужливим, як зубний біль, дощем, ми йшли і йшли. Дзвінка міцно трималася моєї руки, шукаючи опори - фізичної й духовної. Та я зовсім і не хотів її відпускати. Я хотів бродити з нею, тримаючись за руки, по цілих Карпатах, поки не вийдемо десь у Братиславі чи Трансильванії, або поки якийсь добрий дідок-щезник не перетворить нас на вічних Карпатських Блукачів.

- Я хочу вбити його, - тихо промовила Дзвінка.

Я спокійно подивився в її великі очі. Сподіваюся, вона не відчула, як щось порвалось у мені всередині. Їдкий страх плюснувся на шлунок.

- Я не знаю як, але я то зроблю. Думаю, Гладкий Хіппі мені допоможе. І я хочу, щоби ти мені допоміг також. Ти з нас усіх один зміг би зробити щось подібне.

Я подумав, чи дійсно стане мені яєць зробити ЩОСЬ ПОДІБНЕ. Ні-ні, я нікого не збираюся мордувати, а тільки... тільки обдумую імовірність подібного.

Справа була ось у чому: я втомився ховатися на дачі. Мені набридло ходити за продуктами на базар до того, як прокинеться Фєдя лишень тому, що боявся зустрітися з ним і зайвий раз дістати по писку. Вставати треба дуж-же раненько.

А, крім того, не забувайте - мене чекає розправа за смерть його улюбленця-пса. Я пригадав розбиту губу, пригадав зламане ребро - зламане не ким іншим, як Фєдьою.

Він зламав його, копнувши сильніше, ніж збирався, а може в останню мить передумав послаблювати удар (мовляв, для такого покидька, як я, зійде й так). А може копнув сильніше, ніж збирався, НАВМИСНЕ.

Я пригадав, як уперше приїхав у Мідні Буки самостійно - у славнозвісних подертих на ніц джинсах і з довгим волоссям, що стирчало на всі боки, наче там чорти копійку шукали. Вони - ПАЦАНИ - а з ними й Фєдя-заваділа стовкли мене швидше, ніж я встиг дойти до дачі. Пригадав, як мене мало не втопили у глибокому місці на річці, куди свого часу я ще неналякано ходив купатися. Гадав-бо, що річка - то святе, на річці не б’ються. Пацани почали копати мене по пальцях, коли я спробував видряпатися на міст... А потім у воду пірнув сам Фєдя. Не рахуючи штучного озера при ріці, остання є плиткою. Фєдя підкрався по воді, звалив мене з ніг і сів на мене верхи, коли я випірнув на мілководді. Важка туша на два роки старшого Фєді притисла мене до каменюк. Пригадується, я наковтався води і втратив свідомість. Просто чорні мушки перед очима переросли у ніч, а в голові щось загуло.

ТОДІ мене відкачали.

Але ніхто ж не дає ґарантій, що не буде НАСТУПНОГО РАЗУ, правда ж? І хто заприсягнеться, що мене відкачають знову?

Ніхто.

А найбільшу лють я став відчувати тепер, коли взнав, чим він пов’язаний із Дзвінкою.

Так, друзі та приятелі: як з’ясувалось, я й справді зовсім не проти вбити ту суку (уявно, звісно ж, тільки уявно. Пам’ятаємо: це тільки підліткова ненависть).

Просто я надто добрий для такого.

- Ти допоможеш мені? - спитала вона без усіляких жіночих штучок. Голосом, який не обіцяв ані гір ізмарагдових, ані сотень незабутніх ночей у стилі “східних солодощів”. Голосом, у якому чулось: “Якщо ти не допоможеш мені, я тебе зрозумію, бо розумію найкраще серед усіх, кого ти знаєш. Але тоді... тоді я зроблю це сама.” Ні, вирішив я, нічого робити я не буду; якщо подумати, це ж узагалі абсурдно!

Нічого не робитиму, а навіть спробую відгово...

- Нема питань, кицю.

І знаєте, чого я злякався? Тону. Такого, ніби я вже це зробив. Такого, ніби я вже це робив, і, можливо, не раз. Такого тону, ніби я вже це робив, і мені сподобалось... і я став робити це знову і знову -просто так, для насолоди.

Інколи я лякаюся самого себе. Лякаюся того, що є в мені всередині.

5.

Ми зрозуміли, що заблукали. Точніше не заблукали, а пішли не тією дорогою.

Дзвінка запевнила, що майже знає, як звідси вийти.

Все ще будучи високо над рівнем моря, ми вийшли на плато поміж двох гір - прямому, як поверхня парти, посіченому потічками, заваленому грудами грубої гірської породи, нанесеними бурею стовбурами дерев зарослиму чагарником і травами. Плато було зразком тієї невловимої блискучої краси дикої природи, котра, при перенесенні на полотно, неуникно перетворюється на кіч.

Дощик занудно моросив, та нам було однаково. Ми човгали розкислими землями, натрапляли на розлиті струмки, що несподівано для себе стали ріками, переходили по камінню на інший берег. Якось я навіть геройськи переніс Дзвінку на руках, попередньо закинувши на протилежний берег наплечники та взувачку. І все це було справжнім кайфом.

Затим дощ і зовсім перестав, ми зупинилися відпочити, попити з випадкових джерел мінеральної води, що пахла спермою. Перекушували всілякими ляґумінками, що не дозволила нам з’їсти Дзвінка вчора, як-от: покришені домашні струдлі з горіхами та вишнями-морелями; не менш домашнє печиво, подрібнене на кульочок крихт; засохлі, кількамісячної давності пряники, які мама вже хотіла викидати, але які вчасно побачила (і врятувала) Дзвінка. Пряники засохли настільки, що не те, що не кришились, а ледве розмокали у воді.

У повній несподіванці, все ще мокрі, ми вийшли на Гицлі, те пам’ятне село, де зустріли надзвичайно милих бабусь.

У селі панувала преґлобальна тиша. Здавалося, можна розчути вечірній випуск “Голосу Америки” з радіоприймача десь у Вовчиськах. Лиш раз на чверть години починав брехати котрийсь із собак, але, не знаходячи підтримки, затихав. Вся геронтократична еліта села сиділа на лавках біля фірток на подвір’я.

Тільки-но ми, тримаючись за руки, з’явилися на теренах Гицлів, як геть усі очі були спрямовані на нас. Точніше очі жінок - на мене, очі старих еротоманів-дідусів - на груди Дзвінки, що прекрасно просвічували крізь намоклу тканину майки.

Мені свербіло озирнутися назад, глянути, чи хрестяться вони нишком у нас за спинами, відганяючи вроки.

Я зауважив одного хлопця, трохи старшого за мене, який стояв на городі, широко розставивши ноги та стискаючи руками мотику. У нього були каламутний погляд, вічно відкритий рот і відвисла нижня губа. Хлопець не міг відірвати очей від прекрасної картини Дзвінчиних перс. Його голова поверталась услід за нами, щоб не втратити жодної секунди такого атракціону. Старша жінка, котра полола поруч, дала йому по голові й щось істиха промовила, киваючи підборіддям у наш бік.

Дзвінка широко їм посміхнулась і злегка вдарила однією рукою по згину в лікті іншої, високо підіймаючи цей воїстину інтернаціональний знак - очевидно, щоби посилити усю його недвозначність.

Хлопець із відвислою губою, незважаючи на все частіші плескачі матері, здивовано глипнув, але погляду відірвати не зміг. Впевнений на всі сто, що знаю, які фантазії буде він сьогодні уявляти, закриваючись в кльозеті надворі. Лиш невідомо, коли він туди піде: ввечері, коли мама дивитимуться новини, чи зараз, поки свіжі вражіння, а плоть повстала у бунті.

Дзвінка, швидше за все, почула мої думки, або ж подумала про те саме, тому що голосно розреготалась. Я глянув через плече на відвислогубого: той все ще дивився нам услід, несвідомо водячи рукою вгору-вниз по держаку мотики. А позаду вже здіймався гомін: баби й діди почали гарячкову дискусію.

Розглядатимуться, гадаю, найрізноманітніші питання. Куди котиться наша молодь?

Книга: Любко Дереш. ПОКЛОНІННЯ ЯЩІРЦІ.

ЗМІСТ

1. Любко Дереш. ПОКЛОНІННЯ ЯЩІРЦІ.
2. Ми й справді планували повернутися за два дні: ранок і день в...
3. Була вже восьма, коли від каші залишились хіба останні крихти, а...
4. Чи котиться вона взагалі, а чи загниває без руху, як оті...
5. Хіппі, та й ми з Дзвінкою, були переконані, що по кулі вичислити...
6. За якусь крихту секунди в голові пронісся вихор думок: спакувати...
7. Звідкіль йому там узятися? Фєді видалося, що я пробую тягнути час,...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate