Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Всі ми атеїсти щодо чужих Богів. / Володимир Голобородько

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо


Тут ми знову потрапили в безвихідь і не знали, що робити далі. Перетягти двох дорослих людей через високу огорожу було нам не під силу, а ламати огорожу я ні за що не хотів. Мені довелося знову звернутись до своєї винахідливості, і ми нарешті таки обминули цю перешкоду. Ми з П'ятницею взялись до роботи, і години за дві за зовнішньою огорожею, між нею та ліском, у нас стояв чудовий парусовий намет, накритий зверху гіллям від сонця та дощу. В цьому наметі ми [195] влаштували дві постелі з матеріалів, що були в мене напохваті, тобто з рисової соломи та чотирьох ковдр - по дві на кожного: одна замість простирадла, а друга- щоб укриватись.

Мій острів був тепер залюднений, і я вважав, що маю багато підданців. Часто я не міг утриматись від посмішки на думку про те, яким подібним був я до короля. По-перше, весь острів був моєю невід'ємною власністю, і, таким чином, мені належало безумовне право панування. По-друге, мій народ був весь під моєю владою: я був необмеженим володарем і законодавцем. Усі мої підданці завдячували мені своїм життям, і кожен із них був готовий, коли б це було потрібно, померти за мене. Цікаво теж, що всі троє були різної віри. П'ятниця був протестант, його батько - язичник і людожер, а іспанець - католик. У моїх володіннях панувала цілковита свобода совісті. Але це між іншим.

Забезпечивши обох слабих урятованих і примостивши їх відпочивати, я почав думати, чим мені їх нагодувати. Я зараз же відрядив П'ятницю до нашого лісового загону, доручивши йому привести козеня. Ми зарізали його, відрубали задню частину туші і покришили на дрібні куски, половина яких пішла на бульйон, а половина - на печене. Обід готував П'ятниця. Він заправив бульйон ячменем та рисом і, запевняю вас, вийшла чудова поживна страва. Готували її коло ліска, за зовнішньою огорожею, бо я ніколи не розкладав огню всередині фортеці. Стіл був накритий у новому наметі. Я обідав укупі з своїми гостями і весь час старався розважати та підбадьорювати їх. П'ятниця був мені за товмача не тільки тоді, коли я розмовляв з його батьком, а й тоді, коли з іспанцем, бо той досить пристойно говорив мовою дикунів.

Коли ми пообідали, вірніше, повечеряли, я наказав П'ятниці взяти човен і поїхати за нашими рушницями, покинутими через поспіх на бойовищі. Другого дня я послав його поховати трупи вбитих, щоб не було смороду, що, напевне, пішов би від них у таку спеку. Я наказав позакопувати й жахливі рештки кривавого бенкету, яких залишилось, напевне, дуже багато, бо я не міг закопати їх сам. Мене знудило б від одного погляду на них. П'ятниця точно виконав усе, що я йому наказав, і постарався знищити всі сліди відвідин дикунів, Коли я згодом прийшов на бойовище, то не міг відразу [196] впізнати його. Тільки по узліссю, що підходило там до самого берега, я переконався, що бенкет дикунів відбувався саме там.

Невдовзі я почав потроху розмовляти з моїми новими піддандями. Насамперед я наказав П'ятниці спитати свого батька, що він гадає про втечу чотирьох дикунів і чи не боїться він, що вони можуть вернутись на острів з цілою юрбою своїх одноплеменців, надто великою для нас, щоб оборонитись. Старий дикун відповів, що, на його думку, втікачі ніяк не могли врятуватись під час бурі тієї ночі; що вони напевне всі потонули, а коли й урятувались яким чудом, то їх віднесло на південь і прибило до землі ворожого племені, де вони однаково загинуть від рук своїх ворогів. Про те, що вони робили б, якби щасливо добрались додому, він не знав, але, на його думку, вони були такі перелякані нашим несподіваним нападом, гуркотом та вогнем пострілів, що напевне розповіли б своїм, що їхні товариші загинули не від людських рук, а їх забили грім та блискавка, і що П'ятниця та я були не двоє звичайних людей, а двоє розгніваних духів, посланих з неба, щоб знищити їх. Він, мовляв, сам чув, як вони говорили це один одному, бо не уявляли собі, щоб звичайна людина могла слати полум'я, говорити громом і вбивати на далекій відстані, навіть не махнувши рукою. Старий мав рацію. Згодом я дізнався, що після цього дикуни ніколи не висідали на моєму острові. Очевидно, четверо втікачів, яких ми вважали за загиблих, щасливо вернулись додому і своїми оповіданнями так перелякали одноплеменців, що у тих склалось уявлення, ніби кожного, хто ступить на зачарований острів, спалить небесний вогонь. Але тоді я ще не знав цього і тому безперестану хвилювався, щодня чекаючи нападу дикунів. І я, і моя маленька армія повсякчасно були готові до бою. Нас було тепер четверо, і, якби до нас з'явилась нехай сотня дикунів, ми сміливо стали б до бою з нею хоч би й у чистому полі.

Потроху, бачачи, що дикуни не з'являються, я почав забувати свої страхи і все частіше вертався думками до своєї давньої мрії поїхати на суходіл, тим більше, що, як запевняв батько П'ятниці, я, як їхній благодійник, міг надіятись на привітний прийом у його одноплеменців. Але після однієї серйозної розмови з іспанцем я почав вагатись, чи варто здійснювати мій план. Із цієї розмови я дізнався, що хоч і справді дикуни [197]

прийняли до себе шістнадцять іспанців та португальців і не кривдили їх, але всім цим європейцям бракує найпотрібніших речей, а часом загрожує смерть. Відповідаючи на мої запитання про подробиці нещастя, що спіткало їх корабель, мій гість сказав, що корабель був іспанський і йшов із Ріо-де-ла-Плати до Гавани, де він мав здати свій вантаж, головним чином, хутра та срібло, і набрати європейського товару. Він розповів також, що дорогою вони підібрали п'ятьох португальських матросів з іншого потерпілого корабля, що п'ятеро людей з їхньої команди потонули відразу ж після аварії, а решта, пробідувавши кілька днів серед незліченних небезпек та пригод, майже вмираючи від голоду, причалили до берега людожерів, де щохвилини чекали страшної смерті від дикунів. Він сказав мені, що вони мали з собою вогнепальну зброю, але не могли користуватись нею, бо не мали ні пороху, ні куль. Порох, що вони взяли з собою в шлюпку, майже весь промок у дорозі, а решту вони швидко витратили, добуваючи собі їжу полюванням.

Я спитав його, яка, на його думку, доля чека« їх у країні дикунів, і висловив подив, що вони ніколи не робили спроби втекти звідти. Він відповів, що вони не раз радилися з цього приводу, але всі ці наради кінчались сльозами та відчаєм, бо у них не було ні судна, ні інструментів, щоб збудувати його, ні харчів. Тоді я спитав, як поставилися б вони до моєї пропозиції втекти і зібратись сюди, на мій острів, щоб обміркувати план подорожі. Я одверто признався, що найбільше боюсь зради й поганого поводження, коли б я віддався в їх руки, бо вдячність не належить до числа природ* жених людських чеснот, і в своїх учинках люди керуються не стільки взятими на себе зобов'язаннями, скільки користю. Було б дуже образливо для мене, сказав я, визволити людей із лиха лише для того, щоб стати їх в'язнем у Новій Іспанії, звідки жоден англієць не виходить цілим та непошкодженим. Я волів би краще бути з'їденим дикунами, ніж потрапити в безжальні попівські пазури і стати перед судом інквізиції. Якби сюди зібрались, додав я, всі його товариші, то з такою кількістю робочих рук нам дуже легко було б збудувати судно, і на ньому всі ми могли б добратися до Бразилії або ж до островів чи іспанських володінь на північ звідси. Але, певна річ, коли вони моє добро (якщо я сам вкладу їм у руки зброю) обернуть проти мене, як- [198] що вони позбавлять мене волі й відвезуть до своїх одноплеменців, то я опинюсь в іще гіршому стані, ніж тепер. Іспанець палко й щиро відповів, що його товариші страшенно бідують і добре усвідомлюють усю безнадійність свого становища. Він не припускав і думки, щоб вони могли повестись негаразд з людиною, яка прийде їм на допомогу, і сказав, що, коли я хочу, він поїде до них з старим дикуном, передасть їм мою пропозицію і привезе відповідь. Якщо вони згодяться на мої умови, він зобов'яже їх урочистою присягою безсуперечно коритись мені, як командирові й капітану. Він, мовляв, примусить їх заприсягтись над святими дарами і євангелієм на вірність мені і на готовність піти за мною в ту християнську землю, яку я призначу, на доказ цього він обіцяв узяти від них власноручно підписане зобов'язання й привезти його мені. Потім він сказав, що хоче заприсягтись сам, що не покине мене, поки він живий або поки я сам не прожену його, а якщо його земляки спробують порушити дану мені присягу, він стане на мій бік і буде битись за мене до останньої краплі крові. А втім, він не припускав можливості зради з боку своїх земляків. Усі вони, за його словами, були чесні, шляхетні люди. До того ж вони терпіли великі злидні, не мали ні їжі, ні одягу, були цілком під владою дикунів, не мали ніякої надії вернутись на батьківщину - одно слово, іспанець був певен, що, визволившись, вони будуть ладні накласти за мене головою.

Після цих запевнень я вирішив спробувати врятувати їх, а для переговорів послати до них старого дикуна та іспанця. Та коли все було вже готове для їх відплиття, іспанець почав мову про те, що нам не слід було б дуже поспішати здійснювати наш план. Міркування, що він висунув, були такі розумні й звучали так щиро, що я не міг не погодитися з ним і, за його порадою, вирішив відкласти визволення його товаришів принаймні на півроку. Справа полягала ось у чому. Іспанець прожив у нас уже з місяць і за цей час встиг придивитись, як я працюю, і як, з божою допомогою, дістаю все потрібне. Він добре знав, скільки у нас є в запасі рису та ячменю. Хоч для мене цього запасу було більше ніж досить, але тепер, коли нас стало четверо, доводилось витрачати його з великою ощадністю. Ще недостатнішим буде цей запас, коли приїде решта його земляків, а їх було, за його словами, чотирнадцять. До того ж нам треба було наготувати досить запасів для [199] подорожі до однієї з християнських колоній Америки, коли ми збудуємо корабель. Він сказав мені, що, на його думку, обачніше буде дозволити йому та іншим двом (П'ятниці та його батькові) скопати нову ділянку землі й посіяти все зерно, яке я міг виділити для посіву. Далі, нам треба буде дочекатись урожаїв, щоб вистачило хліба на всіх його земляків, що приїдуть сюди; а коли вони приїдуть раніше, то їм здасться тут гірше, ніж там, і нестаток штовхне їх на чвару.

- Згадайте синів Ізраїля,- сказав він.- Спочатку вони раділи, що скинули з себе єгипетське ярмо, а потім, коли їм у пустині не вистачило хліба, почали нарікати на бога, що визволив їх.

його пропозиція була така розсудлива, а поради такі добрі, що вони не могли не сподобатись мені, і я був цілком задоволений з його відданості. Його порада, кажу я, була така добра, що я без вагань прийняв її. Не відкладаючи справи надалі, ми вчотирьох взялись копати нову ниву. Робота посувалась досить добре, беручи на увагу, що у нас було лише дерев'яне знаряддя. Через місяць, коли настав час сіяти, у нас була величезна ділянка обробленої землі, на якій ми посіяли . двадцять два бушелі ячменю й шістнадцять мір рису, тобто все, що я міг виділити для сівби. Для їжі ми, звичайно, залишили собі скільки треба на шість місяців, починаючи з того часу, як стали копати, а не з дня посіву, бо в цих місцевостях від засіву до жнив минає менше шести місяців.

Тепер нас було стільки, що дикуни Могли бути нам страшними тільки в дуже великій кількості. Ми не боялись дикунів і вільно ходили по всьому острову. Всі ми були захоплені однією надією - незабаром визволитись звідси, і кожен із нас - принаймні можу сказати це про себе - думав тільки про те, як здійснити цю надію. Блукаючи по острову, я позначив кілька дерев для будування корабля й доручив П'ятниці та його батькові зрубати їх, а іспанця поставив доглядати та керувати роботою. Я показав їм дошки мого виробу, які я з такою неймовірною витратою сил витесав із великих дерев, і сказав, щоб вони зробили такі ж самі. Вони натесали їх щось із дюжину. Це були міцні дубові дошки на тридцять п'ять футів завдовжки, два фути завширшки і від двох до чотирьох дюймів завтовшки. Легко уявити собі, яку страшну силу праці забрала у нас ця робота. [200]

Одночасно я старався, скільки міг, збільшити свою отару Для цього П'ятниця ходив ловити диких козенят щодня, а ми з іспанцем чергувались. Ми вбивали самку, а козенят, що були з нею, ловили й пускали в отару. Таким чином, наша отара збільшилась приблизно на двадцять голів. Крім того, нам треба було поклопотатися ще про заготівлю винограду, бо він уже достигав. Ми його зібрали й насушили силу. Гадаю, що, якби ми були в Аліканте, де роблять родзинки, ми могли б наповнити ними шістдесят, а то й вісімдесят бочок. Як і хліб, родзинки були нашою головнею їжею, і ми дуже любили їх, бо це надзвичайно поживна страва.

Надійшла пора жнив. Урожай у нас був хороший. Він, правда, був не з найбільших на острові, але все-таки достатній, щоб здійснити наші наміри. З двадцяти двох бушелів посіяного ячменю ми зібрали двісті двадцять; такий же, приблизно, був і врожай рису. Ця кількість мала вистачити не тільки на-харчування до нового врожаю для всієї нашої колонії, рахуючи двадцять нових членів,- з таким запасом харчів ми могли сміливо рушити у плавання й добратись до якої-небудь з країн Америки. Зібравши і склавши наш запас хліба, ми почали плести величезні коші, щоб було в чому зберігати зерно. Виявилось, що іспанець - великий майстер у цій справі. Він часто дорікав мені за те, що я не наробив собі тинів для захисту, але я не вбачав у них ніякої потреби.

Коли, таким чином, харч для гостей був заготовлений, я дозволив іспанцеві виїхати за ними і дав йому найточніші інструкції. Я суворо наказав йому не привозити нікого, хто не заприсягнеться в присутності старого дикуна не тільки не робити нічого лихого людині на острові, що визволить їх з самого чоловіколюбства, а ще й захищати її та в усьому коритись їй. Все пе мало бути викладено на папері і скріплене власноручними підписами тих, хто погодиться на мої умови. Як можна було це зробити, коли, як я знав, у них не було ні паперу, ні пер, ні чорнила,- про це ми не подумали.

З такими інструкціями іспанець і старий дикун, батько П'ятниці, вирушили в путь тим самим човном, Що й приїхали, тобто тим, яким їх як полонених, приречених на з'їдення, привезли на мій острів дикуни. Я дав їм по мушкету, пороху та куль приблизно на вісім зарядів, і наказав витрачати їх якнайощадніше, тобто стріляти лише в крайніх випадках. [201]

Це була дуже приємна справа. Більше ніж за двадцять сім років мого ув'язнення це була моя перша ' серйозна спроба вернути собі волю. Я дав своїм посланцям запас хліба та родзинок, достатній для них на багато днів, а для решти іспанців - на тиждень. Ми умовилися з ними, що, вертаючись, вони подадуть мені сигнал, щоб я здалеку міг пізнати їх човен. По тому я побажав їм щасливої дороги, і вони відпливли. Вийшли вони при свіжому вітрі, під повним місяцем, за моїм підрахунком, десь у жовтні, бо, загубивши точний лік дням та тижням, я не міг уже його поновити і не був навіть певен, що правильно зазначив я роки в своєму календарі. Перевіривши, проте, його згодом, я переконався, що в роках не помилився.

Вже з тиждень я чекав своїх подорожників, коли зо мною трапилась чудна й несподівана пригода, подібної до якої не чувано, мабуть, в історії.

Я якраз міцно спав у своєму притулку, коли до мене вбіг П'ятниця, голосно гукаючи:

- Господарю! Господарю! Вони їдуть, їдуть!

Я вмить зірвався з свого ліжка, похапцем одягся, переліз через огорожу і, не думаючи про небезпеку, вибіг у лісок, який, до речі, так розрісся на той час, що його правильніше було б назвати лісом. Не думаючи про небезпеку, я, всупереч своєму звичаєві, не взяв з собою ніякої зброї і був дуже здивований, коли, глянувши на море, побачив миль за п'ять від берега човен з трикутним парусом. Під сприятливим вітром він швидко наближався до острова, йдучи не від суходолу, а з південного боку. Я покликав П'ятницю й наказав йому сховатись у ліску, бо це були не ті, кого ми чекали, і ми не знали, чи це вороги, а чи друзі. Тим "асом я вернувся додому по підзорну трубу. Приставивши драбину, я, як завжди, виліз на горбок, щоб краще роздивитись навколо, не даючи себе помітити. Не встиг я туди злізти, як зараз же побачив корабель, що стояв на якорі біля південно-східного краю острова, миль за вісім від мого житла і не більше ніж за п'ять миль від берега. За моїми спостереженнями, корабель був англійський, та й човен, як я побачив тепер, був англійський баркас.

Не можу висловити, як це збентежило мене. Радість, яку я почував, бачачи англійський корабель, радість близької зустрічі з моїми земляками і, виходить, друзями, була така велика, що описати її я не можу. Разом з тим якесь таємне передчуття, якого я нічим не [202] міг пояснити, застерігало мене. Передусім мені здавалось дивним, що англійський торговельний корабель зайшов у ці місця, що, як мені було відомо, лежали осторонь від усіх морських торговельних шляхів Англії. Я знав, що його не могла загнати сюди буря, бо останнім часом бур не було. Якщо це справді були англійці, то, напевне, вони з'явились сюди не з добрими намірами, і мені краще було сидіти, як і досі, ніж потрапити в руки розбійників та вбивць.

Хай ніхто не нехтує таємничим передчуттям, що перестерігає нас про небезпеку, навіть тоді, як вам здається, що немає ніяких підстав чекати її. Що передчуття бувають у кожного з нас, не буде заперечувати жодна хоч трохи спостережлива людина. Ці внутрішні голоси, безперечно, є вияви невидимого світу і доводять існування зносин між душами. І коли цей таємничий голос перестерігає нас про небезпеку, то чому не припустити, що він іде від доброзичливої до нас сили - чи вищої, чи нижчої та підвладної, все одно,- і що його нам дано для нашого ж блага?

Цей випадок зо мною якнайкраще підтверджує правильність цього міркування. Якби я тоді не послухався таємничого голосу, що застерігав мене, то неминуче загинув би або, в кожному разі, потрапив би в іще більшу скруту, як ви це незабаром побачите.

Скоро я побачив, що баркас наблизився до берега, ніби вибираючи місце, де краще причалити. На щастя, ті, що сиділи в ньому, не помітили бухточки, де я колись причалював з плотами, і причалили в іншому місці, приблизно за півмилі від неї. Кажу «на щастя», бо якби вони причалили в тій бухточці, то опинилися б коло самісінького мого порога, вигнали б і, напевне, розорили б мене.

Коли човен причалив і люди вийшли на берег, я з задоволенням побачив, що це були англійці, принаймні більшість із них. Одного-двох я, правда, прийняв за голландців, але потім виявилось, що я помилився. Всіх було одинадцять, при чому трьох із них привезли як полонених; у них не було ніякої зброї, і мені здалось, що всі вони були зв'язані. Я бачив, як четверо чи п'ятеро, що перші вистрибнули на берег, тягли їх із баркаса. Один із полонених дуже жестикулював і благав про Щось. Він, як видно, був у розпачі. Двоє інших теж говорили щось, здіймаючи руки до неба, проте поводились стриманіше. [203]

Я губився в здогадах, не знаючи, чим пояснити те, що діялось. Аж П'ятниця крикнув мені, як умів, англійською мовою:

- О господарю! Дивись: англійці так само їдять бранців, як і дикі люди.

- Чому ти гадаєш, П'ятнице, що вони їх з'їдять?

- Авжеж з'їдять! - упевнено відповів він.

- Ні, ні! Ти помиляєшся, П'ятнице,- казав я.- Я боюсь, що вони вб'ють їх, але, можеш бути певен, що їх не з'їдять.

Весь цей час я, не знаючи, до чого йдеться, стояв, тремтячи від жаху, щохвилини чекаючи смерті трьох полонених. Я бачив навіть, як один із негідників зняв руку з великим тесаком чи кинджалом, щоб ударити одного з нещасних. Кров захолонула в моїх жилах; я був певен, що бідолашний зараз упаде мертвим. Цієї хвилини я дуже жалкував, що зі мною не було ні мого іспанця, ні старого дикуна, батька П'ятниці. Я помітив, що ні в кого з розбійників не було вогнепальної зброї. Добре було б підкрастись до них тепер і вистрелити. Але незабаром думки мої пішли іншим шляхом.

Познущавшись так із своїх полонених, негідники порозходились у різні боки, немов хотіли оглянути місцевість, а ті троє, як я помітив, могли піти куди завгодно. Проте вони сіли під деревом і замислились з виглядом людей, охоплених відчаєм. Це навело мені на думку перші часи мого перебування тут: як несамовито розглядався я навколо, як певен був своєї загибелі, які жахи ввижались мені і як я просидів цілу ніч на дереві, боячись звірів. Як я тієї ночі не знав нічого про допомогу провидіння, що бурею та припливом підігнало до берега корабель, який так довго годував і підтримував мене,- так і ці троє бідолах не знали, як близько від них допомога та визволення і як вони насправді вбезпечені в той час, коли вважають себе за пропащих. Так мало бачимо ми перед собою і так багато маємо підстав радісно покладатись на великого творця світу, Що не покидає своїх створінь у крайньому лиху, бо, навіть перебуваючи в найгіршому становищі, вони мають за що дякувати йому. Іноді вони стоять ближче до свого визволення, ніж уявляють собі, а то й приходять до свого визволення шляхами, що, як їм здавалось, вели до їх загибелі.

Ці люди під'їхали до берега саме під час припливу, і, поки розбійники розмовляли з трьома полоненими та [204] блукали по острову, щоб роздивитись, куди їх занесло, почався відплив і баркас опинився на мілкому. В баркасі залишилось двоє, що, як я виявив згодом, напились горілки й заснули. Коли один із них прокинувся й побачив, що баркас стоїть на землі, він спробував зіпхнути його у воду, але не зміг. Тоді він почав кликати решту Всі позбігались і почали депемагати йому, але піскуватий грунт був такий сипкий, а баркас такий важкий, що всі їх зусилля були марні. Тоді вони, як справжні моряки (а як відомо, моряки найлегковажніші люди в світі), покинули баркас і знову порозходились. Я чув, як один із них, відходячи, крикнув двом, що залишились у баркасі: «Джеку! Томе! Та нащо ви з ним морочитесь! Його зніме першим же припливом». Це остаточно переконало мене, що то мої земляки.

Весь цей час я або виходив лише на свій дозорний пост на вершку горба, або сидів нишком у своєму замку, радіючи, що так добре укріпив його. Я знав, що треба було не менше десяти годин, щоб човен знову опинився у воді, і що до того часу вже смеркне. Тоді я зможу підкрастись до моряків і підслухати їх розмову.

Я поволі почав готуватись до бою, але вже обачніше, ніж раніше, бо знав, що тепер матиму справу з небезпечнішим ворогом, ніж дикуни. П'ятниці, що зробився в мене чудовим стрільцем, я теж наказав озброїтись. Я віддав йому три мушкети, а собі взяв дві мисливські рушниці. Моя постать у волохатій куртці з козячих шкур і в такій самій шапці, з тесаком наголо при боці, двома пістолями за поясом та двома рушницями за спиною, мала справді загрозливий вигляд.

Я, як сказано вже, вирішив нічого не розпочинати, поки не смеркне. Але приблизно о другій годині, коли спека стала нестерпучою, я помітив, що всі моряки розбрелись по лісу і, мабуть, позасипали. Що ж до трьох нещасних полонених, то в їх жахливому становищі їм було не до сну. Всі троє сиділи під величезним деревом, не більше як за чверть милі від мене, і, здавалось мені, були невидимі для решти моряків. Тут я вирішив показатись їм і дізнатись про їх становище. Я зараз же вирядився в путь у тільки що описаному убранні, разом з П'ятницею, що йшов на чималій відстані від мене. Мій слуга був так само озброєний, але все ж не так скидався на привид, як я. Я підійшов до трьох полонених зовсім близько і, перш ніж вони встигли помітити мене, голосно спитав їх іспанською мовою: [205]

- Хто ви, сеньйори? Вони здригнулись, почувши мій голос, але, здається, вдесятеро більше перелякались, побачивши, що до них підходить така звіроподібна істота, як я був тоді. Ніхто з них не відповів ні слова, і мені здалось, що вони хотіли тікати. Тоді я заговорив з ними англійською мовою.

- Джентльмени,- сказав я,- не лякайтесь: може, ви знайдете друга там, де ви найменше сподівались зустріти його.

- Значить, його нам посилає саме небо,- дуже серйозно відповів мені один із трьох, скидаючи передо мною капелюх.

- Всяка допомога від бога, сер,- сказав я.- Отже, ; чи не будете ви ласкаві сказати чужій людині, як можна допомогти вам, бо ви, як видно, перебуваєте в дуже скрутному становищі. Я бачив, як ви висідали, бачив, як ви про щось благали негідників, що приїхали з вами, і як один із них замахнувся кинджалом, щоб убити вас.

Бідолашний омився сльозами й пробурмотів, тремтячи всім тілом:

- Хто це зі мною говорить - людина чи бог? Звичайний смертний чи ангел?

- Нехай вас не бентежать такі сумніви, сер,- відповів я,- можете бути певні, що перед вами звичайний смертний. Вірте, що якби бог послав вам на допомогу ангела, то він був би в кращому вбранні й інакше озброєний. Отже, прошу вас, відкиньте ваші страхи. Я людина, англієць і хочу допомогти вам. Як бачите, нас лише двоє - я та мій слуга, але у нас є рушниці та заряди. Говоріть же одверто: чим можемо ми бути вам корисні? Що з вами сталося?

- Дуже довго розповідати вам, сер, усе, як було,- відповів він.- Наші лиходії близько. Але ось вам наша історія в коротких словах: я капітан корабля, мій екіпаж збунтувався проти мене. Мені ледве пощастило вмовити цих людей не вбивати мене, і нарешті вони погодились висадити мене на цей пустинний острів укупі з моїм помічником та одним пасажиром, яких ви бачите перед собою. Ми були певні, що загинемо, бо вважали цю землю за незаселену. Та й тепер ми ще не знаємо, що думатипро нашу зустріч з вами.

- Де ці звірі, ваші вороги? - спитав я.

- Он вони лежать, сер.- І він показав у гущавину. [266] - У мене серце завмирає від страху, що вони вас побачать і почують нашу розмову, бо тоді вони всіх кас уб'ють.

__ Чи є в них рушниці? - спитав я.

- Тільки дві,-відповів він,-та одну вони кинули в баркасі.

- Чудово,- сказав я.- Здайтеся ж тепер на мене. Здається, вони міцно заснули; нам було б дуже легко перебити їх усіх, але, може, краще буде забрати їх у полон.

На це капітан сказав, що між цими людьми є два одчайдушні негідники, і помилувати їх було б небезпечно. Але якщо позбутись цих двох, то решта, він певен, вернеться до своїх обов'язків. Я попросив сказати, які вони; він відповів, що на такій відстані не можна вказати їх, але цілком віддає себе в моє розпорядження і виконає всі мої накази.

- Гаразд,- сказав я,- відійдемо насамперед трохи далі, щоб вони не бачили й не чули нас та не прокинулись, і вирішимо вкупі, як нам діяти.

Всі троє дуже охоче пішли слідом за мною, аж поки ліс не сховав нас від ворогів.

- Скажіть, сер,- мовив я,- коли я спробую врятувати вас, чи погодитесь ви на дві мої умови?

Він випередив мої пропозиції, сказавши, що й він сам, і його корабель, якщо пощастить відібрати його в розбійників, будуть цілком до моїх послуг, а якщо не пощастить, то він дає слово, поки живий, бути мені відданим слугою, піти скрізь, куди б я його не послав, а при потребі померти за мене.

Обидва його товариші обіцяли те ж саме.

- Гаразд,- сказав я,- ось мої дві умови: перше - на моєму острові ви не домагатиметесь влади і, якщо я дам вам зброю, ви з першої ж моєї вимоги повернете її мені; не будете зловмишляти ні на мене, ні на моїх підданців на цьому острові і будете коритись усім моїм розпорядженням. Друге - якщо нам пощастить заволодіти вашим кораблем, ви без плати привезете на ньому в Англію мене й мого слугу.

Він запевнив мене присягами, які тільки може вигадати людська винахідливість і щирість, що виконає ці цілком розумні вимоги, а крім того, повсякчасно й в усяких обставинах буде вважати себе за зобов'язаного мені своїм життям.

- Ну, гаразд,- сказав я.- Ось вам три рушниці, [207] порох та кулі. А тепер скажіть мені, з чого, на вашу думку, мусимо ми розпочати?

Капітан знову висловив, як тільки міг, свою вдячність, але заявив, що роль ватажка по праву належить мені. Тоді я сказав, що, на мою думку, тут важко щось вигадати і найкраще вистрелити в них відразу ж, поки вони лежать. Тих, кого ми не вб'ємо на місці і хто захоче здатись, ми помилуємо, а тим часом дамо на волю провидінню керувати нашими пострілами.

На це він нерішуче відказав, що йому не хотілося б проливати стільки крові і, якщо можна, він волів би уникнути цього, але два непоправні негідники, призвідники бунту, поставлять нас у небезпечне становище, якщо втечуть, бо вони вернуться на корабель, привезуть сюди весь екіпаж і переб'ють нас усіх.

- Значить, ви мусите пристати на мою пропозицію,- сказав я,- лише так і можна врятувати наше життя.

Проте, помітивши, що капітан все-таки вагається, я сказав, щоб він з товаришем ішов собі й діяв, як хоче.

Поки ми розмовляли, матроси почали прокидатись, і я побачив, що двоє з них підвелись. Я спитав у капітана, чи це призвідники бунту.

- Ні,- відповів він.

- Тоді нехай ідуть собі з миром,- сказав я,- може, саме провидіння збудило їх, щоб дати їм змогу врятуватись. Але коли ви дасте втекти решті, то це вже буде ваша провина.

Спонуканий цими словами, капітан схопив мушкет, застромив за пояс пістоль і кинувся вперед у супроводі своїх товаришів, теж озброєних мушкетами. Один із матросів, прокинувшись, обернувся на шум, знятий двома супутниками капітана, що хотіли вирушити перші, і, побачивши в їх руках зброю, гукнув решті. Та було вже пізно. В той момент, як він скрикнув, пролунали два постріли - помічника капітана та пасажира, а сам капітан розумно стримався, зберігаючи свій заряд. Стрільці так добре націлили, що одного вбили відразу, а другого тяжко поранили. Проте другий зірвався на ноги й почав кликати на поміч, але до нього зараз же підскочив капітан і сказав йому, що пізно кликати на поміч і що він мусить благати бога простити йому його зраду. Сказавши це, капітан добив його, вдаривши прикладом мушкета по голові. Залишилися ще троє, [208] з них один був поранений. Тут підійшов і я. Побачивши небезпеку і зрозумівши, що опиратись даремно, наші супротивники почали просити пощади. Капітан відповів, що він ладен помилувати їх, коли вони заприсягнуться, що щиро каються в своїй зраді і пообіцяють допомогти йому заволодіти кораблем та відвести його назад до Ямайки. Вони навперейми почали запевняти його в своїй щирості і обіцяли безсуперечно коритися йому. Капітан задовольнився їх обіцянками і був ладен подарувати їм життя. Я не заперечував і зажадав тільки, щоб під час перебування на моєму острові в них були зв'язані руки й ноги.

Книга: Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

ЗМІСТ

1. Данієль Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо
2. У мене був сусід, португалець із Лісабона, але англієць з...
3. Аж ось на правому березі я побачив невеличку затоку й скерував до...
4. Насамперед, як я сказав, я зробив собі стіл та стілець,...
5. 16 червня. Знайшов на березі величезну черепаху. Це була...
6. Весь цей час я не додержував неділі. Спочатку в мене не було...
7. Це примусило мене замислитись над тим, як розкласти вогонь, щоб...
8. Шостого листопада, на шостому році мого царювання, або, коли...
9. Такі міркування остаточно переконали мене, що диявол тут ні до...
10. В такому настрої, я перебував з рік. Весь цей час я був такий...
11. Після цього я зійшов на корабель. Перше, що я там побачив, були...
12. Другого дня, вернувшись з ним до свого житла, я почав думати, куди...
13. - Ні, ні. П'ятниця сказав би там їм усім: живіть хороше, моліться...
14. Тут ми знову потрапили в безвихідь і не знали, що робити далі....
15. Поки діялось усе це, я відрядив П'ятницю та помічника капітана до...
16. Тільки-но закінчилась уся ця церемонія і я наказав віднести...
17. Отже, всі ми з нашим провідником 15 листопада виїхали з Памплони....

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate